Інститут необхідної оборони з‘явився разом із виникненням держави І права І змінюється в процесі розвитку суспільства

Обставини, що виключають злочинність діянняВступ. Інститут необхідної оборони з‘явився разом із виникненням держави і права і змінюється в процесі розвитку суспільства. В Договорах Олега і Ігоря з греками ( 911, 945 р.р.), в “Руській правді” сказано: “Якщо русин уб‘є візантійця або візантієць уб‘є русина, то винуватець повинен вмерти на тому місці, де скоїв злочин”, “Якщо хто вдарить іншого батогом…, а той, хто обороняється, ткне мечем, то вини йому в цьому нема”. Хоча спільного визначення поняття необхідної оборони в цих пам‘ятках не було, однак право необхідної оборони допускалося при захисті особи, власності і виступало у формі права вбивства на місці злочину. Тут необхідна оборона ще не виділяється із самоуправства. Певні обмеження розправи із злочинцем допускались при здійсненні майнових злочинів. За “Руською правдою” дозволялось убивати нічного злодія, який не здається. Якщо власник уб‘є зв‘язаного злодія або злодія, який був затриманий до світанку, то повинен платити за нього кримінальний штраф. Хазяїн міг переслідувати злодія тільки в межах свого житла, за ворітьми вбивати вже не можна було. В Укладі царя Олексія Михайловича 1649 року, у Військових статутах Петра 1 норма про необхідну оборону викладається більш детально. Передбачалися і умови її правомірності. Подальший розвиток інститут необхідної оборони знайшов своє місце в Зведенні законів 1832 року і в Кримінальному Укладі 1903 року. Ось як визначали право на оборону в навчальній літературі того часу: “Офіцер, який убив людину, що напала на нього з метою нанесення образи діянням, повинен бути визнаним в стані необхідної оборони, між тим як особи іншого класу за таких же обставин в стані зазначеної оборони можуть бути не визнані”1 На даний час це поняття набуло подальшого розвитку. Питання необхідної оборони складні. Від правильного їх розуміння і застосування на практиці багато в чому залежить успіх боротьби із злочинністю, ефективність участі трудящих в охороні громадського порядку і зміцненні законності у нашому суспільстві.^ Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння Кримінальне право, визначаючи поняття злочину (ст.7 КК України), вказує передусім на найважливіші його ознаки - суспільну небезпечність діяння, протиправність. Суспільна небезпечність і його протиправність тісно поєднані між собою і тільки у своїй сукупності характеризують його як злочин. Відсутність суспільної небезпеки означає і відсутність складу відповідного злочину. Це положення закріплене у ст. 7 ч. 2. кримінального кодексу України: “ Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.” У кримінальному праві України виділено випадки, коли дії можуть здаватися небезпечними і зовні підпадають під ознаки певного кримінального закону, але які через ті чи інші обставини позбавлені суспільної небезпеки, не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання. До обставин, які виключають суспільну небезпечність діяння, належать: необхідна оборона, затримання злочинця і крайня необхідність. Дії, скоєні в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і при затриманні .злочинця, як це відображено в нормах, що закріплюють ці кримінально-правові інститути, підпадають під ознаки діяння, передбаченого певною статтею Особливої частини кримінального законодавства. Таким чином, можна помітити деяку подібність цих дій до окремих злочинів. Але це лише зовнішня подібність, оскільки за своєю суттю вони відрізняються один від одного. Відмінність їх зумовлена тим, що дії, скоєні в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і при затриманні злочинця, позбавлені суспільної небезпеки, яка, як щойно зазначалося, є обов'язковою ознакою будь-якого злочинного діяння. Через те, що ці дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав і інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки не є суспільно небезпечними, а навпаки, є суспільно корисними. Корисність дій, скоєних в стані необхідної оборони, полягає в тому, що вони причиняють суспільно-небезпечне посягання на ті чи інші інтереси, тим самим відвертаючи завдання шкоди цим інтересам. Дії службових осіб, окремих громадян по затриманню злочинця мають своєю метою доставити його відповідним органам влади для подальшого вирішення питання про відповідальність. Такі дії сприяють боротьбі із злочинністю і тому теж розцінюються як суспільно корисні. Для працівників міліції необхідна оборона є здійсненням права і їхнім службовим обов'язком. Охорона державних, громадських інтересів, а також прав і законних інтересів громадян від суспільно-небезпечних посягань - обов'язок працівників міліції, який випливає з вимог закону про необхідну оборону, про затримання злочинця, а також вимог відомчих статутів, наказів, інструкцій. Щодо дій, вчинених в стані крайньої необхідності, то вони спрямовані на усунення небезпеки, що загрожує будь-яким інтересам, які охороняються законом. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил, злочинних дій, і не дивлячись на те, що дії, вчинені в стані крайньої необхідності, завдають певну шкоду захищеним законом інтересам, їхня суспільна користь не викликає сумніву, оскільки вони відвертають тяжку шкоду. Поняття необхідної оборони і її значення для забезпечення охорони особи і правопорядку.У ст. 15 ККУ зазначено, що “кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнення посягань або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.” Необхідною обороною визначаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтереси суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання. “Не є злочином застосування зброї або будь-яких засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, або якщо особа, яка здійснює захист, не може внаслідок переляку чи сильного душевного хвилювання. викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.” Отже, кримінальне право розглядає необхідну оборону як одну з форм .захисту громадян, держави, суспільства. Дії, скоєні у стані необхідної оборони, розцінюються як правомірні і суспільно корисні, оскільки вони спрямовані на усунення загрози згаданим інтересам. Захист інтересів, які охороняються законом, може бути здійснено різними засобами і діями, в тому числі із застосуванням зброї у визначених законом випадках. За наслідки, які настали від дій, скоєних в стані необхідної оборони, особа відповідальності не несе, оскільки її дії є суспільно корисними і правомірними. Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з‘ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну. При вирішенні питання, чи не з запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка захищається, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту виникла необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, припустив помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він знаходився в стані необхідної оборони. Необхідно мати на увазі, що перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від нападаючої особи до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінченість посягання. Інститут необхідної оборони в кримінальному праві України сприяє зміцненню правопорядку, запобіганню можливості скоєння злочинів. Він надає як представникам влади, так і окремим громадянам можливість активно протидіяти суспільно небезпечним посяганням. Заподіяння шкоди при необхідній обороні має відповідати умовам правомірності і виключати небезпеку та протиправність діяння. Необхідна оборона - суб'єктивне право громадянина. Кожен громадянин нашого суспільства має право захищати шляхом акту необхідної оборони владу, державну власність, інші громадські інтереси від злочинних посягань. Це право громадянин має, оскільки громадські інтереси в демократичному суспільстві не протистоять інтересам окремого громадянина. Здійснення цього права є його громадським обов'язком. Кожен громадянин має право захищати себе, інших осіб від будь-яких злочинних посягань. Громадянин має право вдатися до необхідної оборони в усіх випадках загрози інтересам, які охороняються .законом, навіть тоді, коли ця загроза може бути усунена іншими особами чи представниками влади. Із 1958 року почався подальший розвиток інституту необхідної оборони. Кримінальний закон правильно визнав, що дії, скоєні в стані необхідної оборони, не є злочином, тобто вони не містять складу злочину і є діянням правомірним. Питання про існування права необхідної оборони з давніх - давен притягувало філософів, юристів. У середні віки ідеологи феодального суспільства обгрунтовували необхідну оборону Священним Писанням, вони в ній бачили не право громадянина, а релігійний обов'язок боротьби з гріхом. Римські юристи вважали, що необхідна оборона є не писаний, а природний закон. Ж.Ж Руссо в інституті необхідної оборони бачив повернення людині її природного права на захист, яке вона мала в додержавному суспільстві, а потім віддала його державі. До необхідної оборони прирівнюють дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад і доставлення її відповідним органам влади. Необхідна оборона і затримання злочинця відрізняються одне від одного. При необхідній обороні злочинець є нападаючою, активною стороною, а при затриманні - особою, яка ухиляється , тобто пасивною стороною. Якщо особа, яку затримують, чинить опір законним діям громадян і він переростає при цьому в суспільно небезпечне посягання, виникає право на необхідну оборону. Заподіяна при цьому шкода особі, що здійснювала посягання, буде виправдана станом необхідної оборони. Якщо суспільно небезпечне посягання припинилось і злочинець намагається втекти, то завдання йому шкоди не для подолання опору, а для затримання буде виправдане необхідністю його затримання.