Літературний редактор: Груня МухаДизайнер обкладинки: Ганна НаронінаСкладання карт, обробка фото: Антон Булах.Фото: Аліса Кландестіна, Сімон Фарабундо, Каталіна Чілена, Марія-Соль Василик, Момо, Артем Чапай, божевільний Рікі.АВАНТЮРАабопрактичні реаліїмандрів по-бідняцькиеротико-політичнийдокументальний калейдоскопвсе висловленепретендує на упередженість.імена дійових осіб змінено.написано не нормативною, а ситуативною мовою.тією, яку Данте називав “вульгарною” ;)Врізтраса до Тулума в кожен бікподілена навпіл смужкою трави:два ряди машин їдуть з одного боку,і два ряди – з іншого.тому ми йшли по цій траві,постійно обертаючись і стоплячи машини,викидаючи руки в обидва боки,а не в один, до дороги, як звичайно.у мене в голові виник образ картини "Hitch-hiker":на ось такій трасістоїть Ісус Христос у рубищі,з невеликим рюкзаком,широко розвівши руки в обидва боки,як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.він просить про допомогу,чи просить, щоб прислухались –але ніхто не зупиняється.машини пролітають повз нього,два ряди з кожного боку…110 березня 2006 року дівчина та братпровели мене на поїзд до Ковеля.вона пішла на п’ять хвилин раніше,щоб не ятрити собі душу.(я був надто збуджений, аби відчувати саудажі).ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,– ну... – поплескали один одного по плечах,і я заліз у вагон.там весела провідниця пост-бальзаківського віку,пухка та жвава, у береті як у Че,загравала до підлітка у шкіряному кашкеті типу “лєнін на броньовику”з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.– так, постєльку беремо?(підліток із фінгалом):– навіщо мені постєль? у мене дома єсть.– ич, – відгукується на флірт провідниця, – дома в нього єсть. надто вумний... так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! – хапає за полу.– всьо равно я зараз прийду!– я ще білєти не зібрала... який чай? ти що, дурненький? ще навіть кип’ятку нема... стій! ану стій! яке місце?– 42.– то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?а динамік патріотично заливається на цілий вагон: ^ Гоп-стоп, салоЯ кушаю и горя мало.Гоп-стоп, сало –Ой люба ридна Украина маты моя!у мене в рюкзаку, після купівлі на диво дешевогоавіаквитка “Варшава – Нью-Йорк”(604 бакси в обидва боки – втім, назад я не збирався),було заникано 700 доларів – усі позичені.виходячи з цього, я планувавпроваландатися півроку чи рік і при цьомувіддати всі гроші по ходу.я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.(зі щоденника)П’ятниця, 10 березня 2006 року. Сьогодні я вирушаю на захід. Звісно, й раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи наперед, як усе буде й не будучи впевненим у планах, але ще ніколи — так далеко й надовго. У кишені — квиток на поїзд від Києва до Ковеля Волинської області та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо точно.Іспити здано наперед, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній — сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву з собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде треба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків — на собі. Мінімалізм.Ну, і крім цього — спальний мішок і старенький лептоп, перший “Пентіум”. Не впевнений, як часто зможу виходити в інтернет, але переносний комп’ютер (за функціональністю ближчий до друкарської машинки), принаймні, дає можливість постійно писати про те, що відбувається. Самому цікаво.Оскільки тепер доведеться заощаджувати на всьому, від їжі до ночівлі, то коли я зараз думаю про себе, в голові першою виникає та сама фраза: бомжара з лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скільки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся, як розберусь. Але, як казав Швейк, “якось воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було”. Я щасливий!!!у жовтні 2005-го до Києва приїхала Аліса.ми десь із місяць разом працювалинад запуском української Індимедії,а в останню зустріч Аліса розповілапро свої плани/мріїпоїхати з іще двома друзями,знімаючи фільми на соціальну тематику,від Бостона на південь аж до Вогняної Землі.