Міністерство праці та соціальної політики УкраїниАкадемія педагогічних наук УкраїниІнститут підготовки кадрів державної служби зайнятості УкраїниПСИХОЛОГІЯ праці та управління Частина 1За загальною редакцією О.В. Киричука,доктора педагогічних наук, професора, академіка АПН України Збірник наукових праць VІ Міжнародної науково-практичної конференції (21 травня 2009 р.)Київ 2009УДК 159,9 Розповсюдження і тиражування без офіційногоББК 88 дозволу ІПК ДСЗУ заборонено^ П86 Матеріали друкуються в авторській редакції Рецензенти: Болтівець С.І., доктор психологічних наук, професор Карамушка Л.М., доктор психологічних наук, професор^ Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України 8 квітня 2009 року, протокол № 3Редакційна колегія: О.В. Киричук, д-р пед. наук, проф. (відповідальний редактор); Ю.М. Маршавін, канд. іст. наук, доц.; М.В. Туленков канд., соціол. наук, доц.; М.П. Лукашевич, д-р філос. наук, проф., В.Ф. Колесникова, канд. психол. наук, доц. (відповідальний секретар)^ П86 Психологія праці та управління: Збірник наукових праць VІ Міжнародної науково-практичної конференції / Відп. ред. О.В. Киричук; упорядники: О.В.Киричук, В.Ф.Колесникова, І.І.Шелест, Л.І.Матвієнко, О.П.Смирнова, Я.Ц.Зелінська. – Ч. 1. – К. : ІПК ДСЗУ, 2009. – 205 с. ISВN 978-966-8640-44-5 У збірнику висвітлюється широкий спектр питань психології праці та управління в контексті суб’єктно-вчинкової парадигми, зокрема, теоретико-методологічні аспекти психології праці та управління в контексті діяльності державної служби зайнятості, а також проблеми управління профорієнтаційною та консультативною роботою, професійною підготовкою незайнятого населення.УДК 159,9ББК 88© Інститут підготовки кадрів державної ISВN 978-966-8640-44-5 служби зайнятості Укрїни (IПК ДСЗУ), 2009зміст розділ І. Теоретико-методологічні засади психології праці та управління ^ Киричук О.В. Психологія праці та управління в контексті субєктно-вчинкової парадигми…………………………………….…. 4 ^ Хоружий Г.Ф. Соціально – психологічні аспекти фінансової кризи…….. 18 ^ Федоренко В.Г. Психологія, економіка та ринок праці в україні………….. 24 ^ Побірченко Н.А. Профорієнтаційна освіта дорослих………………………… 30 Чапка М. Психогальванометричні дослідження під час навчання менеджерів…………………………………………………... 39 ^ Лукашевич М.П. Управління соціальною роботою в ринкових умовах: рівні та структура………………………………………….... 47 ^ Шайгородський Ю.Ж. Теорія цінностей в світлі класичних та новітніх підходів. 54 ^ Болтівець С.І. Теоретико-методологічні засади професійного самовизначеннгя особистості в умовах європейської інтеграції……………………………………………………... 64 ^ Карамушка Л.М. Оцінка персоналом освітніх організацій впливу соціально-економічних змін на зміни в освітніх організаціях………………………………………………….. 72 Розділ ІІ. ПРОБЛЕМИ психології праці в діяльності служби зайнятості ^ Киричук О.В. Логвиненко В.П. Я-концепція особистості в контексті суб'єктно-вчинкової парадигми…………………………………………………........ 85 ^ Матвієнко Л.І. Особливості самооцінки аплікантів різних вікових категорій в ситуації безробіття……………………………………………. 98 ^ Яскевич Н.В. Особливості ціннісних орієнтацій аплікантів на ринку праці…………………………………………………... 119 ^ Франчук О.І. Вплив «его» - станів на успішність результатів в професійній діяльності фахівців у сфері “людина - людина”……………… 128 ^ Шелест І.І. Особливості мотиваційної спрямованості особистості у політичній діяльності…………………………………………... 138 ^ Алєксєєва А.В. Професійна конкурентоздатність особистості: психологічний аспект…………………………………………... 147 ^ Логвиненко В.П. Психологічні чинники, які забезпечують оптимізацію подолання людиною ситуації безробіття……………………… 153 ^ Колесникова В.Ф.Голубенко Н. Мотивація безробітних до активного пошуку роботи в центрах зайнятості……………………………………………… 168 ^ Кучменко Е.М.Кучменко Б.А. Роль психологічних особливостей у професійному самовизначенні ………………………………………………… 178 ^ Соколинська С.С. Вплив індивідуально-типологічних властивостей на діяльність спеціалістів служби зайнятості……………………. 184 ^ Шелест І.І.Виговська К.В. Особливості психічних станів безробітних різних вікових груп……………………………………………………………… 192 ^ Гурлєва Т.