Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотекаМоє Придніпров’яКалендар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2009 рікДніпропетровськ 2008Від упорядникаКалендар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат. Календар видається щорічно, починаючи з 1972 року. Мета покажчика – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань з історії рідного краю, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Дніпропетровщиною. Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам'ятні дати, оформити книжкову виставку, провести масові заходи, перегляди літератури. Покажчик також зорієнтує при плануванні роботи з популяризації краєзнавчої літератури, виконанні краєзнавчих бібліографічних довідок, в індивідуальній роботі з читачами. Бібліотечним працівникам рекомендуємо широко інформувати читачів, зокрема вчителів, краєзнавців про надходження нового випуску календаря "Моє Придніпров’я". Усі дати і довідки до них підготовлено за друкованими джерелами, за можливі хронологічні та фактографічні неточності й помилки бібліотека не відповідає. Більшість із запропонованої в бібліографічних списках літератури є у фонді ДОУНБ. За нею просимо звертатися до відділу краєзнавчої літератури за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. К. Маркса 18, III поверх. Тел.: 47-45-36; 47-45-37.З цим та попередніми випусками календаря «Моє Придніпров’я» можна познайомитися на сайті ДОУНБ: www. libr.dp.uaДирекція Дніпропетровської обласноїуніверсальної наукової бібліотекищиро дякує всім, хто взяв участь у створенні^ Календаря «Моє Придніпров’я» на 2009 рік.Наші автори:Большаков Володимир Іванович, доктор технічних наук, професор, ректор ПДАБА, заслужений діяч науки і техніки України.Василенко Наталя Євгенівна, старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, відділу “Літературне Придніпров’я”.Голуб Ірина Станіславівна, завідувачка відділом краєзнавства ДОУНБ.Кавун Максим Едуардович, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського Національного університету.Кочергін Ігор Олександрович, кандидат історичних наук, доцент Національного гірничого університету.Куліш Артем Іванович, кандидат історичних наук, приват-професор Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. В. А. Лазаряна.Лазебник Валентина Іванівна, історик, завідувачка відділу Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького.Лучка Людмила Миколаївна, завідувачка відділу наукової літератури Наукової бібліотеки ДНУ ім. О. Гончара.Мартинова Світлана Миколаївна, старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, відділу “Літературне Придніпров’я”.Слонєвський Олександр Юлійович, краєзнавець-журналіст, письменник. Старостін Валентин Сергійович, історик, начальник інформаційного центру МГО Інституту україніки.Харлан Олександр Вікторович, архітектор, аспірант Київського державного університету будівництва та архітектури.Чабан Микола Петрович, редактор з питань культури обласної газети “Зоря”, письменник-краєзнавець, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України.Швидько Ганна Кирилівна, доктор історичних наук, професор Національного гірничого університету, заслужений діяч науки і техніки.Шпаковська Тетяна Андріївна, мистецтвознавець, помічник ректора зі зв’язків із громадськістю ПДАБА.^ ХРОНІКА ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ПОДІЙСІЧЕНЬЗимовий етюд …А як вітер сиво зашепоче, дзвін зими на санях провезуть, твої очі владно напророчать: «Віднайди у слові древню суть…» Я здригнуся. Ранок обміліє. Тьохне слово десь під снігом, десь… Ти – зима. І я стою, білію. Забілію січнем геть увесь…^ Михайло Дяченк Санітарна служба Катеринослава 4 лютого 1879 року (24 січня) на засіданні Катеринославської міської думи під керівництвом міського голови П. В. Кулабухова та в присутності 45 гласних гласний Б. І. Горовіц виступив із пропозицією прийняти в Катеринославі “Заходи в санітарному відношенні для попередження епідемічних захворювань взагалі, та з огляду зарази, що з’явилася в Астраханській губернії зокрема”. Серед запропонованих 20 пунктів санітарних заходів, першим був про створення в Катеринославі при міській думі постійної Санітарної Комісії, або ж Комітету. Пропозиція відповідала статті 103-й Міського Положення 1870 року, згідно якої “Міська дума зобов’язана вживати заходи на захист народного здоров’я проти заразних та епідемічних захворювань”. Міська дума, обговоривши обидва документи та визнавши санітарне становище Катеринослава незадовільним, прийняла рішення про створення особливої комісії за участю лікарів для підготовки детальної доповіді про оздоровлення міста. Наступного дня обрано комісію з десяти чоловік: Г. А. Залюбовського, І. Н. Філіп’єва, І. Я. Гуревича, Н. Ф. Ольшевського, Ф. А. Кнотте, Б. І. Горовіца та інших. 