Реферат по предмету "Разное"


XX. Соборність

XX. Соборність Український народ завжди прагнув бути об’єднаним, єди­ним і неподільним. Бо “собором”, – як каже прислів’я, – “і чорта поборем”. На відміну від Наддніпрянщини, для захід­ноукраїнських земель, які з другої половини XVIII ст. перебу­вали в складі Австрійської імперії, зміна етновизначального терміна не була пекучою історичною потребою. Це ж стосу­валося і “Срібної землі” (Закарпаття). На західних землях серед населення побутувала свіжа пам’ять про княжу добу, не переривалися традиції Руської церкви, затрималися архаїчні прикмети мови, тут непорушно зберігався у повсякденному народному слововживанні споконвічний етнонім “русин”.У багатій історичними традиціями Галичині, яка здавна із своїм центром Львовом виступала в ролі другого, після сто­личного Києва, культурного осередку українського народу, перехід на етнонім “українець” розтягнувся більше ніж на півстоліття.Для Відня ні сам етнонім русин, ні малозрозуміла австрій­ським німцям руська мова загалом не становили якогось підви­щеного інтересу – германізація русинів після “Весни народів” вже не входила в його плани. Розвиток історичних процесів по обидва боки від річки Збруч, яка ділила територію нашого народу на російську й австрійську займанщини, виявив їхню несхожість. У той час, коли в Росії душили найменші прояви українського відродження, під Австрією національно-культурне і політичне відродження Галичини починає вільно розвиватися від 1848 р., від знесення панщини. Проте в умовах бездержав­ності здійснити перехід переважно селянського населення західноукраїнських земель на новий етнонім було складним завданням. Треба було здолати опір консервативних, упертих і затятих галицьких русинів, а також опір державної адмініст­рації Галичини, яка перебувала тоді у ворожих польських руках. До того ж у цю справу активно втручалася царська охранка, підтримуючи розкольницьку течію в суспільстві, відому під назвою москвофільство. Стрижнем усієї діяльності москвофілів була якраз боротьба з новим етнонімом “украї­нець”, бо основою москвофільської ідеології була повна негація національної самостійності українського народу. Проте їх зусилля були марними: “Традиційно відомі як руси­ни, або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, то була реакція на хибний і образливий ярлик “малоросів”, вигаданий для них царатом. (Українець – це просто політично свідомий рутенець). Культурне пробудження українців великою мірою було стимульоване поетичною творчістю Тараса Шевченка (1814–1861), політичне пробудження набрало темпу наприкінці сторіччя. В Росії українці зіткнулися з ре­жимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за реґіональну російську меншину і дозволяючи їм лише одну релігійну конфесію – російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну та політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву укра­їнців. На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою”1.Оскільки перехід до нового етновизначального терміна був рухом суто ідеологічним, то очолити його мала інтелігенція. Для цього потрібна була генерація політичних та ідейних провідників, що цілеспрямовано і незламно повели б народ за собою. І така генерація інтелектуалів у слушний час з’явилася на галицькій землі. Із плеяди тодішніх славних національних лідерів, які “перехрестили” галицьких русинів на українців, достатньо вибрати лише три постаті: це – історик Грушевський, письменник Франко, митрополит Шептицький. Для сучасників ці геніальні особистості, якими міг би пишатися будь-який європейський народ, вважалися найвищими авторитетами. Саме вони остаточно схилили терези на користь етноніма “українець”.У російській історіографії до сьогодні побутує уявлення, що перехід на новий етнонім у Галичині був здійснений зав­дяки австрійсько-католицькій інтризі. “Відень і Ватикан пос­піхом готували Галіцію на роль “українського П’ємонта”, перетворюючи русинів (самоназва галичан до початку XX ст.) в українців, вносячи лозунг всеукраїнської єдності, обіцяючи в майбутній війні відрив Малоросії від Росії”1. Як бачимо, ро­сійські історики такі поняття, як патріотизм, національна сві­домість, стосовно українців не беруть до уваги. Скрізь вони до сьогодні здибають лише інтригу і змову чужоземців.