Назва реферату: Енополітична карта світу XXІ століттяРозділ: НародознавствоЕнополітична карта світу XXІ століттяЖук П.,Мазур Н., Соломонюк Р., Турчак Р.http://svit21.narod.ru/ Історія свідчить, що найважливішою умовою самореалізації народу є його розвиток у незалежній національній державі. Створення та зміцнення національних держав є однією з основних тенденцій XX століття, яка має всі підстави зберегтися у XXІ столітті.Основні чинники глобальних процесівДля прогнозування змін на політичній карті треба виділити основні загальні чинники, які спричинюють і спрямовують геополітичні тенденції. Передусім необхідно прийняти певну концепцію щодо напряму глобальних процесів, які очікуються у XXІ столітті. В основі такої концепції ми бачимо чотири основні засади.1. Усі процеси в світі мають есхатологічне спрямування. Результатом цього має бути апокаліптичне завершення. Есхатологія загалом і передусім християнська есхатологія, якою ми керуємося, не дає ні конкретної форми, ні конкретної часово-просторової прив’язки апокаліптичного процесу. Очевидно, ми не можемо осягнути, наскільки тотальним буде знищення старого світу, наскільки радикальними будуть зміни і в яких сферах це насамперед проявиться. Зокрема, цілком можливо, ідеться не про повне фізичне знищення світу, а про докорінну зміну його духовних основ. Можливо, докорінність і руйнівність змін залежить від духовного рівня людства та сили позитивного начала в його діяльності. Це повністю відповідає призначенню пророцтв у християнстві. Згадаймо хоча б пророка Йону, пророцтво якого щодо загибелі Ніневії не збулося, оскільки ніневітяни послухалися пророка й покаялися за свої гріхи. У будь-якому випадку висновки про апокаліптичний вислід сучасної цивілізації мають не лише теологічні, а й науково-історичні підстави. Тому передапокаліптичні ознаки й аналогії задають напрям і властивості глобальних процесів, зокрема геополітичних.2. Політичні, економічні та культурні процеси у світі не містять у собі того, що задає їх спрямованість. Напрям цих процесів, як і тривала та стійка координація дій людей, задається ідеями, що формуються на духовному рівні. Тому конкретні ідеології в конкретних частинах світу та спричинені ними геополітичні процеси є наслідком взаємодії (точніше, суперництва) основних духовних систем. Різні духовні системи, що є системами взаємодії людей і народів зі сферою духовного, передбачають не лише різні, часто антагоністичні, форми такої взаємодії, але й зв’язок з різними, зокрема протилежними між собою, основами цієї сфери. Крім того, основні сучасні духовні системи відповідають різним етапам духовного розвитку людства. Взаємодія духовних систем, основами яких є релігійні системи, виявляється у взаємодії морально-етичних принципів, культур і цивілізацій. Разом із тим у процесах і суперечностях міжнародної політики проявляється й боротьба ідей, що безпосередньо пов’язані з різними духовними системами. 3. Матеріальною складовою рушійних сил геополітичних процесів є боротьба за ресурси. Ресурси Землі (мінеральні, аграрні, енергетичні, водні, комунікаційні, територіальні тощо) розподілені нерівномірно, до них різні умови доступу, вони використовуються нерівномірно в часі й, що найважливіше, розподіл ресурсів зовсім не відповідає розподілу населення. Тому переважна частина ресурсів зосереджена на малозаселених територіях, населення яких не потребує швидкого їх використання. Проте на це претендує населення інших, густозаселених територій, причому між різними територіальними та соціальними групами густозаселених місцевостей існує активна та жорстка конкуренція щодо цього. Боротьба за ресурси була одним з основних геополітичних чинників протягом усієї історії людства. Проте тепер, очевидно, розпочався новий етап цієї боротьби, пов’язаний з безпосередньою загрозою виснаження багатьох важливих ресурсів, відсутністю вільних територій на суходолі, дедалі негативнішим впливом вичерпання ресурсів та інших результатів людської діяльності на рівновагу природних процесів, що несе очевидну загрозу глобальних катаклізмів. Це зумовлює необхідність глобального регулювання споживання ресурсів. Проте різні геополітичні сили зацікавлені в різних правилах і нормах такого регулювання. Це спричинює перетворення боротьби за ресурси в боротьбу за способи регулювання споживання ресурсів. 