І.І.КолесникІнтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1.Это старое требование человека с улицы: ожидать от философа, что он четко определит все свои понятияГ.Г.Гадамер. История понятий как философияІсторія понять – складова історії наукиВ сучасній літературі досить широко на емпіричному рівні вживається поняття «інтелектуальне співтовариство», й практично мало хто замислюється над його змістовним потенціалом. А дарма! Перетворення, поглиблення, «уточнення» терміна/слова, а ширше «понятійної свідомості», становить нерозвідане поле інтелектуальних можливостей. Той, хто відчуває зв’язок між словом і поняттям, мовою і мисленням, розуміє, що історія понять віддзеркалює розвиток мислі. Свого часу Г.Г.Гадамер звернув увагу на дисциплінарний статус історії понять. Історія понять, як й історія проблем, на його думку, становлять складову філософії. А відтак й історія науки функціонує в іпостасі історії понять. Перифразуючи Г.Г.Гадамера, можна сказати, що велика і захоплююча драма науки полягає в тому, що сама наука – це постійні зусилля щодо пошуків мови, це постійна мука нестачі мови2. Своє дослідницьке завдання вбачаємо в адаптації поняття «інтелектуальне співтовариство» до потреб культурно-інтелектуальної історії, що означає необхідність категоріального відновлення та уточнення сенсів такого звичного й зрозумілого, на перший погляд, поняття. Відомо декілька шляхів утворення понять. Один з найпростіших – запозичення слів з побутової мови, які начебто «коробляться» під тиском мислі (Г.Гадамер). Наступний варіант – це руйнування, ломка усталених, традиційних понять у процесі діалогу, наукової дискусії та аргументації, обґрунтовування власної позиції. Ще один шлях – практика запозичень з новітньої західної літератури термінів, слів/понять та їх механічне застосування на місцевому матеріалі. До речі, проблема запозичень, «ідейного імпорту» доволі гостро постала у пострадянському інтелектуальному просторі, коли аудит власних ресурсів та інформаційно-комунікативних можливостей був не на власну користь. Перманентна відсталість, технічна недолугість, інформаційна вторинність, незнання мов – хронічні вади та наслідки інтелектуальної несвободи та теоретичної інфантильності радянської та пострадянської генерацій інтелектуалів. Виникає питання: як позбавитися принизливої залежності від «ідейного імпорту»? На думку російського філософа Ніколая Розова, ізоляціонізм в жодному випадку не виправдовує себе, проте фактором успіху було б якнайшвидше засвоєння, або «перетравлення» привнесених ідей з місцевими традиціями й перетворення цього сплаву на власний інтелектуальний інструмент. Мета полягає у тому, щоб перетворити «імпорт» на «експорт ідей»3. Однак основна вимога ефективного запозичення, вважає Н.Розов, криється в тому, що не можна повністю й некритично переходити на нову мову, нехтуючи власним надбанням. Ситуація з концептом «інтелектуальне співтовариство» дає можливість наслідувати «рецепту Розова» – з’ясувати сенс данного поняття на українському матеріалі. Актуалізація поняття «інтелектуальне співтовариство» зумовлена специфікою культурного-духовного життя в Україні протягом «довгого XIX ст.». В умовах тривалої бездержавності та інституціональної нелігитимності культурно-освітніх установ осередками духовно-інтелектуальної праці в Україні виступали аристократичні салони, панські маєтки, резиденції вельмож-меценатів, літературно-філософські гуртки, таємні організації, масонські ложі, громади, земляцтва/гміни тощо . Носіями культурно-національних цінностей та традицій, осередками інтелектуальної праці, активної громадянської позиції виступали українсько-старшинські родини, фамільні клани, представники багатьох поколінь яких давали яскравих представників української культури, науки, мистецтва, громадської думки, літератури, історіографії. Варті уваги такі «харизматичні» українські клани, як рід Марковичів-Маркевичів, Максимовичів-Тимківських, Ханенків-Терещенків, Рєпніних-Волконських-Розумовських, Білозерських-Кулішів, Драгоманових-Косачів, Антоновичів, Грушевських-Шамраїв та ін. Таке розмаїття форм інтелектуальних співтовариств, родинно-сімейно-сусідських, культурно-громадських, науково-корпоративних, освітніх об’єднань і груп створювало умови для використання цих локальних, відкритих й динамічних інтелектуальних об’єднань для легітимації саме українських форм розумово-освітніх практик в