ІІ. Проблеми національного виховання та ґендерної політикиІ місцеХмеленко Аліна (м. Луганськ)Проблеми виховання національної самосвідомостімолодого покоління у творах Т. Шевченка та Б. ГрінченкаТарас Шевченко та Борис Грінченко – палкі пропагандисти української ідеї Т.Г.Шевченко і Б.Д.Грінченко – два поети української культури і духовності, яких ми сьогодні по праву можемо поставити поруч. У літературі кожного великого народу, що має історичні традиції свого розвитку, відомі письменники різного творчого діапазону, різних уподобань, стилів і напрямів. Кожен з них віддав свою працю справі національної будови духовної культури. Якщо творчість окремих поетів лягла наріжним каменем цієї будови, то творчість інших входить якоюсь частиною всієї споруди, доповнює її архітектурну цілісність. Це стосується письменників, які стояли на здоровому ґрунті народності, ніколи не зраджували свого народу. Саме такими були в житті Тарас Григорович Шевченко та Борис Дмитрович Грінченко. Доля відміряла їм короткий життєвий шлях в 47 років, але те, що вони зробили для свого народу, для розвитку його духовності, важко оцінити якимись параметрами, бо якби у Шевченка був один тільки «Кобзар», А у Грінченка «Словарь української мови», вони б і тоді залишилися людьми, які створили дітище, до цього на українській землі незнане. Ці письменники при найскрутніших обставинах залишалися вірними принципам реалізму, захищали простоту, композиційну чіткість, мовну довершеність літературних творів. Вони обидва належали до тих творців, які тонко відчували красу свого народу, вірили в його духовну силу, бачили українців великою і могутньою нацією з її потужним духовним потенціалом. Вони хотіли бачити нас українцями по духу і способу мислення: гордими, незалежними, гідними правнуками своїх великих предків. «Не багато спершу цих людей з нового покоління було, але тим вищий подвиг і тим більша заслуга їхня, що вони не подалися назад, і не покинули рідного народу у найбільш критичний час історичного існування». Ці слова Сергія Єфремова по праву можна віднести до обох велетів духу, які на першому місці у своєму житті завжди ставили любов до своєї знедоленої Батьківщини. Вони жили в різні роки, але мали багато спільного, бо обидва були носіями української ідеї, великими працелюбами, а головне – прикладом свідомих українців, їхні твори дають відповіді на питання про сенс нашого земного буття, а тому сьогодні не можна уявити відродження в Україні національного духу без творчої спадщини Т.Г.Шевченка і Б.Д.Грінченка. «Вони були дітьми своєї епохи», а сьогодні стали її символом. Тарас Шевченко рано відчув себе невід’ємною часткою свого народу, знаючи його звичаї, традиції, безліч народних пісень, з якими не розлучався все своє життя. Що ж стосується усвідомлення Грінченком своєї національної приналежності, то цьому процесові сприяли, в першу чергу, постійні і близькі його контакти з простими селянами. Всупереч батьковій забороні, вже змалку Борис знав їхню мову, був знайомий зі світом народної поетичної творчості та обрядовості. Ось чому рядки прочитаного ним на тринадцятому році «Кобзаря» Т.Шевченка лягли вже на попередньо підготовлену для його засвоєння душу, хоч враження від цієї книги, що випадково потрапила до батькової скрині, можна було порівняти хіба що з потужним електричним розрядом. «Трупи встали і очі розкрили», – згадував Борис Дмитрович про пережите тоді потрясіння. З того часу для майбутнього письменника «Кобзар» став його особистим «Євангелієм», а сам Шевченко «зробився мені і до сього дня зостається Пророком». Саме завдяки Шевченкові, завершував одну зі своїх сповідей письменник, він у «13 років зробився тим, чим…єсть». Відомо також, що велике враження на обох письменників справила повість Гоголя «Тарас Бульба». Славнозвісний гоголівський образ приваблював Шевченка і Грінченка своїм героїзмом, відданістю вітчизні, силою характеру, незламним волелюбством. Ні родинні почуття, ні будь-які особисті мотиви, ні підступи ворогів не можуть устояти перед могутнім почуттям обов’язку перед народом і Батьківщиною. Естетичні традиції Шевченка сприймав Грінченко в колі широких, проблемних завдань розвитку мови і літератури. Він виступав проти звуженого розуміння традицій «Кобзаря», закликав не обмежуватися