Вступ
Розділ1. Особливостірозвитку українськоїправославноїцеркви
1.1 Деструктивніпроцеси вукраїнськомуправослав’їXVI ст.
1.2 Православнацерква післяБерестейськогорозколу
1.3 Оновленськіпроцеси в православ’ї
1.4 Українськаправославнацерква в умовахпануванняімперськоївлади
Розділ2. Осередкикультури таосвіти в України
2.1 Острозькаслов’яно-греко-латинськаакадемія
2.2Києво-Могилянськийколегіум
2.3 Братствата їхні школи
2.4 Шкільництвоуніатів
Розділ3. Книгописання
3.1 Книгописніосередки
3.2 Книгодрукуванняі література
Розділ4. Тенденціїрозвитку наукита мистецтва
4.1 Галузінауки
4.2 Мистецтво
Висновки
Списоквикористанихджерел та літератури
Вступ
XVI-XVIII ст. — виключно складнийі важливийперіод в життіукраїнськогонароду. У вітчизнянійкультурі цебула яскрава, плідна епоха, принциповадля подальшогорозвитку. Можнавиділити цілийряд причин, якіпояснюютькультурнепіднесенняв Україні уXVI-XVIII ст.
Передусімтреба підкреслити, що тоді ще булиживі традиціїКиївської Русі.Найкраще вонизбереглисяу західноукраїнськихземлях, меншпотерпілихвід монголо-татарськогонашестя. Крімтого, у великомукнязівствіЛитовськомукультурнаспадщина КиївськоїРусі була сприйнятана державномурівні.
Оскількинаціональнасвідомістьбула нерозривнопоєднана зрелігійною, в формуванніїї надзвичайновелику рольвідігравалаосвічена частинадуховенства, а також культурно-освітнідіячі, пов’язаніз церковнимиструктурами.Також у XV — першійполовині XVI ст., попри певнусуспільнуінертність, навіть стагнацію, вірність практичноусіх верствукраїнськогосуспільстваправославнійцеркві, сприйняттяїї як церквинаціональноїзалишалисягарантієюсамозбереженняукраїнськогоетносу в планірелігійному, отже, і в планікультурному.А збереженняетносу булопередумовоюі запорукоюмайбутньогополітичноговідродження.
У третій і, особливо, останнійчверті XVI ст. гаслаоновленняцерковногожиття, усуненнянедоліків уньому, зміцненняпозицій православноїцеркви булинерозривнопов’язані зборотьбою зазбереженняі розвитокнаціональноїкультури. Дужешвидко післятого, як почавсярух за оновленняцеркви, сталозрозуміло, щовоно може відбутисялише за рахуноквикористаннянайновішихзагальноєвропейськихздобутків нетільки в галузішкільної освітияк такої, а й утеології тацерковнійорганізації.
Характерно, що майже одночаснозі спалахомкультурно-національногоруху в останнійчверті XVI ст. дужезросло значеннякозацтва, якепоступово сталочинником нелише суспільногожиття, а й культурногорозвитку… Незважаючина те, що спершукозацтво небуло дуже численним, саме образкозака-лицаряз часом стаєзагальнонароднимідеалом. Козацькастаршина поповнюєтьсяза рахунок боярі міщан, «покозачитися»прагнуть селяни.Заслуги козаківу захисті українськихземель відтатарськихнабігів добревідомі. Захищаючисвої становіправа, виступаючипроти наступуна власні вольності, козацтво в рядівипадків, зокремау роки козацькихповстань, очолюєширший рух, вякому поєднувалисясоціальні йнаціонально-релігійнімотиви.
Ще у XV і в першійполовині XVI ст.намітилисяпевні зв’язкиУкраїни з культуроюгуманізму, якарозвиваласятоді у Західнійі частково уЦентральнійЄвропі. Вихідціз України нерідконавчалися вєвропейськихуніверситетах, окремі західноєвропейськігуманістивідвідувалиУкраїну. Другаполовина XVI ст.— це час поширенняв Україніреформатськихрухів, як тих, що проникалиіз Заходу, такі тих, що виниклина українськомуґрунті. Часпоширення наУкраїну Реформаціїбув і часомнайбільшогосприйняттяренесанснихвпливів, якімодернізувалисвітоглядреформаторів.
Справжньоюшколою громадянськоговиховання булибратства, особливопровідні братствапершого періодуїх діяльності.Виникненнятакого родуорганізаційможе розглядатисяяк вияв новоїполітичноїкультури всередовищіукраїнськихміщан.
Томувивчення, аналізіснуючогонашого історичногодосвіду, а такожзначення культурногопіднесенняXVI-XVIIIст. на подальшийрозвиток культуриукраїнськогосуспільства, на нашу думку, актуалізуєтему даногодослідження.
Об’єктомдипломноїроботиє ренесанскультури, освіти, мистецтва вУкраїнськійдержаві ХVI-XVIIIст.
Предметомнашого дослідженняє— культурнестановищеУкраїнськоїдержави вдосліджувальнийперіод, розвитокосвіти, книгописання, друкарствата інших вузькихгалузей культури.
Метадипломноїроботи—полягаєв тому, щоб набазі фундаментальнихположень теоріїнауковогопізнання, вимогпринципівісторичноїнауки —науковості(об'єктивності)показати генезискультури Українив XVI-XVIIIст.
Завданнямидослідженнями вважаємо:
Вивчити рівень розвитку української культури в досліджувальний період;
Дослідити політичну культуру різних верств населення України;
Проаналізувати становище та розвиток освіти;
Розкрити сприяючі фактори та процес розвитку книгописання та книгодрукування;
Окреслити нові тенденції та віяння в різних культурних галузях даного періоду.
Методидослідження, які застосовувалисяпри написанніданої дипломноїроботи — історичний, порівняльний, аналітичний, описовий методидослідження.
Новизнадослідженняполягає у тому, что ми намагалисярозглянутидосліджувальнийперіод в історіїкультурноїситуації наУкраїні в поєднанніз політичним, релігійнимта суспільнимчинниками, якіє невід’ємнимискладовимикультурногожиття країниі суттєво впливаютьна розвитоккультури.
Хронологічнірамкидослідженняокресленіподіями в УкраїніXVI-XVIIIст., часом найбільшогокультурногопіднесенняв Україні.
Історіографія.Історіографічнабаза для дослідженняданої проблематикиє досить потужноюта різноманітною.
Укладаннякаталогу книг, надрукованихв Україні у XVI— XVII ст., дозволилокомплексно, а не вибірково, використовуватице джерело, якестосуєтьсяосновних аспектівдуховної культури[14]. Впершебуло доведенодо відома дослідниківдані не тількипро всі друкилітургійнихтекстів, алетакож про філософськідиспути початкуXVII ст., ряд невідомихраніше панегіриківта інших літературнихтворів.
Важливимджерельнимкомплексом, що висвітлюєкультурницькудіяльністьгромадськоїорганізації,є архів Львівськогоправославногобратства. Частинуцього архівувидав Я. Ісаєвичв 1968р. Він міститьвідомості проорганізаційнізасади функціонуваннябратства, врештіпро свідомийхарактер йогодіяльностіна ниві шкільноїосвіти і друкарства, про особистийвнесок в культуруокремих діячів, пов’язанихз братствами.Матеріали іншихбратств дійшлидо нас лишефрагментарно.Серед джерелз історії культуриособливе місцезаймають реляціїіноземців, описи їхніхподорожей поУкраїні [28].
Про окреміаспекти українськоїкультурирозглядуваногоперіоду є доситьзначна науковалітература, натомістьзовсім немаємонографічнихпраць, які бстворили комплекснукартину культурногожиття. Якоюсьмірою до міждисциплінарноговисвітленняфактів, пов’язанихз культурою, наближалисяавтори давніхпраць з історіїлітературиі церковноїісторії. Наприклад, фундаментальнамонографіяСтепана Голубєвапро митрополитаПетра Могилуна довгий часстала джереломфактів прокультурно-освітнюдіяльністьне тільки самогомитрополита, але й про іншихтогочаснихдіячів та установи.Так само праціМиколи Петровапро давню українськулітературуі Федора Титовапро Київськуакадемію містилипрактично всювідому на тойчас інформаціюпро культурніініціативи.Вирізняєтьсяповнотою джерельноїбази, обережністюі обґрунтованістювисновківмонографіяКостянтинаХарламповичапро українськіта білоруськішколи XVI — XVII ст.З окремих діляноккультурногожиття порівнянорано розпочалосявивчення історіїдрукарства.Науковогохарактерудослідженнямцього питаннянадав вже МихайлоМаксимович.Багатствомподробицьвирізняютьсяпраці з історіїдрукарстваІвана Огієнка, Сергія Маслова, натомістьІларіон Свєнціцькийзвертав увагушвидше насоціологічнеі культурологічнетлумаченняокремих аспектівдіяльностідавніх друкарень.
Переломнимявищем у вивченніісторії українськоїкультури згадуваногоперіоду булоопублікуванняпраці МихайлаГрушевського«Культурно-національнийрух на Українів XVI — XVII віці» (Київ; Львів, 1912) та відповіднихрозділів йогомонументальної"ІсторіїУкраїни-Руси".Автор ставивза мету датинарис «культурно-національногоруху, який такмогутньо знявсясеред приспаногоі омертвілогоукраїнськогожиття і разомз могутнімсоціальнимрухом східноїУкраїни приготовивперше національневідродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло іблиском політичноїмислі і національногоусвідомлення,і розвоєм артистичноїтворчості, приготовившиту цікаву своєріднукультуру, якарозвинуласяособливо там, де на ґрунтінароднім витворилисяпевні інтелігентськічи півінтелігентськіверстви і, сполучившив своїм обиходінародні елементижиття з певнимивимогами вищоїкультурності, дали і в сферіартистичноїтворчостіцікаві взірцісеї сполукистарої традиціїз новими впливами»[5, 137].
Культурологічніпитання висвітлювалисяі в "Історіїукраїнськоїлітератури"М. Грушевського.Його працівизначали шляхидальшого дослідженнякультурнихтечій, які, попривсю багатоспрямованістьі різноманітність, еволюціонуваливпродовж століть, засвідчуючитяглість певнихформ культури.
У 20-ті рр.XX ст.монографічнідослідженняз окремих аспектівукраїнськогокультурногожиття середньовіччяі початківнової добистворювалисяв Києві, Харкові, Львові, Одесіта деяких іншихнаукових центрах.Йдеться насампередпро праці зісторії друкарства(С. Маслов, І.Огієнко), літератури(В. Перетц, а веміграції Д.Чижевський), мистецтва (М.Макаренко), правової культуриі побуту (М.Василенко, Л.Окіншевич).
У 30 — 50-тірр. ХХ ст. у підрадянськійУкраїні дослідженняз історії культури, за невеликимивинятками, практично непублікувалися.
Пізніше, скориставшисьз послабленняцензурногорежиму, надпитаннямиісторії культурипочали працюватий українськіісторики. Єдинимиузагальнюючимипрацями, щостосувалисяранньої українськоїкультури (досередини XIX ст.), довго залишалисякниги МихайлаМарченка «Українськаісторіографія.З давніх часівдо серединиXVII ст.» (Київ, 1959) та"Історія українськоїкультури. Знайдавнішихчасів до серединиXIX ст." (Київ, 1961). Авторпоставив завданнянаписати посібникидля широкогокола читачіввиходячи зпатріотичнихпозицій, обов’язковіпартійні тезизаймали в йоговикладі порівнянонезначне місце— настільки, наскільки вонибули необхідні, щоб книжкимогли побачитисвіт. Характерно, що цю патріотичнуспрямованістьпозитивнооцінив митрополитУкраїнськоїгреко-католицькоїцеркви ЙосифСліпий, який, перебуваючив ув’язненні, законспектувавкнигу М. Марченкапро українськуісторіографію.
Не маючизмоги дати тутповну характеристикуісторіографії, відзначимопояву в 60 — 80-х рр.оглядових працьз історії шкільноїосвіти (О. Дзюба), про діяльністьбратств і друкарство(Я. Ісаєвич), книжкову графіку(Я. Запаско). Якщойдеться проісторію науки, то чи не найкращебуло вивченопочатки філологічноїнауки (праціВ. Німчука) іокремі аспектиісторії філософії.Натомістьдослідженняприродничихнаук даногоперіоду щетільки починалися.Важливим крокомуперед у дослідженніукраїнськогомистецтва сталипраці мистецтвознавцівВ. Свєнціцької, Г. Логвина, Л.Міляєвої, В.Овсійчука таряду інших.Особливо помітноюна той час подієюв культурномужитті сталап’ятитомна"Історія українськогомистецтва"за редакцієюМ. Бажана.
Свідченнямпринциповогооновленняінструментаріюукраїнськоїнауки сталаузагальнююча, побудованана широкомуколі джерелмонографіяНаталі Яковенко«Українськашляхта з кінцяXIV до серединиXVII ст.: Волинь іЦентральнаУкраїна» (Київ,1993) [40] та її «Нарисісторії Україниз найдавнішихчасів до кінцяXVIII століття»(Київ, 1997) [39]. В багатьохрозділах цихпраць розглядаютьсяважливі культурологічніпроблеми, зокремависвітлюєтьсяроль і місцекнязів в українськомусуспільстві.Авторка висловлюєдумку, що наелітарномурівні булазаконсервованаісторичнапам’ять продержавну величі силу княжоїРусі, що самев елітарномусередовищіможна виявитивитоки певнихрис українськоїментальності, утвердженнялицарськихідеалів вірності, доблесті, честіяк норм поведінки.
Долучивсядо вивченняукраїнськоїкультури зазначеногоперіоду і КовальськийМ.П., написавшимонографію„Джерела пропочатковийетап друкарствана Україні.”Викликає інтересі узагальнюючапраця „Острозькаакадемія XVI —XVII ст.: Енцикл.вид. — Острог,1997”, яка вмістилау себе багатостаттей тадослідженьстосовно історіїОстрозькоїакадемії.
Проаналізувалата дослідилаукраїньскукультуру у XVIIст і ПахльовськаО., видавши у1996 році працю„Культура таідеологіяУкраїни у XVII ст.// Україна XVII ст.між Заходомі Сходом Європи.”
Цілком зрозумілимє зростаннязацікавленняукраїнськоїісторіографіїісторичноюмісією козацтва, в тому числіі його роллюв розвиткукультури. Відродженняджерельнихстудій з історіїкозацтва є дужеперспективнимнапрямом, алесуто культурологічнийаспект цієїтеми ще чекаєрозробки.
Отже, ми побачили, що данне питання, не виходилоз кола вивченнябагатьох дослідників, звертало насебе увагувчених, якіпротягом віківвивчали йогоі продовжуютьвивчати нині.
Розділ1. Особливостірозвитку українськоїправославноїцеркви
УXVI ст. Польща йЛитва, як і всяЄвропа, переживаютьчаси надзвичайногоуспіху реформації, а потім вступаютьв добу католицькоїреакції. Реформаціятут буйнорозвинулася, пошириласяв формі німецькоголютеранства, швейцарськогокальвінізму, социніанствата іншого ймала такийуспіх, що ставилосявже питання, чи зостанетьсяПольща латинськоюдержавою, чиперетворитьсяна протестантську.Затримала їїпри папствілише сильнахвиля контрреформаціїта те, що СигізмундІ та СигізмундII Август стоялина боці католицтва, поміж самимипротестантамибула незгода, а єзуїти розвинулишироку акцію.Серед населенняПольсько-Литовськоїдержави реформаціявикликала зрістнаціональноїсвідомостіта освіти, хочразом із тимвнесла чималобезладдя вцерковне життяй католиків,і православних[10, 25-27].Чимало представниківрусько-православногомагнатствай шляхетстваперейшло набік протестантів; потім, під впливомкатолицькоїреакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшли налатинство. Затесеред православногонаселенняпоявляютьсяшколи, що виховуютьмолодь у православномудусі. Про їхзаведеннядбають і поодинокіособи (як князьK. K. Острозький, що заснувавОстрозькуакадемію йкілька іншихшкіл), і нашіорганізаціїрелігійно-філантропічногохарактеру [48,41-42]. Наші містав XVI в, розвиваютьсяі в економічному,і в культурномувідношенніта грають значнуроль і в життігромадському.Православніміщани творятьорганізації, що, з благословеннявищої православноїієрархії й здозволу світськоївлади, містятьсяколо церковабо монастиріві називаютьсябратствами.Деструктивніпроцеси вукраїнськомуправослав’їпочинаютьсядвома подіями— Люблінськоїта Берестейськоюуніями. Суспільстворозкололосяна дво ворожітабори: один(насампередшляхта та великімагнати) перейшлина бік католицизму, тому що прагнулизберегти своєелітне становищев суспільстві,інший (передусімселяни, а пізнішекозацтво) впертоборонили вірусвоїх батьків— православ’я.
1.1 Деструктивніпроцеси вукраїнськомуправослав’їXVI ст.
Релігійно-національнеі культурневідродженнядругої половиниXVI — першої половиниXVII ст. обмежуєтьсядвома подіями, значення якихв історії Україниважко переоцінити.1569 р. — Люблінськаунія, яка означалавключенняосновної частиниукраїнськихземель до складушляхетськоїРечі Посполитої.1648 р. — початокукраїнсько-польськоївійни і поєднаногоз нею соціально-політичногоруху, що вже вході першогоетапу цієївійни завершивсяутвореннямУкраїнськоїкозацькоїдержави.
Для УкраїниЛюблінськаунія мала вкрайнегативнінаслідки. Опинившисяпід владоюкріпосницькоїй католицькоїПольщі, переважнабільшістьукраїнськихземель зіткнулисяз загрозою длясамого існуванняукраїнців якокремої народності.
Як зазначаєІ.П.Крип`якевич,“Люблінськаунія, усуваючиз українськихземель литовськувладу, знищилатакож решткиукраїнськиїдержавнихтрадицій, щозаховалисяпід формамиавтономії уВеликому князівствіЛитовському…Весьрозвиток життяішов під важкимнаступом Польщі”.[38, 15]
Внаслідокунії польськімагнати і шляхтаздобули великіможливостідля привласненняукраїнськихземель, нещадноговизиску селяні міщан та длядуховногопоневоленнянароду. Українськомународові доводилосядокладативеличезнихзусиль, щобине дати себезнищити чужійсилі. Ці зусиллявивилися взародженніта діяльностіукраїнськогокозацтва, братствтощо. [8, 34-35]
Українськіфеодали, дотримуючисьсвоїх становихта особистихінтересів, здебільшого, полонізувалисята окатоличувалися.Великимиземлевласникамив Україні булияк польські(Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так іукраїнськімагнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдякивеличезнимлатифундіямна Київщині, Брацлавщиній ЛівобережнійУкраїні магнативідчували себе“королев`ятами”, які не підпорядковувалисяжодній адміністрації.Ці “удільнікнязі” здійснювалисуд над своїмипідданими, засновувалиміста і слободи, будували палаци, організовуваливійськовізагони, роздавализемлю за службусвоїм васалам.
ПісляукладанняЛюблинськоїунії позиціїкатолицизмупосилились.Метою унії булоприєдненняправославноїцеркви докатолицькоїїз обов’язковимвизнаннямверховенстваРимського Папи, тобто розширеннясфери впливуВатикану наСхід та помітнезбільшенняцерковнихволодінь. [8,35]
Кризовийстан православноїцеркви створюваву цей час умовине тільки дляпоширення ідейцерковногоєднання вукраїнськомусуспільстві, а й для появиу ньому прихильниківцієї ідеї. Наприкладзахисник православ’якнязь К. Острозькийу своєму листідо Папи зазначавНічого не бажаюгарячише. „Якєдності, віриі згоди всіххристиян.”Люблинськаунія посилилапроцес окатоличеннята ополяченняукраїнськоїеліти. Наслідокдля православ’ябув один — різкезвуження каналівматеріальноїїпідтримки. Аджесамі князі табагаті родисвого часубудували храми, фінансувалимонастирі, відкривалишколи при церквах.Особливостюцього періодубуло те, що патронат– опіка, середньовічнеспонсорствоцеркві, поступоводеформуючись, перетворюєтьсяна звичайневолодінняцервою чи монастиремЦі религійніосередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювалита продавали.Світська влададедалі активнішепроникає уцерковне життя.Тепер вже немитрополитпризначавєпископів, їхвисували абож пани-рада, або ж сам великийкнязь, що відкрилодоступ до вищоїієрархії світськимособам, які нетільки не переймалисяцерковно-религійнимиінтересами, а виявляливиключно матеріальнузаінтересованність, зберегаючіпри цьому своїсвітськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя.Дійшло до того, деякі авантюристиприймали духовнийсан, підкупомзаймали місцяєпископів, апотім розпродавалиікони, землі.Негідно поводилосьнавіть і найвищедуховенство.Так митрополитОнисифор Дівочкабув звиноваченийу двоєженстві; епископ КирилоТерлецькийпостав передсудом за підозроюв згвалтуванніта вбивстві;єпископ ИонБорзобогатийвимагав у прихожанплату за відвідуванняцеркви. [8,36-38]
ТрагедиєюПравославноїЦеркви булоте що вона значнопоступаласяперед католицькоюсвоєю освітою.Східня Церквакультурнозубожіла і їїлітератураобмежуваласяцерковно-богослужебнимикнигами такнижками дляпобожногочитання, а цьогобуло замалодля культурнорозвиненоїлюдини. Такалюдина мусілазвертатисядо латинського, польськогописьменства.До польсько-латинськоїшколи тяжкобуло попастиукраїнцеві, а українськішколи стоялинизько. Голодне, неосвіченеправославнедуховенствовтрачало авторитетв народі.
