Іван Руснак,доктор педагогічних наук, професорЧернівецький національний університет імені Юрія ФедьковичаIvan Rusnak,Doctor of Pedagogics, professor Chair of Pedagogics of Chernivtsi National University named after Yuri FedkovychУДК 371.1Учитель – патріот, що жив життям дітей-горянTeacher-patriot who lived the life of the children-highlandersThe article is devoted to the pedagogical activity of the well-known teacher and public figure, the fellow-champion of the Ukrainian education and culture, the hot patriot of his native land – Mykhailo Lomatskyy.^ Key words: harmonious world, popular Pedagogics, environment, professional growth, teacher-patriot, Ukrainian teachers, Union of the Ukrainian youth.„Школа вчителем стоїть...” Ці пророчі, вистраждані серцем і розумом слова Івана Франка, що давно вже увійшли в скарбницю народної мудрості українців, як ніякі інші, характеризують стан освіти і подвижницьку працю її творців на Гуцульщині початку двадцятого століття. Вони ж можуть бути своєрідним епіграфом до життя і діяльності Михайла Ломацького та його книги „Українське вчительство на Гуцульщині” – надзвичайно цінного художньо-документального свідчення про отих „безіменних плугаторів”, отих „чорноробів учителів, що були, жили трудилися і зійшли зі сцени життя-буття, ніким не оплакувані й не оцінені”. А було їх близько сотні – „отих учителів-українців на Гуцульщині, тих, що взялися за важку працю нести світло правди й знання в темні закутини гір. Це вони будили Гуцульщину з вікового сну. Вони не жаліли себе й свого труду, щоб вивести гуцулів із духової темряви, несвідомості до світла, до знання, з темних закурених колиб вивести їх на сонце” [1, 9]. Написати так щиро й схвильовано, документально точно й художньо переконливо могла тільки людина, до глибини душі зачарована працею вчителя і життям-буттям господарів Карпатських гір, людина, добре обізнана з працею „ безіменних плугаторів”, що міцно тримали в руках плуги і, як завзяті, вперті й натруджені каменярі, й на хвилинку не випускали молотів із рук та безперебійно лупали ними скелю темряви... Власне, таким плугатарем, що засівав душі юних гуцулів зерном знань, мудрості, любові до людей і рідної землі, якраз і був Михайло Ломацький – учитель, громадський діяч, подвижник української освіти і культури, палкий патріот, що приніс „на вівтар батьківщини все, включно з своїми найближчими”... Народився Михайло Ломацький 23 листопада 1886 р. у Гусятині, над Збручем. Спершу вчився в учительській семінарії в Тернополі, а потім – в Заліщиках, де й здобув педагогічну освіту. Уже в студентські роки сформувався як національно свідомий українець, невтомний борець проти чужинського гніту й іноземного поневолення. У 1906 р., склавши випускні іспити в семінарії, енергійний, повний патріотичного запалу (саме так характеризує М. Ломацького відомий українсько-канадський педагог і його побратим Семен Фодчук) дістав посаду вчителя на Снятинщині. Шкільна влада перекидала його із села до села, і все це за його працю серед і для народу. Зрештою, опинився він під Чорногорою у забутому людьми і богом селі Голови (сьогоднішній Верховинський район Івано-Франківської області). Та гуцули полюбили вчителя, а він полюбив їх і віддав їм своє серце і душу. Був М.Ломацький людиною неспокійного духу. Не гнувся ніколи перед „сильними світу сього” і завше ставив їм чоло. Одним словом, як стверджують однодумці й сучасники, був непокірний, упертий і завзятий. Думки, слова і вчинки завжди гармоніювали в нього. А все тому, що ще в юності визначив такий девіз свого життя: „Для тебе, Україно, для тебе, народе, все: перший і останній віддих мій для вас”. Тож і старався, щоб слово чином віддалось. Особливо тут, у горах, де потреби ”письма” гуцул не відчував, а „учителем” для дитини були дєдя й неня. Як писав М. Ломацький, „що самі знали, те передавали дітям, а насамперед учили їх і наказували шанувати старі, прадідні звичаї і добре їх „сокотити”берегти. Їх наука була для дитини святою, їх заповіти – святощі, яких нарушити не було вільно. Життєвий досвід і традиція, передавані батьками дітям, це були великі ціннощі, а обов’язком дітей було не лише їх зберігати в собі, але й передавати їх далі, наступним поколінням” [1, 13]. Волею долі (і не тільки!) пірнувши у цей дивовижний, напрочуд гармонійно вибудований світ народної педагогіки, пізнавши його неписані, але від того не менш тверді й непорушні закони (правічні як самі Карпати), М.