ІСТОРІЯ ВІЛЬНИХ ГРОШЕЙ НІМЕЧЧИНИ Історія вільних грошей найбільше пов’язана з Німеччиною. Саме в Німеччині народився Сильвіо Гезель (1862-1930) – підприємець, економіст, автор концепції вільних грошей (Freigeld). Про якого авторитетний економіст Джон Мейнард Кейнс напише, що "майбутнє більше навчиться в Гезеля ніж в Маркса". В чому ж різниця? Маркс вбачав "зло" - в доданій вартості, а відновлення справедливості - у вилученні цієї вартості в одного класу на користь іншого. Гезель бачив "зло” в кредитній природі грошей, а відновлення справедливості в ліквідації кредитної природи грошей. Для ліквідації кредитної природи грошей Гезель пропонує знищити їхню накопичувальну функцію. Отже, головна відмінність: замість насильства над людьми – насильство над абстракцією. Гроші були придумані для товарообміну. Але гроші більш привабливі чим товари, оскільки вони не псуються і не вимагають витрат на зберігання. І Гезель запропонував податок на зберігання грошей. "Тільки гроші, які застарівають, подібно газетам, гниють, як картопля, іржавіють, як залізо, і випаровуються, як ефір, здатні стати придатним інструментом для обміну картоплі, газет, заліза й ефіру. Бо тільки таким грошам покупці й продавці не стануть надавати перевагу перед товаром. І тоді ми станемо розлучатися з товарами заради грошей лише тому, що гроші нам потрібні, як засіб обміну, а не тому, що ми очікуємо переваг від володіння самими грошима". Цей, так званий податок на зберігання, Гезель пропонує сплачувати щотижня наклеюванням цінної марки на паперову банкноту. Вільні гроші таким чином втрачають одну тисячну своєї номінальної вартості щотижнево, це складає приблизно 5% на рік. Вартість витрат покладаються на власника купюри. Якщо власник купюри хоче, щоб його банкнота була в "робочому стані", він повинен наклеїти на неї відповідні марки. Щотижнево. Інакше купюра не буде "працювати". 10-центова марка, наприклад, повинна приклеюватися до 100-доларової купюри кожну середу, як показано на малюнку. Але насправді історія вже мала приклади прототипів вільних грошей. І зокрема територія Німеччини в часи центрального Середньовіччя. Тоді в Європі була поширена так звана Нова чеканка і одним з її варіантів була система брактеатних грошей (від bractea - тоненька пластина з латинської). Це були круглі монети, на срібних пластинах товщиною як папір. Від звичайних монет їх відрізняло те, що вони були відштамповані лише з одного боку, але їх мала товщина дозволяла бачити чеканку іншого боку. Але найбільш цікавим є те, що їх "обіг був обмежений не лише територією, але й часом", так стверджує німецький спеціаліст з брактеатів Френк Бергер. Раз на рік брактеати підлягали обов’язковій чеканці. Цей процес був пов'язаний з великим щорічним осіннім ярмарком в кожному місті – торговці, щоб продати товар змушені були обміняти стару валюту на нову, і понести витрати за чеканку. З 1130 року і надалі їх використання набуло великого поширення, особливо в Європі, країнах центральної та східної Європи і в Балтиці. Ця плата за чеканку якраз і відігравала роль стимулу обігу. Ніхто не бажав мати такі гроші. Замість цього їх вкладали в меблі, добротні будинки, витвори мистецтва і все те, що мало стабільну вартість, яка згодом збільшувалася. В ту епоху виникло багато значущих здобутків релігійного та світського мистецтва й архітектури. Ми і нині згадуємо про той час, як про період злету європейської культури. Ханс Р. Л. Корсен пише у своїй книзі "Тендітні гроші": "Оскільки накопичувати грошові багатства було неможливо, замість них були створені реальні багатства". Недоліком системи брактеатів було те, що "збір за чеканку" був єдиним джерелом податків. Наприкінці ХІІІ сторіччя система брактеатів занепала, як вважає Бернар Ліетар, через надмірну жадібність васалів. Щоб отримати більше податків вони "збільшили збір за чеканку". Цей приклад з історії вчить нас, що податки варто стягувати не разом з платою за обіг, а окремо. На початку ХІХ сторіччя, а саме 1919 року, в Німеччині утворився так званий рух "Вільна економіка" (Freiwirtschaft), який передбачав використання "марочних сертифікатів" в якості валюти. Після тривалої підготовки Гельмут Рьодігер і Ганс Тім в жовтні 1929 в Ерфурті заснували так зване товариство "Обмінна асоціація - Вера" (Wära-Tauschgesellschaft). Три роки до того, в рамках спілки фізіократів, було запущено Вара на практиці. "Марочний сертифікат" назвали "Вера" (Wära) (слово утворене шляхом складання - "Ware" і "Währung", що означає, відповідно, "Товари" і "Валюта"). Кожна купюра Вера підлягала щомісячній втраті свого номіналу на 1%. Ця втрата