International Review№ 2(14) липень 2010ВІДНОСИНИ УКРАЇНА – ЄС:в умовах сучасних викликів Автори: О.ШаповаловаІ.Бураковський В.МовчанО. ПолторацькийЮ.МарущакВ цьому номері квартальника публікуються результати роботи групи міжнародних експертів щодо оцінки викликів відносинам Україна – ЄС обумовлених трансформаційними процесами Європейського Союзу, зміною зовнішньополітичного курсу України та зміною балансу сили в міжнародному середовищі. Видання квартальника здійснюється в рамах спільного проекту „Моніторинг відносин Україна-ЄС” започаткованого Регіональним представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні і Білорусії та Інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України. Необхідність запровадження такого проекту обумовлена потребою переосмислення ситуації, що склалась у відносинах між Україною та Європейським союзом а також формулювання нової моделі євро інтеграційної стратегії України в рамках політики сусідства. Переосмислення стратегії реалізації євроінтеграційного курсу України потребує розробки нових підходів з впровадження європейських стандартів у різних сферах суспільного життя та наближення України до вимог членства в ЄС. Одним з таких підходів є формування стратегічного порозуміння серед політичної еліти щодо європейського напрямку розвитку України. Іншим напрямком реалізації євро інтеграційних прагнень України є досягнення ширшої обізнаності громадськості щодо стану та перспектив європейської інтеграції України. Важливим завданням є також досягнення більшої обізнаності і розуміння з боку вітчизняного бізнесу важливості європейської інтеграції України, доручення його до стратегічного мислення, щільної прив’язки України до європейського ринку та ділової культури. Важливим сегментом реалізації завдань євроінтеграції України є регіональні аспекти інтеграції, що потребує регулярного інформування регіонів про головні події в ЄС та взаємовідносин між Україною і Європейським Союзом. З цією метою в рамках реалізації проекту і здійснюється моніторинг відносин Україна-ЄС, їх аналіз та публікація результатів, а також їх адресне розповсюдження серед регіональних органів державної влади, іноземних дипломатичних представництв та неурядових організацій. Зміст публікацій виражає виключно погляди авторів і не обов’язково збігається з поглядами і позиціями Інституту зовнішньої політики та Фонду Фрідріха Еберта.ЗМІСТ1. Олександра Шаповалова. Європейський Союз – Україна: межі нормативної сили. 4. 2. Ігор Бураковський, Вероніка Мовчан. Зона вільної торгівлі з ЄС та Митний Союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном: чи можлива інтеграція Украйни в обидва об’єднання одночасно. 17. 3. Олександр Полторацький. Вимоги до держав-членів ЄС в сфері безпеки після прийняття Лісабонського Договору та перспективи України. 31. 4. Юрай Марущак. Вишеградська група: можливості та перспективи співпраці з Україною. 40. English summaries Шаповалова Олександра, кандидат політичних наук,викладач кафедри зовнішньої політики та дипломатії^ Дипломатичної академії України при МЗС УкраїниЄвропейський Союз – Україна: межі нормативної силиВ останні роки в науковій літературі активно розгортаються дебати щодо визначення природи міжнародної суб’єктності ЄС та характеру його діяльності на міжнародній арені. Одним з найбільш впливових наукових підходів до розгляду цього питання є концепція «нормативної сили», яка ґрунтується на тезі про те, що здатність євроінтеграційного об’єднання до поширення назовні власних норм і цінностей виступає найефективнішим інструментом його впливу на зовнішнє середовище, а звідси й визначальною ознакою ЄС як суб’єкта міжнародних відносин. Головним шляхом реалізації нормативної сили ЄС є розбудова асиметричних форматів відносин з окремими державами, в рамках яких відбувається проекція норм і цінностей ЄС без прямого примусу, але на основі механізмів заохочення, які базуються на легітимності ЄС як носія даних норм в очах цих держав1. Ці механізми заохочення засновані на принципі обумовленості (conditionality), який означає залежність рівня відносин між Євросоюзом та іншою державою від ступеню дотримання нею норм і цінностей ЄС, що дозволяє сприяти поступовому наближенню країн-партнерів до ЄС і поширити на відносини з ними логіку власного інтеграційного проекту. Чи не найбільш результативним випадком застосування нормативної сили Європейського Союзу