^ Умови правомірності необхідної оборони, які характеризують напад і захист.Завдання нападаючому шкоди само по собі ще не говорить про правомірність цього діяння. Для того, щоб завдання нападаючому шкоди було правомірним, передбачається ряд умов, які в теорії кримінального права називаються умовами правомірності необхідної оборони. Ми розуміємо, що коли йдеться про необхідну оборону, то це насамперед захист від нападу. Тому умови її правомірності характеризують як посягання і захист від нього. Саме цим і пояснюється в теорії кримінального права поділ умов правомірності необхідної оборони на дві групи, які належать до: - посягання, - захисту від посягання. Умови правомірності необхідної оборони, які стосуються захисту від нападу, полягають у наступному: а) посягання повинно бути за своїми об'єктивними рисами суспільно небезпечним і протиправним. Це означає, що необхідна оборона допустима проти такого посягання, яке спрямоване на завдання шкоди інтересам держави, суспільства, особи, чи правам того, хто обороняється, або інших людей. Суспільно небезпечне посягання не повинно бути неодмінно таким, яке тягне застосування покарання. Воно повинно бути об'єктивно суспільно небезпечним. Бувають випадки, коли посягання з тих чи інших суб'єктивних підстав не є злочинними: напад психічно хворої людини, підлітків, які не досягли віку кримінальної відповідальності, особи, що діє при наявності фактичної помилки, яка усуває її вину. Але оскільки дії згаданих осіб є об'єктивно суспільно небезпечними, бо можуть завдати шкоду інтересам, які охороняються законом, то проти них допустима необхідна оборона. Необхідна оборона недопустима проти правомірних дій службової особи, хоча б її дії і зачіпали ті чи інші інтереси особи. Це стосується, наприклад, дій працівників міліції, які на законній підставі затримують громадянина. Проте необхідна оборона допустима проти неправомірних дій службових осіб, в тому числі працівників міліції. Громадяни не позбавляються права на захист своїх інтересів, якщо на них посягають службові особи. Так, у випадку перевищення влади, яке пов‘язане з насильством над громадянином, він має право оборонятися і завдавати при цьому шкоду службовій особі. б) посягання повинно бути явним, тобто воно вже почалось або ж безпосередня загроза його здійснення настільки очевидна, що захищені законом права й інтереси опинились в безпосередній небезпеці. Безпосередня загроза посягання робить оборону правомірною. Зрозуміло, що оборона найбільш дієва тоді, коли той, хто обороняється, припиняє злочинні дії посягаючого до моменту завдання шкоди. Питання про реальність загрози, а отже і про наявність стану необхідної оборони, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин. Певне значення тут може мати і характеристика посягаючого, його попередня поведінка, в якому стані він був ( наприклад, у стані сп‘яніння). Проти підготовлюваного чи гаданого нападу необхідна оборона недопустима. Не можна посилатись на необхідну оборону при нанесенні тілесного ушкодження або вбивства людини, яка проходила біля будинку, і було підтверджено, що саме в ньому вона хотіла здійснити свої злочинні наміри. В цьому разі не можна навіть говорити про перевищення межі необхідної оборони, оскільки немає самого нападу. Безумовно, за таких обставин можна вживати необхідні запобіжні заходи, які будуть приведені в дію в ту мить, коли напад стане явно реалізовуватися. Але до цього потрібно підходити обачно. Закон не допускає створення будь-яких захисних механізмів, які призначені для припинення посягання шляхом завдання шкоди нападаючому. Маються на увазі мінування входу у сховище, підключення електричного струму в дротяне загородження, влаштування автоматичних вражаючих механізмів типу пастки проти угону автомобіля. Мінування, підключення струму, влаштування вражаючих механізмів тощо може завдати ушкодження або навіть смертельну травму не лише нападаючому, а й випадково, іншим стороннім особам. Це, безумовно, не узгоджується з потребою охорони об'єкта, і це не можна виправдати правом необхідної оборони. Більше того, такі дії з суб‘єктивної сторони характеризуються не тільки мотивом захисту майна, а й бажанням розправитись з правопорушником, покарати його. Завдання шкоди