Українська православна церква
КИЇВСЬКИЙПАТРІАРХАТ
ВОЛИНСЬКАДУХОВНА СЕМІНАРІЯ
КафедраСвященного Писання
Соборніпослання – складова канону Священних Новозавітних книг
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
СтудентаIV-го курсу
ФорманюкаСергія Володимировича
Науковийкерівник:
кандидатбогослів’я
прот. ІоанНідзельський
ЛУЦЬК-2007
ЗМІСТ
ВСТУПРОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг
1.1. Соборні послання в складі Новозавітного канону
1.2. Апокрифічніапостольські послання
РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова
2.1. Священний письменник
2.2. Місце і час написання
2.3. Призначення послання. Привід для написанняпослання
2.4. Автентичність послання Якова
2.5. Загальний характер послання, його зміст і мова
РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра
3.1. Перше соборне послання святого апостола Петра
3.1.1. Священний письменник
3.1.2. Достовірність послання
3.1.3. Первинне призначенняпослання (мета), привід для написання, місце і час
3.1.4. Характеристика змісту 1 послання св. ап. Петра
3.2. Другесоборне послання святого апостола Петра
3.2.1.Священний письменник
3.2.2. Достовірністьпослання
3.2.3. Першопочаткове призначення, привіддо написання, ціль, час і місце написання послання
3.2.4. Короткий зміст послання
РОЗДІЛ 4. Соборніпослання святого апостола Іоана Богослова
4.1. Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова
4.1.1. Священний письменник
4.1.2. Достовірність послання
4.1.3. Час, місце і причина (побудження) написання послання
4.1.4. Зміст 1соборного послання святого апостола Іоана Богослова
4.2. Друге ітретє соборні послання святого апостола Іоана Богослова
4.2.1. Достовірністьпослань
4.2.2. Місце і час написання 2-го і 3-гособорного послання святого апостола Іоана Богослова
4.2.3. Коротка характеристика зміступослань
РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостолаІуди
5.1. Священнийписьменник
5.2. Достовірність послання
5.3. Час, місце і привід до написання послання
5.4. Головнийзміст соборного послання апостола Іуди
ВИСНОВКИ
БІБЛІОГРАФІЯ
ВСТУП
ДослідітьПисання, бо ви сподіваєтесь
черезних мати життя вічне;
авони свідчать про Мене.
Євангелієвід Іоана 5,39
Актуальністьтеми. Незважаючина те, що від часу написання Священних Новозавітних книг пройшло більше аніж 19століть, проте їх вивчення і якомога глибше дослідження залишається життєвоважливим завданням кожного християнина. Хтось може сказати, що на сьогодні незалишилося навіть жодного незрозумілого – так чи інакше не витлумаченого –слова в священних біблійних книгах, не говорячи вже про характеристикузагального змісту тієї чи іншої книги, її автора чи часу і місця написання. Всеце так і не так, адже біблійна наука не стоїть на місці, а з кожним новимвідкриттям додає до скарбниці вивчення Священного Писання все нові і новівідомості. Тож не варто повторювати наскільки важливо для кожного віруючогодолучатися до цієї праці, адже це дослідження не просто однієї з книг, яких людствомає чимало, а дослідження тих книг, які містять в собі «слова життя вічного».Як тут не згадати слова св. ап. Петра, звернені до Спасителя на його запитаннячи не хоче хтось із 12-ти залишити Його: «Господи! До кого нам йти? Ти маєшслова життя вічного» (Ін. 6,68).
Визначаючи вужчетему дослідження ми зупинилися на соборних апостольських писаннях і зокрема напитанні їх канонічної гідності.
Об’єкт іпредмет дослідження. Виходячи з вищесказаного об’єктом дослідження є Священне Писання Нового Завіту, авідповідним предметом – тексти соборних послань.
Хронологічнімежі дослідження обмежуються крайніми рамками часу написання апостольських послань –тобто др. пол. І – кін. І століття після Р. Х., хоча час їх входження доНовозавітного канону поширюється аж до соборних визначень IV і пізніших століть.
Метою роботи є поглиблення знаньновозавітних писань, а відповіднимзавданням – дослідження соборнихпослань, як частини Новозавітного канону.
Методидослідження.В роботі ми намагалися показати не сухий тематичний матеріал а виробити самеавторську оцінку церковно-історичної та богословської проблематики соборнихпослань в складі Новозавітного канону.
Науковановизна одержаних результатів. Не претендуючи на відкриття чогось абсолютно нового, ми прагнули по-новомуокреслити здавалося б загальновідому проблематику соборних послань в складіНовозавітного канону.