імперському культурному дискурсі. Варто враховувати й такий чинник українського духовно-інтелектуального життя, як його надмірна політизація, що властива жорстким політичним режимам, якими були Російська та Австрійська імперії. Втім, якщо в умовах несвободи духовна енергія російських інтелектуалів була спрямована на витвір релігійно-філософських та соціально-політичних утопій, то культурні зусилля українських інтелектуалів зосереджувались на справі оборони історичного буття українського народу, його національно-політичної ідентичності4. В умовах політизації духовно-інтелектуального життя українства відбувався процес сублімації української культури у національну ідею. Через брак державності, механізмів інституціоналізації національних форм освіти, науки, літератури, мистецтва, інтелектуальних і громадських рухів, культура перетворюється на національну ідею та психологію. Виникнення мережі й цілих груп мереж інтелектуальних співтовариств на українських теренах формувало душу і тіло української культури протягом усього «довгого XIX ст.». «Інтелектуальне співтовариство» – не просто «базова реальність», це водночас витвір уяви, образ, що конструюється учасниками культурного життя та дослідниками цього життя. Концепт «інтелектуальне співтовариство» слугує інструментом вивчення культурно-освітніх, науково-корпоративних та політичних практик українських інтелектуалів. Відтак, історія поняття плавно перетікає в історію науки та культури. Дане слово/поняття знаходиться на межі культурної та інтелектуальної історіографій, тобто акумулює чимало смислів та кодів, розшифрувати які спробуємо в подальших викладах.Інтелектуальне співтовариство: союз, інститут, сітьове суспільствоУ нинішній диспозиції панування лінгвістичної свідомості історія понять виступає як метод дослідження. Усяке поняття, як відомо відточується та уточнюється у процесі авторської аргументації або наявності конкуруючої позиції. Погляд на історію понять як історію науки актуалізує в історії історичної науки такі риси, як нелінійность та понятійність. Традиційне, кумулятивістське сприйняття історії науки як філіації, або лінійного/прогресивного розвитку ідей, ідеологій, методів зараз поступається уявленню науки як історії проблем. Це означає, що однакові у всі часи проблеми/питання (держава, влада, демократія, народ, історія, політика) продукують відповідно різні відповіді. З історією проблем як нелінійним образом історії науки конкурує образ науки як історії понять. У такому контексті історія понять постає як сукупність процедур інтерпретацій понять відповідно викликам свого часу. Важливим фактором процедур інтерпретації та репрезентації понять, а ширше історії науки як історії понять, є «понятійне середовище», (Г.Г.Гадамер). Будь-яке поняття кристалізується, шліфується у конкретному понятійному просторі, конфігурація якого спочатку звужується до мовного несвідомого («мовний протокол» за Г.Вайтом), потім через побутову мову розширюється до багатосенсовності слова/поняття, філософських концептів/абстракцій, аж до історико-понятійної рефлексії, що легітимізується в історії слова-терміна-поняття. Саме ‘понятійність’, за Г.Г.Гадамером, становить сутність філософії, а також когнітивних наук, до сімейства яких, між іншим, належить й історіографія. Рівень науки, окремої дисципліни визначається розмаїттям та ступенем розвиненості, змістовної гнучкості понять. Успішність та результативність обробки фактографічної сировини, джерельного матеріалу зумовлюється лексично-мовним ресурсом, широкими когнітивними функціями слова/терміна (поняття виступає у мовному вигляді терміна). Поняття є продовженням мислі і ніколи не виникає на «пустому місці», із нічого. Витвір понять не починається «з нуля» (Г.Г.Гадамер). Сутність науки становить не сукупність фактів, а апарат понять для обробки цих «сирих» фактів. ‘Понятійність’ науки сприймається як сенсовність, спроможність науки утворювати паттерни та їх мовно-термінологічні репрезентації. При з’ясовуванні поняття “інтелектуальне співтовариство» можливо використання різних стратегій. Одна з них – ідеально-типіческий метод М.Вебера. Об’єднання у суспільство, за М.Вебером, можливо у вигляді таких ідеальних типів, як «цільовий союз» та «інститут». «Цільовий союз» означає об’єднання його учасників на засадах згоди, порозуміння (домовленностей). Втім, не кожне таке суспільне об’єднання становить «цільовий союз», тому що конститутивними для такого союзу, вважає М.