подібними механізмами, автоматичними влаштуваннями тягне за собою відповідальність на загальних підставах. У випадках, коли особа при влаштуванні недопустимих захисних механізмів, пасток не передбачає , але за обставинами справи повинна була і могла передбачити неминучі наслідки, настає відповідальність як за необережний злочин. Стан необхідної оборони припиняється з припиненням посягання. При припиненні посягання напад перестає бути наявним. У зв'язку з цим припиняється і право на необхідну оборону. Недопустима оборона при закінченні нападу, завдання після цього шкоди нападаючому розцінюється як акт помсти, розправи і тягне за собою відповідальність за завдану шкоду на загальних підставах. в) наступною умовою, яка стосується нападу, є те, що напад повинен бути дійсним. Це означає, що напад повинен бути реальним, існувати насправді, а не тільки в уяві причетних осіб. Якщо фактично напад відсутній, то не може бути й мови про стан необхідної оборони. Якщо ж особа помилково вважає, що коїться напад, застосовує засоби захисту і завдає шкоду, то має місце уявний захист. У тих випадках, коли обставини події давали особі підстави вважати, що коїться реальний напад, і, застосовуючи заходи захисту, вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, відповідальність за завдану шкоду виключається. Якщо ж особа завдає шкоди за таких обставин, коли вона повинна і могла усвідомлювати фактичну відсутність нападу, але не проявила обачності, то відповідальність настає як за необережний злочин залежно від насталих наслідків. Розглянемо умови правомірності необхідної оборони, які належать до захисту: а) захист може бути здійснений шляхом завдання шкоди нападаючому, а не третім особам. 3 цього випливає, що захист при необхідній обороні має активний характер. Це активна протидія, пов'язана із завданням шкоди посягаючому. Завдана шкода може бути у різних формах: знищення або пошкодження майна, позбавлення волі, життя, заподіяння тілесних ушкоджень, ударів. б) захист допускається при посяганні на інтереси держави, суспільства, особисті інтереси особи, яка обороняється, або інших осіб. Громадянин має право обороняти будь-який інтерес, який захищається законом, без будь-яких обмежень. Закон визнає право необхідної оборони не тільки за особою , на яку безпосередньо напали, а й за іншою, яка є очевидцем нападу. При цьому треба пам'ятати, що коли йдеться про захист інтересів інших осіб, то згоди потерпілих на захист не потрібно. в) третя дуже важлива умова, яка характеризує захист, полягає у тому, що він не повинен перевищувати межу необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони і її кримінальні наслідкиЗахист завжди повинен бути розумним. Він ніколи не повинен перетворюватися у помсту, розправу над нападаючим. Не можна малоцінні майнові інтереси захищати шляхом завдання серйозної шкоди. Захист від суспільно-небезпечного посягання шляхом завдання шкоди нападаючому лише тоді визнається необхідною обороною і виключає кримінальну відповідальність, коли при його здійсненні не перевищена межа необхідної оборони. Так не буде перевищенням межі необхідної оборони, якщо справді не можна було захиститись іншим, більш м'яким засобом, у тих випадках, коли громадянин, рятуючи своє життя, завдає смерть нападаючому, коли жінка, рятуючись від злочинця, який намагався її згвалтувати, завдає йому смерть. У ст. 15 КК України вказується, що “перевищення меж необхідної оборони, тобто завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, передбаченим кримінальним законом” Перевищення меж необхідної оборони має місце тоді, коли особа перебувала в стані необхідної оборони, але відбиваючи суспільно-небезпечний напад, завдає нападаючому шкоду, яка не була в даних умовах необхідною. Такі дії розцінюються, як суспільно небезпечні і тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Але, згідно з чинним кримінальним законодавством, перевищення межі необхідної оборони розцінюється, як пом'якшуюча відповідальність обставина (ст.40, п.5 ККУ). Це зрозуміло, оскільки той, хто обороняється, намагається передусім захистити інтереси своєї держави, суспільства, або певних громадян. Кримінальний кодекс України крім цього загального положення, передбачає також пункти, які встановлюють меншу відповідальність за злочини, скоєні при перевищенні межі необхідної оборони (вбивство), заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні межі необхідної оборони відповідно до ст.97, 104 ККУ). Тобто, це і є випадки, як сказано у ст. 15 ККУ, спеціально передбачені кримінальним законом. Питання про (відповідальність) відповідність захисту вирішується в кожному випадку, зокрема, всебічним врахуванням конкретних