в мене засвітились очі,я почав захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.– так давай із нами, – сказала Аліса.я відповів “так” не замислюючись.звичайно, “назбирати грошей”, як і завжди, не вдалося.якщо виживати незалежно від розміру зарплатнів мене зазвичай якось виходило,то накопичувати, обмежуючи себе – ніколи.лише кілька людей знали, що насправді я хочу зовсім не у Штати.мовчав передусім тому, що аж ніяк не був певен, чи дістануся далі,й не хотів розголосити бучні плани, а потім обламатися.пропиздітись, як то кажуть у нас у народі.один з “утаємничених” таки розповів спільному другові,й той назвав це “його черговою сумазброднай ідеєй” :)Індимедію було запущено завдяки кільком людям,потім колектив збільшився.отримати мексиканську візу – оскільки я й не сподівався дістатися далі – в Києві не вийшло.тож я отримав штатівську з багаторазовим в’їздом(дякую, робото журналіста – і сам не чекав),“накопичив” за п’ять місяців аж сто долярів гггпри зарплатні в 350 – просто не до кінця просрав останню.взяв на роботі 250 під наступні статті(потім чесно відписані – 13 штук).а решту напозичав у шістьох друзів.спасибі вам, друзі.(зі щоденника. 10 березня 2006)Коли я прокидаюся на верхній полиці, за вікнами вже темно.^ Двоє добродушних юнаків, один із яких у шкіряному кашкеті, розважаються тонким гумором: намагаються вихопити один в одного гаманець.Потім набридає, п’ють пиво з пластикових літрових пляшок. Трохи солоних горішків час від часу падає на підлогу.– ^ Ничего, тараканы схавают.– Надо було по ящіку піва собі брать.Далі за програмою - карти. Картуз, відповідно, зсувається на потилицю. Їдучи на захід, хлопці поступово згадують рідну мову й переходять з російської на суржик.– Дама! Нє, це я не туда же, це я хажу.^ Коридором проходить молодий невисокий провідник в акуратно припасованій формі. Юнак озирається та висувається йому вслід у прохід:– Опа, такой полупидорок.Іде провідниця з візком.– Піво, мінєральна вода, напитки, шоколад, пєченнє, вафлі.Юнак-картяр:– Вафлі? (га-га-га)Страшно нафарбована дівчина в кутку весь цей час ніжно бубонить по мобільному.З’явилося кілька старших товаришів – жваві дядьки в картузах, уже з тканини. Розповідають свої юнацькі жарти. Один з них намагається показати на сірниках фокус із числами, не виходить, тоді він просто розповідає його суть і практичну користь.– Усі ж ви вумні люди, вмієте щитать до десяти й назад. 10, 9, 8, 7, 6 – а тут іще чотири. Так можеш позичити сотню, а через півчаса оддати 90. Та й пішов до іншого сусіда, й так по цілому селу. Ми так у молодості заробатували.Дядьки виходять, а хлопці обговорюють, як кинути паління. Один із них намагається переказати метод Марка Твена та його твердження “нема нічого простішого, ніж кинути курити - я сам кидав разів сто п’ятдесят” (чи скільки там).– ^ Там десь так. Шо тіпа кинути курити можна, але ненадовго.– Якась філософія. Це, певно, Арістотель.– Ну, не Арістотель, але хтось із них, карочє.Я безсоромно привселюдно п’ю чай із вафлями “Артек”.^ Під’їжджаючи до рідних Сарн, юнаки починають жваво обдзвонювати знайомих.– Ти можеш у своїх пацанов пробить?– Єcть хоч пара п’яток?Після трьох дзвінків знаходять такі потрібні їм п’ятки.^ Нафарбована дівчина в кутку весь цей час продовжує муркотіти в телефон:– Шо?.. Шо “шо”?.. Нічо... Ти питаєш “шо”, а я кажу “нічо”...я зійшов у Ковелі посеред ночі.валив сніг, але вже відчувалося наближення весни. я зайшов до зали чекання.в кутку цілувалася молода пара, тож я вийшов.коли повернувся через півгодини, зайти побоявся:жінка вже сиділа верхи на чоловікові,обійнявши його руками й ногами.і тут мені щось як защемило!дизель до прикордонного села відходив о четвертій ранку з чимось,тож я прогулявся нічним містом,успішно навернувся тричі на льодуразом із рюкзаком, який не залишив у камері схову,щоб не витрачати зайві кілька гривень,повернувся на вокзал,напився по самісінькі вуха копійчаного чаю,дивлячись на гарненьку дівчинку,хоч явно не мого типу,в білій курточці та з яскраво нафарбованими губами.