Вебер, мають бути 1) загальні правила та 2) наявність «власних органів» союзу5. Поруч із «цільовим союзом», заснованим на домовленостях щодо його цілій, засобів та порядку, М.Вебер виводить ще одну ідеально-типіческу форму об’єднання у суспільство, а саме – «інститут». На відміну від «цільового союзу», який виникає завдяки добровільному порозумінню, домовленості учасників такого союзу, «інститут» як ідеальний тип об’єднання грунтується на 1) «раціональних установах» та 2) «апараті примусу». Окрім того у Вебера знаходимо спробу типологизувати репрезентовані ним типи об’єднань. Так, різновидами «цільового союзу» є мовна чи родинна спільнота, котрі не мають «раціональних настанов». Різновидами «інституту» виступають або «структура політичного співтовариства як держава, або структура релігійного співтовариства як церква». Інститут, констатує М.Вебер – це «частково раціонально впорядкований союз». На відміну від «союзу», в якому порядок грунтується на порозумінні/домовленості, для «інституту» притаманно примусове введення порядку «органами інституту»6. З огляду на веберіанську стратегію формулювання понять, «інтелектуальне співтовариство» можна визначити через ідеально-типіческу пару союз/інститут. Більш того, лексичний ресурс української мови уможливлює процедури поглиблення смислів, уточнення змістовних відтінків та лексичних нюансів слів-понять союз/інститут – відповідно: «інтелектуальне співтовариство» та «інтелектуальна спільнота». «Інтелектуальне співтовариство» корелюється з ідеальним типом «цільовий союз», що, заснований на принципах добровільності, взаємного порозуміння та домовленостей. У такому контексті «інтелектуальне співтовариство» ідентифікується як аморфне, добровільне об’єднання у вигляді родинних культурних гнізд, гуртків, салонів, клубів за інтересами, неструктурованих громадських організацій, зборів, дружніх товариств. Натомість «інтелектуальні спільноти» – інститути – більш жорстко структуровані об’єднання, корпоративного, наукового, політичного спрямування (масонські ложі, таємні політичні організації, політичні гуртки, політичні партії, наукові установи у вигляді кафедр, товариств, наукових шкіл). Конкуруючою стратегією при експікації поняття “інтелектуальне співтовариство» слугують теорії «сітьового суспільства». Сітьовий підхід дає змогу зосередитись не стільки на пошуку та визначенні типів, як на механізмах формування та функціонування інтелектуальних співтовариств/спільнот, зважаючи на мозаїку форм, організаційну аморфність, ідейну прозорість та формальну неструктурованість, а також їх численні метаморфози та несподівані перевтілення. Теорія сітьового суспільства (theory of network society) Мануеля Кастельса (Manuel Castells), що виникає у 90-х рр. минулого століття й фіксує новий тип суспільства, яке створюється потоками інформації. Нове суспільство – це мережа взаємин, нічим не обмежена, відкрита та рухлива. Сітьове суспільство – це безшовна мережа взаємин, що розширюється або звужується завдяки інформації та комунікації. Інформаційні технології просякають усі сфери суспільства від економіки до особистого життя та ідентичностей. Сучасна економіка, що живиться інформаційними технологіями перетворюється на складову культури. Політика використовує інформаційні технології задля маніпулювання свідомістю та суспільством. Від інформації залежить і влада, яка є грою з культурними кодами. Сітьове суспільство трансформує соціальний та особистий досвід, змінює ідентичності. Криза теорій нації/держави, відмовившись від старих структур влади, створює нові колективні ідентичності в межах інформатизованої культури. В нинішніх умовах влада виходить з-під впливу/контролю таких традиційних інститутів, як держава, бізнес, церква. Влада начебто розчинюється у комунікаційних та інформаційних мережах. «Нова влада», вважає М.Кастельс, міститься «у кодах та образах репрезентації», довкола яких суспільство організує свої інститути, а люди влаштовують життя та визначають власну поведінку7. Базовими поняттями сітьової теорії є «інформація» та «культура». У новому типі суспільства основою соціальної інтеграції виступає ані виробництво, класова боротьба, правові культурні норми, ані моральний імператив, а переважно інформація. Саме інформаційна культура зв’язує та інтегрує сучасне суспільство. Сітьовий підхід репрезентує суспільство не як систему, а швидше як безшовну та рухливу структуру, як мережу відносин та потоків інформації. Сітьовий підхід у сфері інтелектуальної історії був апробований Рендаллом Коллінзом (Randall Collins). У своему масштабному дослідженні «Соціологія філософій» (1998) він конструює історію філософії як історію груп, друзів, партнерів по обговоренню та тісних гуртків. Р.