вважається європеїзація країн Центральної Європи, які набули членства в ЄС внаслідок останньої хвилі розширення у 2004 та 2007 роках. Позитивний досвід, набутий в ході розширення, наразі виступає підґрунтям для вироблення політики ЄС по відношенню до країн Східної Європи, серед яких найбільш вагоме значення надається Україні. Так само, як і у Центральній Європі, у Східній Європі Європейський Союз виступає головною рушійною силою процесів модернізації та реформування2. Однак, запровадження принципу обумовленості у відносинах зі східноєвропейськими країнами відбулось порівняно нещодавно, із започаткуванням Європейської політики сусідства (ЄПС)3. Укладені в середині 90-х років Угоди про партнерство і співробітництво, хоча й містили положення відносно адаптації законодавства до норм acquis communautaire та перспективи запровадження зони вільної торгівлі у майбутньому, але не визначали, за яких конкретних умов це може відбутися4. За останні п’ять років інтенсивність та змістовне наповнення ЄПС поступово, але невпинно зростали, але незважаючи на докладені зусилля, реальний вплив ЄС на внутрішній розвиток країн-сусідів залишається незначним5, а зв’язок між здійсненням ЄПС та проведенням реформ в цих країнах, навіть в тих, що прагнуть вступити до ЄС, є слабким та неочевидним6. Це яскраво проявляється на прикладі України, для якої політика Євросоюзу має «важливий, але не трансформативний» вплив на Україну7. Це змушує замислитися над причинами низької ефективності нормативної сили ЄС в українському випадку у порівнянні, наприклад, з випадком Польщі та інших країн Центральної Європи. ^ Ефективність нормативної сили ЄС щодо УкраїниУ науковій літературі висуваються декілька причин такого стану речей: недостатній ступінь залучення з боку Євросоюзу, відсутність головного стимулу у вигляді перспективи членства для України, брак належних внутрішніх передумов у нашої держави для нормативної конвергенції з ЄС, вплив з боку Росії тощо. Така різноманітність думок, а також переважно однобічний характер існуючих досліджень зумовлює необхідність у проведенні комплексного аналізу питання ефективності політики ЄС щодо України, заснованої на використанні інструментів нормативної сили. Для цього доцільно виділити чотири ключові фактори: особливості формування та реалізації політики ЄС по відношенню до України, параметри діючого механізму співробітництва між Україною та ЄС, внутрішньополітичний контекст в Україні і загальна геополітична ситуація у Східній Європі. Політика ЄС по відношенню до України формувалась здебільшого під впливом ситуативних факторів поточного контексту на тлі превалюючого обережного ставлення до перебігу подій на пострадянському просторі, тому до недавнього часу вирізнялась концептуальною аморфністю та функціональною незавершеністю. Очікування щодо подальшого розвитку держав даного простору були вельми неоднозначними для вироблення послідовної стратегії. До того ж, співробітництву з цими державами не надавалось пріоритетного значення у зовнішніх зносинах євроінтеграційного об’єднання. На тому етапі по відношенню до своїх сьогоднішніх східних сусідів Євросоюз дотримувався стриманого підходу без втручання в їхні внутрішні процеси, дозволяючи їм розвиватись за власною логікою8. Ситуація зазнала суттєвих змін із розширенням Євросоюзу на Схід і започаткуванням Європейської політики сусідства. Заснована на позитивному досвіді розширення, ЄПС так само була спрямована на здійснення поступової конвергенції нормативного регулювання країн-сусідів із стандартами ЄС. Але при цьому у конфігурації ЄПС був закладений слабкий ступінь обумовленості, що проявлялось, по-перше, у відсутності чітко прописаної шкали критеріїв прогресу держав-сусідів і обсягу норм, які мають бути інкорпоровані9, а по-друге, у менш формалізованій прив’язці до конкретних форм зближення з сусідніми державами та відсутності автоматизму у переході на вищий рівень наближення за умови досягнення заданих критеріїв європеїзації, потребі у додатковому узгодженні всередині ЄС кожного подібного переходу10. Загалом, Східне сусідство ЄС зазнає дії трьох негативних структурних чинників, які є джерелами викликів і загроз регіонального масштабу – перманентної слабкості державного управління, деструктивного націоналізму та ендемічної фрагментації даного простору11. Стратегія Європейського Союзу спрямована на стимулювання урядів