Зміст
Вступ
1. Російська церква: від хрещення русі до середини xviiстоліття
2. Розкол російської православної церкви в xviiв.
2.1 Реформи патріарха Никона
2.2 Старообрядність
2.3 Протопоп Авакум
Висновок
Вступ
Історія російської православної церкви налічує вже більше тисячі літ. ЗемляРосійська переживала важкі роки, але духовні пастирі підтримували народросійський словом і справою. Знала Росія і татар і шведів і німців. да кого тільки вона незнала! Але завжди поряд з селянином, боярином, князем або імператором бувдуховний наставник, який направляв його на шлях істинний, недаремно протягомбагатьох століть слова ‘російський ” і “православний" були синонімами.
Російська православна церква, без сумніву, є найкрупнішою православноюорганізацією в нашій країні. Актуальність даної теми полягає в тому, що саме в XVII столітті відбулися найзначніші потрясінняРосійської православної церкви, коли відбувся розкол, який наклав свій відбитокна всю історію, що залишилася, в релігієведенні. В літературі під розколоммають на увазі релігійно-суспільний рух, що привів до відділення від Російськоїправославної церкви старообрядності.
До середини XVII століттянагромадилися і стали очевидними розбіжності з сучасною грецькою церковноюпрактикою і виникли питання з приводу обрядів Російської православної церкви. Особливогарячі суперечки виникли ще в XV століттіпро «аллилуйе» і «посолонном ходіння» (від слова «посолонь» — посонцю). А в XVI столітті була з очевидністю помічена безліч розбіжностей і недоглядув церковних книгах, особливо в перекладах богослужебних текстів: одніперекладачі погано знали грецьку мову, інші — російський. На Стоголовому Соборі1551 року, проведеному з метою введення одноманітності в церквах, вирішено було виправляти книги, звіряючи їх з «добрими перекладами», але відсутність єдиногопідходу привела до ще більших спотворень тексту. Однією із спроб введенняодноманітності в богослужебних книгах було також відкриття в Москві друкарні,але разом з кількістю видаваних книги росло і число помилок.
Серед церковних діячів, стурбованих плутаниною в книгах, а такожпадінням авторитету духівництва, особливою активністю відрізнявся протопопБлаговещенського Собору в Московському Кремле, духівник і наставник юного царяОлексія — Стефан Воніфатьев. Навкруги нього в кінці сорокових роківсімнадцятого століття склався «кружок ревнителів стародавнього благочестя».До його складу увійшли видні церковні діячі: майбутні вороги Никон і Авакум,настоятель Московського Казанського собору Іоанн, царський постельничий ФедірРтіщев і інші.
1. Російська церква: від хрещеннярусі до середини xvii століття
Хрещення Русі в 988 році при святому рівноапостольному великому князіВолодимирі було найбільшою подією нашої історії. З часу св. князя Володимираросійська Церква протягом більше 600 років розширялася і процвітала,перебуваючи в єдності і мирі.
Управління російською Церквою спочатку знаходилося в Києві. На чоліцеркви стояв митрополит. Першими митрополитами на Русі були греки, якіприсилалися з Константинополя грецькими патріархами. Пізніше російськімитрополити сталі обиратися собором російського духівництва і їздили доКонстантинополя для ухвалення поставки від грецького патріарха. Київськиймитрополит ставив єпископів на найважливіші російські міста.
При св. митрополиті Петрові кафедра митрополитабула встановлена в Москві.
З 1448 р. російські митрополити сталі обиратися собором російськогодухівництва, без твердження і поставки візантійським патріархом. Таким чином,російська Церква придбала незалежність від грецької.
При митрополиті Іоні відбулося відділення південно-західної російськоїЦеркви від північно-східної. Литовські князі з незадоволенням дивилися назалежність духівництва і населення їх земель від московського митрополита. Такутворилися дві російські митрополії: одна управляла північно-східною частиноюРосії, інша — південно-західним краєм. Південно-західна церква незабаромпідпала під вплив католицтва. Російська ж православна Церква з центром вМоскві, Церква незалежної, сильної, міцніючої держави, зберегла чистотуправослав'я.
