Реферат на тему:
Українські легендарніоповіді про надприродних істот: Злидні та Уособлення хвороб
1. ЗЛИДНІ
У той час, як Доля є началом позитивним, втіленимспівіснуванням людини (те саме, у що в сербів Среча), причому між людиною та їїДолею існує різновид наперед установленої гармонії, втіленням протилежногоначала в українських легендарних переказах є Злидні, які, на противагу Долі,діють цілком самостійно й незалежно від людини. Українським Злидням майже повністювідповідають великоруське Горе-злощастя, або Нужда, сербські Насречі, німецькіКобольди і французький Бось (та й самі оповіді про Злиднів дуже нагадуютьперекази про названих надприродних, міфічних істот великоросів, сербів, німціві французів, подібно до того, як, скажімо, сербські оповіді про Сречі доситьспоріднені з українськими про Долю).
Злидні подаються іноді в образі незримих дідів-жебраків(французький Бось уособлюється також в образі старого жебрака, іноді — в образістарої баби). Де лиш вони оселяються, там панує вічна бідність (Переяславськийповіт Полтавської губернії): «Просилися Злидні на три дні, та й вигнать неможна» — побутує прислів'я. Найчастіше Злидні уособлюються в образі дужемаленьких істот, котрі, як і домовики, поселяються під піччю. «Багатство —дочасне, а Злидні довічні», — кажуть старі люди. Де тільки заведуться Злидні,там бідність не переводиться доти, доки або самі Злидні не перейдуть кудись вінше місце, або ж поки та людина, в якої вони оселились, не відведе їх в якийсьспосіб від себе. Ось що про них розповідають.
В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весьчас діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не можевибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк нерозживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справдіобсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».
Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди тай питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?» — «Багато», — озвалося те ж саме.— «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що насніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саметоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок. «А ось тут, уріжку, вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувсяголос з ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!» Чоловік швидко заткнув ріжокзакладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу жпісля цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже щоробити, — все йому вдається. З'явився в нього достаток, а там і багатство.
В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такийзаздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало,розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавнійзлидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, абивідгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. Отвін і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від ньогосамого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до тогомлина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під валу й випустивЗлиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однаквони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову злепозбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце.Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків іневдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівціпопропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила всеподвір'я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, вякого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо неминулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього — розповідати людям, через щоскоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й немисліть нікому зла, а найгірш із заздрості (Лебединський повіт).
Дещо іншого характеру оповідь, записана в Заславському повіті.
Жив собі чоловік, та такий бідний, такий бідний, що інодінічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам; а бідним він бувтому, що в нього під піччю оселилося дванадцятеро Злиднів. Надходить Пущання(прощена неділя) — треба заговлятися на піст. Роздобув якось цей чоловік скоромного;сіли всі, повечеряли, чим Бог послав. А бідняк той був музикою. Ось післявечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу жпосхоплювалися й давай танцювати. Йому стало так весело, що діти танцюють, —задивився на них, задумався й перестав грати. Коли дивиться, а разом із дітьмиі Злидні танцювали посеред хати, а коли перестав грати, Злидні так і посунуличимшвидше під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: «Може, вам підпіччю зле, тісно сидіти?» — «Ні, не зле, добре буде». А одному та було тісно,ось він і каже: «Де там тобі, чоловіче, добре!
Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!» — «Якщо справдітісно, — каже чоловік, — так я знайду, де вас помістити, зачекайте-но лиштрошки». Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й кажеЗлидням: «Улізьте-но всі сюди!» Злидні повлазили в діжку всі й наповнили її докраю; а він схопив «пруток» та вмить заднив діжку, вивіз її у поле й покинувтам. Повернувся додому й хвалиться жінці й дітям, як він збувся Злиднів. «Ну, тепер,— каже, — либонь, Бог дасть, наше господарство краще піде!» Минуло там, може, зпівроку, а чи й більше, господарювання в нього пішло так добре, що й багатілюди стали йому заздрити. Купив він, скажімо, корову за десять чи за дванадцятькарбованців, дивись — через місяць корова приведе телятко, і він продасть їївже за двадцять чи за двадцять п'ять карбованців; купить овечку — вовну з неїобстриже, а саму вівцю продасть і ще більше візьме, ніж сам заплатить; засієполе житом або пшеницею, то такі вродять колосисті та зернисті, що стеблагнуться аж до землі. Всі односельці почали дивуватися, як це раніше він бувтакий бідний, що навіть дітей своїх не міг прогодувати, а тепер раптом такдобре зажив. Приходить до нього якось старший брат і питає: «Як це сталося, щотобі раптом почало так везти в господарстві?» — «Везе, — каже, — тому, щоЗлиднів не стало». — «А де ж вони подівалися?» — «Одвіз на поле, заднившидіжку, та й покинув їх там». — «Які вони із себе?» — «Піди подивись, як тобіхочеться знати». — «Як же я піду, коли не знаю, де ти їх викинув?» Та як ставпросити, як став просити старший брат, то молодший мусив повести його туди, деполишив Злиднів. Прийшли вони до тієї діжки. — «Ось, — каже, — вони в діжці —подивись!» — «То зніми ж сам кружало». Молодший брат тільки-но підняв кружало,Злидень з діжки й почепився бідному на шию. Той йому руки рознімати — нерозніме ніяк: тримається проклятий. Він уже й дряпав його, й кусав, й ножемрізав — ніщо не допомагає. Пішов із Злиднем додому. А ввійшов до хати, відразуж і каже жінці: «Давай тепер, жінко, будемо вибиратися з хати, бо знов життянам не буде: знову є Злидень. Поскладала жінка пожитки, забрала дітей і йдуть уліс. А клятий Злидень все одно висить на плечах у того чоловіка. Приходять вонив ліс. Знялася завірюха, а мороз тріщить такий, що аж очі рогом лізуть. «Ну, —каже чоловік, — треба розпалити вогнище, та хоч погрітися, а то попропадаємотут на холоді». Зрубали сосну, давай рубати її на дрова, та ніяк не розколють.Ось чоловік і каже: «Нумо, беріться за сосну, а то як не буде вогню, то всізгинемо; беріться та роздирайте її руками!» Всі кинулись до сосни; Злиденьзіскочив й собі з плечей, заклав руки в щілину сосни, і що є сили намагаєтьсяроздерти її. Тільки-но Злидень заклав туди обидві руки мало не по самі лікті,чоловік той вибив клинці — руки Злидневі й защемило. «Ну, тепер, — каже, —повертаймось, жінко, додому: спекалися, нарешті, ми й вже останнього Злидня,то, либонь, Бог знов дасть, аби господарство наше йшло на лад». Пішли вонидодому й зажили собі, як слід.
Варіант цієї оповіді, записаний у м. Каневі, в деяких окремихепізодах своїх досить близько нагадує відому великоруську казку «Горе»,записану в Новгородській губернії.
Жили собі два брати — один убогий, а другий багатий. Убагатого й хліба, й худоби різної, і землі, й грошей багато, а в бідного нічимбуло навіть пообідати. Аж і він спочатку був чоловіком з достатком і жив добре,доки не оселились у нього під піччю Злидні. Що вже він тільки не робив, до якихлиш знахарок не звертався — ніяк не може вибитися з бідності! А старший брат нехотів бідного й братом називати. Живе багатий рік, живе й другий з молодоюжінкою, діток сподівається, та Бог не дає йому. У багатого й грошей, і худобирізної — всього, всього багато є, а діток Бог не дає! Що він лиш не робив! І нацеркву жертвував, і акафісти наймав, і сам ревно молився перед іконами вранці іввечері — не дає Бог діток та й годі! Бачить багатий, що Бог не приймає йогомолитов, пішов до бідного брата й каже йому: «Молись ще ти, аби Бог послав менідіток: я тебе візьму тоді в куми». — «Добре, буду молитися».
Ось бідний помолиться, бувало, Богові за себе, а потіммолиться за брата, щоб Бог послав тому хоч одне дитя. Минув рік, і довідавсябідний від людей, що в брата його народилася дитинка. Приходить він до жінки тай каже: «А знаєш, жінко, що?» — «А що там, — питає, — чоловіче?» — «У могобрата родини». — «Невже родини?» — «Виходить, родини». — «Від кого ж ти,чоловіче, чув?» — «Люди сказали. А чи знаєш, жінко?» — «А що, чоловіче?» —«Піду но я на родини до брата, адже він мені казав, що коли тільки Бог дастьйому дитя, то мене проситиме в куми». — «Не йди, — каже, — чоловіче: якби вінхотів узяти тебе в куми, то вже давно б прислав за тобою.» — «Піду я все-таки,жінко, та хоч подивлюсь на хрестини». Пішов. Приходить до старшого брата, а тойі питає: «А чого тобі треба?» — «Та це я, — каже, — прийшов до тебе попроситиконячину — нічим хату топити, то піду в ліс і назбираю хмизу». — «Візьми, татільки дивись, наказує, — не багато накладай на віз, щоб не завадив моїйконячині».
Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні,— поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро),посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися,а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням:«Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, — питають, —станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — безсокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї силироздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, аобаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймутьсябуря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося,що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його в друзки, вщент; другевбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він, ще славаБогу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!»Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питаєтой. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!»— «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» —«То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так, братіку!.. ох так, рідненький!..»Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і законя… Лаяв-лаяв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як цети там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинувЗлидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щобвизволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас,соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та такжалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба полкирозійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, тивизволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» —питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е- е, — каже, — коли вже виЗлидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, —чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Нехочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию.Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднямидодому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу сталижити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, абагатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.
Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх,подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «ВеселихЗлиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Трисказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклагі закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті,котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.
На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати —багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл.Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тікта позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а одиншуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючисьза шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, вцій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішовбідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям іпоплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдутьдорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата йкажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Осьдітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, апотім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі.Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю їїстоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось разу хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшову сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (тобув чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його згорища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він згорища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людейбратові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує:«Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов.Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойнялизаздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, білярічки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж дорічки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили івчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все,яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилисясамі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив йогобідний брат разом із Злиднями.
Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця йзокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу іособливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідаютьнечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, вєврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вониперейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч»,а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду прозамкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її вдеякі житія святих (наприклад, Авраамія Ростовського, Іоанна Новгородського таін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічногозмісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднівсправили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине,закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царскойдочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тимпаче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIIIсторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.
II. УОСОБЛЕННЯ ХВОРОБ
Майже в усіх без винятку народів у найдавніші часи підвпливом спільного поетичного світогляду, що характеризує собою первіснийступінь розвитку людини, склався такий погляд на хвороби, переважно —внутрішні, що вони походять чи просто від нападу злого духа, чи опосередковано— через ослаблення вогню життя, потьмарення, забруднення його. Ворогами життя іздоров'я як людини, так і тварин є духи пітьми, які під різними найменуваннямиживуть по темних і брудних місцинах, в яругах, в болотах, у лісах, під землею,під піччю і т. ін. й звідси, за тих чи інших сприятливих обставин, проникають утіло людини, мучать і терзають її і врешті-решт доводять до смерті. Вірування вдемонічне походження й значення хвороб серед інтелігентних класів населення,можна сказати, остаточно вже витіснене здоровим науковим поглядом на них. Алене можна того ж сказати про середні й нижчі верстви населення навітьнайкультурніших націй. Надто глибоке коріння пустило воно й серед українськогопростолюду, що й понині дуже часто ще значно охочіше звертається в недугах досвоїх доморослих знахарів і знахарок з їхніми таємничими обрядовиминашіптуваннями та магічними ліками, ніж до вчених представників медицини.Живучості цього вірування й міцної усталеності авторитету знахарів і знахароксприяє й містична таємничість обстановки, що так невідпорно діє намалорозвинену людину, й суто органічний зв'язок знахарства з народнимсвітоглядом, і справжнє знання деякими знахарями й знахарками такихвластивостей трав, коріння й подібних ліків, які й дотепер невідомі патентованійнауці. Як ми бачили вже з попереднього нарису, саме одержання людиною знань пролікарські властивості різноманітних трав народна фантазія огорнула у формузворушливої поетичної легенди.
Легенда про перебування «одного з руських людей» у неволі в песиголовців.На додаток до цієї легенди наводимо зміст її варіанта, записаного також уХарківській губернії. Один солдат мучився у полоні. Під страхом смерті йомузаборонено було доторкатися до їжі, приготованої начебто з гадів. Не послухавсябранець, скуштував цього їдла — і одразу ж став розуміти мову тварин і рослин.Узяв він тоді на стайні коня й кинувся тікати. Тільки-но виїхав у чисте поле,до нього почала промовляти кожна травинка. Кожне зело оповідало йому про горелюдське, і від чого воно може порятувати. Розчулений бранець їхав собі, їхав тавсе слухав. Бачить — росте коров'як (називають і Yerbascum Thapsus L.,Verbascum phlomoides L., і Datura Strumonium L., і нарешті, Onopordon alatumL.). Під'їжджає до нього, думаючи: «Оця бур'янина вже ні до чого не придатна».Та й хотів було наїхати на неї. А коров'як сказав: «Не наступай на мене; я —також корисне зілля: я допомагаю від гелі (грижі). І всі трави, таким чином,виявились корисними.