прийшов дизель. на цілий потяглише в одному вагоні всі вікна зачинялися,й лише його опалювали.коли я зайшов, там уже була та сама пара, що в залі чекання,в тій самій позі.на щастя, незабаром прийшли кілька рибалокі врятували мене від передчасної смертівід спермотоксикозу.someone up there loves me. definitely.валить лапатий сніг…у поїзді я пригрівся,й розбудили мене прикордонники.у вагоні вже нікого не було,тож я спросоння вистрибнув на сніг,побачив знак “прикордонна зона – кпп”й чесно почимчикував туди.– доброго ранку, це кордон?– а ви куди?– через кордон.– що, пішки?– ну а як?– тут тільки поїздом.– так я вже приїхав.– та нє, тут тільки міжнародними.от бля.як виявилося, до автомобільного кпп ще п’ять кілометрів.я через поле потеліпався стежкою до траси.невдовзі було видно тільки собачі сліди.“мда, хитрий і підступнийя все ж обрав маршрут”, – подумав собі.втім, я таки доваландав до траси,обтрусив сніг зі штанів,дійшов до останньої передкордонної зупинки,бо ж пішки пхатися через кордон і тут зась,та й сів на автобус до Хелма,повний місцевих українців,які постійно курсують цим маршрутом,никаючи між сидіннямита провозячи до Євросоюзу – який жах!наші дешеві цигарки й горілку.на кпп доблесні прикордонники пропустили всіх без проблем.звичайно, всіх, окрім мене.– це вас на кордоні вранці бачили?– (а я їбу) може й мене.– і що ви там робили?– (бля) шо. вийшов з дизеля, зайшов на кпп.– (гортає паспорт) куди добираєтеся?– до Нью-Йорка.– що, до Нью-Йорка – дизелями?– ...– (довго гортає паспорт. нарешті, з сумнівом) гаразд, вертайтеся в автобус.фухх... аж нарешті рушили.і проїхали аж цілих 50 метрів.зайшов інший пагранєц, бля.– хто тут Антон Чап’як?– (бля-а-а-АА!)– до начальника кпп.словом, на цілий автобус лише в мене не було контрабанди,але тільки мені було надано честьзаповнити митну декларацію.ну так, про всяк, бо ж хуй його знає, цього підозрілого типа.цілий автобус рідних дрібних контрабандистів обговорював мене,коли я повернувся.– что с етім?– нормально, пропускай!зате потім я таки долучився до банкрутства ЄС,провізши блок сигарет, щоб якась жіночка вписалась у квоту.у Хелмі наш водій сказав,щоб я “не вийобувався” з автостопом.прогулявшись порожнім тихим містечкомпід лапатим снігомі знову відчувши самотність,я вирішив послухатися поради,тим більше, як виявилося – для студентів у Польщі є знижкинавіть на приватні маршрутки.– а єжелі єстем студентем украінскім?– фшистко єдно, студент єст студент.(зі щоденника)За моїми спостереженнями та розповідями дівчат, у яких я жив – можна виділити дві польські мови.Одна – та, яку ми зустрічаємо в підручниках і якою поляки звертаються до незнайомих людей: підкреслено ввічлива й навіть манірна. “Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам”. Інша – та, якою вони розмовляють поміж собою. І якщо в письмовій мові найпоширеніше слово – “тані”(дешевий), то в усній це “курва”.Оскільки ж поляки знають і власні нецензурні слова, й російські, то слухати їхні розмови дуже цікаво. Особливо тому, що на собі ти їх не відчуваєш – різноманітні завернуті звороти й завороти є тільки засобом експресивності, а до сторонніх людей мовці ставляться дуже культурно.У Любліні вчиться багато близьких і далеких знайомих. Ось, отримав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендію близько 300 євро, з них 110 іде на кімнату гуртожитку, 2х3 метри (там на підлозі у спальнику ночую і я).Решти якраз вистачало б на харчі, якщо не їздити додому. А, є ще один пункт витрат. Оскільки вивчити польську достатньо, щоб не просто розмовляти, доволі важко - українські студенти платять місцевим за перевірку й редагування своїх дипломних і курсових робіт.