4. Історія людства є передусім історією народів, а основним результатом діяльності народів є їхні культури. Хоча культури народів інтенсивно взаємодіють, вони не містять внутрішніх джерел взаємного антагонізму. Культури народів не борються між собою, а, взаємно доповнюючи одна одну, становлять основний здобуток світової цивілізації. Оскільки основою народу є його культура й між культурами народів немає антагонізму, антагоністичні стосунки не є невідворотною особливістю взаємодії народів. Найліпші умови розвитку культури одного народу не лише не суперечать найліпшим умовам для розвитку іншого народу, але й сприяють їм. Перехід від боротьби до співробітництва вказує на новий рівень національно-культурної зрілості народів. У таких умовах виникає можливість суттєвого наближення до одночасно оптимальних умов розвитку всіх народів. Політично такі умови можуть бути реалізовані лише в незалежних національних державах (причому національні держави розглядаємо не як етнічно цілком однорідні, а як такі, що ґрунтуються на національній культурі певного народу). Процес становлення незалежних національних держав є основним процесом, що формував політичну карту світу XX століття й продовжуватиме формувати політичну карту в XXІ столітті.Глобальні тенденції та процесиУ XX столітті політично й економічно домінуючі позиції у світі займали країни західної цивілізації. Проте силовий баланс між цими країнами суттєво змінився: замість європейських країн, які мають стійку духовну й етичну основу, пов’язану переважно з традиційним християнством, на першу позицію вийшли США, де такої основи з глибоким історичним корінням немає. Водночас в духовному середовищі США переважають модерністські та неканонічні течії християнства і, крім того, сильні позиції мають інші духовні системи. Це призвело до значного послаблення духовно-етичної основи всієї західної цивілізації. Сильні економічні й політичні позиції виявилися неврівноваженими сферою духовності та моралі. Вислідом цього стало домінування моралі «суспільства споживання», яка фактично відкидає абсолютні духовні цінності, а етичні норми зводить до забезпечення тимчасового балансу інтересів індивідів переважно в царині матеріального. Це призводить до деморалізації, деінтелектуалізації та культурної деградації суспільства, ознаки чого проявляються все гостріше.Відвернути деградацію західної цивілізації можливо лише за умови духовної цілісності, яку можна забезпечити лише на основі традиційної духовності та моралі. Активізація релігійної діяльності в європейських країнах, зокрема в Центрально-Східній Європі, яка повернулася до західної цивілізації[1], свідчить, що традиційні християнські церкви в Європі мають для цього достатній потенціал. Необхідною умовою збереження та посилення позицій західної цивілізації є повернення її силового центру в Європу. Така тенденція вже виявляється, зокрема, в різнобічній консолідації європейських країн та інтеграції в Європу країн колишнього комуністичного блоку.Одним з наслідків кризи духовності є надмірне споживання матеріальних благ населенням розвинених країн і багатими верствами інших країн. Велика конкуренція у сфері матеріального виробництва, засилля реклами, культивування псевдовартостей «суспільства споживання» ведуть до виробництва та споживання продуктів матеріальної сфери в значно більшій кількості, ніж це потрібно для гармонійного життя людини та нормального функціонування суспільства. Це спричинює швидке вичерпування ресурсів і розширення зон, несприятливих для проживання людей.Катастрофічні наслідки процесу вичерпування ресурсів і руйнування природного середовища в глобальному масштабі можуть проявитися раніше, ніж відбудеться відродження духовності й буде створено дійові всеохоплюючі механізми зупинення згубного процесу на загальносвітовому рівні. Тому швидким і ефективним способом обмеження процесу вичерпування ресурсів є збільшення суверенітету над ними саме того населення, яке найбільш залежне від стану територій, де знаходяться ресурси, тобто яке живе безпосередньо на цих територіях. Повне управління ресурсами в межах національних держав, народи яких сформувалися на територіях, де проживають і які вважають ці території не лише найбільшою матеріальною цінністю, але й джерелом своєї культурної ідентичності, може ефективно захистити ці території і перешкодити інтернаціональному необмеженому вичерпуванню ресурсів. Потреба в суверенітеті над ресурсами на територіях зі значною часткою корінного населення пришвидшить рух недержавних народів до незалежності, а на колонізованих територіях може спричинити формування нових етнічних спільнот, які активно претендуватимуть на створення незалежних держав.