В 1551 р. при царі Іоанні Грізному в Москві відбувся знаменитийцерковний собор, що отримав назву “Стоголовий", оскільки збірка його ухвалскладалася із ста глав. Цей собор захистив стародавньо візантійські православнітрадиції, що збереглися на Русі, від проникаючих з-за кордону нових релігійнихвіянь. Собор погрозив строгими церковними покараннями тим, хто осмілився бпорушити правила святих апостолів, спотворювати або відмітати старі обряди іперекази св. Церкви.
В 1589 р. до Москви приїхав східний патріарх Ієремія; російська Церквавикористовувала для установи в Росії патріархії. В той же рік митрополитмосковський Іов був зведений в сан всеросійського патріарха.
Десять століть Російська Православна Церква соборно славить Творця,скоює з роду в рід рятівну проповідь Божественного навчання. Увінчаний Хрестом,символом перемоги життя над смертю, храм православний представляє перед нами якбудинок молитви… В ньому собор віруючих оточений собором святих, образи якихми бачимо в розписах і на іконах. В цій єдності видимого і невидимого повнотаЦеркви, її фортеця і сила. Храм — хранитель тисячолітньої історії РосійськоїПравославної Церкви і історії Російської святості. Молитвами і працями святих іправедників, подвижників і догідників Божих, в землі Російської що просяяли,затверджувалася, зміцнювалася і зростала Російська Церква. Кожний з нихвідзначений особливою Божою благодаттю, кожний ніс в собі чесноти і кращінаціональні риси нашого народу
Абсолютно по-новому, більш широким потоком вливаються і глибшепроникають в життя християнської Русі блага візантійської християнськоїкультури. Вічні основи європейської культури, ті античні, римські і еллінськіпочатки, хранителькою яких була Візантія, відкривається Русь разом ізсприйнятим з Візантії християнством. З ним Русь сприймає з Візантії першоосновибогословської і філософської думки, перші елементи утвореної, літератури імистецтва, основні правові норми і політичні ідеали. Тут початок того процесу,який прославивши Русь, підготував її до ухвалення великої християнськоїспадщини, а пізніше, після падіння старої імперії, поставив Московське царствона чолі православного світу. Трінадцатіглавий Софійській собор в Києві бувспоруджений в першій половині XI століття в період розквіту Київської Русі привеликому князі Ярославі Мудрому.
В Київській Русі, де піднялися до неба храми і затвердилася православнавіра, з'явилися і перші її подвижники. Вселившись до печери на горбі Київськомуі засвітивши Господові свічку в підземному храмі, вони поклали початокчернечому подвигу, а заснована ними і прославлена в подальші століття Києво-ПечерськаЛавра стала головною святинею Православ'я в Київській Русі.
Богослужіння і книги Священного Писання, на відміну від Заходу, Русь,завдяки подвигу слов'янських першовчителів святих Кирила і Мефодія, спочаткуотримала на рідній, зрозумілій мові, перекладеним з грецького.
А, як відомо з історії, перші святі як би указують, перетворять шляхсвого народу. Так, в X столітті був передбачено століття XX, коли РосійськаПравославна Церква, мільйони вірних її чад добровільно і з лагідністю вчинилисвій хресний шлях на голгофу. І перші рятували останніх, бо не буває марноюперед Богом кров християнських мучеників. Подвиги святих і подвижників завждипротистояли навколишньому злу. З перших століть християнства на Русі вониуказували собою той шлях християнського упокорювання, терпіння і любові, якийбув необхідний в що почалися в XII столітті розбратах і князівських усобицях.