С. Відповідальність, совість і високі життєві смисли у процесі професійного становлення …………………………………….. 200 розділ І теоретико-методологічні засади психології праці та управління^ ПСИХОЛОГІЯ ПРАЦІ Й УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ СУБЄКТНО-ВЧИНКОВОЇ ПАРАДИГМИ(Постановка проблеми)академік О.В.Киричук(м.Київ)Вихідні положення. Останніми роками в розвитку різних напрямів і галузей психологічної науки все більш виразно проявляє себе тенденція дослідження особистості в її істинних суб'єктних якостях. Все більша увага приділяється вивченню можливостей, процесів і умов саморозвитку і саморозкриттю людини на різних рівнях її суб'єктного буття. Суб'єктний підхід одностайно оголошується тим відносно несуперечливим підґрунтям, на якому можуть вільно розташовуватися панівні в ХХ столітті чотири сили в психології: біхевіоризм, фрейдизм, гуманістична та трансперсональна психологія. Біхевіоризм, як відомо, розглядає поведінку людини причинно зумовленою з боку зовнішніх стимулів. При цьому ігнорується суб'єктивність людини, її вибірково-творче начало – суб'єктність. Фрейдизм по суті перетворює людину в арену боротьби підсвідомих потягів, затятого протистояння вроджених інстинктів і “культурно прищепленої” моралі. На “Его”, свідомість індивіда покладається непомірно важка і невдячна праця з примиренням підсвідомого і репресивного надсвідомого, що нерідко спричиняє невротизацію особи. В обох випадках маємо справу із заданістю ( біологічною – фрейдизм чи соціальною – біхевіоризм). Обидві детерміністські концепції виключають з кола своїх наукових інтересів самодетермінацію як свідоме самовиявлення людини. Гуманістична психологія, на думку А.Маслоу, також визнає біологічні джерела людських потреб. Але на відміну від фрейдизму, основну увагу приділяє вищим, духовним потребами – пізнавальним, естетичним, потребі ціннісного самовизначення, самоактуалізації тощо. Четверта сила психологічної науки – трансперсональна психологія – остаточно пориває з механістичним уявленням про людину, стверджуючи, що духовність як над особистісне психічне утворення існує об'єктивно у вигляді універсальних життєвих цінностей, абсолюту, Бога, і причетність людини до світу трансцендентних можливостей самоочевидна, адже вона частка природи. У вітчизняній психології, згадані вище вихідні положення світової психологічної науки, в інтегрованому вигляді найшли своє відображення в суб'єктно-вчинковій парадигмі [1]. Автори цього напряму у психології намагалися: а) поєднати філософсько-психологічний, власне психологічний та культурологічний підходи до наукового пояснення сутності психологічних проблем людського життя; б) розширити простір існуючих психологічних категорій і понять; в ^ Суб'єктність є іманентною, вродженою характеристикою індивіда,способом його буття в суспільстві.Мірою суб'єктності є духовність як інтегральна здатність людини досамо детермінації та творчої активності, самотрансцеденції у світ ідеальних, об'єктивно існуючих цінностей, самоактуалізації її здібностей, пошуків та реалізації її покликання) розкрити психічне у його своєрідності, багаторівневості, цілісності, автономності й водночас відкритості буттю, де людина повинна була б увійти в предмет психології своїм суттєвим психологічним визначенням, а саме, як суб'єкт власної психічної активності (діяльності), що несе “особисту” відповідальність перед собою за своє становлення, функціонування та розвиток і ставиться до своєї психіки як до цінності. Формування суб'єктивного світу людини відбувається онтогенезі, основу якого складає ядро суб'єктності, яке послідовно розвивається з відчуття самості, потім перетворюється в постійне почуття ідентичності та закріплюється в подальшому в динамічному Его особистості, його діяльності та вчинках.Вчинок, за академіком В.А.