Коллінз застосовує метод моделювання інтелектуальних мереж. Внутрішня структура інтелектуальних мереж функціонує у вигляді трьох складових: 1) вертикальних ланцюжків або т.зв. «міжпоколінних мереж» зв’язків на зразок вчитель-учень (наприклад, Фалес-Анаксимандр-Анаксимен, або Брентано-Гессерль-Хайдеггер-Гадамер-Арендт); 2) «горизонтальних альянсів», тобто взаємопов’язаних послідовних груп інтелектуалів (класичний випадок: Піфагор-Сократ-Платон-Аристотель, або Віденський гурток 1920/30-х рр.. та гурток французьких екзистенціалістів 1930/40-х рр.). В російському інтелектуальному просторі аналог таких послідовних горизонтальних груп слав’янофіли-западники, в українському – кириломефодіївці-«Основа»- коло київських інтелектуалів-старогромадівців. 3) важливою складовою інтелектуального поля є структурне суперництво. Видатні мислителі, на думку Р.Коллінза завичай з’являються парами/тріадами. Лінії суперництва (інтелектуального партнерства/конкуренції) сучасників простежуються у всі часи на будь-якому локальному матеріалі. Паттерн творчості сучасників-опонентів (суперництво) Р.Коллінз вважає універсальним від класичних пар Геракліт/Парменід або Епікур/Зенон Стоїк аж до сьогодення8. До речі, ідея структурного суперництва інтелектуалів-сучасників Р.Коллінза корелюється з тезою М.Вебера про боротьбу, що притаманна усім без виключення соціальним об’єднанням. А відтак, на думку М.Вебера, у більшості актів боротьби існує певний ступень суспільного об’єднання або порозуміння. Це означає, що боротьба (суперництво, партнерство, протистояння, конфлікт) є атрибутом будь-якого соціального об’єднання, зокрема інтелектуального співтовариства. Від лицарських турнірів, судового двобою або товариського поєдинку «корпорантів» до спортивних змагань повсюди знаходимо об’єднання у спільноти сторін, які борються9. Цілком очевидно, такий перегук думок і підходів Вебера та Коллінза щодо розуміння суперництва/боротьби ілюструє вертикальну лінію їх власних інтелектуальних зв’язків. Соціологію філософій Р.Коллінз репрезентує як нову дисципліну, що знаходиться між соціологією та історією науки й називає її «соціологією інтелектуального розвитку». Предметом нової дисципліни виступає не постаті мислителів та їх вчення, а мережі особистих зв’язків/знайомств між ними. Винаходом Коллінза стали т.зв. «мережеві мапи» – схеми особистих знайомств мислителів, учених, філософів (усього 2670 осіб). Р.Коллінз оперує поняттям «інтелектуальні ритуали», тобто норми та звичаї взаємодії інтелектуалів (утворення груп, обговорення проблем, обмін «культурним капіталом» та «емоційною енергією»), а також поняттям суперництва за «простір уваги»10. Таким чином, методологія інтелектуальних мереж, апробована Р.Коллінзом, дає певний імпульс та понятійно-технічний ресурс для процедур концептуалізації категорії «інтелектуальне співтовариство», яке широко використовується в сучасних дискурсивних практиках, але й досі не стало об’єктом теоретичної рефлексії. ^ Концептуалізація поняття «інтелектуальне співтовариство»З огляду наведених вище теоретичних напрацювань поняття «інтелектуальне співтовариство» можна визначити як динамічну й гнучку мережеву структуру комунікаційних та інформаційних практик інтелектуалів. Експлікацію сенсів даного концепту варто розпочати з ключового слова «інтелектуал». В сучасній літературі став помітним відхід від досвіду спрощеного, примітивного ототожнювання інтелектуала із представниками «вільних професій» – журналістом, письменником, ученим, або юристом, політиком, бізнесменом. Інтелектуал, насправді, той, хто живе напруженим інтелектуальним життям, маркерами/ознаками якого є особлива поведінкова модель, мовний код, зовнішній вигляд, стиль життя та мислення, коло читання, спілкування, політична культура, незалежна громадянська позиція (хтось сказав, що інтелектуал має знаходитися в опозиції до будь-якої влади, політичного режиму). Справжній інтелектуал має свою особливу життєву і професійну мотивацію та волю протистояти колективним упередженням й ілюзіям, сам виступає творцем соціальної міфології у вигляді політичних ідеологій, наукових програм, культурних проектів, правових норм, моральних стандартів. Інтелектуальний клас (термін Ж.