Петро Мірчук ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬЛІДЕР УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ Хто такий Євген Коновалець: Князь могутньої Руси-України? Гетьман козацької України, а чи може президент новітньої української держави? А якщо він ані князем, ані гетьманом, ані президентом української держави не був, то чому ж це всі щирі українські патріоти згадують його ім'я, ім'я Євгена Коновальця, з такою самою пошаною, як імена найславніших українських князів і гетьманів, а його портрет бачимо в кожній хаті поруч портретів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри поруч із тими найбільшими синами України, що починали нову добу в нашій історії? Чому? А тому, що не будучи ніколи формальним головою держави, Євген Коновалець був чимсь більше. Він був і залишився для майбутніх поколінь вождем української нації. Він був тим, кого рука Провидіння привела в Київ у найкритичніший момент, як лукаві присипляли пробуджену українську національну стихію дурманом „всеросійської соціялістичної революції”: привела на те, щоб він своїм дужим покликом остеріг українську націю перед смертельною небезпекою і вказав їй єдиноправильний шлях. І він, Євген Коновалець, це зробив. В час, коли ідея державної самостійности української нації вперто відкидалася з глумом формальними проводирями як „гола ідея, яка не може мати ніякої принади для клясово свідомого українського соціяліста”, а й само поняття нації вважалося тими соціялістичними талмудистами „неіснуючим питанням”, коли вимогу творення регулярної, здисциплінованої, національної армії голосно висміювалося навіть тим, хто формально вважався головою уряду України1, в той час він, Євген Коновалець, підносить різко, рішуче і твердо клич: Творімо негайно міцну, здисципліновану, реґулярну, українську національну армію, на прапорах якої яснітиме єдина ідея, єдине гасло — ЗА САМОСТІЙНУ, СОБОРНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ! Таку збройну силу він творить з залізною впертістю і послідовністю, а з нею повертає він революційну стихію пробудженого українського народу на правильний шлях — на шлях збройної боротьби проти білих і червоних московських наїзників, за національну свободу, за державність. А після невдачі збройних змагань, коли серед зневірених політичних діячів починає зроджуватися концепція угодовства, льояльности супроти окупанта, отой перший ступінь духового рабства, Євген Коновалець рішуче і високо підносить прапор самостійницької, державницької і соборницької націоналістичної революції і надає революційному українському націоналістичному рухові організовані форми: Він творить підпільну революційно-збройну Українську Військову Організацію — УВО, а в дальшому розвою дії, як вищий ступінь боротьби, Організацію Українських Націоналістів — ОУН. Як Комендант УВО і як Провідник ОУН Євген Коновалець керує впродовж двох десятків років тією українською націоналістичною революцією, яка на внутрішньому відтинку охопила весь український народ і завершила його духове переродження з народу мучеників у націю героїв-борців, а на зовнішньому відтинку голосними актами неустрашимих революціонерів пригадувала всьому світові раз-по-раз неприродність стану поневолення України та переконливо повчала, що українська земля це не тільки поневолена червоною Москвою Наддніпрянщина, але що й окуповані Польщею землі це ніяка „Малопольська Восходня”, а тільки західня Україна і що навіть віками поневолюване Закарпаття це ніяка „Мадярска Подкарпатска Русь”, а Карпатська Україна, нерозривна частина єдиної соборної України. Українська націоналістична революція має переломове позитивне значення для дальшого розвою української нації, для всієї дальшої її історії. І тому то організатор і вождь української націоналістичної революції полк. Євген Коновалець ставиться усіми щирими українськими патріотами як вождь української нації в ряді найбільших, найвизначніших і найбільш заслужених постатей української історії. Та, щоб краще зрозуміти ролю і значення полк. Євгена Коновальця в історії нашого народу, а поруч того і самого полк. Є. Коновальця як людину, перекарткуймо сторінки його життя й діяльности.