Практичнезначення дослідження органічно поєднане з тим високим духовним змістом, якимнаповнені священні писання, зокрема соборні послання. Вони не можуть не знайтивідгуку в серці християнина, як заклик до практичної реалізації в життіповідомлених в них богоодкровенних істин.
Структурадослідження.Відповідно до поставленої мети і завдання дослідження складається зі вступу,5-ти розділів, в яких послідовно розглядаються: Новозавітний канон (Розділ 1),соборні послання в загальноприйнятій Православною Церквою послідовності:послання св. ап. Якова (Розділ 2), 1 і 2 послання ап. Петра (Розділ 3), трипослання ап. Іоана Богослова (Розділ 4), послання ап. Іуди (Розділ 5); висновківта використаної літератури.
Середджерельно-літературної бази окрім Священного Писання варто згадати ґрунтовні дослідженнявласне апостольських соборних послань таких авторів як архієпископ Аверкій(Таушев), прот. Михайло Марусяк, Лопухін А. П. Детально використані джерела іпосібники вказані у списку використаної літератури.
РОЗДІЛ 1. Канон СвященнихНовозавітних книг
1.1 Соборні послання в складі Новозавітного канону
Джерелом християнського віровчення є БожественнеОдкровення. Священне писання називається богоодкровенним або богодухновенним.Воно іменується словом Божим, оскільки зберігає для нас і доносить до нас словоБога на мові людини.
Не слід забувати, що Біблія – книга Боголюдська.Як в справі спасіння людини благодать Божа нічого не чинить без участі людськоїволі, так і написання священних книг відбувалося в нерозривній взаємодії волібожественної і людської. В одних випадках, коли справа стосувалася повідомленняБогоодкровенних істин, Святий Дух гарантував непогрішність передачі вченняавтором книги. В інших випадках благодать спів діяла священному письменнику увірному підборі і освітленні фактів. Так, святий євангеліст Лука спочаткуздійснив роботу історика: зібрав історичні відомості про життя Спасителя,впорядкував їх, старанно дослідив, а за тим вже приступив до написанняЄвангелія.
Самобутність письменників Біблії найбільше за всевиявилася в літературній формі їх творів. Книги священного Писання значнорізняться своїм стилем, виявляючи в такий спосіб індивідуальні особливості їхавторів,[1]а також вказуючи на ті зовнішні спонуки, які спричинили написання того чи іншоготвору.
Якщо прийняти доуваги умовний поділ всіх творів біблійної традиції на законодавчі, історичні,повчальні та пророчі, то повчальними новозавітними книгами є всі апостольськіпослання. Це не що інше, як листи, написані апостолами до заснованих ними церков.У цих листах Христові учні переконують християн твердо стояти у переданій їмвірі, роз’яснюють віруючим різні непорозуміння щодо самої християнської віри,щодо віровчення та християнського життя, які виникали між ними в різнихцерквах; викривають різні безпорядки, а також лжевчителів, які порушувалиспокій первісної Христової Церкви.
Отже, апостоли, будучи засновниками Христової Церкви, у своїхпосланнях виступають як учителі і наставники ввіреного під їхню опікуХристового стада. Це особливо яскраво відображено в посланнях святого апостолаПавла.[2]
Важливим базовим компонентом письмової Новозавітноїтрадиції є записи листів-послань, авторство яких з найдавніших часів пов’язувалосяз іменами апостолів, а адресатами відповідно були перші християнські громади –«церкви» — у різних місцях Римської імперії. Апостоли тут виступали яккерівники та наставники цих громад. На письмі фіксувалися також історичнівідомості про існування перших церков та діяльність апостолів. На ґрунті цьогоусного та писемного матеріалу протягом І – на початку II ст. після Р. Х. вранньохристиянському середовищі складалися основні жанри новозавітних Писань,які згодом стали основою загальноцерковного канону Біблії Нового Завіту.Нарешті, різні книги новозавітної традиції ставали джерелом для інших, подібнихза жанром та ідейним спрямуванням, коли збіг сюжету або висловлювань міг бутирезультатом не лише використання спільних першоджерел, а й наслідкомзапозичення. Деякі новозавітні автори прямо визнавали знайомство з «багатьма»такими джерелами (наприклад Лк. 1:1).