У Галичині якийсь час вживалися паралельні терміни: Русь-Україна, русько-український або українсько-руський. Вперше їх вжив 1866 р. Павлин Свєнціцький, потомок гетьмана Вигов­ського, у редагованому ним журналі “Sioło”, говорячи про присвячення цього журналу “справам людовим українсько-руським”. Повний заголовок журналу був таким: “Sioło. Pismo zbiorowe, poświęcone rzeczom ludowym ukraińsko-ruskim”. У першому зошиті, який з’явився в липні 1866 р., у “Вступному слові” редакція підкреслила: “На просторі від Балтійського моря до Чорного, від Кавказу поза Карпати бачимо осілий п’ятнадцятимільйонний народ, що говорить одною мовою, що має спільні звичаї і обичаї, скрізь вірний своїм традиціям і одну леліє надію”. За свідченням І. Франка: “Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін “українсько-руський”1. Саме для означення соборності П. Свєнціцький, який підписувався псевдонімом “Павло Свій”, вжив хоронім Україна-Русь “для протиставлення до назв Велика Русь та Білорусь. Це його новоутворення відразу якось не прижилося – тільки завдяки працям Михайла Грушевського та Івана Франка стало загальновизнаним у науковому та публіцистичному стилях української мови”2. Про заслуги П. Свєнціцького в роз­витку національної самосвідомості галицьких українців пише чимало дослідників3. Разом із Свєнціцьким піонером впрова­дження у Галичині терміна “український”, поряд зі словом “руський”, був один із засновників “Просвіти”, священик Сте­фан Качала. 1871 р. П. Куліш та І. Пулюй видали “Новий Завіт” у перекладі “мовою русько-українською”. М. Грушевський назвав свою фундаментальну працю “Історією України-Руси”, а І. Франко написав “Нарис історії українсько-руської літера­тури до 1890 року”. Паралельні терміни набирали щораз шир­шого розповсюдження. У позацензурному женевському жур­налі “Громада” 1880 р. була опублікована “Програма” за підписами М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, в якій, зокрема, проголошувалося: “Україною ми звемо всю сто­рону від верху р. Тісси в теперішнім Венгерськім королевстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в тепе­рішнім Російськім царстві, – від верху р. Нареви на півночі до Чорного моря на півдні, – ось усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою. В цій стороні найбільша частина всіх здобувачів, – се б то хліборобів і робітників, – українців. Напроти того, велика частина чужинців: поляків, жидів, німців, венгрів, москвинів… Тепер власне ці чужинці, котрих наслали на Україну ті держави, що до них пристали, панують над українцями”1.Попередньо згадувалося про те, що створена у Львові 1848 р. “Головна Руська Рада” звернулася із маніфестом до на­роду, висуваючи ідею соборності всіх русинів на всіх етнічних територіях. У жовтні 1885 р. у Львові утворилась “Народна Рада” – політичне керівництво галицьких народовців з Юліа­ном Романчуком на чолі. З ідейного погляду вона була продов­женням “Головної Руської Ради”. Програма “Народної Ради” підтверджувала ідею соборності, вносячи характерні терміно­логічні корективи:“Ми Русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20 ти міліонового, маючи за собою тисячилітну минув­шість історичну, – народу, що, утративши самодіяльність дер­жавну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікаєся прав самостійного народу, – як первісні жителі Руси галицької, котру по розборі Польщі при­лучено до Австрії, на основі давніх претенсій корони угорсь­кої, – найшовши в державі австрійській, перше з волі монархів австрійських, а відтак силою конституції, услівя до свобідного розвою національного – придержуючи ся серед теперішніх обставин державно-політичних заявлень програмових: “Ради народної руської” з року 1848 го, перших загальних зборів “Народної Ради” з року 1888 го, руських народних послів станових з року 1890 го і руських послів Ради державної з року 1891 го постановляєм:І. Хочемо всесторонного і свобідного розвою нашої руської народности, яко самостійної народности словянської...”2.