надбаннями Шевченка в розвиткові українського словника. У творчому ставленні до традицій Шевченка виразно виявилися демократичні та естетичні погляди і самого Грінченка. Живучи одним життям з народом, будучи вірними його синами, беручи близько до серця всі його злигодні і надії на краще майбутнє Тарас Григорович Шевченко і Борис Дмитрович Грінченко природно відобразили мрії і прагнення народні у своїх художніх творах. Обидва поети звертаються до образу Прометея, бо не може бути вічним рабом народ, коли в ньому не погасла іскра Прометея, вони заперечували рабство у всіх сферах суспільного життя, викорінювали рабство, перш за все, з людських душ. І Шевченко, і Грінченко неодноразово звертаються до образу кобзаря як символу невмирущості рідного народу. Обидва велети духу були великими гуманістами, вони вболівали за кожну сироту, за кожну скривджену дитину. Любов до рідного краю, поневоленого народу, героїчне минуле України, показ боротьби за свободу і незалежність народів інших країн, рідне слово – основа духовності – ось спільні теми, до яких зверталися і Шевченко, і Грінченко. Пригадаймо також, що в жорстокі для нашої землі часи вони втілювали в життя національну ідею, були носіями загальнолюдських цінностей, несли рідному народові освіту. «Буквар південноруський», написаний Тарасом Григоровичем, і «Граматика української мови» Грінченка мали спільне завдання: вони несли дітям рідне слово. Не треба забувати й про те, що Шевченко був членом Кирило-Мефодіївського братства, а Грінченко був членом «Просвіти», а ці товариства орієнтувалися на пробудження свідомості трудових мас. У обох письменників була моральна необхідність і в громадській роботі. Саме для цих людей була однією з форм їхньої громадянської діяльності, вони бачили однакові завдання, які виконує в суспільстві література, виводили українську поезію на широкий шлях творчості. Поетична творчість і Шевченка, і Грінченка дала українському народові розуміння його долі, потреб і його завдань перед обличчям майбутнього – з погляду загальнолюдської історії і боротьби, загальнолюдських завоювань розуму і духу, з висоти найпередовіших ідеалів і уявлень свого часу. Давши людству краще з українського, вони водночас дали українцям краще із вселюдського. Звичайно, творчість Т.Шевченка і Б.Грінченка не можна поставити на одному щаблі, бо Тарас Григорович був для Бориса Дмитровича не тільки вчителем, але і прикладом беззавітного служіння своєму народові. У творах Шевченка тема минулого України розкрита більш ширше, масштабніше, глибше і яскравіше, яка подана в динаміці розвитку, цього ми не бачимо у Грінченка. Шевченко показує нам долю своїх героїв на фоні життя і боротьби всього українського народу (поема «Гайдамаки»), у Грінченка взяті лише окремі епізоди з життя героїв (поема «Лесь, преславний гайдамака»). Але це зовсім не применшує ролі Грінченка в розвиткові нашого українського слова, бо він достатньо продовжив справу свого великого Вчителя, а багато проблем, піднятих у літературі в свій час Шевченком, були актуальними і на той час, коли жив і працював Грінченко, тому той неодноразово і звертається до цих тем. Грінченко був дійсно вартовим слова, яке приніс українцям Шевченко. Ці письменники дорогі нам своєю людяністю, що проймає всю їхню творчість і особистість. Вони дорогі нас глибокою свідомістю того, що прекрасне може й повинне бути створене тільки народом, тільки в боротьбі і тільки творчою працею. Те, що дісталося нам в спадщину від Шевченка і Грінченка – їхнє натхненне розуміння ідеалу людини. Їхні образи сильних, вольових натур, в яких поети втілили своє уявлення про те, якою повинна бути людина, уміння нею любити, ненавидіти, боротися і вибачати. Цей християнський ідеал проходить через багато творів Тараса Григоровича і Бориса Дмитровича.Твори про героїчне минуле України як дійовий чинник відновлення історичної пам’яті молодого покоління в поетичних творах «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч» Шевченка та «Смерть отаманова», «Лесь,преславний гайдамака» Грінченка Бувають в історії народів дати, які «немовби розривають на двоє їхнє життя» і кладуть високу межу посеред рівного шляху історичних подій. Немов у фокусі, збираються тут тенденції довгих віків, виявляється потайна робота багатьох поколінь. Ці думки в повній мірі відносяться і до Т.