Релігійнежиття в Українів період післяЛюблінськоїунії характеризуєтьсязначною складністю.Посиленнясуспільноїваги шляхтиспівпадає ззанепадомправославноїцеркви. В українськихземлях набуваєпевного поширенняРеформаціяв виглядісоцініанства.
Проте, на відміну відГолландії таАнглії, де Реформаціяперемогла заумов розвиткуринкових відносин,“в Польсько-Литовськійдержаві, дериночнимистосункамибули охопленілише великіпоміщики, ідеїРеформаціїне змогли знайтисобі міцноїсоціальноїопори. Православненаселення РечіПосполитоїставилося додуховних новацій, як до чогосьчужого, іноземного, органічнопов`язаногоз культуроюпольськогокатолицизму”.[8,37-38]
Значнобільше впливалана українськесуспільствоборотьба міжправославноюта католицькоюцерквами, якасприймаласябільшістюукраїнців яканалог боротьбиміж українцямий поляками.Так, у 1583 р. польськийкороль СтефанБаторій розпорядивсявідібрати землюв усіх полоцькихправославнихцерков і монастиріві передати їїєзуїтам, якірозгорнулиактивну діяльністьв українськихземлях післяЛюблінськоїунії. Католицькіколегіуми буливідкриті уЛьвові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверськомутощо. Бувшинайкращиминавчальнимизакладами длясвого часу, вони почалипоповнюватисьдітьми православноїшляхти.
Ще однієюпричиною послабленняпозицій православноїцеркви сталавтрата підтримкиз боку потужноїв минуломуконстантинопольськоїпатріархії, яка переживалатяжкі часипісля завоюванняВізантіїтурками-османами.Всамій Україніпольські короліпочасти призначалина вищі церковніпосади світськихлюдей.
Слідзауважити, щосеред українськоїгромадськостібули й впливовізахисникиправослав`я(Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православнихбратств у містах).Але їх зусиллящодо порятункуправослав`ястикалися зтим, що більшістьфеодалів, прагнучипосад і багатства, переходилив католицтво.[8, 38]
Православнацерква культурнозубожіла, вонапоступаласякатолицькійза рівнем освіти,її літератураобмежуваласябогослужебнимикнижками. Ті, хто прагнулиздобути високуосвіту, зверталисядо латинськихкнижок і переходилив католицтво(назавжди читимчасово).
Зважаючина внутрішнюкризу українськоїправославноїцеркви танесприятливущодо неї суспільнуситуацію, українськиймагнат К.Острозькийвиснув ідеюунії православноїта католицькоїцерков зі збереженнямгрецькогообряду й правКиївськоїмитрополії.З цією метоюу 1583 р. К.Острозькийрозпочав переговориз папськимлегатом АнтоніоПоссевіно.ОднодумцемОстрозькогобув берестейськийкаштелян ІпатійПотій, що згодомстав володимирськимі луцькимправославнимєпископом. Віннаписав чималополемічнихтворів, присвяченихобгрунтуваннюнеобхідностіунії. Ще однимприбічникомунії був єзуїт, доктор філософіїПетро Скарга.[8, 39-40]
Вжеу 80-ті роки XVIcт. розпочаласязапекла ідейнаборотьба міжприхильникамиі противникамиунії. Вона знайшлавідбиток у такзваній полемічнійлітературі, яка залишилапонад дониніпонад 150 творівпредставниківобох таборів.
Ще однимпоштовхом доцерковної уніїстали діїконстантинопольськогопатріархаЄремії. Перебуваючив 1589 р. в ізоляціїв Москві, віндав згоду наутворенняпатріаршествав Московськійдержаві. Відвідавшитого ж рокуУкраїну, вінпідтримавЛьвівськебратство в йогопротистоянніз єпископомГедеоном, усунувз посади запорушенняцерковнихканонів київськогомитрополитаО.Дівочку тапризначив найого місцеМ.Рогозу. Одногоз місцевихєпископівЄремія уповноваживбути всоїмекзархом длянагляду задіяльністювищого православногодуховенства, включаючикиївскогомитрополіта.Таке брутальневтручання усправи українськоїправославноїцеркви викликалоневдоволеннядуховенства.
За цихобставин діяльністьприбічниківунії активізувалася.Загальні збориєпископів уСокалі в 1594 р.видали деклараціюпро згоду наунію, в якіймістилася такожскарга на патріархів.У 1595 році, нарегіональнихсоборах духовенства, митрополиткиївськийМихайло Рогоза,єпископ ЛуцькийКирило Терлецький,єпископ ВолодимирськийІпатій Потій,єпископ ХолмськийДіонісій ухвалилиту злуку і присталина неї. Потійі Терлецькийповезли постановуту – уперед докороля, а далі- у Рим до папи.Восени 1595 рокутодішній папаКлиментій VIIзатвердивподані українськимиієрархами 33пункти “Статейунії”. [2,26]
Одразуж унія викликаласерйозні суперечкисеред вищогоукраїнськогодуховенства.Проти неї виступилинавіть деякієпископи, щовже підписаливищезгаданудекларацію(зокрема, ГедеонБалабан). Різковиступив протиунії і її колишнійприбічник князьК.-В. Острозький.“Навіть Рогозазаймав ще двоякупозицію…Митрополитвідтягувавзі скликаннямсиноду, йогодіяльністьбула спрямованана маленькісейми земські, де вибиралидепутатів нанайближчийсейм Варшавський…Підчас Варшавськогосейму багатодепутатіввиступило протиПотія і Терлецького”.[2, 37]
Напротивагуцьому, активнимприбічникомунії виявивсяпольськийкороль СигізмундIII, оголосивши12 червня 1596 р. проскликання 8жовтня в Брест-Литовськусиноду, де маловідбутисяурочисте проголошенняунії.
НайважливішимрезультатомБрестськоїунії сталовиникненняукраїнськоїгреко-католицькоїцеркви, яка внаступні чотиристоліття відігралавеличезну рольу боротьбіукраїнськогонароду за своїінтереси.
Найбільшпоширені релігійнірозбіжностів українськомународі — міжправославноюта католицькоюспільнотами, бо ж це чисельнонайбільшігромади. Іроніяісторії в тому, що ці суперечкисеред українцівпоширилисявнаслідокспроби поєднатина українськихземлях православієз католицизмом.Початок протиріччямпоклала Берестейськаунія 1596 року, коли українськіієрархи намагаюлисьодночаснозберегти православнувіру й обряду союзі з католицькимРимом. Такаситуація впродовжстоліть оцінюваласяпо-різному.Православніпереважноназивають їїтрагедією танавіть “зрадою”.Католики ж —“об’єднаннямз катедрою Св.Петра”. [67,59-90]
Є підставивірити, що творціунії, вступаючив єдність зРимом, бажализберігати нетільки свійобряд, але навітьі православнувіру, бо ж вартикулах уніїнавіть застереглиза собою праводалі вживатиправославнесповіданняСимволу віри, тобто бездодатку проте, що Дух Святийпоходить “івід Сина”, якце визнаютькатолики. [7, 137]
Берестейськаунія призвеладо посиленняв Україні боротьбиза релігійнусвободу, щосприяло культурному, політичномузгуртуваннюукраїнськогонароду. ОднакБерестейськаунія не поєдналаправославнихз католиками,і сьогодні нацьому можнавчитися.
--PAGE_BREAK--
1.2 Православнацерква післяБерестейськогорозколу
Православнацерква післясобору опиниласяфактично позазаконом. Уніатизахоплювалиправославніцеркви, їх майно, прихильникиправославязазнавалиутисків іпереслідувалися.Уніатськацерква, що виникла, стала сприятипосиленнюполонізаціїукраїнськогонаселення. Алеширокі масиукраїнців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частинашляхти впертоборонили своюгрецьку віру.Таким чином, в результатіБрестськоїунії 1596 рокурелігійніпротиріччяще більшезагострилися.Православнацерква переднебезпекоюсвоєї загибеліпішла в 1599 роціна союз з протестантамиРечі Посполитої.Але і цей відчайдушнийкрок не принісбажаного.Співвідношеннясил продовжувалосхилятися накористь уніатів.
Лише уніатиофіційно вважалисялегальноюцерквою “грецького”обряду в Україні.Православнігромади напевний часзалишилисябез канонічновисвяченихєпископів.Українськашляхта поступовопереходилав католицтво, дедалі меншеопікуючисьзахистом політичнихта громадянськихправ православних.Братства, основою якихбуло міщанство, також знесилювалисьвнаслідокекономічноїта соціальноїдискримінаціїу феодальномустановомусуспільстві.Проте вже з1610-х років дооборони Православноїцеркви та інтересіввіруючих активноприлучиласянова суспільнаверства — козацтво.Історичноюподією ставвступ у 1615 роцідо КиївськогоБогоявленськогобратства гетьманаПетра Сагайдачногоразом з козацькимВійськом Запорозьким.Під впливомтакого союзництваактивізувалосяцерковне життя.[7, 135-136]
У 1620 році засприяння Сагайдачногота Київськогобратства бувканонічновідновленийправославнийєпископат.Єрусалимськийпатріарх Феофанвисвятив митрополитаКиївськогоЙова Борецькогота п’ятьохєпископів.Феофан мавповноваженнявід Константинопольськогопатріарха, юрисдикціяякого поширюваласяна Київськумитрополію.Було такождотриманодавніх руськихцерковнихзвичаїв: кандидатівв ієрархи обиралив Києві представникивсіх православнихгромад РечіПосполитої.
Події, які відбувалисяпісля Берестейськоїунії кінця XVI— початку XVIIст. висвітлилиряд наболілихпроблем українськогосуспільства.Вонипіднесла дедалізростаючунапруженістьміж Польщеюта Україноюна високоемоційнийідеологічнийрівень. КатолицькаПольща теперпоставала якцілковитапротилежністьукраїнськомусуспільству.Та українцямдорого коштувалакультурнаконфронтаціяз поляками: вона змусилаукраїнськуверхівку вибиратиміж власноюзастиглою тазубожілоюкультурноюспадщиною йпривабливоюпольсько-католицькоюкультурою. Томуне дивно, щовеличезнабільшістьприймала католицтвой згодом неодміннополонізувалася.Внаслідок цьогоукраїнці втратилисвою еліту —шляхту. Ці явищамали епохальнезначення вїхній подальшійісторії. [76,49-52]
Іншимпобічним продуктомконфронтаціїміж православнимий католиками, що мав далекосяжнінаслідки, став, зокрема, поділукраїнців надві конфесії.Це поклалопочатки багатьомрізким відмінностям, які пізнішерозвинулисяміж східнимита західнимиукраїнцями.Проте цей періодніс не лишеневдачі дляукраїнськогосуспільства: релігійнаполеміка спричиниласядо культурногопіднесення, а ворожнечаз полякамисприяла чіткішомуусвідомленнюукраїнцямисвоєї самобутності.
Після Берестейськоїунії православнацерква булапоставленана коліна, протеза визнаннянової українськоїправославноїієрархії веласятривала боротьбаз королівськоювладою та потужноюпартією католицькогодуховенствай шляхти, якадомінувалатоді в органахпредставницькоїта судовоївлади. Православнийєпископат тавсю церкву булолегалізованолише протягом1632-1633 рр., вже післясмерті короляСигізмундаІІІ, запеклоговорога православ’я.Легалізаціювдалося здійснитизавдяки рішучимдомаганнямкозацтва йправославноїшляхти і лишетоді, коли новиммитрополитомКиївським, архімандритомКиєво-Печерськоїлаври ставПетро Могила, який не будучиукраїнцем, всією душеюперейнявсядолею українськогонароду [77, 23].
1.3 Оновленськіпроцеси в православ’ї
Час, у який жив ідіяв ПетроМогила, бувчасом крутогоісторичногоповороту вдолі українськогонароду, зв'язанногоз національно-визвольнимрухом і підготовкоюкультурно-історичнихумов для соціальнихта просвітницькихреформ. Він бувгромадяниному широкомурозумінні цьогослова. Незважаючина свою високуцерковну посаду(все ж такимитрополит), Петро Могилане замикавсяу мурах монастиря, а розумів церкву, як один іззасобів політичноїй ідеологічноїборотьби. Зодного боку, як представниклегальноготабору, своєюдіяльністювін давав простірдля розвиткунаціонально-визвольногоруху в Україні, а з другого –використовувавусі своїлегальні можливостіі зв'язки з РіччюПосполитоюдля оліпшеннядолі українськогонароду. Це буласкладна діпломатичнагра, багатокому незрозуміла, можливо, й зараз.
ПіслянаставленнямитрополитомПетро Могиларозгорнувсподвижництвояк у галузіцерковній, такі освітній, будівничій, книгодрукуваннята ін. [77, 25-27]
Насампередпісля поверненнядо Києва вінзвернув увагуна вилученняв уніатівй упорядкуваннядавньої руськоїсвятині – Софійськогособору. Після“хозяйнування”уніатів цявелична будоваперетвориласяна пусткуй поступоворуйнувалася.Першим діломмитрополитабуло надатицеркві св.Софії величавоговиду і посвятитиїї для богослужіння; він називавїї
“одинокоюокрасою православногонароду, головоюі матір'ю всіхцерков”.[55, 34-36]
ПетроМогила намагавсявідновити давнюсвятиню Києваі разом з тиможивитив народі споминкустаровини.Таким чином, він відновивцеркву св.Василя; з руїнДесятинноїцеркви поставивнову каміннуцеркву, а підчастих робітнайшов у землідомовинусв.Володимираі переніс їїдо печерськогомонастиря, щоб люди моглиїї поклонитися, відновив такожстару церквуСпаса наБерестові.
ПетроМогила звернувувагу на те, щов церковнібогослужебнікниги, якимитоді користувалисяв південнійта західнійРуси, вкралисянеправильностій суперечності.Це було тодітим гірше, щопротивникиправослав'явказували нацю обставину, як на слабусторону йстверджували, що в православномубогослуженнінема одностайності: в одній книзіпро ордені сам предметможуть бутиодні вислови, а в другій –зовсім інші,і коженсвященникможе вживатитого або іншогоспособу. Цимпротивникинамагалисядоказати, щоцерква, не маючиодного голови, не зможе дотриматисяправильностів своїх богослужебнихкнигах, а тимсамим зверталина конечністьпідчинитисяпапі, як єдиномуголові. Могилапостановив, щоб у майбутньомубогослужебнікниги не давалисяв печать безперегляду йпорівнянняз грецькимипершотворамиі без йогоблагословення.Він займавсяїх переглядомсам особисто.[55, 43]
ПетроМогила дужедбав, щоб завестиодностайністьу православномубогослужінні, щоб священникияк слідвиконувалисвої обов'язки, та щоб поправитиїх моральність.Для цього у1640 р. Могила назначивсобор у Києвіі на цей соборзакликав нетільки духовних, а й світськихлюдей, записанихв братствах; після йогопогляду насклад Церкви, світські людимали правоголоса у церковнихсправах. “Нашацерква, — писавМогила в свойомуокружномупосланні, — лишилася недоторканоюв догмах віри, але дуже попсованащо до обичаїв, молитв і благочестивогожиття. Багатоправославних, ходячи набогослужінняіноверців іслухаючи їхнауки, заразилисяєресю, так щоважко розпізнати: чи вони справжніправославні, чи тільки такназиваються?Інші ж, нетільки світські, але й духовні, просто покинулиправослав'яі перейшлидо різних безбожнихсект. Духовнийі чернечий станпопав у нелад; недбалі настоятеліне стараютьсящо до ладу ізовсім ухилилисьвід прикладудавніх отцівЦеркви. В братствахпокинули ревністьі звичаї предківські; кожен робить, що хоче.”[77, 132-134]
Могилазаявляв, що вінбажає повернутиукраїнськуцеркву до давньогоблагочестя,і думав, що цьогоможна досягтисобором духовнихі світськихлюдей. Дії тогособору не дійшлидо нас, та мабутьрезультатомйого нарадявилося новевидання “Требника”в 1646 р. Цей “Требник”– подрібнийзбірник богослужень, довго служивпровідноюкнигою цілійРосії і відомийпід назвою“Требника ПетраМогили”. В “Требнику”Могила не обмеживсятільки викладоммолитв і обрядів, а ще додав донього поясненняй повчання, якпоступати врізних ситуаціях, так що цей “Требник”служив не тількипровsдноюкнижкою длявідправи служб, але щей мавзначення научноїкниги длядуховенства.Ціль книгивиражена увступі, де сказано:“Книга ця печатаєтьсяне тільки длятого, щоб священникив своїх приходахкожного дня,іменно ж у неділюй дні свят, читалий пояснювалийого своїмприхожанам, але також, щобсвітські людиграмотні вчилисятаким способомхристиянськоїнауки, щоб родителівчили своїхдітей, а володаріпідвласнихсобі людей, атокож щоб ушколах усівчителі велілисвоїм ученикамвчити цю книжкунапам'ять” [77,136]. Цей катихізисспособом своговикладу послуживвзірцем дляусіх катихізисівпізніших часів.Він виложенийв питаннях івідповідяхі складаєтьсяз трьох частин: в першій розбираєтьсясимвол вірипісля членів, в другій – молитваГосподня, втретій – заповіді.
Особливаувага приділяласякультурно-освітнійсправі тавпрорядкуваннюбогословсько-культовоїдіяльностіцеркви. ПетроМогила створиву Києві колегіюна кшталтзахідноєвропейськихвисоких шкілз викладаннямгрецькою, латинськоюта слов’янськоюмовами.
Уся свідомадіяльністьмитрополитаПетра Могилибула спрямованана духовнеоб'єднання усіхстанів, конфесійта етнічнихгруп, на формуванняєдиного культурногопростору Українина підвалинахукраїнськогоправослав'я.Розв'язанняцього важливогозавдання сталопередумовоюполітичноїконсолідації, здійсненоїБогданомХмельницьким, він мріяв зробитиУкраїну сильноюдержавою, вякій пріоритетнимбули б правоі закон у поєднанніз православноювірою.
Саме за ПетраМогили — енергійногоадміністратора, видатногобогослова тапросвітителя— Київськамитрополіябула найбільшсамостійноюта авторитетноюза всю історіюсвого існування.Йому судилосяне тільки зміцнитиправославнуцеркву, зробитиїї найавторитетнішоюз усіх східнохристиянськихцерков, а й визначитинапрям розвиткукультури іосвіти, пов’язаноїіз церквою.
У 1996 р. православноюцерквою завизначні заслугиперед УкраїноюПетра Могилубуло канонізовано— визнано святим.