Досить близький до цього варіанта й варіант, записаний уВінницькому повіті. Якось, під час набігу кримських татар, потрапив один козаку полон. А там потрапив він до татарського знахаря. Поїхав він якось іззнахарем у ліс, щоб трави збирати. Надвечір татарин упіймав змію, зварив її удесятьох водах, покришив і сів тоді нею вечеряти. Козак і собі з'їв шматочокзмії. На зворотному шляху козак раптом чує гомін усіх степових рослин.
Чорнобиль (Artemisio Vulgaris L.) каже: «Я від чорноїхвороби»; терлич (Gentiana Amarella L.) гукає: «Я — талісман кохання» і т. ін.Козак засміявся. Татарин здогадався, що козак уже все знає, й, прагнучизвільнитися від суперника в знахарстві, відпустив його на волю. Козакповернувся на батьківщину і став тут знаменитим знахарем.
До цього треба додати ще й те, що сучасна обрядова обстановказнахарських прийомів, отже, й самі замовляння, ввібрали в себе дуже багатохристиянського елементу і таким чином набули вигляду псевдо-християнськогозаклинання. У Канівському повіті записано таку «знахарську молитву», якузнахарі й знахарки неодмінно читають після кожного шептання: «Ослаби, остави,одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, все нам прости, яко благийБог і Чоловіколюбець. Богородице Діво, радуйся, благодатна Мати Маріє, Господьіз Тобою, благословенна Ти Жона, як Ти породила Христа і Спасителя і Спасадушам нашим. Хрестителю Христів, тобі подано було молити за нас. Під Твоюмилость прибігаємо, Богородице Діво, єдиночистая і благословенна. НебеснийЦарю, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед цею братією,крім праведних, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Амінь».
Відповідно до погляду на хвороби як на напад на людину духівпітьми спочатку й лікування їхнє полягало в замовлянні, зверненому до сонця, добагаття і взагалі до яскравого світла й поєднаному з молитвою загнати ту чиіншу хворобу у нетрі, болота й пустелі, де нема ні людей, ні звірів. Захристиянської доби звертання до сонця та інших джерел світла замінено булозвертанням до різних святих угодників, яким дана була згори, за житієм, благодатьзцілення відомих хвороб, або ж на яких, з тих чи інших причин, народна фантазіяперенесла відповідні властивості бога Сонця й Вогню. В Канівському ж повіті,між іншим, записано «знахарську молитву», щоденне читання якої береже відзахворювання на будь-яку взагалі хворобу: «їхав святий Юрій на золотому коні ззолотим шостом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, зсвятої землі. «Куди ти, святий Юрію?» — «їду до народженного, молитвяного рабаБожого виганять оцим шостом і святим хрестом хворобу (таку-от) в очерета, вболота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, деголоса не чуть, де півні не поють, де сонце не світить...» — «Іди, святий Юрію,людям хрещеним помагай та усяку хворобу виганяй, і Я тобі буду в допомозі.Амінь.»
В оповідях, подібних до цієї, звертає на себе увагу таобставина, що відання чудодійних і цілющих властивостей трав повідомляєтьсялюдині то безпосередньо самими зміями, то після того, як людина скуштує їхньогом'яса. Без сумніву, на такі оповіді справила вплив біблійна розповідь про звабленняЄви дияволом, що ввійшов у змія, який зветься наймудрішим з-поміж звірів,плазує біля самого коріння трав і є символом диявола.
Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якоговзагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія,як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняногобога Сонця.
Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо дляцього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи йцілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з'явилисьзнахарі й знахарки.
У Великороси більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступаєтьсягілкою першості перед знахаркою.Знахарем або знахаркою, за народним повір'ям, можуть бути власне лише ті, хтонародиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі йзнахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок.
Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дужечасто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями йзнахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) іподібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотоюнародною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарій знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіютьчарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.
Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легендаз циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дарцей Спаситель дає саме старій жінці,котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.
Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівськомуповіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але нідебуло їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона ізасне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господьі з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якасьстара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебенема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу івдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдутьсюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. Тоти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богудобре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, яктреба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходитьпотім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тієюстарою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твоюхворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водоюйого скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легшестало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій… Минув, може,тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще йвинагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш воназабажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже зшептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Богвразумив».
Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницеюлюдей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повітілегенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собіясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так насвіті, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб'ють: «Вінстарий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» Отодин син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховавйого в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Богголод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили булодля сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату,вб'ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». —«Ні, синку, — каже батько, — ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виоридесятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може,на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині.Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року!Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря йпитають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже йзернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свогостарого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб людине знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару,поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а тутнаспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату,посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку йзасіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде йіншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь станутьу пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєюсмертю.
Демонічне значення багатьох хвороб з плином часу було забутенародом і лишилось лиш у знахарських замовляннях. Про такі хвороби ми й неговоритимемо. Але деякі хвороби й понині народ інакше й не уявляє собі, як вобразі цілком певних істот. Це лихоманка, холера, чума і почасти гостець.
Загалом усі українські лікувальні замовляння, як івеликоруські, головним джерелом своїм мають так звані «ложні», або апокрифічні«молитви», які були складені за зразком церковних молитов, але із значноюдомішкою давньоміфічних поглядів і різноманітних наступних народних забобонів.В українських замовляннях від лихоманки, яка називається ще пропасницею іпоганкою*, хвороба ця уособлюється то в образі Іродової доньки Трясавиці, то вобразі 77 Іродових або зміїних доньок, то в образі 12 красунь і т.ін., то — як,приміром, в Київській губернії — вважають її просто нечистою силою, причомупропасниць налічують стільки, скільки на землі вір (є «пропасниця жидівська» іт. ін.). У Харківському повіті лихоманку уособлюють в образі огидної,зморшкуватої, кістлявої старої, яка обирає собі межи людьми жертву й потімпочинає м'яти й трясти її, кидає в жар та холод тощо. Очима її не побачиш, алеодержимі лихоманкою дуже часто бачать її вві сні. У Вінницькому повітілихоманку уособлюють навпаки в образі молодої і гарної дівчини, яка може перетворюватисяна повітря. Людина, що проковтнула це повітря разом з їжею або якимось напоєм,негайно занедужує.
Якось зустрів чоловік на шляху двох дівчат-лихоманок, якіякось випадково зовсім не помітили його. Одна з них і каже: «Я піду дотакого-ось багатого пана; він дуже любить пити вино, то я постараюсь, щоб вінразом з вином випив і мене». — «А я піду, — відказує їй на це друга, — дотакого-ось бідного мужика» — того самого, який непомітно йшов за ними і слухавцю їхню розмову. — «Як же ти це зробиш?» — запитала перша. — «Не турбуйся, —відповіла друга, — я дуже добре знаю думки того чоловіка: ледве він переступивпоріг хати, та як закричить до своєї жінки: «Жінко! Вари галушки, тому що менідуже їх хочеться!» — і з першою галушкою він неодмінно проковтне й мене».Чоловік, коли повернувся додому, справді дуже захотів галушок. Коли галушкибули потім подані на стіл, він першу галушку взяв і кинув у зараніпідготовлений мішок і зав'язав його мотузкою. Упіймавши таким чином разом згалушкою й лихоманку, чоловік почепив мішок в димарі, щоб прокоптити лихоманку.Довго висіла лихоманка в мішку, і довго через те не було її між людьми. Та осьтого чоловіка стала чомусь дедалі більше й більше розбирати цікавість — що жсталося з лихоманкою? Розв'язав він необережно мішок, і випустив лихоманку.
Звідси — повір'я, що всі забаганки хворого на лихоманку єсправою дівчини-лихоманки, яка оволоділа ним.
