Музей Івана Гончара Іван Макарович Гончар – видатний культурний та громадський діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер; Народний художник України, Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, широко знаний в Україні й далеко за її межами.Усередині 60-х років XX ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них традиційна культура українців не була представлена об'єктивно й повно. Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво - віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва, зокрема, народну ікону та народну картину, що привело до появи «білих плям» у галузі народного малярства. Народився І.М. Гончар 27 січня 1911 року в с Лип'янка на Черкащині у багатодітній селянській родині. З раннього дитинства виявив неабиякий творчий хист. Щира любов до рідного краю і народних традицій, усвідомлення історичної долі України, тонке відчуття краси і нестримний потяг до мистецтва, спілкування з визначними постатями української культури - Максимом Коросташем, Климентієм Квіткою, Оленою Пчілкою та іншими визначили і сформували його життєвий шлях і творчість. Іван Гончар - живописець створив велику серію картин, у яких зафіксував народні типажі, одяг українців, а також краєвиди, історичні та архітектурні пам'ятки України. Цим роботам властиве науково точне відтворення деталей народного побуту. Особливо цінними сьогодні є ті, що висвітлюють народну культуру сіл, затоплених водосховищами та втрачених внаслідок Чорнобильської трагедії. Одночасно з мистецькою творчістю Іван Гончар протягом п'яти десятиліть провадив титанічну збирацько-народознавчу роботу, результатом якої стала унікальна колекція українського народного мистецтва XVII-XIX ст.: іконопис, народна картина, одяг, рушники, килими, кераміка, різьблення, писанки, музичні інструменти, стародруки та ін., що за своєю цінністю перевершує збірки багатьох значних музеїв України. Він цілеспрямовано провадив наукові дослідження народного мистецтва, вивчав історію України, підтримував і пропагував у столиці народні звичаї - колядування й щедрування, великодні веснянки тощо. Іван Гончар був одним із організаторів Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Музею народної архітектури та побуту в Києві. Тисячі людей в Україні й за її межами завдячують йому пробудженням національного самоусвідомлення. Перші майбутні експонати музею були зібрані І.М. Гончаром у польових експедиціях наприкінці 1950-х pp. Цінність і неповторність цієї збірки, зокрема, полягає в тому, що вона була сформована художником з огляду не лише на наукову й історичну, але - і передусім - на естетичну цінність зібраних речей. Іще юнаком, у полум'ї воєнного вандалізму він заприсягнувся, що якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню і примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане шевченківським «апостолом правди» на ниві української культури. Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом гнівно називав Іван Гончар музейно-фондові ув'язнення неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що «не показувати речової культурної спадщини свого народу - це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед». 1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий музей із притаманними лише йому завданнями почала втілюватися в життя. У вересні того ж року на основі цієї приватної колекції був заснований державний Музей Івана Гончара. Внаслідок багаторічних клопотань діячів української культури та за дорученням Президента України Леоніда Кравчука держадміністрація м. Києва надала під приміщення Музею пам'ятку архітектури XVIII ст. Виникнення ще одного столичного музею було зумовлене передовсім унікальністю більшості експонатів колекції І. Гончара і феноменальністю його постаті — за три десятиліття свого існування «неформальний» музей Гончара набув величезного авторитету серед громадськості. 2 грудня 1999 року був підписаний Указ Президента України про створення на основі державного Музею І.М. Гончара Українського Центру народної культури «Музей Івана Гончара». Це розширює повноваження установи, завдання якої є значно ширшими від завдань інших державних музейних закладів: від самих початків Музей Івана Гончара працює на розвиток української традиційної культури й адаптацію її явищ у сьогоденні. Сьогодні колекція Музею налічує понад 15 тис. етнографічних та мистецьких одиниць (взірці вишивок); близько 700 предметів кераміки (гончарний посуд, дитяча іграшка, кахлі), унікальна колекція писанок (500 од.), дерев'яні різьблені речі, вироби з металу та скла, цінна колекція народних музичних інструментів (кобзи, бандури, цимбали, сопілки, колісна ліра, цитра, коза, трембіти, флояра та ін.). Пріоритетною у колекції Музею є збірка українських народних картин, зокрема славнозвісних «Козаків Мамаїв», а також ікон народного письма (500 од.). Окремими полотнами представлено професійне малярство (В. Кричевський, В. Маковський, П. Левченко, А. Ждаха). Відділ творчої спадщини І.М. Гончара має близько 400 одиниць скульптури (портретна галерея історичних героїв та діячів української культури, народні типажі), 1000 творів живопису та графіки, 18 історико-етнографічних альбомів «Україна та Українці». Особиста бібліотека І.М. Гончара налічує 2750 книг з україніки, частина з яких - стародруки та рідкісні так звані «спецхранівські» видання. Центр формує також спеціалізовану книгозбірню із проблем традиційної культури народів світу. Архівний фонд становить значну наукову цінність: рукописи, листи, записники, щоденники, аудіо- та фотоматеріали І.