Татаро-монгольська нашестя вогненним смерчем промайнула надхристиянською Руссю. Російські князівства, молоді російські міста, розкидані навеличезних просторах, стали жертвою і здобиччю жорстоких завойовників. Героїчнийопір всього російського народу не врятував його від поневолення, але саме Русьв Батиєвому нашесті 1237 року прийняла на себе всю нищівну потужністьтатаро-монгольської нашесті і стала заслоном на шляху подальшого шляху Орди доЄвропи. Русь була разгромлена, але не загинула. Що ждопомогло народу вижити? Терпіння, віра і гаряча молитва Рятівнику, Богоматеріі Святим. І усвідомлення своєї вини перед Богом. І всенародне покаяння принеслосвої плоди. На початку XIV століття глава Російської Церкви зробив малу тодіМоскву церковною столицею, провидя її велике майбутнє. Москвастає спільноруським центром при князі Дмитрові Донському.
Святість як би розлилася вшир по всій російській землі. Князівськавлада продовжувала підбирати під одну державну руку нові долі, а добровільнадуховна місіонерка сполучала їх внутрішньою єдністю. Народ століттями йшов підзаступництво монастирів і святих стариків, здатних захистити від неправедності.
Іконопісаніє було особливо широке поширено серед ченців. Іконописецьставав як би проповідником волі Божої, яка залучає нас Горнему миру через красуСвятого Образу. Написання ікони є Богослужіння, яке супроводиться строгимпостом і безперестанною молитвою.
Російська Православна Церква, будучи найбільшою і значною середПравославних Церков, стала природним оплотом Уселенського Православ'я. Пам'ятникомсамосвідомості стала вся російська культура того часу, з його соборами,монастирями, палатами, соборним живописом. Символом Російської Церкви стає вцей час Успенський Собор.
На честь підкорення Казанського ханства на Червоній площі бувспоруджений храм Покриву пресвятої Богородиці, увінчаний Мавританії,індійській, китайськими куполами. А над ними — купол російський.
Духовне зростання Російської Церкви і зміцнення Московської державипривели до ідеї зародження патріаршества.
В тривогах починався XVII вік. Як страшні знамення пройшли по всій Русіголод і мор. В цей смутний час Патріархи сталі єдиною опорою в державі, щогинула без твердої влади.
В 1619 році Патріархом Московським і вся Русі був вибраний, щоповернувся з десятилітнього полонення митрополит Філарет — батько першого царяз династії Романових Михайла, всенародно вибраного на Земському Соборі в Москві.Багато святих і подвижників потрудилися на християнській ниві, перш ніж виникличудові і величні пам'ятники Пскова і Новгорода, Костроми і Ярославля, Суздаля іРостова Великого...
2. Розкол російської православної церквив xvii в.2.1 Реформи патріарха Никона
Патріарх Никон вступив на московський патріарший престол в 1652 році. Щедо зведення в патріархи він зближувався з царем Олексієм Михайловичем. Разомвони і задумали переробити російську Церкву на новий лад: ввести в ній новічини, обряди, книги, щоб вона у всьому була схожа на сучасну їм грецьку церкву,яка давно вже перестала бути цілком благочестивою.
Почав він із зміцнення власної влади. Никон мав характер жорстокий іупертий, тримав себе гордо і неприступно, називаючи себе, за прикладомримського тата, “крайнім святителем", титулувався “великим государем"і був однією з найбагатших людей Росії. До архієреїв він відносився гордовито,не хотів їх називати своїми братами, жахливо принижував і переслідував рештудухівництва. Всі страшилися і тріпотіли перед Никоном.
Реформа почалася порчей книг. За старих часів небуло друкарень, книги переписувалися в монастирях і при єпископських дворахособливими майстрами. Ця майстерність, як і іконопісаніє, почитало священним івиконувалося старанно і з благоговінням. Російський народ любив книгу і умів їїберегти як святиню. Щонайменший опис в книзі, недогляд або помилка вважалисявеликим гріхом. От чому що збереглися до нас численні рукописи старого часувідрізняються чистотою і красою листа, правильністю і точністю тексту. Встародавніх рукописах важко зустріти помарки або закреслення. В них було меншеописок, ніж в сучасних книгах друкарських помилок. Помічені в колишніх книгахістотні погрішності були усунені ще до Никона, коли в Москві почав діятиДрукарський Двір. Виправлення книг велося з великою обережністю і обачністю.