Роменцем, - «живий осередок», який цілком включає в себе всі суттєві сторони психічного у його вищих визначеннях, так, що, поза ним нічого не залишається. Підсумовуючи сказане, можна припустити, що суб'єктність є іманентною, вродженою характеристикою індивіда, способом його буття в суспільстві. Мірою суб'єктності є духовність: як інтегральна здатність людини до самодетермінації та творчої активності в сфері праці й самоуправління; самотрансцеденції у світ ідеальних, об'єктивно існуючих цінностей; самоактуалізації її афективних, аксіологічних, когнітивних та праксеологічних потенцій і можливостей; пошуків та реалізації її покликання, оскільки духовність є сфера того, що людина шукає, а не того, чим вона уже володіє . Логічно припустити, що визначення рівнів функціонування суб'єкта праці та управління, дасть змогу “каталогізувати” вже відкриті психологічною наукою феномени в контексті суб'єктно-вчинкової парадигми, а також накреслити можливі зони пошуку тих індикаторів духовності, онтологічний статус яких науково ще не підтверджений. В основу моделювання сфер суб'єктності людини в умовах ринку праці покладено п’ять теоретично виявлених позиції: позиція відносного суб'єкта на рівні організму;позиція моносуб'єкта на рівні індивіда;позиція полісуб'єкта на рівні особистості;позиція метасуб'єкта на рівні індивідуальності;позиція абсолютного суб'єкта на рівні Універсумуму [2]. Беручи до уваги теоретико-методологічні засади до розгляду поняття “суб'єктно-вчинкова парадигма в психології”, принцип сходження від абстрактного до конкретного в наукових дослідженнях, результати широкого емпіричного обстеження людей ринку, їх стратегій поведінки, що знаходять свій прояв у вчинках - зробимо спробу дещо конкретизувати кожну із заявлених позицій за схемою: а) рівень функціонування відповідного рівня суб'єктності; б) феноменологія вчинку; в) психопатологія і зміна поведінки на кожному із рівнів. суб’єктності. 1.^ Рівень відносного суб'єкта. На цьому рівні виступає, передусім, новонароджений, фактично це лише віртуальний суб'єкт, властивості якого ще повинні актуалізуватися. На цьому рівні людина існує в симбіотичній єдності з іншими людьми, які відгукуються на її потреби і не володіє ще самосвідомістю. Характерною ознакою віртуального суб'єкта є його відкритість соціальному досвіду, зверненість і зосередження на іншому суб'єкті, готовність до діалогу з ним за допомогою успадкованих ним неусвідомлених життєвих диспозицій: інстинктів життя і смерті (за З. Фрейдом) або біофілії-некрофілії (за Е. Фромом); успадкованих життєвих властивостей, таких як тривожність, імпульсивність, агресивність, сензитивність, психічна рівновага (за С. Грофом); особливостей оральної, анальної, фаллічної, генитальної фази індивідуального розвитку (за З. Фрейдом); астрологічних тригонів - вогню, повітря, води, землі (знаки Зодіака); потреб у безпеці, приналежності і любові, самоактуалізації та ін. (за К. Гольдштейном і А. Маслоу). Підґрунтям цього рівня виступають нейрофізіологічні задатки, особливості темпераменту і спеціальні здібності, які є найбільш стійкими й найменше піддаються змінам. Сюди варто віднести і “Рефлекс свободи”, що лежить в основі однієї з корінних, фундаментальних потреб людини у творчості, у пошуку засобів, які гарантували б її незалежність від середовища при всіх його мінливих обставинах. Таким чином, рівень відносного суб'єкта – це рівень організму, який може бути охарактеризований не лише різновидами інстинктивної активності людини ринку, а й: сукупністю анатомо-фізіологічних ознак організму жінки й чоловіка; тривалістю і стадіями життя, сукупністю морфологічних, фізіологічних і психічних властивостей організму, обумовлених у своєму розвитку дією загальних генетичних факторів, що становлять у загальному розвитку10-15 відсотків; індивідуально-типологічними характеристиками людини, що виявляються в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу їх психічних процесів. Неусвідомлені життєві диспозиції дають про себе знати на протязі всього життя особи. Вони проявляються в тій чи іншій формі на інших рівнях суб'єктності, зокрема, на рівні відносного суб'єкта - це турбота людини про своє фізичне здоров'я. Є всі підстави стверджувати – рівень відносного суб'єкта – це фундамент на ґрунті якого проростає формування людини праці й управління, її вчинкової активності, зокрема вчинку буденності, як зачатку майбутньої суб'єктності. Вчинок буденності передбачає безпосередню включеність людини у світ природи, відсутність дистанції між нею і навколишнім середовищем, неусвідомлюваність цієї дистанції, підпорядкованість природним ритмам. Повна залежність від середовища перебування не виключає вчинкової активності. Щоправда, мотивація вчинкових дій не виходить за межі наявної ситуації, залишається імпульсивно-ситуативною за своїм характером і змістом. Буденне життя з його неквапливою розмірністю є головним регулятором і життя громадського і суспільного. Прихильність до традицій, граничний консерватизм, стійкість магічного мислення, недовіра до будь-якої новації, набір певних біофільно/некрофільних тенденцій – можуть свідчити про перебування людини на ранньому, початковому етапі вчинкової активності. На цьому рівні завдання психотерапевта, на думку З.