1.4 Українськаправославнацерква в умовахпануванняімперськоївлади
Верствисвітськогоправославногонаселенняособливо енергійноборонили своювіру; виразникомнастроїв масу цьому відношеннібуло козацтво.Воно завждивідстоювалоінтереси православноїцеркви, й там, де впливи козацтвабули сильні, себто на Україні, унія не малауспіху. Завдякикозацтву вКиєві уніатиобмежилисятільки Видубицькиммонастирем, а Лаври не моглизахопити. Завдякикозакам і ПетровіСагайдачномуєрусалимськийпатріарх Феофанв 1620 р. поновивправославнуієрархію змитрополитомІовом Борецькимна чолі. НунційТоррес свідчить, що козаки своїмипроханнями, погрозами тазбройно перешкоджалипоширенню унії.1632 р. вони черездепутацію досейму відстоялиправа своєїцеркви. Козацькіповстаннявідбуваютьсяпід гасломправослав’я.Зборівськаумова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладнихгетьмановікозацькому, зовсім не булоунії. Гадяцькийтрактат Виговськогоз Річчю Посполитою(1658) теж не визнаєцерковної унії.Пізніше козацькіделегації допольськогоуряду гостровиступаютьпроти унії. Дляприкладу можнавказати надепутаціюгетьмана ПетраДорошенка, наОстрозькукомісію 1670 р.; внаказі тійдепутаціїгетьман домагаєтьсярішучих заходівпроти унії.[9, 362-365] Навітьв XVIII ст. козацтвонищило все, щонагадувалоунію. Те самеробили й гайдамаки.Тільки з кінцяXVII в., коли більшістьшляхти підвпливом політичнихта соціально-економічнихобставин після1654 р. перейшлана бік латинства, православнібратства підупали, а козацтво, відігравшисвою історичнуроль, втратилосвоє значення,— тоді православнацерква, зоставшисябез своїх проводарівта оборонців, позбавиласясвоєї ієрархії.На унію перейшлав ЗахіднійУкраїні більшістьнародних мас.Багато шкодилотоді православ’юте, що після1654 р. частинаКиївськоїмитрополіїопинилася вмежах Московськоїдержави, а частиназалишиласяв Польсько-Литовськійдержаві. НашімитрополитиСильвестр Косів(1647 — 1657), ДіонисійБалабан (І657 —1663) і ЙосифНелюбович-Тукальський(1664 — 1675) не співчувалиМоскві, й колита розпочалазаходи підвернутиукраїнськуцеркву підвладу московськогопатріарха, вонистали на бікПольщі. Живучина територіїостанньої, зазначенімитрополитине мали можливостікерувати церковнимисправами ЛівобережноїУкраїни, а тимчасом Москвадобилася зміцненнясвоїх виключнихвпливів і нацерковні справив Польщі. В 1685 роцівона за допомогоютурецькогоуряду вирвалав константинопольськогопатріархаДіонисія IV згодуна те, щоб Київськамитрополіяперейшла підканонічнузалежністьдо московськогопатріарха, якийвисвятив накиївськогомитрополитаколишньогоправославноголуцького єпископакнязя ГедеонаСвятополк-Четвертинського.З другого боку, завдяки своїйперемозі надПольсько-Литовськоюдержавою Москвапридбала собіправну підставувтручатисяу внутрішнісправи РечіПосполитоїй керувати тутцерковнимисправами їїправославнихобивателів.[9, 369-375] У 1686 р. в Москвіміж Польщеюй Москвою буловиробленоумову, т. зв. мирГржимультовського(або «вічниймир»), яка підтверджувалаАндрусівськуумову 1667 р. Дев’ятийпункт цьогомиру дававправо царськомуурядові в ціляхоборони православнихвід утисківз боку уніатіввтручатисяу внутрішнісправи РечіПосполитої, православненаселенняПольщі віддавалосяпід протекторатмосковськогоцаря. Хоча сеймзатвердив умову1686 р. тільки в 1710р., проте Москваодразу ж почалавикористовуватисвоє право.Приклади такоговтручання їїв інтересахпольсько-литовськихправославнихбачимо частона протязіXVIII ст., тим більшещо трактатами1768 р. та 1775 р. це правоРосії значнопоширювалосяй зміцнювалося.Завдяки цьомуправославніпарафії тамонастирі вПольщі підлягаликиївськомумитрополитові, а той, у своючергу, до 1720 р.підлягав московськомупатріарху тамісцеблюстителевіпатріаршогопрестолу, апотім російськомуСв. Синодові.В межах Польщізоставаласятільки однаправославнаєпархія — Білоруська,єпископи якоїпризначалисяз Петербурга, за згодою, правда, польськогокороля. Всі жінші православнімонастирі тацеркви, що лежалипоза межамиБілоруськоїєпархії, підлягаликиївськомумитрополитові, а той значнучастину їхпередав у завідуваннясвоєму коад’юторові— переяславськомуєпископові, що з 1733 р. ставсамостійнимархієреєм. [9,378] Церковназалежністьпольськихгромадян одчужоземноїієрархії викликаларізні незручностідля самих жеправославнихв Польщі й булазовсім неприпустимимявищем з поглядуінтересівдержави. Протена протязідовгого часупольський уряднічого не робивдля того, щобпокласти кінецьтакій ненормальності.Лише Чотирилітнійсейм (1788 — 1792) звернувна неї своюувагу. Широкийлібералізмта дух релігійноїтерпимостіразом із глибокимпатріотичнимпочуттям, щопанували середсеймових послів, викликаликорінну змінув положенніправослав’яВ Речі Посполитій.Православ’якористуєтьсярівними правамиз католицтвомі унією, звільняєтьсявід залежностіросійськоїцеркви, маєсвою власнуієрархію йтворить автокефальнуцеркву. Православналюдність повиннабула сама виробитисобі організаціюцерковно-релігійногожиття, й длятого в червні1791 р. було скликанов Пінську спеціальнийз’їзд православногодуховенствата мирян. Це т.зв. «Пінськаконгрегація», що й виробилаплан радикальнихзмін у становищіправославноїцеркви. [9, 381]
Наміченареформа православноїцеркви не булапроведена вжиття: другийі третій поділиРечі Посполитоїстали тому наперешкоді В1793 році Волинь, Поділля таКиївщина ввійшлидо складу Російськоїімперії. Напротязі XVIII ст.унія тут, узазначенихземлях, як іскрізь в межахПольсько-Литовськоїдержави, зробилавеликий успіх.Коли перед 1596р. в межах РечіПосполитоїналічувалосядесять тисячправославнихпарафій, то вкінці XVIII ст. їхтреба лічититільки сотнями.Але ж народнімаси все вважалиунію за примусовоїм накинутурелігію. Припершій же нагодіселянствоверталося доправослав’я.[25, 41-43]
Отже, післяприйняттяЛюблінськоїунії, почалосягоніння таутисканняправославнихукраїнців, православнаЦерква начене існувала.Берестейськаунія не внесласпокою і непоєднала Церков.Навпаки, крімдвох — православноїі католицької— з'явиласятретя, уніатська.
Тяжкийстан ПравославноїЦеркви погіршуваввнутрішнійдвоподіл: владики, частина шляхтита міщан пішлиза унією, але більшістьдуховенства, шляхти з кн. К.Острозьким, більшість міщанта братств, селяни, а головнота нова сила, що організуваласяза Дніпровимипорогами —козацтво —залишилисяпри вірі батьків.Менші чисельноприхильникиунії розгорталиколосальнуенергію, зміцнюючисвої позиціїта приєднуючинових прихильників.
Релігійнаборотьба підкопуваласилу народу; полемічналітературароз'ятрювалапристрасті.Після Берестейськоїунії виявивсятрагізм УкраїнськоїУніатськоїЦеркви, — пишеВінтер: православніненавиділиуніятів зазраду, а Римо-Католицька(Польська)Церква не вважалаїх за повноціннихгромадян, бовирішальнимдля неї булопитання нацюнальности.Поляки прагнулитакого об'єднанняЦерков, щобправославніцілковитовідмовилисявід своїх догматів,історичноїтрадиції, обрядів.УніатськаЦерква сталатільки «терпимою»в Польщі, яктерпимою булаПравославна.
Так українськесуспільстворозкололосянавпіл: з одногобоку — православнімагнати, більшістьдуховенствата народнімаси, в той часяк з іншого — колишні ієрархи, підтримуванікоролем такупкою прибічників.Унаслідок цьоговиникла ситуація, коли існувалацерковна ієрархіябуз віруючихі віруючи безсвоїх ієрархів.Те, що почалосяяк спроба об'єднатихристиянськіцеркви, закінчилосяїхнім подальшимроздрібленням.
Діяльністьправославнихбратств, відновленняі легалізаціяправославноїієрархії, підтримкаправославноївіри і українськоїкультури з бокузапорізькогокозацтва — всеце сприялонаціональномупробудженню, та посиленнюнаціонально-визвольногоруху в Україні.
продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 2.Осередки культурита освіти вУкраїні
В умовахруйнації українськоїдержавності, повної втратитрадицій КиївськоїРусі, українцівідновлювалиі розвиваливласну культуруі освіту новими, відповідночасу і умовамшляхами.
Дворикнязів і бояр, а пізніше дворимагнатів ішляхтичів булинасампередцентрамиадміністраціїїхніх маєтків.І цілком природно, що прибутки, примноженнямаєтків становилиголовну турботуїх власників.Тому в архівнійспадщині дворівнайбільшепідтверджувальнихактів на володінняземлями, документівпро майновісуперечки тапро господарювання, в тому числій про визискселян. Натомістьпро роль дворівяк осередківкультури збереглисялише спорадичнізгадки. Найбільшеїх, очевидно, про справипобожні — фундаціїмонастирів, будівництвохрамів, оздоблюванняїх іконамитощо. Значенняцих фундаційважко переоцінити.Вони дуже важливіі для культурногорозвитку. Однакпро безпосереднюдіяльністьна полі книжності, освіти, наукидоводитьсясудити на підставіокремих розрізненихприкладів.Унікальнимдокументомє лист з полонуукраїнськогошляхтича ВасиляЗагоровськогоз його заповітом, де йшлося і прошколу, і прообов’язокдяка-вчителяпереписуватикниги [3, 314-315].Збереглисяджерела проокремі релігійно-освітніфундації православнихкнязів Сангушків, Корецьких, Чорторийських, католицьких(Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) іпротестантських(Я. Потоцький)магнатів. Порівнянодокладніші, хоч теж фрагментарнівідомості єпро фінансованіправославнимикнязями дваосвітніх центрина Волині — вМиляновичахта Острозі.Однією знайвідомішихосвітніх такультурнихцентрів цогоперіоду булаОстрозькаслов’яно-греко-латинськаакадемія.
2.1 Острозькаслов’яно-греко-латинськаакадемія
Академіюв Острозі заснувавКостянтин-ВасильКостянтиновичОстрозький(1526 — 1608), найбільшиймагнат держави, відомий меценат, нащадок самогоВолодимираСвятославича.
Вибіркнязем Острогадля влаштуванняакадемії, друкарніі літературнонауковогогуртка бувневипадковим.Насампередз престижнихміркувань, йомуважило те, щоброзміститиакадемію в«домоначальномуграді» — місті, яке дало назвуродові — і одномуз осередківправославноїЛуцько-Острозькоїєпархії. Прикафедральномусоборі — замковійБогоявленськійцеркві — не разперебуваввладика ізклірошанами.Відповідноїваги осередковінадавало і те, що на зламі XVI— XVII ст. князівськийдвір (в Острозіта Дубні) стававцентром політичногожиття України.
К.-В.Острозькийспоруджувавшколу «майжез королівськимрозмахом».Значні сумизаписала їйблизько 1579 р. ійого племінницяГалшка Острозька.Вона надалана «шпитальи академиюострозьку, наманастиръсвятого Спасанедалеко Луцканад рекою Стыроми на сели Доросиню»шість тисячкоп грошей. Доречі, за її прикладомінша Галшка, Гулевичівна,1615 р. подарувалаКиївськомубратству землюпід «школудЂтем, такшляхетским, яко і местским»[59, 23-24].
При повнійвтраті архівуАкадемії проїї внутрішнійустрій, системуі предметивикладанняможна говоритилише на основіпосередніхданих і на підставівивчення аналогічнихсучасних навчальнихзакладів. Приорганізаціїшколи, як і всьогокультурно-видавничогоцентру в Острозі, зразком стали, очевидно, приватнікатолицькіі протестантськіосвітні осередкиРечі Посполитоїта деякі закордонні.В основу діяльностібуло покладенотрадиційнедля середньовічноїЄвропи вивченнясеми «вільнихнаук». Такапрограма обіймалапредмети «тривіуму»(граматика, риторика, діалектика)та «квадривіуму»(арифметика, геометрія, музика, астрономія).Проте новозаснованашкола докорінновідрізняласявід західноєвропейськихчи польськихпочатковихта середніхшкіл насампередсвоїм активнимвикористаннямгреко-візантійськоїкультурноїспадщини тавиразно національнимхарактером.Унікальністьта оригінальністьїї виявилисяі в тому, щовідповіднодо культурнихта політичнорелігійнихпотреб Українитут своєрідноінтерпретувалигуманістичнуідею «тримовноголіцею» (тобтогебрайськогреко-латинського).Православнийхарактер школизумовив замінугебрайськоїцерковнослов’янськоюмовою. Впершеідею тримовноїшколи (покликаноїготувати виданняБіблії) висунуві спопуляризуваву Європі ЕразмРоттердамський(1467 — 1536). Її засадипослідовновтілював ужиття іспанськийкардинал ФрансіскоХіменес. Вінзаснував університетв Алкалі тазаініціюваввипуск першоїв світі друкованоїбагатомовноїБіблії (гебрайською, грецькою, латинськоюі халдейськоюмовами), такзваної Комплютенськоїполіґлоти (1517— 1577). Прямо чипосередньоеразмівськийтримовний ліцейпослужив запрообраз школив Острозі, щозасвідчуютькнижки, якіпередуваливиходові тутпершої друкованоїБіблії церковнослов’янськоюмовою (Острог,1581). Всі вонипризначалисядля школи.Греко-церковнослов’янськийБуквар 1578 — цеелементарнийпідручник двохмов з острозькоїлінгвістичноїтріади [59, 29].
Черездва роки з’являєтьсяНовий Завітразом із Псалтирем.5 травня 1581 р. виходитьсуто шкільневидання — такзвана ХронологіяАндрія Римші— перелік назвмісяців рокуцерковнослов’янською, гебрайськоюі українськоюмовами. До кожногоз них було додановірш на сюжетіз СтарогоЗавіту.
Звертаєна себе увагуКнига НовогоЗавіту, якувидавці підкресленовеличають «якопръвый овощот дому печатного»К.-В. Острозького.[48, 37]
На високийнауково-методичнийрівень булопоставленонавчанняцерковнослов’янської.Підготовкадо публікаціїБіблії стимулювалатут виробленняпевних сталихграматичнихзасад, ознайомленняз тогочасноюєвропейськоюмовознавчоюдумкою. Отже, в Острозькійакадемії впершесеред українськихшкіл викладаннявелося церковнослов’янською, грецькою талатинськоюмовами. Відповіднодо вимог часустуденти моглизнайомитисьіз основамиправа, зокремацерковного(останнє засвідчуєкультивованев Острозіпереписування«Кормчої»).
Починаючиз 1583 р., Острозькушколу сучасникичасто називали«Академією», зокрема такпро неї писалифундаторкаГалшка Острозька, ректор ГерасимСмотрицький,ідеологічнийсупротивникІпатій Потій, укладач інвентарюміста 1620 р. Фактичновона була середнімнавчальнимзакладом. Упевні періоди, за наявностівисококваліфікованихфахівців могливпроваджуватисьі окремі курсиакадемічногорівня. У тодішніхумовах навітьмагнат К.-В.Острозькийне зміг би добитисядля своєї школи, антикатолицькоїза спрямуванням, прав вищогонавчальногозакладу. Згідноз європейськоюпрактикоюпрерогативанадання університетськихправ належалакоролеві (приапробації папиримського ісейму). До тогож вже існуючіакадемії всілякочинили опірвиникненнюнових, конкурентнихшкіл. Однакформальнаневизначеністьстатусу закладу, його приватнийхарактеропосередкованосприяли виникненнювперше в Українісвітськоїпублічноїшколи, незалежноїне тільки віддержавнихчинників такостьольноїієрархії, аленавіть відправославноїцеркви. Світськимилюдьми буливикладачі(бакалаври), більшістьректорів. Фактичнов Острозі впершебуло подоланомонополіюцеркви в українськійосвіті. [48,46]
В історіїакадемії можнаокреслити триперіоди. Перший, час формування(1576 — 1586), характеризуєтьсязначним інтелектуальнимспалахом —випуском першоїцерковнослов’янськоїБіблії (1581) [59, 36-37].
Уже тодіпростежуєтьсяунікальнаознака Острозькогокультурно-освітньогоцентру (який, окрім академії, включав щелітературно-публіцистичнийгурток тавидавництво).Це залученнядо співпрацідіячів різнихконфесій,ідеологічнихта політичнихорієнтацій, яке відбувалосяза умов домінуючогоправославногоспрямуваннядіяльностіосередку. Тутперебувалиправославні— українецьГерасим Смотрицькийта росіянинІван Федоров; випускникРимськогоГрецькогоколегіуму(однак активнийантипапіст)грек МануїлМосхопулос, протестанти— білорус АндрійРимша і українецьМотовило, проватиканськинастроєні грекиДіонісій Ралліта ЄвстахійНафанаїл. [48,50-53]
Наступнийперіод діяльностіакадемії (1587 —1608) — час її розквіту.Саме тоді доОстрога тапідпорядкованихйому культурно-ідеологічнихосередків булозапрошено цілуплеяду видатнихособистостейсвого часу —українців таіноземців.Винесений нимиз відомихєвропейськихуніверситетів, протестантськихчи католицькихсередніх шкілнауковий тапедагогічнийдосвід, сліддумати, буввтілений удіяльностіОстрозькоїакадемії. АджеукраїнецьКипріян вчивсяв Падуанськомууніверситеті,Ісакій Борискович— в Александрійськійпатріаршійшколі, львів’янин, за народженнямгрек, МануїлАхілеос закінчивримську Афанасіївськуколегію. З-поміжпов’язанихз ОстрогомвихованцівПадуанськоїакадемії вирізнялисягреки НикифорКантакузинта Кирило Лукаріс, пізніше Александрійськийта Константинопольськийпатріарх.
Залученнянаукових кадрівта викладачівз-поза кордонувідбувалосядвома хвилями.Перша пов’язанаіз заснуваннямколегії і підготовкоюдо випускуБіблії, наступнаприпала надругу половину90-х рр. XVI ст. Одиніз списківСвятого Письмаз Батиканупривіз грекДіонісій Раллі.1579 р. ЄвстахійНафанаїл перекладавтексти до Біблії; Мануїл Мосхопулостеж брав участьу підготовчихроботах. Очевидно, тоді до гурткавходили і Тимофій,єпископ містаПула, могленськийєпископ ФеофанГрек та ін.[48, 49-52]
У жодномуз культурно-ідеологічнихцентрів УкраїниXVI — XVII ст. не побувалостільки впливових, здебільшоговисокоосвіченихособистостейправославногоСходу та Балкан.Гості консультувалиперекладачів, сприяли налагодженнюкнижних контактівз тими краями, звідкіля походиличи де посідалицерковні посади.
З академієюспівпрацювалиі польськідіячі, забезпечуючивідповіднийрівень викладанняпольською ілатинськоюмовами. ВирізнявсяЯн Лятош (1539 —1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускникКраківськогота Падуанськогоуніверситетів.Через конфліктз консервативнимикатолицькимиколами вінзмушений бувпокинути викладанняу Краківськомууніверситетій останні десятьроків свогожиття провіву Острозі. [48,53-55]
АвторитетОстрогу принеслиі українці-самоуки, визнані православніпубліцистиГерасим Смотрицький,Іван Вишенський, Василь Малюшицький(Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літераторДем’ян Наливайко, друкарі, книжники.З другої половини90-х рр. XVI ст. Острогоб’єднав блискучіінтелектуальнісили Українита з-поза їїмеж. В ньомусформуваласяперша науковаустанова України(філологічногопрофілю), найпотужнішетогочаснеукраїнськевидавництво[59, 38].
Підготовкав стінах академіїБіблії ініціювалавиробленняпевного стандартуцерковнослов’янськоїмови для всіхслов’яно-православнихнародів у XVI —XVII ст. Це ж відбувалосяі під час навчальногопроцесу. Томузакономірно, що саме випускникакадемії МелетійСмотрицькийстворив церковнослов’янську«Граматику»1619 р. — найвідомішийтвір давньогоукраїнськогомовознавства.В ній він використавособистиймовознавчийдосвід ілінгвістично-педагогічнупрактику своєї«альма-матер».
Великимдосягненняму діяльностішколи булопевне внормуванняй українськоїкнижної мови.Цьому сприявДем’ян Наливайко, який послідовносупроводжувавцерковнослов’янськітексти своїхпублікаційперекладамина українськумову.
Для потребосвіти водночасз академієюв Острозі булазаснована ідрукарня. Частинавидань готуваласявикладачами, а низка книжокпризначаласядля початковихкласів школи(церковнослов’янськіта грецькібукварі, Катехізис, поетичні твори).Організуваввидавництвоблизько 1578 р.засновникдрукарствана землях Україниросіянин ІванФедоров. Вінже очолив гурттехнічнихпрацівників, що випустиву світ шедеврдавньоукраїнськоїполіграфії— ОстрозькуБіблію 1581 р.[33, 21-22]
Надалікерували видавництвоммісцеві діячі: полеміст ВасильМалюшицький-Суразький, вчитель Дем’янНаливайко. Приакадемії тапов’язанихіз нею осередкахкнижки і копіювались, внаслідок чоговиробиласясвоя школаскоропису.Правдоподібно, що якісь характерніриси були притаманнікнигам, скопійованимтут півуставом.
В Острозівиник відомийзгодом «острозький»напів. Рівночасноспостерігаєтьсяі високий розвитоксвітськоїмузики, в містізасновуєтьсяцех музикантів, явище рідкіснедля України.1624 р. в Острозізафіксованонавіть цехскрипалів, а1635 р. лише в половиніміста Острогазгадано аж«музыков 22посполитых»[59, 41-42].
Академіямала позитивнийвплив на розвитоквищих українськихшкіл, зокремаВолині. До нихйшли вчителямивипускникиакадемії, постачалисяучбові видання, рукописи ізОстрога. Приреорганізаціїз ініціативиК.-В. ОстрозькогоВолодимирськоїприсоборноїшколи 1588 р. булозаснованофундації дляпідготовкигрецьких таслов’янськихбакалаврів.