^ НА СТУДЕНТСЬКИХ БАРИКАДАХ Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові біля Львова, де його дід о. Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народньої школи. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче1. У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу. В минулому столітті Галичина, як відомо, опинилася була в висліді вікової неволі і вікових польських утисків у важкому під кожним оглядом положенні. Під тиском безупинних переслідувань колишня українська світська інтелігенція винародовилась, спольщилася. І лиш від половини минулого століття починає знову поволі вирощуватись нова українська світська інтелігенція. Але український народ виявився гранітним заборолом, об який на протязі довгих віків розбивалися всі скажені удари польських займанців, скеровуванні пляново й послідовно „на зніщенє Русі”. Український селянин навіть у стані найважчого соціяльного закріпощення та політичного переслідування міцно держався своєї національної приналежности та успішно протиставлявся всім польонізаційним заходам польських панів, а український священик, гідно служачи своєму рідному народові, не тільки вперто протиставлявся латинізації обряду, але й політичному тискові польського шовінізму. В такій атмосфері родився і зростав молодий Євген. Як син українського села він від дитячих років просякав увесь тією, так характеристичною для українського простолюддя, твердістю, стійкістю характеру, непохитністю і шляхетною впертістю в своїх прямуваннях та глибокою, щирою любов'ю до свого рідного, до свого народу. А батько, народній учитель, та дід і стриї, свідомі українські патріоти й душпастирі українського народу, доповняли в Євгена цей стихійний патріотизм розповідями про давнє славне минуле українського народу та українською патріотичною літературою.^ „Впертий Євген” По закінченні народньої школи в Зашкові перейшов Євген Коновалець продовжувати свою науку до української Академічної гімназії у Львові, яку закінчив іспитом зрілости в 1909 р. В час науки перебував Євген постійно у Львові, а на вакації та на Різдвяні і Великодні ферії повертався до батьків, до родинного Зашкова. В науці був Євген весь час одним із найкращих учнів. Але не своїми успіхами в науці звертав на себе увагу всіх, хто з ним зустрічався, Євген, а — живим своїм активним заінтересуванням від наймолодших літ суспільно-громадськими справами, дружністю щодо своїх товаришів та імпонуючою шляхетною впертістю в прямуванні до наміченої цілі. Дуже інтересний епізод із життя Євгена Коновальця в гімназійних часах, який яскраво відмічає згадані дві останні прикмети Євгена, оповів його колишній учитель математики в Академічній гімназії, проф. Н.: Будучи учителем математики, проф. Н. був дуже строгим і через те, як він сам признає, гімназисти його боялися й не любили. Євген був добрим учнем математики і тому не мав ніяких зударів з учителем, але із-за шорсткої вдачі учителя не було між ними якогось особливого щирого відношення. І ось одного дня, після третьої конференції, коли той учитель ввійшов до шостої класи, учнем якої був і Євген, заскочив його несподівано тим, що по вході учителя до кляси Євген не сів на лавці, як усі, а зголосився, що він має щось учителеві сказати. Шорсткий учитель ввізвав Євгена негайно сісти, але він не схотів. Не помогли й дальші накази учителя і він, знервований, викинув Євгена з кляси. Та на найближчій лекції повторилося те саме. Заінтригований небувалою впертістю учня, учитель покликав по лекції Євгена і спитав його, чого він хоче. „Я прошу вас, пане професоре, — сказав Євген, — щоб ви питали нашого товариша В.: ви дали йому на третій конференції „двійку” і якщо ви не допустите його здати й поправити оцінку, то він муситиме повторити клясу. А він вже вивчив матеріял. Я сам приготовив його і я прошу вас перепитати його”. „Не мішайсь, Євгене, до не своїх справ! — упімнув його строго учитель. — Це тільки моя справа, чи В. перейде до сьомої кляси, чи муситиме повторити шосту”. „Ні, пане професоре! — заперечив пристрасно Євген. — Це не ваша тільки справа! Я був припадково наочним свідком, як батько учня В., довідавшись про погану оцінку сина у вас, жорстоко збив його, як із-за того виникла