східноєвропейських держав до здійснення реформ в окремих галузях заради залучення до євроінтеграційних процесів, що має призвести до стабілізації внутрішньої ситуації в цих державах, зниження політичної напруги та подолання конфліктних тенденцій. Тому проекція власних норм і цінностей виступає основним інструментом реалізації як політичних, так і функціональних цілей Євросоюзу у Східній Європі. Європеїзація східноєвропейських держав являє собою засіб нейтралізації загроз безпеці ЄС, які походять з даного простору, і забезпечення можливостей для економічного розвитку цих країн. Однак, практична реалізація цієї стратегії свідчить про її обмеженість та незбалансованість, що пояснюється рядом значимих причин. По-перше, незважаючи на загальний консенсус навколо ідеї стабілізації східних сусідів шляхом поширення власних норм, ЄС бракує чіткого бачення механізмів здійснення нормативної конвергенції країн Східної Європи, достатнього рівня їхньої стабілізації, ступеню готовності ЄС до залучення у справи сусідніх держав заради їхньої стабілізації, а також обсягу ресурсів, які держави-члени ЄС готові витрачати на ці процеси. І що найголовніше, в Євросоюзі немає цілісного уявлення про кінцеву мету власної політики щодо України. ЄС чітко визначив ряд пріоритетних сфер, насамперед, енергетичну і міграційну сфери, які мають безпосереднє значення для підтримання його безпеки і для нормалізації яких європейські держави готові направляти ресурси. Втім, способи налагодження ефективного регулювання навіть в окремих пріоритетних сферах також не є завчасно розробленими, а окреслюються лише в ході практичних взаємодій чи в результаті виникнення кризових явищ. З іншої сторони, враховуючи інтенсивне зростання взаємозалежності між ЄС та країнами Східної Європи, завдання із стабілізації цього простору можна виконати лише запропонувавши сусідам значні перспективи їхнього власного розвитку12, реалізація яких вимагатиме активних зусиль з боку самого ЄС. Тому у відносинах з країнами Східної Європи, в тому числі з Україною, для Євросоюзу постає іманентна для його зовнішньої політики дилема між прагматичними міркуваннями і нормативними завданнями13 – або захищати суто власні інтереси, які стосуються обмеженого ряду практичних галузей, або сприяти внутрішньому розвитку цих країн в цілому і для цього йти на поступки у секторах, в яких ці країни мають перевагу. В цьому контексті проявляється ще одна суперечність стратегії Євросоюзу, а саме неможливість імперативного утвердження власних норм і правил у даних пріоритетних сферах, оскільки генеровані ними виклики потребують негайного налагодження дієвих механізмів регулювання без можливості очікувати на впровадження в них стандартів ЄС. Ступінь взаємозалежності в цих сферах, перш за все, звісно, в енергетичній сфері, настільки вагомий, що ЄС має нагальний інтерес в розвитку з сусідніми країнами співробітництва в них незалежно від ступеню їх європеїзації. Більш того, механічне поширення норм ЄС на дані сфери не завжди являє собою найоптимальніший спосіб нейтралізації наявних викликів. Враховуючи, що це є рідкі випадки, в яких дії країн-сусідів мають безпосередні наслідки для ЄС, уряди даних країн часто використовують їх в якості важелів впливу на Євросоюз, в тому числі й у політичній площині, найбільш яскравими прикладами чого виступає поведінка Росії та Туреччини, але Україна також не ж виключенням. Європейський Союз в цих випадках зазнає або дискредитації власної нормативної стратегії внаслідок вимушеної часткової відмови від власних принципів, або зростання наявних ризиків з огляду на значний ступінь своєї вразливості до перипетій у стратегічно важливих сферах. По-друге, зовнішня політика євроінтеграційного об’єднання визначається його внутрішніми особливостями, методами та засобами її реалізації не в меншій мірі, ніж міжнародними реаліями чи імперативами зовнішнього середовища. Наразі держави-члени ЄС не готові нести значні політичні і матеріальні витрати заради досягнення зовнішніх цілей, в тому числі цілей із стабілізації східноєвропейського простору. Тому ЄС вдається до традиційних для нього нормативних методів, які вочевидь не є достатніми для вирішення нагальних проблем у Східній Європі. При цьому головна відповідальність за здійснення внутрішніх перетворень покладається на уряди країн-сусідів, тоді як функції ЄС зводяться до загального моніторингу та оцінки