18 лютого на засіданні Міської думи заслухано “Доповідь комісії з влаштування Санітарної частини в м. Катеринославі”. Після обговорення доповіді Дума постановила створити Комісію з двох відділень, обрати персонад та призначити йому утримання: голові – 50 крб., санітарам – по 40 крб. на місяць. Також утримання призначили і членам комісії. Місто поділили на 4 частини й за кожною закріпили одного санітарного наглядача, п’ять санітарів та п’ять коней з візками. Одного санітара було призначено для нагляду за базаром та бойнею. 19 лютого головою Комісії було обрано гласного І. Н. Філіп’єва, а членами П. А. Латинського, і І. Я. Гуревича. Міська дума також визначила, що в комісії можуть брати участь губернський лікарський інспектор, міський лікар, губернський ветеринарний лікар, усі лікарі, які проживають у місті, поліцмейстер, повітовий справник, член від земства, депутати з боку духовного, військового, навчального та інших відомств і закладів. 25 лютого на засіданні міської думи замість п. Лабинського, що відмовився від членства в комісії, до її складу обрали потомственого почесного громадянина М. М. Хрінникова, а в кандидати – колезького радника Я. Р. Михайлова і купця М. Я. Аптекмана. До складу комісії з правом дорадчого голосу, за його проханням, включили лікаря Василя Скрильникова. Уже на наступному засіданні думи, Санітарний Комітет доповідав про огляд міських приватних боєнь, де проводився забій худоби для щоденного вживання в їжу жителями міста та багато інших питань. Тоді ж з подачі Комітету міська дума видала «Обов’язкові Постанови для жителів м. Катеринослава», в яких регламентувалось дотримання чистоти вулиць, тротуарів, дворів, боєнь, торгових приміщень тощо.Література: Гужва З. Г. История глазами санитарного врача.– Днепропетровск: УКО ІМА-прес, 1998.– 208 с. Гужва З. Г. Следуй своей дорогой.– Днепропетровск: УКО ІМА-прес, 2000.– 160 с. Лазебник В. Катеринославська санітарна комісія // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат області на 2004 рік: Бібліогр. покажчик / Упорядн. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– С. 63–65. Риженко С. А., Гужва З. Г. Клятва богині Гігієї. Літопис про становлення санепідслужби Дніпропетровської області до 100-річчя (Історичні нариси).– Дніпропетровськ: УКО ІМА-прес, 2001.– 360 с.4 лютого 1944 року – м. Орджонікідзе звільнено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Орджонікідзе // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 5. Криничанський район. Нікополь. Нікопольський район. Орджонікідзе / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 593–631.5 лютого 1944 року – місто Апостолове визволене від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Приказ Верховного Главнокомандующего об освобождении от немецко-фашистских захватчиков гор. Апостолово и железнодорожной станции Марганец 6 февраля 1944 г. // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941–1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 191–192. Апостолівський р-н // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 1.: Апостолівський район, Васильківський район, Верхньодніпровський район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1993.– С. 30–170.5 лютого 1944 року – місто Марганець визволене від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Приказ Верховного Главнокомандующего об освобождении от немецко-фашистских захватчиков гор. Апостолово и железнодорожной станции Марганец 6 февраля 1944 г. // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941–1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 191–192. Политинформация Марганцевского горкома КП(б)У и городского Совета депутатов трудящихся в обком КП(б)У и облисполком о состоянии гор. Марганца после его освобождения Красной Армией от немецко-фашистских захватчиков // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941–1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 193–194. Клюєнко Д. М. В боях за визволення України.