Фрейда, полягає в тому, щоб допомогти людині пригадати, виділити та інтегрувати несвідомий зміст таким чином, щоб звичайне його життя могло принести йому велике задоволення. Область застосування психоаналітичної психотерапії полягає в переносі (в трансфері) неврозів – різного роду фобій, істерії, неврозів нав'язливих станів і відхилень в характері, викликаних цими захворюваннями. Патопсихологію на рівні відносного суб'єкта, можна визначити як психогенний функціональний розлад нервово-психічної діяльності, зумовлений нездатністю особистості свідомо розв'язати конфлікт із собою або зі своїм оточенням ( В.М.Мясищев). Клінічна картина різноманітних психічних розладів (неврозів) має спільні риси, до яких відносяться внутрішній конфлікт, тривога і страх, неефективний психологічний захист тощо.^ 2. Рівень моносуб'єкта. Це рівень індивіда, коли зосереджується увага на категорії діяльності як цілеспрямованій предметній його активності по досягненню бажаного результату. Така іпостась людини як її власне суб'єкт ( в розумінні діяч) характеризується функціональними особливостями індивіда (О.М.Леонтьєв, В.Ф.Сафін); як “розпорядник душевних сил” (В.І.Слободчиков, Є.І. Ісаєв ). З точки зору впливу на оточуючий світ - це виявляється в стратегіях поведінки людини на ринку праці та ставить жорсткі вимоги щодо її конкурентоспроможності, компетентності, професіоналізму, певних психологічних характеристик суб'єктності. Так, наприклад, результати емпіричних досліджень стратегій поведінки аплікантів на ринку праці дають можливість виявити психологічні фактори впливу на три споріднені стратегії поведінки: 1) цілеспрямований, активний пошук роботи; 2) відмова від пошуку роботи; 3) хаотичний пошук. Саме ці стратегії, з одного боку, характеризують ефективність центрів зайнятості, а з другого – вказують на рівень самоактуалізації аплікантів у соціально-психологічній ситуації безробіття [3]. Результати досліджень показують значні відмінності в середніх значеннях факторів та їх впливу на такі стратегії поведінки аплікантів як “Одержання другої професії”, з одного боку, та “Згода на будь-яку роботу” – з другого. Насамперед, це стосується факторів “Антогонізм-доброзичливість”, “Незібраність-свідомість” (за пятифакторною моделлю Голберга.) Представники стратегії “Згода на будь-яку роботу” більш доброзичливі, схильні до співробітництва, довірливі, щедрі, а також мають вищі показники організованості, відповідальності, практичності, ретельності та старанності. Індикаторами і показниками вияву духовних цінностей апліканта на цьому рівні можуть бути предмети праці, а також інші люди з погляду їхньої прагматичної корисності як передавачів потрібної інформації та трудового досвіду, а також характер смислоутворювальних мотивів – саморегуляція, самовираження, самоутвердження. Саме на цьому рівні закладається психологічні механізми здатності людини до професійної конкуренції на ринку праці, мотиваційна готовність до праці, фундамент професійного самовизначення, вчинку самопізнання. “Пізнай самого себе”, - було написано у храмі Аполлона в Дельфах. І людина пізнає в процесі діяльності, відчуваючи нескінченість цього наближення до істини, до своєї сутності. Пізнати себе – означає розділити себе на суб'єкт і об'єкт, стати водночас обома, відповісти собі на вічні питання “Хто я?”, “Навіщо я живу?”