ситуації. По-третє, спектр завдань, які стоять перед ЄС в реалізації стратегії стабілізації Східної Європи, включає не тільки вирішення проблем в окремих функціональних сферах, але й розв’язання глибинних політичних протиріч, що вимагає застосування, окрім нормативної конвергенції, методів політичного впливу і дипломатичного узгодження. Наразі використання елементів нормативної сили у політиці ЄС не підкріплене в достатній мірі інструментами політико-дипломатичного характеру, активізується вельми повільно і, як правило, у кризових обставинах. І по-четверте, вказані особливості зумовлюють переважну деполітизацію процесу реалізації визначених цілей і завдань ЄС на східноєвропейському напрямку. З одного боку, це пов’язано з особливостями організації самої євроінтеграційної спільноти, адже винесення окремих галузевих питань за межі політичного регулювання становить історично первинний принцип європейської інтеграції як такої, тому ЄС змушений розвивати і консолідувати свою діяльність у сферах, менш чутливих до політичної кон’юнктури14. Але з іншого, формат Європейської політики сусідства направлений на перенесення основного фокусу діалогу з сусідніми країнами з політичних питань перспективи членства в Союзі на питання поступового наближення та інтеграції в окремих практичних секторах15. Відсутність дієвих механізмів політичної диференціації у згаданих форматах є однією з найбільш вагомих їхніх вад, яка не дозволяє перетворити їх на ефективні механізми політичного впливу. Отже, політика ЄС по відношенню до України вирізняється відсутністю чіткого бачення стратегічної мети, неузгодженістю між елементами нормативної сили і іншими інструментами впливу та деполітизацією процесу реалізації визначених пріоритетів. Очевидно, що досвід попереднього розширення звужує перспективу європейських функціонерів і заважає виробленню нових, більш ефективних підходів до країн східного сусідства, нинішня ситуація в яких істотно відрізняється від становища країн Центральної Європи на етапі підготовки до вступу16. Другим фактором, який впливає на ефективність нормативної сили ЄС у відносинах з Україною, є параметри діючого механізму співробітництва. Серед них варто виділити такі аспекти, як асиметричний формат взаємодії, неоднозначна природа стимулів, на яких ґрунтується процес наближення, та ступінь його легітимності для уряду та громадськості України. Асиметричний формат взаємодії є властивим для усіх відносин ЄС з третіми сторонами, в основу яких покладено принцип обумовленості. Він проявляється не тільки в односторонньому визначенні Європейським Союзом пріоритетних напрямків співробітництва, але й по суті у визначенні інтересів свого контрагента та виборі оптимальних форм їх реалізації. Незважаючи на декларування «спільної відповідальності» за виконання встановлених завдань, ЄС має настільки комплексний процес вироблення рішень, що він не в змозі враховувати в повній мірі інтереси своїх партнерів17. В ЄПС також має місце асиметрія зобов’язань, коли Євросоюз змушує держави-партнери брати на себе дедалі більше зобов’язань з проведення внутрішнього реформування, тоді як сам прагне обмежити власні зобов’язання щодо зближення з цими державами18. Природа стимулів, закладених у структурі співробітництва Україна-ЄС, також у великій мірі зумовлює ефективність інструментів, які використовуються в ньому. В цьому контексті найчастіше згадується відсутність найбільш дієвого стимулу до впровадження європейських стандартів, а саме перспективи членства в ЄС. Але насправді ця проблема виходить за межі цього формального питання. Якщо розглядати місце євроінтеграції у зовнішній політиці України, то найбільш важливою функцією, яка на неї покладається, є ідентифікаційна: Україна прагне офіційного визнання своєї європейської ідентичності, найбільш важливою демонстрацією якого є визнання перспективи членства – права в принципі стати членом євроінтеграційного об’єднання19. Тому формальне закріплення такої перспективи саме по собі сприйматиметься скоріше як досягнення першочергової мети української політики, ніж як стимул до подальшого реформування. Разом з тим, пріоритезація функціональних стимулів, які не мають істотного значення для статусних характеристик України та інших східних сусідів ЄС, не може вважатися оптимальною в середньостроковій перспективі. Абстрагування від питань політичної диференціації цих країн не може