– К., 1984.– С. 69. Марганець // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 9: Жовті Води. Марганець. Магдалинівський район. Межівський район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 53–88.^ 6 лютого 1944 року – селище міського типу Софіївка визволено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Софіївський район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 7: Софіївський район. Царичанський район. Широківський район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 29–182.^ 8 лютого 1944 року – м. Нікополь звільнено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Приказ Верховного Главнокомандующего об освобождении от немецко-фашистских захватчиков гор. Никополя // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941–1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 194–195. Нікополь. Нікопольський район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 5. Криничанський район. Нікополь. Нікопольський район. Орджонікідзе / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 359–590. Они освобождали Никополь: Из воспоминаний ветеранов Великой Отечественной войны / Составитель М. П. Аверьянов.– Дніпропетровськ: Пороги, 2001.– 252 с. 12 лютого 1829 року – народився Микола Павлович Барбот де Марні, російський вчений-геолог. Перший з'ясував у загальних рисах геологію Кривбасу. (180 років від дня народження).^ Микола Барбот де МарніМ. П. Барбот де Марні (1829–1877) – видатний російський геолог середини ХІХ ст., який активно вивчав Криворізький залізорудний басейн. Він здобув вищу освіту у Санкт-Петербурзькому гірничому інституті, у 1853–1859 рр. під керівництвом відомих учених, геолога Ернеста Гофмана і палеонтолога Мориця Грюнвальда працював у геологічній експедиції на Уралі. Робота в експедиції Гофмана мала великий вплив на формування молодого фахівця. У 1861 р. М. П. Барбот де Марні у складі експедиції досліджував район ріки Манич на Північному Кавказі. У 1863 р., в 36 років, його обрали професором геології Санкт-Петербурзького гірничого інституту. У 1864 р. дослідник вивчав геологічну будову Пермської та Вологодської губерній і довів, що більша частина пластів, які вважалися пермськими, відноситься до тріасового періоду. У 1865 р. М. П. Барбот де Марні досліджував Волинську, Подільську, Херсонську губернії. У 1874 р. дослідник склав опис Закаспійського краю (сучасна територія Туркменістану, частини Казахстану та Узбекистану). М. П. Барбот де Марні належить і геологічний опис Астраханської губернії. Численні праці цього дослідника публікувалися в російських «Горном журнале», «Записках Минералогического общества», «Трудах отдела геологии и минералогического общества естествоиспытателей». Перші спроби ґрунтовно дослідити мінеральні скарби Криворіжжя відносяться до другої половини XVIII ст., тоді для вивчення краю Російська Академія наук спорядила кілька експедицій, зокрема, Василя Зуєва та Василя Ливанова, які й стали першовідкривачами криворізьких руд. Однак перший науковий геологічний опис криворізьких залізних руд належить М. П. Барботу де Марні. У 1869 р. він опублікував результати досліджень – «Геологічний нарис Херсонської губернії», де, крім геологічного опису залізорудного басейну, були вивчені вік гірських порід та стратиграфія залізорудного басейну. Пізніше працю М. П. Барбота де Марні продовжив гірничий інженер С. Конткевич, який в «Горном журнале» за 1880 р. опублікував детальний опис та склав першу геологічну карту Кривбасу. А ще через кілька років розпочався промисловий видобуток корисних копалин. М. П. Барбот де Марні належить до числа небагатьох науковців, які своєю працею сприяли розкриттю природного потенціалу Кривбасу. Помер вчений-геолог 16 квітня 1877 року.Література: Кавун М. Забутий геолог // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат області на 2004 рік: Бібліогр. покажчик / Упорядн. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– С. 71–72. Кривому Рогу 200: Ист.– экон. очерк / Редкол.: П. Л. Варгатюк и др.– Днепропетровск: Промінь, 1975.– 208 с.