Незабаром, у жовтні 1890 р, в Галичині засновано нову по­літичну партію під такою назвою: “Руско-українська радикаль­на партія”. Соборницька ідея знайшла своє відображення і в програмних засадах київського “Братства Тарасівців” 1893 р., де, зокрема, записано: “Для нас сьвідомих українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Ро­сийська однак нам рідні”1. Після величавого соборницького святкування сторічного ювілею (1898 р.) появи “Енеїди” Котля­ревського, в якому брали активну участь галичани і буковинці, “наступило також устійненя в означуванні назви нашої нації: замість “русский”, “руський”, “Русин”, “Русь” самочинно волею нашого народу прийшло до уживання: “українсько-руський”, “українець” і “Україна-Русь” як перехід до “український” і “Україна”2.З 90 х рр. XIX ст. в Галичині та на Буковині почала з’явля­тися низка історико-публіцистичних розвідок, велика кількість статей у часописах, популярних серед народу календарях про необхідність прийняти новий соборний етновизначальний термін. Через широку мережу читалень “Просвіти”, школу і навіть через проповіді патріотичних священиків ширилося знання про новий етнонім. Патріоти розуміли, що спільний етнонім був для українців надзвичайно потрібен. “Однак приживався він з великими труднощами, і цей процес тривав доволі довго. В підавстрійській Західній Україні ініціаторами переходу з назви “русини” на назву “українці” були наро­довці”3. Добре прислужилися справі щорічні березневі заходи на честь співця України Шевченка. Культ Шевченка, що виник тоді в Галичині і поширився по всій Україні, був не культом особи, “а культом ідеї, що лежить в основі нашої національної свідомості”4. У святкових доповідях з цієї нагоди, в тій чи іншій формі, звучала назва “Україна”. Ось типовий уривок з однієї із таких доповідей: “Нашому народови, розділеному кордонами, присвічує Шевченків геній як досвітня зірниця. Дивлячись на ту зорю – споминаючи Тараса – українці по сім і по тім боці кордону улітають в думках в країну його ідеалів – почувають себе ближчими, ріднішими, чують ту саму кров у жилах, почувають прилив національної енергії і сили – і вірять твердо, що прийдуть щасливіші від нас покоління, сповнять цілий заповіт нашого генія, а тоді спомя­нуть його в обновленій вольній Україні!”1.У своєму знаменитому зверненні до молоді Іван Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями, не га­лицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів”2.Авторитетна серед народу Галичини греко-католицька церква активно сприяла зміні етноніма. Галицькі москвофіли з того приводу звинувачували митрополита Шептицького в тому, що він “ворожий російському народові”, дорікали за заміну слова “русский” словом “український”3.Поступово галичани приймали соборні терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Збірник інформаційних, публіцистичних і програмово-теоретичних матеріалів “Гро­мада” (Женева), відзначала, що вже “з 1861 р. в Галичині з’явився цілий гурт молодих студентів, названих українцями, народовими або мягкими русинами, котрі казали, що галиць­кий народ однакий з українським в Росії”4. Один з тих нових патріотів О. Барвінський у своїх підручниках для учительських семінарій і гімназій Галичини “ввів назву українсько-руський”1. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Ро­сією”2.Заходами українців з Києва 1873 р. у Львові засновано Наукове товариство ім. Шевченка. На зразок Академії Наук Товариство видавало авторитетні наукові “Записки” (ЗНТШ). 1902 р. редакція ЗНТШ виступила з такою заявою: “Офіци­яльна назва, прийнята в видавництвах Наук. тов. ім. Шевчен­ка та і в значній частині иньших видавництв, – “Україна-Русь” або “Русь-Україна”, “Українсько-руський”, в значінню ук­раїнська Русь, український Русин, для відріжнення від иньших Словян, що прикладають до себе руську назву – Руси Москов­ської, Білої. Там, де непорозумінню нема місця, може бути уживана для короткости проста назва Русь, Русин. Проте “ук­раїнський”, поки ще не утерлося вповні в значінню националь­ної назви, може де що дивно звучати, приложене до часів давнійших, але для новійших часів вповні може уживатися в значінню “українсько-руський”. Для тіснійшого означення нашої Руси слово “український” вповні надається, бо як раз з “українською” частиною нашої території й народа звязаний найяснійший проблиск нашої национальної сьвідомости й народньої сили (в XVII в.), тому воно й було від початків нашого відродження уживане в літературі. Нині воно уже усьвячене нашою культурною істориєю”3.1907 р. після виборів серед послів до Віденського парла­менту, виникла суперечка, як назвати свою репрезентацію: руська, малоруська чи українська? Перемогла назва українська.