Враховуючи ці мінуси й те, що до стипендії два дні, живемо ми весело. За принципом: бомжуй із нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас. Я купую за два злотих щось до чаю, й це вже добре. Варимо макарони від організації “Карітас” із написом: “Продукт постачається в рамках програми: Їжа для найбільш убогих людей Європейського Союзу-2005. Не призначено для продажу”. Їмо та сміємося з себе. Отак: весела наука.Гуляю ввечерi Старуфкою (старим центром) і вкотре розумію, що спільна між старими містами Європи не тільки атмосфера: раптом відчуваю, що завернувши за два роги, вийду на львівську кав’ярню “Дзиґа”. Так і роблю – і справді, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якій у Львові був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей…так, у Любліні мене прихистила знайома знайомої,українська студентка.концтабір Майданек вразив поєднанням білого (засніжене поле)та коричневого (бараки) кольорів –це дуже передавало настрій.бракувало тільки чорних ворон і їхнього звукового супроводу.але я ними галюцинував.десь там ворони мусили бути…наступного дня я дістався Варшави, знову нормальним автобусом,і полетів до Нью-Йорка.^ До цього йшло давно: тягнулоу липні 2003 року ми з однокласником і двома подругамипішли у знаковий для мене тритижневий похід,який я досі називаю “кримська голодуха-2003”,за виразом цього однокласника.він був змушений просто з Роман-Кошаспускатися на трасу й автостопити назад до Києва,а ми продовжували подорож втрьох.мандрували від села до села вздовж моря,вчили окремі татарські слова,робили одне одному масажій намагалися не заходити далі.аж ось пройшли крізь казковий ліс,повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.наближався вечір.обходити стежками було далеко, чекати ранку – довго.– ми підемо в лоб! – сказала одна з дівчат.вона боялася висоти, проте була рішуча,бо батьки назвали її Вікторія.втім, піти в лоб не склалося.шлях ставав усе крутішим, ніч – усе ближчою,й до всього, почався дощ.тож розклали намет на схилі Намету.дощ перейшов у зливу, злива – у зливу.вода з Намету почала наповнювати намет,калюжа на дні перетворилася на ставок.вода не те щоб крижана, проте й не тепла.вертатися ж у темряві під зливою слизькими травами – уб’єшся.так, це була найхолодніша та найдовша ніч у юному житті. дівчата спершу притулилися з боків, а потім (знятий мокрий одяг і тремтіння) сказали “геть!” умовностям і вилізли на мене. я розчепірив ноги – по одному задку у вологих трусиках на кожному стегні, обіймаючи по одній голій спині кожною рукою – так і лежав: мокрий унизу, збуджений угорі.начебто непогано, проте немитість тіл у горах і вогкість незабаром далися взнаки.– ми гниємо! – напівістерично засміялася Вікторія.а з полотняного даху крапає вода. і жодної краплини сну.почав сіріти ранок. злива перейшла у зливу. „йдемо, вже не можу”. я склав намет, і ми почали сходити з Намету. але – ха-ха! – коли йдеш вгору, шлях один; коли ж униз – яким відрогом, між якими саме урвищами? а дощ іде. холодні осінні тумани спускають на землю свої мокрі коси.кілька помилок і повернень, кілька плачів і розпачів – усі троє спускаємося до струмка: вода завжди біжить донизу і, як пощастить, уже без обривів. але! – Вікторія боїться висоти. вагання, схлип, не дотягнулась до руки – хрясь! – і вона лежить унизу в багнюці, втиснена у глину рюкзаком, з розпластаними руками та ногами. страшно, але не можеш відігнати думку: “ги, черепашка”.– ффф... Вік’, ти жива?– %$#@^_!!– жива! – з полегкістю зітхнули ми двоє.утрьох шкандибаємо. холодні, задрипані, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, по коліна у воді струмка серед стрімких берегів – зате вниз, до людей!.. старий лісник вибігає з хати.– ану сюди! одяг – на піч! горілку – в рот!– та ми не п’...– вже!а потім троє мружилися на вогонь, сидячи у спідницях і шалях дружини лісника, із повними пузами теплого супу. літня жінка перевісила наше мокре вбрання надвір, коли визирнуло сонце.– ви не уявляєте, які ми вдячні вам!..– а знаєте, до нас багато приходить таких...– чайників?– ...ет, усе одно поїдете й забудете про нас.– нє! нє! ви що! нізащо! – навперебій.