Шевченка, і до Б.Грінченка, бо саме їхня творча і громадська діяльність заставила багатьох відчути себе членом великої нації, у якої чудове минуле і прекрасне майбутнє. Особливо все це важливо для нас сьогодні, бо національно-культурне відродження України неможливе без духовних надбань минулого, А найголовнішою метою в житті Тараса Григоровича та Бориса Дмитровича була відбудова вільної незалежної України. І йшли вони до неї через пробудження національної самосвідомості у своїх земляків. Це були невеликі трудівники на ниві освіти, літератури, «громадської думки, збереження розвитку культури, жорстоко руйнованої загарбниками, колоні заторами»… Визначну роль в пробудженні національної самосвідомості повинно було відіграти героїне минуле нашого народу, України, а найблагодатнішим матеріалом могла стати боротьба козаків за волю рідної землі. Давно відомо, що на суспільну поведінку українців, на їхній менталітет впливали такі фактори, як волелюбна Запорізька Січ, чумакування, всілякі громадські організації, які в минулі століття стояли на сторожі свобод різних верств населення». Варто сьогодні згадати, що світогляди самих письменників сформувалися під впливом цих же факторів, бо Шевченко був сином волелюбного козацького краю, його душа з дитинства протестувала проти рабства, не терпіла будь-якої наруги, національної образи й повсякденних принижень, що випадали на долю уярмленої людини. Тим-то поет-бунтар славив героїку козацьких походів, возвеличував лицарську честь тих, хто готовий був вмерти за свободу, до того ж – за свободу для всіх». Шукаючи витоки громадянської позиції Бориса Дмитровича, ми також звернемося до генів спадковості, що перейшли до письменника ще від його прадіда козака Грінченка, який під час виборів до так званої законодавчої комісії настільки наполегливо й самотньо домагався, щоб Цей «виборний орган клопотався про повернення козаччини», що був за свою впертість покараний нагаями. Нам треба згадати сьогодні і про те, що обидва письменники жили в місцях, які були безпосередньо пов’язані з визвольним рухом. Ще в ранньому дитинстві Тарас «активно сприймав розповіді про героїчне минуле народу, про його віковічну боротьбу з турецькими загарбниками, з Шляхетською Польщею». Не могло не залишити сліду в душі Грінченка проживання в нашій Олексіївці. Землями Луганщини по Дінцю, проходив північно-східний кордон вольностей Війська Запорізького Низового. На північ від цього кордону, за Дінцем, починалося Дике Поле. «Ці землі належали кримським татарам… Вони трималися міцно цих своїх володінь, нещадно нищачи всіх, хто насмілювався тут оселитися». «По території краю проходив секретний козацький шлях із Запорізької Січі на дон». Грінченко неодноразово звертається у своїй творчості до теми українського козацтва. Особливо багато таких творів було написано під час його перебування в Олексіївці («Христя», «Галіма», «Смерть отаманова»), і це не будо випадковим, бо сама історія нашого краю «давала реальний матеріал для створення поезій про славне козацьке минуле». І Шевченко, і Грінченко, кожен у свій час, зверталися до перекладу «Слова о полку Ігоревім». Основна тема роздумів Шевченка та історичні теми – доля України, що виражається в поетичних образах волі, слави, правди, могили. Ліричний герой Шевченка осмислює історію України на зрізі героїчного минулого і тяжко безславного сучасного. Його душа проймається великим болем за втраченою волею: Не вернеться воля, Не вернуться запоріжці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! («До Основ’яненка»). Минуле України у Шевченка і у Грінченка протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Згадуючи колишні події в поемі «Тарасова ніч», Шевченко передусім підкреслює боротьбу народу за волю, висловлює «тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер тільки кобзарі співають»: Тії слави козацької Повік не забудем! Тема історичної пам’яті завжди присутня в поезії великого кобзаря. Це можна прослідкувати на прикладі поеми «Гайдамаки», «Хто-небудь згадає», мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадають». «Кат панує, а їх не згадають!». «Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора». Більшість поем Бориса Грінченка також