Розвиток засобів комунікацій та інтенсивний інформаційний обмін призводять до протилежних за спрямованістю наслідків для культур народів. З одного боку, це взаємодоповнення і взаємозбагачення культур, а з іншого — витиснення національних культур псевдокультурними сурогатами, що мають добрі умови для виникнення через поверхове сприйняття й еклектичне поєднання різнорідної інформації. Перше сприяє національно-культурній зрілості народів та їх культурно-інформаційному структуруванню. Друге гостро ставить проблему захисту культур народів, їхньої національно-культурної ідентичності. Причому це актуально не лише для народів, які не мають власної державності чи нещодавно одержали таку державність і перебувають під великим впливом колишніх метрополій, а й для розвинених держав, що не так давно самі були метрополіями. Адже в більшості цих держав проблема захисту мови, національної культури, традиційного способу життя стає дедалі гострішою. Всі вони потерпають від транснаціональної інформаційної експансії. Крім того, дешева робоча сила із менш розвинених країн, переважно колишніх колоній, не несучи значних культурних цінностей (відірвані від етнічної основи, вони не мають можливостей для розвитку), швидко сприймає інтернаціональну псевдокультуру й, використовуючи її як засіб самоствердження, розкладає і витісняє з ужитку елементи національних культур народів розвинених країн. Тому проблема захисту й розвитку національних культур стає щораз актуальнішою для всіх народів. Ефективно розв’язати ці проблеми можуть лише національні держави. Як показує історичний досвід, будь-які інші варіанти в найліпшому разі дають лише тимчасовий ефект.Тенденцією XX століття, яка продовжиться і в столітті XXІ, було посилення всебічної взаємопов’язаності країн і народів. Будь-які загострення в екологічній, соціальній, економічній сферах, не кажучи вже про військову, в одній країні негайно стають болючими проблемами цілого регіону. Тому відповідальність держав за стан на їхній території вже не може бути лише індивідуальною, адже наслідки дуже суттєві й для інших. Це стає потужним стимулом щонайактивнішої регіональної співпраці країн. Регіональна співпраця породжує регіональні інтереси, які часто суперечать інтересам інших регіонів. Крім того, країни одного регіону поєднані спільною історією, близькі за культурами, переважно сформовані під впливом однієї духовної системи, мають близькі стратегічні інтереси. Суперечності, які виникають між країнами одного регіону, ослаблюють позиції всього регіону, і користь від перемоги однієї із сторін у таких суперечностях загалом менша, ніж втрати, яких зазнає ця країна внаслідок послаблення позицій регіону. Тому суперечності між регіонами починають бути значно суттєвішими від суперечностей між сусідніми державами.Людство накопичило великий потенціал руйнування. Тому зростає роль системи забезпечення глобальної стійкості та стабільності. Саме така система спроможна достатньо ефективно розв’язувати проблеми, що виникають унаслідок міжрегіональних суперечностей, забезпечуючи баланс регіональних інтересів. Проте внаслідок високого технічного рівня і доступності засобів руйнування (ця доступність зростає попри різні обмеження передусім через низький духовний та етичний рівень політичних еліт з одного і через продовження науково-технічного прогресу — з іншого боку) дедалі більшу небезпеку для загальної стабільності становлять локальні конфлікти, зокрема внутрішні соціальні й етнічні конфлікти в країнах. І якщо соціальні конфлікти піддаються ефективному й повному врегулюванню в межах певної країни, то джерела етнічних конфліктів у багатонаціональних державах зникають лише після геноциду чи асиміляції недержавних націй або з утворенням незалежних національних держав. Крім того, етнічні конфлікти всередині країн часто стають основними чинниками загострення міждержавних стосунків.