Інакше стало при патріарху Никоні. На соборі в 1654 р. було вирішеневиправляти богослужебні книги по стародавніх грецьких і стародавніхслов'янських, на самій же справі виправлення проводилося по нових грецькихкнигах, надрукованих в єзуїтських друкарнях Венеції і Парижа. Про ці книгинавіть самі греки озивалися як про спотворені і хибили.
За зміною книг послідували і інші церковні нововведення. Найпомітнішиминововведеннями були наступні:
замість двуперстного хресного знамення, яке було прийняте на Русі відгрецької православної церкви разом з християнством і яке є частиною святоапостольскогопереказу, було введене триперстіє.
в старих книгах, у згоді з духом слов'янської мови, завжди писалося івимовлялося ім'я Рятівника “Ісус", в нових книгах це ім'я було переробленона грецизіроване 'Ісус ".
в старих книгах встановлено під час хрещення, вінчання і освяченняхраму робити поводження по сонцю на знак того, що ми йдемо за Солнцем-Хрістом. Внових книгах введено поводження проти сонця.
в старих книгах, в Символі Віри (8 член), читається: “І в Духу СвятагоГоспода Істіннаго і Жівотворящаго”, після ж виправлень слово “Істіннаго” буловиключено.
замість сугубої, тобто подвійної алілуйя, яку творила російська церкваіз стародавніх часів, була введена трегубая (тобто потрійна) алілуйя.
божественну літургію у Візантії, а потім і в Стародавній Русі скоювалина семи просфорах; нові “редактори” ввели п'ятbпросфоріє, тобто дві просфорыи виключили.
Никон і його помічники зухвало зробили замах на зміну церковнихвстановлень, звичаїв і навіть апостольських переказів російської православноїЦеркви, прийнятих при Хрещенні Русі. Ці зміни церковних узаконень, переказів іобрядів не могли не викликати різку відсіч з боку російських людей, свято щоберегли стародавні святі книги і перекази. Окрім самого псування книг і звичаївцерковних, різкий опір в народі викликали ті насильні заходи, за допомогою якихНикон і підтримуючий його цар насаджували ці нововведення. Жорстоким гонінням істратам піддавалися російські люди, совість яких не могла погодитися зцерковними нововведеннями і спотвореннями. Багато хто вважав за краще померти,ніж зрадити віру своїх батьків і дідів.
Троєперстіє було явною новиною. Воно незадовго до Никона з'явилося угреків, вони ж привезли його і до Росії. Жоден святий батько і жоденстародавній собор не свідчать про троєперстії. Тому російські люди не хотілийого приймати.
Але Никон ні з якими доводами не думав вважатися. Він почав своїреформи не з благословення Божого, а з проклять і анафеми.
В книзі “Скрижаль" він додав нові засудження. В “Скрижалі" зрадженіпрокляттю і анафемі православні християни і за те, що сповідають в символі віриДуху Святого Істинним. В єстві, Никон і його помічники прокляли російськуЦеркву за абсолютно православне сповідання віри і за стародавні церковніперекази.
Діяльність Никона зустріла сильну протидію з боку ряду духовних діячівтого часу: єпископа Павла Коломенського, протопопів Авакума Петрова, ІоаннаНеронова, Данила з Костроми, Логгина з Мурома і інших. Вожді релігійноїопозиції користувалися в народі величезною пошаною за високі особисті якості. Вонисміли говорити правду в очі сильним миру цього, аніскільки не піклувалися просвої особисті вигоди, служили Церкві і Богу зі всією відданістю, щирою іполум'яною любов'ю.
Вірні і стійкі поборники церковної старизни незабаром піддалисяжорстоким мукам і стратам. Першими мучениками за праву віру були протопопиІоанн Неронов, Логгин, Данило, Авакум і єпископ Павло Коломенській. Вони буливислані з Москви в перший же рік реформаторської діяльності Никона (1653-1654рр.).