Занепадакадемії, які всього центру, розпочинаєтьсяпісля смерті1608 р. її патронаК.-В. Острозького, коли містоперейшло доспадкоємців-католиків.В академію вжене мали змогиприїжджативисококваліфікованівикладачічужинці; почавсярозпадлітературно-публіцистичногогуртка, згорталасвою діяльністьдрукарня. Цейпроцес розтягнувсядесь на десятьроків. Ще 1610 р.виготовляєсписок свогоперекладу ізгрецької мовина церковнослов’янськузнаний філологКипріян. А черезрік анонімнийучень академіївиконує доситьскладний перекладіз греки книгиполемічнихтворів ФедораАвукара, заякою він попередньоїздив аж в Аравію.1612 р. датованоостаннє острозькедрукованевидання. Надаліперекладиострозькихдіячів виходятьу світ уже вкиївській табілоруськихдрукарнях.Висококваліфікованихвикладачівшколи замінилиїї вихованцічи випадковіособи. [59,67-71]
На початку1621 р., із переходомчастини містау власністьонуки К.-В. ОстрозькогоАнни-АлоїзиХодкевич, наставостанній періодісторії школи.Інспірованаєзуїтами княжнарозпочаланагінки вчителів, заборонилавикладатилатинськоюта польськоюмовами, позбавилаколегію дотацій, чим звела їїдо рівня початковоїшколи. Коштина утриманнявчителів академії, як і острозькогошпиталя, булизаписані наСуразькомумаєткові. Томукняжна 1624 р. спершуполовину суми(180 злотих) передалапольськійшколі. Згодомвідібрала ірешту.
Однаквироблена вакадемії системашкільництва, що ґрунтуваласяна поєднанніукраїнсько-візантійськихтрадицій тапевних досягненьєвропейськоїпедагогікита науки, незникла безслідно.Сформованийтут тип національноговищого навчальногозакладу православногоспрямування— слов’яно-греко-латинськаакадемія — бувперенесенийдо Києва (1632), звідкипоширився вМолдавськекнязівство(Ясси, 1640 р.), а післядекількохневдалих спроб— і до Москви(1687).
Винятковезначення Острогаполягало втому, що більшістькультурно-освітніхта релігійнихдіячів тогочасноїУкраїни і Білорусібули пов’язаніз ним походженням, навчанням, участю в політичнихта культурницькихакціях центру.Серед знанихвипускниківакадемії —острожаниректор СаваФлячич, братиНаливайки —Северин (козацькийкерівник) таДем’ян (острозькийлітератор), Стефан Смотрицький(острозькийкнижник) тайого брат Мелетій(відомий письменник), коректор Печерськоїдрукарні ТарасійЗемка, ректорГойської школи, а згодом іКиєво-Могилянськоїакадемії ІгнатійСтарушич, атакож відоміправославніаскети ЙовКнягиницькийта АфанасійМежигірський, патрон українськогошкільництва, гетьман ПетроСагайдачний, хроніст ЙоакимЄрлич [59, 48-52].
Протягом60-річної діяльностіОстрозькоїакадемії (1576 —1636) її закінчилоне менше як 500осіб. Вихованціакадемії ставаливчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарямив державнихта приватнихустановах.Деякі з нихбули впливовимирелігійнимидіячами. Впершеучительськийстан поповнивсяне учнями дяківськихшкілок, а професійнимивикладачамиз новим світоглядом, значно ширшимизнаннями. А цемало наслідкомвідчутне підвищеннярівня освітивсього суспільства,її демократизацію.Академія відігралаі значну політичнуроль: до певноїміри стримувалаполонізаторськийвплив на молодькатолицько-єзуїтськихнавчальнихзакладів, сприялаутвердженнюнаціональноїсвідомостісеред всіхверств українськогонароду. Непересічнимє внесок їїдіячів у становленнявітчизняногомовознавстваяк науки. СтавОстрог і впливовимцентром міжнародногоспілкування.Згодом, освітняі культурнароль Острозькоїакадемії перенесласяв Києво-Могилянськуакадемію, якабула заснованапри братськійшколі Києво-Печерськоїлаври.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2.2 Києво-Могилянськийколегіум
Одним знайцікавішихфеноменівукраїнськоїкультури XVII —XVIII ст. стала школа, яку сучасникиназивали колегіумом(колегією), або— на пошану їїфундатора —Києво-Могилянськимколегіумом, згодом Києво-Могилянськоюакадемією.
Деякіавтори дотеперповторюютьпогляд істориківсередини XIX ст., що школа прибратстві Богоявленняв Києві вжеіснувала наприкінціXVI ст., а в 1588 — 1589 рр.була перетворенапатріархомЄремією зіскромної братськоїшколи на колегіум.Однак ряд документівзасвідчує, щояк братство, так і школа вКиєві булиорганізованів 1615 — 1616 рр. Першимиректорамибратської школибули Іван Борецький(пізніший митрополитЙов), МелетійСмотрицький, а в 1620 — 1624рр. КасіянСакович. [1,14-16]]
1627р. архімандритомКиєво-Печерськоїлаври ставПетро Могила.Він задумаввлаштуватишколу при лаврі, причому більшоюмірою, ніж братство, наслідувавзахідноєвропейськізразки. Можливістьконкуренціїз братськоюшколою новоїшколи, яка булаб цілком підконтролемкиєво-печерськихченців, викликаланезадоволеннясеред населенняКиєва, козаківі пов’язаногоз ними духовенства.Формальнимзаписом добратства архімандритпрагнув усунутиопозицію братчиківпроти йогоплану створитивищу школу влаврі, а не прибратстві, якце заповідавфундатор братськоїшколи Борецький.Перебуваючив червні тогож року у Львові, Могила запросивзвідтіля доКиєва ІсаюТрофимовича-Козловськогоі СильвестраКосова на посадивчителів[64, 15].
Незабаромшкола в Києво-Печерськійлаврі відкриласьі Ісая Трофимович-Козловськийстав у ній ректоромі професоромфілософії, аСильвестр Косов— префектом.
Під тискомбратства, відімені якоговиступилиукраїнськішляхтичі Київщини, духівництвана чолі з митрополитомІсайєю Копинськимта запорозькихкозаків (листвід імені гетьманаІвана Петражицькогопідписав СаваГробневський)Петро Могилазмушений бувпогодитисяна злиття лаврськоїшколи з братською, причому об’єднанашкола 1632 р. сталафункціонуватина Подолі, намісці колишньоїшколи братства.Братство визналоПетра Могилуфундаторомшколи і погодилосяпідпорядковуватисяйому як старшомубратові іпокровителеві.
Такимчином, справаскінчиласякомпромісом.Щодо місцяшколи буловиконано побажанняБорецького, міщан, козаків, але фактичноце був тріумфзасад ПетраМогили, якийнадалі визначавхарактер інапрям об’єднаноїшколи. Цю школуі пізніше частоназивалиКиєво-братськоюшколою (колегіумом), згодом — Києво-Могилянськимколегіумом, ще пізніше, з1701р. — Київськоюакадемією (затрадицією їїназивали щеКиєво-Могилянськоюакадемією)[64, 22].
На відмінувід колишньоїбратськоїшколи, в Могилянськійколегії вчителямибули не світськілюди, а ченцібратськогоБогоявленськогомонастиря. Доречі, й сам монастирнерідко називалидуховним братством, або й простобратством, хоч, ясна річ, це небуло братствов традиційномудля українськоїнауки значенніслова. Ректоромколегіуму ставархімандритБогоявленськогомонастиря, —і цей порядокзберігся надалі.Як вказувалося, при організаціїколегіуму вінбув підпорядкованийМогилі як «старшомубратові». Вграмотах митрополитаІсайї Копинськогоі «військовомулисті» запорозькоговійська булозастереження, що патронатнад братствомі школою визнаєтьсяза Могилою зайого особистізаслуги і немає переходитина наступнихархімандритівлаври. Незабаром(1633) архімандритПетро Могиластав ще й Київськиммитрополитом; після йогосмерті Києво-братськиймонастир іколегіум (академія)фактичнопідпорядковувалисянаступникамМогили намитрополичійкафедрі, хочавони вже й неназивалисястаршими братами.[1, 47]
Хоч Київськийколегіум тапізніша академіяі не можутьвважатисябратськимишколами, вонизберегли чималоз традиційсвоєї попередниці— братськоїшколи, яка існувалапротягом 1615 —1632 рр. Серед студентівакадемії значнийвідсоток становиливихідці з містусіх частинУкраїни. Вонастала загальноукраїнськимвсестановимвищим навчальнимзакладом ізгуртуваланавколо себенайвідомішихкультурно-освітніхдіячів, вчених, літераторів.Саме завдякидіяльностіакадемії таКиєво-Печерськоїдрукарні Київзнову ставнайвизначнішимкультурнимосередкомУкраїни.
Університетськийрівень Київськоїшколи відзначалитакож західноєвропейськіавтори XVII — XVIII ст.Відомий французькийінженер і картографҐійом Левассерде Боплан, якийперебував уКиєві в 30-х рр.XVII ст., зазначаву своєму «ОписіУкраїни», щоу Києві на Подолів братськійцеркві міститься«університетабо академія, яку вони називають»Братськоюцерквою". АнглієцьДжон Белл, побувавшив Києві 1737 р., підкреслював, що «Київськийуніверситеткористуєтьсявеликим авторитетому цих краях»[78, 23-24].
Як і тогочаснієвропейськіуніверситети, Києво-Могилянськийколегіум бравучасть в організаціїфіліальнихшкіл, де викладаннявелося за програмоюКиївськоїколегії — «ведлепорядку школкиєвских».Зокрема, філієюКиївськоїколегії булизасновані в1634 р. школи приВознесенськомумонастирі уВінниці і приБогоявленськомумонастирі уКрем’янці. В1639 р. Вінницькашкола перейшладо містечкаГоща, де ранішебула аріанськашкола. Власницяцього містечкакнягиня РаїнаСоломирецьказаснувала ізабезпечилавідповіднимифондами Михайлівськиймонастир зумовою, щоб приньому діялашкола. Високийрівень викладанняв цій школівидно хоча бз того, що ректорамиїї були таківисоковченіпрофесори, якІгнатій ОксеновичСтарушич іІнокентійГізель [78, 26].
З актівпольськоїадміністраціївидно, що польськийуряд, діючи вінтересахкатолицькоїцеркви та їїнавчальнихзакладів, прагнувне допуститидо створенняукраїнськоїлатиномовноїшколи вищогорівня та їїфілій. З цієюметою корольВладислав IV недозволив викладатив Київськійколегії та їїфіліальнихшколах тихпредметів, вивчення якихвважалосяпрерогативоювищих навчальнихзакладів, ізабороняввикладаннялатинськоюмовою.
1636 р. сеймпід тискомкозаків іправославнихшляхтичівдозволив вивчатив Київськійколегії мовий науки, однакне далі початковихступенівфілософськогоциклу — діалектикий логіки. Викладаннябогослов’я, яке було необхіднедля формальноговизнання школиакадемією, заборонялося.
1658 р. за умовамиГадяцькогодоговору козацькастаршина добиласявід польськогоуряду дозволуна відкриттяв Україні двохакадемій —Київської таще однієї. Цяугода не набулачинності. Всеж поступововикладанняв колегіумідосягло рівнявищого навчальногозакладугуманітарно-риторичногоспрямування, що пізніше булоформальновизнано в царськихграмотах 1694 і1701 рр. [1, 69]
За своєюідеологічноюспрямованістюКиєво-Могилянськийколегіум, які Львівськабратська школа, сприйняв засадитримовності, успадкованівід Острозькоїгреко-слов’яно-латинськоїшколи. Протена відміну відсвоїх попередниківКиєво-Могилянськийколегіум бувстабільним, юридично забезпеченимі матеріальнонезалежнимнавчальнимзакладом, і цестало запорукоюйого тривалості.
Стабільністьіснуваннязабезпечувализначні кошти, що їх ПетроМогила заповівКиєво-БратськомуБогоявленськомумонастиревіспеціальнона утриманняколегіуму [64,39-40].
Хоч мовавикладаннябула латинськоюі за формамита основнимзмістом навчанняколегіум маловідрізнявсявід католицькихі протестантськихшкіл подібногорівня, в ньомуна той же часпідтримуваласягреко-слов’янськатрадиція, насампередшляхом участіу літургічнійпрактиці.
СтруктураКиєво-Могилянськогоколегіуму булаподібною доструктурибратської ілаврської шкіл.Після закінченнякласів («шкіл»)інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчалифілософію.Наприкінці30-х рр. курс їїбув трирічним, але пізнішевикладанняфілософіїобмежувалосядвома роками.В курсах філософії, зокрема привикладі фізикий метафізики, розглядалисьі богословськіпитання, в томучислі про походженнядуші, її безсмертя, про Бога й ангелів.Окремий клас(«школа») богословівбув організованийнаприкінціXVII ст. [1, 54-56]
ВнаслідокдіяльностіКиєво-Могилянськогоколегіуму вУкраїні зросталакількістьосвіченихлюдей, учителівпочатковихшкіл, «мандрованихспудеїв»-учителів.Сирієць ПавлоАлеппський, який проїздиву 1654 і 1657 рр. черезУкраїну, зазначаву своїх подорожніхзаписах, що тутчимало чоловіківі навіть жінокбули письменними.За його словами,«у країні козаківвсі діти вміютьчитати, навітьсироти». Це, безумовно, перебільшення, але воно засвідчує, що кількістьписьменнихлюдей в Українібула помітнобільшою, ніжу інших відвіданихПавлом країнах[78, 34-36].
Як вжезгадувалося, вихідці зУкраїниздавна виїжджалидля продовженняосвіти у Краків, у протестантськіуніверситетиГейдельберга, Кенігсберга, Лейпцига тав Італію — уПадую та іншіміста. Студентиз України бувалитакож в Римі, Парижі (Сорбонні), Відні. Деякіз них здобувализа кордономнаукові ступені.Навчання вКиєво-Могилянськомуколегіумідавало добрупідготовкудля продовженняосвіти в європейськихуніверситетах, в тому числіі в найкращихз них. Такимчином, Києво-Могилянськийколегіум включавсяв загальноєвропейськуосвітню систему, сприяв інтеграціїУкраїни в культурурегіону і всієїЄвропи.
ЗначенняКиївськоїбратської школита Києво-Могилянськогоколегіумувиходило замежі України.Так, за зразкомКиївської булареорганізованашкола Могильовськогобратства уБілорусі. 1640 р.вихованецьКиївськоїбратськоїшколи, а пізнішевикладач іректор колегіумуСофоній Почаськийбув посланийдо столиціМолдавськогокнязівстваЯсс для організаціїтам школи закиївськимзразком. Професураз Київськогоколегіуму взялаучасть такожу налагодженніосвіти й перекладаннібогословськихтворів у Москві.Подібногонауковогоцентру тут небуло, Московщинавпродовж багатьохроків дужевдало експлуатувалаукраїнськукультуру, черпаючиз академіївисокоосвіченікадри. Могутнійвплив мали нарівень піднесеннякультури вМоскві малиі українськікнижки. Томуроль цьогонауковогоосередку нарозвиток культурив Україні тасусідніх країнахпереоцінитиважко.
2.3 Братствата їхні школи
Одниміз істотнихчинників українськогорелігійногоі національно-культурноговідродженнястали братстваі заснованіними школи тадрукарні.
Першінадійні документипро легальнооформленіправославнібратства датуютьсясерединою XVIст. Серед цихдокументів— статут 1538 р.братства кушніріву Вільні, статути1542р. братстваБлаговіщенськоїпарафії напередмістіЛьвова і 1544 р.братства церквипри парафіїМиколая нальвівськомуПідзамчі. З1544р. є згадка проорганізаціюпарафіян приУспенськійцеркві на Руськійвулиці, пізніше— про «руськихстаршин», якідіють від імені«співбратіві сусідів» —патронів церкви, з 1573 р. — про «старшинбратства Богородиці»[17, 12-22]
На кінець1585р. українськіміщани центральноїчастини Львовавиробили статутсвоєї організації— Успенськогобратства. Незабаромвоно сталоназиватисятакож Ставропігійським(патріаршоюСтавропігією)на знак підпорядкуваннябезпосередньосхідним патріархам.Братство зсамого початкувважало однимз основнихзавдань піднесенняосвітньогорівня населення.Першими йогокерівникамиі визначнимиорганізаторамибратськогоруху на тереніЛьвова булиміщани з Руськоївулиці Юрійта Іван Рогатинці,Іван та ДмитроКрасовські, Лесько Малецький, Лука Губа, ХомаБабич. Більшістьїх — представникигуманістичноїкультури, яскравітворчі індивідуальності, люди, беззастережновіддані спільнійсправі. НайбільшимавторитетомкористувавсяЮрій Рогатинець, славнозвіснийпо всій РечіПосполитійі за кордономремісник, винахідник(разом з братомІваном) «новоговиду сідлярськогомистецтва», а водночас«патріарх ідоктор» дляльвів’ян, громадськийдіяч, талановитийпубліцист. Йогопомічник іоднодумець— крамар ІванКрасовський— не шкодувавзусиль дляналагодженнябратськоїдрукарні, писаввірші і відозви, очолював боротьбуза права українськихміщан [60, 31].
З міськогосередовищавийшли і визначніцерковні таосвітні діячі, які співпрацювализ братствами.Так, львів’яниномбув засновникКиєво-Печерськоїдрукарні ЄлисейПлетенецький,із західноукраїнськогомістечка Потелича, яке було однимз осередківгончарства, походили славетніписьменникий науковцібрати Стефані ЛаврентійКуколі (Зизанії), Касіян Сакович.
АвторитетльвівськогоУспенськогобратства визнавалине лише братства, що діяли напередмістяхЛьвова, а йаналогічніорганізації, що виникалив інших містах.НаприкінціXVI — на початкуXVIIст. братстваорганізовувалисяв більшостіміст Галичини, Холмщини, Підляшшя.Так, 1589р. організаційнооформилисябратства вРогатині таКрасноставі,1591р. у Берестіта Городку,1592р. у Комарні.1594р. братствазасновані уБільську й уЛюбліні, дебула невеликагромада українців.1594р. згадане якздавна існуючебратство припарафії св.Миколая в Буську.Серед почеснихчленів братствабули відомірелігійні іосвітні діячі: волинськийчашник ЛаврентійДревинський,Ігнатій з Острога, Васько з Гологір.На початкуXVIIст. відзначилисяактивною діяльністюбратства вГаличі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникаютьбратства також; в окремих селах.Близько 1615р. сталодіяти Богоявленськебратство вКиєві, а близько1617р. — Чеснохрестськебратство вЛуцьку. Виникаютьбратства і вокремих містахЛівобережноїУкраїни, алетам їхні функціїзалишалисяобрядово-побутовими.Утриманнямшкіл і шпиталів, виборами духовенствана Лівобережжізаймалися небратства, аміські й сільськігромади [60, 46].
Соціальнийсклад різнихбратств не буводнаковим із часом мінявся.ЛьвівськеУспенськебратство часунайбільшоїсвоєї активності(кінець XVI — початокXVIIст.) об’єднувалопереважнопредставниківсередніх верствміського населення— насампередремісниківі крамарів. Удругій чвертіXVIIст. керівніпозиції у львівськійСтавропігіїналежали вженайзаможнішимукраїнськимта грецькимкупцям, якісвоїм багатствомне поступалисякатолицькимпатриціям. Навідміну відкількох найвпливовішихбратств, тібратства, щобули в малихмістах і напередмістяхвеликих міст, були демократичнішимиза складом.Нерідко їхнімичленами вважаливсіх дорослихчоловіків, щомешкали натериторії тієїчи іншої парафії.Більшістьбратств недопускали досвоїх рядівдуховних осіб.Винятки становилиКиївське таЛуцьке братства, де найвпливовішимичленами булиправославніченці та шляхтичі.Зокрема, Київськебратство змоглорозпочатидіяльністьзавдяки пожертвіукраїнськоюшляхтянкоюГалшкою Гулевичівноюсвого дворуна Подолі длявлаштуваннямонастиря, школи і притулкудля прочан.[21, 52]
Львівськебратство і тібратства, якійого наслідували, часто діяливсупереч ієрархіїі навіть всуперечсвященикам-настоятелямпарафій, якщоті не рахувалисяз ініціативамичленів братств.На початку XVIIст. тривав конфліктряду братствЛьвівськоїєпархії з єпископомГедеоном Балабаном.Сприяючи розвитковіосвіти, вінводночас хотів, щоб вона залишаласяпривілеємелітарнихверств, насампереддухівництва.Однак, користуючисьсуперництвомв лоні самоїієрархії, активнідіячі братськогоруху інколизалучали насвій бік київськихмитрополитівта східнихпатріархів.Так, скориставшисьз перебуванняна ЗахіднійУкраїні наприкінці1585 — на початку1586 р. антіохійськогопатріархаЙоакима IV Доу, а 1589 р. КонстантинопольськогопатріархаЄремії II Траноса, львівськіукраїнці домоглисявід обох нихграмот, щопідтверджувалистатут Львівськогобратства, визнавализа ним правоконтролю задіяльністюєпископа. Однаксоюз патріархівз братствомзумовлювавсятактичнимиміркуваннями.Представникиієрархії нерідкообурювалися, що члени найвпливовішогов Україні Львівськогобратства «неслухають нієпископа, німитрополита, ні патріарха»[46, 97-98].
Скликуванібратствамизбори сучасникипорівнювалиіз зібраннямипротестантів.Явно реформаційнітенденціїбратства виявлялиі в догматичнихпитаннях, зокремавиступали заусунення деякихобрядів як"ідолопоклонських".Самі членибратств протестували, коли їх називали«лютрами», асоюз з протестантамивважали тактичнимманевром. І всеж супротивникибратств малирацію, коливизначали певніаналогії міжвченням радикальнонастроєнихчленів братстві доктриноюпротестантів.