Згадка про М. П. Барбота де Марні – С. 14. * * * Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: Биографии: В 12 т. / Редкол.: В. М. Карев, М. Н. Хитров (отв. ред.) и др.– М.: Сов. энцикл., 1991.– Т. 1: Аазен – Бейер.– 799 с., ил. Про М. П. Барбота де Марні – С. 673.12 лютого 1889 року – у м. Катеринославі народився Олександр Денисович Дикий, російський актор і режисер, народний артист СРСР. Помер 1 жовтня 1955 року (120 років від дня народження).Література: Дикий Олексій Денисович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 514.12 лютого 1934 року – народився Юрій Олексійович Жирадков, художник, член Спілки художників СРСР. Працював у галузі станкової та монументальної скульптури. Помер 28 червня 1973 року. (75 років від дня народження).Література: Жирадков Юрий Алексеевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 76–77. Жирадков Юрій Олексійович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 42–43.13 лютого 1874 року – народився Лев Володимирович Писаржевський, вчений-хімік, член АН СРСР, багато років працював у вузах Дніпропетровська. (135 років від дня народження).^ Лев ПисаржевськийРозвиток хімії у Дніпропетровську і перетворення міста на один із значних центрів хімічної промисловості пов'язані з ім'ям видатного вченого Лева Володимировича Писаржевського. Лев Володимирович народився 13 лютого 1874 року в Кишиневі, 1896 закінчив Новоросійський (Одеський) університет. З 1904 по 1908 роки працював на посаді професора Юр'євського (Тартуського) університету, згодом у Київському політехнічному інституті, який він залишив 1911 року на знак протесту проти реакційної політики міністра освіти Л. Кассо. 1913 року Л. Писаржевський захистив докторську дисертацію у Петербурзі і був запрошений до Катеринославського гірничого інституту, де став професором кафедри загальної і фізичної хімії. За його ініціативою було створено лабораторію для проведення досліджень в галузі електронної хімії. 1914 року, коли наука і виробництво почали працювати на потреби війни, Писаржевський винайшов спосіб добування йоду з водоростей Чорного моря і налагодив його виробництво, організував випуск спрощених протигазів. 1922 року при гірничому інституті вчений створив науково-дослідну кафедру електронної хімії – перший у світі центр цієї галузі науки. З 1924 по 1926 рік він обіймав посаду ректора Дніпропетровського гірничого інституту. За його активною участю було створено Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут та науково-дослідний інститут фізичної хімії, який тепер знаходиться у Києві й носить ім'я Л. В. Писаржевського. 1925 року Лев Володимирович обраний дійсним членом АН УРСР, а 1930 – дійсним членом АН СРСР. Поруч з науковою вчений проводив активну громадську і педагогічну роботу, виховав десятки талановитих учнів, які продовжили розвивати ідеї свого вчителя в галузі електронної хімії. Наукові праці Писаржевського про хіміко-фізичні процеси зіграли велику роль у розвитку вітчизняної науки. Помер Лев Володимирович 23 березня 1938 року, похований у парку, який носить його ім'я. Іменем вченого названо також одну з вулиць Дніпропетровська, а на одному з будинків Національног університету та біля Гірничого університету встановлено меморіальні дошки.Література: Шатров М. В память об ученом // Шатров М. Страницы каменной книги.– Днепропетровск: Промінь, 1969.– С. 217–219. Яцимирський К. Б., Кострова Р. А. Лев Володимирович Писаржевський.– К.: Наукова думка, 1979.– 78 с.14 лютого 1974 року – у Дніпропетровську народилась хорова капела «Просвіта». Цього дня восьмеро ентузіастів-виклалачів ДДУ під керівництвом Анатолія Михайловича Кулагіна, викладача музичного училища ім. Глінки, зібралися на свою першу репетицію. Капельне виконання класичних творів та народних пісень – українських і народів світу – привабило й інших. Через кілька днів хористів вже було двадцятеро. 1982 року капела одержала звання народної, а ще через десять років – сучасну назву «Просвіта», адже її діяльність має просвітницький характер. (35 років від дня створення).Література: Абрамова Т. У Палаці студентів відзначили 30-річчя хорової капели «Просвіта» держуніверситету // Наше місто.– 2004.– 27 лют.– С. 3. Бойцун Л. Людина, якій аплодував світ // Вісті Придніпров'я.– 2005.– 23 черв.