Ломацький добре усвідомив, що „школою для „гуцулєт” був родинний дім, його атмосфера і дух, що в ньому проживали”, й іншої школи вони не бажали, особливо тієї, де вчителями були наставлені владою „зайди” і всякі чужинці. Водночас зрозумів він й інше (швидше сприйняв душею, аніж розумом): так довго гуцули своїм питомим життям, своїми первісними звичаями-обичаями і побутом не втримаються, не проживуть. Тому прагнув прилучити їх до цивілізованого життя, до джерела знань і науки. І мав для цього не тільки завзяте бажання, а й відповідну освіту, досвід, уміння. Виробляв їх у щоденній праці над собою, у постійному самовдосконаленні, бо мав ще один девіз у житті (сформований уже в роки вчительської праці) – „Не зважай на врожай, сій жито, хліб буде!” – і користав з нього повсякчас. Джерелом його знань, його професійного зростання було насамперед довкілля – світ, у якому жив і творив, який безперестанку відкривав і осмислював, світ природи і людського життя. А ще... книги. За спогадами С. Фодчука, „читав він дуже багато. Мав бібліотеку, якої ніхто інший з українців, мабуть не мав на Гуцульщині. Вся українська література, від найдавніших до найновіших часів, була в нього. А надто вся світова література в різних перекладах. Був близько знайомий із В. Стефаником, М. Черемшиною і Л. Мартовичем. М. Коцюбинському і Г. Хоткевичеві помагав збирати на Гуцульщині матеріали для їхніх прегарних повістей. Знайомий був теж із М.Могилянським, І.Франком, В.Гнатюком і М.Крушельницьким. Листувався з М. Сріблянським (Шаповалом) і П. Богацьким, які видавали журнал „Українська Хата”. Дочка його Лідія, колишня студентка університету, позувала мистцеві-маляреві М. Новаківському до „Дзвінки”. З українських письменників найбільше цінив Т. Шевченка, І. Франка і В. Стефаника, і любив також світову, особливо скандинавську літературу” [2, 4]. Як досвідчений педагог розумів, що знати багато самому ще не досить, щоб бути справжнім учителем, наставником і порадником юних гуцулят. Тому-то й намагався по-різному дійти до їх розуму, до їхніх сердець. То ж досить часто йшов з ними в гори пізнавати навколишню природу чи на берег річки або приводив їх на дарабу, що, прив’язана до берега, чекала дощу. Читав уголос Шевченка й Франка. Майже кожний урок починав українською піснею. За власні кошти придбав мікроскоп. Ходив із школярами на весілля і похорон, влаштовував дитячі розваги й забави, тобто жив життям своїх учнів і їх батьків, світом їхніх радощів і тривог, успіхів і невдач. Навчав не тільки дітей, а й дорослих, бо хотів бачити їх, гордих, мужніх, сміливих гуцулів, ще й національно свідомими, непокірними перед чужинцями, ляшками-панками. Спілкуючись із відомими в Галичині педагогами, культурно-просвітницькими діячами, про яких уже згадувалось вище, М.Ломацький дійшов усвідомлення, що „школи по далеких закутинах гір, у присілках більших сіл закладено щойно за часів Польщі. Поляки ж страшно були завзялися на гуцулів. Задумали були при допомозі шкіл і польських учителів патріотів – шовіністів сполонізувати, а як що ні, так зовсім здеморалізувати й позбавити національної свідомості й гідності мешканців гір, гуцулів” [1, 16]. І ще він добре розумів, що австрійський уряд „хотів мати вчителів сервілістів і безхарактерних, які сліпо виконували б накази влади і до жодної „політики” не брались – за винятком виборів до сойму чи парламенту, коли то мали виконувати функції старостинських „наганячів-агітаторів”, чи, вульгарно кажучи, мали бути „виборчими гієнами” й „учителями хрунівства” (зради). За його переконаннями, „позасновувано