обставин справи. Враховується не тільки відповідність чи невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер небезпеки, яка загрожувала тому, хто оборонявся, його сили, можливості відбиття нападу, а також реальна обстановка захисту, всі ніші обставини, які можуть вплинути на співвідношення сил нападаючого і того, хто захищається. Мається на увазі кількість посягаючих і тих, хто обороняється, їхній вік, фізичний розвиток, наявність зброї, місце, час посягання, при скоєні нападу озброєної особи чи групи осіб, той, хто захищається, може застосувати будь-які засоби захисту, в тому числі зброю, незалежно від наслідків. Завдання тяжкої шкоди може бути визнано неправомірним тоді, коли той, хто обороняється, володіє спеціальними прийомами активного захисту і, використовуючи їх, має змогу відбити напад, не завдаючи такої шкоди. Для правильного вирішення питання про наявність чи відсутність перевищення межі необхідної оборони треба врахувати те, що необхідний захист супроводжується переляком, сильним душевним хвилюванням або фізіологічним афектом. Цей стан характеризується емоційним струсом, при якому звужується свідомість, здатність мислити, погіршується контроль над своїми вчинками, хоча особа і залишається осудною. При необхідній обороні вона зазнає сильного душевного хвилювання, яке виникає як відповідна реакція на суспільно небезпечне посягання. Це може перешкоджати тому, хто обороняється, правильно оцінити ситуацію, обрати відповідні засоби захисту. Закон звільняє від відповідальності за шкоду, завдану за таких обставин. Треба відрізняти вбивство і завдання тяжкого тілесного ушкодження при перевищеній межі необхідної оборони від навмисного вбивства і навмисного тяжкого тілесного ушкодження, вчинених у стані хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (ст.95, 103 ККУ). При розмежуванні названих злочинів необхідно мати на увазі, що для них характерне завдання шкоди потерпілому при відсутності цілі захисту, що виключає стан необхідної оборони. Окрім цього, обов'язковою ознакою злочинів, вчинених в стані раптово виниклого хвилювання, є те, що шкода завдається саме під впливом такого хвилювання, тоді як для злочинів, скоєних при перевищенні межі необхідної оборони, ця ознака не обов'язкова. Перевищення межі необхідної оборони буде тоді, коли той, хто обороняється, навмисно, без необхідності вбиває нападаючого чи завдає йому тяжкого тілесного ушкодження. Навмисність полягає в тому, що особа, захищаючись від посягання, усвідомлює, що воно може бути відбите без завдання прикрих наслідків, але обирає саме такий засіб захисту, який призводить до цього. Таким чином, особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій, передбачає, що в результаті їх може настати смерть потерпілого , але бажає цього. Особа не може бути визнана такою, що перебувала в стані необхідної оборони, коли вона дійсно спровокувала напад, аби використати його як привід для скоєння протиправних дій. Тобто, щоб під виглядом оборони розправитись з нападаючим (розв'язування бійки, учинення розправи, скоєння акту помсти). Скоєне в таких випадках треба розглядати не з огляду на право необхідної оборони, а на загальних підставах, як єдиний злочинний план скоєння певного навмисного злочину. Крайня необхідність і відмінність її від необхідної оборониКрайня необхідність – правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, суспільним чи особистим інтересам, що охороняються законом, якщо ця небезпека не може бути усунена іншими засобами і заподіяна шкода менш значна ніж відвернена. Дії здійснені в стані крайньої необхідності, підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, однак вони не є злочином і визнаються суспільно корисними. В стані крайньої необхідності можуть здійснюватися найрізноманітніші дії, наприклад, водій, щоб уникнути аварії з серйозними наслідками, порушує правила водіння автомашини, що призводить до менш значних наслідків; для врятування дітей і дорослих, їх майна від повені самовільно захоплюються річкові транспортні засоби; під час пожежі зноситься будова, яка близько стоїть до місця горіння, щоб запобігти його поширенню на інші будівлі; щоб не вмерти від голоду, людина, яка заблукала в тайзі, в заборонений для полювання час займається мисливством; службова особа для швидкого запобігання виробничої аварії, пов‘язаної з великими втратами, витрачає довірені їй матеріальні цінності не за призначенням і т.