Великого розголосу набула тоді книжка Л. Цегельського, написана в соборному дусі. Зокрема, в ній писалося: “Наші за­кордонні браття в Росії мусіли занехати ім’я “Русь” і “руській”, а прийняти ім’я “Україна”, аби тим способом відріжнитися від “Русских” (т. є. Москалів). Ні, ми Галичане не можемо відречи­ся від імені “Русь”, “Русин”, так як уживають їх в слові і письмі, добре знаємо, що ті слова значат то само, що “Україна” і “ук­раїнський”. Ми знаємо, що Русь і Україна то все одно, що то одна і та сама земля, так само як Русини і Українці то один і той же народ”1.Для західноукраїнських вчителів був випущений спеціаль­ний номер педагогічного журналу із тлумаченням потреби змі­ни етноніма. “Коли ми бажаємо бути одною нацією з одною мовою, то мусимо уживати й одної тілько національної назви. Щоби се сталося, потреба вже раз увести у школу й уряд один загальнонаціональний термін: “Україна”, “українець”, “україн­ський”, а давний полишити тим чим він був і є, себто історич­ним терміном”2.Процес переходу до спільної назви гальмували, розгорнув­ши бурхливу діяльність, різноманітні таємні і явні агенти царської деспотії. У хід пустили все: підкуп в якнайширшому розмірі (рублів не шкодували), обіцянки, шантаж, а також вербування невігласів-ідеалістів типу отця І. Наумовича. Оста­нні, впавши в “москвобєсіє”, як ведеться, були найнебезпечні­шими. Один із стовпів москвофільства, згадуваний о. Наумович, постійно виступав проти терміна “українці” і проти українсь­кого фонетичного правопису: “Фонетику котрою издается орган Просвиты “Правда”, уважаю за найтяжшую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу”1. Невдоволений ідейним розвитком галицького суспільства, Наумович емігрував у Росію, де незабаром, гірко розчарований в царській дійсності, помер з розпуки. Охранка, проте, для нових галицьких адептів “єдіной, нєдєлімой” грошей не шкодувала. Так вдалося, не без допомоги поляків, створити в австрійській тоді Галичині вже згадувану москвофільську партію, що надовго розколола га­лицьке суспільство на два ворожі табори. Москвофільські партійні функціонери, так само, як пізніше закордонні комуніс­тичні функціонери, перебували на повному фінансовому утриманні Росії. Взагалі москвофільський рух мав слабенький зв’язок з народом і виступав переважно як рух клерикальний. За поданням жандармського управління царський уряд фінан­сував їхні газетки “Слово”, “Пролом”, “Новий пролом”, “Чер­воная Русь”, “Галицька Русь”, “Галичанин”. В утвореній 1875 р. “Комиссии по украинофильской пропаганде в южных губерниях России” було вирішено “підтримати видавану в Галіції і направлену вороже українофільству газету “Слово”. Назначити газеті, хоча б невелику, зате постійну субсидію”2. Священик російського посольства в Австрії М. Раєвський, видав, наприклад, закарпатцю А. Добрянському 15 тис. гульденів на москвофільські цілі3. Названі газетки, що ви­ходили в різний час, поборювали українське національне відродження, прославляли царську деспотію і особливо запекло виступали проти етноніма “українець”. Зі шпальт тих газеток пішли гуляти по світу такі, наприклад, недоречності, що “тепер русини в Галичині почувають себе вже не русинами, а росіянами”4. Інший запеклий москвофіл, Мончаловський, зміщував етнонім в площину поліційну, зробивши донос, що, мовляв, українство “схиляється перед польсько-жидівсько-німецькими соціалістами”1.Боротьба між українцями (народовцями) і москвофілами отруїла на довгі роки (практично до 1918 р., ремінісценції тривали й довше) громадське життя в Галичині. Вирішальну роль у тій боротьбі відіграла, як уже було зазначено, проблема етноніма. Москвофіли, спекулюючи традиційними для західних українців етнонімами “русин”, “Русь”, доводили згідно з бажанням своїх хлібодавців, що він тотожний до назв “рус­ский”, “Россія”. Народовці заперечували таку лжетотожність. Дивно, але М. Драгоманов став на бік москвофілів. Він пере­робив старий Кривоносівський марш “Гей не дивуйте, добрії люди…”, з надією що він стане українським гімном:З північною Руссю не зломим союзу:Ми з нею близнята по роду...Ти, Русин північний, оден із всіх братівВелике зложив государство2.