тривати невизначений термін, і навіть допоки ЄС може відкладати це питання, мотивуючи це невідповідністю функціональним критеріям, його невирішеність тяжіє над всім комплексом відносин з Україною і створює атмосферу непевності взаємних очікувань. Зважаючи на об’єктивну неготовність Євросоюзу розглядати питання можливості вступу України, необхідно виробити альтернативні механізми політичної диференціації, які б дозволяли країнам-партнерам підвищити власні статусні характеристики і політичний вплив за відсутності рішення щодо перспективи членства. Після перспективи членства найбільш дієвим засобом впливу ЄС на Україну є запровадження безвізового режиму для її громадян. Попри його надважливе значення для українського суспільства, цей стимул використовується досить рідко у політиці ЄС. Це пояснюється, по-перше, значними ризиками його реалізації, а по-друге, обмеженим характером його дії. Тому ЄС застосовує запровадження безвізового режиму як стимул бажаних перетворень в даній країні в довгостроковій перспективі, але не покладається виключно на його дію. Центральним стимулом наближення українських реалій до європейських стандартів виступає наразі перспектива укладення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ). З одного боку, це важливий і позитивний крок, оскільки ЗВТ несе в собі чіткий інтеграційний зміст, хоча її конкретні параметри можуть суттєво варіюватися в залежності від позицій сторін, тому дати остаточну оцінку рівню зближення між Україною та ЄС можна буде лише після підписання Угоди про асоціацію, де мають бути встановлені критерії, етапи та шляхи гармонізації регулювання конкретних сфер. В будь-якому разі мова може йти не про повне впровадження acquis communautaire, а лише про часткову конвергенцію в окремих галузях20. Але з іншого боку, потрібно розуміти, що впливу, аналогічного до перспективи членства перспектива формування ЗВТ не має. Утворення ЗВТ відкриває нові можливості, але і несе в собі серйозні ризики для української економіки. Тому не можна однозначно стверджувати, що поєднання Угоди про асоціацію з поглибленою і всеосяжною зоною вільної торгівлі, яка передбачає часткову участь у внутрішньому ринку ЄС, може дати очікуваний модернізаційний імпульс для України21. В економічній площині Україна зацікавлена насамперед в інвестиціях з Євросоюзу та залученні його ресурсів для здійснення внутрішніх реформ. За нинішніх умов, без залучення ресурсів ЄС реформування української держави не може бути успішним. Перспектива залучення ресурсів ЄС у вигляді масштабних інфраструктурних проектів чи окремих секторальних програм може стати більш ефективним імпульсом до поступового впровадження норм і стандартів ЄС в Україні, ніж перспектива формування ЗВТ сама по собі. Не останню роль в цьому грає інший аспект даного рівня, а саме ступінь легітимності всього комплексу співробітництва з Євросоюзом для українського суспільства. Хоча проголошення євроінтеграційних амбіцій та декларування готовності до впровадження європейських стандартів часто розглядається в якості визнання Україною легітимності ЄС як провідного центру впливу та головного «носія європейськості», поза увагою залишається той факт, що, окрім легітимності самих норм і цінностей ЄС, для їхнього ефективного транспонування дуже важливе значення має легітимність в очах держав-партнерів самого процесу, в ході якого відбувається таке транспонування22. Критика українських посадовців на адресу Європейської політики сусідства і подекуди Східного партнерства сприяла делегітимізації цих форматів взаємодії, виникненню враження про відсутність в ЄС належної уваги до України, а звідси і зниженню мотивації українського суспільства до проведення необхідних реформ. Це безпосередньо стосується третього фактору, який зумовлює ефективність нормативної сили ЄС у відносинах з Україною, а саме українського внутрішньополітичного контексту. Зважаючи на те, що характер та результат процесу внутрішнього реформування виступають, згідно з концепцією ЄПС, центральними змінними, які визначають рівень співробітництва ЄС з тією чи іншою країною східного сусідства, цей фактор відіграє вагому роль у забезпеченні успішної реалізації політики Євросоюзу у просторі сусідства23. В його рамках доцільно виокремити три складові, які впливають на процес нормативної конвергенції з ЄС: загальне сприйняття та оцінка євроінтеграційних процесів політичною