(Із поезії Вертелецької А.В.с. Садове)АвтобіографіяВертелецька Алла Валеріївна народилася 16 травня 1989 року в с.Садове Гощанського району. В 1995 році пішла в перший клас загальноосвітньої школи I-III ст. с.Садове. Батько: Вертелецький Валерій Павлович 7.03.1957 р.н. працює на посаді голови сільської ради с.Садове. Мама: Вертелецька Лариса Іванівна 12.04.1962 р.н. працює соціальним працівником в територіальному центрі по обслуговуванню інвалідів і одиноких громадян. Сестра: Вертелецька Наталія Валеріївна 31.08.1981 р.н. працює викладачем в МЕГУ м. Рівне.ПривітанняСеред травня, навесні Світ побачити меніДуже сильно захотілось І тоді я народилась.І побачила навколо Все: і ліс, і гай, і школу,І хатини, і садки, Й різнобарвнії квітки.Ну а щодо до талантів, То вже тут слід розказати,Що у мене їх багато. Вмію голосно співати,Ну а також танцювати Мій талант – вірші писати, Друзів всіх своїх вітати.Живімо дружно!Чому так сталось, що навкруг Багато дуже чорних смуг Брехні, обману, злості, крові, Скрізь нецензурне чути слово…А так хотілося б хоч раз Побачить всіх щасливих нас, Щоб всі привітно посміхались Ну а при зустрічі - вітались.Бо ж наш такий чудовий світ. І хоч багато в ньому бід, Потрібно дружно людям жити, Прощати всім і всіх любити!Будьмо патріотамиЧому так сталось, що навкруг Багато дуже чорних смуг: Брехні, обману, злості, крові, Скрізь нецензурне чути слово…А так хотілося б хоч раз Побачить всіх щасливих нас. Щоб всі привітно посміхались Ну а при зустрічі - вітались.Бо ж для своєї України Ми здобули щасливі днини. Над нами синь небес, безмежність… І довгождана незалежність.Нас не здолав поміщик-пан, Хоч залишив багато ран. Не вбив чорнобильський полин Життя нашого довгий плин.Ми любим Київ і Карпати, Ріку Дніпро і рідну хату, Теплом Донбасу ми зігріті, Хлібами Харківщини ситі.Нас бережуть від зла щоднини Рушник матусин і калина, Пахуча м’ята, чорнобривці І спів веселий на сопілці.Живемо ми в святому краї, Але моралі в нас немає. Не чути лагідного слова, Занепадає рідна мова.Чому людей не поважаєм, Не брата руку піднімаєм? Ми коїм злочини сусіду, Хоча привітні люди з виду.Та я прошу вас – об’єднаймось! Своєї мови не цураймось. Лиш подивіться ви на небо, На квіти, сонце… Що ще треба?Чого не вистачає, друзі, Щоб жити в мирі, а не в тузі? Чому ми називаєм з вами Бандерівцями, східнякамиСвою сестру чи друга, брата? Навіщо єдність нам ламати? Навіщо руйнувать країну, Своє життя, свою хатину?Давайте, мов тендітні квіти, Ми збережемо заповіти Синів відважних України: Франка, Шевченка і Тичини…Вони хотіли збудувати Державу вільну і багату. Щоб люди дружно працювали. Свою країну прославляли.То ж, браття рідні,об’єднаймось, Одне одного не цураймось. Шануймо друзів і родину, Свою чудову Батьківщину!Скидайте футляри із себеЧи варто на світі нам жити, Не бачити сонечка, квітів. Не знаючи щастя, кохання Чи смутку, журби і страждання? Чи ватро завжди все ховати, На себе футляр одягати? Чи варто самітником бути? Цього я не можу збагнути. Людей у футлярах багато І всі вони завжди завзято Ховаються у черепашку. Невже їм так жити не важко?.. Конфліктів вони уникають, Про світ досконало не знають. Бояться із кимось зустрітись, Бояться душею відкритись. Нам висновок слід всім зробити, Як правильно в світі цім жити. Тут думати довго не треба – Скидайте футляри із себе.Ідімо в храмВже слід задуматися всім: Навіщо храми в світі цім? Для чого їх набудували? Мабуть, щоб люди не минали.А навпаки – почувши дзвін, Ішли туди, де дзвонить він. У храмах нас добру навчають, Від дій поганих відучають.Ідімо в храм святково ми З своїми друзями, дітьми. Задумаймось про світ загробний – Який він є: чи злий, чи добрий.Куди ти хочеш – в пекло, рай? Оце вже сам ти вибирай. Живи набожною, людино, І в рай підеш ти неодмінно.