Драгоманов наводить декілька вельми плутаних і, головне, неправильних в історичному плані аргументів на користь “москвофільської” тези. Попри те, заслуговує на увагу глибоке розуміння М. Драгомановим важливості проблеми етнонімів. “Тут зустрічаємо уперед усього точні праці, з термінологією, прийнятою до цього у галицьких народовців, по котрій літе­ратура російська є синонім великоруської і єсть через те щось не тільки одмінне, але і противне до літератури малоруської, або як кажуть у Галичині, руської. Ця термінологія має свій корінь у тій ріжниці, котру у Галичині проводять між Руссю, а Росією. Питання про цю ріжницю дуже важне, бо з тієї формули, яку про це діло поставимо, виходять преважні виводи, торкаючі не тільки усі літературно-культурні діла ве­ликого краю од Карпат до Уралу, але навіть і політичне життя цього краю”1.Варто тут також згадати етнонімічні вправи “полуукраїнця”, за його власними словами, або, як його свого часу називали, “бандерівця в літературі” О. Солженіцина2. В українофобській статті “Як нам облаштувати Росію?” він робить таке “одкрове­ніє”: “В Австрии в 1848 галичане еще называли свой нацио­нальный совет – Головна Русская Рада”. Наприкінці 1993 р. Солженіцин опублікував підбірку статей на “украинско-русские темы”, де, зокрема, свою хворобливу українофобію знову обгрунтовує етнонімічними аргументами3. Він не розуміє, що “Головна Руська Рада”, створена в Галичині 1848 р., – це не “Главный Русский Совет”, а руська мова галичан – не “русский язык”, і русин – зовсім не “русский”. До речі, Солженіцин у шовіністично-імперській статті “Як нам облаштувати Росію?” із пафосом повторив старі білогвардій­ські наміри з 1919 р. розділити Україну на “Новоросійську Область” (Таврія, Катеринославщина, Херсонщина) і на “Харківську та Київську області”4. І це той самий Солженіцин, що писав: “Нації – це фарби людства; зникнуть вони – людство стане таким же сумно одноманітним, як коли б усі люди прийняли б однакову зовнішність і однаковий характер. Безсумнівно, що зачин існування племен – в Замислі Творця. На відміну від будь-яких людських об’єднань та організацій – етнос, як і сім’я, як і особистість, не людиною вигаданий. І має не менше органічних прав на існування, ніж сім’я і особис­тість. А нація – ця ж сім’я, лише наступного рівня і обсягу: і її теж скріпляють неповторні внутрішні зв’язки – спільна мова, спільна культурна традиція, спогади про спільну історію і завдання на майбутнє. І чому ж самозбереження нації гріхов­не?”. Гарно сказано, але чомусь для Солженіцина збереження української нації і її етнічної території є гріховним.Достойну відповідь Солженіцину дав довголітній україн­ський політв’язень С. Караванський. “Про русских та руських. До Вашої зауваги, що 1848 р. галичани називали свій орган Головна Руська Рада, треба додати, що термін руський мав поширення в мові аж до 1916 р. Але окупація Галичини 1916 р. російськими військами і заслання Митрополита Андрея Шеп­тицького разом з низкою руських діячів на Сибір остаточно переконали галичан відмовитися від стародавнього імени руський, аби в термінологічному відношенні не складати одного цілого з імперськими русскими.Отож у цій словесній самообороні українців завинила зов­сім не Австрія, а та ж таки російська імперія. Якби українці зберегли своє предковічне ім’я (як це зробили закарпатці), їм важко було б обстоювати свій руський образ, на цей раз од відторгнутих свого часу північних братів – сучасних русских. Крок цей і собі мав би викликати захоплення: стародавній народ, який свого часу перетяв шлях ордам Батия до Європи, поклав на вівтар національного рятунку своє тисячолітнє слав­не ім’я! Чи багато в історії таких прикладів! Я не виключаю, що коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє без­смертне руське ім’я, яким його записано і в “Слові о полку Ігоревім”, і в літописах Нестора”1.