елітою країни, наявність груп, зацікавлених у подібній конвергенції, та рівень інституційної спроможності діючої адміністративної системи держави. ^ Умови впровадження європейських стандартів в УкраїніЯк вже зазначалось, для України, як і для інших держав Східної Європи, відносини з ЄС виступають в першу чергу засобом утвердження власної європейської ідентичності, тому їй притаманне переважно геополітичне сприйняття євроінтеграційних процесів24, а самостійна цінність інтеграції поза статусними і політичними міркуваннями українському політикуму не надто властива. Для політичної еліти України, як і інших країн Східної Європи, «європейський вибір» означає скоріше згоду на приєднання до західної спільноти, ніж зобов’язання впорядкувати власну систему управління25. Тому український підхід до євроінтеграції можна охарактеризувати як здебільшого інструментальний та політично вмотивований, що дається взнаки у процесі впровадження норм і стандартів ЄС. Що стосується другої складової даного фактору, то у науковій літературі часто вказується на те, що наявність у суспільстві значних консолідованих груп впливу, зацікавлених у впровадженні європейських стандартів і здатних виступати локомотивом внутрішніх перетворень, є головною передумовою для ефективного їх здійснення26. За відсутності подібних груп навіть надання першочергового пріоритету процесу європеїзації з боку уряду та політичної еліти країни не може принести позитивних результатів. До сьогодні внутрішні імпульси до реформування в Україні були мінімальними, здійснення переходу на європейські стандарти розглядалось скоріше як засіб набуття членства в ЄС, ніж як органічна потреба суспільства, а проєвропейські інтереси громадськості недостатньо потужні для послідовного руху в напрямку впровадження норм і правил ЄС. Наразі, незважаючи на зростання усвідомлення необхідності проведення структурних реформ в урядових та суспільних колах під впливом світової економічної кризи, спрямованість, зміст та шляхи здійснення цих реформ не визначені. Це, з одного боку, відкриває можливості для більш масштабного залучення ЄС з метою спрямування даного процесу в бік нормативної конвергенції України з acquis communautaire ЄС, а з іншого, означає необхідність у збільшенні витрат на стабілізацію української економіки та інших сфер суспільного життя. Дається взнаки також той факт, що процес європеїзації накладає серйозні обмеження на дії влади, до яких українська політична еліта не є готовою. Ситуація ускладнюється низькою функціональною спроможністю адміністративної системи України. Попри значну увагу, що Євросоюз приділяє цій проблемі, його вплив на формування української системи управління залишається слабким через її замкненість, недостатню гнучкість, зумовлену домінуванням вертикального способу організації, та панування бюрократичних традицій, успадкованих з радянських часів. Для порівняння варто відзначити, що у випадку з країнами Центральної Європи залучення ЄС відбувалось на тій стадії, коли демократична консолідація їхніх суспільств вже була здійсненою і майже остаточною, а мова йшла про втілення конкретних секторальних правил та заходів27. В українській ситуації під питанням знаходиться загальний вектор розвитку суспільства і реформування всієї системи державного управління, без якого здійснення навіть обмежених секторальних перетворень не представляється можливим. Отже, специфіка українського внутрішньополітичного контексту суттєво обмежує ефективність нормативно орієнтованої стратегії ЄС. Вплив ЄС на внутрішні процеси в Україні не є абсолютним, він може стимулювати ті чи інші тенденції, але не визначати загальний напрямок розвитку28. Враховуючи цю обставину, перед ЄС постає дві альтернативи щодо подальшого вдосконалення власної стратегії – або посилювати власний вплив, запропонувавши Україні більш тісні форми залучення до євроінтеграційних процесів, аж до перспективи членства, і збільшивши обсяг ресурсів для здійснення внутрішніх перетворень в країні, або модифікувати свою стратегію в бік зниження нормативного компоненту та послаблення прямої кореляції між впровадженням норм ЄС і форматами наближення України до Євросоюзу. До цього додається дія четвертого фактору – загальної геополітичної ситуації у Східній Європі. Хоча зовнішня політика ЄС загалом і ЄПС зокрема часто зазнавали критики через свій нібито надто загальний характер і широке географічне охоплення, насправді політика ЄС у східному сусідстві була і залишається занадто фрагментованою, оскільки, базуючись на ряді універсальних принципів, використовує внутрішнє становище в сусідніх країнах в якості основного критерію для визначення рівня співробітництва з ними та головного об’єкту власних трансформативних зусиль. Абстрагування від геополітичної ситуації у Східній Європі зумовлює нівелювання таких чинників, як ступінь конкуретності чи конфліктності у відносинах між країнами, вплив інших провідних потуг, існуючий баланс інтересів тощо, при виробленні політики Євросоюзу у даному просторі. Тоді як незважаючи на свій здебільшого деполітизований характер, діяльність ЄС в даному просторі має безпосередні наслідки для його політичної організації. Завдяки екстерналізації власних методів управління та застосуванню менш формалізованих і більш гнучких форм залучення до інтеграційних процесів, проміжних між асоціацією і членством, Євросоюз здійснює централізацію навколо себе європейського континентального простору та підвищує свої важелі впливу на його конфігурацію і на перебіг політичних процесів в країнах-партнерах29. Хоча при цьому ініціативи та кроки ЄС не призводять до подолання фрагментації та здійснення політичної консолідації Східної Європи, що залишає іншим центрам сили, які здійснюють вплив у даному просторі, можливості для маніпулювання та використання існуючих у ньому протиріч у власних інтересах. Це провокує посилення конкуренції і подекуди геополітичної напруги у даному просторі, навіть якщо сам Європейський Союз цього і не прагне. Але чим більшою є геополітична напруга у Східній Європі, тим менш дієвим видається нормативний технократичний підхід Євросоюзу, позбавлений чіткого політичного виміру30. Обмежені форми зближення з ЄС не можуть виступати ефективним інструментом подолання конфліктних тенденцій та розв’язання політичних протиріч в даному просторі, без чого зміцнення державного управління і забезпечення стабільності у Східній Європі не може бути здійснене. А лінія ЄС на уникнення прямого втручання у ці протиріччя створює додаткові передумови для їх загострення. Це посилює дестабілізаційний потенціал країн Східної Європи31, тобто можливості перетворення криз всередині цих країн, у відносинах між ними чи у відносинах між ними та Росією на повномасштабні кризи регіонального або навіть континентального рівня. Якщо ЄС не буде відігравати активної ролі у вирішенні існуючих в просторі сусідства конфліктів, це посилюватиме орієнтацію східноєвропейських країн на США і НАТО, що автоматично призводитиме до ускладнення відносин з Росією32. Так, деполітизована нормативна стратегія ЄС не дає Україні можливостей для вирішення ані своїх кон’юнктурних проблем із зменшення напруги навколо неї, що посилилась з черговим витком американсько-російської конфронтації у другу каденцію Дж. Буша-молодшого, ані середньострокових завдань із закріплення власних статусних характеристик і набуття важелів політичного впливу на регіональному та континентальному рівні. Як наслідок, орієнтація на європейську інтеграцію, залишаючись головним стратегічним пріоритетом для зовнішньої політики України, не дає відповіді на найбільш нагальні виклики, які стоять перед українською державою, керівництво якої змушено паралельно вдаватися до альтернативних форм нейтралізації даних викликів, таких, як прагнення вступу до НАТО, налагодження стратегічного партнерства зі США, зближення з Росією тощо. В результаті євроінтеграційний поступ нашої держави серйозно гальмується, а завдання нормативної конвергенції з ЄС відходять на другий план в порядку денному української зовнішньої і внутрішньої політики, що тягне за собою суттєве зниження здатності ЄС здійснювати вплив на українське керівництво. Таким чином, політика Європейського Союзу щодо України відрізняється амбівалентністю стратегічного бачення, асиметричністю формату взаємодії та обмеженістю практичних засобів. Можна виділити три основні компоненти у структурі цієї політики, які визначають її конфігурацію та результативність – це формати залучення України до інтеграційних процесів, які пропонуються з боку ЄС, ступінь залучення ЄС до процесу внутрішньої трансформації української держави та готовність до координації власних кроків із власне українським керівництвом та із провідними акторами, від яких залежить стабілізація і європеїзація України. Якщо в останні роки перший з цих компонентів був суттєво вдосконалений в ході погодження положень Угоди про асоціацію та Східного партнерства, то інші компоненти не відповідають поточним реаліям в українському внутрішньому контексті та в існуючій геополітичній ситуації у Східній Європі. Тому поширена точка зору про недостатність залучення ЄС до процесів у даному просторі видається лише частково виправданою: залучення ЄС не є адекватним не тільки і не стільки за обсягом, скільки за характером, направленістю та методами, на які покладається євроінтеграційна спільнота.