– ні? то й гаразд. може, колись і ви допоможете комусь. добро – це як естафета, яку люди мають передавати одне одному. за день одяг просохнув,дівчата поїхали до родичів,лісник і його дружина помахали вслід,а я пообіцяв Намет-горі ще видряпатися колись на неїта й пішов горбами вздовж моря.я думав. повільно, зате ж глибоко-глибоко!неначе молотом. ритмічно. через три дні зійшов на згаслий чорний вулкан.далеко внизу – спокійні темно-сині хвилі,над головою, шиєю й плечима – приємно-пекуче світило,й навколо тіла, у волоссі й вухах – потоки свіжого повітря.я видерся на край, у вічі прірві,розкинув рукиназустріч сонцю, морю, горам і вітрам,як ідіот,і відчував приблизно так: синє небо жовте винокульбабове листя в пелюстках трояндлежало під хмизом гарячого сонцяпоганство якого ловилось вітраминеслося по світу у музиці піснівіршах і сопілці що грали своїмисумними квітками на місяці плямилежали спокійно а повне колискамидихання море мовчало від хвилідо хвилі дельфіни стрибали пищалита чайки забрали весь хліб наче рибавпіймала собаку о бідний безногийщо просить на розі подати копійкучи гривню не в змозі нещасний комарикрозчавлений криком а в горах так тихопо-справжньому тихо і тільки струмок у якому холоднавода по трубі це акваріум мозку зате коли самто зникають спокуси і часом побути затьмарений досвідпітніє вулкан під яким лежить зеленьрозкинути руки летіти в безодню верхів’я орлидесять чорних по колу ховатись як здобичі дертись на гору побачити спекута дощ і пустелю котра з-під наметувистрибує дужо як коник-бугайякий б’є попід груди роздушеним м’ясом лежить на асфальті татарин не радитьущелини брати натомість бикитебе хочуть роздерти а ти хочеш житита мати свій сад і ліщинову хвірткукриницю джерельну ділитися з іншим і часом самомутим іншим ставати (Григорій) щоб мандриназавжди лишались і зорі гукалилетіти між ними а хмари й туманусесвітня подоба де хаос гармоніюсхоплює тихо в любові до всьогодо жінки де сонце та діти де скелій провалля суворість не дасть утопитизім’якнути глухо ходити це житилежати це спати мелодію гратинародну для себе для інших і фруктиі воду й гостинність тепло та притулокдобро не забути воно естафетащоб люди не впали не дати змалітионукам і дітям праправнуків лісу рожевих повітрях на інших світахне боятися смерті це зелень і хмариі знов-таки вітер під сонцем якенам дало світлохвиліпрожити любитивідчути хотітидозріти 2з вами був привид дві тисячі третього,в студії Антон Чап’як,і ми повертаємося до нашої подорожі.звичайно, в Штати теж просто так не в’їхав.про геморої на кордонах тут буде багато.а може, в минулому житті я був злим прикордонником,і тепер матінка-карма карає.– вперше до Штатів?– так.– пройдьомтє.з цілого літака, близько трьохсот поляків,українців, білорусів і росіян,чотирьох було “випадково відібрано”для більш ретельної перевірки.наскільки я зрозумів, двох із них –білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина – завернули назад.ми години дві сиділи в якійсь кімнаті,поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядомвивчали наші папери та заводили „обранців” з інших рейсів.нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхавіз першою не-журналістською візою в паспорті,вперше до Штатів,із дощовою плямою на фотографії,вислухали легенду про джерела фінансування,розпитали про плани на майбутнєй дали півроку.Аліса досі чекає.– welcome to the belly of the beast, –сміючись, вітає мене.який я був радий бачити її знову… ммм…наступного дня прилетіла німкеня Момо.спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,поки Аліса востаннє провідувала знайомих,потім я якось тактовно відмазався,втомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.кинувши виклик великому місту,пройшовся пішки від півдня островадо північного краю Гарлема й назад,стрельнув у Центральному парку самокрутку у бомжа.біля нього – кілька сумок і речі у візку з супермаркета.– ви також не місцевий? – питаю.– я в місті від кінця листопада.– подорожуєте?