Отже, забезпечення глобальної стійкості неможливе без повної та безумовної реалізації прав народів на самовизначення аж до створення суверенних національних держав. Ідеальним є такий стан, коли кожен народ має свою незалежну державу на своїй історичній території. Проте насправді дуже неоднозначно можна трактувати як поняття народу, історичної території (яка може вважатися такою одночасно для кількох народів), так і поняття самої незалежної держави. Це породжує значні суперечності під час реалізації прав народів на самовизначення. Крім того, процес створення незалежних держав має протікати в умовах максимальної стійкості та стабільності, щоб не стати детонатором глобальних катастрофічних процесів. Особливо це стосується суперечностей щодо історичної території між уже державними народами. В цьому разі за умови демократичного устрою існують досить ефективні механізми забезпечення інтересів корінних національних меншин без перегляду міждержавних кордонів. Тому можна прогнозувати зміну кордонів у таких випадках лише за наявності й інших суттєвих причин державної нестійкості. Інша проблема в наближенні до ідеального стану пов’язана з різною зрілістю народів і наявністю чи відсутністю в них соціальної структури й інших передумов, необхідних для функціонування незалежних держав. І якщо в народів, що активно борються за самовизначення, таких проблем нема, то малочисельні народи, особливо в країнах так званого третього світу, до середини XXІ століття часто ще не будуть готові до створення суверенних держав на національній основі.Окремий випадок — населення колонізованих територій, де частково чи повністю асимільовані корінні народи. Територіальні, історичні й етнічні особливості цих територій зумовлюють формування стійких культурних відмінностей, певної специфічної ментальності їхнього населення, що дає основу для формування новітніх етносів (чи протоетносів). Причому межі територій проживання цих етносів не завжди збігаються з існуючими міждержавними кордонами. Особливо це стосується великих країн, різнорідні умови на територіях яких перешкоджають формуванню єдиних консолідованих етносів. Процес розділення таких країн може особливо прискоритися економічними суперечностями між різними їх частинами. Тому процеси регіональної сепарації, які вже спостерігаються у великих країнах американського континенту, мають тенденцію до дальшого значного посилення. Цьому процесу суттєво сприятиме перехід від двополюсного до багатополюсного світу. Адже боротьба проти спільного ворога вела до об’єднання, й наддержава була найефективнішою формою такої боротьби. За відсутності спільного сильного ворога відпадає потреба в об’єднанні населення з суттєво різними інтересами та культурними особливостями.Отже, однією з основних тенденцій XXІ століття має бути розпад імперій і національно неструктурованих держав та утворення на їхньому місці незалежних національних держав. Тому, крім міжрегіональних суперечностей, які відповідають новій багатополюсній структурі світу, основна суперечність перехідного процесу до становлення системи національних держав ґрунтуватиметься на корінних відмінностях між стратегічними інтересами наддержав, які пов’язані зі старим політичним устроєм світу, та середніми національними державами, які зацікавлені у якнайшвидшому становленні нового устрою.Методичні основи прогнозних рішеньПозаяк основою для створення етнополітичної карти світу є конкретні прогнозні рішення, необхідно визначитися з певним загальним алгоритмом прийняття таких рішень. Щодо кожної конкретної території (такими територіями будемо брати сучасні держави) ці рішення повинні дати відповіді на запитання:Які етнодержавні утворення прогнозуються на цій території на середину XXІ століття, тобто чи залишиться держава єдиним етнодержавним утворенням на її сучасній території, чи вона розділиться, чи об’єднається з іншими; що є етнічним субстратом кожного з утворень і, відповідно, яка його орієнтовна назва?Де передбачаються межі цих утворень?Які населені пункти, найімовірніше, будуть столицями цих утворень?Основними підставами для прийняття прогнозних рішень є етнічні, культурні, історичні, економічні, природно-географічні особливості територій і народів. Для прийняття певного прогнозного рішення розглядаються:теперішня етнічна ситуація в країні та регіоні;можливі міграції, що здатні повпливати на етнічну ситуацію;закономірності періодичних піднесень-спадів у різних сферах для країн чи регіонів;теперішня політична, економічна та соціальна ситуація та прогноз її розвитку; об’єктивні інтереси населення територій і різних його соціальних верств, передусім еліти.