-Ф.Ліотара11) представлений різними типами інтелектуалів. Існують певні класифікації інтелектуальних типів. П.Бурдьє розрізнює такі типи, як інтелектуал-спеціаліст з конкретних питань; фахівець «на усі руки»; інтелектуал-одинак, така собі міфічна постать; інтелектуал-менеджер12. Р.Коллінз ідентифікує ще один тип інтелектуала – «інтелектуальний герой», себто геній13. В українському інтелектуальному просторі роль «інтелектуального героя», генія нації належить Т.Шевченку, а образ інтелектуала-менеджера блискуче репрезентує М.Грушевський. Інтелектуал-одинак відразу викликає в уяві образ типового інтроверта, зануреного в свій внутрішній світ, не стільки на словах, скільки у думках, зосередженого не на зовнішній поведінці, вчинках, а внутрішній роботі мислі. Це знайомий в українській культурній традиції тип «сковородинської людини». Образ інтелектуала має культурно-національні ознаки/характеристики, і є ситуативним. Так, французький інтелектуал усвідомлює себе як опонента, таку собі противагу владі й своє завдання вбачає у символічній боротьбі за справедливість, демократію, ліберальні цінності14. Образ англо-американського інтелектуала в зображенні Ричарда Хофштадтера (Richrd Hofstadter) та Стівена Колліні (Stefan Collini) має «анти-інтелектуальний» характер. Англосаксонському інтелектуалу, на противагу французькому, були властиві насамперед здоровий глузд, а не «політична запальність», прагматичний емпіризм, а не абстрактний раціоналізм, іронія замість патетики та пихатості15. На думку Вільяма Дюваля, із зникненням «великих наративів», що поступилися «особистому знанню», місце «універсалізуючого інтелектуала» посів технік, фахівець, університетський професор16. Для російського інтелектуала властива майже повна сублімація його духовно-інтелектуального потенціалу у творенні релігійно-філософських та соціально-політичних утопій, прояв небаченого злету духа, жертовності, моральності й водночас розмах стихійно-деструктивних дій, акультурних рухів ( як політичний тероризм, тоталітаризм, репресії). В українській культурній свідомості протягом тривалого часу витворювався та культивувався міф про українського інтелектуала як носія національної ідеї, історична та моральна місія якого полягала у пробудженні самосвідомості українського народу17. Політична поведінка українського інтелектуала була підпорядкована українським інтересам й зумовлена національною ідеологією. Протистояння владі у діях та життєвих сценаріях українських інтелектуалів здебільшого набувало форм культурної, моральної або мовної опозиції до режиму, будь то імперського, радянського, пострадянського тощо. Типовими рисами українського інтелектуала є надмірна ідеологізація культурних практик, емоційна екзальтація та брак політичної волі, вождізму, особистісної харизми, апеляція до «свідомості споминів», котра обернена у минуле. Структуру інтелектуального співтовариства становлять різні форми комунікації, інтелектуальної взаємодії, інформаційного обміну ідеями, символами, ідеологіями, текстами, програмами, думками. «Архетипи взаємодії» (Е.Дюркгейм), тобто спілкування, комунікації об’єднують людей у співтовариства, союзи, інститути. Форми комунікації – різноманітні за джерелом походження, змістом та результатом. Архетипи інтелектуальної взаємодії виникають в сімейному колі, оточенні сусідів, родичів, друзів, партнерів по обговоренню, об’єднаних спільними інтересами, уподобаннями та працею. Інтелектуальне спілкування відбувається у тісних гуртках друзів, однодумців, аристократичних салонах знаті, демократичних вітальнях учених, митців, літераторів, закритих ложах, політичних організаціях, партіях і союзах. Інтелектуальні комунікації – це не тільки творення та обмін текстами, думками, а також коло читання, дискусії, лекції, видавнича діяльність, журнали. Еволюція форм інтелектуальної комунікації протягом кількох поколінь інтелектуалів та ситуація інтелектуальної конкуренції призводять до зростання рівня абстракції й підвищенню рефлексії суб’єктів комунікаційного процесу. Об’єднання інтелектуалів у співтовариство, тобто структурування певного інтелектуального простору, зумовлено конкретними обставинами та постійною зміною мікроситуацій, з яких складається життя конкретної людини. По-перше, Р.