. Людина - “темна істота”, яка не знає свого походження, ні майбутньої дороги. Вона дуже мало знає про довкілля, а про саму себе – майже нічого. Сучасні послідовники К. Юнга використовують спеціальний термін, що позначає “темного двійника” кожної людини. Це тінь – сукупність уявлень про себе, котрі ми витісняємо із свідомості тому, що вони нам не до вподоби. Якщо людина має високу самооцінку (За нашими даними завищена оцінка аплікантів становить 37,5 відсотка ;адекватна властива 33,3 відсоткам; занижена – 29,2), ідеалізуючи себе у власних очах, вона відкидає велику тінь. Особистісне зростання передбачає необхідність прийняття своєї тіні як необхідної реальності, встановлення з нею “дипломатичних”стосунків поступове навчання бачення власних негативних рис. Зрозуміло, що самобачення не виникає саме собою, не є природним даром чи приємним заняттям, якому легко навчитися. Шлях до себе – важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння. Ми зорієнтовані передусім на зовнішній світ, а до себе звертаємося тільки тоді, коли переживаємо щось дуже важливе, коли опиняємося в кризовому стані, в екзистенціальній ситуації. Відмінна риса психотерапії на цьому рівні полягає в тому, що не можна, знаючи декілька рецептів застосувати їх більш або менш до місця. На думку Карла Юнга, психотерапевт може добитися позитивного результату лише при дотриманні головної умови, яка полягає в тому, щоб допомогти людині встановити контакт людини з її тінню, стимулювати самобачення, зрозуміти людину як психологічне ціле, знайти до неї індивідуальний підхід, через встановлення довірливих відносин з нею.^ 3. Рівень полісубєкта задає умови розвитку особистості внаслідок інтерналізації суспільних цінностей і суб'єктивних смислів інших людей та оформлення власної ціннісно-смислової (за змістом) і знаково-символічної (за формою). Рівень особистості – це точка відліку для свідомих самопрезентацій духу, вольових “зусиль” останнього, спрямованих на забезпечення гідного життя людини ринку за допомогою відповідних психічних “органів”, “знарядь”. Тому поняття “особистість” обіймає не лише сферу свого конституювання – спілкування і внутрішньо групову взаємодію, а й інші феноменальні прояви інтегрального суб'єкта, як на “нижчих” (індивід, суб'єкт-діяч), так і на вищих (індивідуальність, універсальність) рівнях його функціонування . Полісуб'єкт – це актуальний (діючий, ініціативний) суб'єкт , психіка, а передусім, свідомість і самосвідомість якого відкрита у внутрішньому діалозі інтерналізованими (присвоєними) “голосами” інших людей, які реально впливали і впливають на людину в певний проміжок часу. Полі суб'єкт – це реципієнт духовних впливів інших людей і фасилітатор соціальної взаємодії одночасно. Актуальний суб'єкт реалізує свої духовні здібності у різних видах діяльності – пізнанні, праці, спілкуванні через спрямованість (широта, інтенсивність,, стійкість, дієвість); у спонуках – потягах, бажаннях, інтересах, світогляді, переконаннях; у характері – комплексі . сталих психічних властивостей, що виявляється в діяльності, поведінці, вчинках апліканта. Індикаторами і показниками вияву духовних цінностей апліканта на цьому рівні можуть бути інші люди між якими виникає паритетна, діалогічна взаємодія, ефективність якої регулюється моральними нормами. На рівні полісуб'єкт аплікант діє як моральна особа з розвинутим почуттям відповідальності, обов'язку, честі, гідності, сумління. Суб'єкт цього рівня діє передусім з позицій розумного егоїзму, оскільки підкоряючись нормам суспільної моралі, шукає компромісних рішень між власними бажаннями та об'єктивними можливостями. Він враховує і бере до відома обмеження власної активності, які накладає на нього соціум у вигляді моральних норм, що повинні захистити всіх учасників взаємодії. Що стосується феноменології вчинку на рівні полісуб'єкта, то слід мати на увазі, що у психологічному просторі є полюси добра і зла, позитивного та негативного, між якими постійно здійснюється обмінна взаємодія, яка творить енергетичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного зростання, поступу, вдосконалення, так і невротичні захисти, агресивні прояви, панічні реакції. Учинок добра спрямований на благо людства, але в ньому (вчинку) людина досягає знання самої себе через своє моральне буття. Добро на своєму шляху нерідко стикається зі злом, яке долається вірою людини, В реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра. Вчинок