– С. 14. Груздов В. Самодіяльна народна хорова капела «Просвіта» Дніпропетровського національного університету // Бористен.– 2004.– № 5.– С. 24.18 лютого 1924 року – народився Олександр Матвійович Талєєв, художник, член Спілки художників України. Відомий у галузі станкового та монументального живопису, станкової і книжкової графіки (85 років від дня народження).Література: Овсянникова А. Не заради нагород працюємо! // Наше місто.– 2004.– 27 листоп.* * * Талеев Александр Матвеевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 178–179. Талєєв Олександр Матвійович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 102–103.21 лютого 1924 року – у с. Петриківці на Катеринославщині народився Федір Савич Панко, художник, член Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України, майстер петриківського розпису. (85 років від дня народження).^ Петриківський майстер Федір ПанкоФедір Панко, народний майстер декоративного розпису зі славної Петриківки, відомий своїми творами далеко за межами України. Понад шістдесят років віддав він благородній справі – відродженню і розвитку народного розпису, корені якого губляться у сивій давнині. Художник народився в українському селі, де все життя пронизане було чарами мистецтва, де з дитинства його оточували вишиті рушники, мальований посуд, барвисті килими. І люди, які все те творили. На малюнки здібного п'ятикласника звернув увагу вчитель –художник Олександр Статива, згодом молодий Панко був учнем відомої майстрині Тетяни Пати, 1941 року закінчив петриківську школу декоративного розпису. Повоєнні 1946–1955 роки Федір Савич працював землевпорядником (бракувало фахівців) і лише з кінця 1955 року зміг працювати художником при петриківському Будинку культури. 1958 року він став викладати композицію художнього розпису у відкритій у Петриківці філії Дніпропетровської дитячої художньої школи, передаючи естафету майстерності наступному поколінню. Того ж року він організував цех підлакового розпису на фабриці "Дружба", а з 1970 року очолив експериментальний цех петриківського декоративного розпису при Дніпропетровському Художньо-виробничому комбинаті. Федір Панко не лише сам талановитий художник, твори якого не раз експонувались на виставках України і за ії межами, він відомий як талановитий педагог, що виховав десятки учнів. Крім того вмілий організатор і невтомний популяризатор народного мистецтва. Неодноразово художник брав участь у виставках. Помер Федір Панко у жовтні 2007 року.Література: Гайдученко В. Спориш цвіте довго // Гайдученко В. Запали свою зірку: Нариси.– Дніпропетровськ, 1973.– С. 58–86. * * * Абрамова Т. І квітами терпкими, як вогонь, малює душу... // Наше місто.– 2006.– 22 лют.– С. 3. Тверская Л. Живет рядом с нами Мастер // Позиция.– 2006.– 14 апр.– С. 8. Титарева Л. Калина й сонях – долі два крила // Зоря.– 2007.– 27 лютого.– С. 32. Чабан М. Пам'яті Федора Панка // Зоря.– 2007.– № 112.– 13 жовт.– С. 4. * * * Собчук В. Чорні журавлі і соняшники: [Вірш про картину Ф. Панка] // Собчук В. Вокзали душ: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– С. 6. Шепітько Г. Я – художник: [Поема про Ф. Панка] // Шепітько Г. Обпалена зірка.– Дніпропетровськ: Січ, 1992.– С. 78–88. Шрубенко Б. Жар-птиця Вітчизни: [Вірш про картину Ф. Панка] // Зоря.– 1982.– 17 жовт. * * * Заслуженный мастер народного творчества УССР Ф. С. Панко. Петриковская декоративная роспись: Каталог.– Днепропетровск, 1984. Панко Ф. Декоративний живопис. Станкові твори. Підлакові розписи: Альбом / Автор. вступ. статті та упорядник Н. О. Глухенька.– К.: Мистецтво, 1978. Федір Панко. Петриківський розпис / Упоряд. Н. О. Глухенька.– К.: Мистецтво, 1986.– Комплект із 11 листівок. Федір Панко. До 50-річчя від дня народження. Персональна виставка: народна станкова графіка, декоративний живопис, підлаковий розпис на дереві.– Дніпропетровськ, 1976.^ 21 лютого 1929 року – у м. Дніпропетровську народився Юрій Дмитрович Корякін, художник, член Спілки художників України. Відомий в галузі станкового живопису і графіки (80 років від дня народження).Література: Корякин Юрий Дмитриевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 97–97. Корякін Юрій Дмитрович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 62–63.22 лютого 1944 року – м. Кривий Ріг визволено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Приказ Верховного Главнокомандующего об освобождении от немецко-фашистских захватчиков гор. Кривого Рога // Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941–1945 гг.): Сб. документов и материалов.