важка сварка між батьком і матір'ю В. і як після сварки батько мого товариша пішов з горя до шинку пити. Якщо ви заставите В. повторювати клясу, то це може мати важкі наслідки не лиш для нього самого, але й для родинного життя його батьків. Ви маєте обов'язок вимагати від учня, щоб він знав матеріял, але не смієте спричиняти родинних трагедій. Тому я приготовив мого товариша, він знає матеріял і я вимагаю від вас, пане професоре, щоб ви перепитали його й дали йому змогу перейти до сьомої кляси!” „Впертий Євген” переміг: його дружнє співчуття до долі товариша зворушило шорсткого учителя і він, переконавшись що В. дійсно вже опанував матеріял навчання, перепустив його до сьомої кляси. Успіх не розладував енергії Євгена, а навпаки, ще скріпив. Він організує після цього дружню допомогу між українськими гімназистами в ширших розмірах, спонукуючи здібніших учнів помагати своїм незаможним товаришам у науці дарово1. „Українці, — повторював нераз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, — мусять бути добрими учнями, мусять засвоювати собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя”.^ Крім шкільної науки — політична освіта Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов'язує морально теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави політичної освіти. А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту. Модними були в той час і в Галичині соціялістичні кличі. Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Саме тому, що на селі він зріс і знав наскрізь та розумів душу українського селянина, який в польському „пролетареві” бачив такого самого свого ворога, як в польському панові, а в українському інтелігентові не бачив ніякого свого „клясового ворога”, але брата; у Львові ж він зустрічався з українськими робітниками і бачив, що так само розуміють соціяльно-політичні проблеми й українські робітники. Соціялістична доктрина „клясової війни” була зовсім чужою українській духовості і могла тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Тому він цю чужу доктрину рішуче відкидає і стає-завзятим, як тоді казали: народовцем. Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову брошуру „Самостійна Україна” та політичні видання наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувалися у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелігента.^ Проти отрути москвофільства Спричинниками важкого політичного та економічного положення українців у Галичині були поляки. Поляки залишалися далі непримиренними ворогами національного відродження галицьких українців. Тому і вся політично – суспільна праця в користь українського народу в Галичині мусіла мати виразний протипольський характер. Та разом з тим, вже при перших своїх кроках у громадській роботі мусів Євген Коновалець зударитись і з другою перепоною в національному відродженні українців — з москвофільством. Давня, історична назва українського народу „русини” задержалася в Галичині загально аж до 20-століття. Цим користувалися ті галицько-українські політики, що, втративши віру в спроможність українців самим визволитись з-під польського панування, сперлися на московську поміч і стали проповідувати національну єдність „русинів”-українців з „русскими”-москалями. Прихильниками того політичного руху, званого „москвофільством” і щедро піддержуваного царською Москвою, стало чимало тодішніх галицько–українських священиків і з їх вини хвилі москвофільської отрути стали заливати всю Галичину. Особливо міцними були впливи москвофілів в тому часі у Львівщині., Молодий Євген Коновалець виповідає москвофільству таку саму безпощадну війну, як і польській змові „на зніщенє Русі”. Родинні знайомства з довколишніми священиками-москвофілами використовує він зручно для того, щоб при нагоді куртуазійних відвідин кожного із них знайомитись зблизька з даним селом, підшукувати там найкращі одиниці і при їх помочі запускати коріння для української національно–свідомої роботи, для виполовлювання москвофільського хабаззя.