Прямо на соборі патріарх Никон власноручно побив єпископа Павла, зірвавз нього мантію і велів негайно відправити його до посилання. В далекомупівнічному монастирі єпископ Павло був підданий важким мукам і, нарешті, таємноубитий.
Народ говорив, що на первосвятительском престолізасів кат і вбивця. Всі тріпотіли перед ним, і ніхто з єпископів вже не посміввиступити з мужнім словом викриття. Боязко і мовчазно вони погоджувалися з йоговимогами і розпорядженнями. Ті ж, хто не міг переступити через свою совість,але не були в силах чинити опір, постаралися відійти від справ.
На жаль, серед російського духівництва середини XVIIв. виявилося значне число людей малодушних, що не посмілисуперечити жорстокому начальству. Тому головним супротивником Никона був народцерковний: прості ченці і миряни, кращі, духовно сильні і зраджені синиПравослав'я. Таких було немало, навіть, ймовірно, більшість. Старообрядність ізсамого початку була народною вірою.
Никон пробув на патріаршому престолі сім років. Своїм владолюбством ігордістю він зумів відштовхнути від себе всіх. Відбувся у нього розрив і зцарем. Патріарх вторгався в справи держави, возмечталнавіть стати вищим за царя і повністю підпорядкувати його своїй волі. ОлексійМихайлович став обтяжуватися своїм “ собіннимдругом", охололий до нього.
Тоді Никон задумав впливати на царя загрозою, що йому раніше вдавалося.Він вирішив публічно відректися від патріаршества, розраховувавши на те, що царбуде зворушений його зреченням і стане упрохувати не покидати первосвятительський престол. Це стало б добрим мотивом відновитиі усилити свій вплив на царя.
Проте Никон жорстоко помилився в своїх розрахунках. Цар, дізнавшись провідхід патріарха, не став утримувати його. Никон же, сховавшись у Воскресенськомумонастирі, став чекати реакції царя. Він як і раніше тримав себе владно ісамовільно: скоював висвячування, засуджував і проклинав архієреїв. Але марнеочікування його зробило жорстоким настільки, що він навіть зрадив прокляттюцаря зі всім його сімейством.
Примиритися з своїм новим положенням як тільки монастирський мешканецьвін, зрозуміло, не міг. Никон спробував знову повернутися до патріаршої влади. Одногоразу вночі він раптово приїхав до Москви в Успенський собор під часбогослужіння і послав повідомити царя про свій приїзд. Але цар до нього невийшов. Роздратований Никон повернувся в монастир.
Втеча Никона з патріаршого престолу внесла новий розлад в церковнежиття.
В цей час до Москви з підробленими грамотами прибув таємний єзуїт грецький“митрополит" Паїсий Лігарід. Цій спритній і виверткій людині була дорученасправа Никона. Паїсий відразу став на чолі російських церковних справ. Вінзаявив, що Никон “повинен бути проклятий як єретик”, і що для цього потрібноскликати в Москві великий собор за участю східних патріархів.
Почався суд над Никоном. Собор визнав Никона винен в самовільній втечіз кафедри і в інших злочинах. Патріархи називали його “брехуном", “обманщиком”,“мучителем", “вбивцею”, порівнювали з сатаною, говорили, що він “навітьгірше за сатану", визнали його єретиком за те, що він наказав не сповідатизлодіїв і розбійників перед смертю. Никон не залишився у боргу і обзивавпатріархів “самозванцями", “турецькими невільниками”, “бродягами", “продажнимилюдьми” і т.п. Врешті-решт, собор позбавив Никона священного сану і зробивпростим ченцем.
Після зміни своєї долі Никон сам змінив по відношенню до своїх реформ. Ще,будучи на патріаршому престолі, він іноді говорив, що “старі служебники добрі" і по них “можна служити службу Божію". Пішовши ж зпрестолу, він став видавати в монастирі книги згідні із старопечатными. Цим поверненням до старого тексту Никон як би виніс суд над власноюкнижковою реформою, визнавши її непотрібною і даремною.