Конкретні варіанти розвитку подій переважно не розглядаємо, оскільки до певного закономірного результату можна йти багатьма шляхами, які прогнозувати значно важче, ніж кінцевий результат. Конкретні шляхи вказуємо лише в окремих випадках для ілюстрації принципової можливості певного результату.Оскільки процеси розвитку етносів, що є основною підставою для прогнозування, в різних регіонах відбуваються по-різному, виділимо три типи територій, для яких характерні різні прогнозні тенденції.Тип 1. Території, де проживають давно (переважно в середні віки) сформовані етноси на своїх історичних територіях. Ці етноси мають мову, виражені особливості культури та ментальності. Географічно це: вся Європа (включно з європейською частиною Росії); Азія без Південного Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії), Далекого Сходу, Дагестану, Філіппін і східної частини Індонезії; Африканський Ріг, Південно-Африканська Республіка та Мадагаскар. Тип 2. Території, в основному населені малочисельними етносами переважно на своїх історичних землях чи етносами, що перебувають у стадії формування з родоплемінних утворень. Географічно це: більша частина Африки (крім півночі, крайнього півдня та Рогу), Дагестан, Філіппіни, східна частина Індонезії, Нова Гвінея, Океанія.Тип 3. Колонізовані території, на яких корінне населення переважно асимільоване, витіснене чи знищене. Географічно це: Америка, Південний Сибір (за винятком Бурятії, Туви й Хакасії), Далекий Схід, північна (арабська) Африка, Австралія і Нова Зеландія.Відповідно до вказаних типів територій використовуємо такі закономірності для прогнозування виникнення етнодержавних утворень і зміни меж між ними.Тип 1. А. Розпад штучних поліетнічних утворень — для теперішніх країн, на території яких є корінні народи, що не мають власної держави, виявляють (чи виявляли в XX столітті) прагнення до незалежності чи автономії, є достатньо чисельними чи територіально виокремленими для формування повноцінної держави. Етнодержавні межі формуються на підставі адміністративного поділу теперішніх етнічних територій. З територій цих одиниць у виняткових випадках виключаються штучно приєднані території інших тепер недержавних народів чи штучно приєднані території домінуючої нації, якщо ці території для неї історичні й на тепер вона там становить однозначну більшість. Додатково може бути включено етнічні території, що є історичними, прилягають до основних виділених і мають достатньо активні історичні міста, тісно пов’язані з цими територіями, чи такі великі міста є в основній виділеній території.Б. Приєднання історичних частин країн, що були штучно виділені з етнічних територій під час здобуття незалежності країни, і в яких тепер ведеться активна боротьба за приєднання до своїх національних держав. Межі формуються аналогічно до А.В. Приєднання історичних етнічних територій, що входять до складу імперій, котрі розпадаються, чи інших країн з активними джерелами нестабільності за відсутності колективних регіональних гарантій непорушності кордонів чи за умови активної боротьби корінних меншин проти дискримінації. Крім того (за винятком територій з дуже потужними етнічними центрами), приєднувані території мають бути територіально суміжними з основними державами. Межі формуються аналогічно до А, проте приєднуються лише ті частини території (за адміністративними границями), де існує відповідна етнічна більшість, яка в XX столітті активно виявляла прагнення до возз’єднання. Якщо частина етнічних територій вже державного етносу належить іншій національній державі, яка є достатньо стабільною, здатна забезпечити нормальні умови розвитку етнічних меншин і тісний зв’язок їх з національною державою свого етносу, а також має сильну регіональну систему непорушності кордонів, то зміна етнополітичних меж не передбачається.Тип 2. A. Межі етнополітичних утворень залишаються незмінними у випадках, коли вони переважно збігаються з етнічними межами чи з великими природними розділювачами (море, великі ріки й озера, гірські хребти), причому останнє — за умови достатньої етнічної спорідненості відділеної частини етносу з оточенням для можливого влиття в єдину націю чи за наявності достатньо великих і активних центрів для формування окремої нації.