^ „Новітній гайдамака” Освітню працю серед українських мас починає Євген Коновалець вести вже молодим гімназистом у своєму рідному селі Зашкові, а по матурі поширює її на весь львівський повіт, додавши їй виразну політичну закраску. В Зашкові оживлено його заходами „Просвіту”, основано при ній театральний гурток і хор, які улаштовують імпрези не тільки в Зашкові, а й по довколишніх українських селах. В селі будується гарний Народній Дім, основується споживча і кредитова кооператива, організується сильне гніздо „Сокола”. Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії „Просвіти” і поширює таку ж працю, яку він повів у рідному селі, на весь львівський повіт. Його заходами було тоді влаштовано у Львові першу Шевченківську академію силами сільських хорів. Та впарі з цією просвітньою роботою йде крок-у-крок і політична праця Євгена Коновальця. Як студент стає він представником студентів у Центральному Комітеті Української Національно-демократичної Партії і з рамені тієї партії організує політичну працю студентів у львівському повіті, а далі й по всій Галичині, беручи в цій праці участь не тільки як її керівник, а й як один із сірих виконавців. В час виборів уважали поляки молоденького Євгена своїм небезпечним противником. „Новітній гайдамака” — говорили про нього поляки. Якщо ваш Євген, — казав батькові Євгена львівський староста поляк в 1911 р..— сидітиме в-час виборів у Львові, то я не вишлю до Зашкова війська; якщо ж ви мені того не приобіцяєте, то я вишлю військо”. Очевидно, молодий Євген відмовився сидіти бездіяльне в час виборів у Львові і польський староста для протидіяння молоденькому українському патріотові-студентові рішився вислати до Зашкова й сусідніх сіл польську поліцію, зміцнену відділом війська. Коли розгорілася виборча боротьба за громадську раду в Дублянах біля Львова, де була Висока Школа Агрономії, і поляки запрягли до виборчої боротьби польських студентів під особистим керівництвом відомого україножера проф. Ґрабского, о. Володимир Коновалець запросив у допомогу українцям свого молоденького братанича Євгена, тодішнього студента права. Поляки вибори програли і з помсти добилися того, що Євгена Коновальця було заарештовано й поставлено перед суд. У тих часах політичний процес був подією небуденною. Судом і тюрмою думали поляки залякати молодого Євгена. Але австрійський суд звільнив його від вини й кари і таким способом польська затія вийшла тільки на користь Є. Коновальцеві, бо збільшила серед українських селян його авторитет як неустрашимого борця за права українського народу, якому й польські пани не можуть нічого вдіяти.^ За український університет По зложенні іспиту зрілости, записався Євген Коновалець в 1909 р. на студії права на Львівському університеті, які закінчив в 1914 р., склавши всі іспити та перший ригороз; вибух війни та покликання його до війська вліті 1914 року перешкодили йому скласти ще два останні ригорози, щоб завершити закінчені студії дипломом доктора права. Весь час своїх університетських студій брав Євген Коновалець живу, активну участь теж у студентському житті. А положення тоді було таке, що й на студентському відтинку йшла завзята боротьба українців проти оргій польського шовінізму. Влада в університеті була в руках поляків і шовіністичні польські професори дотримували кроку своїм землякам у протиукраїнській політиці в інших ділянках: вони послідовно змагали до того, щоб австрійський університет у Львові повністю спольонізувати, а доступ до нього українцям якнайбільш утруднити. Українці ж вимагали, щоб основані австрійським урядом українські катедри не тільки були вдержані, але й збільшені так, щоб львівський університет або став зовсім українським, або бодай українсько-польським з однаковою кількістю катедр, а українські студенти щоб мали такий самий вільний доступ і такі самі свободи, як їх мали поляки. На барикадах тієї боротьби українських студентів Євген Коновалець був завжди на передових позиціях: в демонстраціях, на вічах, в зударах з польськими студентами та польською поліцією. В бурхливих демонстраціях українських студентів в липні 1910 р., коли то в зударі з польськими студентами від куль польських шовіністів загинув український студент Адам Коцко, Євген Коновалець був одним із тих, що зорганізували і провели належну відсіч польським напасникам. Із-за цього він був заарештований і разом із сто