Коллінз звернув увагу на такі обставини, коли відомі у майбутньому особистості, як правило, були знайомі і спілкувалися задовго до того як здобули визнання (наприклад, протопіп Авакум та майбутній патріарх Никон походили з однієї місцевості й були знайомі задовго до їх релігійно-політичного протистояння). По-друге, успіх одного з учасників інтелектуального об’єднання, обов’язково породжує, «тягне» за собою успіх інших корпорантів. По-третє, аморфний інтелектуально-духовний простір або сформоване інтелектуальна спільнота структуруються ситуацією інтелектуального партнерства/суперництва, котра (ситуація) супроводжується відкритою чи прихованою боротьбою за лідерство, пріоритет, можливість опинитися у центрі «простору уваги». Саме конфлікт, особистісний, соціальний, ідейний, культурний, є енергетичним джерелом творчості (Р.Коллінз). Для характеристики творчого тонусу інтелектуала використовується поняття «культурного капіталу» Цікаво, що П.Бурдьє та Р.Коллінз користуються цим поняттям, але розуміють кожний по-своєму. Щоправда, обидва вони сприймають культурний капітал (КК) як сукупність попередніх та набутих знань. Значущість інтелектуала визначається як доступом до найбільшого обсягу КК, що слугує підмурком для генерації нових ідей, так й «обертанням» КК з прискореною швидкістю. Природним є й той факт, що творчі люди мають непереборне бажання формулювати власні судження, котрі підживлюється раннім досвідом, прагненням ще з дитинства отримати незалежність і доступ до «нових порцій досвіду». У соціології філософій Р.Коллінз широко використовує поняття «емоційна енергія» (ЕЕ), під якою розуміє творчий ентузіазм, властивій інтелектуалу чи групі інтелектуалів. Емоційна енергія («емоційний капітал»), вважає Р.Коллінз, має різні рівні інтенсивності та наповненості. Найвищий – це ентузіазм; середній – стан меншої емоційності й інтенсивності; нижчий рівень дорівнює полюсу депресій, поганого самопочуття, відсутності ініціативи. Цікаві схеми розподілу емоційної енергії в інтелектуальному, зокрема науковому, середовищі. Депресії, «блокування письма» зміщення/переключення уваги з інтелектуальних проектів на буденний світ – це найбільш типовий шлях звичайного інтелектуала, рухаючись яким він втрачає можливість залишити після себе хоча б якийсь слід й випадає з даного простору. На жаль, більшість людей, які знаходяться в інтелектуальному полі, констатує Р.Коллінз, назавжди залишаються у такому «перехідному стані». Емоційна енергія, на відміну від простих емоцій, чуттєвих поривів (страх, радість, гнів тощо), явище довготривале. Джерелом емоційної енергії є архетипи спілкування, комунікації та «інтерактивні ритуали» (interactive retuals) –обговорення, лекції, дискусії, читання, письмо. Більш того в духовно-інтелектуальному середовищі спостерігається явище коливання емоційної енергії. Так, домінування, лідерство у групі збільшує ЕЕ інтелектуала й навпаки низький груповий статус суттєво знижую інтенсивність його емоційної енергії. Справа в тім, що успіх, а будь-який інтелектуал це знає з власного досвіду, породжує новий успіх, провал призводить до спаду, низки інтелектуальних невдач, зниженню ЕЕ. Сполучення емоційного енергії (ЕЕ) та культурного капіталу (КК) структурує духовний світ інтелектуала, визначає його місце у мережевій структурі (старі/нові зв’язки) інтелектуального співтовариства18. Механізм утворення інтелектуального співтовариства пов’язаний з появою лідера або організаційного ядра, що кристалізується довкола товариського чи родинного кола, гуртка друзів, чи партнерів по спілкуванню, навколо університетської кафедри, чи впливового часопису. Так, гості маєтку харківського дідича Олександра Паліцина, які обговорювали літературно-філософські, громадські та пекучі політичні питання створили інтелектуальне співтовариство, відоме під назвою «Попівська академія», а представники бюрократичної верхівки та навколишнього впливово панства, які гуртувалися в столиці новоутвореного Новгород-сіверського намісництва – патріотичний аристократичний гурток, що живився мріями про повернення колишньої автономії України-Малоросії. На початку 1840-х рр. у Києві П.Куліш та М.