– так, – усміхається, – йду туди, куди мене покличе доля.– клас, мені теж подобається такий спосіб життя.– ну, це важко, й на тебе дивляться скоса... проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.він був приємний чолов’яга.я його заповажав.(зі щоденника)Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб відправляти статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжавойронкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.Чому нас із Момо постійно б’є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б’є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Прямо під знаком: Please give to charity. Just not on the subway (Будь ласка, займайтеся доброчинністю. Тільки не в метро). На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім:^ Have a good night in New York CityWhere the women are prettyAnd they all have jobs.на острові посеред хмарочосів чорні хлопці танцюють свої ламані танці – чорні, та вже не панські, а на волі. всі поспішають, жовті таксі сигналять, над головами – бистроїзні поїзди, літаючі тарілки, гвинтокрили. на таблицях залізних – назви всесвітніх установ. у центральному парку – білки, у кварталі театрів – білки, юрмою – люди всіх кольорів, відтінків шкіри та душі.на широкому шляху – протест. Stop bitching, start a revolution! – кричить людина. її не слухають. хтось bitch, хтось doesn’t give a damn – він поспішає в жовтому таксі. довкола чорні “право”охоронці з дубинами, щитами й перцем.пекуча порожнеча на місці Веж-Близнючок – неначе виразка на тілі острова. хтось cry, хтось bitch, хтось interested із фотоапаратом, хтось doesn’t give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край світу зазирає – чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine – кожному своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.(зі щоденника)На вихідних – акція протесту з приводу третьої річниці початку війни в Іраку. Ми йдемо подивитися на демонстрацію на Таймс-сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячі демонстрантів розділені поліцією на кілька секторів, кожен із яких перебуває в такій собі клітці. Аліса каже, що вони це називають the free speech cage – клітка для свободи слова. Ну, що поробиш – така демократія.Новоприбулі заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо істеричні промовці звинувачують Буша та віце-президента Чейні в брехні та смертях. При цьому всі демонстранти, з однаковими плакатами та символікою, стоять за парканами, як отара баранів, і час від часу вигукують “так, так!”, нічого не роблячи. Вони не можуть ані рухатись, ані йти вулицею, а просто скупчилися собі натовпом: місця рівно стільки, щоб люди стояли щільно.Чомусь мені здається, що в Україні міліцейські паркани в таких ситуаціях не простояли б і півгодини. Це розчарування, з великої літери Р. Як казав Ілліч: “Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь”.Дехто ходить із футболками в руках: Stop bitching, start a revolution. При цьому триває саме bitching (ниття). А футболки продаються туристам. Ми намагаємося стояти поруч і фотографувати, проте поліцаї штовхають нас уздовж вулиці. Keep going, folks. Або заходьте до наших кліток, або йдіть собі далі. Не дай Боже акція вийде за вказані нами рамки. А там кричіть собі, скільки влізе. При цьому по вулиці їздять машини, по тротуарах лазять туристи. Бридке враження.– ^ Це найгірша демонстрація, яку я будь-коли бачила, – каже Момо. Буе.ги, весь цей час, від України,я майже не курив,а особливо як побачив нью-йоркські ціни.– ні, та щоб я купив цигарки за шість доларів?це ж тридцять гривень! нізащо! no fucking way… нізащо...пачку мальборо, будь ласка....майже всі гроші ми з Момовіддали Алісі до спільного пулу.звичайно, моя частка найменша,але Аліса заспокоїла мене,що ми не гратимемо за “їхніми капіталістичними” правилами,що кожен розумієрізницю в доходах у різних країнах.ми кілька днів пожили в Алісиного дядькай подалися до Бостона.Сімон. один з основних персонажів цієї оповіді.