Наявністьу діяльностібратств реформаційнихелементів булапороджена немеханічнимнаслідуваннямЗаходу, як твердилидеякі історики, а випливаланасампередз місцевихумов.
І якщоу подальшійдіяльностібратств ціелементи Реформаціїне знайшлирозвитку, топрограма братстваж ніяк необмежуваласяними. Це булалише одна ізскладовихчастин багатогранноїучасті братству громадсько-політичномута культурномужитті України.Міські братствавеликих містактивно виступалина захистгромадянськихправ православних, а після проголошенняБерестейськоїунії повелиборотьбу протинеї. В інтересахконсолідаціїправославноготабору Львівськебратство пішлонавіть на компромісз православнимиєпископами— ГедеономБалабаном тайого наступниками.[21, 55]
Братстваналагоджуваливзаємодопомогусвоїх членів, у разі потребинадавали їмпозики, дляпрацездатнихвідкривали«шпиталі»(притулки). Всеце допомагалозгуртуватинавколо братствширокі коланаселення.
Статутибагатьох братствпередбачали, що виборнабратська старшинамає судитичленів братств,і категоричнозаборонялизвертатисядо світськихсудів. Такимчином, братства, принаймнінайактивнішіз-поміж них, зробили якийськрок до створеннямісцевих самовряднихорганів, протиставляючиїх органамдержавної владитодішньоїПольщі [21, 43-49].
Черездеякий часпісля Берестейськоїунії виниклий унійні братства.Хоч їх статутипереважнопередбачалиповне підпорядкуваннядухівництву, тим не менше, ряд братствдовго зберігавзасаду виборностісвящениківпарафіянами.В окремих випадкахпротистоянняправославнихі унійних братствспонукалообидві сторониактивізуватикультурно-освітнюдіяльність, підвищуватиїї рівень. Позиціябратств відігравалапевну роль іу протидії тійчастині ієрархії, яка прагнулалатинізаціїобряду унійноїцеркви. Те, щобратства внеслисвоєріднийдух змаганняв життя православноїта унійноїцерков, сприялопідвищеннюрівня релігійногожиття, культурно-освітньогоруху. Хоч найстаршібратства виступалипроти унії,їхня діяльністьпозитивнооцінюєтьсяне тількиправославнимиавторами, алей більшістюкатолицькихвчених обохобрядів.
Одним зосновнихзавдань братствавважали піднесеннярівня освіти, заснуванняшкіл. Львівськабратська школастала другоюв Україніправославноюшколою вищого, ніж початковий, рівня. Випередилаїї лише Острозькашкола, середучнів та вчителівякої були йміщани, в томучислі й вихідцізі Львова [21, 52].
У 80-х рр.XVI ст. львівськимукраїнськимміщанам вдалосявідкрити школу, яка відзначаласязначно вищим, ніж раніше, рівнем організаціїта навчання.Їхні заходиу справі заснуваннятакої школи, викупу друкарніІвана Федороваі організаційногооформленняУспенськогобратства тіснопов’язані міжсобою.
Щоб поставитивикладанняв школі на належнийрівень, необхіднобуло друкуватинавчальніпосібники.Натомістьдрукарня малавелику користьвід школи: останняприваблювалаосвіченихлюдей, які моглистати редакторамиі авторамидрукованихвидань.
ПершимикерівникамиЛьвівськоїбратської школибули «руськийвчитель» СтефанЗизаній і «грецькийвчитель» Арсеній,єпископ Еласона, який жив у Львовіз червня 1586 довесни 1588 р., протенавіть післядвох роківперебуванняу Львові слабознав слов’янськімови і не бувзнайомий змісцевимизвичаями. Томубільшу рольв організаціїшколи міг відіграватиСтефан Зизаній, який користувавсяавторитетомсеред львів’яні був обізнанийз традиціямита потребамишкільної освітив Україні. Опікунамишколи булистаршини братства; як знаємо зпізнішої практики, для забезпеченняматеріальнихпотреб школибратство призначалоопікунів ізсвого числа[21, 63-66].
Найхарактернішоюособливістюбратської школиз перших днівіснування бувїї всестановийхарактер. Братчикипідкреслювали, що школа заснована«для навчаннядітям усіхстанів», «убогихза простибіг(безплатно), абагатих зарівним датком».Плата за навчаннябула порівнянонезначна івносиласябатьками учнівлише «згідноз можливостямикожного”.
Кола, пов’язані збратствами, добре розумілисуспільнезначення шкільноїосвіти. 1609р. убратськійдрукарні вийшовзбірник „Овоспитаніїчад“ (»Про вихованнядітей"). Основначастина книжкиміститьцерковнослов’янськийпереклад повчаньотців церкви, насампередІоанна Златоуста.Дехто з дослідниківвважає, щоупорядникомзбірника бувучитель братськоїшколи ІванБорецький, якийпідібрав такіцитати, яківідповідалийого власнимпоглядам іпереконанням.У написанійтогочасноюукраїнськоюкнижною мовоювіршованійпередмовіпідкреслено, що з науки, немовз джерела, «вседоброе походить», що занедбанняшкільної освітивикликає «безладдяі все зло». Трохираніше подібнідумки буловисловленов «Пересторозі», автор якоївважав значноважливішимбудівництвошкіл та друкарень, ніж спорудженняцерков [21, 69].
Виходячиз таких поглядівна значенняшкільної освіти, братчики іпов’язані зними освітнідіячі намагалисязробити своюшколу зразковою.Навчання в ній, як свідчатьджерела, малохарактер «українськихстудій» (studii Ruthenici).Разом з тимшкола маланазву греко-слов’янськоїнавіть післятого, як в нійбуло запровадженовивчення латинськоїмови. Зберігсяреєстр учнівкінця XVI ст., вякому записано61 школяра, переважноз міста Львовата Галицькогоі Краківськогопередмість.Є також кількадітей з іншихміст і сіл: синСильвестраШелеста з підміськогос. Солоніш, синшевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син вдови з м.Городка, синсвященика зс. Сихова. Історики, які використовувалив своїх дослідженняхцей реєстр, невраховували, що він охоплюєлише частинуучнів початковогоступеня, бозберігсяфрагментарно.Але братськашкола не булалише початковою, а включала йстудії вищогорівня. Початковуосвіту в нійздобували«міські сини», навчання якихоплачувалосябатьками, івбогі діти(«павпри»), звільненівід плати занавчання. Більшість«павпрів», втому числі йспіваки дитячогохору, мешкалив бурсі пришколі. Тут жилиі вбогі підліткита юнаки, якіне лише допомагалидякам-вчителям«в послузіцерковній», а й виконувалирізні дорученнябратства: копіювалиі перекладалидокументи, ходили з листами, носили книгита шрифти здрукарні насклад. Крімхлопців, щоздобувалипочатковуосвіту, прибратствах булиучні й вищогоступеня, якихназивали спудеями, або студентами.Вони не тількисамі вчилися(спершу в братськійшколі, а з другоїполовини XVII ст.— в інших середніхта вищих школахЛьвова), а й булиодночасно івчителями-репетиторами(«педагогами»)школярів-«хлопців».Освітній рівеньстудентів бувтакий високий, що декого з нихзапрошувалидо викладанняслов’янської, грецької талатинськоїмов до іншихміст, призначалибратськимипроповідниками.До речі, поєднанняв одному навчальномузакладі різнихрівнів навчаннябуло характернимдля середньовічноїі ранньомодерноїосвіти і в ЗахіднійЄвропі. Навітьпри деякихуніверситетахвелося навчанняграмоти.
Вивченняісторичногоминулого свідчить, що література, мистецтво таінші проявикультурногожиття ставалимогутнімифакторамисуспільногопрогресу лишетоді, коливони ревнослужили народові, виражали інтересинародних мас.У цьому відношеннізаслуговуєна увагу й історіябратств — громадськихорганізаційміського йчастково сільськогонаселенняУкраїни, яків XVI-XVIII стт. відіграличималу рольв суспільно-політичномужитті українськогонароду.
Братськіпроповідникибагато зробилидля розвиткуукраїнськогопроповідництва, написали йвидрукувалибагато проповідей, які й сьогоднізаймають неостаннє місцев історії українськоїлітератури.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2.4 Шкільництвоуніатів
Піднесенняосвіти в УкраїнінаприкінціXVI — у першійполовині XVII ст.було наслідкомцілеспрямованої, підпорядкованоїзавданнямрелігійно-національноговідродженнядіяльностінасампередмирян (князьОстрозький, братства) ілише на дальшомуетапі ієрархії(Петро Могилата його коло), то в створенійвнаслідокБерестейськоїунії католицькійцеркві грецькогообряду реорганізацієюосвіти з самогопочатку зайнялосьдуховенство— митрополит, деякі єпископи, керівникимонастирів, зорганізованихнезабаром увасиліанськийчин.
Незважаючина гостротупротистоянняправославних(в очах уніатів«схизматів»)і прибічниківунії (в очахправославнихвідступниківвід благочестя), на освітнійниві вони робилиспільну справу.Загроза втратитивірних на користьунії була однимз мотивів зусильправославнихна ниві шкільництва.Унійна церкватакож вважалаосвіту засобомпривернутина свій бікправославних, незадоволенихнизьким рівнемтрадиційноїосвіти. Подібно, як релігійнаполеміка сприялаактивізаціїлітератури, своєріднезмагання різнихконцепцій вгалузі шкільноїосвіти сприялопідвищеннюрівня всіхшкіл. Це даєпідставу розглянутиісторію шкілправославнихбратств і шкілїхніх релігійнихопонентів уодному розділі[43, 58-61].
Школи, організованіунійною церквою, виникли наприкінціXVI ст. й до серединиXVII ст. розвивалисяголовно напівнічно-західнихземлях Україниі в українсько-білоруськомуприкордонні— в Бересті, Володимирі, Луцьку, Холмі, Білій, Пинськута ін. Першоютакою школоюбула школа вБересті. Зправославноїв унійну вонабула реформована26 червня 1597 р. занаказом короляй переданаберестейськомуунійному владиціІпатію Потію, щоб «ліпшийпорядок і наукабути могли».Школа малавсестановийхарактер, авбогі та сиротинавчалисябезкоштовно.«На вихованьєучителей в тойшколі і дітейлюдей убогих, коториє сяучити будут,і для опатреньявсяких потребі порядку в тойшколі» корольподарував селаТорокань іЛісне, що належалидо Жидичинськогомонастиря.Організаціюберестейськоїунійної школиІпатій Потійдоручив освіченомугрецькомусвященикові, вихованцюколегії св.Атанасія у РиміПетрові Аркудію,і 1599 р. польськийкороль підтвердивцю кандидатуру.Він був доситьдіяльною людиною, володів кількомамовами і добреприслуживсяпапськомупрестоловіу поширеннікатолицькоївіри на СходіЄвропи. ЗагаломАркудій понад20 років жив вУкраїні, де вівактивну пропагандукатолицькоївіри, унії, перебуваючина посадіархімандритато Лавришівського, то Кобринськогомонастирів.Мабуть, активнамісіонерськаі пастирськадіяльність(один час вінзгадувавсяі як священикпинський) недозволила йомустворити міцнушколу в Берестіі досить швидковона, здається, припинила своєіснування [43,65].
Значнотривалішоюбула діяльністьунійної школиу Володимирі, яка перейшладо Потія разомз катедральнимсобором, приякому перебувала, а з 1598 р. була наутриманніСпаськогомонастиря.Згодом ІпатійПотій виділивна утриманняшколи 2500 зол., а1631 р. володимирськийєпископ ЙоакимМороховськийзаписав накафедральнушколу 600 золотих, проценти з якихйшли на оплатувчителю-бакалавруотцю ПрокопіюХмілевському.
У школітривалий часучителюваві навіть бувректором дияконволодимирськоїкафедри ТеодорМелешкович, або Мелешко, який, щойноотримавшипризначенняна владикухолмського, раптово помер1626 р. У його номінаціїяк «бакалавравлодимирського»на посаду владикивідзначалося, що він «человікмудрий і учений»[43, 63-64].
Поширеннявасиліянськихмонастирівсприяло створеннюмонастирськихунійних шкіл, вчителями якихбули переважноченці-василіяни.Ректором однієїз таких шкіл, що виникла уХолмі 1628 р., бувЗахарій Острожик.Пізніше єпископМетодій Терлецькийстворив у Холмігімназію (1639) длянавчання юнаків«грецьких ілатинськихнаук», яка наступногороку отрималакоролівськепідтвердження, а 1643 р. була затвердженаКонґреґацієюпоширення вірипри папськійкурії. ПапаУрбан VIII такожвидав спеціальнийпривілей школі.
Першимректором ставЯків Суша. Терлецькийхотів, щоб школаслужила всійунійній церкві, в тому числіприбічникамунії з балканськихкраїн. Римо-католицькийхолмськийєпископ ПавлоП’ясецькийпоставив питанняпро скасуванняцієї школи, претендуючи, що тільки йомуналежить правостворюватинавчальнізаклади. Втім, ця інтрига невдалась, бо Римв цьому випадкупідтримавМетодія Терлецького.Конґреґаціяпропагандивіри схвалилаі його планвпровадитидо школи навчаннягрецької мови.
Зростанняавторитетухолмськоїгімназії викликалоспробу перетворитиїї на вищу унійнуакадемію, алецей задум небув реалізований.
КорольЖиґимонд III надававунійним школам«всі права, вольності іпривілеї», зрівнюючи їхз правами католицькихшкіл, щоб в них«молоді людитим охочішбралися» донауки.
Вищийнагляд за унійнимишколами покладавсяна протоігуменавасиліянськихмонастирів.Йому належалоутримуватизагальнийпорядок у школах, піклуватисяпро відповіднечисло учнів, забезпечувативчителями, стежити, щобучні ретельновчилися, зокремацерковногоспіву й обряду.Програмамипередбачалосявивчення такожсвітських наук, щоб заохочуватисвітськихюнаків до навчанняв унійних школах.
Великаувага приділяласявивченню іноземнихмов, — передовсімлатинської, а також грецької, польської.
Як бачимо, унійні школивпродовж розглянутогоперіоду знайшлипевний розвитокпереважно набілоруськихземлях табілорусько-українськомуприкордонні.І хоч однієюз цілей уніїєпископи вважалипіднесенняосвітньогорівня кліруі мирян, уніатськійієрархії наприкінціXVI — у першійполовині XVII ст.не вдалосязорганізуватихоч трохи значноїшкільної мережіна українськихземлях. Реформаосвіти у цейперіод булазаслугою православнихнавчальнихзакладів —Острозькоїакадемії, мережібратських шкілна чолі з Львівськимі Києво-Могилянськимколегіумами.
Такимчином, можназробити висновок, що впродовжXVI-XVIIст, відбувалосяпросвітницькепіднесенняв українськійкультурі. ЗавдякизаснуваннюОстрозькоїта Києво-Могилянськоїакадемій, рівеньосвіченихукраїнців зріс, а також вонивиховали багатояскравих особистостейукраїнськоїнації, які, всвою чергузіргали важливіролі в життінашої країни.Освітній рухпідримало такожбратські школи, що засновувалисяпри братствахта унійні школи.Усі ці осередкинауки та освітив Україні зіграливелуку рольв історії культуриУкраїни, якуважко переоцінити.
Розділ3. Книгописання
3.1 Книгописніосередки
Періодкінця XVI — першоїполовини XVII ст.можна назватичасом розквітуукраїнськоїкнижковоїкультури. Такепіднесенняпозначилосьі на мистецькомуоформленні,і на тематиціта мові рукописнихпам’яток. Якщов другій половиніXVI ст., точніше, починаючи від60-х рр., відбувавсяпроцес проникненнянародної мовив літературніпам’ятки, причомуне лише світського, а й богослужбовогохарактеру, тов першій половиніXVII ст. вживаннянародної розмовноїчи українськоїкнижної мовистало явищемповсюдним [18,25-26]. Серед історичнихпричин спалахуписьменства(йдеться нелише про літературу, а й про книгописання)можна виділитидеякі основні.Поширенняреформаційнихідей сталонеабиякимпоштовхом допробудженнянаціональноїсвідомості, що, своєю чергою, спричиниловияв інтересуукраїнськихкнижників доперекладулітургійнихтекстів «простою», тобто розмовноюмовою. Другимважливим стимуломдо активізаціїкнигописаннястала появанеперервногоукраїнськогодрукарства.З одного боку, друкованакнижка збагатиларепертуарновими пам’яткамиі, зрозуміло, вигравалапорівняно зрукописноюза якістю виконаннята мобільністювиготовлення.З іншого — друкованівидання викликалитак звану читацькуспрагу на книжку, тоді як самідрукованікнижки цієїспраги вдовольнитине могли. Аджеможливостідрукарень щене відповідалирівневі попитуна їхню продукцію, друкованакнижка коштуваланабагато дорожчеза рукописну[18, 27]. Окрімтого, цензурнийконтроль недавав змогидрукувати всіпоспіль потрібнітодішній читацькійаудиторії твори(йдеться передусімпро пам’яткиполемічногописьменства, що мали подекудияскраву спрямованістьпроти офіційноїполітики тацеркви в межахРечі Посполитої).
Починаючивід серединиXVIст. в українськіземлі дедаліактивнішепроникалипам’яткизахідноєвропейськоїта центральноєвропейськоїкультури загаломі літературизокрема, здебільшогов друкованихвиданнях. Головнимипосередникамив передачізахідних пам’ятокбули чехи таполяки [4, 132-133].
Спалаху розвиткунаціональноїкнижностінасампередвиявився вістотномурозширеннікола пам’яток.Під впливомдрукованихчеських тапольськихреформаційнихпереробок, щоз’явилися вУкраїні, українськікнижники виконалипереклади«посполитоюмовою» літургійнихі канонічнихтекстів. Середтаких пам’ятокнасампередварто згадатиКрехівськийапостол другоїполовини XVIст.(після 1563р.), перекладз кальвіністськоговидання, НовийЗаповіт ВалентинаНегалевського1581р., перекладз польськогосоциніанськоготексту 1577р. МартинаЧеховича.
Тогочаснийкнижковийрепертуарзбагачувавсяза рахунокнових для українськоїкнижностіжанрів. Це були«четьї», книгирелігійногоабо й світськогозмісту. До першоїгрупи можназарахуватиУчительнеЄвангелієнового типу.Ця популярнав Україні наприкінціXVI — на початкуXVIIст. пам’яткаперейнялачимало рис«Постилли»М. Рея, першийдрук якої з’явився1557р. у Польщі, таінших протестантськихзбірок проповідей.До другої групизалучаютьдосить великеколо цілкомсвітськихтворів, що надходилив Україну ізЗахідної таЦентральноїЄвропи. Йдетьсянасампередпро пам’яткиповістевоїлітератури, зокрема твіругорськогогуманістаНіколая Олаха«Аттила», Романпро Трістаната Ізольду, уривки «Декамерона»Боккаччо, французькіфабльо (байки), польські фацеції(жарти). Розширювавсяукраїнськийрепертуар такожза рахунокоригінальнихта перекладнихтворів поезії, драми, історіографічноїпрози, правовоїлітератури[4, 142-145].
Найяскравішоюсеред церковнихпам’яток, девиразно присутняукраїнськамова, є ПересопницькеЄвангеліє 1556— 1561рр. — найранішийповний текстперекладуканонічногоЄвангелія зцерковнослов’янськоїукраїнськоюкнижною мовою.Майже одночасноз пересопницькимкодексом виниклаціла низкаінших пам’ятокз елементамирозмовної мови: ЖитомирськеЄвангеліє1571р., Євангеліє1581р. (перекладвиконав ВалентинНегалевськийу с. Хорошевіна Волині), ЛітківськеЄвангеліє кінцяXVIст., яке міститьдві вставкиукраїнськоюмовою, що органічновплітаютьсяв церковнослов’янськийтекст.
Найчастіше, судячи з кількостікопій, переписувалибогослужбовікнижки. Натомістьза різноманітністюназв і жанрівістотно переважалитвори літературидля читання, причому дедалічастіше середних траплялисяпам’ятки світськогохарактеру(повісті, поетичнітвори, літописи, хроніки, мемуарнізаписки тощо).
Упродовждругої половиниXVI — першої половиниXVIIст. в Українічасто переписувалиПрологи, оскількиза цей час пам’яткажодного разуне виходиладруком. Найбільшакількістьсписків припадаєна другу половинуXVIст., трохи меншекопій датованопершою половиноюXVIIст., решту рукописівстворено, очевидно, на зламі XVI іXVIIст. Для прикладуможна назватиПролог 1579р. ІляшаТуркевича; Пролог кінцяXVI — початкуXVIIст.; Пролог1633р.
Пам’ятки, призначенідля індивідуальногочитання, представленірізноманітнимижанрами. Виділяють, зокрема, пам’яткипатристичної, агіографічної,історичної(чи історіографічної)прози, природознавчоїлітератури, юридичні, художні.Найбільшукількістьсписків творівпатристичноїлітературидатують першоюполовиноюXVIIст., трохи меншу— XVIст. Найпоширенішимисеред них булипереписи творівВасилія Великого,Єфрема Сирина, Григорія Богослова[15, 39].