присвячені незабутнім подіям української історії і мають героїко-патріотичне звучання. Звеличення поетом сильних, волелюбних характерів та осуд байдужості і зрадництва стосовно Батьківщини здійснювалося, звичайно, «в науку» тогочасному читачеві, котрий «мав своїх предків перейнятися «жаданням пута розбивати». Ми бачимо, що почуття любові до Батьківщини, почуття незалежності до певної національності формується в молодого покоління і дуже рано і на першому етапі цьому допомагають розповіді, казки, легенди і, звичайно, немаловажну роль відіграють художні твори. В історичному аспекті образ України поставав перед Шевченком і Грінченком насамперед як символ боротьби за національну незалежність. У їхній уяві часто виростали мученицькі тіні гетьманів, що полягли в битві з ворогом, густо вкриті козацькими могилами степи. Вони бачили Україну того періоду, коли вона була вільною, а значить – щасливою, не знала розбрату і національного гніту. Саме з цим безпосередньо пов’язується мотив справедливої кривавої розправи з ворогами, які намагалися поневолити батьківщину. Шукати відповіді на сучасні питання вони намагалися в минулому України. Ми знаємо, що це не випадково, бо і Шевченко, і Грінченко були закохані в національну історію, зокрема в історію запорізького козацтва. Так уже здавна велося в народі, що найкращого за вдачею парубка величали козаком, бо де козак, там слова і доблесть. «Авторитет і самобутність організації запорізьких козаків були такими сильними», що дивували не тільки сучасників, а й багато поколінь потім захоплювалися їхніми діяннями. Історичні дороги України ніколи не були рівними і спокійними, але находилися завжди лицарі, які виборювали кращу долю для рідної землі, життя яких обривалося трагічно, але їхні справні справи навічно залишалися в пам’яті народній, бо не може безслідно зникнути той, хто життя присвятив боротьбі за незалежність України, а тому Україна і в творчості Шевченка, і в творчості Грінченка це передусім волелюбний народ, героїчна боротьба, душевна краса поборників волі. Такими постають Ярема з поеми Шевченка «Гайдамаки», і Лесь з поеми Грінченка «Лесь, преславний гайдамака». Вони вперше в літературі на повний голос заявили про «велич класу народної любові до вітчизни як символу волелюбності». Героїчне минуле України привертає увагу молодого Шевченка «не само по собі, а як дійовий збудник», як засіб піднесення патріотичного почуття. Поет доводить, що волелюбний народ хоч і закований у кайдани неволі, але нескорений, він не може примиритися з неволею. Поетичне слово Бориса Грінченка виступає потужним носієм духовної енергії народу, «має властивість випромінювати цю енергію, заряджаючи нею читача». Вона пройнята щирим почуттям гуманізму, любові до трудового народу, до України. Герой і Шевченка, і Грінченка готові на вівтар свободи України покласти найдорожче – життя, бо воля – це взагалі основа людського буття, її всебічного розвитку. Старий отаман в поемі Грінченка «Смерть отаманова» багато за волю «крові пролив», знову ж бачимо, що мотив волі – наскрізний мотив у поемі Шевченка «Гамалія». «Із турецької неволі братів визволяти» прибули запоріжці з різних берегів у Скутар, бо завжди було священною справою визволяти побратимів з рабства. Недаремно ж Запорізька Січ уявлялася завжди Кобзареві вільною козацькою республікою, де панує єдність і братство поміж козацькою старшиною і рядовим козацтвом. «Його романтизм слід розглядати в контексті загальнослов’янського романтизму як епохи національного відродження поневолених народів». Як бачимо і в Шевченка, і в Грінченка воля – це те, за що і згинути не страшно, але згинути славно, у відкритому бою з ворогом, а не «перед всіма у кайданах стать козакові» або немічним в ліжку. Такими ми бачимо старого отамана в поемі Б.