п. Наведені приклади показують, що крайня необхідність передбачає зіткнення двох інтересів, що охороняються законом. При цьому зберігання одного інтересу досягається тільки шляхом заподіяння меншої шкоди іншому інтересові. Наприклад, водій Домашев ризикуючи життям, в чотирьох метрах від пасажирського поїзда перегородив своїм МАЗом шлях на переїзд автогрейдеру, який швидко їхав з несправними гальмами і за кермом якого сидів п‘яний водій. Від сильного удару Домашев отримав легкі тілесні ушкодження, автомашина серйозно постраждала. В наведеному прикладі водій Домашев захищав життя і здоров‘я пасажирів поїзда. Стаття 16 КК дає таке визначення поняття крайньої необхідності: "Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною ніж відвернута шкода". Із визначення поняття крайньої необхідності випливає шість умов її правомірності, які характеризують небезпеку, що загрожує і заходи по її ліквідації. Небезпека має нести загрозу інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам громадян. Джерелом небезпеки можуть бути: рухомі механізми, напад тварин, дії людини, які загрожують заподіяти шкоду яким-небудь правоохоронним інтересам, необхідність одночасного виконання різноманітних обов‘язків і т.д. У наведеному вище прикладі джерелом небезпеки для життя пасажирів і обслуговуючого персоналу поїзда став автогрейдер з несправними гальмами, яким керував п‘яний водій. Небезпека має бути наявною, тобто створювати реальну і безпосередню загрозу вчинення шкоди, або такою, коли почалося вчинення шкоди. Як в майбутньому, так і небезпека, що минула, не може створювати стану крайньої необхідності. Якщо касиру пред‘явлено записку з вимогою передати 1000 крб. Під загрозою вбивства в майбутньому, наприклад, на шляху додому, то він не може посилатись на крайню необхідність, оскільки про таку загрозу він міг повідомити адміністрацію закладу за місцем роботи, в органи влади, котрі зобов‘язані гарантувати безпеку касиру і державною власності. Коли ж подавець записки наставив на касира пістолет і загрожує йому вбивством в момент нападу, то при наявності решти умов правомірності крайньої необхідності, передача грошей може бути виправдана цією обставиною. Небезпека має бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Однак, якщо за обставин справи особа не повинна була і не могла усвідомити, що небезпека в дійсності відсутня, і здійснила для запобігання такої уявної небезпеки дію, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, здійснене не може вважатися злочином. Якщо особа не усвідомила, але обставини справи свідчать, що повинна була і могла усвідомити, що в дійсності небезпеки не існує, то заподіяння шкоди з метою запобігання такої уявної небезпеки має розглядатися як необережний злочин. В стані крайньої необхідності можуть захищатися інтереси державні, суспільні та індивідуальні ( свої чи інших громадян ). Загрожуюча небезпека за даних обставин не може бути усунена іншим способом, як тільки шляхом заподіяння шкоди. Заподіяння шкоди є єдино можливим врятування більш важливих цінностей. Заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена шкода. Питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди вирішується з урахуванням обставин, які відносяться до загрожуючої небезпеки і заходів по її ліквідації, в першу чергу, враховуючи характер і значення порівнюваних інтересів. Якщо шкода чиниться з порушенням хоча б однієї з цих шести умов, то вона не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Працівники органів внутрішніх справ та інші особи, на яких покладено певні обов‘язки по охороні державних, громадських чи чиїх-небудь особистих інтересів, не мають права ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності. Оскільки дії, здійснювані в стані крайньої необхідності, правомірні, то проти них недопустима необхідна оборона. Якщо, наприклад, хижак, який втік з клітки, накинувся на людину і працівник міліції вимушений був використати вогнепальну зброю, то ні працівник цирку чи зоопарку, ні хто-небудь інший не може посилатись на право необхідної оборони, якщо він намагається перешкодити працівнику міліції виконувати свій обов‘язок. Крайню необхідність треба відрізняти від необхідної оборони. При необхідній обороні джерело небезпеки – суспільно небезпечне посягання людини. При крайній необхідності – джерело небезпеки може бути найрізноманітніше (стихійні сили природи, механізм, що рухається, фізіологічні та патологічні процеси людини, напад тварин, дії тварин тощо). Необхідна оборона виражається в активних діях, а крайня необхідність може бути виражена і в бездіяльності. Наприклад, неявка пожежної команди для гасіння пожежі в одному місці у зв‘язку з перебуванням в іншому місці, де горів більш важливий об‘єкт. При необхідній обороні шкода наноситься посягаючому, а при крайній необхідності – інтересам установ, організацій і осіб, як правило, не причетних до виникнення небезпеки і які не