Б. В єдине утворення може об’єднуватися група етнічно споріднених етносів, що історично не мали власних держав і не мають достатніх умов для формування повноцінних незалежних держав (малочисельність, некомпактність, етнокультурна неконсолідованість, повна економічна залежність від сусідів, відсутність деяких з основних соціальних верств), території яких тісно пов’язані географічно, історично, економічно і між якими нема стійких історичних антагонізмів. Зокрема, некомпактністю може бути розсіяність і неприв’язаність до певної території. В новоутворюваній державі має бути єдиний великий культурний і економічний центр тяжіння. Етнополітичні межі формуються на підставі адміністративних меж (якщо вони переважно збігаються з етнічними), географічних ліній розділу, історичних меж (кордонів колишніх держав, якщо вони в основному збігаються з етнічними), економічно-культурно-комунікаційних меж зон тяжіння. В. Достатньо сформовані етноси, які можуть створити повноцінну державу, виділяються в окремі утворення, якщо існує хоча б одне активне джерело етнічної сепарації в теперішній державі. В окремі утворення виділяються етноси, які в минулому вже мали власні держави чи які мають достатню соціальну структуру, однозначно мовно й культурно ідентифікуються, мають економічні та комунікаційні умови, достатні для функціонування держави. Межі цих утворень формуються як і у варіанті Б, але з більшим акцентуванням етнічних та історичних меж. До цих утворень в окремих випадках можуть приєднуватися малочисельні споріднені неантагоністичні етноси, що є недостатньо сформованими чи не мають можливостей сформувати окремі етнодержавні структури.Г. Існуючі держави розпадаються, якщо вони не можуть бути консолідовані в єдину державу відповідно до Б і якщо в них є достатньо активні центри сепарації чи потенційні економічні або географічні сепараційні підстави (природні багатства, розділеність), чи великі етногенетичні, культурні або історичні відмінності. Розпадаються також теперішні держави, з яких виділяються нові держави відповідно до В. Розпадаються й держави з кордонами, які дуже не відповідають етнічним межам і в яких є джерела напруженості чи етнічні антагонізми хоча б середнього рівня. Об’єднуватися можуть етнічно однакові частини різних держав, що розпадаються (чи етнічна частина держави, що розпадається, приєднується до рівноетнічного державного утворення), якщо в цьому етносі є активний консолідаційний рух або між частинами немає значних природних меж та приблизно рівноцінних культурно-економічних центрів, або такі центри взаємно доповнюють один одного. Етнополітичні межі під час розділення-об’єднання формуються аналогічно до Б.Тип 3. A. На окремі етнодержавні утворення розпадаються великі держави, на території яких існують хоча б кілька великих культурно-економічно-комунікаційних центрів тяжіння чи окремі частини яких суттєво відрізняються колонізаційно-етнічно чи культурно-історично. Відповідні частини стають новими етнодержавними утвореннями. Їхні межі формуються на підставі етнічних та адміністративних меж, меж територій корінних етносів, зон тяжіння, природних географічних розділювачів, історичних меж. Відповідно до цього можуть об’єднуватися й адміністративні одиниці. Процеси формування нових етнодержавних утворень супроводжуються процесами формування нових етносів (чи протоетносів) у цих утвореннях. У формуванні нових етносів на колонізованих територіях найбільше значення має етнічний склад колонізуючого населення, культурні особливості корінного населення та нові культурні особливості соціуму, консолідованого спільною територією, економічними й історичними чинниками. Важливим стимулом для консолідації населення певної території та створення на ній окремого етнополітичного утворення можуть стати спільні соціально-економічні інтереси, що суперечать інтересам більшості населення теперішньої країни. Проте необхідною умовою цього має бути існування хоча б мінімальних етнокультурних підстав для відокремлення.Б. Середні держави можуть розпадатися, якщо немає активного процесу їх консолідації в єдину націю та за наявності умов, аналогічних до А. Можлива також сепарація територій з переважно корінними етносами, якщо вони достатньо чисельні й мають історично-державні прецеденти. Досить імовірними можуть бути процеси успадкування новими етносами культурно-історичних надбань корінних народів. Це, з одного боку, приводить до зміцнення таких держав, а з іншого — до можливого відокремлення територій з іншою історично-культурною основою.