Грінченка «Смерть отаманова». Через усю поему «вчувається бентежний передзвін кобзарської бандури, і нотація, і мелодія народної думи». Але не треба забувати про гуманізм обох письменників і уважно читати їхні твори. Їхні герої б’ються тільки з неправдою, тільки з кривдою. При ретельному перечитуванні поеми «Гайдамаки» можна «побачити в ній шекспірівське», відчути Шевченкове страждання за людську жорстокість: Отаке-то було лихо По всій Україні! Для нас, сучасної молоді, єдиним провідником у минувшину є історія, яка і постає перед нами частково з художніх творів, заставляє з цікавістю більше читати про ці події в працях історії. Тільки вона спроможна відтворити хід далеких подій. І настільки точно вона це зробить, залежить не тільки від держави та сумлінності тих людей, які цим займаються, але і, ще в більшій мірі, від дбайливого збереження речових доказів: пам’яток архітектури, побуту, документів, літописів, пісень, дум, легенд. І все це прекрасно розуміли Тарас Григорович та Борис Дмитрович, і намагалися всім своїм життям і творчістю переконати своїх земляків. Палка любов до свого народу, «жертовність в ім’я кращого майбутнього, людська порядність», душевна чутливість – ось складові концепції позитивного героя в творчості Бориса Грінченка. Улюблені герої Грінченкових і Шевченкових поезій – витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що «виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди і честі». Саме такими ми бачимо головного героя поеми Б.Грінченка «Лесь, преславний гайдамака». У цій поемі поет використав епізод, який ми зустрічаємо у Яворницького Д.І.. Історик описав випадок, коли дівчина погодилася вийти заміж за такого смертника, але її обличчя було закрите простирадлом, і тоді злочинець попросив відкрити обличчя, а коли побачив, що перед ним стоїть потвора, вся покрита віспою, заявив: «Як мати таку дзюбу та вести її до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу». Тут, як і кругом в Україні, цінувалися, перш за все, чесність, порядність, розум, сміливість, взаємовиручка. У своїй поемі Грінченко зумів відтворити напрочуд колоритну, безшабашно-сміливу і горду козацьку натуру. Автор надає читачеві молодого красеня: Стан високий, ус козацький Чорні брови і юнацький Погляд сміливий, палкий. Та молодий гайдамака має неабияку силу волі і готовий гідно прийняти смерть: «раз на світ родила мати, – тільки раз і помирати» – говорить він. Навіть у таку критичну хвилину він не втрачає почуття гумору. Таким же молодим і красивим у своїх почуттях і вчинках ми бачимо Ярему в поемі Т.Шевченка «Гайдамаки». На початку поеми він: …сирота убогий, Ні сестри, ні брата, нікого нема. У душі героя закладено глибокий внутрішній потенціал, бо з тихого, спокійного, убогого і покірного слуги він виріс в гнівного месника. Уміли жити козаки, уміли воювати, уміли й умирати. Адже від того, як людина приймає смерть можна судити й про її життя. Дівчина Хима, закохавшись у парубка, хоче порятувати Леся, вийшовши за нього заміж. Але перш, ніж одружитися, прийняти її пропозицію, козак просить Химу зняти хустку, а побачивши, що вона «негарна, і руда, і нечупарна» гордо заявляє: Як таку взять почвару, – Краще вже приймати кару. Шевченко з болем сприймає забуття, безпам’ятство онуків. «Пам'ять мусить бути національним надбанням», оскільки може вберегти від фатальних історичних помилок. Виразне романтичне спрямування мають поема Ю.Грінченка «Смерть отаманова» і поема Шевченка «Гамалія». І старий отаман, і Гамалія – це яскраві, сильні героїчні натури. Вони наділені надприродною силою. Ця гіперболізація бере свій початок від фольклору. Так малював народ своїх героїв у легендах, піснях, думах, такими бачили своїх мужніх предків Шевченко і Грінченко. Гамалія у поемі подається у тісних зв’язках з козацтвом. Він завжди серед запорожців, завжди там, де найбільш потрібний. Запоріжці пливуть у Туреччину, і «попереду Гамалія байдаком керує». Вони пливуть на святе діло – братів з турецької неволі визволяти. У поемі «Смерть отаманова» перед читачем постає старий отаман, людина вольова і мужня. В боях і походах (як і в «Гамалії») пройшли його молоді роки, і от наблизилася неминуча старість. Із коротких рядків поеми ми дізнаємося про славне минуле козака: Не раз же він плавав під турка в чайках, Не раз і з ляхами стинався. Як бачимо, все життя цієї людини пройшло в боротьбі за свободу і незалежність своєї держави. Він чесно виконував свій обов’язок. В обох поемах звучить патріотичний мотив. Образ України «дано з великою наснагою», вона для героїв і Шевченкових поем, і Грінченкових творів дійсно мати, за яку ті голови, життя готові віддати. У чесному і відкритому бою відстоювали козаки честь і славу рідної землі. Гамалія ще не раз ходитиме на праве діло, а от старий отаман у кінці своєї життєвої дороги. З «елегійним смутком» розповідає Грінченко про останній день свого героя, який і смерть хоче зустріти достойно, по-лицарськи – в сідлі, бо для козаків і смерть була святою справою. Всі герої вищезгаданих творів безмежно люблять свою землю, їх серце вболіває за кривди рідної держави, і ці переживання яскраво передає поема Шевченка «Тарасова ніч»: Бідна моя Україна! Стоптана ляхами! Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько. Ці справжні патріоти, готові боронити Україну від ворогів, без вагання віддадуть життя за її свободу. Завжди «на оборону вкраїнського народу від польського й свого панства та від татарського хижацтва виростали дві сили. Одна– то були братства, друга – козаки». Через образи своїх героїв Шевченко і Грінченко стверджують думку про те, що їхні козаки не тільки вояки, вони мають ніжні, люблячі серця, здатні сприймати прекрасне: «А красу козак любив?», сприймати ж красу, насолоджуватися нею «може лише людина вільна». Через дії і вчинки своїх героїв поети передають свою любов до України: Свою Україну любіть, Любіть її…Во время люте, В останню тяжкую минуту, За неї господа моліть. Як найвищий заповіт звучать ті слова великого Кобзаря, з ним же перегукується і Б.Грінченко: Але ж я віддав би усе на цім світі За змогу умерти за рідний свій край. Нам, сьогоднішньому молодому поколінню, треба якнайшвидше зрозуміти, що відчуття причетності, оволодіння історичною пам’яттю стає у майбутньому складовою, провідною характеристикою «шевченківської людини», яка не тільки реанімує історичну пам'ять, а й відновлює зв'язок часів. Минуле в творах Шевченка і Грінченка «дається з проекцією на сучасність». Вони прагнуть пробудити у своїх сучасників волелюбність, патріотичні почуття, прагнення до боротьби за правду. Проаналізовані твори дають нам підставу стверджувати, що вони є хорошим підґрунтям для виховання у молодої свідомості власної людської гідності, на основі якої виробляються правдивість, чесність, вірність даному слову, любов до України. Герої Шевченка і Грінченка борються за утвердження незалежності своєї держави, бо вони прекрасно розуміють, що нація без держави є неповна і незакінчена, хоч би була не знати яка численна, багата і здібна; вона не буде вважатися повноцінною, аж доки не стане господарем на власній землі. Шевченко і Грінченко створили ідеал людини, в який вклали все е найкраще, що створив народ у розумінні властивостей людської особистості та її призначення. Однією із головних рис сучасної людини повинна стати безмежна відданість Батьківщині, як це ми бачимо на прикладі творів Шевченка «Гамалія», «Гайдамаки», «Тарасова ніч», та Грінченка «Отаманова смерть», «Лесь, преславний гайдамака». Їхні твори виховують не лише почуття патріотизму, але й гуманність, чуле ставлення до людини не лише на словах, але й на ділі. Наслідуючи українські традиції в галузі моралі, ми бачимо, що ці письменники привертають нашу увагу на ті риси вдачі людини, що стають за основу здорового родинного життя, бо родина завжди була найважливішою підвалиною життя суспільного, а значить і державного. Лише при глибокому і свідомому засвоєнні всіх цих факторів учнями, ми можемо сказати, що тоді вивчення історії рідного краю повинне прищеплювати дітям навички жити по-новому в сучасному суспільстві, щоб кожний з них став «корисним членом людської сім’ї».^ Виховання почуття інтернаціоналізму – один з етапів пробудженняу молоді любові до своєї землі (за матеріалами поем Шевченка «Єретик», «Кавказ» та поетичних творів Грінченка «Леандро»,«Матільда Аграманте») Не просто виборюється українська державність сьогодні у нашому багатомільйонному суспільстві, іноді можна почути, що головне – це загальнолюдські цінності, здобутки загальнолюдської культури. Нерідко при цьому забувають, що океан загальнолюдських цінностей наповнюється річками національних культур. Коли міліють та забруднюються річки національних культур, то «гине й океан тих самих загальнолюдських цінностей». Червоною ниткою через більшість творів Шевченка і Грінченка проходить думка про те, що не може бути вірним сином своєї батьківщини той, хто не є «чоловіколюбцем», не є гуманістом. «Не можна «любити людей» і одночасно байдуже ставитися до долі своєї вітчизни». У