Репертуарлітературиприродознавчоїтематикипредставленийздебільшогопам’ятками, успадкованимивід візантійськоїлітератури, зокрема новимиобробкамиШестиднева, Фізіолога(збереглосянебагато списків).Натомість пропогляди західноєвропейськихвчених-гуманістівв Україні можнабуло довідатисяз друкованихвидань. [71,165]
Жанрюридичноїлітературирепрезентувалипам’ятки церковногоправа, зокремаКормчі (Номоканони), які були відомів різних варіантах.Окрім того, удругій половиніXVIст. в Україніпоширювалисякопії Литовськихстатутів, застосовуваниху судовій практиці.Серед такихпам’яток, наприклад, можна згадатиПочаївськийсписок ДругогоЛитовськогостатуту початку80-х рр. XVIст.; копію1619р. ТретьогоЛитовськогостатуту, якувиконали АдамЗалуський іЛукаш Гошковськийу міській канцеляріїКиєва; СтатутЛитовськийпершої половиниXVIIст. тощо.
НаприкінціXVIст. виниклаукраїнськамовознавчалітература, представленаздебільшогопрацями викладачівшкіл: Кирила-ТранквіліонаСтавровецького, ЛаврентіяЗизанія, МелетіяСмотрицького.Низку такогороду пам’ятоквидано друком, тексти якихкопіювали відруки. Деякітвори поширювалисялише в рукописномувигляді, зокремаанонімна «Синонімаславеноросска»середини XVIIст.,«Лексиконлатинскій»1642р. ЄпифаніяСлавинецького[71, 187].
Як булозазначено, удругій половиніXVI і особливов першій половиніXVIIст. відчутнозбагативсярепертуархудожньоїлітератури, зокрема зарахунок новихперекладів.Надзвичайнопопулярноюв Україні була«Александрія».Однак датованіXVI — першою половиноюXVIIст. списки цієїпам’ятки внаслідокчастого використанняне збереглися.Чималий інтересвикликала також«Повість проВарлаама таЙоасафа», доступнав окремих спискахта в складіПрологів ізбірників.
Упродовждругої половиниXVI — першої половиниXVIIст. візантійськатрадиція щепомітно впливалана розвитокукраїнськоїкнижності.Прикладом типукнижки, сформованогоза візантійськимзразком, можебути збірникморально-повчальнихтворів — Ізмарагд.Одночасновиникали цілкомнові типи, щосклалися підвпливом європейської(зокрема польської)книжковоїкультури (збірникиз текстамитворів світськоїлітератури: поезії, прози, драми) і як самобутнінаціональнітипи (збірникиполемічнихтворів). Заприблизнимипідрахунками, співвідношенняміж перекладнимита оригінальнимипам’ятками(за кількістюназв і копій)від другоїполовини XVIст.почало змінюватисяна користьоригінальних(переважно зарахунок полемічнихта літописних)[71, 169].
Важливо, що в рукописнукнижку XVIст. дедаліактивнішепроникалисвітські елементи: обширні передмовипереписувачів, коментарі доосновноготексту, дописки, а саме — тлумаченнянезрозумілихслів та виразів(у Кормчій 1604р.священикаВасилія), приміткиполемічногохарактеру (у«Бесідах» ІоаннаЗлатоустапочатку XVIIст.).Таке явище буловажливим показникомсекуляризаціїкнижковоїкультури. Причомунемалу рольу цьому процесівідіграладрукованакнижка якнайавторитетніша: переписувачінаслідувалиїї структуруі зміст, насиченісвітськимелементомнабагато більше, ніж рукописніпам’ятки.
Судячи іззбереженихсписків абозгадок про них, можна говоритипро певну тенденціюрозвиткукнигописання.До 80-х рр. XVIст.кількістьрукописнихпам’яток помітнозростала. Післявиникненнядрукарствавони ненадовго(на одне-двадесятиліття)трохи втратилипопит. Протевід початкудо серединиXVIIст. масштабикнигописаннявнаслідокзагальногокультурногопрогресу (друкованакнижка не встигалазадовольнятизапити широкихосвічених кіл)помітно зросли.
3.2Книгодрукуванняі література
ВпливідеологіїВідродженняі Реформаціїзнайшов відображенняу розвитковілітературиі книгодрукування.Винахід І.Гуттенберга, перехід відпапірусу іпергаментудо паперу у XVст. були передумовамиактивногорозвитку книжковоїсправи у Європі.Більшість книг, особливо наукових, в цей періоддрукувалисялатиною.
У кінціXV – на початкуXVIст. перші книгицерковнослов'янськоюмовою надрукувалиШвайпольт Фіольу Кракові іФранциск Скоринау Празі. В Україніпоштовх длярозвиткукнигодрукарствадав Іван Федороввласне, І.Федороввідновив занедбанекнигодрукарство, який втік зМоскви відпереслідуванняреакційногодуховенствау 60-х роках XVI ст.У 1573р. Федоровза допомогоюмеценатівстворив у Львовідрукарню, дероком пізнішенадрукувавзнаменитий“Апостол”(збірник описівжиття святих).Через деякийчас Федороврозорився, заклав друкарнюі на запрошеннякнязя К.Острозького,– одного з тих, хто зберігвідданістьправослав'ю,- переїхав уйого маєтокв м. Острозі.Саме в цей частут за ініціативиК.Острозькогоздійснювавсяграндіознийпроект – готувалосядо друку першеу слов'янськомусвіті повневидання Бібліїцерковнослов'янськоюмовою. Щоб уявитимасштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуківдостовірноготексту К.Острозькийспорядив послівдо Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листуванняз Вселенськимпатріархом, створив приОстрозькійакадемії спеціальнукомісію з перекладуСвятого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених.У 1581р. “ОстрозькаБіблія” (1256 сторінок)побачила світ, ставши взірцемдля всьогоправославногослов'янства.Її примірникикупили королівськібібліотекиШвеції і Франції, що свідчилопро високийрівень видання.У Москві Бібліяпереписувалася, так що ”ОстрозькаБіблія“ довгозалишаласяєдиним подібнимвиданням. [53,26]
Друкарськасправа отрималарозвиток у всійУкраїні. Вжев першій половиніXVII ст. тут нараховувалосяблизько 20 друкарень, найбільшоюз яких буладрукарня вКиєво-Печерськійлаврі. Друкарністворювалисяна кошти меценатів, Війська Запорозького.Активно займалисяорганізацієютипографійбратства.
Зростаннякнигодрукуванняв Україніілюструєтьсятакими цифрами.Якщо за 30 років(1574-1605 рр.) друкованапродукція всіхдрукарень вУкраїні знаходиласяв межах 460 друкарськихаркушів (щоприблизноеквівалентно46 сучасним книгамна 150 стор.), тотільки за 5 років(1636-1640 рр.) – вже понад1927 друк. аркушів.
Порядзі стаціонарнимидрукарнямитакож булипересувні. Досередини XVII ст.нараховувалосявже близько40 різних друкарень.Найбільшупитому вагуу друкарськійпродукції маликниги релігійногохарактеру, алевидавалисятакож науковітрактати, довідники, календарі, підручники.Деякі з підручниківвідіграваливажливу рольв освіті. Так, граматику, автором якоїбув М.Смотрицький(1619р.), М. Ломоносовназвав “вратамивченості”. Вонаперевидаваласябільше 150 роківпрактично унезмінномувигляді. Примітнийтой факт, що вдомашніх бібліотекахбагатих львівськихміщан нараховувалисядесятки і сотнікниг [53, 38].
В частиніУкраїни, якаперебувалапід владоюМоскви, у XVIIIст.царський урядпроводитьреакційнуполітику щодокнигодрукування.Були забороненіпублікаціїукраїнськоюмовою, введеніцензурні обмеження.В інструкціїдрукарням, яказ'явилася в20-х роках XVIIIст., говорилося, що книгодрукуванняповинно здійснюватисятак, щоб “никакойрозни и особливогонаречия небыло”. Черезштрафи, накладеніна Чернігівськудрукарню, воназбанкрутувала.Після ліквідаціїЗапорозькоїСічі у 1775р. книгодрукуванняукраїнськоюмовою занепало.
Розвитоккнижковоїсправи бувпоштовхом длярозвитку літератури.Ця сфера культуриповною міроювідбивалаперехіднийхарактер епохи, той час, коливідбувалосяформуваннянаціональноїмови, новихстилів і жанрів, піднімалисянові теми, якіу попередністоріччя вважалисязабороненимиабо непотрібними.Найбільш яскравонові тенденціївідображалаперекладналітература.У XVI ст. були перекладеній опублікованірізні науковітрактати ідовідники, наприклад, медичний довідник“Аристотелевіврата”. ПоширюютьсяперекладиСвятого письма, які представлялитакий жанр, якагіографія.Одним з найбільшцінних вважається“ПересопницькеЄвангеліє”, створене у 1561р. Переклад зболгарськоїмови і підготовкатексту булизроблені ченцямиПересопницькогомонастиря наВолині. Причомупереклад Святогописьма впершезроблено на“просту” українськутогочасну мову“для лепшоговиразуміннялюду христіанськогопосполитого”[57, 26-31].
Порядз перекладноюлітературоюз'являютьсяоригінальнітвори. У XVIст.відмічаєтьсярозквіт українськогоепосу — створюютьсядуми, балади,історичніпісні, які Т.Шевченкоставив вищегомерівськихпоем. Наприклад, популярнимибули цикли дум“Маруся Богуславка”,“Самiйло Кiшка”та ін. Епічнітвори присвяченівизвольнійтематиці, в нихоспівуютьсялицарство ігероїзм, братствоі вірністьправослав'ю.
Сплесклітературногопроцесу в Українібув пов'язанийз Брестськоюцерковноюунією. Помітнемісце в ційситуації влітературнійтворчостізайняв жанрполемічноїлітератури, який виник якреакція наекспансіюкатолицькоїцеркви в Україні.Письменники-полемістиМелетій Смотрицькийу творі “Тренос”(грец. — “плач”- плач православноїцеркви черезвідступництвоїї дітей); ЗахарКопистенськийу “Палінодії”(“книга оборони”),Іван Вишенськийу “Раді проочищення церкви”виступали противтручанняпольськогоуряду у справиправославноїукраїнськоїцеркви, викривавйого політикуза принципом“чим гірше, тимкраще”. Справав тому, що православнісвященики, якіпризначалисясеймом, частобули недостатньоосвіченими, відрізнялисясумнівнимиморальнимиі особистіснимиякостями. Одинз таких священиків, Кирило Терлецький, постав передсудом за вбивствоі згвалтування.Мали місцездирство грошейу парафіян, розпродажцерковногомайна і земель.Внаслідокцього, як і зазадумувалиті, хто проводивтаку політику, витісненняправославноїцеркви католицькоюбуло б неминучим[57, 46].
Однакполемісти необмежувалисяпроблемоюборотьби знаступом католицизму.У своїх творахвони порушувалипитання реформуваннясамої православноїцеркви, колективногоуправлінняїї справами, висміюваливідсталістьі консерватизмправославнихієрархів. Крімтого, піднімалисяі соціально-політичніпроблеми: нерівноправностілюдей, експлуатаціїлюдини людиноюй одного народуіншим. Особливийполемічнийпафос виділяєтвори ІванаВишенського.Наприклад, у“Посланні доєпископів”він викриваєдуховенствояк користолюбців, що забули Бога.Єдиним способомпорятункулюдини відегоїзму і жорстокостісвіту він вважавчернецтво. СамВишенськийемігрував доГреції і ставченцем-відлюдникомв одній з святихпечер на горіАфон.
У XVI-XVIIст.поетичні творинайчастішестворювалисямандрівнимидияконами іпіддячими — учнями духовнихшкіл. У періодлітніх канікулвони подорожувалиі писали віршованітвори на замовлення, з метою заробітку.Зміст цих віршівміг бутихвалебно-величальним(панегірик) абопов'язаним зісмертю і похоронамибудь-кого зізнатних людей(мадригал). Разомз тим багатоепіграм, віршів, поем булиавторськими.Наприклад: СебастіянКленович –“Роксоланія”,“Звитяжствобогів” та ін., Симон Пелакід– “Про Острозькувійну”, Дем'янНаливайко –“Про час”, “Простарожитнийклейнод” таін., ієромонахДубненськогомонастиряВіталій – епіграмиз книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід(Шимонович) –“Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький– “Лямент усвіта вбогих…”, Касіян Сакович- “Вірші на жаліснийпогріб шляхетногорицаря ПетраКонашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович– книга любовнихпісень “Роксоланки, або Руськіпанни”, СофронійПочаський –поетична книга“Евхарістиріон, або Вдячність”, АфанасійКайнофольський– книга “Тератургіма, або Чуда”, КирилоСтавровецький- збірник віршів“Перло многоцінноє”, ОлександрМітура — “Узордоброчесности”, Лазар Баранович– вірші в книзі“АполлоноваЛютня”(1971), ІванВеличковський– книжка “Зегарз полузегарком”та ін. Українськіпоети частовикористовувалибіблійні теми, багато увагиприділялосяпроблемамморалі, релігії, що відповідалотогочаснимсмакам. У тойже час в цихтворах рідкоприсутні художніобрази, інакомовність, метафора. Всеце додає поезіїXVI-XVIIст. дещо наївного, невитонченогохарактеру.Треба врахуватиі те, що літературноїнорми в українськіймові на той часще не було, узв'язку з чимвіршовані твориважко сприймаютьсясучасним читачем.Проте українськапоезія XVI — першоїполовини XVIIIст.переживалаважливий етапсвого розвитку.Автори використовувалит.зв. силабічнуі несилабічнусистеми побудовирядків, умілокористувалисяримою і віршованимрозміром. Частовживалися 4- і5-стопний ямбі хорей [57,53].
У XVIIст.популярноюстає драматургія.Найбільш поширенимибули два видидрами: релігійнаі шкільна. Релігійнадрама, в своючергу, поділяласяна три форми: містерія — таїнствоспокутуваннягріхів людейІсусом Христом; міракл — подіїжиття святих; мораліте — драми, в яких виступалиалегоричніфігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості таін. і велисярозмови повчальногохарактеру.
Шкільнадрама розроблялане тільки релігійні, але і світськітеми. Її метаполягала передусіму допомозіучням і студентамв їх вивченнітворів грецькихта римськихавторів, а такожБіблії. ПоетДмитро Тупталостворив різдвянудраму “Комедіяна Різдво Христове”, Симеон Полоцький- драму “ПроНавуходоносора”, Григорій Кониський- “Воскресіннямертвих”.
Своєріднимлітературнимжанром булилітописи. Небудучи історичнимидослідженнямив повному розумінні, літописи поєднуютьриси науки імистецтва. Якщоперші редакціїКиївськоголітопису, створеногона початкуXVIст., тяжіли додавньоруськоїстилістики, то більш пізніредакції маютьознаки новогочасу. У XVIIст. з'явилисялітописи, яківідобразилинайбільш яскравіі важливі подіїтого часу — формуваннякозацтва, Визвольнувійну 1648-1657р. таін. — літописСамовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирськілітописи. Нарівніз документамиавтори літописіввикористовувалифольклорніджерела, власніспогади. Літописивідіграливажливу рольу розвиткулітературита науки.
Отже, придослідженніданого розділу, ми дійшли висновку, що в періодкінця XVI — першоїполовини XVII ст.був періодомпіднесеннякнигописаннята книгодрукування.Завдяки появіосвітніх осередківна Україні, таких якаКиєво-могилянськата Острозькаакадемії, зрослікількістьлюдей, які моглизайматисякнигописанням.Сприяла цьомуі Берестейськаунія, наслідкомякої з’явиласяполемічналітература.Друкарськусправу відновивІван федоров, а осередкомукраїнськогодрукарствастала Острозькадрукарня.
продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 4.Тенденціїрозвитку наукита мистецтва
4.1 Галузі науки
Розвитокнауки в другійполовині XVI —першій половиніXVII ст. був тіснопов’язанийз тими загальнокультурнимипроцесами, якіпереживалоукраїнськесуспільствов зазначенийперіод. Радикальнийповорот доЗаходу позначивсяновими якіснимизрушеннямив усіх сферахкультурногожиття українськогонароду, в томучислі і в царинінауки.
Як вжеговорилося, українськакультура довгорозвиваласябез державноїпідтримки, заслабкої участісоціальноїверхівки. Цепризводилодо відставаннятакої сферикультури, якнаука. Особливоце стосуєтьсяприродничихнаук, для розвиткуяких завждибули необхідніспеціальнеобладнання, фінансовезабезпечення.
Що стосуєтьсягуманітарнихнаук, то тутуспіхи буливагомішими.Зокрема у самостійнугалузь виділиласяфілософія, хочаі досить пізноза європейськимимірками — у XVIII ст.У ЗахіднійЄвропі в цейчас утверджуєтьсяідеологіяПросвітництва, яка висуваєтакі цінності, як раціоналізм, демократизаціярізних сфержиття, пантеїзму філософії.Люди схилялисяперед можливостяминауки й освіти, вважаючи їхбезмежними.Але для світоглядуепохи був характернийспрощений, механістичнийпогляд на методинауковогодослідження.Так, французькийвчений П.Лапласвважав, якщовідомий початковийстан тіл, томожна обчислити, що буде завтраі через 100 років, оскільки законируху є незмінними[45, 142-144].
ІдеїПросвітництварозвиває такийфілософ, якФеофан Прокопович, вихованець, а надалі професорі ректор Києво-Могилянськоїакадемії. Усвоїх головнихроботах “Правдаволі монаршої”,“Слово в неделюцветную о властии чести царской”Прокоповичвиклав своюконцепцію“просвіченогоабсолютизму”.Державна влада, на думку філософа, має божественнийхарактер, амонарх є посуті батькомдля своїх підданих.Подібно Т.Гоббсу, Прокоповичстверджує, щолюди, побоюючись“війни всіхпроти всіх”, створюютьдержаву, яказахищає їх відвнутрішніхі зовнішніхворогів. Однак, на відміну відДж.Локка іШ.Монтеськ'є, він вважав, щолюди передаютьтурботи продотриманнясвоїх правдержаві назавжди.Народна масаповинна підкорятисямонарху, тимбільше що освіченийправитель небуде ні злим, ні несправедливим.Але народ володієв деяких випадкахі активнимифункціями — вінможе висловлюватисвою думку, критикуватиполітику монархаі навіть вибиратийого, якщо спадкоємцяпрестолу затими або іншимипричинами невиявиться [45,149].
Доситьідеалістичналогіка Прокоповичабазуваласяна його поглядахна людину. Природазаклала у людинудобро, зло жз'являєтьсяз суспільства, від бідності.Зло, вважавПрокопович, можна перемогтиза допомогоюосвіти. Визнанняу народу активноїфункції, прояку писав Прокопович,є одним з істотнихзавоюваньвітчизняноїсуспільноїдумки.
Особливемісце в історіїяк української, так і світовоїфілософіїзаймає ГригорійСковорода.Подібно європейськимпросвітникам, він схилявсяперед розумом, наукою. Алеосягненнялюдиною світуз його жорстокістюй егоїзмом незробить людинущасливою. Щастядає людинісвобода, самопізнанняі “сродний”труд, тобтотворча праця, характер якоїрізний длякожної конкретноїлюдини. Вільнатворча працяі просвітництворозвиваютьв людині добріначала, закладеніприродою, — такміркує Сковородав творах “БлагороднийЕродій”, “Убогийжайворонок”,“Бджола і Шершень”та ін [45, 153].
Сковородаоднозначновідкидає світоглядніположення епохиВідродженняпро “сильнуособистість”, яка багатобажає і багатодосягає. У надмірнійсоціальнійактивності, прагненніоволодітисвітом за допомогоюрозуму, знань, волі, зброїфілософ вбачаєодну з головнихпричин всіхбід сучасногойому життя.Бажання багатства, слави і владивселяють в душузлобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволеннясобою і всім.Вихід з суперечностілюдського буттяодин — зреченнязайвих бажань, в тому числіпрагнення славиі влади, а такожобмеженняпотреб людинишматком хлібаі водою. Богзробив важкенепотрібним, а потрібненеважким — стверджуєфілософ.
Схиляючисьперед розумом, Сковорода бувдалекий відабсолютизаціїйого можливостей.Наскількисвітло розумуможе досягатиістини, настількивін може іпомилятися.Людина доходитьдо істини ісерцем, і такийшлях може бутибільш коротким.Висуваючиположення проважливу роль, яку відіграєв людськійдіяльностіінтуїція, емоційнаі підсвідомо-несвідомасфери, філософна сторіччявипередив свійчас. Винятковоактуальна ійого думка прогармонію відносинміж людьми іприродою, якуСковородавважав божественною.Людина не повиннавважати природучимось неживимі бездушним,і тоді, подібнодо давньогрецькогоАнтея, вонабуде нескінченночерпати силиз неї.