Костомаров, акумулювали навколо себе ядро однодумців, партнерів по обговоренню, які згодом створили напівтаємну політичну організацію Кирило-Мефодіївське братство. Студентські гміни польського та українського походження, що конкурували між собою в київському університетському середовищі кінця 1850 – початку 1860-х рр., через розкол, дискусії, роз’єданання та об’єднання утворили першу українську Громаду, а згодом цілу мережу таких громад активного українства, котрі постійно зазнавали утисків з боку імперської бюрократичної машини. Учасники «Руської трійці» водночас репрезентували організаційне ядро та склад львівського інтелектуального співтовариства національно-романтично налаштованих студентів/семінаристів. Показово, що інтелектуальні співтовариства виникали із соціально-однорідних елементів: освіченого панства (аристократичні салони), офіцерства та чиновництва (масонські ложі, декабристські організації), студентів і викладачів (гурток харківських романтиків, Київська громада, «Руська трійця), діячів церкви (гуртки русинських інтелектуалів О.Духновича, І.Могильницького А.Добрянського на Галичині та Закарпатті). До речі, учасники інтелектуальних співтовариств, як правило, мали власну рефлексію, усвідомлюючи свою групову приналежність та статусну ідентичність. Змістовною складовою поняття «інтелектуальне співтовариство» є інформаційний ресурс. Інтелектуальне співтовариство може виникнути у певному інформаційно-окресленому полі. Учасники інтелектуального співтовариства поглинають й продукують інформацію у вигляді ідей-емблем, ідей-проектів, ідеологій, програм, текстів. Разом з тим конкретні інтелектуальні співтовариства не продукують ціннісні та філософські системи, наукові теорії та схеми, вони швидше пристосовують їх до відповідних ситуацій, артикулюють й поширюють ті, з них, що затребувані суспільством через свої різноманітні соціокультурні практики. Умовою входження у певне інтелектуальне співтовариство є володіння відповідним культурно-освітнім капіталом. Інтелектуальні спільноти генерують ідеї-символи, що створюють інтелектуальне напруження та об’єднують людей, партнерів та сучасників-опонентів. Така група інтелектуалів сама породжує харизму, (Р.Коллінз). Результати творчості у вигляді різноманітної інформації циркулюють в інтелектуальному середовищі, генеруючи творчу, емоційну енергію для усіх, хто належить до цього середовища. Інтелектуальне співтовариство виступає також і носієм цінностей – етичних, ментальних, соціальних і світоглядних. Саме моральні імперативи, поєднуючи теорію з практикою, створюють символічну владу у відповідних контекстах та конкретно-історичних ситуаціях. Символічну владу активного українства представлено у розгалуженій мережі гуртків, що сповідували й поширювали принципи національної ідеології. У сфері історичної науки така символічна влада належала Грушевському та його інтелектуальному оточенню, завдяки зусиллями якого «звичайна» схема української історії була розгорнута у цілісну історичну ідеологію. До повноважень інтелектуальних співтовариств на українському грунті входить легітимація культурного дискурсу: утворення і поширення різноманітних культурно-освітніх практик (установ, українознавчих часописів, наукових інституцій, університетських кафедр, наукових шкіл), продовження культурних традицій, збереження цінностей. В ситуації інституціональної нелегітимності культурно-освітніх та наукових установ на українських теренах саме інтелектуальні співтовариства структурували громадсько-політичні та інтелектуальні рухи. З гуртків, салонів, неформальних груп, родинних «культурних гнізд», які генерували покоління українських інтелектуалів, виникали наукові інституції, освітні заклади, закладалися академічні традиції, культурно-громадські рухи (наприклад, добре розгалужена мережа громад, згодом «Просвіт»). На грунті різноманітних гуртків, (харківських романтиків, редакційних гуртків «Основи» та «Киевской старины»), товариських груп або партнерів по обговоренню (київське оточення П.Куліша та М.Костомарова, Перша громада на чолі з Антоновичем та Т.Рильським, Стара київська громада або гурток київських інтелектуалів 1870-х рр.), офіційних імперських наукових інституцій та закладів (Общество истории и древностей российских при Московському університеті з його періодичним органом ЧОИДР, Одеське товариство історії та старожитностей, Київська археографічна комісія, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, археологічні з’їзди), а також політичних об’єднань (Кирило-Мефодіївське товариство), було утворено організаційне ядро української історичної науки. Як результат була вибудувана українська «академічна лінія»: Південно-Західний відділ Російського географічного товариства – НТШ – УНТ – ВУАН. Через мережу гуртків інтелектуалів відбувалось структурування суспільних рухів в Україні, витворювалась лінія українських політичних альянсів: Новгородсіверський гурток патріотів-автономістів, таємне Малоросійське товариство В.