викликають її своєю діяльністю. При крайній необхідності небезпека з одного правоохоронного інтересу переноситься на інший. При необхідній обороні не вимагається таких обов‘язкових для крайньої необхідності умов, як неможливість усунення небезпеки іншим способом, крім як шляхом заподіяння шкоди менш значної, ніж відвернена. Якщо з‘ясується, що загрожучої небезпеки можна було уникнути, наприклад, сховатися, втекти, то крайньої необхідності не буде. При необхідній обороні така умова не ставиться. З точки зору необхідної оборони заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і навіть смерті особі, яка посягала на здоров‘я громадянина чи статеву свободу жінки, може бути правомірним, а з погляду крайньої необхідності такі заходи захисту не можуть бути визнані правомірними. Закон визначає поняття перевищення меж необхідної оборони і передбачає за нього кримінальну відповідальність, а поняття перевищення меж крайньої необхідності і відповідальності за нього не передбачає. Мова йде лише про відсутність стану крайньої необхідності, але не про перевищення її частини. Згідно ст. 445 Цивільного кодексу України шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності, повинна відшкодувати особа, яка її вчинила. Враховуючи обставини справи, суд може покласти обов‘язки її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду, або звільнити від такого відшкодування повністю чи частково. Висновок За Конституцією Україна є суверена і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст.1). Але це тільки загальні конституційні засади, а насправді таку державу необхідно ще розбудовувати і наближатися до її принципів та ідеалів. Поки що цього не вдалося досягти жодній цивілізованій демократичній, розвинутій державі, оскільки і у цих державах є злочинність, порушення прав людини, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, несправедливість, жорстокість, наркоманія та інші негативні явища.1 Поняття справедливості ніколи не було однозначним. У жодній країні , ні у які епохи не був створений суспільний устрій, що сприймався би як справедливий абсолютно всіма громадянами. За своєю природою держава більшою чи меншою мірою відображає інтереси переважно приватновласницьких пануючих класів і верств, обмежуючи більшою чи меншою мірою інтереси переважної більшості населення. У самій ідеології держави закладена суперечність, яка породжує соціальну нерівність, з якою певна частина громадян не бажає миритися, і яка є глибиною першопричиною злочинності. Кримінальне право України визнає злочином не самі по собі ідеї або думки людини, реалізація яких становить небезпеку для особистості, суспільства або держави, а лише суспільно небезпечне діяння, що порушує кримінально правові норми. При розслідуванні або судовому розгляді кримінальної справи в першу чергу встановлюється об'єктивна сторона злочину і тільки на її основі суб'єктивна. Без ознак об'єктивної сторони не виникає самого питання про суб'єктивну сторону злочини. У такий спосіб створюється серйозна гарантія дотримання законності при відправленні правосуддя по кримінальних справах. Про соціальну природу протиправного поводження. Головне в цьому поводженні - те, що воно суперечить існуючим суспільним відносинам, заподіює або здатне заподіювати шкоду правам і інтересам громадян, колективів і товариства в цілому, перешкоджає поступальному розвитку суспільства. Злочини розрізняють по своїй спрямованості, по можливості настання шкідливих наслідків і їхньої ваги, по характеру їхніх мотивів, по цілям правопорушень. Незважаючи на всі ці розходження, злочини складають одну групу явищ у соціальному і правовому відношеннях, тому що мають єдину сутність і подібні юридичні ознаки. Вітчизняна наука вивчає правові явища в соціально-історичному аспекті, підкреслюючи, що злочинність - це масове, історично мінливе, соціальне явище , що має кримінально-правовий характер , класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, що чиняться у відповідній державі у визначений період часу" .2 У своїй принциповій основі це положення ставиться і до інших видів правопорушень. На відміну від правомірних дій, що можуть бути прямо передбачені нормами права, а можуть і випливати в загальній формі з "духу закону", протиправні дії повинні бути чітко сформульовані чинними правовими нормами. З цього погляду правопорушення можна говорити лише в рамках і з поліції закону, що визначає поняття й ознаки цивільного, адміністративного або іншого правопорушення, а нерідко й встановлюючого точний перелік протиправних діянь. Такого роду "формалізм" протиправності забезпечує ясність і єдність вимог, запропонованих до всіх громадян і організацій. 1 1 2