іншими українськими студентами засів на лаві обвинувачених у голосному тоді „Процесі 101 українських студентів” у Львові. Його обвинувачувала польська поліція в тому, що він вже з Зашкова виїхав до Львова на ту студентську демонстрацію з окутою залізом палицею і під час зудару з польськими студентами, озброєний тією палицею, був „головним погромником невинних польських” напасників. Але запропонований батьком Євгена на свідка жид-орендар з Зашкова зізнав перед судом, що він бачив того дня Євгена, як той їхав до Львова, але не зауважив, щоб він мав із собою залізну палицю і завдяки тому свідченню суд Євгена звільнив. Та польські студенти були іншої думки про ролю Євгена Коновальця під час зудару та про його палицю, аніж суд, і для них теж став молодий Євген Коновалець небезпечним у політичній і в рукопашній дії „новітнім гайдамакою”.^ Конечна ще — військова підготова! В 1912 році покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступнем четаря („льойтнант”)1 повернувся до „цивіля” кінчати перервані студії. Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те, що українській молоді конечно мати теж військову підготову: можливість вибуху війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів під назвою „Січові Стрільці”. Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства „Січ” і „Сокіл”, які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою „Січові Стрільці” як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово – вишкільних організацій „Січових Стрільців”. Ті відділи „Січових Стрільців” були об'єднані в трьох окремих центрах: „Січовими Стрільцями”, які творили секції при „Січах”, керував „Український Січовий Союз” при головній управі „Січей”; „Січові Стрільці”, секції „Сокола”, підлягали Головній Команді при Соколові-Батьку; а студентська частина, прийнявши назву „Січові Стрільці І.”, залишилася самостійною. Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту в ні одній із цих формацій; а однак всі „Січові Стрільці” визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.^ Найкращий взірець українського студента Таким був Євген Коновалець в часах своїх гімназійних та університетських студій: одним із найкращих учнів між гімназистами і студентами, а одночасно — вже від наймолодших років одним із передових борців на студентських барикадах; студентом-громадянином і студентом-бойовиком. Вимагаючи від інших, він старався насамперед сам бути взірцевим прикладом. І — без тіні театральщини, без крапельки жажди почестей, видних становищ, голосних похвал, а з найглибшою щирістю, найбільшою жертвенністю і подивугідною скромністю. Тому й щирою була глибока пошана до нього серед всього українського студентства, серед українського селянства, яке він просвіщав, політично усвідомлював і організував, приготовляючи до великого історичного іспиту, та навіть серед старших українських політичних і суспільно-громадських діячів.^ Шляхом призначення Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти Важливу в історії всієї української нації ролю. Тому туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами. З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку „Крайової Оборони” („Ляндвери”). Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із вишколюваних у відділах „Січових Стрільців” окремого українського військового легіону під назвою „Українські Січові Стрільці”, але перейти з загально-австрійської „Крайової Оборони” до українського легіону УСС, як цього він бажав, військове командування йому не дозволило. Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими ворогами москвофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму. У вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх, мужчин, жінок, а то й дітей — вішали як... російських шпигунів. В квітні 1915 р. опинився Євген Коновалець із своєю частиною на фронтовій позиції на горі Маківці. Але не в рядах УСС-ів, що теж стояли тоді в бойових окопах на Маківці, а як старшина австрійської „Крайової Оборони”, зложеної з членів різних національностей Австро-Угорщини. В останньому тижні квітня 1915 р. російські війська повели сильний наступ на Маківку: різнонаціональна „Крайова Оборона” не видержала ворожого наступу й безладно відступила, а четар Євген Коновалець попав до російського полону. Разом з іншими австро-угорськими полоненими перевезено Є. Коновальця до табору воєннополонених у Чорному Ярі, а опісля до великого табору полонених в Царицині, який сьогодні зветься Сталінградом.