Никон помер в 1681 р., не примиреним ні з царем, ні з архієреями, ні зЦерквою.
2.2 Старообрядність
Позбавивши владу Никона, собор вибрав на його місце нового патріарха,Іоасафа, архімандрита Троїце-Сергієвої лаври. Потім приступили до рішенняпитань, викликаних церковною реформою.
Реформа була вигідна багато чим. Східним патріархам вона була вельмикорисна, оскільки проводилася у згоді з грецькими новими книгами і закріплювалаїх верховенство в питаннях віри і затверджувала духовний авторитет, на той часна Русі що зблякнув. Державна влада теж бачила свою геополітичну вигоду вреформі.
І Ватикан в реформі православної Церкви теж мав свій інтерес. До Москвинаїхала безліч українських і грецьких ченців, вчителів, політиків і різнихділків. Всі вони були в сильному ступені заражені католицизмом, що неперешкодило їм, а може бути, навіть, і допомогло, придбати великий вплив прицарському дворі.
Собор схвалив книги нового друку, затвердив нові обряди і чини і наклавстрашні прокляття і анафему на старі книги і обряди. Двоєперстіє собор оголосивєретичним, а троєперстіє затвердив навічні часи як великий догмат. Прокляв і тих, хто скоюватиме службу по старихкнигах.
Щоб примусити російський благочестивий народ прийняти нову віру, соборпоблагословив піддавати неслухів соборних визначень найтяжчим стратам: ув'язнюватиїх у в'язниці, засилати, бити яловичими жилами, відрізувати вуха, носи,вирезивать мови, відсікати руки. Всі ці діяння і визначення собору внесли щебільшу смуту в розум російських людей і усугубляли церковний розкол.
Сучасна новообрядчеська церква визнала помилку, зроблену колишнімпатріархом Никоном і собором 1666-67 рр., що привела до трагічного розділенняросійської Церкви.
Протягом 15 років після собору йшли сперечання між прихильниками староївіри і нової, між представниками стародавньої народної Церкви і представникаминової, царської. Протопоп Авакум слав царю Олексію Михайловичу одне послання заіншим і закликав його до покаяння. Цей протопоп-багатир гаряче і натхненнопереконував царя, що в стародавньому православ'ї, яке так неприхильно проклятийсобором, немає нічого єретичного.
Царя просили призначити всенародне змагання з духовними властями: хайбачать і чують все, яка віра істинна — стара або нова, але Олексій Михайловичне слухав. Після його смерті царський престол зайняв його син ФеодорОлексійович. Захисники і сповідувачі стародавніх церковних переказів звернулисядо нового царя з гарячим благанням “повернутися до віри благочестивих і святихпредків". Але і це благання не мало успіху.
На все чолобитні церковних пастирів, що жадали миру і єдностіцерковного, уряд відповідав посиланнями і стратами. Страти послідували негайнож після собору.
За наполяганням нового патріарха Іоакима пустозерські страждальники були зраджені спалюванню. Коли вогонь загаснув, народкинувся збирати святі кістки, щоб рознести їх потім по всій російській землі. Мукиі страти скоювалися і в інших місцях московської держави.
Соловецькі ченці вирішили продовжувати службу Божію по старих книгах. Вонинаписали государю протягом декілька років п'ять чолобитних (прохань), в якихблагали царя тільки про одне: дозволити їм залишатися в колишній вірі. Соловецькіченці були твердо переконані, що зрада старій вірі означала зраду Церкви іСамому Богу.
У відповідь на всі прохання і благання покірливих ченців цар послав вСоловецький монастир військову команду, щоб силою примусити убогих стариківприйняти нові книги. Розгромлена і розграбована обитель була заселенаприсланими з Москви ченцями, що прийняли нову урядову віру і нові книги.
Положення християн-старообрядців в Росії в 17 сторіччі багато в чомубуло схоже на положення християн у ворожо-язичницькій Римській імперії. Як тодібожі люди були вимушені ховатися в катакомбах, так і російським православнимхристиянам довелося ховатися від державних і церковних властей.