Оповіді про холеру і чуму звичайно виступають, так би мовити,коли з'являються і лютують ці епідемії. Й до того ж скрізь побутують майже в однійі тій же формі. А в звичайні часи вони начеб зовсім забуваються. У Гру-бешівському й Літинському повітах холеру уявляють в образі простоволосої жінки,яка блукає селами й містами в самій сорочці. Вона постійно плаче, і там, де почуютьїї виття, неминуче починається мор. В одному селі Новго- род-Сіверського повітудонині святкується особливий день, що називається «Холеркою», — на згадкувизволення села від холери саме в цей день. У 1893 році в уражених холероюселах, ще задовго до появи її, на дубовому листі, на якому звичайно саджають упіч хліб, з'явились якісь маленькі й тонко виокремлені зображення змійок іящірок, так що листя це зовсім перестали використовувати в діло. Під чассильного спалаху холери вдови й дівчата, вбравшись по-святковому, ходили селом«щедрувать» — так, наче під Новий Рік; на «защедровані» гроші наймали молебеньі ставили спільну свічку. Одного небіжчика поклали в домовину долілиць, «щобсюди не вертався», а другому хотіли скувати руки («закувати холеру»), і тількижаль до небіжчика та острах, щоб він на тому світі не ходив у наручниках,утримали народ від цього. Щоб холера не ввійшла до села, шлях перед селомзагороджували «за-ставом» (дошка від млинової шлюзи). Є також повір'я, що противоди холера йде повільніше, ніж за водою.
Холера насилається іноді святими на кару за неповагу до їхніхсвят, як про це свідчить наступна оповідь, записана в Єлисаветградськомуповіті.
На свято святої Марії Магдалини їхало двоє чоловіків з поля.Коли йде дорогою якась черниця. Порівнялась і просить підвезти її. Вони кажуть:«Сідай, матінко, підвеземо». Сіла черниця, і так вони поїхали. Біля села вонавстала з воза і попростувала в село. Прийшла до однієї хати, а в тій хаті якразсправляли хрестини. Ну, а коли святкують хрестини, то відомо — тут неодмінно єй горілка, і декотрі так понапивалися, що вже й язиком не володають. Ввійшлачерниця до хати і каже: «Добридень, добрі люди! А що це, — питає, — висвяткуєте — мабуть, хрестини?» — «Вгадали, вгадали, — відповідають, — хрестини!А що — може, й ви вип'єте з нами за хресника?» — питає господар. І почали з неїкепкувати. Довго мовчала черниця, а тоді й каже: «Годі вам, добрі люди, кпинитиз мене — це недобре; а ось краще скажіть мені, де ваші діти?» — «У повітцісплять», — відповідають їй. — «А ви, — питає, — були сьогодні в церкві? А дітейсвоїх водили до церкви? Ви їх сьогодні й не бачили зовсім, вони у васнепричесані і невмивані, а самі ви пиячите; сьогодні свято святої Магдалини, ави її не шануєте: до церкви не ходите, дітей молитов не навчаєте та ще йглумитеся із черниці! За це вас Бог покарає!» Всі слухали її мовчки, дехто жстав сміятися. Тоді вона наслала на всіх холеру. І, скільки їх там не було, всіодразу повмирали. Потім пішла у хлів і там подушила всіх дітей. Після тогопішла вона селом і тих людей, що були в церкві, не чіпала, а тих, що не булиабо пиячили, всіх карала — насилала на них холеру. Тільки-но прийде до хати,відразу й розпитує: що роблять, чи ходять до церкви, чи ні. «Я, — каже, — святаМагдалина, прийшла подивитися на вас, чи не забули ви ще Бога і Його святих».Ходила вона так селом довго, і тоді сильна холера була.
Чуму уособлюють в образі багатої панянки, яка роз'їжджає векіпажі, запряженому шестериком білих коней, до того ж за кіньми неодміннобіжать хорти. Під'їжджаючи до якоїсь домівки, чума попередньо питає підвіконцем: «Чи є чума в домі? Якщо мешканці оселі, через свою необережність,відповідають, що немає, то відразу ж захворіють і помирають. Щоб ввести чуму воману, по хатах виймають віконні рами, начебто тут ніхто вже не живе, отож чумій немає ніякої потреби зазирати в ті оселі. Чума дуже багата й хитра. Вонарозкидає по дорозі й по вулицях всілякі цінні речі, навіть гроші; але тільки-нохтось підніме таку річ або гроші, то відразу ж занедужує й помирає (Літинськийповіт).
Гостець (у деяких місцевостях так називають суглобовий ревматизм, в інших ковтун, постає в замовляннях від нього увигляді особливого злого духа, який, до переходу в людину, живе в різних місцяхі може ввійти в неї різними шляхами. Він буває чоловічої й жіночої статі.Поселяється в різних місцях людського тіла: в очах, шиї, у плечах або міжплечима, у м'язах, грудях, серці, жилах, мозку, животі, кістках, колінах,руках, ногах, в усьому тілі.