там школи не з дбайливости про просвіту гуцулів і не з бажання дати гуцульським дітям можливість здобути освіту, – ні, ті школи засновано, щоб було куди запроторювати молодих учителів-українців, отих неспокійних і непокірних „духів”, які зганяли з очей сон косівсько-кутській „польонії” – старості, маршалкові повіту, уродовцям лісництва і всім іншим польським „панам”, що досі всю Гуцульщину безконкуренційно тримали в своїх руках” [1, 23]. А позаяк така політика, такий підхід до освіти його, свідомого патріота, що в національних справах не визнавав жодних компромісів, зовсім не влаштовував, ішов іншим шляхом до простого люду, до правди, до волі. І шлях той був насправді дуже тернистий. За просвітницьку діяльність, за пропаганду національної ідеї тричі заарештовували його поляки, а влітку 1920 р. сидів у коломийській тюрмі разом із гуцульськими повстанцями. Після звільнення із в’язниці шкільна влада намагалася вислати М.Ломацького за межі Гуцульщини. Староста з Косова писав до Шкільної Кураторії у Львові буквально таке: „Як длуґо Ломацкі бендзе у тутешних гурах, так длуґо нє моґєн одповядаць за спокуй на Гуцульщизнє”. Чимало зусиль і здоров’я довелося затратити патріотично налаштованому вчителеві, щоб хоч ще на якийсь час залишитися в улюблених горах, серед людей, до яких прикипів душею і серцем, задля яких невтомно лупав скелю темряви, гніту й зневаги. Та й не хотілося йому залишати таких же, як він самий, учителів-подвижників, колег, однодумців, яких на Гуцульщині ставало з кожним роком, незважаючи на реакційні, антиукраїнські заходи польського уряду, все більше і більше. Уже згодом, перебуваючи в еміграції, М.Ломацький добрим словом згадував про них, описував їх нелегку працю, їх многотрудне життя. Так, розповідаючи про вчителя Савкевича з Яворова, він з пієтетом писав: ”Ще й сьогодні Савкевич перед моїми очима як живий стоїть. Стрункий, високий, чорнявий, з буйною чуприною на голові, із стрічкою „Січ у Яворові” через плечі, з топірцем у руці. Не було в ньому ні крихітки панщизняно-рабської крови, якої немало ще плило в жилах деяких наших людей, – був він повний почуття людської і національної гідности. В ньому ні сліду покори, завжди неподатний і не вгнутий. На саму думку, що станеться, коли таких Савкевичів наплодиться більше, дрижала косівсько-кутська „польонія”” [1, 25]. Педагог наголошував, що Савкевич – дивна людина. Ніжний і ввічливий у розмові та поведінці з людьми своєї нації, ставав гострим і різким у поведінці з поляками, ворогами українського народу. Усією душею і серцем любив свій нарід, але й з глибини душі ненавидів його ворогів. „Савкевич, – зазначає М.Ломацький, – вільним орлом із барткою в руках і січовою стрічкою на плечах по горах ходить, гуцулів на віча скликає, гаряче – палкими словами до них промовляє, до непослуху й непокори супроти панів закликає. Він засновує читальні і Січі та каже гуцулам отак, як у пісні, що її склав колись о. Іван Плешкан: „будитися зо сну, лучитися в громаду і гнати з гір біду”” [1, 25]. За твердженням автора нарису „Українське вчительство на Гуцульщині”, Савкевич був справжнім патріотом, щиро й повністю відданим своєму народові і праці для нього, був безстрашним борцем за його права. І таких учителів-патріотів, наголошує М. Ломацький, на Гуцульщині було чимало. До них належав і Михайло Вихнюк – найбільший діяч радикальної партії в Косовському повіті. Уродженець села Русова, батьківщини В.Стефаника, дуже легко й швидко перейняв гуцульську говірку, а з нею дух і спосіб життя горян. Як зазначає М.