– Днепропетровск, 1962.– С. 197–198. Бухтияров В. П. ...Помним. К 50-летию освобождения Украины от фашистских захватчиков.– Кривой Рог: б-ка Саксагань, 1994.– 127 с. Повинуясь закону Отечества: Док.–публицист. повествование.– Кривой Рог: Саксагань, 1995.– 448 с. Кривий Ріг. Криворізький район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 8: Кривий Ріг. Криворізький район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 614 с.^ 27 лютого 1889 року – народився Євген Семенович Вировий, громадський, педагогічний діяч, книговидавець, філателіст. У 1910-х роках жив у Катеринославі заснував "Українське видавництво в Катеринославі". 17 травня 1945 року трагічно загинув у Празі (120 років від дня народження).Вировий Євген[псевд. і крипт.: Євген Малий, Є. Малий, Є. М-ий; 26.02.1889, м. Сміла, тепер Черкаської обл. – 17.05.1945, м. Прага, тепер Чехія] – український освітній і громадський діяч, видавець, публіцист. 1905 р. вступив до вчительського інституту у Глухові, де належав до українського гуртка. Свідчення цього – невеликий допис-подяка письменнику Сергію Єфремову за його «коштовний подарунок в бібліотеку гуртка» від імені студентів цього закладу за підписами І. Сухореброго та Є. Вирового (Рада.– 1907.– 9 жовт.). Надсилав також перші свої замітки до київського щоденника, зокрема, 1907 р. у ньому були надруковані матеріали на теми освіти («До шкільного питання в Росії», «Страшне «злочинство», «Школа для школи!»), а також лист із Катеринослава під заголовком «Теж німуємо» про українське життя і діяльність місцевої «Просвіти». Працював на педагогічній ниві у Жмеринці. За сприяння Д. Дорошенка 1910 р. Є. Вировий приїхав до Катеринослава, де до 1919 р. викладав у комерційній школі, брав активну участь у «Просвіті», опікувався діяльністю її сільських філій у Мануйлівці, Діївці, Перещепиному, належав до Товариства українських поступовців. Псевдонім Є. Малий з'явився на шпальтах часопису «Дніпрові хвилі». Тут друкувалися статті публіциста «Справа української мови в Державній Думі», «Новий закон про вищі початкові школи», огляди й рецензії у рубриці «Новини нашого письменства» (стосувалися книжок видавництва «Украинский учитель», творів М. Кропивницького, С. Черкасенка та ін.), великий огляд «Нові українські часописи», нарис та замітка про могилу Степана Руданського в Ялті тощо. Серед порушених проблем – необхідність національної школи, вивчення рідної мови, поширення патріотичної свідомості. Тому у переліку досягнень Є. Вировий називав здобутки видавництва «Украинский учитель», діячі й автори якого розуміли, «які згуки можуть одгукнутись, які ніжні струни чистої дитячої душі й які почування й пориви треба в тій душі викликати й закріпити»; він ставив за приклад читанку «Рідне слово», укладену Борисом та Марією Грінченками, вважаючи, що їхня праця дасть широкий пізнавальний матеріал, допоможе розвинути мову, навчить «свідомо користуватися... силою слів», «покладе перші підвалини національної свідомості». Двічі публіцист «Дніпрових хвиль» звертався до постаті українського письменника-гумориста – у нарисі «На могилі Степана Руданського (3 приводу 40-ліття з дня його смерті)» та в невеликому дописі «Ялта. На могилі Ст. Руданського», де він докоряв українцям: «Стілько нас вештається тут, в цьому краї щороку і за 40 год не спромоглись навіть огорожі поставити...». 1917 р. Є. Вировий став активним учасником українського політичного руху на Катеринославщині, на початку 1919 р. очолив педагогічну секцію Трудового конгресу у Києві. Заснував і був директором Українського видавництва у Катеринославі, цю працю продовжив у Кам'янці-Подільському (видав тут кілька десятків книг, здебільшого підручників і дитячої літератури), пізніше на еміграції у Берліні й Празі, де вийшли друком «Кобзар» Т. Шевченка за редакцією проф. В. Сімовича, «Історія Стародавнього Сходу» Лесі Українки, «Історія Запоріжжя» Адріана Кащенка та ін. Проживаючи у Німеччині, Є. Вировий надавав також професійну допомогу Микиті Шаповалу, полагоджуючи справи із виданням журналу «Нова Україна», виконуючи доручення