добра розкриває людську індивідуальність, долає через віру інтуїтивне знання порочне коло моральних відносин, породжує надію на здійснення волі людини як самовиявлення її буття. На рівні полісубєкта може виникати дисгармонія особистості при соціальній взаємодії (регідність за Роджерсом), що характеризується відчуттям одинокості. З цього приводу Роджерс писав: “ Людина самотня в ті хвилини, коли вона скинула зовнішню оболонку, або маску - обернулася до світу особою, і раптом чітко усвідомила, що ніхто її не розуміє, не приймає і не цікавиться її внутрішнім світом, який виявляється абсолютно голим”. У наслідок викривлень соціального сприймання (які виникають в результаті конфліктної самооцінки) людина неправильно витлумачує мотивацію партнерів по спілкуванню, не досить адекватно реагує на виникаючі міжособистісні ситуації, вся її увага зосереджується не на розв'язанні реальних проблем, а на збереженні уявлення про значущість свого “Я” як у власних очах, так і в очах навколишніх (Б.Д.Карвасарський).^ Рівень метасуб'єкта Цей рівень репрезентований категорією “індивідуальність”, що як відомо, означає неповторний комплекс анатомо-фізіологічних, морфологічних та набутих змістовно-функціональних ознак конкретної людини. Індивідуальність як інтегральне поняття, що виражає особливу форму буття індивідів, в рамках якої вони володіють внутрішньою цілісністю і відносною самостійністю, яка дає їм можливість активно (творчо) і своєрідним чином проявляти себе в навколишньому світі на основі розкриття своїх задатків і здібностей. В якості індивідуальності людина є автономним і неповторним суб'єктом свідомості і діяльності, здатним до самовизначення, саморегулювання, самовдосконалення в умовах суспільства. На стадії індивідуалізації – людина ринку стає справжнім автором своєї долі, зміцнює власну позицію в культурі та історії. Особливою рисою характеру на цьому рівні, на думку Е.Фромма є ринкова орієнтація, що характеризується залученням до широкого соціального простору, готовність продати ту частину своєї суті, яка користується попитом на ринку людських здібностей; прагнення до успіху, престижу, популярності ціною самовідчуження від глибинних моральних аспектів своє індивідуальності. Для цього рівня характерна здатність використовувати свої сили і реалізувати закладені в людині можливості, Це досягається інтеграцією всіх сторін особистості, в тому числі і здібностей як до репродуктивної, так і до творчих видів діяльності, гармонією емоційної і розумової сфер, розумінням діалектики свободи і необхідності. Саме на цьому рівні можливе поєднання інтелектуальних, адаптивних і творчих здібностей людини ринку. Важливим індикатором духовності на цьому рівні виступає характер смислоутворювальних мотивів особистості на різних рівнях його функціонування як суб'єкта життєдіяльності, розкриття своїх інструментальних можливостей щодо впливу на природу, техніку, інших людей. На цьому рівні, завдання психотерапії (за А.Адлером), допомогти особистості перебудувати свої припущення і цілі, щоб вони набули найбільшу суспільну корисність. Адлер, в даному випадку, визначає три головних аспекта терапії: дослідження специфічного життєвого стилю пацієнта, допомога пацієнту в розумінні самого себе і посилення його соціального інтересу.^ Рівень абсолютного суб'єкта фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини і проявляється в повному усвідомленні сенсу свого життя, у знанні своєї причетності до світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом. [4]. Гранично широкою категорією, що акумулює в собі раніше названі рівні суб'єктності і осмислюється як породження абсолютного суб'єкта (Універсуму, Бога) є універсальність. Остання фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини і “ проявляється в повному усвідомлені сенсу свого життя, знанні своєї причетності до світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом.[4] Стратегічним напрямом самовдосконалення людини до рівня універсальності є, за В.С.