Ломацький, „шість годин денно був він учителем, а поза ними був політиком. Незвичайно енергійний і працьовитий, находив завжди час для політичної роботи. Був людиною твердого, неподатного характеру та залізної волі й витривалости”. Власне, такими, як і сам автор наведених вище рядків, була більшість українських учителів у Карпатах. І навіть тоді, коли вони з різних причин покидали ці краї, десь там, у Гуцульських горах, по селах, верхах і грунях, десь так у місячні ночі, снуються їх тіні, блукають їх душі. Та ще й десь „там у душах їх колишніх учнів, на самому дні, ворушиться та щира любов до свого рідного, що її там ті, яких сьогодні вже нема, засіяли і в серцях прищепили. Кільчиться і зеленіє те здорове зерно, ними вкинене в тверду, гуцульську землю. Не в’яне і не всихає” [1, 9]. Саме так невдовзі склалася й доля Михайла Ломацького. Через постійні переслідування жандармерії, утиски шкільного начальства змушений був він залишити чарівний карпатський край і мандрувати долішніми селами Галичини і Покуття, розбудовуючи там українські школи, засіваючи добірним зерном добра й любові спраглі душі юних українців. Його, щирого українського патріота, в 1940 р. більшовики запроторили до львівської тюрми, з якої вирвався з початком воєнних дій на території України. Під час Другої світової війни виїхав до Австрії, а згодом прибув до Німеччини і поселився у ній назавжди. Невтомний, енергійний, повний сил і бажанням допомогти українцям, які волею злої долі опинились на чужій землі, М.Ломацький веде широку просвітницьку роботу в таборах біженців, організовує тут школи для навчання дітей, створює осередки Спілки української молоді (СУМ). Здібний оратор виголосив у країнах, де поселилися українці, 1700 доповідей і, як згадує в листі до С.Фодчука, „гавкав, щоб Україна не спала”. Жодного дня не мав відпочинку. „Тисячі молоді перейшло через мої руки, тисячі „приятелів” мав, – писав він в одному з листів до свого приятеля і однодумця з Канади. – Залі, в яких я виголошував доповіді, були переповнені”. В еміграції М.Ломацький, збагачений життєвим досвідом і знаннями, зайнявся журналістикою. Протягом двох з половиною років був постійним кореспондентом щоденника „Америка”, багато дописував до паризького тижневика „Українець – Час”. Орган УРДП „Українські Вісті” писав про нього, що це „український Ганді”, який може раз на день їсти й жити, ще й працювати. А він від себе додає: „Правда, але Ганді мав козу, а я її не маю, та й, мабуть, не буду мати”. Життя М.Ломацького на чужині складалося гірко. В одному листі до С.Фодчука ось як скаржиться він на свою недолю: „Я ж не маю тут нікого близького – кругом чужі люди. А дістану листа від Тебе, так здається, що повертаються молоді літа. Повертають... „Машерують за тамбором, цісарсков дорогов”, – як писав О.Ю.Федькович. – А нас... мало... Ще рік, два й не буде тих, що нею марширували. Ба й тої дороги не буде вже. Та Бог із нею, з тією дорогою. Були молоді, дорога здавалася така коротенька, що ось–ось їй кінець” [2, 6]. І все ж, не зважаючи на тяжкі життєві умови, він пише і видає друком монографії „Українська еміграція”, „Українська культура”, „Національна свідомість”, „Любов до батьківщини” і „На чисті води”. Крім того, видав дві великі книжки нарисів „Верховино, світку ти наш” і „З Гуцульщини”. Над ними працював три роки в холоді й голоді. У ті нариси вложив свій щирий патріотизм і тепло серця. Написані вони, як то кажуть, кров’ю серця. Знаний мистець–маляр і публіцист Іван Кейван, прочитавши ті нариси, зазначав: „Автор чудово подає картини з Гуцульщини і навіть з певним літературним хистом. Це дуже цінна річ, і кожний українець повинен її мати в хаті. Поза „Тінями забутих предків” М.Коцюбинського, „Кам’яною душею” Г.Хоткевича в нас подібних речей не було досі. Це поважна й монументальна праця” [2, 7]. Останні роки свого життя М.Ломацький прожив у будинку для старих, де, як писав, „має запевнений не лише харч, але й смерть і домовину. Більше нічого не треба”. Там, у Німеччині, відійшов він у вічність, залишивши добру пам’ять у серцях тисяч дітей і молоді, подарувавши читачам сотні публіцистичних статей, десятки наукових праць, а, найголовніше, передав їм любов до України, яку любив усім серцем і задля щастя якої віддав свій талант, свою працю, власне, й своє життя.1. Ломацький М. Українське вчительство на Гуцульщині. – Торонто, Онтаріо, 1958. – 72 с. 2. Фодчук С. Слово про автора // Українське вчительство на Гуцульщині. – Тор., 1958. – С. 3 – 8.