В. Невеликі держави є достатньо стійкими стосовно етнотериторіальних змін. Ці зміни можливі лише за наявності глибоких етнічних суперечностей, що періодично переходять у відкриті конфлікти. Об’єднання невеликих держав малоймовірне, позаяк за час їх існування сформувалися власні владні еліти, яким зовсім невигідне таке об’єднання. Крім того, дедалі більше виділяються історично-культурні особливості населення цих країн, унаслідок чого виникають і зміцнюються нові етноси. Інтеграційні процеси активно проявляються в економічній сфері та у формуванні регіональних політичних союзів, що не зачіпає етнокультурної сфери й не веде до суттєвого обмеження суверенітету у внутрішніх проблемах.Вказані закономірності не є абсолютними, тому в кожному конкретному випадку враховуватимемо й інші чинники, що можуть повпливати на етнополітичні процеси.Міграції, що можуть впливати на етнічну ситуацію (класифікуємо за причинами):а) перенаселення і брак ресурсів;б) наявність малозаселених територій з великими ресурсами;в) традиційні міграції Старий Світ 0 Новий Світ;г) репатріація;д) соціально-економічні міграції.Вважатимемо достатньо імовірними міграції, зумовлені поєднанням хоча б двох з указаних причин. Під час розгляду міграцій у зв’язку з перенаселенням розглядається прогнозований стан.Географічна конкретизація цих типів міграцій:а) джерела: Західна і Південна Європа (передусім Італія, Велика Британія, Німеччина, Бенілюкс), Японія, Центральний Китай, Ява, Бенгалія, долина Ґанґу, Філіппіни; крім того, джерелами можуть стати неперенаселені території, в яких прогнозується інтенсивний ріст населення: Середня Азія, Центральна Європа;б) кінцеві території: Сибір, Австралія, Канада, Південна Америка, Аляска, Гренландія, Антарктида;в) Європа 0 Америка, Австралія; Азійське тихоокеанське узбережжя 0 Америка;г) кінцеві території: Ізраїль для євреїв; Сибір для тюрків;д) Африка, Азія 0 Європа, Америка; проте для такої міграції прогнозуються великі обмеження, крім того, населення, що мігрує, не має повної соціальної структури, воно схильне до асиміляції і в кінцевих точках переважно втрачає основи етнічної ідентичності.Періодичні піднесення-спади визначаються індивідуально для кожної країни чи регіону. Відповідно до них визначаються імовірності розширення чи зменшення територій держав, консолідаційних процесів чи розпаду за час від початку до середини XXI століття. За цими імовірностями (називатимемо їх історичними імовірностями) оцінюється правдоподібність виникнення нових етнополітичних утворень і змін меж між ними.Вплив теперішньої політичної, економічної та соціальної ситуації та її прогнозованих змін, а також об’єктивних інтересів населення територій і різних його соціальних верств на прогнозні рішення переважно виявляється в тому, що з різних можливих варіантів обираються ті, які є найреальнішими з огляду на вказані чинники.Російська Федерація Після розпаду Радянського Союзу Росія вийшла зі свого стабільного стану, який формувався протягом віків. Основною ознакою цього стану було те, що Росія була метрополією великої євразійської імперії. Номінально російський народ був імперським, хоча фактично він використовувався переважно в ролі колонізуючої маси, а важливу роль у забезпеченні стійкості імперії відігравали тюркські народи та українці, які, збалансовуючи та стримуючи одні одних, зміцнювали імперію. Після відокремлення України й Середньої Азії та Казахстану баланс в імперії порушився. За відсутності механізму самозбереження дезінтеграційні процеси наростають і нема значних етнічних сил, які б стримали їх. В інтереси тюркських народів теперішньої Російської Федерації та євреїв не входить існування стійкої Росії. Тюрки (насамперед татари) бачать потребу та можливість утворення власних етнічних держав, а євреї, розуміючи нереальність достатньо стабільної імперії в нових межах, прагнуть максимально використати теперішню ситуацію у своїх, переважно економічних, інтересах. Російський же народ у сучасних умовах здатний хіба що на безоглядну ксенофобію. Це лише прискорює розвал держави, в якій становище цього народу на етнічних землях є гіршим від становища національних меншин, а на колонізованих землях — досить нестійким. Катастрофічною є для етнічних росіян і демографічна ситуація. За чисельністю населення в Російській Федерації росіяни стають національною меншістю, причому їх частка знижується дуже різко. Так що у власній сепарації об’єктивно зацікавлені й самі росіяни (московити). Особливо