Щербаковим, “реалізація здібності об'єднувати розрізнені елементи у цілісний ментально-почуттєвий образ, інтуїтивно-абстракте поняття; поступове просування від інтелектуального формування до інтуїтивного почуттєвого знання”, самоактуалізуватися не тільки на рівні організму, а й нарівні Універсумуму [5]. Це реакція людини на власний Я-образ (Я-фізичне, Я-психічне, Я-соціальне, Я-духовне; Я був, Я є, Я буду). Особливе місце тут належить самооцінці (завищеній, заниженій, адекватній); задоволеності / незадоволеності собою; прагненню особистості до самовдосконалення та повної реалізації своїх потенційних можливостей, закладених від природи. Самооцінка, як відомо, це - цінність, значущість якою людина ринку наділяє себе в цілому і окремі сторони (на кожному із рівнів суб'єктності) і виступає як відносно стійке структурне утворення, як процес само оцінювання, основу якого складає система особистісних смислів, аксіопсихологія особистості на ринку праці, в цілому. На рівні абсолютного суб’єкта може виникнути “Ноогенний невроз” за Франклом, коли людина ринку ігнорує прагнення до знаходження смислу свого існування. Такий “невроз” пов'язаний не з інстинктами або біологічними потягами, а скоріше за все представляє собою втечу від свободи і відповідальності, що мають духовне коріння. В цьому випадку людина звинувачує долю, дитинство, оточення або фатальний збіг обставин. Лікування подібних випадків полягає у логотерапії, яка допомагає людині ринку стати тією, якою вона здатна бути, допомагаючи їй зрозуміти і прийняти можливості, що відкриваються перед нею Підсумовуючи сказане вище, можна визначити загальні індикатори та критерії духовності людини на різних рівнях суб'єктності.^ Загальні критерії та індикатори суб'єктно-вчинкової активності людини. № Параметри оцінки На рівні: тіла; душі;(психіки) соціуму; індивідуальності; суб 'єкта 1. Ріні суб'єктності Відносний суб'єкт Моно суб'єкт Полі суб'єкт Мета суб'єкт, Абсолютнийсуб'єкт 2. Базові життєві цінності Фізичне здоров'я Психічне здоров'я Соціальне здоров'я Індивідуальне здоров'я Духовне здоров'я 3. Об'єкти духовності Я-фізичне Я-психічне Я-соціальне Я-індивідуальне Я-духовне 4. Тип самовизначення Прагматичне Прагматичне Моральнесамовизначення Екзистенціальне Трансцендентне 5. Спосіб виявлення творчих тенденцій Імпульсивна активність Ситуативна активність Над ситуативна активність Наднормативна активність Самоактуалізація 6. Характер смислоутворювальних мотивів Самовираження Самореалізація Самоутвердження Моральна саморегуляція Прилучення до вічності 7. Духовні інтенції Егоцентризм, інтуїція До-віра до оточення Соціоцентризм,надія Совість Любов, космоцентризм 8. Феноменологія вчинку Вчинок буденності Вчинок самопізнання Вчинок добра Вчиноккраси Вчинокекзистенції Запропонована класифікація індикаторів духовності, як мірила суб'єктності, є незакінченою схемою. Вона відкрита для доповнення іншими критеріями, нововведень, а також перегляду самого концептуального підходу, змістової конкретизації в генетичному (в плані розвитку) та функціональному ( з точки зору духовного розвитку суб'єкта) аспектах.Література:Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - К.: Либідь, 2006. - 632 с.Киричук О.В., Карпенко З.С. Рівні суб'єктності та індикатори духовності людини //Психологія та педагогіка / Науково-теоретичний та інформаційний журнал АПН України. - № 3, 1995; Метаморфози духу, До питання про предмет гуманітарної психології // Психологія та педагогіка / Науково-теоретичний та інформаційний журнал АПН України. - № 4, 1994; ^ Аксіологічні проекції духовності //Цінності освіти і виховання: Наук. метод. зб. / За з Актуальність дослідження зумовлена перш за все тим, що нинішня фінансова криза зачепила майже всі країни світу. Наслідками кризи вже стала серія банкрутств провідних компаній та поширення її на реальний сектор господарства, падіння попиту на ринках, стагнація провідних економічних систем тощо. Однак найважливіші наслідки кризи це - соціальні: падіння рівня зайнятості та зниження рівня життя населення. Соціально-психологічні процеси, пов’язані з нинішньою кризою, з одного боку, виступають її наслідками, а з іншого – негативно впливають на функціонування фінансового та реального секторів економіки і тим самим посилюють кризові явища в суспільстві. Утім, ще задовго до фінансової кризи, як підкреслив Генеральний директор Міжнародної Організації Праці