Остаточно нова соборна назва прийнялася на всій україн­ській території лише на початку XX ст. “Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назви: український, українець, Галицька або Західна Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті”1. Необхідна була, як бачимо, тривала, копітка, виховна робота в соборному напрямі. “Багато наших людей називають себе русинами, або руськими. Це дійсно є наша стара назва, бо й край наш називався Русь. Але ця назва тепер не зручна, тому що руськими стали називати себе москалі; вони присвоїли собі цю нашу назву, хоч є зовсім іншим народом, ніж ми. А що вже віддавна наша земля називалась також Україною і люди наші українцями, то і ми мусимо вживати тільки цієї назви”2. У вже згадуваному зверненні до галицької молоді на початку XX ст. Іван Франко закликав: “Перед українською інтелігенцією відкривається тепер задача – витворити з ве­личезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”3.Переломним моментом для утвердження етнотопоніма “Україна” й етноніма “українець”, “українка” стала Перша світова війна. Як ми вже говорили, Росія здавна готувалася до імперіалістичної війни з Австрією, “щоби визволити своїх братів з під австрійського ярма. Тими братами мали бути чотири мільйони українського населення Галичини й Буко­вини”1. Звичайно, існують різні версії про причини російсько-австрійського антагонізму, що в остаточному результаті ви­кликав Першу світову війну. Однак однією з головних причин була, безперечно, українська проблема. “І доки живе Галичина, доки в Галичині триває під опікою конституційної Австрії український народний рух, доти не задавить його Москаль і на Україні російській та не вспіє спинити його зросту. Ось чому Москаль хоче дістати Галичину у свої загарбущі руки. Москва хоче задавити наше народне життя в Галичині, щоби від Галичини не зайнялась ціла Україна. Москва хоче здобути Галичину, щоб здавити на віки наш нарід. Тому Россія зачала війну з Австрією”2. На самому початку війни в серпні 1914 р. в Австрії була створена добровільна військова формація під назвою Українські Січові Стрільці (“Усусуси”), які своєю кров’ю скріплювали соборний етнонім.У липні 1915 р. група українського парламентського пред­ставництва Галичини звернулася до австрійського уряду з меморандумом про вживання в урядових актах національної назви “українці” замість “рутенці”. У “Меморандумі” йшлося про те, що назва “русини” (точніше, її латинська транскрипція “Ruthenes”) була прийнята австрійським урядом як націо­нальна назва українців, які ввійшли до складу Австрійської держави. Основним аргументом тут послужила національна назва греко-католицької церкви. Прийнята назва мала один важливий недолік – вона була майже ідентичною з поняттям “росіяни”. На цій подібності назв, говориться в меморандумі, галицькі москвофіли будували свою теорію про “единый и неделимый русский народ”. Якщо в мирний період двояке трактуваня національного імені викликало непорозуміння локального характеру, то в умовах війни це призвело до тра­гічних наслідків. Тому “Меморандум” констатує, що назва “русини” не може більше служити для національного озна­чення українського народу. А всі національно свідомі україн­ці по обидва боки кордону відтепер будуть вживати в науко­вих працях, публіцистиці та іншій літературі лише назву “українці”1.Перед тим (1914–1917 рр.) політичні діячі з підросійської займанщини утворюють на Заході впливову пропагандистську організацію – Союз визволення України (СВУ). Роль СВУ в поширенні термінів “Україна”, “українець”, зокрема на східно­українських землях, була значною.Наприкінці Першої світової війни українські революційні маси несподівано сказали тут своє вагоме слово. “Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а євреї в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, що має назву Україна”2. Боротьба за волю привела до того, що назва “Україна” знай­шла тоді своє формальне завершення проголошенням Україн­ської Народної Республіки 20 листопада 1917 р. і Західно-Української Народної Республіки – 1 листопада 1918 р., а також соборними актами від 22 січня 1918 р. і 22 січня 1919 р. Тими актами “назва Україна та український стверджується офіційно як у внутрішньому, так і в зовнішньому міжнарод­ному вжитку”1.На відміну від білогвардійських політиків, більшовики швидко зрозуміли силу пробудженого українського народу, що знайшло своє відображення у такій заяві: “Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее право требовать федеративных отношений признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают”2.