^ У ЗБРОЙНОМУ ЗМАГУ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ „Прийде час, коли не словами будемоз'ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї”. (Полк. Є. Коновалець).„Революція Іде…” Вістка про революцію в Росії та про знищення царського режиму дійшла швидко й до таборів полонених в Царицині. Вслід за нею долетіла туди й вістка про створення в Україні Української Центральної Ради як уряду української держави. Для українських самостійників, що ними були полонені галицькі українці, Українська Центральна Рада була нерозривно зв'язана з поняттям самостійної української держави, бо — чому ж мало б бути інакше, коли перестав існувати окупаційний державний апарат царської Росії і українці дістали змогу сказати свобідно своє слово та самі рішати про свою долю? Їм було ясно, що Москва намагатиметься знову поневолити Україну, як тільки встановиться в Московщині якась нова влада. Значить, Україні потрібна негайно своя власна міцна армія, яка стане на кордонах відновленої української держави і своєю зброєю загородить шлях в Україну новим московським ордам. А тому полонені галичани-українці рішили, що і їм треба ставати в ряди української армії, щоб і своїми грудьми захищати волю України. По таборах полонених почались на цю тему живі розмови, дискусії, віча. Зразу було сподівання, що з розвалом царського режиму табори полонених будуть розпущені, а що-найменше полонених українців передасть нова влада в диспозицію уряду України — Української Центральної Ради. Та ці сподівання не справджувалися ніяк. Новий російський уряд проголосив конечність продовжувати війну проти Центральних Держав, а в зв'язку з тим уважати й далі всіх полонених австрійської армії ворожими вояками, яких треба держати в таборах під пильним наглядом. Положення полонених українців-галичан могла змінити тільки інтервенція Української Центральної Ради. Але її, чомусь, не було. Тож запальчивіші з-поміж полонених стали одинцем тікати з таборів і прямувати до Києва, щоб там швидше стати співучасниками творення української держави. Душею того руху серед полонених українців-галичан був 26-літній хорунжий австрійської армії Євген Коновалець. Та він бачив, що втікати з таборів полонених можна лише одинцем. А стати в ряди української армії бажали всі полонені. Тому через тих, що тікали одинцем, він передає в Київ Центральній Раді листи, в яких з'ясовує бажання полонених українців-галичан ставати в ряди армії української держави та прохання до Центральної Ради, щоб вона своєю інтервенцією добилася негайного звільнення всіх полонених українців і передання їх до диспозиції Центральної Ради. Але й на писемні звернення, заяви й прохання ніякої відповіді від Центральної Ради не було. Супроти цього на початку липня 1917 р. Євген Коновалець вибирається сам до Києва, щоб особисто зрушити цю справу з мертвої точки. У Києві зустрівся Коновалець з масою українського вояцтва. Це було ледве кілька днів після закінчення Другого Всеукраїнського Військового З'їзду, в якому брало участь дві з половиною тисячі делегатів українського вояцтва. Вони ще не вспіли роз'їхатися до своїх частин. Крім цього, в Києві було вже створено Перший Український Полк ім. Богдана Хмельницького та формувався саме Другий Український Полк ім. Павла Полуботка. Живу діяльність серед вояцьких мас розгортало політично-військове товариство „Клюб ім. гетьмана Полуботка”. Скрізь тут, і серед вояків обох новозформованих українських полків, і серед учасників Військового З'їзду, і серед діячів Клюбу ім. Полуботка видно було ентузіязм національного пробудження. В домі братів Шеметів зустрівся Євген Коновалець з організатором військового руху, поручником, а в цивільному званні адвокатом, Миколою Міхновським та його найближчим співробітником в політичній діяльності, військовим лікарем Іваном Луценком1. Микола Міхновський поставився з нескриваною симпатією до пляну полонених українців-галичан та висловив своє захоплення їхнім патріотизмом і почуттям соборности. Але, звернувши увагу на труднощі й перепони, з якими доводиться оце зустрічатися при затвердженні Центральною Радою самочинно формованого Другого Українського Полку ім. Полуботка, Міхновський порадив Коновальцеві добитися насамперед згоди Центральної Ради на формування української військової частини з полонених українців-галичан. Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради Володимир Винниченко зустрів Євгена Коновальця з його пляном зовсім холодно. Знову — військо? „Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій”2! Неприємне враження, що його викликала виголошена при тій нагоді агіткова антимілітаристична промова Винниченка, злагіднив генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, який порадив Коновальцеві скласти писемне з'ясування справи та приобіцяв, що справа буде полагоджена позитивно. В Києві діяв у тому часі Галицько-Буковинський Комітет, культурно-допомогового характеру. За посередництвом того Комітету Євген Коновалець передав Генеральному Секретаріятові Центральної Ради писемний меморіял у справі перенесення всіх полонених австрійської армії української національности на територію України та створення з них окремої військової частини, яка ставить себе до диспозиції Українській Центральній Раді. З надією на скоре позитивне полагодження цієї справи Генеральним Секретаріятом Центральної Ради повернувся Є. Коновалець до табору полонених в Царицині1. В часі свого кількаденного перебування в Києві на початку липня 1917 р. Євген Коновалець мав змогу приглянутись зовсім зблизька отій „революції, що йде”. Він, як і багато інших тодішніх спостерігачів, помітив, що та революція несе Україні дві різні течії: національний патріотизм та соціялістичний інтернаціоналізм. Речником одної був Микола Міхновський, другої — Володимир Винниченко. Почуваннями та своїм світоглядом Євген Коновалець був повністю по стороні націоналістичної ідеології та державницької програми Миколи Міхновського. Демагогічна соціялістична фразеологія Винниченка була для духовости галицького українця зовсім чужою й незрозумілою, надто примітивною; а нерозривно зв'язаний з тим „українським” соціялізмом антимілітаризм, якщо йшлося про творення своєї власної української армії, та вперте проповідування „клясової солідарности” з московськими соціялістичними партіями викликало найрішучіші застереження. Та тільки ж, — Винниченко, а не Міхновський був головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради, тобто головою уряду української держави, та й голова Центральної Ради проф. Михайло Грушевський піддержував повністю Винниченка; а в Коновальця було глибоко вкорінене в душі почуття дисципліни й респектування своєї власної влади. В партійному ж житті він ніякої участи не брав і до міжпартійних спорів мішатися рішуче не хотів, уважаючи, що це внутрішня справа персональних відносин між наддніпрянцями, до якої йому, галичанинові, мішатися не слід. А тому, хоч політичний світогляд Винниченка, а зокрема ж постава Винниченка до питання організації української армії, йому ніяк не подобалися, Коновалець рішив зберігати строгу льояльність супроти свого власного уряду. Він уважав, що й Винниченко є теж українським патріотом і вірив, що Винниченко таки відчує загальні настрої українських мас і під їх впливом закине свої безглузді соціялістичні утопії та врешті-решт піде по лінії бажань українського народу.^ На службу рідній державі Революція ішла. Вона тільки що почалася. Якими шляхами вона далі піде, які форми прибере в дальшому ході і до чого доведе — знати певно не міг ніхто. А тому й треба було бути приготованим на всякі можливості. Українцям же ж треба було конечно бути приготованими, насамперед , на можливість нового московського намагання поневолити Україну й український народ , нового намагання зберегти в Україні стан колоніяльного визиску Москвою. Треба було бути приготованими на таку можливість і приготованими знищити таку небезпеку в зародку. Значить, треба було насамперед змагати всими силами до створення своєї міцної і здисциплінованої армії. Ця вимога здавалася такою логічною, такою