Лукашевича, Кирило-Мефодіївське товариство, редакційний гурток часопису «Основа», Київський гурток 1870-х рр., як ідейно-організаційне ядро українського громадівського руху, Братерство тарасівців, студентські гуртки кінця 1890-х, перші, політичні партії в Україні початку 1900-х рр. Українські культурні рухи конституювались також через мережу літературно-мистецьких гуртків, театральних труп, аморфних об’єднань митців, що в особі інтелектуальних героїв і поодиноких мислителів пройшли шлях від українського бароко до української сецесії і модерна братів В. та Ф.Кричевських та авангарду К.Малевича й О.Архипенка. Історіографічні спостереження та методологічні імплікаціїПроблема інтелектуальних співтовариств, насправді, ніколи не зникала з поля літератури, починаючи від її «мемуарної фази» і дотепер, йшлося лише про стадії активності або мовчання/замовчування. Найчастіше інтелектуальні співтовариства розглядались у дискурсі літературознавства. Так, наприкінці 20 – початку 30-х рр. XX ст. спостерігався справжній вибух інтересу до різноманітних інтелектуальних співтовариств, зокрема літературних салонів і гуртків. В оригінальному виданні «Литературные кружки и салоны», підготовленому учасниками семінару по «літературному побуту» в Інституті історії мистецтв під керівництвом Бориса Ейхенбаума (1929), був репрезентований новий підхід до вивчення життя літературних гуртків і салонів за допомогою монтування свідоцтв учасників та діячів цих літературно-культурних об’єднань (мемуарів, записок, листування, щоденників, споминів тощо). У розпорядженні укладачів цього видання було матеріалів щодо 400 таких гуртків і салонів, втім до книги увійшли свідоцтва сучасників, лише про 30 таких об’єднань. Автори пояснювали такий відбір впливом цих гуртків/салонів на культурно-громадське життя свого часу та розвій літературного процесу, або їх маловідомістю19. До речі, автори 20 – 30-х рр. Б.Ейхенбаум, С.Рейсер, М.Аронсон, В.Гіппіус, Н Бродський широко вживають поняття «літературний побут». Під «літературним побутом» Б.Ейхенбаум розуміє «зовнішнє життя літератури», тобто «літературне виробництво» – видання книг, журналів, поезій, романів. Це зовнішнє життя літератури він називає «естрадою», на відміну від внутрішнього – «літературного побуту». «Літературно-побутове» значення мали численні салони і гуртки. Еволюцію «літературного побуту» Б.Ейхенбаум вбачає у переході від «домашності, родинності» культури до «салонності», яка в середині XIX ст. поступається професіоналізму, що призводить до занепаду гуртково-салонного життя в північних столицях імперії. Щоправда, відродження, підйом салонного життя дослідники 20-х рр. пов’язують із виникненням численних літературно-художніх угруповань, гуртків та салонів на зламі XX-XIX століть – акмеїстів, символістів, кубофутуристів, які були просто «насичені гуртковою семантикою»20. Автори 20-х рр. ідентифікують салони та гуртки як надзвичайне культурне явище першої половини XIX ст. й вважають його аж ніяк випадковим. Зокрема М.Аронсон відтворює виразний образ столичних салонів із соціокультурними акцентами. Для XIX ст. взагалі властива «літературність культури», російська ж культура початку XIX ст. була «літературна наскрізь», що зумовило активну роль салонів і гуртків у культурного-громадському житті та розвитку літератури не лише північних столиць, але на культурній периферії імперських околиць. Історію салонно-гурткового життя виводять з Франції XVI ст., в Росії гуртки та салони поширюються у XVIII ст. через малорозвиненість «книжкової індустрії». Саме салони й гуртки здійснювали зв’язок між автором і читачами, а також між самими літераторами (тут замовлялись рецензії, читались та обговорювались нові твори, поширювались літературні новини, (щоправда, в салоні Федора Толстого-Американця найбільше опікувались відпочинком та дозвіллям літераторів). Вважалось, що гуртки більше пов’язані з «літературним виробництвом», тобто літераторами, авторами творів, а салони – читацькою публікою, де ці твори обговорювались. Узвичаєними формами культурно-інтелектуального ж