ДРУГИЙ КИЇВСЬКИЙ БЕЗПЕКОВИЙ ФОРУМ Виступ Фрідеманна Мюллера, Старшого дослідника Німецького інституту міжнародних та безпекових відносин, під час Другого Київського безпекового форуму «Чорноморсько-Каспійський регіон і європейська енергетична безпека» Європа, простір на захід від Росії – це найбільший у світі ринок імпорту нафти. Європа імпортує більше нафти (14 млн. барелів на день у 2007 р.), ніж США (13.6 млн.барелів). Європа являється ще більшим ринком імпорту природного газу. Вона імпортує вдвічі більше, ніж США (262 млрд. куб.м. у 2007 р., США - 131 млрд. куб.м)1. Очевидним є той факт, що європейська безпека газо- та нафто-постачань – дуже вразлива та представляє неабиякий інтерес для потенційних постачальників. Їх не багато, і тому важливо знати, чи ці експортери пов’язують політичні інтереси з економічним інтересом оптимізації торгівельних прибутків. Зрозуміло, що Росія, як головний постачальник нафти та газу до Європи, прагне використовувати у своїх політичних цілях експорт нафти та газу. Те стосується, хоча і менш очевидно, Близького Сходу та Північної Африки – які є, відповідно, другим та третім по величині регіонами постачання енергії до Європи (діагр. 2). Деякі країни Перської затоки, такі як Алжир та Лівія, є членами ОПЕК і тому є і членами картелю, який у 1973р. генерував першу нафтову кризу, і у такий спосіб скористався своїм панівним положенням у сфері постачання задля вирішення своїх політичних інтересів. Іран, одна з країн Близького Сходу, не приховує своїх політичних інтересів у тиску на Європу або у зменшенні тиску західних країн, який вони чинять на Іран через його ядерну програму. Більшість експертів вважають, що, зважаючи на ситуацію, Європа повинна об’єднано діяти задля захисту спільного європейського інтересу щодо безпеки енергопостачань. Однак, національні інтереси європейських держав, а також держав-членів ЄС, відрізняються через наступні причини: Деякі європейські держави, такі як Сполучене Королівство Великобританії, можуть до великої міри самі себе забезпечувати, і рівень їхньої залежності від імпорту не є високим. Інші країни, такі як Україна, Німеччина, Іспанія - надзвичайно залежні від імпорту енергоресурсів; Деякі європейські держави, зокрема середземноморські, мають географічну перевагу з точки зору диверсифікації імпорту, в той час, коли держави, які розташовані східніше, більш залежні від одного постачальника, яким і є Росія; Деякі європейські держави не мають достатньо природних енергетичних резервів, але намагаються вирішити цю проблему, пристосовуючи свою енергетичну структуру до атомної енергії, так як це роблять у Франції чи Угорщині, або до відновлюваних ресурсів, або намагаються диверсифікувати постачальника, будуючи нові трубопроводи або порти для скрапленого газу, так як це роблять, наприклад, в Італії. А інші просто чекають, поки Європа вирішить їхні проблеми залежності. Такі розбіжності ускладнюють процес формування спільної європейської енергетичної політики. Але одночасно у європейських країн є і чіткі спільні інтереси: Зниження частки імпорту в структурі енергетики шляхом збільшення частки відновлюваних ресурсів або шляхом зменшення енергоспоживання за рахунок підвищення енерго-ефективності; Покращення ринкових умов у такий спосіб, щоб більше постачальників мали доступ до європейського рикну, що означає покращення інфраструктури постачання, зокрема у сфері природного газу. Зрозуміло, що багато європейських держав прагнуть бути менш залежними від Росії і хочуть мати доступ до газопостачань інших країн-газовиробників. Незважаючи на вищезгадані національні розбіжності інтересів в Європі, очевидно, що спільні інтереси повинні бути основою для формування спільної політики. Які головні проблеми і як їх можна вирішити в рамках європейської стратегії? Дозвольте мені пояснити дві різні проблеми, одна стосується нафти, інша – природного газу. Нафтові постачання Європи На відміну від ситуації з природнім газом, торги нафтою відбуваються в масштабах світового ринку. Нафту можна перевезти від країни-виробника до практично будь-якої країни-споживача танкерами, що і робить процес перевезення гнучким та конкурентним. Але важливо відмітити, що є виняток. Середня Азія та каспійський регіон – географічно «замкнуті». Для того, щоб транспортувати нафту до відкритого моря і до споживача, її треба доставити через трубопроводи, які пролягають через території іноземних держав. Це і є особливою спокусою для геополітичних маневрів. Ще один важливий момент стосовно того, чому нафтовий ринок в цілому не можна назвати конкурентним ринком. Більше, ніж 85% нафти виробляється компаніями, що контролюються державою. Ця частка є набагато більшою, ніж була у 80-х та 90-х. У 1973 ця частка складала лише 20 %. Державний контроль виробництва означає також контроль інвестицій та об’ємів виробництва. Зрозуміло, що, якщо б виробництво нафти було відкритим для іноземних та приватних інвесторів, більше б нафти вироблялося та ціна на нафту могла б бути значно нижчою, наближалася б до граничної вартості виробництва, що складає менше $20 за барель. Але політичний інтерес країн-членів ОПЕК, а також Росії, полягає в тому, щоб тримати ціну на високому рівні, таким чином використовуючи свій доступ до нафтових ресурсів задля посилення своєї політичної позиції на міжнародній арені. Оскільки ціна на нафту коливалася останнім часом, можна прослідкувати три стабільні, довготривалі та незмінні тенденції, які і надалі зміцнюватимуть позиції країн-виробників: Усі інші країни-нафтовиробники чи регіони, крім близькосхідного та каспійського регіонів, вичерпують резерви, що у них залишилися, набагато швидше, ніж два вищезгаданих регіони, що означає, що концентрація резервів на Близькому Сході, яка наразі складає 62 %2 та лише 7% у країнах ОЕСР буде і надалі збільшуватися (граф. 3 та 4). У всіх нафтовидобувних регіонах виробництво зменшиться протягом наступних десятиліть. Це стосується не лише Північної Америки та Європи, а й Китаю та Індії (граф. 5).3 У результаті, залежність від імпорту зростатиме, навіть за умови, що споживання нафти і залишатиметься на тому ж рівні. Довготривале зростання попиту у економіках, що розвиваються, головним чином, Азії, будуть чинити значний тиск на нафтовий ринок. Міжнародна Енергетична Агенція прогнозує, що до 2030р. попит на імпорт Китаю та Індії, який вже створює проблеми на нафтовому ринку, збільшиться у 4 рази. Моторизацію/механізацію цих суспільств (обох країн) неможливо припинити ніякою політичною силою ззовні. (граф.6). Ці три тенденції суттєво впливатимуть на розподіл нафтових ресурсів. Зокрема, багаті на нафту регіони, такі як каспійський регіон або резерви, розміщені у слабких країнах, наприклад, у Африці, будуть предметом геополітичних диспутів та конфліктів, таких як, наприклад, в Судані, Нігерії, Анголі, а також нещодавно і в Грузії. Очевидним є факт, що окремі європейські держави не мають можливості впливати на маршрути трубопроводів або балансувати інтереси таких держав як Китаю, США, Росії чи навіть Ірану. Зважаючи на прогнозовану нестачу нафти на вільних нафтових ринках, ситуація якраз достатньо ризикована і мала би сприяти виробленню спільної європейської нафтової політики. Постачання природного газу до Європи Питання постачань природного газу стоїть ще гостріше та проблематичніше. Європа імпортує через трубопроводи 80% потреб природного газу, і лише 20% через порт скрапленого газу (граф. 7).4 На відміну від танкерного транспортування, транспортування через трубопроводи не характеризується ані гнучкістю, ані конкурентністю. Довготермінові контракти з прив’язкою до ціни на нафту заміщують конкурентний ринок, де ціна балансує між попитом та пропозицією. Високовартісні інвестиції у трубопроводи, які повинні відпрацювати щонайменше 20 років, щоб погасити затрати на їх будівництво, створюють двосторонню монополію між виробником та споживачем. У результаті – спільна але не симетрична залежність. Якщо Росія перекриє постачання природного газу на тиждень, це створить паніку на споживацькому ринку. Якщо країни-споживачі не платитимуть тиждень за споживання газу, Росія навряд чи зверне на це увагу. Така асиметрія дає Росії можливість гратися європейською залежністю, як вона це робила під час переговорів з ЄС щодо членства Росії в СОТ. Залежність надзвичайно велика, зважаючи на той факт, що інфраструктура не дозволяє переправляти природній газ у східно- та центральноєвропейські країни у випадку, якщо Росія припинить постачання , наприклад, з Північної Африки та Близького Сходу, навіть якщо країни-постачальники з цих регіонів готові були би надати необхідні об’єми газу. Теоретично, існують альтернативи Росії. Іран та Катар разом узяті містять більше газових запасів, ніж Росія, та мають більший потенціал для збільшення обсягів виробництва з меншим рівнем інвестування. Європа, як найбільший ринок імпорту природного газу у світі не лише на сьогодні, а й станом на 2030 р., повинна мати можливість імпортувати газ від усіх великих постачальників, які розташовані не далі, ніж західний Сибір. Це не лише потребує транспортної інфраструктури, яка з’єднає постачальників з Європою, а й покращеної транспортної інфраструктури всередині Європи. На сьогодні технічно неможливо транспортувати природній газ з Північної Африки до Німеччини, чи до будь-якої іншої держави, яка розташована східніше, в той час як Італія, Іспанія чи Франція можуть купувати газ у Алжирі чи Лівії. Що робити? Нам потрібен інший європейський підхід стосовно проблем нафти та газу . Так як ми знаємо, що нафта ніколи не стане продуктом вільного та чесного конкурентного ринку, а обмежена кількість ресурсів, що залишилася, будуть більше потрібні країнам, які не мають технологій, щоб створити альтернативний нафті продукт. Європейські держави, так як робить це Північна Америка, повинні якнайшвидше перейти від нафтової ери до пост-нафтової ери. Це потребує багато зусиль у галузі досліджень та втілення їх у життя, та діалогу з країнами-виробниками нафти. Вони можуть бути зацікавлені у цьому процесі та допомогти плавно пережити процес переходу. Так як більшість країн-членів ОПЕК розташовані у сонячній зоні, вони можуть бути зацікавлені у тому, щоб інвестувати «нафтові» гроші у сонячні технології, які можуть виробляти електричну енергію для європейського ринку. Якщо ми не почнемо думати про перехід до пост-нафтової ери, ми матимемо ще більше конфліктів, причиною яких є розподіл енергоресурсів, а влада та вплив будуть переходити від найбільших споживачів до регіонів-виробників. Стосовно природного газу, ми повинні намагатися покращити транспортну інфраструктуру, яка дозволить нам мати альтернативи. Нам також потрібна інфраструктура всередині Європи, яка дозволить нам транспортувати газ з місць, де він доступний, до місць, де він потрібен, наприклад, з Атлантичного океану до України. Існуюча інфраструктура далека від цього. Потреба у кращій інфраструктурі включає і потребу у трубопроводі у південній Європі, що дозволить нам отримувати газ від багатьох країн, багатих на газ, які розташовані на південь від Росії, такі як Туркменістан, Іран, Ірак, Азербайджан, а можливо, і Катар та Саудівська Аравія. Регіон, найбагатший на газ, між каспійським морем та Перською затокою, повинен мати доступ до найбільшого світового ринку імпорту газу, яким являється Європа. Це сприятиме і конкуренції, і нижчим цінам, і безпеці постачань. 1 Дані BP Statistical Review of World Energy 2007, Лондон, Червень 2008 2 Частка нафтових запасів OPEC у світі - 76% , разом з Росією – 82%. 3 OECD + Китай +Індія виробляли у 2005р. 19.5 млн. барелів/день. МЕА прогнозує зниження комбінованого виробництва до to 13.1 млрд.барелів. джерело: Міжнародне Енергетичне Агентство, World Energy Outlook 2006, Париж, Листопад 2007, с.92 4 Згідно з даними BP частка імпорту Європи, яка надходить через трубопроводи, складає 79.7% , через LNG - 20.3 %. Розрахунки, основані на даних BP Statistical Review of World Energy 2007, Лондон, червень 2008, с.30