Ми вжезазначали такенове для тогочасу явище, якактивне впровадженняв навчально-освітнюпрактику українськихшкіл так званихсеми вільнихмистецтв (septemartes liberales), які віддавнакультивувалисяв західноєвропейськійсистемі освіти, в тому числів католицькихшколах, що діялина українськихземлях. Сімвільних мистецтв, або «сім науквизволених», як їх тоді називали, це науки тривіуму— граматика, риторика, діалектикаі квадривіуму— арифметика, геометрія, музика, астрономія.Орієнтаціяукраїнськихшкіл на вивченнявільних наукпозитивновпливала нетільки на піднесеннярівня освітий наближенняїї до загальноєвропейськихформ, а й об’єктивносприяла розвитковіцих наук наукраїнськомуґрунті. І справді, наприкінціXVI — першій половиніXVII ст. розвитококремих галузейзнань в Українідосяг значногорівня. Особливоінтенсивнопочали розвиватисясловесні дисципліни, зокрема граматика, риторика йпоетика, котрі, як відомо, булиосновою такзваних гуманістичнихстудій. Меншерозроблялисянауки квадривіуму— математика, астрономія, музика, а такожправо, медицина, логіка [45, 158-159].
Розглянеморівень розвиткуукраїнськоїнауки наприкінціXVI — у першійполовині XVII ст.за окремимигалузями знаньі в тому порядку, в якому їх традиційнопредставленов системі «семивільних мистецтв».
Граматика.Найбільшогоуспіху українськівчені досяглив розробціграматичноїтеорії і творчомузастосуванніїї до церковнослов’янськоїмови. За їхнімпереконанням, граматикапосідала центральнемісце в системіосвіти і духовноїкультури загаломяк засіб, задопомогою якогоможна досягтивсіх іншихзнань.
Переконанняпро особливуроль граматикив системігуманітарнихнаук з початкомXVII ст. стало панівнимсеред освіченогозагалу. Так, увиданій 1632 р.збірці викладачіві спудеїв гімназіумупри Києво-Печерськійлаврі "Євхаристиріон"прославляються«сім вільнихнаук». І першим«коренем умієтности», тобто знання, вони називаютьграматику. Прицьому нашівчені-філологипішли власнимшляхом: використовуючидосягненнятогочасноїєвропейськоїграматичноїнауки, переважнов царині латинськоїта старогрецькоїмов, вони спрямувалисвої зусилляна науково-теоретичнеопрацюванняцерковнослов’янськоїмови як символустарокиївськоїкультурно-національноїтрадиції. Таківидатні тогочаснікнижники, якЛаврентійЗизаній, МелетійСмотрицькийі Памво Бериндапрагнулинауково-теоретичнимопрацюваннямцерковнослов’янськоїмови поставитиїї в один рядзі світовимимовами — латинськоюта грецькою,і засвідчититаким чиномзагальнолюдськезначеннясхіднослов’янськоїкультурноїтрадиції, їїрівноправністьз іншими визнанимикультурнимитрадиціямихристиянськогосвіту.
Основнимзавданнямнауково-теоретичноїрозробкицерковнослов’янськоїмови українськівчені вважаликодифікаціюцієї мови, тобтоповерненняїй первісних, так би мовитикласичних норм.Цей принципзближував їхз теорією іпрактикоюфілологів добиВідродження, котрі, віддаючиперевагу класичнійлатинськіймові над середньовічною, наполегливовиправляли«вульгарну»латину.
Першимиспробувалиукласти граматикуцерковнослов’янськоїмови в Українікнижники «славногограда Острога»на прохання«жителей столицывеликаго князстваграда Вильни».Їхня «КграматыкаСловенскаязыка», яка щезначною міроюґрунтуваласяна середньовічнихпівденнослов’янськихграматичнихтрадиціях, булавидрукованав цьому ж «градіВільні» 1596 p [45, 164].
Латинськійосвіченостікатоликівправославніпрагнули протиставитиорієнтаціюна грекомовнукультуру. Томуважливою подієюнауково-культурногожиття Україникінця XVI ст. ставвихід у світпідручникапід назвою«Адельфотис.Граматікадоброглаголивагоєллино-словенскагоязыка» (Львів,1591 р.), створеного«спудеями»Львівськоїбратської школиі їх вчителемАрсенієм Еласонським.Цей теоретичнийпідручникгрецької мовинаписанийпаралельнодвома мовами: грецькою і«словенською».Вона на практиціпоказала те, що теоретичнодоводили українськівчені того часу— рівноцінністьгрецької іцерковнослов’янськоїмов. Водночасїї поява заохочуваладо написанняспеціальнихграматикцерковнослов’янськоїмови.
І такаграматиканезабаромз’явилася. Цебула «Граматикасловенська»ЛаврентіяЗизанія, щовийшла друком1596 р. у Вільні. Їїавтор першимспробувавосмислитибудову церковнослов’янськоїмови на основіграматичноїтеорії свогочасу, а такожнормалізувавправописсхіднослов’янськогописьменства.«Граматика»Л. Зизанія помітновплинула надальший розвитокмовознавствав Україні, їїзасади згодомпоглибив усвоєму підручникуцерковнослов’янськоїмови МелетійСмотрицький.Він був глибокообізнаний нетільки з вітчизняноюфілологічноютрадицією, ай ґрунтовноопанував тогочаснуєвропейськуграматичнунауку, зокремапраці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М.Крузія. Підручникпід назвою«ГрамматікиСлавенскіяправильноєсинтагма...»(вийшов друком1619 р. у м. Єв’є поблизуВільна) вінстворив, в основному, під час викладанняв КиївськійБратській школі(1616 — перша половина1618 р.). Своєю працеюСмотрицькийзаклав міцніоснови не тількиукраїнської, а й усієїсхіднослов’янськоїлінгвістики.До серединиXVIII ст. вона булаєдиним підручникомз граматикив школах України, Росії та Білорусі.Великої популярностізажила працяМ. Смотрицькогоу Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії. Вонабула відомай за межамиареалу функціонуванняцерковнослов’янськоїмови: відоміїї перекладилатинськоюмовою.
Українськівчені того часупоступовопереходятьвід нагромадженнянародорозмовноголексичногоматеріалу достворення найого основісистематичногопідручника«простої» мови.Їхні зусилляувінчалисяпоявою 1643 р. «Грамматыкисловенской»Івана Ужевича— першої науковоопрацьованоїграматикиукраїнськоїмови. Про їїавтора ІванаУжевича знаємо, що походив вінз українськоїетнічної території(найвірогідніше, з галицько-волинськогопограниччя)і був студентомКраківського(1637 — 1641), а згодомПаризького(1643 — 1645) університетів.Написана латиною1643 р. (з 1645 р. відомийвдосконаленийваріант) «Грамматыкасловенская»Ужевича подаєнарис граматичноїсистеми українськоїкнижної мовиXVII ст. Ця граматичнапраця повністювідповідалатеоретичномурівневі мовознавчоїнауки своєїдоби. Автор бувдобре обізнанийз тогочаснимивітчизняними(зокрема М.Смотрицького)й зарубіжними(наприкладП.Статоріюса-Стоєнського)граматикамита граматичнимитеоріями, щобули успадкованівід ДавньоїГреції та Риму; він володівсучасною йомуметодикою описузвуковогоскладу та граматичноїбудови мови.Призначаючисвою книгунасампереддля західногочитача, автор, природно, відштовхувавсявід латинськоїграматики, алеразом з тимдбав про забезпеченняв ній адекватногоопису українськоїкнижної мови, що її, як це можназробити висновокз його теоретичнихміркувань іпрактичнихпорад, знавдосконало.Разом з тим утворі Ужевичапомітний порівняльнийаспект: інодівін показуєморфологічніособливостіпольської, чеської, хорватськоїмов. Частопідкресленовиділяє подібністьслов’янськоїграматичноїсистеми долатинськоїабо відмінностіміж ними. ПринагідноІ. Ужевич длязіставленнязалучає прикладиз грецької тагебрайськоїмов. Все це можесвідчити проте, що свою книгуавтор пропонувавпередовсімувазі освіченихфілологів[45, 172].
МовознавчадіяльністьЛ. Зизанія, М.Смотрицького, П. Беринди, І.Ужевича створила, по суті, ціліснийнауково-філологічнийнапрям у духовнійкультурі Україникінця XVI — першоїполовини XVII ст.їхні праці, особливо вгалузі граматикиі лексикографіїцерковнослов’янськоїмови, заклалитеоретичніоснови длямайбутніхславістичнихстудій.
Риторика.Курсириторики, які тісно пов’язаноїз нею поетики, в українськихнавчальнихзакладах кінцяXVI — XVII ст., поприте, що сприялирозвитковіораторськогомистецтва, літературноїтеорії та виробленнюпевних естетичнихвартостей, відігравалище й педагогічнуроль: вони служилививченню класичних, переважнолатинськоїта церковнослов’янськоїмов і плеканнюінтелектуальнихздібностейучнів. Можливо, саме тому появаукраїнськихриторик збігаєтьсяу часі з виникненнямперших українськихшкіл гуманістичноготипу — Острозького«тримовноголіцею» (гімназіуму), Львівськоїбратськоїшколи, Києво-Могилянськогоколегіуму. Цеж, очевидно, було причиноюі того, що навідміну відграматичноїнауки, в якуукраїнськівчені внеслибагато новогой оригінального, в курсах риторикий поетики вони, в основному, йшли за готовимиєвропейськимизразками.
Про зростанняінтересу донауки риторикив Україні назламі XVI — XVII ст.свідчить автентичнийдокумент тогочасу — навчальнапрограма Львівськоїбратської школиз 1586 р. Спонукуючиучнів вивчативільні науки, автори документаповідомляють, що «діалектикуи реторику ииные философскиеписма, школеналежачыє»перекладено«по словенску»і «в школЂ львовскойруським языкомсписано» [45,175-177].
Одна такаскомпонована«по словенску»риторика зберегласядо наших днів.Це слов’яномовнариторика зкінця XVI ст., відомав науці піддуже неточноюназвою «макаріївська».На тій підставі, що кілька копійз неї були віднайденів XIX ст. у книгозбірняхМоскви і Новгорода, російськідослідникиприписувалиїї авторствоновгородськомумитрополитовіпочатку XVII ст.Макарієві.Однак, як показалинайновішідослідження, згадана риторикавиникла в Україні, про що переконливосвідчать їїмовні такультурно-типологічніособливості.Недавно виявленопрототип цієїпраці — ним бувадаптованийваріант латиномовноїриторики знаменитогонімецькоговченого ФіліпаМеланхтона, укладений йогопослідовникомЛукою Лосієм.
Як можназдогадуватися, ця риторикавиникла внауково-освітньомусередовищіОстрога абоЛьвова. Вонаскладаєтьсяз двох книг, перша з якихохоплює п’ятьрозділів: 1) загальневизначенняриторики таїї завдань; 2)про роди промов(повчальні, судові, медитативній демонстративні);3), про загальнімісця для кожногороду промов;4) про збудженняпристрастей;5) про порядокслів або суджень.Не всі з цихрозділів однаковошироко викладені, але між нимивідчуваєтьсявнутрішнійзв’язок, щовипливає зосновної метинауки риторики.Автор дає такевизначенняриторики: «Риторикаєсть, яже научаєтпути правогои житія полєзногодобрословия.Сію же наукусладкогласіємили краснословіємнарицают, понежекрасовитоиудобно глаголатии писати научаєт»[45, 179].
Передритором ставлятьсядва завдання: по-перше, досконалознати всі правиласкладанняпромов; і, подруге, зміст йогопромов має бутисуто діловим, суспільнозначимим.Це був першийвідомий підручникриторикицерковнослов’янськоюмовою. Пізнішікурси риторикиукраїнськогопоходженняпов’язані зКиєво-Могилянськимколегіумомі написанілатинськоюмовою.
Культурнезближення ізЗаходом стимулювалорозвиток іншихсловесних наук, зокрема поетики, що була тіснопов’язана зриторикою.Власне за уявленнями, які панувалив той час у Європі, риторика йпоетика не маличіткого розмежування.
Такерозуміннявзаємозв’язкуриторики іпоетики сталонабутком іукраїнськихгуманістичнихшкіл, зокремаКиєво-Могилянськогоколегіуму, професори якогоабо читалипаралельнікурси цих наук, або їх суміщали.Розвиток наукириторики ітісно пов’язаноїз нею поетикипомітно вплинувна утвердженняв духовнійкультурі Українигуманістичнихпринципів.Культ риторикиі поетики в цейперіод починаєпоступововиходити замежі шкільнихпрограм таканонів і наповнюватиінтелектуальнежиття тогочасноїУкраїни. Длякультурнихдіячів Україникінця XVI — першоїполовини XVII ст.слово ставалосимволом знанняй освіти, воноототожнювалосяз культуроюзагалом. І вцьому якразнайбільшепроявиласяренесансно-гуманістичнасутність українськоїдуховностіцієї доби.
Діалектика,Проте для того, щоб бути по-справжньомукультурним, недостатньодосконаловолодіти писанимсловом, потрібноще й вміти логічновисловлюватися.Це добре усвідомлювалипровідні діячіукраїнськоїкультури, томувони, йдучи вруслі західноїкультурноїтрадиції, приділялиувагу вивченнюдіалектики, тобто початківлогіки [45, 179-181].
У системітривіуму, яквідомо, діалектиказаймала третє, завершальнемісце, її засвоєння, тобто оволодінняосновнимизаконами логіки, полегшувалоопануваннянаук вищогорівня — математики, астрономії, музики, а такожфілософії ібогослов’я.
Кінцем XVI ст.датується появав Україні першихпосібниківдіалектики«слов’яноруською»мовою. Це булиперекладеніпідручникирізного походження.Перший з них— «Діалектика»Іоанна Дамаскина, візантійськоговченого-богословаVIII ст. Ця логічнапраця булавідомою в Україніще в XI ст. уцерковнослов’янськомуперекладі.НаприкінціXVI ст. заходамигуртка вчених, що існував підпатронатомемігранта зРосії князяА.Курбськогов містечкуМиляновичахна Волині,«Діалектика»Дамаскина булазаново перекладена«слов’яноруською»мовою.
Яку ж цінністьстановить«Діалектика»Дамаскина вметодологічномувідношенні? Вона знайомилатих, хто її вивчав, з чотирма основнимиметодами пізнаннядійсності: а)розподіл родівна види за допомогоювидових відмінностей; б) поєднанняроду з видовимивідмінностямиі визначення, яке виникаєвнаслідок цьогопоєднання; в)розподіл складногона прості елементи; г) доведення.Як бачимо, в«Діалектиці»Дамаскина, яку, до речі, вінототожнювавз логікою взагалі, практичновідсутній такийважливий розділнауки логіки, як вчення проречення (судження)і силогізми.
Можливо, саметому в інтелектуальнихколах Острогавже в середині80-х рр. XVI ст. виниклаідея доповнити«Діалектику»Дамаскина самерозділом просилогізми.
Першіукраїнсько-білоруськідіалектикинебагато вносилидо загальногорозвитку наукилогіки. Їхнійнауковий змістзагалом відповідавтому рівневіформальноїлогіки, якийдавала традиційнаєвропейськасхоластичнаосвіта. Новиму розвиткулогічних знаньв Україні булохіба те, щоперекладамикурсів діалектики«слов’яноруською»мовою українськівчені творилиґрунт для виробленнялогіко-філософськоїтермінологіїна новій, народорозмовнійоснові.
Систематичнеж викладаннядіалектикив Україні, започаткованев КиєвоМогилянськомуколегіумі, велося латинськоюмовою. В ідейномузмаганні двохкультурнихвпливів — західногоі східного —перемоглаєвропейськанауково-філософськатрадиція, щобуло результатомзагальноїпереорієнтаціїукраїнськоїдуховностіна Захід. У дусізахідноїуніверситетськоїтрадиції професориКиєво-Могилянськогоколегіумупочали викладатидіалектикув загальномукурсі філософіїяк вступнучастину до такзваної великоїлогіки (Logica major). Протемова про цепіде трохидалі.
Математика.Математика(арифметикаі геометрія)за програмою«семи вільнихмистецтв» тежмала входитидо програмигуманістичнихшкіл середньогорівня. Є дані, що систематичневикладанняматематичнихнаук, зокремаарифметики, велося вже вОстрозькійшколі. Про цесвідчить рукописнийзбірник початкуXVII ст., який походитьз Острога імістить рядзадач і вправз арифметики.Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані зторговельноюпрактикою інагадують тізадачі, що їхдоводилосярозв’язуватикупцям.
Про зацікавленістьв Україніматематичниминауками назламі XVI — XVII ст.свідчить тойфакт, що в особистихбібліотекахосвічених міщанта представниківдуховенствабули книгинауково-природничогозмісту. Судячиз підручниківта рукописнихпосібників, якими користувалисяв школах XVI —початку XVII ст., автори цихпраць розрізнялидва види арифметики: числову, абозвичайну, і такзвану лінійну, обчисленняв якій виконувалисяна лініях задопомогоюкамінців абоспеціальнихжетонів.
У математичнійлітературіXVI — початку XVIIст., що поширюваласяв українськомунауково-освітньомусередовищі, переважає такзвана лінійнаарифметика.Зразком цьоготипу арифметичноїнауки слідвважати друкованийлатиномовнийпідручник«Лінійна арифметика»БенедиктаГербеста, щовийшов у Кракові1561 p. (Benedicti Herbesti Neapolitani. Arithmetica linearis, 1561).Цей підручникстав такимпопулярним, що впродовжнаступнихп’ятнадцятироків витримавще п’ять видань.Зміст «Лінійноїарифметики»Гербеста загаломвідповідаврівневі європейськоїарифметичноїнауки тогочасу. В нійвикладені, якце було тодізаведено, дев’ятьарифметичнихдій. До чотирьохосновних —додавання, віднімання, множення іділення — Гербестдодав ще такідії, як нумерація, подвоєння, роздвоєння, піднесеннядо степеня ідобуваннякореня [45, 186].
Є відомостіпро викладанняарифметикита геометріїв Києво-Могилянськомуколегіумі. Прорівень цихпредметів можесвідчити«Арифметичнийрукопис» серединиXVII ст., який єучнівськимизаписами відомогокультурногодіяча СимеонаПолоцькогоз часів йогонавчання уКиєво-Могилянськомуколегіумі. Тут, зокрема, викладеноправила виконаннячотирьох арифметичнихдій, прикладита способиперевіркиправильностіїх виконання.Таблицю множенняподано у формітрадиційноїтаблиці Піфагора.В розділі «Прозолоте правило»зазначено, щозастосуванняцього знаменитогоправила, якеінакше називаютьправилом трьох, або правиломпропорційнихчисел, приноситьвелику користь.Розглянутодва види «золотогоправила» — прямета зворотне(кожне з якихбуло простимта складним).Способи застосуванняправил поясненона конкретнихприкладах, аодержані результатиперевіряються.Зміст розділу«Про дроби абохвилини (мінути)»обмежуєтьсяелементарнимивідомостямипро звичайнідроби та їхнєзастосуванняв астрономії, геометрії, мірній справі, торгівлі. Взв’язку з розглядомпитання проподіл години, хвилини та колана градусиподано короткуінформаціюпро шестидесятковусистему числення, яка серед астрономівантичностіі середньовіччямала більшепоширення, ніждесяткова.
Вивченнядробів, як іарифметикизагалом, маловелике значеннядля засвоєнняінших точнихнаук, зокремагеометрії. Прорівень її розвиткув Україні можемосудити по тихпрактичнихкурсах геометрії, які дійшли донас з XVI — початкуXVII ст. Дослідникицих праць зазначають, що вони включалипланіметріюі деякі відомостіпро обчисленняплощі поверхоньта об’ємівнайпростішихгеометричнихтіл. Особливуувагу в цихкурсах приділенозадачам вимірюванняна місцевостіза допомогоюнайпростішихінструментів.
Характеризуючистан науковихзнань, слідзазначитидальший розвитокправознавства(правничі, політичні, соціальніпроблеми розглядализгадуванийСтаніславОріховський, професориЗамойськоїакадемії, де1594 р. заснованокафедру римськогоправа), нагромадженнязнань з сільськогогосподарства(отже, з ботанікита зоології), військовоїтехніки, медицини.В українськихмістах працювалочимало здібнихмедиків. Зокрема, львівськийдоктор медициниЕразм Сикствідзначивсяяк автор трактатуз бальнеології— книжки промінеральніводи в с. Шкло.
Запровадженняв навчальнупрактику українськихшкіл (70 — 80іх рр.XVI ст.) так званихсеми вільнихнаук сприятливовплинуло навиробленнянового розуміннянауки як відноснонезалежноївід богослов’ягалузі духовноїкультури. Втіму школах навчальнийматеріал групувавсяне за схемоюсеми наук, яказ часом щоразбільше перетворюваласяна абстракцію.Якщо найпомітнішогопоступу зазналигуманітарнінауки, зокремаграматика таінші словеснідисципліни, то це пояснюєтьсяспецифікоюдуховної атмосферичасу, коли Українапереживаласвоє культурно-національневідродженняз досить чітковираженимренесансно-гуманістичнимзабарвленням.
Підбиваючизагальнийпідсумок розвиткунауки в Українів другій половиніXVI — першій половиніXVII ст., слід насампередпідкреслитиїї відчутнийпрогрес: відзагальногонагромадженнярізного родузнань до виділенняокремих із ниху самостійнінауки. Наука, під якою розумілиголовно вченістьі знання, а недослідження, ставала важливимкомпонентомінтелектуальноїдіяльності.