За всю історію західної інквізиції смертні вироки були винесені восьмитисячам людей, але тільки за перші десятиріччя боротьби новообрядців із староювірою було убито більше сотні тисяч дрівноправославних християн.
Переслідувані християни бігли в пустелі, ліси, в гори. Але і там їхвідшукували, житла розоряли, а самих приводили до духовних властей дляумовлянь, і, якщо вони не зраджували стару віру, зраджували мукам і смерті.
Більше двохсот років перебувала старообрядність в гоніннях. Вони часомто слабшали, то знову посилювалися, але ніколи не припинялися. За два століттястарообрядність набула унікального досвіду виживання в неймовірних умовах.
Гонителям стародавнього православ'я вдалося позбавити старообрядну Церкву єпископів. Коли єпископ Павло Коломенській мужньо виступивпроти затій Никона, то був зраджений мученицькій смерті. Решта російськихархієреїв, боячись, зроби частішим Павла, вимушені мовчазно зносити новіцерковні порядки. Таким чином, свята Церква тимчасово залишилася без благовірнихєпископів, з одними священиками і дияконами.
За правилами Церкви, священики повинні бути в підкоренні у своїхєпископів. Але ті ж правила дозволяють священикам не підкорятися єпископам,якщо останні відхилилися в яку-небудь помилку, відкрито проповідують єресь абоскоюють церковне розділення. Священики поступили тому абсолютно законно,вирішивши не йти за Никоном і іншими архієреями, що змінили святій Церкві.
Бували випадки, що помісні церкви позбавлялися всіх своїх єпископівунаслідок ухилення їх в єресь. Перебуваючи в єретичному суспільстві, вонипродовжували священнодіяти, висвячувати єпископів, священиків. Уселенські іпомісні собори православної Церкви ухвалили приймати цих поставлених в єресідуховних осіб, якщо вони відречуться від своїх помилок, зберігаючи за нимидуховний сан.
Згідно цим стародавнім соборним правилам, старообрядна Церква також вирішила приймати духовних осіб, рукопокладених в новообрядна церкві, в сущому сані. Таких священиків, що повернулися достародавнього православ'я, уряд називав “збіглими”, оскільки їм доводилосябуквально бігти з своїх будинків і постійно ховатися від переслідувань.
Таємно від властей вони скоювали всі властиві їх сану таїнства і треби:хрестили, міропомазували, сповідали, причащали, вінчали, хоронили померлих і т.д.Для виконання треб в запасі у старообрядців було багато св. миру, освяченого щеблагочестивим патріархом Йосипом, збереглося навіть миро, освячене патріархомФіларетом, були і стародавні антиминси, освячені благочестивими єпископами. Нацих антиминсах старообрядні священики і скоювалибожественну літургію.
Питання загального значення, що виникали в старообрядності, дозволялисясоборно загальним голосом святій Церкві. На собор з'їжджалися ігуменимонастирів, священноіноки і ченці,приходські священики, уповноважені від приходів мирські люди, що знали СвященнеПисання і церковні правила. Собори об'єднували в собі все церковне управління,встановлювали порядок в церквах, визначали старшинство міждуховними особами, перевіряли їх діяльність, дозволяли всякі сумніви інепорозуміння. Собори збиралися в особливих духовних центрах старообрядності,що історично створилися.2.3 Протопоп Авакум
Інший, не менше яскравою, значною фігурою цього історичного періоду,без якої картина розколу була б неповною, був протопоп Авакум. Глава поборниківстародавнього благочестя, він був самим відомим непримиренним ворогом Никона. Які Никон, Авакум народився в Ніжегородськіх землях, рано вивчився грамоті івподобав до читання. Проте із самого початку їх життя, не дивлячись на зовнішнюсхожість, пішло по різних коліях. Никон з ранніх літ потрапив під владу мачухи,а Авакум провів дитинство звичайного сільського хлопчиську. Мабуть, в ці рокивиникли відмінності в характерах і позиціях двох людей, яким судилося зігративажливу роль в політичному і церковному житті Росії. Никон виявився крутий інепоступливий в церковних справах, проте в особистому спілкуванні він добр і навіть м'який. А Авакум не ділив своє життя на офіційне інеофіційне, однаково ревно відносячись до приватних і суспільних обов'язків. Вінніколи не прагнув зайняти високий пост, але, разом з тим, був готовий доостаннього відстоювати слов'янську старизну в обрядах і священних книгах. Завдякисвоїй енергії, дару переконання і богословській начитаності, Авакум зразу жзайняв видній місце у впливовому кружку «ревнителів стародавньогоблагочестя». Це майже співпало за часом з початком реформ патріархаНикона, і Авакум відразу стає самим непримиренним супротивником нововведеньпатріарха, хоча раніше них об'єднували багато переконань на порядокбогослужіння і на необхідність благочестивої поведінки священнослужителів іприхожан. Послідовно виступаючи проти церковних «новин», Авакум,проте, користувався розташуванням царської сім'ї, де цінували його щирість іпереконаність.