коли я вперше побачив його на фото в імейлі,мені відразу щось штрикнуло.два відносно симпатичних поцанчеґа в одному човні.тоді була така фантазія, що моя тодішня дівчинатеж поїде з нами. ми навіть отримали штатівську візу обоє.втім, зараз ясно, наскільки нереалістично це було,щоб вона отак узяла й усе кинула.вона не поїхала, й підстави для ревнощів до Сімона зникли.но асадак-та астался :) але насправді він виявився мілєйшим чілавєкомі з першого дня мені сподобався своєю благодушністю.осад як мітлою змело.Сімон наполіг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,й сам мене завіз.на відміну від консульства в Києві, де сиділи українці,(посольства в Україні Мексика тоді ще не мала),бостонське виявилося дуже привітним.формально наче й ті самі вимоги –але, наприклад, “доказ платоспроможності” –це не офіційна довідка про зарплатню за останні піврокуй не виписка з банківського рахунку за два роки – а ксерокопія кредитної картки,яка в мене все життя була порожня,окрім сорока п’яти гривень стипендії раз на місяць.я подав документи на візу, яку мав отримати через шість тижніву Г’юстоні, що на Техащині.(зі щоденника)Разом із Сімоном нас зустрів Ел – здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому років тридцять, потім виявилося – 55. В першу ж хвилину він бере рюкзак Момо, щоб допомогти, й тут же рве випадково лямку, бо вона була надто тісна для його плеча. “О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!” – каже Ел.Він актор в одному з бостонських театрів, а також потужний поет і вічний комік. Коли щось його зачіпає, Ел може просто на вулиці заговорити римами. Я читав дещо з його інтимної лірики. Наскільки недосконало я знав англійську – але ці вірші мене якось зачепили. Кілька рядків постійно крутяться в голові:^ I wanna ride her roller coaster rainbowAnd penetrate her Milky Way...Іншого вечора йдемо в Лусі Парсонз. Це така собі книгарня в Бостоні, що діє на громадських засадах як неприбуткова організація та продає видання, присвячені соціальним проблемам і соціальній боротьбі. Сьогодні тут проходить зустріч із індіанцем із Мексики, зі штату Оахака. Альфонсо розповідає про те, що корінних мешканців часто експлуатують, користуючись їхньою неграмотністю, тим, що вони не знають іспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крім того, землі індіанців забирають, а далеко від міст немає навіть ЗМІ, які б могли це якось викрити.Фільму, який привіз Альфонсо, я, на жаль, не розумію, бо він без субтитрів. Натомість, друг Сімона – Педро — перекладає те, що сам Альфонсо розповідає після того. “О-о, це я му-ушу пе-ерекласти”, – хитає головою й повільно говорить Педро. – “Раніше різні племена збиралися на зустрічі, обмінювалися продукцією та разом танцювали... А те-пепер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-асні та-анці”.Педро дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традиційний мексиканський одяг. Він розмовляє з розстановкою, без поспіху та з таким акцентом, як у індіанських вождів у голлівудських вестернах середини двадцятого століття. Коли Педро починає свою повільну мову, він приковує увагу всіх.Після фільму прикочує на старезному велосипеді Ел і відразу починає без упину говорити віршами. Через швидкість, сленг і карибську вимову я розумію тільки половину з того, що він каже.В піцерії повний чорношкірий юнак намагається проповідувати нам: "Врятував Бог Мойсея, а місія його важлива, і випробував Бог Абрама, і кажу я вам: ідіть за Господом, знайдіть Ісуса, в наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Іову, й від кожного залежить, чи потрапить він до пекла, чи буде врятований..."– ^ Якщо вмієш так говорити, не треба працювати, – спокійно вставляє Педро. – Я пішов би в політику.Ел довго мовчить, але нарешті не витримує й починає відповідати. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмію красиво передати його ритміку, але звучить це десь так:– Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобі не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба вміти й слухати? Але ні, його несе... – Ел каже все це з ходу. Він і юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.^ Ми з Сімоном валяємося під столом.Педро й Ел – чудовий дует. Один дуже флегматичний, інший — аж надто енергійний (це у свої п’ятдесят із гаком). Вони дуже несхожі один на одного, і кожен поодинці – епічеський герой. А коли вони збираються разом... ех, це треба бачити й чути. Ел не замовкає та створює своїми промовами стійкий ритм, Педро вставляє короткі музичні фрази – джаз.***(із коментарів: karpenter)усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних знайомих )))америка, життєрадісні негри, говіркі незнайомці... я сьогодні йшов на роботу, проходив повз міліціонера, який щоранку стоїть на одному й тому ж місці. якби це була америка, ми б уже давно з ним віталися, й він казави би мені: хай, оліґ, зе спрінґ хез олреді кам, є? і сам би голосно сміявся )))а так я намагаюся просто не дивитися на нього“останні приготування” забрали майже місяць гггми вчотирьох жили у мами Сімона.давніше він купив для подорожі старий беушний фургонна ім’я Росінантнебесного кольору з біло-рожевими хмарками на боках.а, ще ж на вікні була геївська веселка,але нам порадили зняти її,щоб безпечно проїхати через південні штати :)Росінант, як вважалося, їздив на використаній рослинній олії,безкоштовно й екологічно.але до від’їзду ми випробували його лише кілька разіві на короткі відстані,переважно ж – бо в місті (така специфіка) –їздячи на дизелі.ми всі погодилися, що Росінант – більш ніж достатнійвнесок Сімона до фонду мандрівки.перший конфлікт відбувся – хто б сумнівався – через мене.залишившись на цілий день удома сам,я за книжками й інтернетомтупо зжер усі фрукти й овочі.все що в хаті.одвічна проблема вічного голоду.нема що їсти – то й нема. і не зважаю.зате ж як є! жертвами стають сирі продукти.“солдафонські замашки”, як казав один друг.уникнути проблеми зі співмешканцямивиходило тільки тоді, коли їх не було.ну або коли вони, як я, припасів у хаті не тримали.отака я падла.гм, одвічний голод має одну – лише одну – практичну користь.саме тому, що він усе одно вічний –не дуже помічаєш різницю між періодами,коли їжі вдосталь, і такими, коли її обмаль.ну, але загаломгрупова динаміка спершу розвивалася нормально.хоча вже в перші тижні намітилася тенденція.всі любили тендітну й тактовну Алісу.ми з Сімоном скентувалисяна ґрунті підлітково-скатологічного гумору,й потім виробили безліч інсайдерських жартів.Момо відзначалася політичною начитаністю,проте Сімон, і особливо я,якось почали уникати їїчерез її побутовий песимізм.Аліса ж любила всіх. вона така.(зі щоденника)27 березня 2006. мені сьогодні снилося,що Росія напала на нас на кордоні, й почалася прикордонна війна.мене разом з іншими послали на схід Луганської області.сніги.ми прориваємося, гірше озброєні, крізь російські позиції.глибокий сніг.я прорвався досить далеко й виявився відірваним від наших.встиг-таки вбити кількох нападників.провалився в яр, а зверху з’являється москаль у чорній формі й спокійно цілиться мені прямо в серце.я трохи повертаюсь, і дві кулі влучають мені в середину грудей.незважаючи на це, я повзу далі.і тут розумію, що вони б’ють нас усіх на нашій території.бо тільки в кінці я бачу — аж далеко попереду нарешті кордон.ще один москаль стріляє мені в серце, я встигаю повернутись,і ще дві кулі влучають мені в груди, зовсім близько до серця.я втрачаю свідомість.приходжу до тями від болю, в лікарні. самі росіяни відвезли мене до лікарні -і вже виявляється, що я на Марсі,з забинтованими грудьми. все болить.якось я втікаю та вертаюся назад на повітряній кулі.лечу над Ніагарським водоспадом і ледь не тону в ньому,але рятуюся, висячи на руках на самій кулі, коли кошик падає вниз.підтягуюся на мотузках і пролітаю прямо над водою. груди страшенно болять – посередині,там, звідки витягли чотири кулі від двох москалів – безпосередньо праворуч від серця.