Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу

Зміст
Вступ
Розділ І. Стан наукової розробкитеми
1.1 Теоретико-методологічніпроблеми ісламської культури
Розділ ІІ. Іслам яккультурно-релігійна система
2.1 Історико-культурніпередумови виникнення і формування ісламу
2.2 Коран як світоглядне джереломусульманської культури
2.3 Культурно-релігійнідомінанти ісламу
2.4 Принципи ісламськоговіровчення як основа обрядових та символічних дій і правил
Розділ ІІІ. Особливостіарабо-мусульманського мистецтва як віддзеркалення релігійно-культурнихпроцесіів
3.1 Релігійно-художня символікаархітектури ісламу
3.2 Специфіка символіки орнаментута каліграфії
3.3 Синтез реальності,вигаданого й символіки у мистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу
Висновки
Література
Вступ
Актуальність теми. Релігія найтіснішим чиномзв’язана з культурою, постійно істотно впливає на її своєрідність та шляхирозвитку. Важливе значення релігії визначається двома факторами: по-перше,релігія формує у людини певне світобачення та ціннісні орієнтації, які згодомреалізуються в її культурній діяльності, по-друге, для здійснення релігійнихобрядів необхідні певні предмети культу, до яких відносяться храми, сакральнісосуди, книги, скульптури, музичні інструменти.
Ісламзаклав духовні основи арабської цивілізації, об’єднав численні семітськінародності в єдиний культурний простір, що дозволило арабам не лише створитиміцну державу – Арабський халіфат – від Індостану до Піреней, але й здійснитимогутній вплив на духовний потенціал народів Західної та Східної Європи.
Саме цякультура, яка увібрала в себе здобутки античності, стала своєріднимкросскультурним ланцюгом, завдяки чому середньовічна Європа ознайомилася здоробком античних філософів, з математичними, технічними й науковимидосягненнями Середньої та Центральної Азії, Індії та Китаю.
Художнякультура, що стала потужним елементом мусульманської культури, мала надзвичайнезначення для молодого соціуму й тому заслуговує на докладніший розгляд тавивчення.
Актуальністьцієї теми викликана й тим, що в історії великих культур класичнаарабо-мусульманська культура посідає одне з найважливіших місць. Свого часу цявисокорозвинута самобутня культура процвітала на безкрайніх просторах від Індіїдо Іспанії, що включали Близький Схід та Північну Африку, її вплив відчуваєтьсянині у багатьох частинах світу, вона є важливою ланкою зв’язку між культурамиантичності та середньовічного Заходу. Унікальність цієї культури обумовленаособливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й ціліснукультуру – право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку, що булинеповторними. І хоча іслам історично близький багатьом європейським культурнимтрадиціям, порівняльний аналіз цих відмінностей, на перший погляд неочевидних,показує найбільшу віддаленість ісламу від європейського стандарту.
Мета та завдання. На основі комплексного вивченняісламських релегійних джерел, відповідних наукових студій, виявити особливостірелігійно-художньої символіки мусульманської культури в контексті ідеологіїісламу, його провідних духовних цінностей та традицій.
Досягненняцієї мети потребувало виконання таких завдань:
-          дослідитистан наукової розробки теми;
-          виявитиісторико-культурні передумови виникнення і формування ісламу;
-          охарактеризуватироль Мухаммеда у формуванні та розповсюдженні ісламу;
-          охарактеризуватиКоран як світоглядне джерело мусульманської культури;
-          з’ясуватиосновні релігійно-культурні домінанти ісламу;
-          розглянутипринципи ісламського віровчення як основу обрядових та символічних дій іправил;
-          проаналізуватиособливості релгійно-художньої символіки мусульманської архітектури;
-          висвітлитисимволічні образи мусульманської книжкової мініатюри;
-          розглянутиспецифіку каліграфії та орнаменту;
-          окреслитироль та символіку релігійних свят.
Об’єктом дослідження виступає ісламськакультура.
Предметом роботи є релігійно-художнясимволіка культури ісламу.
Теоретико-методологічнаоснова дослідженняспирається на принципи історизму та об’єктивності. У процесі опрацюванняматеріалу застосовувася проблемний підхід. Для ґрунтовного виконанняпоставлених завдань автор викоритовував такі загальнонаукові методи, яксистемно-структурний, логічний, узагальнення, абстрагування.
Упроцесі розгляду проблем релігійно-художньої символіки мусульманської культуривикористовувався цивілізаційний підхід, а також методологія культурногорелятивізму.
Наукова новизна дослідження полягає внаступному:
-          висвітленопринципи ісламського віровчення як основу обрядових та символічних дій іправил;
-          розкритоособливості релігійно-художньої символіки мусульманської архітектури;
-          висвітленосимволічні образи мусульманської книжкової мініатюри;
-          розкритаспецифіка каліграфії та орнаменту в ісламі;
-          окресленороль та символіка релігійних свят ісламу.
Практичне значення магістерської роботи полягає вможливості використання її результатів у вивченні курсів з історії релігії іцеркви, а також при розробці загальних курсів із релігієзнавства та історіїкультури, а також спецкурсів із культурології.
Структура роботи:
Роботаскладається зі вступу, 3-х розділів (8 параграфів), висновків, спискулітератури, а також додатків.
У вступіобґрунтована актуальність дослідження теми “Релігійно-художня символікамусульманської культури”, сформульовано мету та завдання дослідження, визначеніїї об’єкт, предмет, вказані структура й обсяг роботи.
Упершому розділі – “Стан наукової розробки теми” – розглядається науковалітература з історії культури, мистецтва, релігієзнавства. Опрацьованіфундаментальні монографії та наукові статті українських та зарубіжних вчених:М.Конрада, Л.Васильєва, В.Бартольдта, О.Карміна, М.Тенасе, О.Кривлева та ін.
Булоопрацьовано також підручники, навчальні посібники, окремі статті з проблемісламської культури та мистецтва.
Удругому розділі – “Іслам як культурно-релігійна система” – розглянутоісторико-культурні передумови формування арабо-мусульманської культури,проаналізовано культурні домінанти ісламу та роль Корану – священої книгимусульман.
Третійрозділ – “Особливості рабо-мусульманського мистецтва як відзеркленнярегілійно-культурних процесів” – розглядає звернення мусульманських митців допевних релігійних символів в архітектурі, каліграфії, орнаменті, книжковіймініатюрі та в проведенні релігійних свят.
Увисновках підсумовує зміст усіх розділів. Обсяг роботи – 93 сторінки, Джерельнабаза складає 98 найменувань.
Розділ І. Стан наукової розробки теми 1.1Теоретико-методологічні проблеми ісламської культури
Проблемамимусульманської культури займалося чимало дослідників. Релігієзнавці,культурологи, історики, мистецтвознавці прагнули розкрити особливості ісламу яккультурно-релігійної системи. Так чи інакше кожний дослідник підкреслюєнайбільш характерну рису арабо-мусульманської традиції – цивілізації: світ длямусульманина не більш ніж механізм, котрий Аллах приводить у рух. Фанатичнавіра й жорстока догматика божественного одкровіння визначаларелігійно-детерміновану соціальну поведінку людини у соціумі – це наступнаспільна думка, що об’єднує наукові пошуки різних фахівців.
Звернемосядо конкретних джерел.
Культурологіярозглядає арабо-мусульманську культуру як зв’язуючу між культурами Заходу таСходу. Арабський халіфат містив великі центри Близького Сходу, в яких булосконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду,Стародавнього Єгипту та ін. Усі культурні цінності, викристалізовані протягомтисячоліть різними східними цивілізаціями та еллінізмом, були освоєні арабами,висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. Головними рисами,переданими мусульманським Сходом Європі, були науковість, прагнення до радостій краси дійсності. Саме до такої думки схиляються вчені С.Н. Артановський [8],В.В. Бартольдт [11], Л.С. Васильєв [15], О.С. Кармін [45], М.І. Конрад [48],І.О. Кривлев [54], О.М. Тенасе [86].
Відпочатку свого розвитку, у класичну епоху, в часи бурхливого розвитку (ІХ-ХІІст.) та в посткласичну епоху (ХІІІ-ХІV ст.) арабо-мусульманська культураперебувала на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську наукута культуру. У її створенні та розвитку брали участь араби, перси тапредставники інших ісламізованих народів як члени єдиного великогомусульманського суспільства. Її успішному розвиткові сприяло й те, що арабськамова була єдиною, якою користувалися під час викладу своїх праць усімусульманські вчені, незалежно від свого походження [15].
Важливимє твердження вчених про вплив арабо-мусульманської культури на європейську.М.І. Конрад, зокрема, твердить: “У період між ХІІ ст. та епохою Відродженняпраці арабських учених з усіх галузей знань перекладалися в Іспанії, Сицілії таСирії, завдяки чому більшість із них стала доступною в латинському перекладі.Незважаючи на порівняно низький рівень науки та перекладу на Заході, в ті часиці латинські тексти сприяли відродженню потягу до знань у Західній Європіперіоду пізнього середньовіччя” [48; 35].
Про впливарабських мислителей та вчених на європейську культуру йдеться у працях Т.М. Уотта[93], Фан Дінь Гана [96], Є.Г. Яковлева [98], С.О. Токарева [84], М.І. Конрадата інших вчених.
БартольдтВ.В. у праці “Ислам и культура мусульманства” [11] стверджує, що іслам усучасному світі сповідують майже 860 млн.осіб у понад 120 країнах світу. В 28країнах (Єгипті, Ірані, Іраку, Кувейті, Марокко, Саудівській Аравії, Пакистаніта ін.) іслам є державною релігією. Мусульманські общини розкидані по всьомусвіту, більшість віруючих проживає в країнах Азії та північної Африки [11; 13].Автор акцентує, що іслам став основою для формування арабської культури тацивілізації. Вчений вказує, що висхідні принципи ісламу подібні до основхристиянства та іудаїзму, але розвиток основних ідей ісламу пішов абсолютноіншими шляхами, що визначено умовами в яких він визрівав. Ідеї, народжені усередовищі кочівників та купців Аравійського півострова, збагачувалися новимипластами в умовах феодалізму, що розвивався на Близькому Сході. Тому сам іслам,будучи за своєю суттю релігією, перетворився у принципи, що організовувалиувесь ранній світ тодішніх суспільств, підвладних халіфату. Іслам став законом,що визначав соціальні структури та мораль суспільства, обґрунтування якихміститься в священному Корані. Оскільки Аллах є абсолютною досконалістю, томудані ним мораль та закони наділені абсолютною істинністю, вічністю танезмінністю й придатні “для всіх часів та народів” [11; 28 ].
БартольдтВ.В. вважає, що характерною особливістю розвитку арабської культури за ранньогосередньовіччя, яка зберігалася і пізніше, була відсутність, попри неодноразовіспроби їх запровадити, чітких загальновизнаних віровизнавчих установлень. Томукількість різноманітних співіснуючих течій в ісламі була і є дуже великою, ахарактер особистої віри часто був поверховим або й взагалі немусульманським.
Ціпогляди В.В. Бартольдта поділяє П.Л. Яроцький, який наголошує, що виникненняісламу – закономірний результат поступального духовного прогресу всьоголюдства. Це був період розпаду родового устрою в арабів, економічного іполітичного об’єднання племен, а головне – формування класової держави, коливиникла потреба в її ідеологічній основі. Такою основою стала монотеїстичнарелігія [99, 136].
Вченийпроаналізував мекканський і мединський періоди становлення ісламу, рольМухаммеда, незвичайної особистості, обдарованої, “з одного боку, містичнимосяянням, поетичним даром, а з другого боку, наділеної ясним і тверезимрозумом, політичним і дипломатичним талантом, відданої своїй релігійній ідеї”[99; 137].
П.Л. Яроцькийакцентує на тому, що Коран – не тільки духовна основа ісламу, священна книгамусульман, це й ранній пам’ятник прози арабською мовою, філософський тазаконодавчий документ. У ньому містяться положення і норми мусульманськогоправа щодо сімейно-шлюбних взаємин, означена роль, обов’язки і права чоловіката жінки у сім’ї, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності,ставленні мусульман до язичників, іудеїв, християн [99; 138].
На думкуП.Л. Яроцького, есхатологічні пророцтва в ісламі посідають таке саме місце імають таке значення, як і в християнстві. Характерною рисою мусульманськоїментальності є її взаємозв’язок з Аллахом як Абсолютом.
Цейвітчизняний вчений відмічає велике значення символіки у релігійних святах,мистецьких творах.
МонографіяЛ.С. Васильева “История религий Востока” [15] вміщує такі розділи: “Іслам:виникнення й розповсюдження”, “Іслам: теорія і практика”, “Іслам: напрямки,течії, секти”, “Іслам: традиції та сучасність”.
Упершому розділі монографії розглянуто історико-культурні передумови виникненняісламу. Автор наголошує, що “іслам – третя з останніх розвинутих монотеїстичнихрелігій… вона склалася на базі християнства та іудаїзму й запозичувала вплані не лише загальнокультурному, але теологічному, релігійно-культовому здвох своїх попередників” [15; 109]. Дослідник аналізує стан Аравії до ісламу,розкриває роль Мухаммеда у формуванні і розповсюдженні ісламу.
Другийрозділ виявляє історико-культурне значення Корану, його зміст, трактування(тафсир). Вчений стверджує, що значне місце в Корані посідають есхатологичніпророцтва, які нагадують Біблію, що нині є підставою для теологічних дискусій[15; 135]. “Фаталізм мусульманина – як визначає Л.С.Васильев, зв’язаний іззагальною філософською проблемою”: “на все воля Аллаха”. Ця ідея фатальноїнеминучості майбутнього є основою і в мистецтві [15; 140].
Урозділі “Іслам: традиції і сучасність” цей дослідник ісламу наголошує, що“середньовічна арабо-мусульманська культура стала на деякий час на чолісвітової цивілізації...” [15; 169].
Великогозначення у перемогах ісламу, як відзначають Абу Аля Ал Маудуді [2], М.І. Аширов[9], О.В. Журавський [32], В. Ірвинг [34], М.І.Конрад, Р.Р. Мавлютов [62] таінші вчені, відіграла особистість його засновника Мухаммеда – посланника іпророка Аллаха.
Основнимзавданням, яке ставив перед собою Мухаммед, було відродження суворогомонотеїзму, від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство.Поклоніння єдиному Вседержителю не терпить ніяких зображень, що могли бпретендувати на якусь наближеність до першообразу й становити яку-небудьцінність. Молитва, читання переданого через пророка останнього послання Богалюдям і завоювання місця на небесах завдяки невідворотному слідуванню вказанимшляхом становить сенс життя людини [42; 18].
Гуртлюдей, які уважно слухали одкровення пророка, знаходили в них відповіді на своїзапитання і сподівання. Перша мусульманська громада, яка мала не тількирелігійний, а й політичний характер була створена у Медині, що означає “містоПророка”. В.Ірвінг визначає, що з “часом під проводом Мухаммеда та йогоприхільників навколо Медини склався військово-політичний союз племен, якийпоступово змусив мекканську знать скоритися й прийняти нове вчення [34].
В.С. Полікарповдотримується традиційної наукової концепції при характеристиці походженняісламу. Він наголошує, що Бог розглядається у Корані як безособова істота, вінвічний, перший і останній. Іслам запозичив від моноїстичних релігій ідеюпосередництва між Богом і людьми, відкинувши християнський догмат Боговтілення[72; 157]. Головне місце в ісламі посідають космогонія, антропологія йесхатологія.
В.С.Полікарповвиявляє особливості суфізму як опозиційної секти в ісламі. Суфізм у містичнійформі проповідував рівність усіх людей перед Богом незалежно від їхньогосоціального стану. Прихильники суфізму алегорично трактували Коран і їх головнамета – злиття з Богом, єднання з Абсолютом. Теолог Аль-Газалі вважав занеобхідне дотримання мусульманських обрядів та свят [72; 183].
А.М. Колоднийхарактеризує основні мусульманські свята. Класично іслам узаконив два свята.Перше велике свято жертвоприношення (араб. – ідаль-адха; тюркс. – ураза байрам)відзначається як невід’ємна частина паломництва у Мекку на 10-й день місяцязу-ль-хідджа в останній день хаджа і продовжується 3-4 дні. Жертвоприношеннятварин здійснюється як пам’ять про жертвоприношення Ібрахімом (Авраамом) свогосина. Разом із паломниками, що перебувають у Мецці, цей обряд здійснюють усімусульмани. Святкування супроводжується спеціальною ритуальною молитвою ісвятковою трапезою [58].
Другеканонічне свято мусульман (араб. – ід аль-фітр, ід ас-сашр; тюрк. – рамаданбайрам) присвячується завершенню мусульманського посту в місяць рамадан.Починається це свято у перший день наступного місяця шавваля. Святкуваннясупроводжується відвідуванням могил рідних, великою урочистою трапезою,роздаванням милостині й подарунків.
Ці дваголовні мусульманські свята не існують самі по собі. Вони становлять невід’ємнучастину мусульманських канонічних обрядів паломництва і посту [5; 160].
Значеннярелігійних свят в ісламській культурі досліджували: Абу Аля Ал Маудуді [3],Л.С. Васильєв [15], Г.Э. Грюнебаум [26], Ю.А. Калінін, Е.А. Харьковщенко [44],В.І. Лобоцький, В.І. Теремко, В.І. Лубська [58] та інші вчені.
До числамусульманських свят належить п’ятниця – день спільної, громадської молитви(даум аль-джума). Як правило, у п’ятницю в мечетях відбуваються зібрання.Мусульманська традиція наповнює п’ятницю священним ореолом: у п’ятницюнародився Мухаммед, у п’ятницю відбулася хіджра (переселення), у п’ятницю Аллахпочав і завершив творення світу, у п’ятницю настане судний день. Хадис зприводу п’ятниці сповіщає: “Кращий із днів – п’ятниця”, оскільки у п’ятницюсотворено людину, у п’ятницю правовірні йдуть до раю [15, 63].
Відповіднодо традиції – хадісу, що приписувалася пророку Мухаммеду, іслам від початкудосить сильно підтримував науку та освіту, передбачаючи “пошуки знання відколиски до труни”. Г.Э.Грюнебаум підкреслює, що іслам сприяв розвитковіфілософії, мистецтва, гуманітарних та природничих наук, а також створеннювитонченої культури (не випадково VІІ-VІІІ ст. називають епохою класицизму).Халіфи, еміри та губернатори різних провінцій колосальної мусульманськоїімперії були заповзятими опікунами науки та філософії, меценатами мистецтва тавитонченої літератури, особливо поезії. Вони були ініціаторами та покровителямивідомих наукових інститутів – тодішніх університетів та академій наук, з якимибули пов’язані величезні на той час бібліотеки, що нараховували по 400 тис.томів релігійних та світських творів. Головні центри середньовічної науки ікультури містились у Багдаді, Каїрі, Кордові та інших містахарабо-мусульманського халіфату [26]. Вчений стверджує, що арабо-мусульманськакультура, як свідчить саме словосполучення, несе на собі відбиток ісламу таарабізму з їх духом свободи й терпимості, що “зберігався в епоху арабськоїгегемонії в арабо-мусульманському суспільстві та його державі – халіфаті” [26;43].
В іншійпраці [27] Г.Э. Грюнебаум аналізує державну політику, правові канони, пошукинадрелігійного ідеалу. Він, зокрема, пише: “Не слід також забувати, що всередньовічній арабо-мусульманській культурі інтенсивно розвивалися йсуспільно-політичні уявлення, орієнтовані на пошуки надрелігійного ідеалу, щопередбачав знищення майнового і віросповідального антагонізму. Пошуки такогороду соціального утопічного ідеалу за цілком зрозумілими причинами викликалипевну реакцію з боку ортодоксального ісламу, в результаті чого й з’явивсясуфізм” [27; 52].
В основупам’яток арабо-мусульманського мистецтва покладено традиційну мусульманськуідеологію. Твори мусульманського мистецтва об’єднані духом однієї релігії йрозкидані на величезній території – від Індії до західного узбережжя ПівнічноїАфрики і Південної Європи. Мистецтво, що перебувало під впливом ідей ісламу,подарувало світові багато оригінальних шедеврів.
КузьмінаМ.Т., Мальцева Н.Л. розглядають ісламське мистецтво в контекстіісторико-культурних процесів. Вони стверджують, що саме в період розпадухаліфату (кінець VІІІ ст.) мистецтво досягло значних результатів завдякизасвоєнню та переробці значної частини культурного й художнього доробкупідкорених народів. Араби мали величезні успіхи в царині архітектури,монументального архітектурного декору, орнаментального мистецтва та художньогоремесла [51; 107].
Вказанідослідниці відзначають, що місцеві традиції обумовили художні здобутки Аравії,Іраку, Сирії, Палестини, Єгипту, Північної Африки, Південної Іспанії. Схожістьформ розвитку феодалізму, тісні торгівельні й культурні зв’язки та сам фактпідкорення різних народів єдиній мові, єдиній релігії, єдиним правовим ісоціальним нормам – все це сформувало спільні риси в мистецтві країнмусульманського середньовіччя. Уявлення про це мистецтво базується назапереченні зображувати живі істоти. Священна книга мусульман Коран ніколи неілюструвалася. Вона прикрашалася лише орнаментом [51, 108].
Н.Є. Миропольська,Е.В. Белкіна, Л.М. Масол, О.І. Оніщенко, Н.В. Владимирова в монографії “Художнякультура світу (Арабо-мусульманський культурний регіон)” відзначають, щообмеження з боку ісламу, сформульовані як релігійний закон, наклали відбиток нарозвиток окремих видів мистецтва, в якому став панувати ритмічно-декоративнийпочаток. Першу роль грала архітектура, високої досконалості досягли художнєремесло та мистецтво мініатюри [66; 22].
МахлінаС.Г. описує культове та громадське будівництво у Дамаску (Сирія), Багдаді(Ірак), Каїрі (Єгипет), які були центрами витонченої художньої культури. Ціміста були прикрашені чудовими монументальними культовими спорудами. Авторкаописує мечеті, що вміщували тисячі віруючих, мінарети-башти, з яких закликалиїх до молитви, медресе – мусульманські училища, караван-сараї [64; 39].
С.Г. Махлінапише: “Будівельна техніка породила особливі конструкції з глини, каменя, цегли.Були створені різноманітні форми арок – підковоподібні, стрільчасті, винайденіособливі системи зведених перекриттів” [64; 11].
Дж. Ліндсействерджує, що в колонній мечеті визначається характерне для всього арабськогомистецтва поєднання логічного мислення та незвичайної фантазії, складностіхудожнього рішення та лаконічна простота [56; Т.2,1,4].
Т. Бурхардту монографії “Сакральное искусство Востока и Запада” [14] розглядає мистецтвоісламу з позиції афорізму Пророка: “Бог прекрасний і він любить красу”. Авторнаголошує на абстрактній природі ісламського мистецтва, де переважають Абсолют,Єдність.
Дослідникпояснює, що відсутність образів в мечетях переслідує дві мети: подолання натякуна присутність Бога, адже всі символи є недосконалими. По-друге, таким чиномдоводиться трансцендентність Бога, адже Божественну Сутність взагалі неможливоні з чим порівняти [14; 123]. Виключне місце в ісламському мистецтві посідаєорнамент на поверхнях монументальних споруд, де площина заповнюється складнимперетинаючим візерунком – арабескою. У ньому використовувалися рослинні мотивий геометричний орнамент, побудований на сполученні багатокутників й багатопроміневих зірок, що є символами світобудови. Декором слугували цитати з Корану,які були виконані вишуканим арабським шрифтом.
БожественнеСвітло, творчий Розум, на думку Т. Буркхардта, передає мережево орнаменту настінах сакральних споруд.
Наступнадумка Т. Буркхардта пояснює ідеологію мусульманського мистецтва: “Мусульманськімайстри стверджують, що мистецтво заключається в стилізації предметів, якасуголосна природі, бо саме в природі закладено справжню красу, яка походить відБога. Стилізація повинна звільнити цю красу щоб зробити її зрозумілою” [14;131].
Мистецтводля мусульманина – свідчення божественного існування, його краса маєбезособистісний характер, як краса зіркового неба [14; 133].
У своїймонографії Т. Буркхардт робить спробу поєднати традиції ісламської художньоїкультури з кочовим способом життя мусульман. Він шукає спільні риси у символіціарабесок, орнаментів у різних народів. Вчений стверджує, що ісламське мистецтвомістить більше архаїчних елементів, ніж християнське.
Вченийприходить до висновку: “врівноваженість та інтелектуальна ясність сакрального мусульманськогомистецтва – це виявлення Божої Істини” [14; 149].
Отже,зарубіжні та вітчизняні історики, релігієзнавці та культурологи (одні вконтексті досліджуваних ними історичних, філософських, релігієзнавчих,мистецтвознавчих, культурологічних тем і проблем, інші – більш докладно,адресно) зробили чималий внесок у проблему яка висвітлюється в нашіймагістерській роботі – релігійно-художня символіка мусульманської культури.
Заналізу історіографічного доробку досліджуваної нами теми можна зробити висновок,що ії окремі аспекти знайшли часткове висвітлення у працях як зарубіжних, так івітчизняних дослідників.
Хочавнесок зарубіжних і вітчизняних вчених у досліджувану нами тему є доситьвагомим, але її актуальність, а також відсутність спеціальних розвідок свідчитьпро необхідність її поглибленого вивчення. Адже низка таких важливих питань, якособливості релігійно-художньої символіки архітектури ісламу, специфікасимволіки орнаменту та каліграфії, синтезу реальності, вигаданого й символіки умистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу залишаються поки що недостатньовивченими.
Розділ ІІ. Іслам як культурно-релігійна система 2.1 Історико-культурніпередумови виникнення і формування ісламу
Іслам виникна початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у періодрозкладу родоплемінного ладу і формування класової арабської держави.Засновником і проповідником цієї релігії був Мухаммед, який 610 р. оголосивсебе посланцем єдиного Бога. Політичні події кінця VІ – початку VII ст. згубнопозначилися на традиційних торгових і політичних зв’язках самої Аравії.Транзитна торгівля, якою здавна займалися аравійські купці, перетворилася наторгівлю місцеву. У громадах оаз і племенах степу дедалі більше поглиблювалосямайнове та соціальне розшарування. Ідея єдиного і всемогутнього Бога, якийнаведе порядок хоча б у Судний день, буквально носилася в повітрі, тим більше,що жителі Аравії були знайомі як із християнством, так і з іудаїзмом.
Географічноіслам народився і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кількастоліть до нього іудаїзм та християнство. Іслам сприйняв багато ідей таположень цих релігій. Мешканці великих міст Західної Аравії, завдяки діяльностііудейських та християнських проповідників, були знайомі з ідеєю єдинобожжя –головною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницькихкультів.
Аравійськийпівострів являв собою кам’янисту пустелю, бідну на будівлі і ще біднішу нарослинність. Гарячий пісок і пекуче сонце настроювали кочівників-бедуїнів натугу. Терплячий верблюд, холодна вода Єфрату – ось увесь зміст пісень арабівтого часу. І в цій місцевості, що не зацікавила ані допитливого мандрівника,ані гордовитого завойовника, з’являється людина з релігійним натхненням. Зникаєтиша. Натомість приходить бурхливе життя, духовно-моральний стан жителівпідноситься до надзвичайної висоти: соціальний побут прогресує, тягар рабствапом’якшується, проголошується загальна рівність, з’являються прикладисамопожертви, великодушної благодійності, необмеженого милосердя. І все цевтілюється в релігійно-державному законодавстві, спрямованому проти вад, яківкорінилися у побуті арабів: пограбування, набіги, кривда, облуда, вбивство,підступність тощо. З іншого боку, законодавство обіцяло значні винагороди задоброчесне життя. Щоправда, звиклому до кочового життя в пустелі бедуїновіважко було розлучитися з безтурботною волею дикуна, але прогрес відбувався, ібув він тим стрімкішим, що відбувався на релігійній основі. Так, виявилосяпрагнення до концентрації населення в містах. Місто Медина стало центромісламу. Потім виникають і починають підноситися, зростати й інші міста.
Проте,якщо проаналізувати політичні причини його виникнення і поширення, роль ісламудістає іншу оцінку. Саме розвиток торгівлі й суспільні стосунки породили ідеюєдиного Бога. Науку та розвиток різних ремесел кочівникам приніс не іслам [9;13].
Згідно зпереказами, Мухаммед вперше виступив з проповіддю нової релігії 610 р. у своємурідному місті Мекка. Але тут він не мав визнання й успіху. Рід, виходцем зякого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу на верхівку місцевогосуспільства. Тривалий час меканці залишали поза увагою його проповіді. Байдужедо них поставилися й бедуїни – жителі сусідніх з Меккою районів, які не бажаливідмовлятися від традиційних язичницьких культів на користь нової, сумнівної зїхнього погляду, релігії.
У своїхпроповідях, проголошених у рідному місті, Мухаммед засуджував язичників, їхніхбогів, котрим поклонялися меканці, і утверджував ідею єдиного Бога: “… НемаєБога, крім Аллаха”. Але ця теза не була сприйнята знаттю. Мекка в VI ст.відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прощі дляязичницьких аравійських племен. У цьому місті перебував священний храм Кааба,де були встановлені ідоли різних племенних богів. Розташоване поблизу Каабиджерело Земзем також вважали священним. Тримаючи в своїх руках священні місця,мекканська знать, насамперед представники роду Омея з племені курейш,одержувала від прощі чималі матеріальні й політичні дивіденди: торгівля зпрочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і закріплювали впливмекканської верхівки в бедуїнських племенах. Тому природно, що курейшитивбачали в проповідях єдинобожжя загрозу своєму впливові й матеріальномудобробутові.
Не булиособливо привабливими і не дивували меканців своєю новизною проголошеніМухаммедом моральні норми. Більшість із них нагадували ті, що були поширенісеред арабів. Винятком була лише вимога відмовитися від закопування в пісокнемовлят-дівчаток, яких вважали зайвими ротами – звичай, що практикувався тодісеред окремих бедуїнських племен [11; 23].
Соціальнийзаряд проповіді Мухаммеда був досить слабким, щоб стати ідейним гасломпригноблених низів. У сурах Корану мекканського періоду заохочувалися унайзагальнішому вигляді добрі справи, за які новоявлений пророк обіцявнагородити на тому світі. В них фактично затверджувався поділ суспільства набагатих і бідних, хоча надзвичайна пристрасть до багатства засуджувалася. Крімцього, Мухаммед обіцяв лихо купцям і лихварям, які обдурюють своїх покупців.Природно, що подібні заклики не могли консолідувати соціальний дух низівсуспільства. Всі ці обставини призвели до досить закономірного результату:проповіді Мухаммеда в рідному місті, незважаючи на всі його намагання, успіхуне мали. За двадцять перших років проповідницької діяльності Мухаммедовівдалося навернути на свій бік лише кілька десятків людей, наживши при цьомубезліч ворогів. Проти пророка виступили верхівка курейшитів і навіть дехто ізчленів його сім’ї. Врешті-решт йому довелося тікати з Мекки. Проповідниквирушає у Ясриб (стара назва Медини), де на нього чекав успіх.
Переселення(Гіджра) 622 р. перших мусульман у Медину ознаменувалося великими досягненнямиМухаммеда. Володіючи неабияким, як зазначають дослідники, розумом, він зумівуміло використати суперечності, що існували між двома містами. Мекка,розташована на перехресті торгових шляхів із Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет,поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу вже перетворилася на великийторговий центр Західної Аравії. Багато майбутніх відомих діячів ісламу нажилибагатства на торгівлі. Процвітало також лихварство: багаті купці під високийвідсоток давали гроші всім, хто бажав прилучитися до вигідної торгової справи.
Мединазмагалася із Меккою в торговлі. Крім цього, мединські землероби та ремісникизверталися за позикою до меканських лихварів, тому нерідко потрапляли від них узалежність. Соціально-економічні суперечності між Мединою і Меккою, їхнєсуперництво нерідко набирали форму збройних конфліктів між жителями цих двохміст.
ПроповідіМухаммеда закликали послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажаєсповідувати іслам. І хоча в цих проповідях прямо не вказувалося на меканців,для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст. Іслам, такимчином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом настроївмединських арабів у їхньому ставленні до економічно сильніших суперників зміста Мекки.
Виникнувшияк історичне переплетення культурно-релігійних та політичних поглядів, іслам умісцях його розповсюдження почав відігравати активну політичну роль. З появоюнової релігії – ісламу – виникла нова організація у вигляді громади вірних.Вона принципово відрізнялася від родових організацій. Ця громада сталаорганізаційною основою арабської держави. Отже, іслам, ставши третьою післябуддизму та християнства ствітовою релігією, одразу заявив про себе якполітична сила.
Племенай народи, які різними шляхами наверталися до нової віри, називали себемусульманами. Але вже тоді, ще на зорі ісламу, в це поняття вкладали не стількипіднесений зміст покірності Аллахові, скільки покірність долі, покірністьпереможцеві.
ПроповідьМухаммеда і діяльність створеної ним громади давали людям певну системупоглядів і суспільних зв’язків, що замінювали і відновлювали в нових формахстарі родоплемінні звичаї [10; 31].
Догматиісламу використовувались як для політичного виправдання швидкого розширення межйого впливу, так і для утвердження нових соціальних принципів. Ще не ставшиідеологією пригноблених низів (як це було з первісним християнством абобуддизмом), іслам із самого початку свого виникнення виступав як державнарелігія. Тому головна увага в ньому фактично вже з часів переселення Мухаммедаіз Мекки в Медину приділялася не стільки морально-етичним і філософськимпитанням, скільки соціально-політичним принципам устрою і правовим аспектамжиття мусульманської громади. Це й зробило нову релігію вразливою: її соціальніі політичні норми та принципи виявилися майже нерухомими. Деякі з них почализастарівати ще за часів перших халіфів. Необхідністю перегляду багатьохісламських норм зумовлене виникнення різноманітних течій у мусульманстві. Іхоча зовні це виглядало як суто релігійне явище, в його основі лежалисоціально-економічні процеси.
У своємувченні пророк як провісник нової спільності людей, яка ґрунтується не накровній спорідненості, а на єдиній вірі. Мухаммед розумів також, що доки новийрух ще не зміцнів, він потребує підтримки інших послідовників єдинобожжя –іудеїв і християн, котрі мали великі релігійні громади в Медині та іншихрайонах Західної Аравії. Тому Мухаммед оголосив іудеїв та християн “людьмиписання” і дозволив їм продовжувати сповідувати свою релігію [10; 33].
Ворогаминової релігії, яких належало навернути до ісламу або знищити, проголошувалисятільки язичники-ідолопоклонники. Так, унаслідок конкретних історичних умов, якііснували в Аравії на момент зародження нової релігії, формувалося ставленняісламу до інших культів: терпимість до “людей писання” – іудеїв та християн – інетерпимість до язичників і безбожників.
ПроповідьМухаммеда, яка закликала вірних об’єднатися незалежно від етнічної та племінноїприналежності, давала новий поштвх об’єктивним соціально-економічним і політичнимпроцесам. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу. Зі своїм священнимхрамом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру.Тобто залишилася традиція прощі в Мекку, яка від цього мала одержати прибутки,адже нова релігія поширювалася не тільки на сусідні з Меккою райони, а й надосить віддалені.
Багатобедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактичнопризводило до втрати ними політичної та економічної незалежності. Вони нетільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й взяли на себе обов’язок платитиданину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок –закят. Мусульманські богослови досить часто це явище пояснюють так, нібитоарабське населення в основі своїй прозріло, побачило світло істини, що його нісіслам, і тому сприйняло цю віру. Але історичні факти свідчать про інше: новарелігія сприймалася, оскільки була вигідна новим послідовникам, насампередпанівній верхівці.
Головнимі першочерговим завданням ісламу було прилучення до нової релігії все нових інових народів. При цьому перевага віддавалася мирному переходу послідовниківінших віросповідань до мусульманства. Але проти тих, хто не хотів сприйматиіслам, згідно з проповіддю Мухаммеда, мала оголошуватися священна війна –джихад.
Причиницих війн були закладені в соціально-економічних особливостях розвитку Аравії.Влада на підкорених територіях закріплювалася і поширювалася за допомогою мечаі Корану. Разом із релігійними догматами насаджувалися нові закони, державніструктури.
ІзАравії іслам проник у сусідні країни Середнього Сходу, а також в Єгипет,Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Центральну Азію та на ПівденнийКавказ.
Зутворенням Валекого Арабського халіфату в VІІ ст. суперечності, що виникали вмусульманській громаді, загострилися. Дедалі більше вони демонструвализростаючу боротьбу за владу, а також соціальний і політичний протест певнихверств мусульманського суспільства. Релігійного забарвлення набувалиміжнаціональна та міжплемінна боротьба, різниця в рівнях культури народів, щоприйняли мусульманство. Ці суперечності та відмінності зовні виявились якпротиборство ортодоксальних і опозиційних напрямів і сект в ісламі. У боротьбі,що тривала століття, як правило, брали гору і оголошували себе істиннимиправовірними мусульманами прихильники того напряму ісламу, який підтримувалавлада на чолі з халіфом або султаном, шейхом або королем, ханом чи еміром.Решта оголошувалися єретиками [10; 41].
Хочаіслам якоюсь мірою і об’єднував людей на основі спільності релігії, аленаціональні протиріччя в країнах ісламу не зникли, навпаки, вони поступово всезагостювалися. Це знайшло відображення в різних течіях в мусульманськійрелігії, в розколах і сектах.
Найкрупніший(і один з найраніших) розкол був спричинений появою шиїзму (“шия” по-арабськи –партія, секта). Вважають, що в цьому русі виявилося невдоволення і боротьбаперсів проти завойовників – арабів, тобто що це була свого роду релігійнаоболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково вірно, алетакий характер шиїзм прийняв не відразу, а лише згодом. Розпочалася справа звнутрішньої боротьби серед арабів – з боротьби за владу між спадкоємцямиМухаммеда. Четвертий халіф Алі був кровним родичем пророка, його двоюріднимбратом і зятем; прибічники Алі не визнавали законності попередніх халіфів,оскільки вони були не з роду пророка, а були “вибрані” релігійною общиною,тобто просто узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки проспадкоємність влади в халіфаті. Прибічники Алі зазнали поразки, Алі був убитий,але його послідовники зміцнилися в Ірані і Іраку, і там шиїзм широкорозповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халіфату. За переказомАлі і його сини Хасан і Хусейн полягли мучениками за віру. У пам’ять цьогошиїти щорічно справляють траурне свято шахсей-вахсей, при якому фанатичноналаштовані віруючі завдають собі рани холодною зброєю, висловлюючи своюрелігійну відданість пам’яті мучеників.
Головнаідея шиїзму – віра у те, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами– можуть бути тільки його родичі-нащадки, а “вибрані” общиною халіфи незаконні.У зв’язку з цим шиїти відкидають сунну, складену при перших халіфах з переказівпро пророка. Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різнітечії. Пануючою стала течія, що визнає одинадцять законних імамів – нащадківАлі; дванадцятий імам ніби то ще в ІХ столітті таємничо сховався і десьперебуває невидимо, однак повинен у кінці часів появитися як спаситель – Магди.Ця найбільш поширена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку ХVІстоліття (при династії Сефевідов) стала там офіційною державною релігією.
У тих жеVІІІ-Х ст. у ісламі виник містичний, напівчернечий перебіг суфізму (від слова“суфи” – груба вовняна тканина). Воно зародилося в надрах шиїзму, але прониклоі в середу суннитів. У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму,буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішнійобрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством.Деякі суфії доходили до пантеїстичного світогляду (бог – у всьому світі, весьсвіт – вияв бога) і тим самим віддалялися від грубо антропоморфного уявленняпро Аллаха, яке міститься в Корані. Суфії надавали особливе значення іменамбожим, таким, що зустрічається в Корані. Містико-пантеїстичний перебіг суфізмуспочатку піддався гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, алепоступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійного вчення сталиутворювати ордени мандруючих ченців – дервішів – на чолі з шейхами, абоішанами. Ці ордени були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші,хоча вони і давали чернечу обітницю бідності, незабаром перетворилися нашарлатанів, що обирають і обдурюють народ; керівники ж дервішів, ішани, в своючергу обирають своїх послушників – мюридів. Деякі ордени дервішів застосовуютьу своїх молебнях так звані зикри – екстатичні танці та інші суто шаманськіспособи спілкування з божеством.
Отже,іслам, як наймолодша світова релігія, виник на початку VІІ ст. упівденно-західній частині Аравійського півострова в період розпадуродоплемінного ладу і формування там класової арабської держави. Засновникомцієї релігії був Мухаммед, який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.
Географічноіслам з’явився там, де були поширені іудаїзм та християнство. Він сприйнявбагато ідей та положень цих релігій.
Яккультурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської таблизькосхідної цивілізацій. Він творчо використав елементи християнства таіудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структуридавньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму. Саметому іслам став складним духовним феноменом, основою якого виявилася арабськакультура, арабський етнос, арабська державність. 2.2 Коран яксвітоглядне джерело мусульманської культури
У центріарабо-ісламської духовності й тюрко-ісламської культури знаходиться Коран(араб.кур’ян, букв. – читання), де зосереджено світоглядне ядро ісламськогосвіту.
Цеодкровіння, які дав Аллах Мухаммеду, який був неграмотним і доводив одкровіннядо віруючих усно.
МоваКорану – арабська. Після смерті Мухаммеда всі тексти його проповідей булизвірені та зведені у єдиний “Мусхаф” (араб.сувій) всі інші записи було знищено.З “Мусхафа” було зроблено 4 копії, що зберігаються в Каабі, в мечеті пророка уМедині, в Каїрі та Паликенті.
Новарелігія не виникає на порожньому місці. Вона завжди є продовженням і розвиткомуже існуючих вірувань. Так було з Христом, який спирався у своїх проповідях наСтарий Заповіт та його пророків, і постійно підкреслював, що продовжує їхнюсправу, так було і з Мухаммедом. Він також проголосив себе нащадком іпродовжувачем іудеохристиянської традиції. Тому в ісламі шануються ті ж саміпророки, що й у цих релігіях. У Корані ми натрапляємо на імена Ібрахіма(Авраама), Ісхака (Ісаака), Муси (Мойсея) та інших. Ісус Христос (Іса) тежшанується, але не як Син Божий, а тільки як пророк.
Коран єосновою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписий правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моментиукладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних іприватних молитов, державних і сімейних торжеств. Багато слів і виразів із Корануувійшли в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньоїнаціональності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література,народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, елюзій на образи Корану. І тутзнову буде доречним порівняння Корану з Біблією.
Цякультурна пам’ятка виникла на рубежі двох історичних епох – під час переходувід родоплемінного устрою до класового – і віддзеркалила радикальні зміни основсвітогляду народів, які населяли стародавню Аравію. Іслам, як і іудаїзм, формувавсяй стверджувався досить категоричним запереченням язичницької культури. Вже вСередньовіччі внаслідок браку культурної спадковості чимала частина Коранустала незрозумілою для мусульман і його взагалі не читали без коментарів. Тіелементи релігійної свідомості й вірувань, обрядових і культових традиційязичницького населення родоплемінної Аравії VІ — початку VІІ століття, до якихпостійно апелює в Корані Мухаммед і які були об’єктом його викривальногопафосу, з великими труднощами реконструюються сучасною наукою. Фактичновтрачений багатий фольклор осілих і кочових язичницьких, бедуїнських племен,котрих навернули до християнства чи іудаїзму. Передусім зазнала втрат уснатрадиція, яка передавала їхні міфологічні уявлення. Безповоротно втрачені релігійніперекази іудейських і християнських общин, що проживали на Аравійськомупівострові, зокрема в Мецці та Медині. Зрештою, майже нічого не відомо прорелігійний фольклор пророцьких та богошукацьких рухів в Аравії VІ – першоїполовини VІІ століття, до яких належав і сам Мухаммед. Зрозуміло ж, що саме цякультурно-ідеологічна стихія слугувала життєдайним середовищем ідей, образів імотивів “пророчих одкровень” Мухаммеда [48; 29].
Коранразюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це нецілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, тим більше – нетеологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Кораннароджувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, ітому не мав будь-якого плану. Він наводить виступи, проповіді, “пророчіодкровення”, що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповідіпро долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі йзаклинання, етико-правові та обрядові приписи. Все це було проголошене в різнийчас протягом більш як двадцяти років, з 610 по 632 рік, перед різнимиаудиторіями і з приводу різних конкретних обставин, мало зв’язок з різнимиподіями або ж народжувалося суто внутрішніми спонуканнями.
Раннічастини Корану – це ліричні віросповідання, пристрасні есхатологічні монологипро всемогутність Аллаха і неминучу відплату в Судний день, яку зазнаютьбагатобожники, всі, хто служать своїм язичницьким богам і не визнають єдиногоБога – Аллаха. “Немає Бога, крім Аллаха” – ключова фраза Корану, якаповторюється по кілька разів у кожній сурі.
ЗмістКорану хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Будучи восновному релігійно-філософським і законодавчим пам’ятником, Коран водночас єунікальною історично-культурною пам’яткою Аравії кінця VI – першої чверті VIIст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність.
Коран –глибокий психологічний документ, в якому викарбувані етапи еволюції особистостіМухаммеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця,політика, дипломата, воєначальника.
Ще однаособливість Корану – він складався як діалог Мухаммеда з самим собою, діалогміж Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить відсвого імені і у першій особі: “Я”, “Ми”, як і Бог Яхве у Старому ЗаповітіБіблії. Це – діалог між Мухаммедом і його слухачами – язичниками(багатобожниками), його ж соплемінниками, а також з мекканськими і мединськимиіудеями та християнами, які сповідували монотеїстичного Бога і не були багатобожниками.Це – діалог Мухаммеда зі своїми єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммедаяк “Посланця Аллаха”, з бажаючими почути богооб’явлене слово і тими, що зізлобою посміювалися над словами Пророка. Це була жива мова, звернена доконкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого невідомо ні про цих, ні про інших.
Крімтого, в Корані подано мову лише однієї сторони – слова Мухаммеда, виголошеніним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, відповіді на якісьзапитання або подив послідовників. Суть цього всього вже була не зрозуміланайближчим до цього періоду поколінням мусульман. Тільки в декількох випадкахМухаммед цитує звернені до нього репліки або переказує слова своїх опонентів,на які дає відповідь він сам або Аллах.
Наявністьу тексті Корану такого роду темних місць, незрозумілих натяків, зовнішньо невмотивованих асоціацій тощо спричинили появу цілої галузі середньовічногомусульманського богослов’я, в якому спеціально пояснювалися смислова і словеснаформи текстів Корану. Цьому присвячена і досить ґрунтовна наукова література.Проте значення низки слів і виразів, дійсний підтекст і зміст багатьох місцьКорану так і залишився нерозкритим. Це якраз і створює складність перекладачам,які змушені перекладати текст Корану поза смисловим контекстом. Але жперекладений іншими мовами Коран не вважається священним текстом. Священна моваКорану – арабська. І лише арабською мовою використовується Коран в ісламськійрелігії [47; 35].
ПафосКорану спрямований проти язичництва та основ суспільного життя родо-племінногоустрою. Із сури в суру настійливо повторюється думка про єдність Аллаха, йогомогутність та справедливість.
У Кораніможна виділити декілька основних тематичних груп: іудейська й християнськаміфологія та догматика, мусульманська есхатологія, норми мусульманського права,арабський фольклор.
Основнийхронологічний поділ Корану – мекканські і мединські сури (глави). Першіохоплюють період до переселення Мухаммеда з Мекки в Ясриб (Медину) у 622 р. істановлять більшу частину Корану – 90 сур. Другі створювалися з 622 по 632 рік.Мекканські сури складаються із 3 періодів, кожний з яких має свої особливостілексики і стилю. Ці сури поділяються на поетичні (48 сур), рахманні (віднайменування Аллаха – Рахман (Милосердний), яке існує поряд з іменем Аллах) (21сура), та пророчі (21 сура). До мединського періоду належать 24 сури. Суриподіляються на аяти (фрагменти фраз).
Раннісури більш темпераментні, яскраві, поетичні. У пізній період діяльностіМухаммеда виклад сур в’ялий, розтягнутий, розсудливіший. Ранні частини Корану –це пристрасні монологи про монотеїстичність і всемогутність Аллаха (“НемаєБога, крім Аллаха, і Мухаммед – посланець Аллаха”), про неминучу розплату вСудний день для них, хто не сповідує іслам.
Сури розбитіна дрібніші фрагменти – айяти. Послідовність розташування сур залежить тількивід їхнього обсягу. Для Мухаммеда сури та одкровення існували незалежно однівід одних. Їх об’єднувало, головним чином те, що вони були частинами небесногоКорану, словами Аллаха. Завдяки зусиллям упорядників Коран починається зкороткої сури “Фатіха”, яка давно стала улюбленою молитвою мусульман, а далійдуть сури від найдовших на початку до найкоротших у кінці книги [46; 19].
Перші зачасом сури (96 і 74) закликають людей визнати Мухаммеда пророком Аллаха. Ім’яАллаха не було новим для мекканців: воно означало найменування племінного богамекканських курейшитів – племені, до якого належав сам Мухаммед. Новим інезвичним спочатку була категорична вимога Мухаммеда визнати його посланцем,пророком Аллаха.
Чудесабо “знамен” Мухаммед не робив. Єдине, на що він посилався, — його “видіння”,“одкровення”, але мекканські купці були діловими людьми, не схильними вірититільки на слово. Що стосується низів меккансього суспільства, для них початковапроповідь Мухаммеда не була привабливою.
Поряд ізабстрактними закликами “увірувати в Аллаха”, у ранніх сурах Корану висуваєтьсявимога “творити добрі справи”, за що Пророк обіцяє “велику нагороду” від Аллаха(Сура 95: 6). Серед “добрих справ” поки що фігурує одна – “нагодувати бідняка”.Піддаються осудові ті, які “не вірять в Аллаха Великого” і “не спонукають себенагодувати бідняка” (Сура 69: 33-34). Звинувачуються ті, які не виявляютьмолитовної ревності, не вірять у Судний день і відмовляються “нагодуватибідняка”.
Напевному етапі розвитку одкровення Мухаммеда (причому не самому ранньому)з’являється ідея єдинобожжя (монотеїзм Аллаха), яка потім стає головною увсьому мусульманському віровченні: “Немає божества, крім Аллаха...” (Сура 20: 7),“… немає божества, крім Мене!” (Сура 20:14).
Умекканський період поки що не виникає питання, яким повинно бути ставлення дотих, які не повірили в єдиного Бога Аллаха. Впродовж усього мекканськогоперіоду (610-622) Мухаммед не закликав вести боротьбу з багатобожниками, які невизнають єдиного Аллаха. Він лише обмежувався посиланням на те, що “потім вонизрозуміють”, а поки що “хай вони їдять, насолоджуються, і надія їх відволікає”(Сура 15:3). У сурах мекканського періоду неодноразово повторюється заклик“відвернутися від багатобожників і від невіруючих” (Сура 6:106; 32-30).
ПророкМухаммед у мекканський період вимагав віри і покори під страхом прийдешньоїесхатологічної катастрофи, погрожуючи пекельними муками і обіцяючи райськінасолоди [47; 34].
З часомморальні приписи, етичні настанови стають складнішими. До вимог “нагодуватибідняка” додаються інші: “шанувати сиріт” (Сура 90: 18), “добре ставитися добатьків, людей похилого віку” (Сура 17: 21). Мерзотою оголошується перелюбство.Мекканські сури фіксують досить гуманну і прогресивну на той час вимогу:відмовлятися від вбивства “зайвих новонароджених дівчаток” (давній звичайзакопувати у пісок пустелі “зайвих” новонароджених, яких не в змозі булопрогодувати). Ставиться вимога до торговців: не обмірювати і не обважувати (Сура83: 1; 11: 85).
Мухаммедне посягав на традиції кровної помсти, але обмежив її дію. Пропонував мирніпереговори і практику викупу.
Багатствоі бідність визначаються станами, встановленими Аллахом за одним, тільки йомувідомим, наміром: “… Ми одним дали перевагу над іншими” (Сура 17:22). “Миподілили між ними їхню їжу в близькому житті і піднесли одних ступенями надіншими, щоб одні із них були в услужінні для інших” (Сура 43: 21). Отже, заКораном, порядок, який розподіляє людей на соціальні класи і групи, незмінний івічний у цьому житті.
Мединськісури характеризуються впевненістю і категоричністю: вони не лише закликають івмовляють, але, насамперед, наставляють, викривають. З’являється нова турботаПророка: серед тих, які масово стали поповнювати табір мусульман, відрізнятиістинно віруючих від лицемірів. Для тих, які стоять на позиції старих(язичницьких) вірувань, визначається нова лінія. Їх рекомендується знищувати.Мединські сури сповнені священною ненавистю до тих, хто чинить опір переходу віслам, закликають воювати з ними і вбивати їх (Сура 8: 40; 8: 17; 47: 4).
Усерединідеяких сур містяться аяти різних періодів, як, наприклад, у 5-й сурі: у 73-йаяті іудеї і християни оцінюються як рівноправні з мусульманами претенденти нарайське блаженство; у 85-й аяті християни ставляться у становище, близьке домусульманського, а іудеї характеризуються як такі, що заслуговують ненависті; у56-й аяті мусульманам забороняється дружити і з іудеями, і з християнами,оскільки вони “нечестиві” люди. Зрозуміло, що такі три різні установки не моглибути даними одночасно.
Значначастина Корану контамінується з текстами Біблії та її персоналіями: Адам, Нух(Ной), Ібрахим (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус Христос) у Корані такожвважаються посланцями Аллаха.
У 651 р.збережені в пам’яті у приватних записах одкровення Мухаммеда були зібрані йзведені в єдиний список, текст якого був проголошений єдино повним і правдивимсловом Аллаха. Визнані під час складання цього списку справжніми тексти Коранустановлять 114 сур, які розміщені за формальною ознакою найдовші сури – напочатку, короткі – в кінці.
Аллахазображено в Корані як істоту з надлюдськими моральними якостями: він можегніватися на людей і прощати їх провини після покаяння, він любить праведниківі ненавидить нечестивців. Водночас Аллах постає в Корані як безособова істота:він вічний, перший, останній, єдиний, нероздільний, у нього “немаєбогів-спільників”, зокрема Бога-сина і Богоматері, як у християнстві. Великийгріх приписувати Аллаху “Бога-спільника” чи “Бога-сумісника”. Отже, Аллах –суворо монотеїстичний, тобто не такий як християнський Бог-Отець, Бог-Син іБог-Святий Дух (догмат про “Святу Трійцю”).
Змонотеїзмом ісламу пов’язаний важливий догматичний і моральний припис у Корані– вимога повної беззастережної покірності людини волі Аллаха, тобто покірністьтут має всеохоплюючий характер (оскільки й саме слово “іслам” означає“покірність”). Іслам сприйняв від монотеїстичних релігій (іудаїзму тахристиянства) вчення про посередників між Богом і людьми (пророків, ангелів),відкинувши християнський догмат про боговтілення [44; 53].
Натурфілософіяісламу в основному запозичена із Біблії. Згідно з Кораном, світ був створенийАллахом за шість днів: були створені небеса (їх налічується сім), небеснісвітила і земля, розкладена килимом, і для міцності на ній встановлені гірськітвердині. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, по якій сходять іпіднімаються лише агнели. В останній, шостий день була створена перша людинаАдам, а з його ребра – Єва. У Корані зазначається: “І сотворили Ми небеса іземлю і те, що між ними, за шість днів, і не торкнулася Нас втома” (Сура 50:37). Сьомий день – це день, який настав після завершення Аллахом твореннясвіту. Це – п’ятниця (а не субота, як у іудеїв, або неділя, яку святкуютьхристияни). Тварини, як зазначено в Корані, були створені із води, людина – ізглини і пороху земного. В інших місцях Корану оповідається про створення людиниіз води і згустка крові. У Корані відтворена ідея і про первородний гріх таінші біблійні оповіді про ставлення Аллаха до світу і людини, але у дещоспецифічному вигляді.
Так,наприклад, у Корані оповідається про непокірність одного із ангелів Аллаха,який став Іблісом (дияволом). Коли була створена людина, Аллах повелів всімангелам поклонитися їй, що й зробили всі ангели, за винятком Ібліса, якийзагордився і не захотів поклонитися “сотвореному із праху”. За такунепокірність Аллах прокляв його і пообіцяв, що на “страшному суді Ібліс разоміз своїми демонами буде повалений. Поки ж що, до “страшного суду”, Ібліс (вінже шайтан – сатана) залишається главою всіх демонів і джинів.
Світангелів, як і в іудейсько-християнській версії, складається із таких станів:Джебраїл (євангельський Гавриїл), Мікаїл (Михаїл), Ісрафіл (Серафим) і щеАзраїл. Ці ангели втілюють ідею добра і божественної волі та протистоять вісламі світу демонів і джинів. Усі ці небесні сили безтілесні і безстатеві.Серед ангелів і демонів існує певний функціональний розподіл: в ісламі єангели-хоронці (по двоє у кожної людини), ангели, які оберігають могили, ангели– посланці Аллаха і ангели, які управляють раєм (Ридван) і пеклом (Малік).
Як іБіблія, Коран вчить, що “золотий вік” на Землі залишився у минулому. Ідеягріхопадіння і вигнання із раю Адама і Єви в Корані відтворена, але гріху,стражданню і спокутуванню від гріха не надається будь-якого значення. Отже,саме це положення Корану істотно відрізняється від христології, яка єцентральною ідеєю християнства. Водночас в ісламі досить ґрунтовно розроблена концепціяраю і пекла, тобто відплати людині в замогильному житті. Згідно змусульманським вченням, рай – це життя вічне у тінястих прохолодних гаях, середяких протікають чисті прохолодні води, багата вишукана їжа, розкішний одяг івсілякі насолоди, зокрема любовні. За однією версією, кожний правовірний у раюбуде разом із своєю подругою, за іншою – він буде насолоджуватися товариствомпрекрасних гурій. Звичайно, ідеал раю є відтворенням ментальності, сподівань іпобажань людини пустелі. Протилежне картині раю є пекло, у ньому – дим, самум(пісок, піщана буря) та інші жахи, страшні для мешканців Аравії. У пеклігрішники засуджені на вічні тортури і страждання.
Есхатологічніпророцтва посідають в ісламі таке саме місце і мають таке значення, як і вхристиянстві. Хоча розмірковування про кінець світу і страшний суд двозначні.Незадовго до кінця світу має настати епоха страшного відступництва і невір’я:всі цінності ісламу будуть зраджені й продані, люди поглинуться гріховністю.Тоді й настане царство антихриста, яке продовжуватиметься 40 днів. На змінуантихристу прийде царство Ісуса, чий другий прихід (на цей раз в якостіісламського Махді, Месії) покладе кінець царству гріха. Антихрист будезнищений, а на Землі упродовж уже 40 років буде ідеальна гармонія всьогоживого: вовк лежатиме разом з ягнятком, дитина гратиметься з тигром і левом іт.д. Потім затрубить у свою трубу Ісрафіл (тобто біблійний Серафим), і настанечас Страшного суду. Сам Аллах особисто буде допитувати кожного із живих івоскреслих мертвих. Після цього останнього суду грішники підуть до пекла з“вогняною гієною”, а праведники отримають райське життя і блаженство. Дорога дораю пролягає через міст Сірат завтовшки волосинки і гострий наче лезо меча.Сама людина перейти через цей міст не в змозі, її повинен супроводжувати в райтой баран, віслюк, верблюд, бик або кінь, якого вона свого часу, ще за земногожиття, хоча б один раз принесла у жертву Аллаху [46; 63].
Мусульманипереконані, що під час Страшного суду їх доля залежатиме від їхнього ВеликогоПророка, Посланця Аллаха – Мухаммеда. Його заступництво пом’якшуватиме долюгрішників. Мухаммед проситиме Аллаха Милосердного простити декого з грішників,визволити їх від пекельної кари і подарувати їм райське життя. Ця віра, якзазначають деякі дослідники ісламу, зокрема В.С.Полікарпов, який інтерпретуєесхатологічні пророцтва ісламу, “додала немало масла у священний вогонь культупророка серед багатьох поколінь мусульман” [72; 167-169].
Характерноюрисою мусульманської ментальності є її взаємозв’язок з Аллахом як Абсолютом,яка відображається у постійному звертанні до Аллаха, неперервному двобічномуєднанні з Аллахом, виявах загальної покірності Аллахові. Тексти Коранубуквально через декілька айятів (віршів) з’єднуються постійним посиланням наАллаха, вихвалянням Аллаха, відзначення його особливих рис і характеристик 99імен Аллаха, серед яких найбільш повторювана фраза “Ім’ям Аллаха милостивого імилосердного”, якою починається кожна сура (глава) Корану. Іншою рисоюмусульманської ментальності є ідея радісного підкорення закону, відведеннярозуму людини службової ролі і рішуча відмова від будь-якої форми політеїзму.Все це характеризує особливе місце етично-моральних принципів варабо-мусульманському світі.
Поряд ізпринципом етичного абсолютизму іслам утверджує принцип морального догматизму,вимагаючи таким чином від сповідників ісламу беззастережного виконаннякоранічних моральних норм, згідно з якими мусульманин повинен стежити за своєюморальною поведінкою і своїми вчинками не тому, що це розумно, гуманно,зрештою, доцільно, а лише задля того, що так вимагає Аллах, такими єморально-етичні приписи Корану [46; 58].
Невипадково, підкреслює відомий французький сходознавець А. Массе, “поширенняісламу зі зброєю в руках було релігійним обов’язком”, а війна “вважаласясправедливою, якщо вона розпочиналася з метою навернення людей до істинноївіри” [72; 169]. Зрештою, ця морально-етична вимога чітко викладена в Корані:“А коли ви зустрінете тих, які не увірували, то – ударяйте мечем по шиї; а коливи учините велике побиття їх, то зміцнюйте узи” (Сура 47, Мухаммед, 4 айят).Можна тлумачити цю вимогу Корану таким чином, що ця морально-етична нормазобов’язувала мусульман під час тріумфальної ходи ісламу в період йогозавойовницьких війн за правління Мухаммеда і наступних чотирьох “праведниххаліфів” – Абу Бакра, Омара, Османа й Алі (632-661). Зрештою, ця норма ісьогодні діє, коли оголошується джихад – “священна війна” проти “невірних”.
Поряд зцим в етиці ісламу зафіксовані і загальнолюдські цінності – бути справедливим,віддавати за добро добром, бути щедрим, допомагати бідним тощо. Як в Біблії,Коран закликає людину працювати, оскільки саме завдяки цьому вона забезпечитьсобі небесне царство. Людина повинна бути скромною й терпеливою, мужньопереносити всі незгоди цього світу. Отже, для мусульманської релігії характернаорієнтація не стільки для досягнення щастя у земному житті, скільки напотойбічне життя. Це чітко передається в основних догмах і “стовпах віри”,тобто культових вимогах і правилах ісламу [31; 16].
ОскількиКоран і Сунна були доступні вузівському колу освічених мусульман, насампередзнавцям ісламської догматики, богословам і правознавцям, то для звичайних людейосновні коранічні положення сформульовані у вигляді священних догматів,заповідей, які складають обов’язковий для кожного правовірного комплекс правилповедінки. Основних обов’язків мусульманина п’ять – сповідання, молитва, піст,милостиня і хадж. Принцип сповідання віри – центральний в ісламі. Щоб статимусульманином, достатньо дотримуватися саме цього принципу – урочисто вимовитифразу про те, що “немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед – Пророк Аллаха”. Такимчином, людина стає покірною Аллаху, тобто мусульманином. Але ставшимусульманином, людина повинна дотримуватися інших обов’язків правовірного.
Крімрелігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликаєінтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прозиарабською мовою, що відобразила завдяки художнім засобам етапи еволюціїособистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи.Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературноїмови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.
Коранвиник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммеда й після йогосмерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовилоспецифічні риси його культури. В цій культурі магічну силу мали слово, звук, ане літера. Системи писемності характерні в той час для цього регіону(арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім’яритська і власна, ще доситьпримітивна, арабська писемність) використовувалися, головним чином, дляторгових і політичних документів. Упродовж майже чверті століття в пам’ятіслухачів Мухаммеда карбувалися його пристрасні одкровення, проповіді. Їх записимали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще деякий час булиприватною справою. Основна частина тексту передавалася по пам’яті.
Такимчином, Коран не тільки найважливіша священна книга мусульман, унікальне явищесвітової літератури, але й духовна основа мусульманської культури.
Коранвідтворює уявлення про роль Аллаха, про походження всесвіту, землі, флори,фауни. У Корані історія людства розгортається в поєднанні фантастики ідійсності.2.3 Культурно-релігійні домінанти ісламу
Характернаособливість мусульманської релігії полягає в тому, що вона енергійновтручається у всі сфери життя людей. І особисте, і родинне життя віруючихмусульман, і все суспільне життя, політика, правові відносини, суд, культурнийустрій – все це повинно бути підпорядковано цілком релігійним законам. Уколишні часи в мусульманських країнах мало місце повне зрощення державної іцерковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався спадкоємцем пророка,вище духовенство складало штат його радників, суд перебував цілком в рукахдуховних осіб. І кримінальне, і цивільне право було побудовано цілком нарелігійному законі – шаріаті. Стежили за виконанням норм шаріату і тлумачили їхмусульманські богослови.
Тому імусульманське духівництво виконувало і виконує більше світські, чим чисторелігійні функції. Мулла, який знаходиться при мечеті, — це, власне, вчитель вцерковній школі. Каді – це суддя, знавець шаріату. Муфтій – вищий духовний чин– головний авторитет в питаннях шаріату. Улем – вчений богослов, викладач увищій релігійній школі; рада улемів давала свої висновки з питань релігії іправа. На чолі мусульманського духовенства в окремих країнах стоявшейх-уль-іслам – видний богослов, він же радник государя. Роз’яснення, щодаються шейх-ульісламом, по тих або інших спірних питаннях догматики абополітики, права вважалися незаперечним законом.
Навчаннямолоді в мусульманських країнах раніше було теж суто релігійним. Нижчі школи –мектеби – перебували при мечетях. Вищі школи – медресе – були свого родудуховні академії, де студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу,богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабська.До речі, арабська система була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах,хоча вона для них і мало пристосована.
Мусульманськацерква в станах ісламу була звичайно і значною економічною силою. Згідношаріату, церква може володіти майном, і це майно вважається невідчужуваним(вакф, множина – вакуф). Вакуфні землі складалися з тих, що подарували відхаліфів (у епоху завоювань), з пожертвувань і ін. Вони були дуже великі:наприклад, в країнах Середньої Азії до половини всіх оброблюваних земельналежала церкві, і вони приносили величезні доходи; за рахунок вакуфного майнаі годувалося багаточисельне духовенство.
Хочаправовірний іслам не йде ні на які компроміси з іншими релігіями (на відміну,наприклад, від буддизму), але в народних масах мусульманські вірування дужечасто переплітаються із древніми, домусульманськими. Майже повсюдно, особливо вслаборозвинутих країнах, поширений культ місцевих святих. Мусульманські святічасто виявляються не чим іншим, як древніми місцевими божествами-заступниками,яким дані мусульманські імена. У багатьох місцях, особливо в Середній Азії,культ святих пов’язаний з культом мазарів – нібито гробниць цих святих, анасправді древніх місцевих святилищ. Більш того, останнім часом в ісламівиявлено (особливо у народів Середньої Азії) цілий пласт глибоко архаїчнихвірувань і обрядів, що відносяться до культу землеробських божеств родючості,до родового культу предків, до шаманізму. Всюди в середовищі мусульман поширенітакож віра в магію, носіння амулетів (часто з текстом з Корану). Багато муллвиконують функції заклинателів, знахарів [29; 25].
Цікавовідзначити, що в багатовікових сутичках ісламу з християнством (точно так, як із маздеїзмом і іншими релігіями) іслам майже завжди виходив переможцем. Убільшості країн Середземномор’я, де зараз панує іслам, він витіснив те, що переважалотут раніше християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія). На Кавказібільшість народів до поширення ісламу дотримувалися християнства, пізнішебагато з них були ісламізовані (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин іабхазів). На Балканському півострові в іслам обернуті були деякі групи болгар,македонців, боснійців, албанців, що були раніше християнами. Зворотніх випадківмасового звернення якого-небудь мусульманського народу в християнство історіяне знає. Правда, з Пірінейського півострова (Іспанія, Португалія) мусульмани врезультаті християнської Реконкисти (ХІІ-ХV ст) були витіснені, але цевідбулося в результаті процесу насильницького вигнання тих, що сповідаютьіслам, а не ідейної перемоги однієї релігії над іншою.
Релігійнадогматика ісламу не дуже складна. Мусульманин мусить вірити в Аллаха і ПророкаЙого Мухаммеда, який передав людям божественне об’явлення. Аллах, як йогозмальовує Коран, дуже нагадує людину, а точніше, араба VІІ ст. Але всі людськіякості Аллаха доведені до неперевершеності. Коран наділяє його різнимиепітетами, яких богослови налічують 99. Ці епітети, що характеризуютьособливості (атрибути) Аллаха, є досить різноманітними, іноді вони заперечуютьодин одного. Аллах постає милосердним, всепрощальним, милостивим. Він же –мстивий, грізний у гніві. Він і великодушний – і безпощадний. Він творець – іруйнівник. Але головні якості Аллаха – його велич, могутність і сила.Мусульмани мають беззаперечно і повністю підкорятись Аллахові. Отже, людина,яка вирішила наслідувати Аллаха, спроможна здійснювати практично будь-яківчинки. Тому, мабуть, історія мусульманської релігії знає приклади добра імилосердя поряд з проявами невиправданої жорстокості у ставленні до тих, когопроголошували ворогами ісламу. В усіх цих випадках вірні були впевнені, щодіють за духом ісламу, тим більше, що взірцем для них є милосердний іжорстокий, всепрощальний і мстивий творець [29; 31].
Окрімвіри в Аллаха мусульманин мусить вірити в існування ангелів і диявола – Ібліса(або шайтана), котрий, відмовився скоритися Аллаху і був ним проклятий.Завдання диявола – збивати людей з істинного шляху. Поряд з ангелами ідияволом, за Кораном, існують також демони (джини). Крім того, мусульмани маютьвірити у вічність Корану і пророків – посланців Аллаха, які передали людямслово Боже, головними пророками, які навернулися з християнства до ісламу, єАдам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Муса), Ісус (Іса), а також “ПечатьПророків”, тобто найвищий з них – Мухаммед.
Існує щеодин догмат ісламу – віра в кінець світу і Страшний Суд. Передвісником кінцясвіту повинен стати магді (месія). Він нібито встановить справедливість наземлі. Деякі вожді мусульманських політичних рухів не тільки вірили і вірять умесію, а й проголошують себе магді. Це нерідко забезпечує їм широку народнупідтримку. Месією оголосив себе, наприклад, Убейдала, який заснував династіюФатимідів у Північній Африці в Х ст. Магді називав себе також Мухаммед ібнАхмед – вождь відомого повстання в Судані наприкінці ХІХ ст.
Страшнийсуд, згідно з ісламською догматикою, чекає не на всіх, дехто з вірних можепотрапити одразу в рай. Це стосується насамперед тих, хто свідомо віддає своєжиття в священній війні – джихаду – за ісламську віру.
Крім ужезгаданих догматів ісламська релігія вимагає від своїх послідовників вірити вБожественне пророцтво. Згідно з цим догматом, усе, що відбувається в світі,визначене волею Аллаха, а справи людські нібито зафіксовані ще до створеннясвіту. Водночас у Корані є аяти (вірші), які допускають певну свободу волілюдини. Стверджується, зокрема, що від Аллаха йдуть тільки добрі справи, апогані – від людини.
Цясуперечність була викликана конкретними історичними причинами. Так, умекканський період діяльності Мухаммеда пророкові було політично вигіднішеобстоювати тезу про свободу волі. В подальшому ця обставина змусила йогоперейти до проповіді фаталізму. З часом це питання розв’язувалося по-різному.Пропагувати фаталізм, загальноприреченість завжди було вигідно представникамконсервативних сил, які намагалися посіяти серед людей пасивність і покірність,непротивлення соціальному злу, зберегти соціальну нерівність, несправедливістьі експлуатацію, як певний порядок, боротьба проти якого нібито суперечить воліАллаха і зрештою є безуспішною.
Іслам нетільки вимагає від своїх послідовників віри у названі догмати, а й пропонує їмдосить сталі принципи і правила поведінки, дотримування яких вважаєтьсябогоугодною справою. Сукупність цих норм одержала назву “шариат” (араб.шаріа –правильний шлях до мети).
Мусульманськийкульт ґрунтується на п’ятьох головних обов’язках мусульманина: по-перше,повторення формули віри (шахаду): “Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед – Пророкйого”; щоденна п’ятиразова молитва (намаз) – на світанку, в обід, о третійгодині дня, при західі сонця і перед настанням ночі. В сучасному ісламіприйняті дво- і одно- разові молитви. Перед намазом – ритуальне обмивання(водою). У п’ятницю, крім цього, буває проповідь у мечеті. Цей день взагалісвятий для східних народів, як день, у який була створена людина. Мухаммедприйняв п’ятницю як святий день, частково за давнішньою звичкою, частково длятого, щоб відрізнити його від суботи євреїв і неділі християн.
Важливимобов’язком мусульманина є сплата податку (закят) на користь бідним (цим ісламзавоював симпатії пригноблених). Зараз цей податок нерідко сплачують на користьмусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком – добровільноюпожертвою.
Протягомдев’ятого місяця за місячним календарем (рік місячний коротший від сонячного на11 днів) мусульманин зі світанку й до настання темряви не має права їсти й пити– це він мусть робити тільки вночі. Дотримання мусульманського посту (урази) –також один із обов’язків. Останній з основних обов’язків правовірногомусульманина – хадж у Мекку [39; 37].
Відноснапростота мусульманського культу і можливість прямого “спілкування” з Богом,безумовно, сприяли наверненню до ісламу нових послідовників, зокрема, з іншихрелігій.
Навідміну від мусульманського культу система шаріатських настанов стараннорозроблена і є досить складною. Настанови стосуються практично всіх сторінжиття мусульманської громади. Вони визначають сімейно-побутові, майнові,морально-правові та інші людські стосунки.
Ізнастанов Корану мусульманські богослови виводять і основні принципи, що регулюютьжиття мусульманської громади. Одним із таких принципів вважають братство. Середвірних існує навіть звернення “брате мій”. Братські стосунки передбачаютьвзаємодопомогу, взаємопідтримку і солідарність усіх членів мусульманськоїгромади. Цей принцип ґрунтується також на одному з обов’язків мусульманина –закяті.
Ще одинпринцип, який проголошується шаріатом, передбачає рівність. Усі мусульмани,твердять мусульманські богослови, рівні як зубці гребеня. Але цей принцип напрактиці виявляється досить абстрактним, бо багаті й бідні інтерпретують йогопо-різному. Консервативні богослови, захищаючи інтереси панівних класів,тлумачать рівність як рівність усіх мусульман перед Аллахом. Проґресивні ж силиі трудящі мусульмани схильні вбачати в цьому принципі насамперед заклик доліквідації майнової нерівності. Водночас цей принцип не є універсальним. Вінпоширюється лише на мусульман, та й то не на всіх: жінка-мусульманка, згідно зшаріатом, має меньше прав, ніж чоловік.
По-різномутрактується і принцип справедливості в ісламі. Богослови вважають, щосправедливість має здійснюватися за допомогою ісламського суду, який виконуєволю Аллаха. Справедливим має бути і сам повелитель правовірних – халіф, імам,султан тощо. Насправді ж шаріатські суди, які залежать від волі можновладців,вирішують усі питання в їхніх інтересах. Характерна риса законодавства Корану –надзвичайне опікування правом власності і явно недостатня увага до правособистості [26; 41].
Мусульманськібогослови особливо пишаються принципом свободи, яку, нібито, стверджує істиннийіслам. Він включає різні види свобод – особисту, політичну, громадську,соціальну, морально-релігійну. Ретельне вивчення історії мусульманськогосуспільства дає змогу переконатися в тому, що всі ці “свободи” не разпорушувалися. Теза про особисту свободу, наприклад, заперечується положеннямиКорану, які санкціонують рабство і залежність між людьми. Релігійна свобода,тобто свобода віросповідання, не передбачає свободи совісті, а отже, свободивіри. Та й віротерпимість у ставленні до “людей писання” – іудеїв і християн, атакож до зороастрійців і представників інших релігій у халіфаті – не означалаїхньої повної свободи. Фактично представники інших релігій перебували взалежності від мусульман, оскільки мусили сплачувати їм великі податки.
З питаньтрактування всіх цих принципів між різними течіями в ісламі протягом усієї йогоісторії велась і ведеться гостра боротьба. Але корені релігійних суперечокполягають не стільки у правильному або перекрученому прочитанні тих чи іншихісламських положень, скільки в соціально-економічних і політичних інтересахрізних сил і течій у мусульманському світі. Розходження в підході домусульманської догматики шаріату зберігатимуться доти, доки існують ці земнісуперечності.
Як і всірелігії, іслам має кілька течій, найпоширенішими з яких є суннітська ташиїтська, що відрізняються одна від одної деякими догматами і обрядами. Основнівизначення ісламу викладено у “святій” книзі мусульман – Корані (у перекладі зараб.означає “читання”). Написаний він у VІІ ст., але протягом тривалого часу внього вносилися доповнення й зміни.
Другимпісля Корану джерелом віри мусульман-суннітів є Сунна (араб.: поведінка,приклад). У Корані й Сунні поряд з релігійними догматами і переказами провсесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладено принципивзаємостосунків з іншими народами, ставлення до жінки, до власності тощо.Положення Корану і Сунни покладено в основу феодального мусульманського права –шаріату, в якому чітко виявлено суть ісламу.
Вартозвернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:
·    віра водного бога Аллаха і його посланців – Мухаммеда і Алі. Аллах — один,невіддільний і єдиний. “Доповнюють” Аллаха пророки, ангели, демони;
·    шанування“священного писання” (Корану), в якому розповідається про створення світу,страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, міфи, стародавньоарабськийфольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімейністосунки. Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VІІІст.;
·    шанування“священного писання” (Сунни) – зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда,його висловлювання з різних приводів, його автобіографії. Сунна є основою фікха– мусульманського правознавства – і шаріату – зведення законів мусульман;
·    щоденнап’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, призаході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- і одноразовамолитви – намази. Перед намазом – ритуальне обмивання (водою або піском);
·    сплатаподатку (закят); у давньому ісламі – на користь бідних (чим іслам завоювавсимпатії пригноблених), а нині – на користь мусульманського духовенства. Закятдоповнюється садаком – добровільним пожертвуванням;
·    дотриманняпосту (уразу). Протягом дев’ятого місяця (рамазан) за місячним календарем (рікмісячний коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин від світанку і донастання темряви не їсть і не п’є, а з настанням ночі й до світанку може їсти йпити. Зараз цю вимогу спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання постувід людей, які працюють на виробництві, у сульськогосподарських місцевостях,від вагітних жінок та деяких інших категорій віруючих;
·    ходіння намолитви до Мекки (хадж) – покаяння у гріхах і прилучення до святих;
·    священнавійна з невірними (джихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламськогосимволу віри насаджував ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.Зараз цей догмат не висувається, замовчується, але духовенство звертається донього залежно від політичної ситуації [26; 46].
У ісламі велику роль відіграє складнарелігійна обрядовість. Мусульманин повинен п’ять разів на день здійснитимолитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснюватипаломництво.
Відомо,що мусульманські легенди про Мухаммеда повторюють багато чого з релігійнихпереказів інших релігій про їхніх пророків і посланців. Цікаво зазначити й те,що ранні мусульманські богослови дуже докладно розповідають про понеділок, колинародився Мухаммед, і про чудеса, пов’язані з цією подією, але замовчують абосперечаються між собою з приводу того, коли саме був той понеділок. З часом вінбув віднесений до 12 числа місяця рабі аль аваль.
Вісламі, як і в інших монотеїстичних релігіях (іудаїзм, християнство), поряд зкультом єдиного Бога збереглися у вигляді культу святих пережитки стародавніхвірувань. Засвоєння культів доісламських богів розпочалося ще в ранньомуісламі, яке зазнало впливу більш давніх іудейських і християнських учень пропророків. Приміром, функції старих богів-покровителів були перенесені назапозичених ісламом з іудаїзму і християнства пророків Сулеймана (Соломона),Дауда (Давида) та ін. Пізніше цей процес не обмежувався запозиченнями тільки зрелігій стародавніх арабів, християнства та іудаїзму. В Центральній Азії іКазахстані ісламом було перейнято ряд старих богів-заступників. Наприклад, відбожеств – заступників худоби в ісламі пішли культи Чупан-Ати (Отця-пастуха) іЗангі-Ати. З’явилися в ісламі й святі – заступники шовкоробства (шейх Мухтар уХорезмі), рибальства (Токмак-Ата в гирлі Амудар’ї) та ін.
Пов’язаніз культом святих мусульманські мавзолеї навіть за зовнішнім виглядом частонагадували доісламські храми. Так, у середньовічному Ірані найдавніші з такихмавзолеїв були збудовані на зразок старих вогнепоклонницьких храмів абобудинків вогню. У Північному Туркменистані, в районі Куня-Ургенча, зберігсямавзолей, відомий під назвою Кари-Алау, тобто “місце старого вогню”.
Про обожнювання ісламом владиексплуататорів свідчить те, що серед мусульманських святих багато султанів, халіфів,ханів, беків. Культ феодалів активно пропагувався духовенством і їхні могиливиявлялися у різних місцях. Наприклад, святі могили халіфа Алі (656-661)вшановуються в Ен-Наджфарі (Ірак) і в Мазарі-Шарифі (північний Афганістан); донедавнього часу ще одна могила Алі була у Ферганській долині. В Чарджоу(Туркменістан) і на Памірі мала місце проща до місць, оголошених “слідомступні” Алі.
Отже, іслам – це не лише релігійніпогляди, правила, рекомендації, але – це спосіб життя, частина ментальностіарабо-мусульманського світу.
Культурно-релігійні домінанти ісламуґрунтуються на його п’яти основних обов’язках: намаз, закят, ритуальнеобмивання, повторення формули віри (шахаду): “Немає Бога крім Аллаха, аМухаммед – Пророк його”, вшанування п’ятниці як святого дня. Відносна простотамусульманських обов’язків відкривала прямий шлях спілкування з Богом.2.4 Принципи ісламського віровчення як основа обрядових та символічнихдій і правил
Ісламдосить вимогливий щодо дотримання віруючими мусульманських ритаулів, обрядів ісвят. Багато з них є обов’язковими для правовірного.
Заповір’ям, під час дивовижної подорожі Мухаммеда на небесах Аллах заповідав йомумолитись 50 разів на день, але пізніше скоротив кількість молитов до п’яти.Мабуть, звичай п’ятиразової молитви прийшов до мусульман від зороастрійців. Невипадково на означення слова “молитва” вживають арабське – “салят” та іранське– “намаз”. Воно більш поширене саме в тому регіоні, де до ісламу панувавзороастризм – у Середній Азії, Ірані, Афганістані.
Ісламмає особливу форму повідомлення віруючим про час намазу. Закликає до молитвислужитель мечеті – муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосомкілька разів зачитує вірші: “Аллах великий! Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха.Свідчу, що Мухаммед – посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть доспасіння. Молитва корисніша від сну”. Останнє речення вимовляється тільки передранковим намазом [33; 51].
Переднамазом обов’язкове омивання обличчя та рук до ліктів, голови та ніг дощиколоток. Іслам сакралізує воду, ставиться до неї як до чудодійної сили.Вважається, що вода очищає не тільки від фізичної, а й від моральної нечисті.Омивання, наприклад, обов’язкове після спілкування з іновірцями (гяурами).
Намазздійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан – заклик до молитви: уполі, біля верстата, у кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хтомолиться, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов’яАллаху, сури Корану. Конкретних прохань, звернених до Аллаха, молитва немістить.
Намазсупроводжують колінопреклоніння, низькі поклони. Це дало привід мусульманськимбогословам стверджувати корисність намазу як своєрідної гімнастики. Здійснюватийого слід на особливому молитовному килимку. Араби називають його – саджада,турки – намазлик. У мечеті підлога вкрита великим килимом, перед входом взуттязнімають. Голова мусульманина під час намазу повинна бути вкрита – тюбетейкою,фескою, чалмою, беретом.
Увеликих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу мало хто молиться стількиразів. Ритм сучасного життя змусив скоротити кількість намазів до двох –ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Суворо дотримуютьсяйого і в країнах, де іслам є державною релігією: Саудівській Аравії, Ірані, Лівії,державах Перської затоки. В Алжирі на фабриках, в установає є так звані “зеленікуточки”, в яких мусульмани творять намаз [29; 43].
Існуютьй інші види спілкування мусульманина з Богом: дуа – молитва, що міститьконкретне прохання до Аллаха; маулід – подячна або поминальна молитва; нічніполитви під час посту. Полуденну молитву в п’ятницю слід здійснювати у мечеті;їй передує проповідь – хутба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблемиполітики.
Дотримуватисяпосту (ураза) потрібно дев’ятого місяця за мусульманським місячним календарем.В арабських країнах його називають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані,Пакистані – рамазан.
Шаріатописує умови посту до найдрібніших подробиць. У цей період весь день не можнаїсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне на запах, навітьприймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, що може приноситизадоволення. Заборонено й процедури, пов’язані з уведенням в організмлікувальних препаратів. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо злизнутихоча б краплину дощу, що випадково впала на губу, або занурити голову у воду,рятуючись від перегрівання. Статеве збудження, дотик до жінки теж роблять пістнедійсним. Вимог щодо посту слід дотримуватися лише вдень. З настанням вечорадо світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково назва його в багатьохкраїнах походить від перського слова “руз” (день): “рузе” – в іранських мовах;“роза” – в урду; “ураза” – у мовах народів Середньої Азії..
Шаріатперелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Його необов’язково виконувати хворим, старим, неповнолітнім, тим, хто подорожує,учасникам бойових дій. Від посту звільняються вагітні й матері-годувальниці.Усі, хто не постив, за винятком дітей, людей похилого віку та невиліковнохворих, зобов’язані компенсувати його, коли відпадуть поважні причини:відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздатимилостиню жебракам. Відшкодування належить і тим, хто порушив піст. Цеспокутується подвійним постом (каффара), тобто аналогічним утриманням протягом60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками: годувати цілийдень жебраків або 60 діб – одного жебрака. В давнину такою дією вважалосязвільнення раба [39; 60].
Крімтілесного посту, потрібне й моральне утримання: неможна сваритися, обманювати,зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів – блюзнірство, осуд Мухаммеда, образадуховної особи, які роблять піст недійсним і вимагають подвійноговідшкодування. Піст передусім служить посиленню віри в Аллаха, у релігійнінорми ісламу. На це спрямована уся культова обрядовість посту. Щодня передсвітанком мусульманин повинен промовити сакраментальну формулу (нійа), заявившипро намір постити й благати Аллаха благословити його в цьому. Без цього пістнедійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мечетях вдень та увечерімулли проголошують проповіді. Колективною нічною молитвою відзначається ніч з26 на 27 рамадана – коли, згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран.
Упровінційних містах посту дотримуються багато людей, у селах – фактично всі.Вдень більшість закладів громадського харчування зачинено. В СаудівськійАравії, Пакистані, Ірані, Марокко, Судані, Лівії дотримання посту контролюєполіція, яка здійснює рейди підприємствами громадського харчування,відправляючи порушників на декілька діб за ґрати.
Увечеріпро закінчення денного стримування оповіщають радіо, телебачення, іноді пострілз гармати. Влітку приблизно о восьмій, а взимку о п’ятій вечора починається.
Принципиісламського віровчення стали основою обрядових дій в основних мусульманськихсвятах. Перш за все це курбан-байрам.
Курбан-байрам– свято жертвоприношения, справляється через 70 днів після завершення урази.Провідним ритуальним дійством курбан-байраму є принесення кривавої жертви (переважнобарана чи верблюда). У цей самий час здійснюється паломництво (хадж) до Мекки(Аравія).
Курбан-байрампов’язаний з релігіями стародавньої Аравії. Ще задовго до виникнення ісламу цесвято та приурочене до нього свято паломництво до Мекки були у звичаї арабськихплемен. У календарі давніх арабів це свято припадало, певне, на осінь. Уторговельному центрі міста Мекки, найбільшому у Західній Аравії, знаходилосясвятилище Кааба, культ якого помітно посилився у зв’язку з об’єднувальнимипроцессами арабських племен. До Кааби постійним ставало паломництво арабіврізних племен і родів, які політично й економічно залежали від пануючої тоді вМецці родової та племінної курейшитської знаті. Прибуваючи до Мекки йздійснюючи в її околицях, а також біля Кааби криваві жертвопринесення та іншіобряди, віруючі благали богів, щоб ті подбали про добрий приплід отарам,багатий урожай злаків і фініків тощо.
Цізвичаї збереглися в ісламі, хоча їм було дане нове тлумачення. Для цьогомусульманське духовенство використало біблійний міф про спробу принесенняпраотцем Авраамом (Ібрагімом) у жертву Богові свого сина (в ісламі – Ісмаїла).В мусульманському переказі, подібно до біблійного, символізується перехід відлюдських жертвопринесень до принесення в жертву богам тварин.
ПізнішеМекка та її храм Кааба стали релігійним центром не лише мекканців-курейшитів, ай новонавернених мусульман, які мешкали в різних областях Аравії й далеко за їїмежами. Внаслідок цього курбан-байрам, який спершу був місцевим релігійнимсвятом, отримав значення загального свята мусульман, більшість з яких не єарабами. Пов’язане зі святом жертвопринесення паломництво втратило первіснийхарактер. Уже Коран говорить про необов’язковість здійснення паломництва доМекки всіма мусульманами (Коран, 3: 91). Натомість в ісламі були встановленіжертвопринесення не лише у Мецці, а й у інших місцях, де мешкають мусульмани[33; 42].
У днікурбан-байраму для жертвопринесень добирали найкращу худобу. В це свято, зашаріатом, вівця і коза можуть бути забиті за “гріхи” однієї людини, корова табик – за сім чоловік, а верблюд – за десятьох. Жертвопринесення необхідне, заісламом, для того, щоб потрапити до раю. За мусульманським ученням, потрапититуди можна лише проминувши Сират-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночуволосину, гостре лезо меча та гаряче полум’я. Біля входу на Сират пастимутьсяверблюди, корови, барани, забиті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі іперейдуть через Сират. Хто ж не приносив жертв, не зможе втриматися на мосту івпаде у пекло.
Цесказання запозичене з давньої релігії зороастризму. Ще за правління іранськоїдинастії Сасанідів (ІІІ-VII ст.), до виникнення ісламу, легенда про міст Сират,який називався тоді “Чинват”, була викладена в зороастрійській священній книзій використовувалася жерцями.
Мирадж,або раджаб-байрам, — свято вшестя або подорожі пророка на небо – відзначаєтьсяза місячним календарем у місяць раджаб. Мирадж був встановлений у ранньомусередньовіччі, коли в ісламі, після утвердження влади халіфів, був перейнятийкульт Єрусалиму (аль-Кудс). Стала в пригоді легенда, за якою, в 27-му нічраджаба пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив нафантастичній крилатій тварині Бураці (від араб.блискучий, блискавка) подорож доЄрусалима і звідти – на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито мавбесіду з Аллахом, вимовивши при цьому 99 тисяч слів. Але все це відбувалосянастільки швидко, що, повернувшись, Мухаммед застав свою постіль ще теплою, а зперекинутої при відправленні в подорож посудини не встигла витекти вода.Питання про характер “вознесіння” Мухаммеда (тілесний чи духовний) є предметомдавніх суперечок між богословами. В останні роки мирадж нерідко тлумачать яквказівку на можливість освоєння людиною космосу.
Улегендах про мирадж чимало спільного з міфами інших релігій про незвичайніподорожування або вшестя їхніх богів і святих, а також про чудесну “нараду”Бога зі своїми пророками. Неважко простежити аналогії з іудейськими міфами пронараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, бесідами з Богом Іллі-пророка,християнськими сказаннями про вшестя Ісуса Христа тощо [39; 48].
Маулідан-набі (аль-маулід) – свято “народження пророка” Мухаммеда, відзначаєтьсямусульманами за місячним календарем у місяць раби аль-авваль. Так само, як імирадж, маулід встановлений довільно, значно пізніше події, покладеної в йогооснову. Відомо, що мусульманські сказання про Мухаммеда повторюють багатофрагментів релігійних переказів інших релігій про їх пророків і посланців. Слідзауважити, що мусульманські богослови, досить вичерпно говорячи про понеділок,коли народився Мухаммед, і про ті чудеса, які у зв’язку з цим відбувалися,замовчували або суперечили один одному в питанні про те, коли конкретно був цейпонеділок. Згодом він був віднесений до 12 числа місяця раби аль-авваль.
Кріммолитов і роздачі милостині, свято вимагає читання вголос віршів, щопрославляють Мухаммеда, урочистих процесій із запаленими ліхтарями та іззображеннями матері Мухаммеда – Аміни.
Маулідан-набі пов’язане передусім з суфійськими братствами, широко відзначається вЄгипті, Північній Африці, Сирії, однак не всіма мусульманами. Це свято єнововведенням, яке заперечують численні прихильники суворого, традиційногоісламу. Маулід ан-набі виникло під впливом християнського свята Різдва.
Ритуальнеобрізання (сунет) в ісламі стосується установлень, запозичених з культівстародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один зприсвятних обрядів, що ним знаменувався перехід юнака в старшу вікову групуроду. Подібні болісні обряди (не лише обрізання, а й вибивання зубів та іншітілесні ушкодження), пов’язані з випробуванням мужності юнаків, існували удавніх арабів, африканців, австралійців та інших народів в епоху їх первісногорозвитку.
Вісламі, так само як і в іудаїзмі, обряд обрізання отримав нове тлумачення. Вінє зовнішньою ознакою релігійної належності, служить цілям відокремленнямусульман від людей інших вір, прищеплює віруючим ідею мусульманськоївинятковості. Проте обряд обрізання нерідко здійснюється в антисанітарнихумовах, викликає зараження, хворобливо позначається на психіці дитини.
Ашура(“хайсей-вахсей”) – це жалобні релігійні церемонії у мусульман шиїтів, якіздійснюються на десятий день місяця мухараму. За мусульманськими переказами,свято встановлене в пам’ять про мученицьку кончину внука пророка Мухаммеда,шиїтського імама Хусейна.
Історичніджерела свідчать, що смерть Хусейна не була мученицькою і “не спокутувалалюдську свободу і право”, як вчать мусульманські проповідники. Хусейн загинув узапеклій боротьбі за владу. Свобода та право від цього не перемогли. Навпаки,за загибеллю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прихильниками, булипіддані жорстоким переслідуванням. Однак халіфові Ієзиду не вдалося винищитивсіх прихильників Хусейна, шиїтів. Діючи приховано, вони не залишали своїхдомагань політичної влади. Натомість шиїти активно поширювали розповіді просвятість Хусейна, а в річницю вбивства влаштували траурні церемонії. Буловисунуте гасло: “Помста за Хусейна!” Вигук, що супроводжував розповіді прозагибель Хусейна: Шах Хусейн, вах, Хусейн, ах, Хусейн!”, зрештою ввійшов дотраурної церемонії і згодом у європейців став синонімом назви ашури, святашахсей-вахсей. У VII ст. численні прихильники Хусейна переселилися до Ірану іпочали поширювати своє віровчення. До ХVI ст., коли шиїзм в Ірані ставдержавною релігією, виробився складний культ Хусейна. День його смерті бувпроголошений траурним, його проведення супроводжувалося релігійними обрядами[22; 31].
Багато зцих обрядів, у тому числі криваве самокатування, були запозичені шиїтськимнапрямом ісламу з давніх культів вмираючих і воскресаючих богів рослинності(Тамуза, Адоніса тощо). Давні люди вірили, що за допомогою магії вони можутьвпливати на явища природи. В дні релігійних свят вони проливали власну кров, оскоплялисебе, сподіваючись викликати цим пробудження природи, настання весни тощо. Урелігійних міфах цих народів осінь зображували як смерть богів, а весну – якїхнє воскресіння.
Центромщорічних жалобних урочистостей ашури є місто Кербела, де, за переказами,поховане тіло Хусейна. На час ашури туди з’їжджаються паломники – шиїти з усіхкінців мусульманського світу. Офіційні урочистості в пам’ять про події ашуривперше були організовані в Іраку в 963 р.
На першідесять днів мухараму припадає й святкування початку мусульманського (місячного)Нового року.
Обрядпоховання померлих – джиназа зберіг багато з доісламських звичаїв. “Поспішайтеховати своїх померлих, казав, згідно з легендою, Мухаммед. – Вони скорішедосягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо малигріхи, то тим скоріше віддаліться від них, осуджених горіти в полум’ї пекла”.Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті. Його обмивають,натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головоювперед на цвинтар. Перед похованням мулла читає молитву. Пам’ятників на могиліне ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.
Важливиммусульманським святом є також Ураза-байрам – свято розговіння, пов’язане іззакінченням місячного посту рамадану; Мавлюд – свято дня народження ПророкаМухаммеда.
В ісламііснують і заборони щодо їжі: не вживати м’яса померлих тварин, крові, свинини йтого, що заколото без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжуможна тільки правою рукою. Різати хліб ножем заборонено, його належить тількиламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Несхвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Перед початком іпісля вживання їжі треба молитися.
Коженповнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хочаб раз за життя хадж – відвідання Мекки, священного міста ісламу. Після того вінотримує право на поважний титул “хаджі”. Літня чи хвора людина може відправитизамість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку [9; 39].
До Меккивирушають на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву “зу-ль-хаджа”.Можна її відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра – малепаломництво. Але воно не в такій шані, як хадж. Перебування в Мецці триває додесяти діб.
Історіяцього звичаю започаткована у 632 р., коли Мухаммед відвідав Мекку після десятироків перебування у Медині. Тоді ж він і здійснив ритуал поклоніння Каабі(тепер це головне святилище ісламу, будівля в центрі Заповідної мечеті) таіншим місцевим святиням, чим канонізував язичницькі звичаї, ввівши їх до культуісламу.
ТериторіюМекки вважають священною. Паломник виконує гусль – омивання усього тіла, одягаєіхрам – одяг з двох шматків тканини, один на стегна (щось подібне до спідниці),другий накриває груди, ліве плече. Кінці цієї тканини зав’язані на правомубоці. Обидва шматки не повинні мати швів. Подібний одяг існував в арабів ще доісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалії. Голова залишаєтьсянепокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфумами.
Разом зчоловіками хадж можуть здійснювати їх дружини, що має бути засвідченодокументально. Одяг паломниць повинен повністю прикривати їх фігуру, волоссятакож має бути прикрите. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. Доприйому прочан готуються не тільки влада, духовенство, а й усі мешканці Мекки.На час хаджу місто перетворюється на гігантський постоялий двір. Оскількиготелів не вистачає, прочан приймають у приватних оселях. На околицяхз’являються міста з наметів. До Мекки з’їзджаються і представникимусульманського ділового світу [11; 47].
Прочанизбираються в центрі міста біля Заповідної мечеті. У дворі її, крім Кааби,знаходиться священне джерело Замзам. Тут хаджі слухають проповіді, творятьмолитви, обходять сім разів довкола Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорнийкамінь чи хоча б доторкнутися до нього рукою. Потім починається біг міжпагорбами Сафа та Марва (за легендою, дружина Ібрагіма – прабатька арабів Хаджар(Агар) бігала тут у пошуках води для свого сина). Дев’ятого дня паломники йдутьу долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджу – перебування біля скеліАрафат, де відбувається головний обряд хаджу – перебування біля скелі Арафат,де стояв пророк під час останніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати,стояти, ховатися від спеки під наметами, але не дозволяється ходити. Цього дняпрочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі у хаджі.
Насвітанку десятого зу-ль-хаджа пілігрими відвідують долину Міна, де у давнинузнаходились язичницькі ідоли, кидають каміння у місця, де вони стояли. Післяцього святковим різанням жертовних тварин починається жертвопринесення. По йогозакінченні прочани підстригають волосся (жінки відрізають невелике пасмо),нігті й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння означає вивільнення відособливого стану, в якому перебувають прочани під час хаджу. Потім усіповертаються до меккської мечеті, обходять Каабу, пагорби Сафа і Марва. Нацьому хадж вважається закінченим.
Багатопрочан відвідують і Медину, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вониповертаються у зеленій чалмі, арабському бурнусі або білій довгополій туніці.Цей одяг символізує вчинення хаджу. Коли прочанин переступає рідний поріг, удомі ріжуть жертовного барана, влаштовують святкову зустріч.
Оскількихадж доступний не всім мусульманам, жертвопринесення здійснюють за місцемпроживання або там, де застане правовірного десятий день зу-ль-хаджа. У жертвуприносять щось із худоби. Готують м’ясні страви, влаштовують багатолюднітрапези [3; 19].
Цейобряд пов’язаний із давньою легендою, за якою прабатько арабів Ібрагім бувнастільки відданий Аллахові, що виконував усі його веління. За волею БогаІбрагім вигнав у пустелю улюбленого сина Ісмаїла та його матір – рабиню Хаджар(Агар). Аллах, щоправда, не дав їм загинути від спраги: у пустелі вони знайшликолодязь із водою – Замзам. Навколо нього і виникло згодом місто Мекка. ТаАллах послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів принести в жертву Ісмаїла. КолиІбрагім заніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити цю жертву вбивствомягняти. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм – Каабу, де зберігавсяЧорний камінь, що впав з неба. Мораль цієї легенди в тому, що людина повиннапідкорятися волі Всевишнього і тільки тоді матиме його благословіння. Легендасимволізує і відмову від людських жертв, які приносили предки арабів.
Шиїтськасистема віровчення, що сформувалася у ХІІ-ХІІІ ст., визнає п’ять догматів:
·                Таухид –єдинобожжя.
·                Адль –справедливість.
·                Нубуваат –пророцтво.
·                Імамат –влада імамів
·                Киямат –воскресіння.
Принципиісламського віровчення, викладені в Корані та Сунні, покладено в основуморальних і обрядових правил, обов’язкових для кожного мусульманина. Вони єджерелом мусульманського права – шаріату [3; 27].
Напередоднісвята в мусульманських країнах відбуваються ярмарки тварин. У Туреччині,наприклад, забивають до мільйона голів. У Саудівську Аравію, країни Перськоїзатоки, де місцеве тваринництво неспроможне задовольнити потреб населення,доставляють тисячі баранів й овець з Австралії та Нової Зеландії.
Худобуприносять у жертву не тільки у свято. Мусульманин, зарізавши ягня, роздає м’ясоправовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе йому владнатисвої справи. Коли заможну родину відвідує бажаний гість, теж ріжуть ягня, айого кров’ю змащубть лоба гостю. І перед початком спорудження будинку муллаприносить у жертву ягня, повернувши його головою до Мекки, а кров’ю змочуєфундамент. Вважається, що чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тимпростіше йому буде потрапити до раю.
В ісламібагато свят та пам’ятних дат відзначають у нічний час. Це – ніч присуду долі,ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка, ніч вознесіння Пророка на небо,ніч одкровення Мухаммеду його пророцької місії. Місяці, на які випадаєбільшість нічних свят і пам’ятних дат – раджаб, ша-бан, рамадан, — вважаютьсвященними.
До п’ятистовпів ісламу належить звичай збирання грошей у заможних мусульман дляроздавання їх бідним чи на користь духовенства. В Корані це називається –“очищення” (зак’ят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається передАллахом за володіння надмірним багатством.
Зак’ятсплачують дорослі чоловіки з посівів, виноградників і фінікових пальм, тварин,золота, срібла, різноманітних товарів. Зібрані суми перебувають у розпорядженнімісцевої влади і повинні бути витрачені протягом року. Правом на отриманнязак’яту володіють бідняки, неплатоспроможні боржники, приїжджі особи, в якихнемає засобів для повернення додому, особи, які підлягають винагородженням.
Отже,принципи ісламського віровчення стали основою обрядових та символічних дій іправил. Всі види спілкування мусульманина з Богом читко регламентовані,затверджені шаріатом. Ритуал, традиція, звичай прищеплюють віруючим ідеїнадзвичайної винятковості, цементують віруючих у єдину спільноту. Мусульманськеправо – шаріат – використовує принципи ісламу, викладені в Корані та Сунні.
Розділ ІІІ. Особливості арабо-мусульманського мистецтва яквіддзеркалення релігійно-культурних процесів 3.1 Релігійно-художнясимволіка архітектури ісламу
Основнаідея всієї культової архітектури ісламу – прославлення божественної сили, щоволодарює над світом та життям.
Мусульманськемистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклоніння образам.Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на меті зникнення їх ізнищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість для людини вдихнутив речі життя, яким вони зобов’язані тільки Аллахові. Надавалася переваганецупким матеріалам, дотримувалися довільної пластичності одягу; золотавівідблиски осяювали поверхню керамічних кахлів на стінах споруд або посуду;заперечувалася замкненість форми в безкінечності ліній орнаментальних арабесок,у контурності мелодії при обмеженні інтервалу; споглядувана феєричність природимусульманського саду крізь струмені фонтанів перетворювала світ на марення(сади в Севільї та Марракеші). І навіть кохання розчинялося в чистій ідеї ізадовольнялось більше віданністю спогадам, ніж бажанням оживити його реальність(історія Лейли і Меджуна).
Розквітмистецтва Арабського Сходу починається з ІХ століття. Створення Халіфатупризвело до широкого розмаху будівництва. При Омейядах з’являються військовіпоселення, при Аббасидах – міста-резеденції. Ісламьска архітектура поєднувалафункціональність та сакральну символіку [15; 57].
Арк –цитадель правителя або намісника – будувалася на штучному пагорбі в центріміста й домінувала над іншими міськими забудовами. У палацовий комплекс входилижитлові приміщення, система водопостачання, парки. Палацові приміщеннягрупувалися навколо центрального двору, звідки можна було пройти у парадний залта житлові комплекси, розташовані навкруги внутрішніх дворів.
Блискучимзразком такої резиденції – палацу може слугувати замок Альгамбри (ісп. –червоний) – резеденція правителей Гранади в Іспанії. Споруда розташована нависокому пагорбі. З південної, менш захищеної сторони, оточена зубчастою стіноювисотою у 18 метрів. Численні парадні й інтимні палацові кімнати групуютьсянавколо двох внутрішніх дворів – Миртового та Левиного.
Палацовезодчество Альгамбри датується ХІV століттям. До комплексу палацових таадміністративних споруд входить парадна резиденція гранадських правителів – палацКомарес, центральну частину якого займає двір з прямокутним водоймищем,обсадженим миртовими деревами (Миртовий Двір). З півночі до двору прилягаєбашта Комарес, усередині якої міститься прекрасна Зала Послів з троном халіфа.Поруч зведено палац Левів – інтимніший тип палацового житла-саду, де миналоприватне життя монарха. В центрі архітектурної композиції – знову невеликийвідкритий дворік з фонтаном. Назва палацу походить від дванадцяти кам’янихлевів, які оточують фонтан, Окрасою палацу Левів є Зала Двох сестер, куполякої, складений із п’яти тисяч сталактитових вічок на основі найточнішогорозрахунку і викликає відчуття постійного руху, ширяння в повітрі [20; 2, 39].
Далі заарком розташовувалося наступне місто – шахристан, де були дивани (урядові заклади),п’ятнична мечеть, медресе, базари, маєтки місцевих багатіїв. Шахристан такожоточувався стіною.
Навколошахристана знаходилося містечко ремісників, караван-сараї (готелі для купців).
Воздобленні Альгамбри використані поетичні рядки. Написи прикрашають фонтани,кахельні панелі палаців і привносять у красу статики життя озвученого слова. ВАльгамбрі щасливо об’єдналися завдяки майстерності її творців архітектура,скульптурне й живописне оздоблення, садово-паркове мистецтво, поезія таландшафт.
З часівдинастії Омейядів збереглися так звані “замки пустелі” – резиденції халіфів іпридворної знаті, побудовані подалі від неспокійних і багатолюдних міськихцентрів. Біля замків були поселення, функціонувала система зрошення – підземніводоймища, канали, греблі, підземні цистерни; оброблялася земля, квітувалисади, велося полювання в доглянутих мисливських угіддях. “Замки пустелі”нагадували пізньоримські та візантійські сільські садиби. Серед них траплялисяй справжні замки – великі за розмірами, складні й чіткі за планом, з параднимизалами й кімнатами, великою кількістю господарчих приміщень. Замки ці буликрасиво й багато оздоблені рельєфами, різьбленням по каменю і стуку,скульптурою, розписами й мозаїками. Ззовні така споруда утворювала замкнутийкубічний об’єм з круглими баштами по кутах і єдиним парадним входом. ЗамокХірбет аль-Мафджар, поблизу Ієрихона, в сучасній Йорданії, являє собою складнийансамбль, до якого входили палац, мечеть, велетенська лазня, павільйон ізбасейном у великому дворі. В замку збереглися мозаїки на підлозі, щопредставляють римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві.Особливо цікава декоративна скульптура зі стуку. Барабан одного з куполівспирався по кутах на фігури атлантів. Цей античний мотив був потрактований зурахуванням східних традицій: фігури важкі й застиглі, з могутніми, схожими настовпи, ногами, очі непропорційно великі, зачіска та лінії одягу перетворюютьсяна елементи орнаменту. Купол у лазні прикрашений розеткою, в шість пелюстокякої вписані голівки східних красунь [20; 2, 46].
Зміцнюючисвою владу, араби заселяли старі міста, а також, як римляни свого часу,засновували на завойованих землях військові табори. Так виникли Басра (630 р.)й Куфа (638 р.) в Іраку, Фустат (640 р.) в Єгипті, Кайруан (670 р.) у ПівнічнійАфриці. Поступово військові поселення перетворювалися на багаті торгові міста,оточені кріпосними стінами з ворітьми за кількістю сторін світу чи доріг, яківели до інших місцевостей. Цитадель правителя стояла в найукріпленішому місціна пагорбі й домінувала над містом. Центр міста (медина) займали соборна мечетьі торгові квартали для найдорожчих товарів.
Іслампроповідував не абстраговане безсмертя душі, а воскресіння цілісної людини вусій її фізичній повноті. Тому потойбічне життя поставало як рай, джанна, саддуховної й чуттєвої насолоди. Як образ райського саду на землі сприймаласямусульманська мечеть, оповита рослинними орнаментами. Її купол симовлізувавбожественну красу джамал, велична прямовисність мінаретів – божественну велич джалал,вигадливі письмена на стінах – божественне ім’я Сіфат, домінування зеленого –вічне процвітання ідеї Аллаха. Нехтування цілісним світом прочитувалася внепластичності архітектурного простору, в якому головними елементами булизакритий двір та інтер’єр як знаки духовності. Порожність, деяка бідністьінтер’єру знаменували присутність незримого.
Відсутністьобразів у мечетях переслідує дві мети. Перша – негативна, проявляє себе вусуненні “присутності”, яка може протистояти Присутності (хоча й небаченому)Бога та стати джерелом омани у контексті недосконалості усіх символів.Позитивна мета стверджує трансцендентність Бога, оскільки Божественну Сутністьвзагалі неможливо ні з чим порівняти [14; 29].
ПринципуЄдності притаманний аспект співучасті, адже для нього характерним є синтезбагатоваріантності й принцип аналогії. Проте Єдність в ісламському мистецтві –це також і принцип різниці, адже присутня у кожній істоті внутрішня цілісністьвідрізняє її від усіх інших, бо вона унікальна й неповторна. Згідно основномусимволу віри ісламу “немає жодного божества крім Бога” (ла ілах ілла-л-лах).Через несхожість різних аспектів буття все зібрано в купі під безмежнимпростором Вищої Єдності: якщо визнається кінцеве, його можна аналізувати уконтексті Нескінченного та стверджувати, що Нескінченне воз’єднається ізкінцевим.
Типп’ятничної дворової мечеті отримав розповсюдження на заході арабського світу –в Іспанії та Північній Африці.
В Ірані,Середній Азії, Афганістані, Індії будувалися одно- або чотириайванні мечеті(айван – з араб. – вхід). Внутрішній двір й колонада навколо нього зберігались,однак на осях акцентувались айвани, котрі мали форму арочних порталів, завдякичому, мечеть набуває яскравої фасадності. Класичним прикладом подібного типумечеті може бути мечеть в Ісфахані (Іран), мечеті Амра у Фустані та Куфі.
Більшпізніми архітектурними елементами стали куполи й мінарети (від араб.манара –маяк). Мінарет за формою – башта, яка може бути квадратною, круглою) змайданчиком, де муедзин скликав віруючих мусульман на молитву. Мінаретспоруджується поруч із мечеттю й складає з нею одне ціле.
Йогопоходження пов’язують з кількома прообразами: зі сторожовою чи сигнальноювежею, маяком. Мінарет служить для скликання правовірних на молитву, що йвиконує спеціальний службовець при мечеті – муедзин. Звичайно мінарет прилягаєдо мечеті, інколи розташований окремо. У східному місті вертикалі цих башт, які шпилі готичних храмів у містах Західної Європи, є головними орієнтирами.Асиміляція архітектурних особливостей різних культурних регіонів зумовилавиникнення оригінальних і не схожих між собою форм мінаретів [12; 44].
Найдавнішоює форма квадратних у плані мінаретів Сирії, які успадкували вигляд дзвіницьсирійських християнських церков. Останні ж, у свою чергу, розвинули традиціїелліністичних і римських баштових укріплень. Тип квадратного в плані мінаретуузвичаївся в країнах Північної Африки та в Андалузії. На Близькому й СередньомуСході домінуючою стала кругла, злегка догори звужена форма мінарету. Вгорімінарет прикрашали кільцевий балкон, карниз і легка надбудова у вигляділіхтаря.
В різнихцентрах мусульманського світу й у різні часи змінювалися розміри цих веж, їхніпропорції, елементи композиції, характер оздоблення. Цікава форма мінарету вСамарі на березі Тигру. Він входив до комплексу Великої мечеті міста,найбільшої в мусульманському світі, яку почали будувати в 847 році. Великамечеть займала площу 38000 квадратних метрів і являла собою типовий зразокарабської колонної мечеті з велетенським двором, молитовним залом і мінаретом.Мінарет аль-Мальвія має незвичну форму: на квадратній основі зрізаний конус,охоплений зовнішнім спіральним обходом-пандусом. Можливо, його архітектор узявза взірець вавилонський зіккурат Етеменанкі.
Незвичнимсилуетом вирізнялися мінарети Туреччини. Вони були дуже високими,багатогранними й багатоярусними [12; 31].
Укультовій архітектурі Арабського Сходу розповсюдженим типом будівлі була мечеть(араб. – місце поклоніння). Необхідність у зібранні великої кількості віруючихна спільній молитві по п’ятницях обумовила просту форму дворової п’ятничоїмечеті, схожу за планом до житлового будинку. Основу мечеті складав двір,оточений арочною галереєю, у центрі якого розташовувався басейн для ритуальногоомовіння.
Мечетьорієнтована завжди на священне місто Мекку, тому стіна звернена до неї, мала збоку двору нішу – михраб. Колони біля цієї стіни стояли у декілька рядів йстворювали багатоколонний зал з вузькими нефами. Нефи з’єднувалися аркамистріловидної, циркульної або підковоподібної форми та декорувались орнаментом,різаним по гіпсу.
Типколонної арабської мечеті, котрий виник уже в VІІ столітті, відрізнявся відспоруджених за життя Мухаммеда в Кубі й Медіні. Її зовнішній вигляд нагадуєфортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден невиокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стінимечеті ставали в пригоді під час оборони міста.
Навідміну від християнського храму, в колонному залі мечеті немає центральноїосі, яка спрямовувала б рух віруючих до святилища. Скоріше, навпаки, зайшовши взалу мечеті, треба зупинитися, аби охопити поглядом ряд опор, розташованихпоперек руху до міхраба.
Рисикочового менталітету можна знайти в ісламській архітектурі. Багатьом елементамконструкції (колонам, портикам) притаманна певна автономія. “Сталактики” ізстука (гіпсу) звисають з внутрішніх поверхень зводів, візерунки арабесок настінах зберігають живими деякі риси кочової “обстановки”, що складалася ізкилимів й тентів.
Звичайнамечеть у формі великого молитовного залу із горизонтально витягнутою стелею, щопідтримується пальмоподібними колонами, нагадує про кочеве життя. Навітьвишукана архітектура в Кордові, із її двохярусними аркадами, — це згадка пропальмовий гай. Мавзолей з куполом та квадратною соновою виразністю своїх формтакож спільний із кочовим духом.
Мусульманськевідчуття Божественної присутності засноване на почутті Безмежності; мусульманинвідхиляє об’єктивізацію Божественного, за винятком того, що постає перед ним уподобі безмежного простору [13; 17].
Основніелементи богослужіння в ісламі зводяться до спільної молитви, читання Корану йпроповіді. Тому мусульманський культ пов’язаний з досить обмеженим наборомпредметів і церковного начинання. В молитовному залі мечеті поруч із міхрабомзводився мінбар – узвишшя для проповідника. Як правило це дуже високе крісло напостаменті з крутими східцями. Мінбар оздоблюється дерев’яними панелями зрізьбленням. Біля міхраба містилася також максура – свого роду окрема кімнатачи ложа, відділена гратчастою, оздобленою зубцями та написами дерев’яноюогорожею. Максура ізолювала правителя від натовпу віруючих. Низько надпідлогою, на ланцюгах, підвішувалися бронзові й мідні світильники, склянірозписні лампади. Підлога мечеті, на якій сиділи мусульмани, застилаласякилимами й циновками з очерету.
З ІХстоліття починають будувати медресе, а через два століття вони виростають усистему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалисядержавою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки –математика, філософія, медицина, філологія, риторика – набували під впливомсередньовічної схоластики.
Першімедресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенськедвоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді – з бібліотекою, госпіталем, лазнею.Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі істуденти.
Близькосхіднатрадиція хрестово-купольних споруд була використана арабськими зодчими прибудівництві таких культових будівель як медресе (з араб. – вчити) та мавзолеї.Медресе та мавзолеї мають форму кубу, на якому знаходиться купол. Перехід відкубу до куполу відбувався не за допомогою вітрил (як у Візантії), а рядамиконсольних форм, які нагадують сталактит. Пізніше сталактит перетворився на елементдекору. Вхід центрального фасаду оформлювався стрільчатою аркою. Таким чином,прямокутна основа споруди відповідала землі, а сферичний купол – Небу [13; 36].
Духовнумодель любої (всякої) купольної споруди символізує притча, де Пророк описуєсвоє вознесіння на небеса (мирадж). Він вказує, що побачив великий купол збілого перламутру, який спирався на чотири кутові колони. На колонах булинаписані чотири частини коранічної формули: “В ім’я Бога – милостивого –милосердного”. Від колон виходять чотири ріки блаженства: ріка води, рікамолока, ріка меду, ріка вина. Перламутр – це символ духу (ар-рух), купол якийсимволізує світобудову. Світовий Дух – це також божественний трон, який увібравв себе все сутнє (ал-ярех ал-мухит). Символ цього трону – небачений простір,котрий виходить за межі зіркового неба. Зірки оточені світовим духом. Такимчином, купол сакральних споруд представляє Світовий Дух. Восьмикутний барабан,що підтримує купол, символізує вісім ангелів, які водночас співпадають з рухомрози вітрів. Кубічна частина будівлі являє собою космос з чотирма кутовимиарканами (опорами) як його елементами – принципами матеріального таірраціонального світів. Вцілому сакральна споруда символізує рівновагу,відображення Божественної Єдності у космічному просторі.
Архітектурниймотив куполу, що “ребрами” спирається на прямокутну основу, з якою вінзв’язаний різними способами, широко розповсюджений в ісламських країнах МалоїАзії. Цей стиль заснований на мистецтві будівництва з цегли.
Почуттяритму, характерне для кочових народів та геометричний геній – ось два стовпи,на рівні духовного явища, визначають ісламське мистецтво.
Кочоваритмічність своє найвище одкровення проявляє в арабській просодії, щорозповсюдила свій вплив на християнських трубадурів, тоді як споглядальнагеометрія відноситься до піфагорейського надбання, безпосередньо сприйнятогомусульманською культурою.
Де б неасимілював іслам існуючий до нього тип архітектури – у візантійських країнах, уПерсії, Індії – подальший розвиток йшов у напрямку геометричної точності, щонабувала якісного наповнення.
В Індіїконтраст між місцевою архітектурою й художнім ідеалом завойовників більшпомітний. Всюди, де ісламське мистецтво запозичує від індуїстської архітектуривипадкові елементи, вона підкоряє їх природну міць єдності й легкості цілого.
Однак,ісламська архітектура найбільш переконливо проявляє себе в Магрибі, на заходімусульманського світу – в Алжирі, Марокко й Андалузі, де втілює станкристальної досконалості, обертаючи інтер’єр мечеті, палацу в оазу свіжості,світ сповнений чистого блаженства.
Можназробити висновок, що релігійно-художня символіка архітектури ісламу формуваласяна арабському Сході, починаючи з ІХ ст. Вона підкорялася основній ідеї:прославлення Аллаха, божественної сили, що визначає основи людського буття.Замки, палаци, резиденції халіфів і придворної знаті презентуютьримсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Як образ райськогосаду на землі сприймалася мусульманська мечеть з її розкішним орнаментом.Релігійно-художня символіка присутня у будівництві мінаретів, мечетей. Відчуттябожественної присутності збагачене почуттям безмежності. Саме це – домінантнариса арабського будівництва.
3.2 Специфіка символіки орнаменту та каліграфії
Мистецтводля мусульманина – це свідчення божественного існування, воно прекрасне безознак суб’єктивно індивідуалістичного натхнення, його краса повинна бутибезособовою, на зразок зіркового неба. Коли ісламське мистецтво дійсно досягаєдосконалості, це залежить не від автора – всі авторські успіхи та невдачівідступають перед універсальністю форм. Мудрість (хикма) стверджує, що на кожнехудожнє творіння можна дивитися згідно законам його власної сфери існування:наприклад, архітектура повинна доводити статичну рівновагу й стан досконалостінерухомих об’єктів, а пластичне мистецтво в ісламській культурі йде черезкаліграфію й мініатюрний живопис [31; 50].
Якщо,згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можнабуло його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленнікультових споруд, дістав розвитку геометричний орнамент, який у своїй основімав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово “Аллах”позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літерицього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру-квадрат, вони ставалисимволом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку –найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратівпороджувало складний багатокутник. Трикутник, пов’язаний з магічними уявленнямище доісламської пори, позначав “око” Бога. П’ятикутник символізував п’ятьстовпів ісламу.
Підвпливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, стававскладнішим. Поряд із геометричними візерунками й написами починають широкозастосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як “музика для очей”, слугувавхудожникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченимрозвитком існуючі обмеження художньої творчості.
Геометричнийгеній, що стверджував себе в ісламському мистецтві безпосередньо виходить зхарактеру ісламського мислення, скоріше абстрактного ніж міфологічного. Щобзвести у наочну систему всю внутрішню складність Єдності – перехід від Єдиногота Неподільного до “Єдності” у множинності” або “множинність у Єдності” – тутнемає кращого символу, ніж правильні геометричні фігури всередині кола абоправильні многогранники всередині сфери [40; 63].
Вісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіятиматеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії)характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму ідіагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкостісвіту, місткості думки та дії, почуття ритму.
Іншимтиповим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска,специфічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов’язана з живою цілісністюритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичногоминулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи.Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного йчистого визначення, певною мірою нівелює їх, і таким чином вони втрачаютьбудь-який магічний характер. Як результат подібного синтезу арабеска маєаналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течієюдумки, сповненої суворо пов’язаними паралелями та інверсією. Для мусульманарабеска – не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіброзгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворенняіндивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна.
Каліграфія,найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам ухристиянському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова.Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед ізрослинним орнаментом, пов’язаним із арабським символом дерева миру, листя якоговідповідає словам священної книги.
Протягомвсієї епохи зрілого феодалізму іранські зодчі в контексті ідейно-образнихзавдань, що поставали перед ними, вирішували проблему синтезу архітектури тадекоративного мистецтва, гармонічно поеднуючи конструктивно-будівельні тахудожні вимоги.
Майстриархітектурного орнаменту використовували техніку різблення по стуку, збагачуючиузор сюжетно і пластично. Відомою пам’яткою декоративного мистецтва ставінтер’єр мавзолею в Хамадані (ХІV ст.). В інтер’єрі мавзолею зберігалися великістукові (гіпсові) панно, вкриті рельєфним різним візерунком. Симетрично вигнутій переплетені між собою гілки та стебла прикрашені квітами, листями. Вся цярослинна маса сповнена руху: стебла вигинаються, далеко відстають заокругленікраї листя. Поверхня стіни нагадує килим з рослин, який підкоряється могутньомуритму. Можна сказати, що орнаментальна прикраса мавзолею поетично образновтілює уявлення про райський сад, котрий мусульмани вважали місцем дляправедних у потойбічному світі.
Інколи вархітектурі міхрабів використовуються композиції з орнаменту та каліграфічнихнаписів. Написи з Корану, широкою П-подібною стрічкою з трьох боків охоплюютьміхраб, прикрашають арки. Примхлива лінія орнаменту зливається із квітковимузором, вертикальні лінії алірів і ламів переплітаються із вигинами рослиннихстебел.
В періодАббасидського халіфату високого розвитку досягло мистецтво каліграфії, підвпливом розквіту наукової та художньої літератури на арабській мові [46; 49].
Найбільшраннім та широко розповсюдженим в VІІІ ст. куфічний шрифт, який відрізнявсяпрямолінійністю і підкреслено вугловатістю накреслення. Різновидом його єквітучий куфі, в якому накреслення літер супроводжувалося складним плетивом ізстилізованих рослинних мотивів.
У ІХ-Хстоліттях склалося чимало канонічних видів арабського шрифта.
Великийінтерес викликає використання каліграфії у візерунках єгипетських тканин. Якправило, арабські надписи, виконані куфічним шрифтом, що наносилися на тканини,передавали ім’я правлячого халіфа з побажаннями здоров’я, благополуччя. Надеяких тканинах ці надписи чергуються з полосами орнаменту, з геометризованихрослинних мотивів, що символізували родючість землі, зв’язок людини з природою.Інколи каліграфічні рядки передавали ім’я майстра і місце обробки тканини.
Зорнаментом, каліграфією тісним чином зв’язана музика. Арабська музикаспирається на розвинену мелодичну лінію, багата ритмічно. Не лише святасупроводжувала музика, але й зібрання поетів, філософів, художників.
Варабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі іяк засіб передання текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривалицілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в’яззю стилізованими мотивами зрослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура,шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якоїміститься християнський храм, блакитні бані самаркандських та ісфаганськихмечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати івізерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принеслипопулярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можнапобачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському містіПуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою зрослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігіївзаємно збагачують одна одну [46; 59].
Арабеска– це зразок орнаменту, що поєднує геометричність з кочовим духом, логіку зживого безперервного ритму. Рослинний мотив та переплетення складають основуарабески. Арабеска має свої аналогії в арабській риториці й поезії. Длямусульманина арабеска – не просто можливість існування мистецтва без створенняобразів: це безпосередній спосіб поступового розчинення образів, або того, щоїм відповідає у ментальному плані. Це схоже на те, як ритмічне повторенняпевної коранічної формули послаблює фіксацію думки на об’єкті бажання. Варабесці будь-який натяк на індивідуальну форму переходить в необмежністьбезперервного плетива і відтворює процес, ніби душа відокремлює себе відпристрастей і занурюється у чистий стан буття.
Такимчином, символіка орнаменту та каліграфії, що є суто східним феноменом,сприймалися як музика для очей, як основні декоративні ідеї мусульманськогомистецтва. Просякнуті багатим ритмом та фантазією, вони компенсуваливідсутність зображення людських постатей. 3.3 Синтез реальності, вигаданого й символіки у мистецтві мініатюриарабо-мусульманського Сходу
ВХІV-XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюриСереднього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школиІрану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії.
Мистецтвомініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюрслугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени,які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне йдекоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкоголінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра незнає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору наплощині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийомиобмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядкованіканонові.
Тасвітський характер мініатюри зумовлював переростання нею вузьких рамок канону,поступове наближення її до реальних форм. Ілюстрації зображали різні споруди,пейзажі, предмети побуту. Саме змалювання людини набуло вперше в мініатюріпорівняно більшої самостійності й активності.
Великийінтерес викликають твори мініатюри першої половини ХІІІ століття, що дійшли донас у вигляді книжкових ілюстрацій, які були виконані майстрами багдадської абоарабо-месопотамської школи. Сюди відносяться мініатюри, котрі прикрашають однуз популярних книг того часу “Маками” ал Харирі, а також ілюстрації до науковихтрактатів.
Середрукописів природознавчого змісту можна назвати “Фармокологію” Діоскорида, якуілюстрував художник Абдалла ібн Фадлем. Не зважаючи на те, що художник передаєдостовірно зовнішній вид людей, їх одяг, створені їм образи маютьумовно-символічний характер.
Інтересу художньому відношенні мають ілюстрації к “Макамам” ал Харирі, де сюжетомстали розповіді про мандрівки й пригоди Аб у Зайда із Саруджа, авантюриста іпоета. Численні сюжетні колізії, живі сценки з народного побуту відкривалихудожникам широкі можливості для ілюстрування. Мініатюри представляють параднийприйом у халіфа, зібрання вчених, відпочинок каравану, святкову процесію тощо.Ілюстрації Ібн Фадлея до “Макам” за образним рішенням складні, сповненісимволіки.
У Музеїісламського мистецтва в Каїрі зібрані книжкові мініатюри, що відносяться доХ-ХІІ століть. Ці мініатюри насичені космологічною символікою.
Розквіттурецької мініатюри припадає на ХVІ століття. Хайдар і Валі-джан заснувалишколу в Тебрізі. Турецька мініатюра за характером оповідна, розсудлива.Композиція побудована на чіткому лінійному й кольоровому ритмі, фігурирозташовано фрізоподібними рядами, контури зображень жорсткі та вугловаті.Турецьким художникам не притаманна пластичність і лірика тебризської мініатюри.
Стильтурецької мініатюри проявився в мініатюрах рукопису “Історія султанаСулеймана”. Двадцять мінатюр зображують походи султана, урочисті прийоми, фортита міста, захоплені Сулейманом, мечеті побудовані за його наказом. Художник цихмініатюр – невідомий, але він зміг передати яскравий ритм, експресію, дію.Умовна мова живопису дозволяла художнику лише у загальній формі стверджуватижиття в його багатстві [42; 49].
Мистецтвооформлення книги досягло в країнах Середнього Сходу виключної майстерності. Всевражає: віртуозність каліграфа – переписувача з його точним відчуттям лінії,витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструютьтекст. Книга сприймається як єдиний художній організм, всі частини якого – відрозкішної обкладинки до орнаменту – взаємно доповнюють один одного. Створеннятаких шедеврів вимагало багато часу та професіоналізму.
Високухудожню цінність східних манускриптів визначала мініатюра, яка не лише ілюструєтекст, але урівноважує композицію сторінки та розвороту, взаємодіє з смугамитексту, вносить в книгу вишуканий ритм декоративних плям, наповнює її сяйвомпрекрасних фарб.
Мистецтвомініатюри суголосне патетичному змісту, образності, метафоричній поетиці мовикласичної літератури середньовічного Сходу. Художники увічнювали подвигилегендарних героїв, битви, урочисті вечірки, ліричні сцени, високі почуттякохання та вірності.
Значнийвнесок в еволюцію мініатюри зробила азербайджанська школа ХIV століття.Азербайджанська мініатюра відрізняється декоративністю, фігури розташовуютьсячасто як узор у “ковровій композиції”.
Мініатюра– це живопис без світлотіні. В цьому мистецтві почуття кольору – один ізголовних естетичних компонентів.
Світ вмініатюрі постає у своєму святково-символічному аспекті. Часто – це розкішнийсад. Його символіка викликає образ раю, квітучі галявини, сріблясті струмки,яскраві хмаринки – все це дарував людям Аллах. Образ цього прекрасного світустатичний і в той же час надзвичайно прекрасний.
Всюжетах деяких мініатюр, в їх складній символіці відчуваються містичнітенденції ісламу. Інколи містичний зміст сприймається розумом беземоційно-образної оцінки [48; 39].
Таким чином,можна зробити висновок, що в цілому, догми ісламу лише ледь торкнулисямініатюри, яка залишилася по суті світським мистецтвом. В історії мінатюри,поруч з умовно-декоративною тенденцією розвивалася й образотворча тенденція,для якої характерно розширення тематичного і сюжетного кола, переконливістьреального зображення, передача побутових подробиць, інтерес до конкретноїнатури, до людини.
Вєдності традиційного і нового, фантастичного та реального,ідеально-відволікаючого і конкретно-життєвого, розвивалося мистецтво мініатюриісламського Сходу.
Світсхідної мініатюри – це поєднання реальності, вигаданого й символіки. Її образипередають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Найчастіше трапляєтьсязображення прекрасного казкового саду. Красиві будівлі, оздоблені кахлями,відкривають глядачеві внутрішні двори й розкішні покої. Все зображене – люди,будівлі, звірі, предмети, виготовлені з почуттям витонченого смаку, — об’єднанекомпозиційним й кольоровим ритмом і створює образ чарівної краси.
Мистецтвомініатюри допомагало віднайти матеріальну форму натхненному відтвореннюприроди. Жанр пейзажу, започаткований у ХІІІ столітті майстрами багдадськоїмініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. Вмініатюрах школи міста Шираза з’являються унікальні зображення рафінованогопейзажу. Так, на одинадцяти мініатюрах “Антології перської поезії” (1398 р.)зображена фантастична країна з горами, вкритими квітучими деревами, стрункимикипарисами, пальмами різних видів, з річкою, яка сріблястою змійкою тече міжрізнобарвними горами [73; 57].
У ХVстолітті центром мистецтва книги Середнього Сходу став Герат. Правителі Гератамали прекрасну бібліотеку-майстерню, де переписувалися та ілюструвалися новіманускрипти. Серед уславлених каліграфів і живописців найвідомішим художникомстав Камаледдін Бехзад (1450-ті роки – 1533/34 або 1535/36). Сирота здитинства, Бехзад навчався в гератській придворній майстерні. Його яскравийталант помітив Алішер Навої, котрий відіграв велику роль у духовному формуваннімаляра.
Високумайстерність і здатність передавати тонкі нюанси реальності виявив Бехзад вілюстраціях до поеми Сааді “Бустан” (1487-1488 рр.). Одна з цих мініатюрзображає перського царя Дарія й пастухів на фоні чудового пейзажу. Раптовапоява вершника лише на хвильку привернула увагу пастухів, не порушивши гармоніїбуття, не зупинивши спокійної течії їхнього життя.
ПритаманнеБехзадові почуття гармонії віддзеркалилося в мініатюрі “Бесіда вчених умедресе”. Організовуючу роль тут відіграє будова з високим прямокутним, укритимдорогоцінними кахлями і двором, вимощеним мармуровими плитками. Суворі, ясні,чіткі лінії архітектури, витончена краса візерунків немовби переносять глядача,відповідно до сюжету, у світ піднесених і абстрактних понять. Разом з тимБехзад зображає вчених за бесідою, брамника, смиренного жебрака, котрийпотрапив до медресе, з тією природністю, яка виокремлює його мистецтво.Помістивши фігури у дворі медресе, художник зображає на дальньому плані двері,відчинені в квітучий сад, чим створює враження об’ємності [73; 61].
Новації,якими збагатив Бехзад мистецтво мініатюри, яскраво втілені в його ілюстраціях1490-х років до рукопису Шарафаддіна Алі Йєзді “Зафарнаме” (“Книга перемогТімура”). Книга розповідала про події реальної історії. В ній описані походиТімура, сцени битв і облог міст, придворні церемонії, будівельні роботи. Тому йкожна мініатюра сповнена рухом, змальовує динамічне життя.
На двохаркушах показані різні періоди будівництва мечеті в Самарканді. Важкі матеріалипідвозять на слонах. Фігури робітників охоплені живим ритмом праці. Композиціявміло побудована в кількох планах. Рухи людей реально відтворюють життєвуситуацію: негр і вантажник з бородою пригнуті до землі тягарем мармуровоїплити, яку вони несуть; один з робітників перелякано втягнув голову в плечі,чекаючи удару наглядача, котрий уже замахнувся нагаєм. Сучасники підкреслюваливражаючий вплив робіт Бехзада. “Воловинки його пензля завдяки його майстерностідають життя неживим предметам”, — писав історик ХV століття Хондемир.
З часівБехзада дедалі частіше стали з’являтися аркуші (не пов’язані з книгою), на якихзображалися жанрові сцени чи портрети. Портрет у мусульманському мистецтвісередніх віків мав специфічні риси. Художники країн мусульманського Сходупрагнули передати не стільки точну схожість та індивідуальність людини, скількистворити певні типи: знатного вельможі, могутнього правителя, мудреця,філософа, поета, юнака царської подоби – ідеального героя східної любовноїлірики, Не випадково ці портрети продовжують візуальний ряд персонажівмініатюр, тільки збільшених у масштабі. В них усе відповідає канонові: пози,жести, атрибути, нарешті, ті якості, що відрізняють один тип від іншого.Зображаючи правителя, треба було підкреслити риси величності й парадності, вобразі мудреця головними були його поважний вік, фізична неміч, аскетизм, вобразі юнака, навпаки, — розніженість і привабливість.
Бехзад –найвідоміший портретист мусульманського Середньовіччя. Один з його портретівзображає Шейбаніхана – засновника узбецької держави Шейбанідів. Шейбан-хан узеленій і блякло-синій гладенькій одежі сидить, схрестивши ноги, на червономукилимі на тлі великої чорної диванної подушки. Традиційною є нерухома,спокійно-величава поза; атрибути письма – чорнильниця, перо, книга підкреслюютьдержавний розум правителя, його захопленість поезією. Бехзад зобразив іхарактерні риси Шейбані-хана: повне обличчя з трохи розкосими очима, широкіплечі, важкий корпус, владний жест сильних рук. Образ грізного узбецькогозавойовника сповнений внутрішньою силою [73; 70].
Майстерністьмистецтва Бехзада вплинула на пізніший розвиток мініатюри Середнього Сходу.Значне місце в її історії належить творам представників школи Тебриза (ХVIст.). Майстри цієї школи мають щедру палітру фарб. Великі багатофігурнікомпозиції розгорнуті на всій площині аркуша й починають жити самостійнимжиттям.
Головоюшколи й найвидатнішим її представником був Султан Мухаммад. Він брав участь(1539-1543 рр.) в ілюструванні рукопису Нізамі “Хамсе” (“П’ять поем”). У цьому манускрипті– одному з шедеврів східної рукописної книги – справжньою окрасою є мініатюра,що ілюструє поему “Хосров і Ширін”. Художник зображає царевича Хосрова, котриймилується царівною Ширін під час її купання в озері. Картина оповідає про першузустріч закоханих і сповнення світлого й високого почуття. Митець зумівпередати дух поеми Нізамі, де, як і в усій класичній поезії Сходу, любов,оспівування коханої зливаються з відчуттям краси природи.
СултанМухаммад був автором оповідних, своєрідних батальних сцен з великою кількістюфігур і деталей, які стали типовими для школи Тебриза. Такою була унікальна,виконана на розвороті, мініатюра “Шахське полювання” до рукопису поеми Джамі“Золотий ланцюг”. У складній композиції все охоплене стрімким, живим рухом. Натлі синього неба й золотавої землі яскраві фігури мисливців, придворних ітанцюристів, коней, верблюдів і ланей сплітаються в яскравому візерункові.
Уподальшому розвиткові мініатюри домінував новий тип зображень, не пов’язаних зтекстом рукопису. Зв’язок із книгою був порушений, яскраві картини поступилисямісцем монохромним малюнкам. На окремих аркушах відтворювалися побутові сцени,умовні портрети. Найобдарованішим художником у ХVІІ столітті був Реза Аббасі –керівник ісфаханської школи. Він уславився як віртуозний рисувальник тушшю.Цікаві його замальовки простих людей, начерки та ескізи.
В умовахзастійного пізньофеодального суспільства проникнення в мініатюру прийомівзахідноєвропейського живопису призвело до руйнування цього тендітного йвитонченого мистецтва.
Отже,мистецтво мініатюри арабо-мусульманського Сходу надзвичайно багатобарвне явищезавдяки синтезу реальності, вигаданого й симвоілки. Живописні школи Ірану,Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії створили високомистецькі зразкимініатюри де все вражає: віртуозність каліграфа, витончені візерунки заставоктитульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст.
Такимчином, книга стає єдиним художнім організмом. Святково-символічний аспектмініатюри викликає образ раю, що дарував людям Аллах. Мистецтво мініатюридопомогло мусульманським митцям віднайти матеріальну форму натхненномувідтворенню природи.
Висновки
1. Іслам – наймолодша світова релігія, якавиникла на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півостровав період розпаду родоплемінного ладу і формування там централізованої держави.Одним з засновників цієї релігії був Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р.оголосив себе посланцем єдиного Бога.
Термін“іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто прийняв цюрелігію, називають відданим (з араб.: мусульманин). Звідси – друга назва цієїрелігії: мусульманство. У Європі її називають ще “магометанство” (від зміненогоімені Мухаммед – Магомет).
З Аравіїіслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет, Північну Африку,Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, Європу.
Яккультурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської таблизькосхідної цивілізацій, творчо використав елементи християнства таіудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структуридавньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму.Іслам став складним духовним феноменом багатогранного синтезу, де основою булаарабська культура, арабський етнос, арабська державність.
2. Коран як світоглядне джереломусульманської культури відбиває віру в єдиного бога – Аллаха, його ангелів,пророцтва, судний день, обраність. Аллах уявляється як істота з суто людськимиякостями, але у рафінованому вигляді. Його характерні риси – абсолютнамогутність, велич, справедливість, милосердя.
Коранвчить: існує божественна визначеність, кожній людині Аллах сформував долю –одним праведне життя та майбутнє блаженство, іншим муки.
3. Культурно-релігійні домінанти ісламу невміщують вимог, що їх не можна виконати. Мусульманин повинен бути справедливим,допомагати бідним, платити за добро – добром, за зло – злом. До обов’язковихвчинків відносяться п’ятикратні молитви щодня, закят (мито) на користь бідних,піст (ураза), паломництво (хадж).
Одним ізобов’язків в ісламі є джихад – використання різних засобів для розповсюдженнята зміцнення ісламу.
Священнеписання в ісламі – Коран, який був посланий Мухаммеду Богом у формі одкровень,які він повинен був донести до людей.
Істотнимелементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривнопов’язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в“одкровенні” арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавшиарабську писемність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотнихскладових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідностікоментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабськоїмови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери використання та посиленняпозицій арабської мови скрізь, де з’являлися араби та навернені ними до ісламупредставники інших народів.
Корансанкціонував зорієнтовність на активну, раціонально-вольову позицію людини уставленні до зовнішнього світую. Високозначущість соціальної поведінкизабезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованогоісламського світу.
Принципиісламського віровчення складають основу його обрядових та символічних дій іправил. Вони зв’язані з основними догматичними положеннями, а саме: з догматомпро однобожність (таухід) – “Немає Бога, крім Аллаха”; догматом про віру всправедливість і правосуддя Аллаха (адл); догматом про визначення пророчоїмісії Мухаммеда і пророків, які жили до нього (нубуєва); догматом про віру увоскресіння, судний день і потойбічний світ; п’ятий догмат пов’язаний ізвченням про імамат-халіфат.
Ще наранньому етапі існування мусульманської общини склалися п’ять “стовпів”мусульманського віровчення, із яких чотири містять обрядові і моральні приписи.Перший обов’язок мусульманина, який об’єднує два основоположні догмати ісламу,отримав назву шахади (араб. – свідоцтво) – сповідання віри – і виражається уформулі “немає божества, крім Аллаха, і Мухаммед – посланник Аллаха”.
Другий“стовп” (моральний припис ісламу) – обов’язкова п’ятиразова щоденна молитва(салат). Третій “стовп” ісламу – дотримання посту (саум) упродовж місяцярамадан. Четвертим обов’язком за вимогами Корану є податок (зак’ят) на користьбідних. П’ятий “стовп” – паломництво до Мекки (хадж), яке хоча б один раз ужитті повинен здійснити мусульманин, який має для цього фізичні й матеріальніумови.
Східнакультура зберігала свою прихильність авторитарному деспотизму.Арабо-мусульманська культура як типово традиційна не надавала індивіду прававибору. Ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не маєцінності. Мислителі мусульманського Сходу у своєму погляді на людину як на“громадську істоту” трактують особистість як засіб гармонійного розвитку всьогосуспільства.
4. Шедеври арабо-мусульманського мистецтвапо праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства.Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у нійпластики, оскільки релігія заборонила зображати Аллаха й усе, що належало до сферибожественного.
Отже,мусульманське мистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклонінняобразам. Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на метізникнення їх і знищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість длялюдини вдихнути в речі життя, яким вони зобов’язані тільки Аллахові.
Як образрайського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть, оповита рослинниморнаментом. Її купол символізував божественну красу, велична прямовисністьмінаретів – божественну велич. Вигадливі письмена на стінах символізувалибожественне ім’я. Домінування відтінків зеленого означало вічне процвітанняідеї Аллаха.
Нехтуванняцілісним світом прочитувалося в непластичності архітектурного простору, в якомуголовними елементами були закритий двір та інтер’єр як знаки духовності,порожність, деяка бідність інтер’єру знаменували присутність незримого.
5. Оскільки в ісламі, згідно з приписамиКорану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначатибуквами та знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд,дістав розвиток геометричний орнамент, який у своїй основі мав знаки й мотивиіз символічним релігійним змістом.
Підвпливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, стававскладнішим. Поряд із геометричними візерунками й написами почали широкозастосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як “музика для очей”, слугувавхудожникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченимрозвитком існуючи обмеження художньої творчості.
Каліграфія,найблагородніша візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам ухристиянському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова.Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед ізрослинним орнаментом пов’язаним із арабським символом дерева миру, листя якоговідповідає словам священної книги.
6. Мистецтво мініатюриарабо-мусульманського Сходу надзвичайно багатобарвне явище завдяки синтезуреальності, вигаданого й симвоілки. Живописні школи Ірану, Азербайджану,Афганістану та Середньої Азії створили високомистецькі зразки мініатюри де всевражає: віртуозність каліграфа, витончені візерунки заставок титульнихсторінок, мініатюри, що ілюструють текст.
Такимчином, книга стає єдиним художнім організмом. Святково-символічний аспектмініатюри викликає образ раю, що дарував людям Аллах. Мистецтво мініатюридопомогло мусульманським митцям віднайти матеріальну форму натхненномувідтворенню природи.
Релігійно-художнясимволіка мусульманського світу – важливий компонент художньої культури.
Цяпроблема на наш погляд до кінця не вичерпана. Є ще багато “білих плям” якічекають майбутніх наукових зусиль, тим більше, що іслам на сучасній культурнійарені виступає як могутня духовна сила, що спирається на стабільнікультурно-релігійні джерела.
Література
1.        Абу-ль-Фарадж аль-Исфахани. Книга песен. – М., 1980.
2.        Абу Аля Ал Маудуді. Життєва місія пророка. – Львів, 1995.
3.        Абу Аля Ал Маудуді. Принципи ісламу. – Львів, 1995.
4.        Абу Аля Ал Маудуді. Способ життя в ісламі. – Львів, 1995.
5.        Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред.А.М.Колодного. –К., 2000.
6.        Актуальные проблемы культуры ХХ века. – М., 1993.
7.        Арабская литература // Литература Востока в Средние века. – М.,1970.
8.        Артановский С.Н. На перекрестке идей и цивилизаций. – СПб., 1994.
9.        Аширов Н. Ислам и нация. – М., 1975.
10.      Аширов Н. Мусульманская проповедь. – М., 1978.
11.      Бартольдт В.В. Ислам и культура мусульманства. – М., 1992.
12.      Бенедикт Р. Образы культуры // Человек и социокультурная среда. –М., 1992. – Вып.2.
13.      Бернштейн Б.М. Искусствоведение и художественная культура. – М.,1994. Вопросы теории и исторического описания. – М., 1993.
14.      Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. – М., 1999.
15.      Васильев Л.С. История религий Востока. – М., 1983.
16.      Васильев В.Н. Культ святых в исламе. – М., 1980.
17.      Введение в культурологию / Отв.ред. Е.Попов. – М., 1995.
18.      Взаимодействие культур Востока и Запада. – М., 1987.
19.      Вебер Г.М. Избранные произведения. – М., 1990.
20.      Всеобщая история архитектуры. В 12-ти т. – М., 1966.
21.      Всеобщая история искусств. В 6-ти т. – М., 1966.
22.      Гачев Г. Национальные образы мира. – М., 1987.
23.      Гегель. Философия религии. – М., 1975., Т.1-2.
24.      Геворкян А.Р. Пессимизм и религия // Вопроси философии. – 1998. –№ 1.
25.      Гримингем Д. Суфийские ордена в исламе. – М., 1969.
26.      Грюнебаум Г.Э. Основные черты арабо-мусульманской культуры. – М.,1981.
27.      Грюнебаум Г.Э. Классический ислам. – М., 1988.
28.      Гуревич П. Культурология. – М., 1996.
29.      Джейм В. Многообразие религиозного опыта. – СПб., 1993.
30.      Джадалла М.А. Течения в исламе. – М., 1992.
31.      Еремеев Д.Е. Ислам: образ жизни и стиль мышления. – М., 1990.
32.      Журавский А.В. Христианство и ислам. – М., 1990.
33.      Игнатенко А.А. В поисках счастья. – М., 1989.
34.      Ирвинг В. Жизнь Магомета. – М., 1991.
35.      Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред.А.М.Колодного і П.Л.Яроцкого. – К., 1999.
36.      Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.
37.      Історія світової та української культури / В.А.Греченко,І.В.Чорний та ін. – К., 2002.
38.      Искусство стран и народов мира. Краткая художественнаяэнциклопедия. – М., 1981, Т.І-V.
39.      Ислам: традиции и новации. – М., 1991.
40.      Ислам: Энциклопедический словарь. – М., 1991.
41.      Ислам. Словарь. – М., 1991.
42.      Ислам в истории народов Востока. – М., 1981.
43.      Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник //За ред.С.Клапчука, В.Остафійчука. – К., 2000.
44.      Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство. – К., 2002.
45.      Кармин О.С. Культурология. – СПб., 2000.
46.      Керимов Г.М. Ислам: происхождение, история и современность. – М.,1984.
47.      Керимов Г.М. Шариат и его социальная сущность. – М., 1988.
48.      Конрад Н.И. Запад и Восток. – М., 1972.
49.      Коран / Перекл.з араб. Я.Плотнюка // Всесвіт. – 1990. – № 6.
50.      Коран / Пер.с араб.акад. И.Ю.Крачковского. – М., 1990.
51.      Кузьмина М.Г., Мальцева Н.Л. История зарубежного искусства. – М.,1983.
52.      Культурология / Сост.А.Радугин. – М., 1996.
53.      Культурология ХХ век. Словарь. – СПб., 1997.
54.      Крывлев И.А. История религий. – М., 1986. – Т.1-2.
55.      Леви – Брюль Л. Мистический опыт и символы первобытных людей //Мистика. Религия. Наука. – М., 1998.
56.      Линдсей Дж. Краткая история культуры. В 2-х т. – К., 1994.
57.      Лирика Востока. – М., 1983.
58.      Лубоцький В.І., Теремко В.І., Лубська М.М. Релігієзнавство:підручник. – К., 2002.
59.      Лубський В.И. Священные книги мусульман как историко-литературныйпамятник. – К., 1992.
60.      Лубський В.М. Мусульманське право. – К., 1997.
61.      Лубський В.М. Коран, шаріат, їх соціальна суть. – К., 1990.
62.      Мавлютов Р.Р. Ислам. – М., 1984.
63.      Массэ А. Ислам. – М., 1982.
64.      Махлина С.Г. Язык искусства в контексте культуры. – СПб., 1995.
65.      Мец А. Мусульманский Ренессанс. – М., 1973.
66.      Миропольська Н.Є., Белкіна Е.В., Масол Л.М., Оніщенко О.І.,Владимирова Н.В. Художня культура світу. – К., 2003.
67.      Немировская Л.З. Культурология. История и теория культуры. – М.,1992.
68.      Основы религиоведения / Под ред. И.Н.Яблокова. – М., 1998.
69.      Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. – М., 1991.
70.      Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 2000.
71.      Панова В.Ф. Жизнь Мухаммеда. – М., 1990.
72.      Поликарпов В.С. История религий. Лекции и хрестоматия. – М., 1997.
73.      Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – К., 2000.
74.      Піча В.М. Культурологія. – Львів, 2003.
75.      Пиотровский М.Б. Коранические сказания. – М., 1991.
76.      Пономарёва Г.М., Немировская Л.З., Тюляева Т.И. Основыкультурологии: Учеб.пособие. – М., 1998.
77.      Релігієзнавство: Навчальний посібник / За ред. М.Ф.Рибачука. – К.,1997.
78.      Рукайя М. Ислам. – М., 1999.
79.      Савичева Е.М. Возникновение и распространение ислама. – М., 1996.
80.      Сандбаев Т.С. Ислам. – М., 1993.
81.      Смирнов Н.А. Современный ислам. – М., 1960.
82.      Соколов-Ремизов С. Литература, каллиграфия, живопись. – М., 1985.
83.      Суфизм в контексте мусульманской культуры. – М., 1989.
84.      Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1985.
85.      Тримингем Дж.С. Суфийские ордена в исламе. – М., 1989.
86.      Тэнасе А. Культура и религия. – М., 1975.
87.      Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М., 1992.
88.      Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. – М., 1990.
89.      Фрезер Д.Ф. Золотая ветвь. Исследование магии и религии. – М.,1980.
90.      Человек в мире художественной культуры. – М., 1998.
91.      Чизхолм Дж. Мухаммед и возвышение ислама. – М., 1995.
92.      Уотт У.М. Влияние ислама на средневековую Европу. – М., 1976.
93.      Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. / Навч.посібник. –К., 2002.
94.      Щёкин Г.В. Религии мира. – К., 1995.
95.      Фан Динь Ган. Проблема Восток-Запад: Рефлексия и синкретизм. – М.,1998.
96.      Юнг К.-Г. Архетип и Символ. – М., 1992.
97.      Яковлев Е.Г. Искусство и мировые религии. – М., 1985.
98.      Яроцький П.Л. Релігієзнавство. – К., 2004.