Вже у50-60-х роках в основному сформувався корпус апостольських Послань (грецьк. έπιστολή– «послання, доручення, настанова»), де апостоли виступали як релігійні таморальні вчителі, своєрідні перші християнські богослови. Принаймні частинаПослань уважається першими за часом виникнення новозавітними біблійнимитворами. Окремі Послання є пізнішими, датуються 70-90-ми роками І ст. Поміжцими творами виділяється найчисленніша група, автором якої традиція називаєапостола Павла. Так, серед найдавніших Павлових Послань – до Солунян (прибл.51—54 рр.); до Галатів (54 або 56 р.); до Коринф’ян (57—58 рр.); до Римлян (58 або 59 р.).[3]
Кожна з книгНового Завіту має надписання, що вказує на її автора. І хоча Церква знає лишеодне Євангеліє – «Євангеліє Ісуса Христа» (див. Мк. 1,1), все ж кожен з йогочотирьох переказів авторизований і підписаний. Проте хто ж автор Нового Завіту?Хто виступив в ролі, говорячи сучасною мовою, «редактора-упорядника» цьогозбірника дуже різних книг, що включає і особисті листи, і літописні хроніки, івізіонерські тексти?
«Писання не впалоз неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, – відповідає на своє ж питаннядиякон Андрій Кураєв. – Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала,що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиноюсправжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам’яті і зі свого знання АпостольськогоПередання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхіднопідрахувати своє апостольське наслідство»[4].
При обговоренніролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, щоНовий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.
«Подібнепізнається подібним», – гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання(принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівськоїепохи історична Церква втратила першоапостольські дари, – то з допомогою чого жвона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церквамогла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичногопізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характерікниг.[5]
«Поява в ЦерквіНового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим»фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположногоПередання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саметому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребуєвизначеного «канону» – точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» єсама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиціі в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст»,а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються якПисання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру,свою проповідь, своє вчення – те, чим живе вона від апостолів», – відмічаєпротопресв. Олександр Шмеман.
Але такавідсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичнимвчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій»і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, щоосвячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були«цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утвердженихабо нещодавно навернених вони могли стати спокусою.[6]
Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякіновозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед першиххристиян літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував прозбірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповідісвоїх сучасників (Лк. 1,1).
Найдавніші (І-II ст. після Р. Х.)посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянськихджерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у твораххристиянських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань дляреконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизаціядає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християнкниг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всієюцерквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильністьдо тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідченьцих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати абопосилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навітьбез згадування їх назв.
Так, у так званому 1-му Посланні КлиментаРимського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотирикниги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання доЄвреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.
Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.)був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє відМатвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.
Варнава (близько 130 р.)посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма(близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.
Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик(середина II ст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором тасенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християнлітературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки,Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян,Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученикпосилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).
У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) єцитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян,Филип’ян, Колосян, обохдо Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.
Татіан,тежодин з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках II ст. уклав першийузгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки,Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το διa τεσσaρωνευaγγελιων — «зачотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували взавершеному вигляді і активно використовувалися християнами.
Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадувавЄвангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла(до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два доСолунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-шеПетра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітнікниги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису іутверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошувавна тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшитиабо зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.
Климент Александрійський (близько 200 р.)цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла(до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидвадо Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна,Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істиннимиі авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-шеПослання Климента Римського.
Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.)послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два доСолунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-шеПетра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.
Серед зафіксованих у цей період власне «канонів»,тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг НовогоЗавіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймнідва. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквоюєретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступавприхильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 ПавловихПослань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. ХочаМаркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидьхибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема ІринеємЛіонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика групалюдей.
Другий список, знаний під назвою «канонМураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його уміланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний,датувався VII ст., проте його зміст дослідники відносять до останньоїтретини II ст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви іутверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія відЛуки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, щооригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьомусписку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обохдо Коринф’ян, до Галатів,до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита таФилимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тєІоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цейсписок містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній авторвідкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про ПосланняПетра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла долаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще одинапокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехтоз вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».
Такимчином, до кінця II ст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто колазагальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотириЄвангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, атакож Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге ПосланняПетра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликавсумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався,такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, ПосланняВарнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хочаставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повногозаперечення.[7]
У ІІІ-му ст. важливим свідком народженняновозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи замежі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади(зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися зкорпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг:«загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογοuμεna) та «спірні»,«такі, що відкидаються багатьма» (грецькою anτιλεγομεna). У своємусписку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея,Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-шеІоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Посланнядо Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченнямЄвсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв;сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Орігенумістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване ЄвангелієЄвреїв (іудео-християнське).[8]
Якщопорівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття ужеутвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, товимальовується така картина: