НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПОТЕБНІІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ УКРАЇНСЬКИЙПРАВОПИССхваленийНаціональною академією наук України,Міністерством освіти і науки України,Міністерством культуриі мистецтв УкраїниКИЇВ НАУКОВА ДУМКА 2007Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — 288 с. Видання 2007 року виходить з уточненнями, пов’язаними зі змінами в українській граматиці, що сталися останнім часом. Для фахівців та всіх, хто цікавиться питаннями правопису сучасної української літературної мови. ^ Затверджено до друку вченими радамиІнституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН УкраїниНауково-видавничий відділ філології, художньої літератури та словниківРедактори ^ Є.І. Мазніченко, Н.М. Максименко, К.С. Чайка© Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Інститут української мови НАН України, 2007ISВN 978-966-00-0617-1ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА 8I. ПРАВОПИС ОСНОВИ СЛОВА 10 ЛІТЕРНІ ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ 10ГОЛОСНІ 10§ 1. Ненаголошений О 10§ 2. Ненаголошені Е, И 10§ 3. І 11§ 4. Ї 11§ 5. Я, Ю, Є 11§ 6. Апостроф 11§ 7. ЙО, ЬО 11Чергування голосних 12§ 8. Чергування О – І, Е – І 12О, Е, що не переходять в І 12Відхилення в чергуванні О – І, Е – І 13§ 9. Чергування Е – О після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й 14Чергування голосних у дієслівних коренях 14§ 10. Чергування О — А 14Е (невипадний) — І (невипадний) 15Е (випадний) — И 15§ 11. Чергування У — В 15§ 12. Чергування І — Й 15§ 13. Чергування З — ІЗ – ЗІ(ЗО) 16Приголосні 16§ 14. Літера Г 16§ 15. Літера Ґ 17Позначення м’якості приголосних 17§ 16. Коли пишеться Ь 17§ 17. Коли Ь не пишеться 17Зміни приголосних при збігу їх 18§ 18. Зміни груп приголосних -ЦЬК-, -СЬК-, -ЗЬК-, -СК-, -ШК-, -ЗК-, -СТ- 18Зміни приголосних перед -СЬК(ИЙ), -СТВ(О) 18Зміни приголосних перед -Ш(ИЙ) у вищому ступені прикметників (прислівників) 19-ЧН-, -ШН- 19Спрощення груп приголосних 19§ 19. -Ж(Д)Н-, -З(Д)Н-, -С(Т)Н-, -С(Т)Л- 19-3(К)Н-, -С(К)Н- 19-С(Л)Н- 19Подвоєння та подовження приголосних 19§ 20. Подвоєння приголосних при збігу їх 19-ЕНН(ИЙ), -АНН(ИЙ) 20Подовження приголосних перед Я, Ю, Є, І 20 ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ 21§ 21. З- (ІЗ-, ЗІ-) 21БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ін. 21ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ- 21 ПРАВОПИС СУФІКСІВ 21ІМЕННИКОВІ СУФІКСИ 21§ 22. -ИК, -НИК та ін. 21-ИВ(О) 22-АЛЬНИК, -ИЛЬНИК та ін. 22-АЛЬ, -ЕНЬ, та ін. 22-ИНН(Я), -ІНН(Я) та ін. 22-ЕН(Я) [-ЄН(Я)] 22-ЕЧОК [-ЄЧОК], -ЕЧК(А) [-ЄЧК(А)], -ИЧОК, -ИЧК(А) та ін. 22-ЕНК(О) [-ЄНК(О)], -ЕНЬК(О, А) [-ЄНЬК(О)] 22-ИСЬК(О) [-ЇСЬК(О)], -ИЩ(Е) [-ЇЩ(Е)] 22 -ОВИЧ, -ІВН(А) [-ЇВН(А)] 22-ІВК(А) [-ЇВК(А)], -ОВК(А) 23-ОК 23-ИР, -ИСТ, -ИЗМ, -ІР, -ІСТ, -ІЗМ 23Прикметникові та дієприкметникові суфікси 23§ 23. -Н(ИЙ), -Н(ІЙ) 23-АНН(ИЙ), -ЕНН(ИЙ), -АН(ИЙ), -ЕН(ИЙ) 23-ИЧН(ИЙ), -ІЧН(ИЙ) [-ЇЧН(ИЙ)] 23-ИН, -ЇН 24-ИН(ИЙ), -ЇН(ИЙ) 24-ИСТ(ИЙ), -ЇСТ(ИЙ) 24-ЕВ(ИЙ), -ЄВ(ИЙ), -ОВ(ИЙ) 24-УВАТ(ИЙ) [-ЮВАТ(ИЙ)], -ОВАТ(ИЙ), -ОВИТ(ИЙ) 24Дієслівні суфікси 24§ 24. -УВА- (-ЮВА-), -ОВА- 24-ОВУВА- 25-ІР- (-ИР-) 25 ПРАВОПИС СКЛАДНИХ СЛІВ 25ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПРАВОПИСУ СКЛАДНИХ СЛІВ 25§ 25. Сполучні звуки О, Е (Є) 25Складні слова без сполучного звука 25§ 26. Складні іменники 26§ 27. Прикладки 27§ 28. Складні числівники та займенники 28§ 29. Складні прикметники 28§ 30. Прислівники 29§ 31. Прийменники 32§ 32. Сполучники 32§ 33. Частки 32 ВЖИВАННЯ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ (БУКВИ) 35§ 34. Велика літера на початку речення 35§ 35. Велика літера при звертаннях і в ремарках 35§ 36. Велика та мала літери в рубриках 36§ 37. Велика літера після двокрапки, на початку цитати тощо 36§ 38. Велика літера у власних назвах 37§ 39. Велика літера в складноскорочених назвах 42§ 40. Графічні скорочення 42 ПРАВИЛА ПЕРЕНОСУ 43§ 41. Орфографічні правила переносу 43§ 42. Технічні правила переносу 43§ 43. Знак наголосу ( ́) 44ІІ. ПРАВОПИС ЗАКІНЧЕНЬ ВІДМІНЮВАНИХ СЛІВ 44 ІМЕННИК 44§ 44. Поділ на відміни 44§ 45. Поділ на групи 44§ 46. Зразки відмінювання іменників 45УВАГИ ДО ПРАВОПИСУ ОКРЕМИХ ВІДМІНКІВ 48І відміна 48§ 47. А. Однина 48§ 47. Б. Множина 48II відміна 49А. Однина 49§ 48. Родовий відмінок 49§ 49. Давальний відмінок 51§ 50. Знахідний відмінок 52§ 51. Орудний відмінок 52§ 52. Місцевий відмінок 52§ 53. Кличний відмінок 53Б. Множина 54§ 54. Називний відмінок 54§ 55. Родовий відмінок 54§ 56. Давальний відмінок 54§ 57. Знахідний відмінок 54§ 58. Орудний відмінок 55§ 59. Місцевий відмінок 55§ 60. Кличний відмінок 55IIІ відміна 55§ 61. Однина 55§ 62. Множина 55§ 63. Відмінювання слова МАТИ 56IV відміна 56§ 64. Однина 56§ 65. Множина 56§ 66. Відмінювання іменників, що мають тільки форму множини 57 ПРИКМЕТНИК 57§ 67. Тверда та м’яка групи прикметників 57§ 68. Зразки відмінювання прикметників 58§ 69. Ступенювання прикметників 59 ЧИСЛІВНИК 60КІЛЬКІСНІ ЧИСЛІВНИКИ 60§ 70. Відмінювання кількісних числівників 60ПОРЯДКОВІ ЧИСЛІВНИКИ 61§ 71. Відмінювання порядкових числівників 61ДРОБОВІ ЧИСЛІВНИКИ 61§ 72. Відмінювання дробових числівників 61 ЗАЙМЕННИК 62§ 73. Особові займенники 62Відмінювання особових займенників 62§ 74. Зворотний Займенник 62Відмінювання зворотного займенника 62§ 75. Присвійні займенники 62Відмінювання присвійних займенників 62§ 76. Вказівні займенники 62Відмінювання вказівних займенників 62§ 77. Питальні займенники 63Відмінювання питальних займенників 63§ 78. Означальні займенники 63Відмінювання означальних займенників 63§ 79. Складні займенники (неозначені й заперечні) 64Відмінювання складних займенників 64 ДІЄСЛОВО 64§ 80. Дійсний спосіб 64Теперішній час 64Поділ дієслів за дієвідмінами 65Друга дієвідміна 65Перша дієвідміна 65Зміни приголосних у дієсловах, дієприкметниках і віддієслівних іменниках 66Відмінювання дієслів ДАТИ, ЇСТИ, ВІСТИ (ВІДПОВІСТИ й под.), БУТИ 67Майбутній час 67Минулий і давноминулий час 68§ 81. Наказовий спосіб 68§ 82. Умовний спосіб 69§ 83. Неозначена форма дієслова (інфінітив) 69§ 84. Дієприкметник 69Дієприкметники активного стану 69Дієприкметники пасивного стану 69§ 85. Дієприслівник 70ІІІ. ПРАВОПИС СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ 70 ПРИГОЛОСНІ 70§ 86. L 70§ 87. G, H 70§ 88. F, Ph, Th 70§ 89. Неподвоєні й подвоєні приголосні 70 ПЕРЕДАЧА ЗВУКА J ТА ГОЛОСНИХ 71§ 90. J 71§ 91. Е, O, EU 72 ГРУПИ ПРИГОЛОСНИХ З ГОЛОСНИМИ 73§ 92. Апостроф 73§ 93. Ь 73§ 94. Дифтонги AU, OU 73§ 95. Німецький дифтонг EI 73§ 96. Кінцеві -TR, -DR 73§ 97. 73§ 98. 74§ 99. 74 ВІДМІНЮВАННЯ СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ 74§ 100. 74IV. ПРАВОПИС ВЛАСНИХ ПРІЗВИЩ 74§ 101. Українські прізвища 74§ 102. Відмінювання прізвищ 74§ 103. Відмінювання імен 75§ 104. Фонетичні правила правопису слов’янських прізвищ 78§ 105. Неслов’янські прізвища 80 СКЛАДНІ І СКЛАДЕНІОСОБОВІ ІМЕНА ТА ПРІЗВИЩАЙ ПОХІДНІ ВІД НИХ ПРИКМЕТНИКИ 80§ 106. Імена та прізвища (прізвиська) 80§ 107. Похідні прикметники 81 ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ 81§ 108. Українські географічні назви 81§ 109. Географічні назви слов’янських та інших країн 82§ 110 83§ 111. Іншомовні географічні назви 84§ 112. Відмінювання географічних назв 84§ 113. Правопис прикметникових форм від географічних назв 85Суфікси -ИНСЬК(ИЙ), -ІНСЬК(ИЙ) 85Суфікси -ОВСЬК(ИЙ) [-ЬОВСЬК(ИЙ)], -ЕВСЬК(ИЙ) [-ЄВСЬК(ИЙ)], -ІВСЬК(ИЙ) [-ЇВСЬК(ИЙ)] 85§ 114. Правопис складних і складених географічних назв 86V. НАЙГОЛОВНІШІ ПРАВИЛА ПУНКТУАЦІЇ 87§ 115. Крапка (.) 87§ 116. Знак питання (?) 88§ 117. Знак оклику (!) 89§118. Кома (,) 90Кома в простому реченні 90Кома в складному реченні 97§ 119. Крапка з комою (;) 99§ 120. Двокрапка (:) 100§ 121. Тире (—) 101§ 122. Крапки (...) 104§ 123. Дужки [( )] 105§ 124. Лапки (« ») 106§ 125. Розділові знаки при прямій мові 107 ПЕРЕДМОВА Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту). Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка (як і білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська) бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст., та ї, що спершу вживалася замість колишньої літери та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення й+і. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер е, є, відсутню в інших кириличних правописах. Решта літер — це ті, що їх, на думку проф. І. Огієнка, знали вже в давньокиївський період, принаймні з VII ст. н. е. Правда, в старослов’янському алфавіті були й такі літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому вживалися непослідовно, а потім і зовсім зникли ( та ін.). Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок XX ст. Треба згадати й про те, що від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кирилицю замінено так званою «гражданкою» — спрощеним кириличним письмом. З розвитком нової української літературної мови — від часу видання «Енеїди» І. Котляревського – виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою українською мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених—іноді й суто індивідуальних) правописних систем1. Найпомітніші серед них правописні системи О. Павловського, «Русалки Дністрової», П. Куліша, згодом Є. Желехівського. Як видно, у становленні українського правопису — вдосконаленні графіки й упорядкуванні орфографії — брала участь уся Україна: і Східна, і Західна. Синтез цієї праці зробили видатні українські вчені й культурні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, В. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський у 1-му томі «Записок юго-западного отдела Русского географического общества», що побачив світ 1873 року в Києві. Це був перший справді фонетичний український правопис, якому, однак, випала нелегка доля. У 1876 р. царський уряд прийняв закон, згідно з яким українські твори могли видаватися за умови, якщо в них «не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания...» Український правопис таким чином опинився поза законом, що тривало на підросійській Україні до революції 1905 року. У 1907—1909 роках виходить знаменитий словник української мови за ред. Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони й стають законом для всіх видань українською мовою. Проте офіційного українського правописного кодексу не було. У 1918 році вийшов друком його проект, запропонований проф. І. Огієнком, у доопрацюванні якого згодом взяли участь акад. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Він був виданий у 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». Всі подальші зміни й доповнення до нашого правописного кодексу були внесені саме в цей офіційно затверджений текст, що став законом. Графіка відтоді не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до нинішнього видання «Українського правопису» з неї було вилучено літеру ґ. Орфографія ж постійно вдосконалювалась, охоплюючи написання тих слів, які раніше не регулювалися силою закону. Особливо це стосувалося слів іншомовного походження, насамперед новітніх запозичень з європейських мов, а також грецизмів і латинізмів. Кожна мова запозичує іншомовні слова. Адаптуючи їх, роблячи своїми, мова-сприймач завжди зважає на їхнє походження. Тому одні правила застосовуються до власної та давно запозиченої побутової лексики (типу вино, левада, крейда, плуг, шибка), інші — до так званих інтернаціоналізмів, тобто поширених у більшості європейських мов слів-термінів, слів на позначення багатьох абстрактних понять (типу авангард, ботулізм, вівісекція, гармонія, декаданс), а також до чужоземних власних назв, деяких назв побутових предметів (типу афіша, багаж, бакалія). У травні 1928 року в Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації. Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 й виданого 1929 року, була побудована на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Такий симбіоз не припав до душі тодішньому партійно-державному керівництву, яке саме «закручувало гайки», і воно швидко його ліквідувало: наступне видання правопису (1933 р.) було вже зорієнтоване тільки на східноукраїнські правописні традиції. Задля справедливості треба зазначити, що цей симбіоз і не міг бути життєздатним. Шкода, що не всі члени правописної комісії прислухалися до думки проф. І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам’ятках розпочинається з ХІ-го віку, — і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефир, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки g, l, i все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти ґіґант, мітрополіт, Плятон?»2 І все ж «Український правопис» 1933 року видання був настільки знекровлений, що потребував ґрунтовного доопрацювання. Ця робота під керівництвом акад. Л. Булаховського завершилася в 1945 році, а в 1946 році стабільний «Український правопис» було видано. Правописом 1929 року до 1939 року користувалися в Західній Україні; до сьогодні ним послуговується значна частина української еміграції, хоч багато видань використовують також дещо видозмінені його варіанти, видані в 1942 році проф. Я. Рудницьким і в 1943 році проф. І. Зілинським, або ж чинний «Український правопис». Правопис 1946 року з невеликими змінами й доповненнями було перевидано в 1960 році мільйонним тиражем. Проте сьогодні це вже бібліографічна рідкість. Та й мова за ці понад 30 років не стояла на місці: з’являлися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика. Постало закономірне питання про чергове видання «Українського правопису». З цією метою Президія Академії наук України утворила представницьку Орфографічну комісію на чолі з акад. АН України В. М. Русанівським. Робота Орфографічної комісії складалася з кількох етапів. На першому — підготовчому — в Інституті мовознавства було створено робочу групу в складі А. А. Бурячка, С. І. Головащука й Г. М. Колесника, якій доручалося розробити проект змін та доповнень, що повинні бути внесені до нового видання «Українського правопису». Робоча група мала керуватися такими загальними настановами: 1) не змінювати традиційної української графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці; 2) не ускладнювати принципи написання українських слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ; 3) за можливості спростити правопис складних слів, критично поставитись до правил, що регулюють уживання великої літери й под., тобто тих правописних моментів, які не випливають із мовної структури; 4) докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження, зокрема географічних назв та особових найменувань людей. Вироблений робочою групою проект цього видання «Українського правопису» було розглянуто групою вчених, які запропонували внести ще деякі зміни й доповнення. Після врахування всіх зауважень проект правопису було розмножено в кількості 140 примірників і надіслано для докладного розгляду в Міністерство народної освіти, Міністерство вищої освіти, Міністерство культури України, в редакції українських газет і журналів, до творчих спілок і т. ін. Проект видання «Українського правопису» обговорювався також на кафедрах української мови університетів і педінститутів, на конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Орфографічна комісія після докладного розгляду кожного параграфа оновленого «Українського правопису» ухвалила його опублікувати. Правопис – система, що саморозвивається. Тому цей процес необхідно вислідковувати, упорядковувати, коригувати. Невипадково всі країни рано чи пізно стикаються з необхідністю відкоригувати правопис, оскільки відбуваються зміни у суспільстві, зміни у мовній системі; мова, як живий організм, нарощується новими словами, видозмінюється і, ясна річ, набуває нових властивостей, які обов’язково треба побачити й зафіксувати. Разом з тим слід пам’ятати, що мова повинна не роз’єднувати людей, а навпаки, об’єднувати.^ УКРАЇНСЬКИЙ АЛФАВІТАа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее ЄєЖж Зз Ии Іі Її Йй Кк ЛлМм Нн Оо Пп Рр Сс Тт УуФф Хх Цц Чч Шш Щщ Ьь Юю ЯяПримітка. Апостроф (’) в алфавіт не входить і на розміщення слів у словнику не впливає; напр.: бур’ян, буряний стоятимуть поруч. Сполучення літер дж і дз (для позначення зімкнено-щілинних звуків [], []) не входять в алфавіт; отже, такі слова, як джерело, дзвін, стоятимуть у словнику під літерою д. ^ I. ПРАВОПИС ОСНОВИ СЛОВА ЛІТЕРНІ ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ3 ГОЛОСНІ § 1. Ненаголошений О 1. У складах із ненаголошеним о пишеться та сама літера (буква) о, що й під наголосом: боїться, бо боязко; голубка, бо голуб; дощу, бо дощ; робіть, бо робить; розумний, бо розум.О пишеться й у таких словах, де сумнівний із правописного погляду звук наголосом не перевіряється: лопух, сокира, союз. 2. У деяких словах на місці о перед постійно наголошеним а (я) маємо у вимові й на письмі а: багатий, багато, багатство, багаття, багач, гарячий, гарячка (пор. горіти), гаразд, кажан, калач, качан, хазяїн, а також у деяких похідних з іншим наголосом: багатир (багач), гаряче. Але: гончар, корявий, лопата, поганий, ропа, солдат, товар, а також богатир (велетень, герой), монастир.Примітка Про суфікси -ова-, -ува-, -оват-, -овит-, -уват- див. § 23, п. 8; § 24, п. 1.^ § 2. Ненаголошені Е, И 1. У складах із ненаголошеними е та и пишеться та сама літера, що й під наголосом: великий, величезний, бо велич; держу, бо одержати; клекотіти, бо клекіт; несу, бо принесений; шепотіти, бо шепіт; криве, бо криво; тримати, бо отримувати; широкий, бо широко. У словах із постійним наголосом невиразний звук рекомендується перевіряти за словниками: левада, леміш, кишеня, минулий. 2. Е завжди пишеться: а) У групі -ере- (повноголосся), а також у групі -еле-: берег, дерево, серед; зелень, пелена, селезень, шелест. б) У суфіксах -еня-, -ен-, -енк-, -еньк-, -ер(о), -есеньк-, -ечк-, -тель: козеня, доручений, Юхименко, рученька, семеро, малесенький, книжечка, вихователь. в) Коли е при зміні слова випадає: березень, бо березня; вітер, бо вітру; мітел, бо мітла; справедливий, бо правда; хлопець, бо хлопця. 3. а) И пишеться в ряді слів у групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих складах: бриніти, гриміти, дрижати, кривавий, криниця, стриміти, тривати, тривога; глитати. б) Інколи ненаголошений и в групах -ри-, -ли- перевіряється наголосом: кришити (крихта, кришка), тримати (стримувати); блищати (блискавка). Відповідно до вимови в ряді слів не під наголосом пишеться -рі-, -лі-: дрімати, дрімливий, дрімота, тріщати, перебріхувати; злітати. § 3. І На початку слова пишеться і, а не и: ім’я, індик, іній, інколи, іноді, інший, існувати, істина. § 4. Ї Літера ї на означення звукосполучення й + і пишеться: 1. На початку слова й після голосного: їжа, їжак, їздець, їздити, їх, їхати; доїхати, приїхати, країна, мої, твої. 2. Після м’якого приголосного (на письмі — з м’яким знаком): Ананьїн, Віньї. 3. Після твердого приголосного (на письмі — з апострофом): з’їзд, об’їхати, Захар’їн. 4. Також в іншомовних словах після голосного: архаїчний, героїзм, героїчний, егоїзм, егоїстичний, еліпсоїд, наївний, прозаїк, руїна, целулоїд (див. ще § 90, п. 5 б).Примітка. Ї не пишеться після префікса, якщо префікс закінчується голосним, а наступний склад починається з і (а не з ї): переінакшити, доісторичний, поінформувати; так само ї не пишеться у складних словах, де перша частина закінчується голосним, а друга починається з і: староіндійський. § 5. Я, Ю, Є Літери я, ю, є пишуться: 1. На початку слова й після голосного для позначення звукосполучень й + а, й + у, й + е: якість, знаю, твоє, а також після й у слові війя (війю, на війї). 2. Після приголосного для позначення сполучення м’якого приголосного з а, у, е: ряд, люди, останнє.^ § 6. Апостроф Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом. Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї: 1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б’ю, п’ять, п’є, в’язи, у здоров’ї, м’ясо, рум’яний, тім’я, мереф’янський, В’ячеслав, Стеф’юк.Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, свято, тьмяний, цвях, але: верб’я, торф’яний, черв’як. Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв’язок, зв’ялити, підв’язати, розм’якшити. 2. Після р: бур’ян, міжгір’я, пір’я, матір’ю, кур’єр, на подвір’ї.Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін. 3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’язикий, від’їзд, з’єднаний, з’їхати, з’явитися, об’єм, під’їхати, роз’юшити, роз’яснити; дит’ясла, пан’європейський, пів’яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо (див. § 26, п. 1 е).Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.Примітка 2. Про апостроф у словах іншомовного походження див. § 92, у прізвищах — § 104, п. 11, у географічних назвах — § 109, п. 8. § 7. ЙО, ЬО 1. Йо пишеться для позначення звукосполучення й + о: а) На початку слова й після голосного: його, йому, завойований, район, чийого. б) Після приголосного, переважно на початку складу: батальйон, бульйон, вйокати, Воробйов, курйоз, мільйон, серйозний, Соловйов. 2. ЬО пишеться після приголосного для позначення м’якості приголосного перед о: всього, Ковальов, Линьов, льон, сьогодні, сьомий, трьох, цього.^ Чергування голосних § 8. Чергування О – І, Е – І 1. У сучасній українській мові звуки о, е (у відкритих складах) часто чергуються з і (в закритих складах): а) При словозміні: 1) водопій — водопою, дохід — доходу, кінь — коня, камінь — каменя, лід — льоду, мій — мого, сім — семи, устрій — устрою; ніч — ночі — ніччю, певність — певності — певністю, радість — радості — радістю; виселок — висілка, осінь — осені — осінню, у великому — у великім; 2) гір — гора, ніг — нога, осіб — особа, слів — слово, сіл — село; 3) батьків — батькового, батькова; братів — братового, братова; Василів — Василевого, Василева; ковалів — ковалевого, ковалева; Петрів — Петрового, Петрова; шевців — шевцевого, шевцева; 4) Канів — Канева, Київ — Києва, Фастів — Фастова, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова; 5) вівса — овес, вівця — овець, вісь — осі; 6) бійся — боюся, стій — стояти; 7) вів, вівши — вела (вести); замів, замівши — замела (замести); міг, мігши — можу (могла, могти); ніс, нісши — несу (несла, нести); плів, плівши — плела (плести), а також ріс, рісши — росла, рости. б) При словотворенні: будівник (пор. будова), вільний (пор. воля), кілля (пор. кола), підніжжя (пор. нога), подвір’я (пор. двора), робітник (пор. робота); зілля (пор. зелений), сільський (пор. село) та ін.^ О, Е, що не переходять в І 2. О, е не переходять в і в закритому складі в таких випадках: а) Коли ці звуки вставні або випадні: вікно — вікон, земля — земель, казка — казок, сотня — сотень; витер – витру, вітер — вітру, вогонь — вогню, день — дня, роздер — розідрати, смуток — смутку, сон — сну, травень — травня.Примітка 1. В окремих словах при їх зміні о, е не випадають: лоб — лоба, мох — моху, рот — рота, лев — лева.Примітка 2. За аналогією до форм книжок, казок маємо о між приголосними в родовому множини й від деяких іншомовних слів: арка — арок, марка — марок, папка — папок тощо, але: парт, форм, сакль та ін. б) У групах -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: торг — торгу, хорт — хорта, смерть — смерті, вовк — вовка, шовк — шовку. Виняток: погірдний (пор. погорда). в) У групах із повноголоссям -оро-, -оло-, -ере-, а також -еле-: город, мороз, подорож, порох, сторож; волос, солод; берег, перед, серед, через; зелень, пелех, шелест та ін. Але: моріг, оборіг, поріг, сморід. г) У родовому відмінку множини іменників середнього роду на -ення: значень (значення), положень (положення), тверджень (твердження), творень (творення). д) В абревіатурах і в похідних утвореннях: спецназ, торгпред та ін. е) У словах іншомовного походження: агроном, інженер, студент, том та ін.Примітка. За аналогією з тими словами української мови, де є чергування о, е з і, таке чергування з’явилося й у деяких давно засвоєних словах іншомовного походження: Антін — Антона, ґніт — ґнота, колір — кольору, Прокіп — Прокопа; курінь — куреня, папір — паперу.^ Відхилення в чергуванні О – І, Е – І 3. Є цілий ряд випадків, коли чергування о, е з і у відкритих і закритих складах відступає від наведених правил: a) І наявне у відкритому складі в словах з вирівняною за іншими відмінками чи формами основою: 1) у формах називного відмінка однини: гребінець (гребінця), дзвінок (дзвінка, дзвінку, дзвінком), камінець (камінця), кіготь (кігтя), кілок (кілка), кінець (кінця), ніготь (нігтя), олівець (олівця), ремінець (ремінця), рівень (рівня), стіжок (стіжка), стрілець (стрільця), торгівець (торгівця), фахівець (фахівця) та ін.; 2) у формах родового відмінка множини: вікон (вікно), вічок (вічко), гілок (гілка), зірок (зірка), кілець (кільце), ліжок (ліжко), ніжок (ніжка, ніжки), пліток (плітка); 3) у зменшених формах іменників за аналогією до таких форм, як кіл — кілка, міст — містка, гірка (де і в закритому складі): кілочок, місточок, ніженька, гіронька; але слівце — словечко. б) У групах -оро-, -оло-, -ере- о, е переходять в і: 1) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (здебільшого з рухомим наголосом) і в похідних від них іменниках на -к(а) зі значенням зменшеності: борода — борід — борідка, борона — борін — борінка, голова — голів — голівка (і головка — з іншим значенням), сторона — сторін — сторінка, череда — черід — черідка; 2) у родовому відмінку множини іменників здебільшого середнього роду й відповідних зменшених іменниках: болото — боліт — болітце, ворота — воріт — ворітця, долото — доліт — долітце, але: дерево — дерев — деревце, джерело — джерел — джерельце; 3) у деяких похідних іменниках середнього роду з подовженим приголосним: бездоріжжя, Запоріжжя, підборіддя, роздоріжжя (але: лівобережжя, узбережжя), а також без подовження: безголів’я, поголів’я, хоч безголосся, повноголосся. в) І в закритому складі виступає у формах чоловічого роду однини дієслів минулого часу й дієприслівників з повноголоссям, якщо відповідні форми жіночого та середнього роду однини й форма множини мають наголос на кінцевому складі: волік, волікши (волокти), зберіг, зберігши (зберегти), стеріг, стерігши (стерегти), бо: волокла, зберегла, стерегла; волокло, зберегло, стерегло та ін. Але: боров, колов, молов, полов, поров, бо: борола, колола, молола, полола, порола та ін. г) У віддієслівних іменниках середнього роду на -ння і звичайно буває тільки під наголосом, а без наголосу е: носіння, ходіння; враження, завершення, збільшення, значення, пояснення. Але: варення (і варіння, варення — процес), вчення. Так само -ення, а не -іння мають іменники, похідні від слів з основою на -ен: наймення. д) О, е наявні в закритому складі: 1) у непрямих відмінках іменників чоловічого роду з вирівняною за називним відмінком основою: борець — борця (борцеві, борцем та ін.), виборець — виборця, ловець — ловця, творець — творця; моток — мотка, носок — носка, паросток — паростка; водень — водню, котел — котла, орел — орла; 2) у повноголосних формах -оро-, -оло- зі сталим наголосом іменників переважно жіночого роду: колод (колодка), долонь (долонька), сорок, огорож, морок, нагород (від них немає зменшених форм з і). Але: доріг, доріжка, корів, корівка, беріз, берізка (проте березка — виткий бур’ян); 3) у родовому відмінку множини ряду іменників переважно жіночого роду: будов, вод, істот, основ, підпор, проб, субот, тополь (тополька), шкод; лелек, меж, озер (озерце), потреб, але: осіб, підків; 4) у прикметниках, утворених від власних імен на -ов (-ьов, -йов), -ев (-єв): Малишев — малишевський, Павлов — павловський. Але в прикметниках, утворених від власних імен на -ів (-їв), зберігається і (ї): Гаврилів — гаврилівський (див. ще § 113, п. 2); 5) у ряді префіксальних безсуфіксних іменників типу: затон, затор, переор, потоп (під впливом родового відмінка однини: затону, затору, переору, потопу); але звичайно потік, розгін, удій. Зрідка, навпаки, під впливом називного відмінка однини і поширюється на решту форм: опік (родовий однини опіку); 6) під наголосом у словотвірних частинах -вод, -воз, -нос, -роб складних слів, що означають людей за родом діяльності та в похідних утвореннях: діловод, діловодство, екскурсовод; водовоз; дровонос; хлібороб, хліборобство, чорнороб і т. ін. Проте в словах, що означають предмети, та в похідних утвореннях такий о, незалежно від наголосу, переходить в і: водопровід, газопровід, газопровідний, електропровід, трубопровід; у словах же зі складником -воз о здебільшого зберігається: електровоз, лісовоз, тепловоз. Незалежно від семантики слова в словотвірних частинах -хід, -ріг виступає тільки і: всюдихід, місяцехід, пішохід, пішохідний, самохід, самохідний, стравохід, швидкохід, швидкохідний; козеріг і Козеріг (сузір’я), носоріг і т. ін.; 7) у ряді слів книжного й церковного походження та в похідних: Бог, верховний, виробництво, вирок, закон, законний, народ, народний, основний, потоп, прапор, пророк, словник, а також за традицією в деяких прізвищах: Артемовський, Боровиковський, Грабовський, Котляревський, Писемський і т. ін. Але: Вериківський, Желехівський, Миньківський.^ § 9. Чергування Е – О після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й 1. Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед м’яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоруського и) пишеться е: вечеря, вишень, джерело, женити, ніженька, пшениця, стаєнь, увечері, учень, чернетка, четвертий, шестиденка, щеміти, щетина. Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед твердим приголосним, а також перед складами з а, о, у та и (яке походить від давньоруського ы) пишеться о: бджола, будиночок, вечори (пор. вечеря), жонатий (пор. женити), іграшок, копійок, пшоно (пор. пшениця), чоловік, чомусь, чорний (пор. чернетка), чотири (пор. четвертий), шостий (пор. шести), щока.Примітка. У словах ложечка — ложечок, книжечка — книжечок, лієчка — лієчок і под. зберігається е (є), бо приголосний ч у наступному складі в давні часи був м’яким. 2. ^ О виступає замість сподіваного е після шиплячих та й перед м’яким приголосним: а) В іменниках жіночого роду III відміни в суфіксі -ост(і): безкрайості, меншості, пекучості, свіжості та ін. (відповідно до вічності, радості й т. ін., де о йде не після шиплячих). б) У давальному й місцевому відмінках однини деяких іменників: бджолі, на бджолі, на вечорі, пшоні, у пшоні, щоці, на щоці (відповідно до більшості відмінкових форм із наступним твердим приголосним: бджола, бджолу, вечора, вечори та ін.). в) У закінченнях родового та орудного відмінків прикметників і займенників та числівників прикметникового типу жіночого роду: безкрайої, безкрайою, гарячої, гарячою, нашої, нашою, першої, першою та ін. (відповідно до безкрайого, безкрайому, нашого та ін. або до другої, молодої тощо, де о закономірне). г) У похідних утвореннях типу вечоріти, вечоріє (відповідно до вечора, вечорові й т. ін.), чорніти, чорніє, чорниці, чорнити, чорнило та ін. (відповідно до чорний, чорного тощо).Примітка. У прислівниках типу вороже, гаряче після шиплячих пишеться е; але: творчо, законодавчо, хижо та ін.^ Чергування голосних у дієслівних коренях § 10. Чергування О — А 1. Це чергування відбувається в коренях низки дієслів, змінюючи їх значення. Дієслова з о звичайно позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену, дієслова з а — повторювану, багаторазову дію: гонити — ганяти, котити — качати, кроїти — краяти, ломити — ламати, могти, змогти, допомогти та ін., — вимагати, допомагати; скочити — скакати; схопити — хапати; стояти — стати. Однак більшість дієслів має кореневий о, що не чергується з а: вимовити — вимовляти, виростити — вирощувати, простити — прощати, виношувати, відгороджувати, договорювати, заспокоювати, переконувати, установлювати та ін., але випровадити — випроводжати.^ Е (невипадний) — І (невипадний) 2. Це чергування теж відбувається в коренях дієслів, змінюючи їх значення: е виступає в префіксальних морфемах дієслів доконаного виду, і — в дієсловах недоконаного виду: вигребти — вигрібати, викоренити — викорінювати, випекти — випікати, замести — замітати, зберегти — зберігати, летіти — літати, наректи — нарікати, спостерегти — спостерігати, причепити — чіпляти й чіпати (так само виволокти — виволікати, де о чергується з і).Е чергується з і також у дієсловах із суфіксом -ува- (-юва-), коли наголос падає на кореневий і, та в похідних від цих дієслів іменниках на -ння: брехати — набріхувати, викоренити — викорінювати, завертіти — завірчувати, тесати — затісувати, чекати — очікувати; викоренення — викорінювання, чекання — очікування; так само виполоскати — виполіскувати (де о чергується з і). Але: вивершувати, завершувати, перевершувати, потребувати, прищеплювати.^ Е (випадний) — И Випадний е чергується з и перед л, р: беру — брати — вибирати, вистелю — вислати — вистилати, завмер — замри — завмирати, запер — запри — запирати, стер — зітри — стирати та ін.^ § 11. Чергування У — В 1. В українській мові чергуються як прийменники у, в, так і префікси у-, в- у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови: a) Між приголосними: Наш учитель; Десь у хлібах кричав перепел. б) На початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Павличко); Увійшли до хати; У лісі стояв гамір, пахло квітами. в) Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв і под.: Сидимо у вагоні; Не спитавши броду, не сунься у воду (Приказка); Велике значення у формуванні характеру має самовиховання; Одягнена у хвою, шумить дрімуча