ДощЧому так сумно на душі, Коли надворі йдуть дощі? Чому так вітер вередує І дуже сильно в очі дує?Чому на небі сонце гине? Чому пташиний спів не лине? Чому погоду дощ цей гнобить? Скажи, навіщо він це робить?Не забувай!Чекання час давно минув, Бо ти з країв чужих прибув Кохання крила і душі Тебе принесли крізь дощі. Чомусь було так сумно скрізь, Чомусь були потоки сліз, Але коли приїхав ти, То зникло все це назавжди. І скрізь повіяло теплом, Усе для мене ожило І жити веселіше стало, А суму як і не бувало. І часто бачу я вві сні Тебе. Присняться знов мені Твої чудові ніжні очі. Крім них нічого я не хочу. Настане день і прийде час, Коли щось знов розлучить нас, Коли ти скажеш: «Ну бувай» Я ж відповім «Не забувай. Не забувай кохання мук, Не забувай торкання рук, А також губ солодких смак. Не забувай. Хай буде так!»Ніколи не забудуКазала я, що більш не буду Тебе вже згадувать колись, Але ніколи не забуду Твого обличчя ніжних рис.Закарбувалися навіки В моєму серці погляд твій, Твої уста, твої повіки, Бо ти кохання моїх мрій.Чому не можу я забути Твої слова, твоє ім’я? Цього не можу я збагнути, Не розумію цього я.Але колись момент настане, Коли тебе забуду все ж. Душа страждати перестане – Тоді мене забудь ти теж.Святе створіння – вісник Бога Святе створіння, що з небес злетіло Несе для людства Бога благу вість. Але людина ще не зрозуміла, Який прийшов до неї важний гість.Людина далі робить, що робила. Яке їй діло: ангел ти чи ні! Вона і далі грішить, як грішила, А ангел помирає у багні.В багні жадоби, жадності і зиску, Байдужості і жадності людей, Що занедбали милості колиску, Що інших всіх вважають за свиней.А де ж Любов? Де Віра? Де Надія? Гуманність де? В багнюці? Продали? Де чисті думи, помисли в мрії?.. Усі вже чорту душу віддали!А ангел гине, крила опускає… І так смиренно терпить муки всі. Людина ж… Та й людина помирає! Адже немає в неї вже душі.У її серці сіра порожнеча. Всі ідеали повні зиску, зла. Не стежці миру все вона нівечить… Ганьба людині! Ангелам хвала!Життя сумнеГірка новина… Очі повні сліз… Ось обірвалось знов життя людини… Залишив сиротою батько сина. Свій хрест нагору він уже доніс.І так завжди! Життя – абсурдна штука. Народжуєшся, мучишся, живеш… А потім в світ незнаний відійдеш, Залишивши родині горе, муки.Та не журися, довго сліз не лий. Згадай лише про батька добрим словом І він повернеться колись до тебе знову, А ти не покидай у це надій!Пісні – як ріки повноводніПісні я чую і горджуся, Що в світі є народ такий. Що ці пісні від прадідуся І в них живуть його думки.Пісні – як ріки повноводні. Так буде завжди і повік – Бринітиме із уст народних Їх неміліючий потік!В піснях цих радість, біль народу, Природи рідної краса. У них жіноча світла врода, Наша історія уся.Шануймо рідну мовуСлово українське, мово моя рідна, Поміж інших в світі ти живеш віки В щасті і у горі, в муках і у злиднях. Ти є невичерпне джерело ріки.Пронесли, як прапор, тебе, рідне слово, Кобзарі великі і простий народ. Й на Землі сьогодні сяєш веселково, Слово моє рідне, сповнене щедрот.Село моє!Село моє! За ним пшениця Зелений луг і в небі птиця. Я все люблю, оберігаю, Бо це краса мойого краю.А там он ліс шумить сосновий. Зеленка-річечка… Чудово! Село моє, моя колиско, Тобі я кланяюся низько!Вчителю!Професій є багато в світі, Але задумаймося всі: І ви дорослі, і ви діти, А хто ж такі учителі?Учитель завжди дасть пораду, Наставить нас на вірний путь, Розкаже нам про вірність, зраду І про життєву нашу суть.Навчає вчитель нас багато: І про дощі, про річки плин, Про релігійне різне свято – То ж вам за це низький уклін!Бажаю вам шановним щиро Сталевих нервів і добра. У ваших сім’ях ласки, миру. В праці: учнівського тепла.Підготувала: Р.В. ЛюбчикРедагувала: Н.В. БалюкКомп’ютерний набір: А.В. ЛяшукВідповідальний за випуск: Н.М. Пивоварчук