Хуан Сомавіа, ми знаходилися в умовах кризи, позначеної глобальною бідністю, зростаючою соціальною нерівністю, тіньовою економікою та виснажливою працею. Глобалізація принесла багато успіхів, але вона характеризується також незбалансованістю, нечесністю та непослідовністю. Він закликав зосередитися на допомозі людям та виробництві, діяти мужньо та інноваційно. Глобальна фінансова криза, за словами керівника МОП, приведе до збільшення безробіття більш як на 20 млн. чоловік. Крім цього, прогнозується збільшення числа «працюючих бідних», тих, які живуть на менш ніж 1 долар в день, - на 40 млн., а тих, які обходяться 2 доларами в день, - більш ніж на 100 млн.чол. За окремим оцінками, з огляду на досвід попередніх криз, наслідки цієї кризи в деяких країнах можуть бути відчутними ще й у 2020 році. Негативні наслідки кризи в усіх сферах економічної діяльності все більше відчуває й Україна, де зайнято майже 12 мільйонів людей. Кожне підприємство шукає свій вихід з фінансової кризи, і в більшості випадків це – скорочення чисельності або штату працівників, простої через відсутність замовлень, введення неповного робочого дня, примусово – добровільні відпустки за свій рахунок тощо. При цьому число безробітних значно перевищує кількість вакансій. Згідно з деякими песимістичними прогнозами, криза затягнеться від 2 до 5 років і буде коштувати нашій країні більше 50 млрд. дол. Таким чином падає рівень заробітної плати та збільшується заборгованість з неї, зменшуються надходження до бюджетів усіх рівнів, відрахувань до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування. Водночас збільшується чисельність громадян, які потребують державної підтримки. Зниження дохідної частини Державного бюджету ставить під загрозу фінансування соціальних програм. В результаті цих процесів не лише падає рівень життя населення, а й відбувається певний злам цінностей, загострюються соціально-психологічні проблеми українського суспільства, розв’язання яких суттєво ускладнюється в умовах соціально-політичної нестабільності. І, як відомо, саме соціально-психологічні явища більшою мірою, аніж економічні чинники відбиваються на тривалості та якості життя людей. Якщо раніше безробіття пов’язувалося перш за все з матеріальною нуждою, то нині все більше – з душевними, психосоціальними та психосоматичними наслідками. Втрата роботи, як відомо, викликає стрес і може спричини стан депресії, відчаю, життєвої кризи, яка долається з великими зусиллями, і навіть думки про суїцид. Фінансова криза в Україні спричинила зростання злочинності. Крім цього, слід враховувати, що соціальне відновлення може розпочатися лише після подолання економічної кризи. Уряд України вживає різні заходи з метою пом’якшення соціально-психологічної напруги в суспільстві. Однак в суспільстві переважає невдоволення діями влади, які часто оцінюються негативно, і багато громадян змушені розраховувати самі на себе. Фінансова криза вимагає від соціальних інституцій адекватного реагування на процеси і наслідки кризи з тим, щоб обмежити її негативні соціально-психологічні наслідки, виробити відповідні концепції та підходи до розв’язання проблем, нової стратегії соціально-психологічного супроводу процесів. Вихід з такої ситуації уможливлюється критичним переосмисленням становища, концентрацією уваги на вирішенні своїх проблем, навчанням, зміною професії тощо. За кордоном в соціальній роботі клієнтів готують до того, що тимчасове безробіття є неминучим в процесі тривалої трудової діяльності. Більше того, аналізуючи наслідки розвитку технічного прогресу, американський економіст Єремі Ріфкін у своїй книзі «Кінець праці» дійшов висновку, що праця сама себе ліквідує, оскільки 20 відсотків населення зможуть прогодувати решту 80 процентів. Утім, навіть в умовах кризи працівники, як виявили вчені Рурського університету в Німеччині, відчувають прив»язаність до свого підприємства. Однак при цьому вони обмежують можливості свого кар’єрного зростання. Попри різні соціальні проблеми оптимістичні настрої сильніше виражені серед представників інтелектуальної праці. Рядові працівники відносно рідко висловлюють необхідність підвищення кваліфікації, а, втративши роботу, важче повертають