ВисновкиПриклад України яскраво демонструє, що нормативна сила Європейського Союзу, не підкріплена іншими формами впливу, не може сама по собі виступати головним інструментом здійснення стабілізації простору Східної Європи. В найкращому випадку вона здатна відігравати роль каталізатора бажаних перетворень, але для цього потрібні сприятливі політичні умови33. Фокусування уваги у взаємодії з Україною на деполітизованих функціональних сферах означає ігнорування тих глибинних політичних протиріч, які впливають на діяльність українського уряду, і від яких не можна абстрагуватися навіть жорсткими інституційними рамками. Відносини України з Європейським Союзом мають не суто двостороннє, а, беззаперечно, загальноєвропейське значення і не можуть зводитися до обмеженого секторального зближення. Шляхи вирішення проблем ефективності політики ЄС щодо України пролягають через обмеження «нормативних амбіцій» ЄС, більш чітке визначення цілей його політики та диверсифікацію інструментів її реалізації поряд із розширенням її політичного підґрунтя. ЄС потрібно узгоджувати свої нормативні вимоги з геополітичними потребами країн-партнерів, їхнім правом на власний національний проект розвитку34, не вимагаючи повної і автоматичної імплементації норм і правил ЄС незалежно від реалій поточного внутрішнього контексту. Першочерговою умовою стабілізації східноєвропейського простору загалом і України зокрема є нормалізація політичних процесів на трьох рівнях – на рівні відносин з Росією, на рівні відносин з іншими державами Східної Європи та на внутрішньополітичному рівні. І лише в разі такої нормалізації імплементація норм і цінностей ЄС може бути успішною в даному просторі.Ігор Бураковський, директор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, доктор економічних наук, професор.Вероніка Мовчан, директор з наукової роботиІнституту економічних дослідженьта політичних консультацій^ Зона вільної торгівлі з ЄС та Митний Союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном: чи можлива інтеграція Украйни в обидва об’єднання одночасно Незважаючи на існуючі ЗВТ в межах СНД, протягом останніх 14 років намітилась чітка тенденція щодо переорієнтації зовнішньої торгівлі України з країн СНД до країн ЄС-27 та, особливо, до країн Азії.35 Якщо в 1996 році частка країн СНД в товарообороті України становила 58%, в 2009 році вона зменшилась до 39%. Частка торгівлі з країнами ЄС виросла з 24% у 1996 році до 29% в 2009 році, проте вона залишається нижчою за частки торгівлі інших країн Центральної та Східної Європи з країнами ЄС перед їх вступом до ЄС в 2004 році.36 Обсяги торгівлі з країнами Азії зростали швидше, тож їх частка виросла вдвічі з 11% у 1996 році до 22% у 2009 році.Рисунок 1. Торгівля товарами України: регіональна структура Джерело: Держкомстат, розрахунки авторів Більш суттєвою була переорієнтація імпорту. Його частка з країн СНД впала з 63% у 1996 році до 43% в 2009 році. Скорочення відбулося в основному за рахунок імпорту енергоносіїв, оскільки економічний розвиток призвів до підвищення попиту на неенергетичні продукти, в першу чергу товари інвестиційного попиту та товари тривалого користування. Таким чином, за роки незалежності Україна значною мірою переорієнтувала свої торгівельні потоки за рахунок послаблення зв'язків з СНД і активізації зв'язків з іншими партнерами, зокрема ЄС та Азією. Така регіональна диверсифікація може бути важливим стабілізуючим фактором у випадку виникнення регіональних економічних дисбалансів, проте вона не зможе врятувати від світових криз.Регіональна переорієнтація відбулась, незважаючи на формально сприятливіший торгівельний режим між Україною та країнами СНД, ніж з країнами ЄС і азіатськими країнами. Виходячи з цього, особливо цікаво дослідити, як в майбутньому зміни в торгівельних режимах змо