ясною, що її мусіла б бачити кожна думаюча людина. Тому Євген Коновалець і всі інші полонені українці-галичани були певні, що їхнє зголошення в ряди української армії, щоб служити рідній державі, буде негайно прийняте Генеральним Секретаріятом Центральної Ради і справа може йти ще тільки про технічне переведення предложеного Коновальцем пляну. Те, що галичани формально могли в тому часі вважатися австрійськими громадянами, не могло мати найменшого значення як перешкода для прийняття їх в ряди української армії (з Австрією була Україна в тому часі ще в стані війни). Навпаки, це повинно було ще більш спонукувати Центральну Раду до прийняття галичан, які опинилися на Наддніпрянщині, в ряди армії та до державного апарату в Україні для заманіфестування, що відроджена революцією українська держава вважається соборною, в склад якої має ввійти теж Галичина, Буковина та Закарпаття. На диво, спосіб думання Володимира Винниченка та його партійних колег був інакшим. В половині липня 1917 року сталася подія, яка дуже сильно захитала довір'ям до Центральної Ради серед українських патріотів, а в ряди українського вояцтва внесла дезорієнтацію, зневіру й деморалізацію. Цією подією була постава Генерального Секретаріяту Центральної Ради до виступу Полуботківців. Цей інцидент виглядав коротко так: Поруч Першого Українського Полку ім. Богдана Хмельницького, який добився офіційного затвердження Генеральним Секретаріятом Центральної Ради, почав творитися самочинно Другий Український Полк ім. Павла Полуботка. Та затвердити його створення Генеральний Секретаріят відмовлявся, виправдуючись небезпекою інтервенції московської залоги в Києві проти Центральної Ради. Невдоволені браком відваги й рішучости в діячів Генерального Секретаріяту Центральної Ради та обурені, врешті, Другим Універсалом, яким Центральна Рада 16 липня 1917 р., замість сподіваної повної незалежности української держави, проголошувала збереження державної приналежности України до Росії з мінімалістичною вимогою автономії для України в рамцях федеративної російської республіки, українські самостійники – державники рішили виступити з власною ініціятивою. В ночі з 18 на 19 липня полк „Полуботківців” роззброїв всі московські залоги в Києві і, опанувавши столицю України, ввізвав Центральну Раду завернути на шлях державного самостійництва, ставлячи себе до диспозиції Центральної Ради. Нічого не стояло на перешкоді тому, щоб Центральна Рада прийняла заклик і зірвала всякі переговори з московським „Тимчасовим Правительством” та перейшла на шлях власної самостійної політики як уряд зовсім незалежної української держави. А тим часом Генеральний Секретаріят, використовуючи довір'я „Полуботківців”, наказав підступно роззброїти їх, повернути зброю роззброєним московським залогам і під ескортою наново озброєних московських залог вислав роззброєних „Полуботківців” на фронт, а ідейних організаторів виступу „Полуботківців”, між ними й поручника Миколу Міхновського, наказав заарештувати й передати російському судівництву. Виходило, що український уряд, що ним український загал вважав Генеральний Секретаріят Центральної Ради, є справді — проти державної самостійности України та проти творення окремої, власної армії… Вістка про цей неймовірний вчинок Генерального Секретаріяту Центральної Ради дійшла й до таборів полонених. Але й це пробували пояснювати як вислід особливого політичного положення, в якому перебуває в сучасний момент Україна, та виявом міжпартійної боротьби. Рішення полонених українців-галичан стати із зброєю в руках на служіння рідній державі не змінилось. І коли на перший меморіял ніяка відповідь від Генерального Секретаріяту Центральної Ради не приходила, рішився Євген Коновалець самому тікати з табору полонених до Києва й там особисто пильнувати полагодження справи. В вересні 1917 Євген Коновалець прибув удруге до Києва і передав Генеральному Секретаріятові свій другий меморіял у справі створення з полонених українців-галичан окремої військової формації. Але й тепер, замість сподіваної згоди, Генеральний Секретаріят видав... доручення українізованим військовим частинам не приймати в свої ряди галичан, а тих, яких вже було прийнято,