Шевченка любов до інших народів, до трудящих усього світу йде через любов до батьківщини. «Признаюся, – писав у своїх спогадах видатний грузинський письменник-демократ Акакій Цереталі, – я вперше зрозумів з його (Шевченкових) слів, як треба любити батьківщину і свій народ». Глибоке усвідомлення життєдайності і дружби між народами, визнання за кожним народом його неповторної духовної цінності – все це характерне для поглядів цих двох титанів духу. Звідси і властиві їхній творчості роздуми над долею народів, радісне відкриття в глибинах інших національностей рис, які близькі і співзвучні українському народові. Боротьбу кавказьких народів за волю і незалежність показує Шевченко в поемі «Кавказ», у поемі ж «Єретик» він показує національно-визвольний рух чеського народу проти німецьких феодалів і Ватикану. Продовжує цю тему і Грінченко. У його поемах оживають мужні борці за волю, «що гинуть, проте не корились». Розуміючи, що боротьба за соціальне й національне визволення є спільною справою всіх гноблених, поет розвиває ідею братерства між народами, оспівує національно-визвольний рух різних народів проти іноземного поневолення. Досить сказати, що Грінченко «перший у нашій літературі прославив героїв далекої Куби», які 1895 року повстали проти іспанських поневолювачів (поема «Матільда Аграманте»). А в поезії «Леандро» він показує історичний епізод визвольної боротьби в Ломбардії. Слід відзначити, що в ті жорстокі часи, книги, які розповідали про боротьбу інших народів, жахали цензорів, і вони не повертали авторові навіть рукописи, щоб жоден «промінчик боротьби не скаламутив голови рабам російської імперії». Образ Прометея як символ могутності і нескореності народу постає перед нами в поемі Шевченка «Кавказ». Міфологічний Прометей – це борець за свободу. Він – захисник людей, готовий віддати життя за їхнє благополуччя, тому-то і: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. Неодноразово до образу Прометея і Грінченко звертається, бо він твердо переконаний, що народ не може бути вічним рабом, коли в ньому не вгасла Іскра вогню Прометея. І Шевченко, і Грінченко вбачають завдання поезії боротися проти рабства, роздмухувати іскри «у вогонь бунтарства, наповнювати душу немеркнучими надіями на щастя й волю». І обидва поети звертаються до героїчних постатей минулого, які гинули заради високої цілі в житті: Мов кадр серед поля Ливанського, – у кайданах Став Гус перед ними! Він розуміє, що приїхав до Констанції на вірну смерть, але смерть заради волі батьківщини не може зупинити патріота. У останні хвилини життя ми зустрічаємося із Леандро (Б.Грінченко поема «Леандро»). «Патар з хрестом золотим» закликає його покаятися, і тоді той буде помилуваний, бо вдома на Леандро чекають старі батьки. Але навіть такі аргументи не можуть зупинити героя. Він з гідністю відповідає: «О, не каюсь! Сій гріх – то мій рай, З ним не страшно і жить, і вмирати. Хто боровся за волю й свій край – Не злякається муки і страти». У повстанські загони кубинців, очолені народним героєм Массо, йде «за волю битись» молода кубинка Матільда, яка виросла у тяжкому лихолітті», вона впевнена, що коли наругу терпить рідна земля, то: …тепер повстати мусять Навіть хворі, навіть діти! І вона приймає сміливе рішення – йти «за волю битись». Як і Т.Шевченко, Б.Грінченко нагадує землякам про славні традиції провісників правди і волі в історії людства, які гинули, але залишалися нескорені в цій боротьбі. Поети пристрасно прагнуть, щоб людина піднялася, розправила плечі, зігнуті віками рабства, щоб вона стала гордою, щасливою, красивою. І буде тоді вищий Божий суд на землі, бо завжди Бог виступає у Шевченка тією силою, яка може захистити, застерегти від лихих і необдуманих кроків. Кожна сльоза скривдженої дитини, якої б національності та людина не була – це його особисте горе, його душевна рана. «І поет всією історією своєю заступається за неї». В останні хвилини свого життя про свою знедолену землю думає і Леандро: Жаль Італію, рідну країну. Подібні почуття оволоділи і серцем Матільди, давно і їй близькими стали «муки рідного народу». Ці герої свідомо йшли на боротьбу і завжди готові були з гідністю прийняти смерть. Ян Гус у Шевченка сміливий, праведний, добрий, славний. Героїчний характер Гуса розкривається в найскладніших життєвих ситуаціях. Ні при яких обставинах він не відступає від своїх ідеалів, не схиляє голови перед катами, не лякається смерті: І повели Гуса На Голгофу у кайданах, І не стрепенувся… Перед огнем. На свою Голгофу йшов і Леандро. В останні хвилини він також думав про щасливе майбутнє свого краю, яке і він наблизить своєю боротьбою: «Хай сіяє їй щастя, як зорі», – це мрія, за яку не вагаючись віддає життя Леандро. Хоче бачити свою землю вільною та щасливою і Матільда (Б.