продолжение
--PAGE_BREAK--
4.2 Мистецтво
Розквітнауки в Україніпозначивсятакож на запровадженнінових тенденційв мистецтвіцього періоду.В українськомумистецтваXVI-XVIIстпомітні рисиренесансу, алеменш вираженінаж в європейськомумистецтві цьогоперіоду.
Становленняпрофесіональноїхудожньоїкультури Україниза своєю складністюпорівняннез розвиткомнауки. Якщо вЗахідній Європімистецтво XVIст. — це мистецтвопізнього Відродження, то в українськійкультурі деякіренесанснітенденціїперепліталисяз середньовічними.
Архітектура.В архітектурінаціональнітрадиції міцнішеза все зберігалисяі яскраво виявлялисяв дерев'яномузодчестві. Утой же час зсередини XVI ст.виразними сталиосновні тенденціїзагальноєвропейськогокультурногопроцесу, у XVII ст.в архітектуріз'являютьсяелементи стилюбароко. Вінпередбачаєвелику кількістьприкрас зовніі всерединібудівлі, складністьархітектурноїконструкції, розробку складнихпросторовихансамблів, синтез різнихвидів мистецтва.Декоративніідеї та можливостібароко булиблизькими донаціональногоукраїнськогомистецтва, якому притаманнамальовничістькомпозиції, гармонія будівельз навколишньоюприродою. Поєднаннявласних традиційта європейськоговпливу створилоумови для розквітусвоєрідногостилю, названогоукраїнським, або “козацьким”бароко. Видатнийукраїнськийвчений початкунашого сторіччяВ.М.Щербаківськийтак зобразивйого особливості:“Характеризуєтьсяукраїнськебароко своєюменшою обтяженістюприкрасами…Властива українськомумистецтвупростота іясність взялагору над химерністю,і стиль барокона Україні ставпростішим іспокійнішим, ніж на своїйбатьківщині, не втратившинічого в красі”[42, 36-38].
Провіднимтипом спорудстає так званийкозацький собор- п“ятикупольний, з чотирма однаковимифасадами. Це- Миколаївськийсобор в Ніжині, Георгіївський- у Видубецькомумонастирі.Повне злиттяз природоюдосягнуто припобудовіМиколаївськоїцеркви Святогірськогомонастиря накрейдяній кручі(зараз — територіяДонецькоїобласті). Шедевромукраїнськогобароко вважаєтьсядзвіниця Далекихпечер Києво-Печерськоїлаври. Керувавбудівництвомталановитийукраїнськийнародний зодчийС.Ковнір, а проект, очевидно, розробивІ.Г.Григорович-Барський, який багатороків займавпосаду головногоархітекторакиївськогомагістрату.У внутрішнійоздобі храмів, особливо увиготовленнірізьбленихдерев”янихіконостасів, проявилосяблискуче мистецтвонародних майстрів.
Крімнового будівництва, у XVII ст. на коштикозацькоїстаршини булиперебудованіу новому бароковомустилі древніСофійськийі Михайлівськийзолотоверхісобори, церквиКиєво-Печерськоїлаври. Фасадибули затиньковані(оштукатурені)та декоровані,іншої, більшскладної форминабули куполисоборів. Будівництводосягло особливогорозмаху пригетьмані І.Мазепі.За словамиФ.Прокоповича, Київ стараннямиІ.Мазепи перетворивсяв новий Єрусалим[42, 43-44].
У Києвіпрацював молодийБартоломеоРастреллі.Всесвітньознаменитоюстала йогоАндріївськацерква, яказавершувалаперспективуголовної вулиціКиєва. Місцедля будівництвабуло обранетак вдало, щоневелика зарозмірами, легка і витонченацерква зайняладомінуючеположення. Цейефект архітекторпосилив, спроектувавшивисокий підмурівок.Улюблені кольориРастреллі — блакитний, білий і золотийроблять церквучепурною ідивовижногармонуютьз київськимнебом. Ним жебув створенийІмператорськийпалац у Києві, пізніше названийМаріїнським, який нинівикористовуєтьсядля урочистихпрезидентськихприйомів.
В архітектуріЗахідної Українипереважалазагальноєвропейськастилістика, національненачало буловиражено відноснослабко (наприклад, собор СвятогоЮра у Львові).
Виглядукраїнськихміст змінювавсяу зв'язку з тим, що поряд здерев'янимиспорудами всебільше створюєтьсякам'яних будівель.Особливу популярністьотримав будиноккупця Корняктау Львові, прикрашенийбагатоповерховимивідкритимигалереями зарками та просторимвнутрішнімдвором. Однакпри забудовіміст кварталиі вулиці довгорозташовувалисяхаотично. Лишев кінці XVIII ст.нові містапівдня України- Одеса, Миколаїв, Маріупольбудуютьсявідповіднодо єдиногоархітектурногоплану, маютьчіткі вулиціі квартали, виділенийцентр[42, 56].
Загаломнайбільшупитому вагув міськомубудівництвімали світськібудівлі — палацивельмож, магістрати, школи, ринки.Популярнимибули фонтаниі парки, якірозбивалисявідповіднодо традиційфранцузького, або т.зв. регулярногопарку. Симетричнерозташуваннянасаджень, надання геометричнихформ кущам ідеревам, екзотичніквіти — таківимоги відповідалисмакам знатітого періоду.З другої половиниXVIII ст. ця традиціязмінилася: вмоду входятьанглійськіпарки (ландшафтнепланування).
Традиційність(підлеглістьархітектурі, релігійнийзміст, канонічність), яка переважалав образотворчомумистецтві уXVI ст., поступововитісняєтьсяновими віяннями.
У XVI-XVII ст. вУкраїні складаєтьсядекілька шкілцерковногомонументальногоживопису таіконопису.Провідна школахудожниківсформуваласяу XVII ст. в київськихмонастирях.Художникипрацювалипереважно вжанрах монументальногоживопису, іконопису, гравюри і графіки.У роботах такихіконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович,Іван Руткович, помітною сталавідмова відсередньовічнихестетичнихканонів, утверджуваласяреалістичністьі життєрадісність.Ці ж тенденціїприсутні урозписах Успенськогособору та Троїцькоїцеркви Києво-Печерськоїлаври, у церквахПолтави, Переяславата ін. Характерно, що московськедуховенствоне схвалювалотакого творчогопідходу українськиххудожників, коли святізображалися«лицом и очамисветлы и теломдебелы». Частиноюхрамовогоживопису ставпортрет. У розписаххрамів зображалиісторичнихосіб. Наприклад, у вівтарнійчастині Успенськогособору вміщені85 портретнихзображень — відкнязя Володимирадо Петра I.
Перехіднуроль між іконописомі світськимпортретнимживописомзаймали такзвані парсуни- портрети, виконаніприйомамиіконописноїтехніки. Сім'їкозацькоїстаршини, привілейованестановище якихвсе більшезміцнювалося, масово замовлялисвої портрети.Модним сталомати власнукартинну галерею.Художникаміноді навітьзамовляликартини, якізображувалиселян. На другуполовину XVIII ст.припадає, вжев повному розумінніслова, світськийпортретнийживопис. Алев цей же часпроявляєтьсятенденціявід'їзду з Україниталановитоїмолоді до Петербурга, в Академіюмистецтв. Так, найвідомішіхудожники Росіїтого часу: Д.Левицький- родом з Києва, В.Боровиковський- з Миргорода.Українцем бувтворець історичногожанру російськогоакадемічногомистецтваА.Лосенко [45, 56].
У XVI ст. древнітрадиції книжковоїмініатюри булипродовжені.Видатним творомхудожньогоперекладу імистецтваоформленняє вже згадуване“ПересопницькеЄвангеліє”.Його мініатюриблизькі дореалістичноготрактуванняобразів в дусіРенесансу.Книгу в традиціяхкнижковогомистецтваКиївської Русіприкрашаютьзаставки, кінцівки,ініціали, орнамент.У наші дні“ПересопницькеЄвангеліє”стало однимз символівдержавностіУкраїни — наньому складаєтьсяпрезидентськаприсяга. Розвитоккнигодрукуванняобумовив розвитокмистецтвагравюри. Нимиприкрашалисярелігійнівидання. Першісвітські гравюриз'явилися у1622 р. як ілюстраціїдо “Віршів нажалоснийпогреб…гетманаПетра Конашевича-Сагайдачного”.Серед них — портретгетьмана наконі, батальнасцена взяттяКафи. Видатніхудожники ігравери працювалитоді в Києво-Печерськійдрукарні –Никодим Зубрицький, ОлександрТарасевич, Леонтій Тарасевич,Іван Щирський.
Абсолютноособливимжанром стала«народна картина».Це — в першу чергусерія козацькихобразів: «Козакз бандурою»,«Козак Мамай».Як елементнародногопобуту такікартини зберігалисядо початку ХХст.
За сто роківперед серединоюXVII ст. мистецькакультура українськихземель пройшласкладний шляхрозвитку, визначальниммоментом якогостав найбільшийпісля прийняттяхристиянствата виробленняна його основінової системимистецькоїкультури перелому розвиткумистецькогожиття. Він відбувавсяна ґрунті власноїтрадиції, алеза умов діївідміннихісторичнокультурнихфакторів.Найголовнішимсеред них булоостаточнезвернення вбік західноєвропейськихмистецькихтечій, що такчи інакшепроявляєтьсяв усіх напрямахеволюції культурногопроцесу й аспектахкультурногожиття передсерединою XVIIст. Таке зверненняаж ніяк не означалопідпорядкуваннямистецькогопроцесу наукраїнськихземлях законамрозвиткузахідноєвропейськогомистецтва. Урізних видахмистецькоїтворчостієвропейськатрадиція об’єктивновідігравалаіншу роль, інайменше їїприсутністьвідчуваєтьсятам, де сильнішимибули власнікорені. Навітьу рамках мистецькогонапряму західноєвропейськоїорієнтаціїрелігійнемалярстводругої половиниXVI — першої половиниXVII ст. виразнорозвивалосяу своєму власномуруслі, перебуваючипоза сучаснимєвропейськимконтекстом.Тим самостійнішийхарактер маєукраїнськерелігійнемалярство, якезавдячує Заходовілише окремимимоментамиіконографії, привнесенимиза посередництванідерландськоїграфіки. Аналогічнакартина спостерігаєтьсяу портретномумалярстві таграфіці. Європейськатрадиція, природно, відігравалабільшу рольу скульптуріта декоративно-ужитковомумистецтві, причому це буввплив не абстрактної«ЗахідноїЄвропи», а конкретногоцентральноєвропейськогоареалу найближчихнімецькомовнихсусідів тодішньоїПольщі. Акцентуванняна власнійтрадиції, мистецькийпроцес як їїсаморозвитокв умовах новоїісторичноїепохи, а томузакономірноу новому руслістановлятьсуть мистецькогожиття українськихземель цьогопереломногоперіоду.
Зміни, яківідбувалисяу мистецькомужитті українськихземель упродовждругої половиниXVI —половиниXVII ст., трансформувавшихарактер мистецькоїкультури, незаторкнули, однак, її фундаментальнихоснов, томунова мистецькаепоха сталаорганічнимпродовженнямна новому історичномуґрунті традиції, виробленоїпісля прийняттяхристиянствай утвердженняпобудованоїна його засадахмистецькоїкультурисхіднохристиянськогозразка. У своїхнайважливішихзасадах зберігаласяй історичноскладена системавзаємовідносинвсередині самоїкультури.
Висновки
В ходіпроведеногодослідженняможна зробитинаступні висновки:XVI — першаполовина XVIIIст. були важливиметапом розвиткуукраїнськоїкультури: піднесенняв сфері освіти, завдяки виникненнюзакладів освіти— Києво-Могилянської, Острозькоїакадемій, братськихшкіл та шкілуніатів; розквіткнигописаннята книгодрукування; наука та мистецтвопереймали рисигуманізму, якийв першій половиніXVI ст.розвивавсяв ЗахіднійЕвропі.
Українськакультура цьогоперіоду використовуєтрадиції тадуховну спадщинуКиївської Русі.Але перебуванняукраїнськихземель підіноземнимпануванням, мало своїмнаслідком зодного боку— опір духовноїкультури українськогонароду спробамїї знищити, здругого — неминучийвплив польськоїкультури накультуру України.Однак, завдякиглибокомукультурномупотенціалунаціональнакультура вижила, розвиваючисьна засадахвітчизнянихтрадицій попередніхвіків, вбираючив себе ідеїєвропейськогоВідродженняі надалі залишаючисьсамобутньою, з властивимитільки їй рисами.
Розвиткуукраїнськоїкультури сприяврозвитокнаціонально-визвольногоруху протиРечі Посполитої, піком якогостала війна1648-1657рр. Післяпроголошенняцерковної уніїборотьба заправа православноїцеркви, протинав’язуванняунії сталалозунгом, якийнадав релігійногозабарвленняполітичнимвимогам козацтва.Слід зазначити, що поділ українцівна православнихі греко-католиківне означавповного національногорозколу. Попривсі взаємнізвинувачення, якими сповненаполемічнауніатська йправославналітература, в ній звучитьрозумінняєдності походженняі культуриРусі, русинів.
Історичнадоля українськогонароду склаласятак, що українськакультура, органічносприйнявшиінтелектуальніздобутки власногота сусідніхнародів, набувадаоригінальнихрис значноюмірою завдякисвоїй демократичнійорієнтації.Хоч дальшийрозвиток суспільстванеминуче вівдо поглибленнясоціальноїдиференціаціїта формуваннясубкультурстанів і суспільнихгруп, одночаснодіяли й факторизагальнонародноїконсолідації.
На нашу думку, очевидно виявомцього булавзаємодіякультури низової(народної), зпрофесійною,їхні взаємовпливі взаємозбагачення.Одночасно, попри відмінностіу положенні, соціальнійструктурі, політичномустановищірізних українськихземель, відбувавсяне тільки цілкомзакономірнийпроцес творенняспецифічнихрегіональнихсубкультур, а й продовжувалосязміцненнязагальноукраїнськихрис.
КультураУкраїни першоїполовини XVIст. була проміжниметапом міжкультуроюКиївськоїдержави і культуроюнаціональногопробудженняXVII ст.У ній перехрещувалисяпромені духовностіСходу і Заходу.На нашу думку, саме тоді вукраїнськійкультурінайпомітнішимистали складники, що заслуговуютьна назву ренесанснихабо принаймнітаких, що дужеподібні доренесансних,і становлятьсвоєріднуукраїнськуаналогію доренесанснихявищ у західнійкультурі
Чи неголовним наслідкомактивностірелігійнихреформаторівбуло те, що вонистимулювалиактивністьтрадиційнихцерков на нивірелігійно-організаційнійта освітній.Поділ Київськоїмитрополіїна дві — православнуй унійну — сприймавсясучасникамиі наступнимипоколіннямияк національнатрагедія, ісправді, в ходізбройних конфліктівцей розколпризводив дофанатизму, навіть кровопролиття.Попри всі негативнінаслідки конфесійноїборотьби, змаганняміж релігіямиі обрядамистало теж стимуломдо активізаціїзусиль на нивішкільництва, друкарствай науки, сприялопожвавленнюбогословськоїдумки. Важливопри цьому підкреслитипояву у творахокремих визначнихукраїнськихдіячів обох«грецьких»конфесій добреобґрунтованихконцепцій проєдність основнихзасад християнстваяк підставудля об’єднанняцерков. Протене був підготовленийгрунт для реалізаціїцих ідей.
Отжеукраїнськакультура в XVIIст. дедалі більшедолала середньовічніканони, збагачуваласяідеями гуманізмуй посвітництва.Проте її розвитокгальмувавсяфеодально-кріпосницькоюсистемою, національнимгнітом, щопосилювавсяна українськихземлях.
Ми прослідкувалиособливостірозвитку українськоїкультури протягомXVI-XVIIIст. Ці три епохибули насиченірізноманітнимиподіями уполітичному, економічному, соціальномуі звичайнокультурномужитті нашоїдержави. Длянації це булинелегкі випробування, нерідко ціноюжиття. Але українцівистояли і, недивлячись ніна що, поповнювалиновими досягненямикультурнускарбницюУкраїни, якуотримали успадок відКиївської Русі.Ця скрарбницяоберігаласяі поповнюваласянашим народом, бо він чудоворозумів, що ізвтратою культуризникне і нація.
Наші предкизберегли своюсвятиню, недивлячись наскладні історичніумови, ми їмдуже вдячні, проте буде дужеприкро, якщонаше поколінняїї не збереже.
Списоквикористанихджерел та літератури
Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII — XVIII ст. — Київ, 1973;
Берестейська унія (1596 — 1996): Ст. й матеріали // Ін-т релігієзнавства — філія Львів. музею історії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознав. ім. М.Грушевського НАНУ / Ред. О.Жданова. — Львів, 1996;
Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.) / Упор. Є. А. Гринів, Б. В. Грабовецький та ін. — Київ, 1988;
Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992;
Ґрачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи: Матеріали 1-го укр.-італ. симпозіуму, 13 — 16 вересня 1994 р. — Київ; Венеція, 1996;
Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5;
Грушевський М. Духовна Україна: Зб. творів. — Київ, 1994. — С. 137;
Грушевський М. З історії релігійнної думки на Україні. – К., 1992;
Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995;
Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Жовтень, 1989, № 1, 2, 3, 4;
Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине: вторая пол. XVI — первая пол. XVII в. — Киев, 1987;
Дмитриев М. Православие и реформация. — Москва, 1990;
Документи Берестейської унії. — Львів, 1996;
Етнографія України / Ред. С.А.Макарчук. — Київ, 1994;
Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993;
Жолтовський П.М. Український живопис XVII — XVIII ст. — Київ, 1978;
Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997;
Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. — Львів, 1971;
Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974;
Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1982. — Кн. 1. (1574 — 1700);
Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI — XVIII ст. — Київ, 1966;
Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури епохи феодалізму. — Київ, 1972;
Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989;
Ісаєвич Я. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні // Історичні джерела та їх використання. — Київ, 1966. — Вип. 2;
Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;
Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Ред. Б. Ґудзяк, співред. О.Турій. — Львів, 1995;
Історія українського мистецтва: У 6 т. — Київ, 1968. — Т. 1, 2;
Історія української літератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1;
Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;
Книга і друкарство на Україні. — Київ, 1965;
Ковальський М.П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні. — Дніпропетровськ, 1972;
Колодний А.М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996;
Копержинський К. Острозька друкарня в Острозі та в Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3;
Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблеми розвитку та втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння церков. — Київ, 1999;
Кралюк П. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI — першої половини XVII ст. — Луцьк, 1996;
Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 3;
Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст. // ЗНТШ. — 1994. — Т. 228;
Крип’якевич І. 350-ліття середньої школи у Львові // Життя і знання. — 1936. — № 1;
Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправління в др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. — 1999. — Вип. 7;
Культура і побут населення України. — Київ, 1993;
Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;
Логвин Г.Н. Украинское искусство XI — XVIII вв. — Москва, 1963;
Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996;
Маслов C. І. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI ст. і першій половині XVII ст. // Матеріали до вивч. укр. літ-ри. — Київ, 1959. — Т. 1. — С. 207 — 208; АЮЗР. — Ч. 1, Т. 6. — С. 696;
Марченко М.І. Історія української культури. З найдавніших часів до серед. XVII ст. — Київ, 1961;
Медынский E. H. Братские школы Украины и Белоруссии в XVI — XVII вв. и их роль в воссоединении Украины с Россией. — Москва, 1954;
Мицько І. Буське братство // Прапор Жовтня. — 1986;
Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990;
Мишанич О. Крізь віки: Літ.-крит. та іст. статті й дослід. — Київ, 1996;
Назарко І. Київські і галицькі митрополити. — Рим, 1962;
Наливайко Д. С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998;
Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. — Москва, 1974;
Немировский Е.Л. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971;
Нічик В. М. Культура і церковна діяльність П. Могили та процес національного відродження України // Церква і національне відродження. — Київ, 1993;
Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997;
Овсійчук В. А, Українське мистецтво XIV — першої половини XVII століття. — Київ, 1985;
Огієнко І. Історія українського друкарства. — Львів, 1925. Передрук: Київ, 1994;
Огієнко І. Українська церква. — Прага, 1942. — Т.1;
Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997;
Пам’ятки братських шкіл на Україні. — Київ, 1988;
Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. — Львів, 1997;
Пахльовська О. Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. — Київ; Венеція, 1996;
Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVIII ст.): Зб. док. — Київ, 1975;
Петров Н. П. Киевская академия во второй половина XVII века. — Киев, 1895;
Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. — Москва, 1993;
Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ, 1998;
Сеник С. Передумови Берестейської унії // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами. — Київ, 1999;
Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10;
Східнослов’янські граматики XVI — XVII ст.: Матеріали симп. — Київ, 1982;
Українознавство. В 4-х томах. – К., 1994-96;
Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В. Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988;
Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія / Упор. В. В. Яременко. — Київ, 1988;
Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978;
Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 1998;
Українське народознавство / Заг. ред. С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчів. — Львів, 1994;
Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Середина XV — кінець XVI ст. — Київ, 1994. — Кн.2;
Феномен Петра Могили: Біогр., діяльність, позиція / Відп. ред. В.Климов. — Київ, 1996;
Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Вид. 2. — Київ, 1981. — С. 31 — 33;
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття — К., 1997;
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна — К., 1993.