Українського громадського комітету, пізніше очолив Український видавничий фонд у Празі. Збереглося листування Є. Вирового з М. Шаповалом початку 20-х рр., що розкриває не тільки їхні щирі стосунки, а й постійні турботи щодо появи і поширення української періодики в еміграції. Зокрема, у листівці з Берліна 2 травня 1923 р. Є. Вировий повідомляв про отримане з друкарні четверте число журналу «Нова Україна», яке він вважав «кращим, повнішим на зміст», а тому писав наприкінці: «Робить «Нова Україна» велике діло. Вороги дивуються: «Як це вона й досі виходить?» й досі не вірять, що це все насправжки і що справа може триматися. Не то – нову цеглину, а просто новий поверх в українській справі кладе кожне нове число такого часопису. Зрозуміють усю вагу такого часопису згодом і писатимуть потім, певно, як за ту «Основу» р. 1861–62». Тому зрозуміло, з якою відповідальністю ставився Є. Вировий до видавничих обов'язків, робив усе можливе, аби журнал виходив без запізнення. Цінував він і турботу М. Шаповала, зокрема, у листі від 9 червня 1923 р. дякував за призначення бути уповноваженим Українського громадського комітету («для мене це звучить у всякім разі гордо!»), а на запрошення переїхати до Праги і стати ближчим до українського духовного життя відповів наприкінці серпня того ж року: «Мені завсігди давало велике моральне задоволення, що і я, хоч і збоку, був причетний до цієї роботи, з великою готовністю виконуючи весь час все, що припадало на мене тут, у Німеччині, з доручень УГК. Ваш заклик стати тепер ближче до справи робить мені велику честь і дуже вабить мене, і я був би дуже радий, коли б справді ніщо не стало цьому на перешкоді». У Празі Є. Вировий друкувався на сторінках журналу «Книголюб», де у 1927 і 1932 рр. з'явилися його повідомлення «Скільки коштувало празьке видання творів Т. Г. Шевченка» та «Українська бібліографія в слов'янському бібліографічному каталозі рр. 1877–1881», а також спогад «Як російська Добровольча армія нищила на Україні українські книжки». Власні кошти Є. Вировий вкладав також у підтримку Музею визвольної боротьби у Празі. Вважався одним із авторитетних філателістів світу, склав колекцію поштових марок Поділля (1918–1919), видав кілька альбомів українських марок, був почесним членом кількох міжнародних філателістичних товариств. Загострення хвороби шлунку під час війни не дало змоги Є. Вировому вчасно виїхати з території Чехії. За деякими джерелами, коли агенти НКВС прийшли його арештувати, видавець закінчив життя самогубством. Літ.: Дорошенко Д. Пам'яті Євгена Вирового // Українські бібліологічні вісті: Авгсбург.– 1947.– № 1.– С. 56–58; Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубійовича.– Львів, 1993.– Т. 1: Перевидання в Україні.– С. 251; Encyclopedia of Ukraine / Еdited by Danilo Husar Struk.– Тоrоntо, Вuffalо; London, 1985.– V. 5.– Р. 669, 670.Сидоренко Н. П. Вировий Євген // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка.– Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 46–48.Література: Чабан М. П. Невтомний Вировий // Вічний хрест на грудях землі:Художньо-документальні нариси.– Дніпропетровськ: УКВ ІМА-прес, 1993.– С. 52–65. Чабан М. П. Діячі Січеславської “Просвіти” (1905–19210. Біобібліографічний словник: Наук. видання.– Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002.– С. 149–152. Сидоренко Н. П. Вировий Євген // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка.– Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 46–48. * * * Ільїн О. Український патріот Євген Вировий: [Катеринослав. діяч культури поч. XX ст.] // Бористен.– 1997.– № 7.– С. 5.29 лютого 1944 року – сел. Широке визволено від німецько-фашистських загарбників (65 років події).Література: Широківський район // Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Т. 7: Софіївський район. Царичанський район. Широківський район / Головна ред. кол.: В. І. Герасимов та ін.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– С. 387–528.лютий 1849 року – у м. Катеринославі засновано обласний історико-археологічний музей. Нині – Дніпропетровський історичний музей імені Д. І. Яворницького (160 років від дня створення).