вирівнювалася придбанням цінних марок по 0,5; 1; 2; 5 і 10 центів Вера (1 цент = 1 рейхс-пфенінг). Для цього на зворотній стороні банкноти Вера знаходились надруковані поля, в які потрібно було вклеювати цінні марки відповідно до місяця. Найбільшого розмаху експеримент з Вера досяг лише в 1931 році. Гірничий інженер Макс Хебекер в 1929 році купив за безцінь на аукціоні збанкрутілу шахту, в баварському селищі Шваненкірхен. Населення селища (500 осіб) останні два роки існувало упроголодь на державні допомоги по безробіттю. Хебекер взяв позику розміром 50000 імперських марок, причому більша частина кредиту була у Вера-сертифікатах. І взимку 1931 році відновилося добування вугілля. 60 шахтарів повернулися до роботи. Дві третини зарплати вони отримували в Вера. Для підвищення суспільного визнання Вари проводилися лекції про природу та функції грошей. Початкову недовіру місцевих бізнесменів Хебекер подолав тим, що постачав виробничу їдальню товарами зовнішніх фірм, які вже належали до спілки Wära-Tauschgesellschaft. Місцеві бізнесмени відразу ж відреагували і стали приймати купюри Вера. Економічне життя Шваненкірхена переживало сильне піднесення, яке охопило і навколишні регіони. Новина про процвітання селища в самий розпал економічної депресії, що уразила Німеччину, миттєво розповсюдилася по окрузі. Репортери зі всієї країни писали про "диво Шваненкірхен", і навіть у Сполучених Штатах можна було прочитати про експеримент у фінансових розділах всіх великих газет " Більше 2000 підприємств по всій Німеччині почали використовувати цю альтернативну валюту. Хоча Вера за своєю суттю була не інфляційною, вона розглядалася Центральним банком, як надто успішна і Міністерство фінансів заборонило експеримент Вера в жовтні 1931. 24 листопада того ж року районне відомство Дегендорфа повідомило Хебекеру про цей наказ. Звичайно, наслідком стало повернення до безробіття. Через 70 років Вільні гроші почали відроджуватися. В 2001 році в Берліні, а потім і в інших містах Німеччини утворюються регіональні валюти, які діють за принципом вільних грошей, мають стимул обігу. Поштовхом до таких подій послужила книга Маргріт Кеннеді "Гроші без відсотків та інфляції", написана в 1993 році. Архітектор, еколог, фінансовий експерт і критик нинішньої економічної системи. Вона в своїй книзі розвиває ідеї Гезеля. Кімгавер – це один з найбільш відомих проектів регіональних грошей. Впроваджені вони в січні 2003 учнями вальдорфської школи міста Прін, на чолі з викладачем економіки Крістіаном Геллері. А сьогодні вже більш чим 620 підприємств користуються кімгаверами. Схема їх дії: Кожен член спілки може придбати Кімгавери за євро. Це можна зробити в багатьох касах (окремих установ і банків у регіоні). За 100 євро можна отримати 100 Кімгаверів. З ними член спілки може купувати товари і отримувати послуги в магазинах і установах, які приймають ці гроші. Підприємці можуть їх використовувати (платити зарплату робітникам, купувати місцеву сировину), або обміняти їх назад на євро. Кімгавер заохочує власний обіг. Він втрачає кожні три місяці 2% від своєї вартості (за рік – 8%). Це змушує людей швидше їх використовувати. Коли закінчується тримісячний термін, на кімгавер наклеюють цінну марку (вона коштує 2% вартості банкноти). Без такої марки купюра не дійсна. Через шість місяців має бути дві марки на банкноті, через дев’ять – три марки, а через рік міняють повністю банкноту на нову, з іншим дизайном. При зворотньому обміні 100 кімгаверів можна поміняти на 95 євро (5% стягнення). З них 2 євро ідуть на обслуговування регіональної грошової системи: друк кімгаверів, цінних марок та інше. А 3 євро – на користь спілки регіону. З 2006 року з'явився електронний кімгавер (нім. Elektronischer Chiemgauer).Це пластикова картка, амортизація з якої знімається автоматично. Менеджер проекту — Клаус Копп з регіонального бюро Вассербурга. Багато хто розцінює регіональні Вільні гроші, як відповідь простих людей на процеси глобалізації. Так воно звичайно і є, але Сильвіо Гезель описував їх, як одноосібний засіб обміну в державі. І судячи з тенденцій останнього десятиріччя, саме Німеччина впевнено іде до цього. Вільні гроші – як загально державна валюта.Джерела: Сильвіо Гезель "Природний економічний порядок" 1916р. Маргріт Кеннеді "Гроші без відсотків та інфляції", 1993р. Маргріт Кеннеді "Чому нам потрібна монетарна інновація", 2005р. Бернар Ліетар "Душа грошей" Бернар Ліетар "Майбутнє грошей", 1999р. Сергей Мямлин "Свободные деньги" Вікіпедія "Вільні гроші" Вікіпедія "Wära" novigroshi.org http://www.chiemgauer.info/ http://www.margritkennedy.de/