прискорюють дезінтеграційні процеси в Російській Федерації економічні проблеми. Кланізація призвела до фактичної відсутності єдиної системи управління. У суб’єктів державної влади кланові інтереси та впливи явно переважають загальнодержавні. Причому замість кланових інтересів все більше домінуючими стають регіональні, які значно стійкіші й мають широку соціальну базу. Інтенсивній регіоналізації Росії сприяє економічна, політична й етнічна ситуація. Неефективність централізованості в економіці очевидна, а замінника економічному адмініструванню, який міг би утримати в рамках єдиного економічного комплексу величезну, переважно слабо розвинуту територію нема, і в найближчі десятиліття він з’явитися, очевидно, не зможе. Особливе значення для політичної децентралізації Росії має проблема суверенітету над ресурсами. Адже за її позитивного для регіонів розв’язання в гіршому випадку — владні групи, а в ліпшому — населення регіону стали б володіти величезними багатствами. Це більш ніж достатній стимул для боротьби за суверенітет, тим більше що йому вже не протидіє жодна об’єднавча ідеологія. Зростають різнопланові суперечності між центром та регіонами, а в європейській частині — між двома центрами: Москвою та Санкт-Петербургом. Ці суперечності стають дедалі принциповішими й непримиреннішими. Зокрема, в основі суперечностей між Москвою та Санкт-Петербургом — протиріччя між різними ментальностями, між імперією та демократією, між азійським і європейським вибором. У Росії фактично вже немає значних сил, які об’єктивно зацікавлені в централізації, а та централізація, в якій зацікавлена Москва — привілейоване супермісто, на яке працює вся імперія, — в майбутньому нереальна, позаяк немає вже тих ідей, сил і структур, які б забезпечили це. Особливе місце у процесі розвалу Російської Федерації відіграє Північний Кавказ. Раніше цей традиційно антиросійський багатонаціональний регіон утримувався в Росії завдяки підтримці народів Закавказзя, для яких далека Росія була добрим союзником проти близьких і агресивних Туреччини й Ірану. Проте посилення в недалекому минулому Росії та ослаблення Туреччини і частково Ірану змінило ситуацію. Для цих народів небезпечнішою стала вже Росія, що й спричинило їхню боротьбу за повну незалежність, яка, як відомо, виявилася досить кривавою (події кінця 80-х — початку 90-х років XX століття в Баку, Тбілісі, Сумгаїті; спровоковані не без участі Москви війни в Карабаху, Абхазії, Південній Осетії). Тому Грузія, Вірменія, Азербайджан вже перестали бути російськими союзниками, а без їхньої зацікавленості та підтримки володіння Росії над Північним Кавказом просто не має сенсу. Тому з цієї найслабшої ланки Російської Федерації і почався її розвал. Стримування ж Північного Кавказу лише призводить до збільшення його дезінтегруючого впливу на інші регіони. Виходячи з аналізу ситуації в Росії, можна дійти висновку про те, що відбудеться сепарація не лише її національних частин, але й компактних економічно зв’язаних територій з певними сформованими власними інтересами, культурними особливостями та ментальністю. Прецедентами цього є відокремлення від Британії населених переважно вихідцями з неї Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а від Іспанії — її колишніх колоній в Америці. Отже, прогнозуємо розділення цієї країни (чи навіть вже тепер напівкраїни, оскільки уряд у Москві має далеко не повний суверенітет над її територією) на кілька десятків етнодержавних утворень, більшість з яких має національну основу (хоча перевага титульної національності зовсім не обов’язкова), а етнічною основою інших є колонізуюче населення з переважно російським та частково українським корінням, яке за кілька поколінь прижилося в регіонах, сприйняло певну частину культури й історії корінних мешканців і в якого сформувалися певні регіонально-субетнічні поведінка й інтереси. Досить сильно пов’язані з Москвою області європейської частини залишаться в Росії, а північноросійські землі з найменшим впливом тюркського етнічного елементу об’єднаються навколо Санкт-Петербурга. Розглянемо детальніше кожну з територій Російської Федерації. Відповідно до наведеної в методичному коментарі класифікації, в сучасній Росії є всі три типи територій. Тип 1 — вся європейська та азійська частина, крім Південного Сибіру, Далекого Сходу і Дагестану. Особливе місце в цьому типі територій Росії займає Північно-Західний регі