Грінченко «Матільда Аграменте»), розуміючи, що їй доведеться загинути, мужня жінка не лякається смерті: «Хай панує Куба вільна!» – ось таким було її останнє побажання. Їхня стійкість у боротьбі, зневага до смерті запалюють у серцях співвітчизників вогонь надії, жадобу до волі і незалежності: Краще смерть, ніж прожить без пуття, Ніж носити ганебні кайдани, – так думає Леандро. Близько по духу до нього Матільда: Краще вмерти! Мусим жити Ми на волі і без пана. Грінченко завжди стверджував свою прихильність до творення таких пісень, «від яких «в очах горять нового дня огні» та якими, йдучи «на смерть і муки» «Вільними стають рабами». Тому і герої творів Шевченка та Грінченка хоч і гинуть, але постають перед нами величними особистостями. Їхня мученицька смерть викликає на жаль і сльози, а гнів, почуття любові до свого краю, бажання зберегти те, що вони завоювали в кривавій боротьбі. Адже недаремно Б.Грінченко був переконаний, що «всяка справа культурна тільки тоді буває повна і міцна, коли вона…, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу». Мабуть до такої думки його також підштовхнула позиція Шевченка, бо Тарас Григорович, послідовно відстоюючи розвиток української національної культури, що культура, – вважав, – кожного народу «має свої характерні риси, які базуються на історії рідного краю». Вершина поетичної мрії і Шевченка, і Грінченка обов’язкова умова для здійснення віх заповітних мрій і бажань – це свобода, перша і неодмінна передумова «людського поступу, добробуту і щастя». Серед інших слов’янських народів рівноправною, вільною і щасливою хотіли б бачити Україну Шевченко та Грінченко. Тому і закликають у своїх творах до братання. Війни не можуть принести людям щастя, а Шевченко мріяв: Щоб усі слов’яни стали Добрими братами, І синами сонця правди…(«Єретик»). Як і Шевченко, своїми творами Борис Грінченко веде український народ до дружби і згоди з іншими народами: Щоб і знов народом стати Щоб прийняти на свято згоди Нам між іншії народи В сяйві слави і угоди («Зернятка»). Велика їхня заслуга в тому, що доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, вони спрямовували їх «не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування, дружби та братерства народів». Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Він був Людиною у найвищому значенні цього слова, розуміючи болі не тільки своїх земляків, а й інших народів. Продовжує традиції, закладені в українській літературі великим Кобзарем і Б.Д.Грінченко. У «Листах з України Наддніпровської» він закликав своїх співвітчизників: «Почуваймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї ы візьмемо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за свого життя людськість, візьмемо й зробимо його частиною нашої душі». У світову поезію Шевченко увійшов як натхненний співець дружби між народами, «як предтеча тих часів, коли після нескінчених трагедій, після кривавих братовбивчих воєн, чвар та ворожнеч настане, нарешті, той світлий день, де яснітиме сонце інших взаємин між живучими…» Обидва письменники невтомно працювали, щоб донести українському читачеві скарби і національної, і загальнолюдської культури. Адже пізнаючи культуру, історію та звичаї іншого народу, і ми збагачуємо себе, свій духовний світ. Чи є що краще, лучче в світі, Як у купі жити. З братом добрим добро певне Познать, не ділити? Цей заповіт Великого Кобзаря добре було б пам’ятати, бо наш Донбас – багатонаціональний край. В Україні проживають росіяни, білоруси, татари, євреї, є навіть німці та вірмени. Більшість з них живуть у нас давно, і українська земля гостинно зустріла їх, українці допомагають цим людям, хто чим може, адже все їхнє майно лишилося на Батьківщині. Шануючи свої обряди, іноземці ніколи не знехтують нашими.^ Духовний заповіт укра