М. Гончара. Відданість власному народові й покликанню свого життя, мистецький талант і просвітительський хист Івана Гончара перетворили його приватний музей, заснований наприкінці 50-х років, на народну напівпідпільну інституцію, горнило цілої плеяди відомих діячів української культури. У колекції Івана Макаровича ще за радянських часів, як ніде на той час, було широко представлено народну українську традиційну культуру. Музей Івана Гончара був одним із найвизначніших осередків шістдесятницького руху. Під впливом Івана Гончара, усього побаченого й почутого тут формувалися погляди багатьох політиків і митців, які трималися рідного, українського ґрунту. Іван Гончар був оборонцем рідної культури. Він один із ініціаторів створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України (с. Пирогово). Те, що зробив за своє життя Іван Гончар, можна по праву назвати подвигом. Його доробок без перебільшення порівнюємо зі здобутками цілої наукової інституції. Часом важко усвідомити, скільки може зробити одна людина, якщо вона справді любить свою батьківщину, свій народ. У 1993 році на час створення державного Музею І.М. Гончара колекція налічувала близько 8 тис. одиниць, зібраних особисто засновником Музею. Нині колекція Центру продовжує поповнюватися новими експонатами, врятованими таким чином від несвідомого знищення чи від вивезення за кордон, і налічує близько 15 тис. одиниць збереження. Цю багатющу приватну колекцію, що оцінюється у 880 тисяч доларів, результат титанічної праці великого етнографа, 1993 року, після смерті Івана Гончара, передав державі Петро Іванович Гончар, нині директор Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". На сьогодні в музеї представлена багата колекція тканин - рушники, одяг, головні убори, килими - понад 2500 одиниць. Велика колекція музичних інструментів. Вироби з дерева, металу, скла. Тут понад 500 писанок. Дуже цінна збірка народних картин, зокрема "Козаків-Мамаїв", а також ікон народного письма (понад 500). Окремо представлено професійне малярство та графіка. Чільне місце в колекції займає народна картина, яка визначає пріоритети науково-дослідної і збирацької діяльності закладу. Колекція ікон (близько 500 од.) із різних регіонів України представлена переважно народною течією і хронологічно охоплює XVI - поч. XVIII століть. Професійне малярство (132 од.) представлене такими іменами, як В. Кричевський, В. Маковський, П. Левченко, А. Ждаха, С. Васильківський, С. Світославський, Г. Світлицький, О. Мурашко, О. Курилас. Колекцію графіки (98 одиниць) складають твори К. Трутовського, О. Кульчицької, Г. Світлицького, Г. Нарбута, Ф. Красицького, І. Іжакевича, сучасних художників Г. Якутовича, В. Лопати. Колекція народної тканини налічує близько 2500 од.; найчисленнішими є рушники (900 од.), сорочки (бл. 300 од.), верхній одяг, килими, зразки вишивок (бл. 500 од.). Більшість експонатів XVІІI-XIX ст., зібраних упродовж 1950-80-х років, становлять значний науковий інтерес і мистецьку цінність. Збірка народної кераміки Музею налічує 630 одиниць: від макітер, горщиків та мисок до зооморфної пластики, іграшки і кахель, що представляють гончарні осередки майже всіх регіонів України у хронологічних межах XVII - другої половини XX ст. Невелика, але цінна колекція народних музичних інструментів із різних регіонів України: кобзи, бандури, цимбали, колісна ліра, цитра, коза (волинка), трембіти, сопілки, флояра і дудка. Один із інструментів збірки - кобза - датований 1748 роком. Відділ творчої спадщини збирача і засновника музею, скульптора і художника І.М. Гончара органічно входить до музейної структури, доповнюючи образний ряд експонатів, адже значна кількість унікальних речей, які траплялися досліднику під час його польових етнографічних експедицій та подорожей, лишилася зафіксована лише на папері, полотні, у глині або в записниках-щоденниках. Джерела сучасного Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» - у 50-60-х. Саме в ці роки І. Гончар починає їздити по селах, збираючи все, що стосується народного мистецтва: примітивний живопис, кераміку, посуд, скульптурки, різьблення по дереву, плетіння, одяг, писанки тощо. Гончар першим звертає увагу на ікони, намальовані не професійними майстрами, а простими людьми. Завдяки йому збереглося чимало зразків саме народної ікони. Гончар, подорожуючи Україною, фактично склав історію регіонів у фотокартках... Вісімнадцять грубезних томів із людськими типажами, орнаментами, світлинами вже неіснуючих архітектурних пам'яток чекають дива у вигляді коштів на їх видання. Наукові експедиції охоплювали всю Україну, і здобуте «багатство» осідало у дослідника вдома. Так і було засновано музей просто у помешканні художника, у власній садибі на Старонаводницькій вулиці, що в Києві. І з усього міста тихенько, пошепки, до садиби потяглися люди. Адже лише там можна було почути, побачити та прочитати заборонене. Вже в середині 60-х хата була осередком національного духу. Розділ живопису та графіки налічує понад 1000 творів, виконаних художником під час подорожей по Україні з метою вивчення й фіксування історичних пам'яток (собори, фортеці, помешкання видатних осіб), місць, пов'язаних із героїчним минулим українського народу (кургани, могили, козацькі поховання), побутових архітектурних споруд (млини, вітряки, хати), предметів декоративно-прикладного мистецтва й українського народного одягу. Особиста бібліотека І.М. Гончара налічує 2750 книг із україніки — від стародруків Апостола 1625 року Лаврської друкарні в Києві, Октоїха 1640 року друкарні Сльозки у Львові до видань початку 90-х років нашого століття. Окремим розділом Книгозбірні є література з дарчими написами Івану Гончару. Хоча колекція музею налічує понад 15 тисяч експонатів, лише незначну частину виставлено у трьох кімнатках відомчого будинку, виділених для центру ще за життя Івана Макаровича Гончара.Світлана ГУМЕНЮК, студентка IV курсу (спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»).Газета «Університет «Україна», №11-12, 2004