^ Дніпропетровський історичний музейДніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького один з найстаріших в Україні. Створений він на основі кількох рідкісних колекцій місцевих збирачів, в першу чергу Олександра Поля, як крайовий історико-археологічний музей. "Музеум старожитностей Катеринославської губернії" – так він попервах називався. Становлення й розвиток його тісно пов'язані з іменем видатного вченого Дмитра Яворницького, який понад 30 років був незмінним директором, янголом-охоронцем і душею музею. 1905 року музей отримав перший зведений спеціально для нього будинок, в якому й нині розташовуються головна експозиція та фонди. Крім нього в музейний комплекс нині входять меморіальний будинок-музей Д. Яворницького, діорама "Битва за Дніпро" та “Літературне Придніпров’я. Основа кожного музею – його колекція. Історія створення колекції ДІМу складна, а часом і драматична, багато експонатів було втрачено в роки соціальних перетрубацій і воєн. Нині до музею щорічно надходить близько 3 тисяч одиниць музейних предметів. За останні роки в музеї проведено реекспозицію кількох залів, ведуться роботи над експозицією "Дніпропетровщина на сучасному етапі". Сучасна експозиція побудована на речових та фотодокументальних матеріалах, які відображають історію краю з найдавніших часів до наших днів. Щорічно в музеї розгортається до 20 різноманітних виставок з фондів, експонуються полотна місцевих художників, роботи фотографів, виставки з інших країн світу, зокрема США та Ізраїлю. Велику популяризаторську роботу проводять працівники музею серед студентів, учнів шкіл, гімназій, ліцеїв. Майже з тридцятьма школами укладено угоди на проведення циклів занять. Розроблено сценарії більше двадцяти занять музейного навчання на різні теми з історії краю, України, розвитку культури та літератури Придніпров'я. Постійно проводиться інтенсивна наукова й дослідницька робота. Співробітниками музею опубліковано сотні статей в періодичних виданнях. Регулярно видаються збірники матеріалів конференцій, які проводяться в музеї, каталоги колекцій, наукові збірки. Література: Болсуновський С. Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 130–131. Днепропетровский исторический музей им. Д. И. Яворницкого // Старт в третье тысячелетие: Очерки о Приднепровье.– Днепропетровск: Проспект, 2002.– С. 125. Дніпропетровський історичний музей імені Д. І. Яворницького: Альбом.– Дніпропетровськ, 1999.– 24 с. Капустіна Н. І. Роль музеїв у краєзнав. русі на сучасному етапі // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1: Матеріали Першої міжрегіон. іст.-краєзнав. конф. (8–9 жовт. 1998 р. м. Дніпропетровськ).– Дніпропетровськ, 1998.– С. 29–34. Капустина Н. И. Днепропетровский исторический музей – сокровищница историко-культурного наследия Приднепровского региона // Скарби музею. Зб. статей. Матеріали обл. наук. конф. до Міжнар. дня музеїв 2003 р.– 2005.– С. 6–13. Скарби Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького.– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.– 320 с. * * * Капустина Н. И. Инициатива не всегда бывает наказуема: [О результатах конкурса среди музеев "Событие года"] // Наше місто.– 2006.– 30 трав.– С. 3.Передчуття весниЩе де вона, та днина медоносна!Стонадцять снів пахких іще в бджоли,Зеленоокий берзень з морозомІще за барки Не взялись.Іще зозулі вчаться не збиватисьВ заобрійному,Теплому краю.Та сд мій ранній, ніби мати,Вже наслуха дзвінку зорю…^ Володимир ГрипаЛітература: Глухенька Н. Петриківські майстри декоративного розпису.– К., 1959.– 23 с.; іл.* * * Горбуля Л. Я доторкулася душею і серцем до легенди // Петриків. вісті.– 2004.– 6 лют.– С. 2. «Зозуля на калині // Петриків. вісті.– 2004.– 30 січ. Кокошко Ю. Краски дарили ягоды, кисти – болотные травы //Днепр вечерний.– 1999.– 22 июня. Кокошко Ю. Без этой мастерицы не было бы Петриковской росписи // Днепр вечерний.– 2004.– 3 марта. Кучеренко А. Это моя бабушка // Селян. правда.– 2004.– 5 марта.– С. 10. Яловий М. Ніколи не затьмарять в пам’яті віки її талант, ази її науки! // Петриків. вісті.– 2004.– 6 лют.– С. 2.* * * Петриківка: Альбом репродукцій.− Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.− 216 с. Петриківський розпис: Комплект листівок.– Дніпропетровськ: ОТВП "Дніпрокнига", 1992.– 14 лист. Петриківський розпис (з фондів Дніпропетровських художнього та історичного музеїв): Комплект листівок (16 шт.) / Фотографи С. Прося