Коли Авакум і його однодумці були заслані в Пустозерськ, де не маючинагоди відкрито проповідувати, Авакум проявив себе як яскравий письменник івидатний полеміст. Не без впливу пристрасного вогненного слова Авакума піднялисяі соловецькі старики. Протест, якихвилився у відкрите протистояння властям. Соловецкоє повстання тривало вісімроків (1668 — 1676); і лише коли в живих залишилося всього шістдесят з п'ятисотчоловік, зрадник-перебіжчик відкрив хід в неприступний монастир. Після розгромуповстання старики прокляли царя Олексія Михайловича.
Висновок
В XVII столітті російськаправославна Церква робила великий вплив на стан Російської держави, оскількибула невід'ємна пов'язана з ним.
Зі всієї роботи можна зробити висновок, що розкол російської церквискоївся не відразу. Визначення собору були настільки приголомшуючими, в нихбуло так багато безумства, що російський народ визнав їх за диявольську ману. Багатохто думав, що цар лише тимчасово обдурений приїжджими греками і західниками, івірили, що він рано чи пізно розпізнає цей обман і повернеться до старизни. Щож до архієреїв, що брали участь на соборі, то про них склалося переконання, щовони не тверді в своїй вірі і, боячись царську владу, готові вірувати так, якнакаже цар.
Патріарх Никон вводити в російську Церкву нові обряди, новібогослужебні книги і інші “поліпшення" без схвалення собору, самовільно. Пойого наказу були відібрані у населення ікони, що відрізнялися деяким реалізмом.Він наказав виколоти очі зображеним на таких іконах святим, або ж зіскоблити інаново переписати лики. Трапилося так, що в цей час в Москві спалахнула сильнаепідемія чуми. В народі поповзли чутки про божу кару за скоєне блюзнірство. Асонячне затьмарення 2 серпня дало ще більшу їжу для толку.
Патріарх Никон уславився церковним диктатором. В Росії настав лютий час:сотнями і тисячами спалювали людей, різали мови, рубали голови, ламали кліщамиребра, четвертували; в'язниці, монастирі і підземелля були переповненістраждальниками за святу віру. Духівництво і цивільний уряд нещадно винищувалисвоїх же рідних братів — російських людей. Нікому не було пощади: вбивали нетільки чоловіків, але жінок, і навіть дітей.
Більше двохсот років перебувала старообрядність в гоніннях. Вони часомто слабшали, то знову посилювалися, але ніколи не припинялися. За два століттястарообрядність набула унікального досвіду виживання в неймовірних умовах.
Старообрядці так і не отримали повної релігійної свободи, не буловизнане їх священне, не були відмінені статті кримінального закону, караючі заприєднання новообрядців достарообрядності, їм не було дозволено відкрито проповідувати свою віру,посідати відповідальні адміністративні посади, не було дано право старообрядницьким вчителям викладати в загальних народних школах.