За Берестейською угодою від 9 лютого 1918 р. офіційно визнали назву держави “Україна” радянська Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. За міжнародним Ризьким договором, укладеним 18 березня 1921 р., назву “українець” визнано “як одиноку і всенародну” замість таких інших давніших назв: 1) руської, 2) русинської, 3) полуднево-руської, 4) малоруської, 5) малоросійської, 6) українсько-руської, 7) русько-української. Прийнявши новий етнонім, народ стрімко відроджувався. “Люди, які ще вчора не знали, що вони українці, нині признавали себе до української нації та ставали до активної боротьби за її волю. Живий факт укра­їнської державности мусів переконати найбільших малоросів, які мали отверті очі і незасохлі серця. Цим фактом москво­фільський табір був розтрощений, і його сила розплилася на очах, як дим”3.Таким чином, терміни “Україна”, “українець”, “українсь­кий” мусили визнати навіть вороги. Щоправда, шовіністична білогвардійська контрреволюція вперто не визнавала терміна “Україна”. “Главноначальствующий Полтавською, Катерино­славською і Харківською губерніями ген. Май-Маєвський заборонив українську мову викладати в школах і видав спе­ціальний наказ “о малорусском языке”, в якому знищено саме слово “український”, як ненависне московському чорносо­тенству”1. У шовіністичному засліпленні “білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; сам термін “Ук­раїна” був вичеркнутий з російського лексикону”2. Як відзна­чали учасники революційних подій 1917–1921 рр., “в імперія­лістичних своїх стремліннях намагалась Російська держава знищити також і саме ім’я і душу українського народу: його мову, звичаї та культуру”3. Для недолугих керівників “Бєлой Россії” боротьба з етнонімом “українець” закінчилася повним ідеологічним та мілітарним крахом.Про нехіть і російських більшовиків сприйняти нові терміни спостережливо свідчить у спогадах “батько” Махно: “Там, куда меня направила барышня по особому пропуску, помещался секретарь ВЦИКа Советов… Он переспросил меня:– Так вы, товарищ, с юга России?– Да, я с Украины, – ответил я ему.…Секретарь замолк на минуту, а затем принялся расспра­шивать меня о настроении крестьян на “юге России”, о том, как крестьяне отнеслись к немецким армиям и отрядам Цент­ральной Рады, каково их отношение к советской власти и т. д.Затем он позвонил куда-то по телефону и тут же предло­жил мне пройтись в кабинет председателя ВЦИКа товарища Свердлова.Мне показалось, что Свердлов глубже заинтересовался тем, что в действительности происходило на Украине за последние два-три месяца. Он сразу выпалил мне:– Товарищ, вы с нашего бурного юга?”1Однак, щоб утриматися при владі, більшовики змушені були проголосити т. зв. “Українську радянську соціалістичну республіку”, визнати етнонім “українець”. Головною причи­ною перемоги більшовиків були голошені ними ідеали соціа­льної справедливості та національної свободи, зокрема право націй колишньої Російської імперії на самовизначення. Вони розуміли, за словами Сталіна, що не можна йти проти історії. “А недавно ще говорили, що Українська республіка і україн­ська нація – вигадка німців. Між тим ясно, що українська нація існує. Не можна йти проти історії”, – застерігав тоді Сталін2. Однак у термін “Україна” невдовзі більшовики внес­ли московський зміст “Малоросія”, а до слова українець – старий зміст “хохол-малорос”. “Українська Радянська Соціа­лістична Республіка є організована Москвою у формі окупа­ційної російської терористичної влади для систематичного народовбивства української нації і її державної ідеї. Вона виконує функцію насильного русифікатора української нації, її держави й нічого не має спільного з українством, з радами чи соціалізмом – вона має лише фонетичну назву нашої бать­ківщини: “український – Україна”. Ціль її є цілковито ясна: зрусифікувати українську націю, що говоритиме по-російськи у своїй власній державі, а термін “Україна” звести до гео­графічного терміну”3.Треба визнати, що значною мірою більшовицьким асимі­ляторам це вдалося: значна частина українців втратила рідну мову. Методи, якими це було досягнуто, відомі.Один з найкращих фахівців з історії Центральної і Східної Європи англійський історик Норман Дейвіс писав: “У 1932–1933 рр. в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінсь­кий режим запровадив штучно створений голодомор як час­тину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні, і люди були приречені на смерть. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і “класо­вого ворога”. Загинуло близько 7 млн. людей. Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, органі­зований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний”1.На відміну від більшості істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, які, за словами Я. Грицака, “зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори”2, але не здатні досліджувати московську політику геноциду стосовно українців, молоді українські історики щораз смі­ливіше порушують цю тему. Ось, наприклад, як вони пишуть: “Голодом і “розкуркуленням”, засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовано всіх членів Цент­ральної Ради. Усіх членів українських громадських організацій і партій (у т. ч. Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які складали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко пропущено – прошарок за прошарком – усе населення. Упослідок знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його час­тину. На розплід залишили покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з привезеним для здійснення радянської влади в Україні агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Одного тільки 1934 го у виморені голодом села східних областей України переселили 240 тисяч сімей з Росії – це називалося “допрісєленіє”.Так комуністи створювали “єдиний совєтський народ”, який і досі є. Ми й справді тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків українського народу. Наше суспільство має мар­ґінальний характер. Воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основи. Бути українцем досі непрестижно. Бо найбільші власники в нас – неукраїнці. Бо панівна культура й освіта – неукраїнська. Бо ЗМІ – неук­раїнські. Бо найбільша Церква – неукраїнська. Її прихожани моляться за чужого Патріярха, чужий уряд, чужу державу і перемогу чужого війська (в загарбницькій війні в Ічкерії!). На значних територіях України, в т. ч. у столиці, щоб бути українцем (принаймні послідовно говорити українською мо­вою) – потрібно неабияких психологічних зусиль”1.Для більшовиків визнання терміна “українець” було не чим іншим, як ідеологічним гримом і макіяжем. У рецензії на книжку В. Пристайка і Ю. Шаповала “Михайло Грушевський і ГПУ НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934” відзначається: “На людях ця влада імітувала “українізацію”, “інтернаціо­налізм” і “підтримку національних культур”, але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм традиційно імпер­ським категоріальним апаратом, у якому слово “українець” було абсолютним синонімом до слова “націоналіст” і, відтак, “ворог”2.Із 40 х рр. XX ст. термін “Україна” більшовики стали писати з обов’язковими ритуальними означеннями “Радянська Україна”, “соціалістична Україна”, “трудова Україна” і т. п., “наче б саме слово було чимось неясним, майже небез­печним”1. І ще одне: обов’язково вживалася васальна форма “на Україні” – замість державницької “в Україні”2. “Вживання прийменника “в” зі словом “Україна” у радянські часи ква­ліфікувалося як буржуазно-націоналістичне, і тут не допо­магало посилання на авторитет “революціонера-демократа” Т. Г. Шевченка, який писав:^ В Україну ідіть, діти,В нашу Україну3.Деякі авто


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Сейчас смотрят :

Реферат Банковская система СССР (Доклад)
Реферат Экономические теории денег и их современные модификации
Реферат Шляхи вдосконалення кредитної діяльності ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"
Реферат Центральный Банк Российской Федерации, его функции
Реферат Аналіз виховної роботи в школі за 2008-2009 н р
Реферат Свет в обезбоженном мире. Эстетическая концепция творчества Дамира Ишемгулова
Реферат Экономическая сторона рынка ценных бумаг
Реферат «Современная школа сегодня и завтра»
Реферат Банки (курс лекций)
Реферат Банковская система и малые предприятия
Реферат Экономические нормативы деятельности коммерческих банков
Реферат Банковское право(ответы на вопросы)
Реферат Доступность жилья как основной фактор спроса на банковские ипотечные кредиты
Реферат Особенности работы с табличным процессором Excel
Реферат Банковская система России. Роль центрального банка России