ЗМІСТВСТУП....................................................................................................... 3-14РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ ОБ’ЄКТИВНОГО І СУБ’ЄКТИВНОГО У ФІЛОСОФІЇ ТА У ПРАВІ............................................................................................................... 15-111 1.1. Поняття та зміст об’єктивного і суб’єктивного у філософії та у праві........................................................................ 15-31 1.2. Поняття та зміст об’єктивного права...........................................32-56 1.3. Поняття та зміст суб’єктивного права..........................................57-88 1.4. Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного права..........89-102 Висновки до розділу.............................................................................103-111^ РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИВНЕ І СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ..................................................................................112-181 2.1. Місце і роль об’єктивного і суб’єктивного права в процесі формування структури права України........................................112-127 2.2. Утворення, реалізація та охорона об’єктивного і суб’єктивного права в національному праві України........................................128-150 2.3. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права для правової системи України............................................................................151-166 Висновки до розділу.............................................................................167-173ВИСНОВКИ.........................................................................................174-181^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................182-196Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВСТУПАктуальність теми. Характерною рисою континентального стилю юридичного мислення, що відштовхується від абстрактної норми, є “об’єктивізація” образу правової матерії. Така особливість породжує відому однобічність методологічних підходів до розв’язання центральних проблем аналітичної юриспруденції, вступає в очевидний конфлікт із загальновизнаними уявленнями про протилежну – об’єктивну і суб’єктивну – двосторонність форми буття права. Пов’язані з цим питання ставляться у вигляді багатоманітних і найбільш складних проблем загальної теорії права. Ключовими позиціями цієї проблематики виступають самі явища права в об’єктивному і суб’єктивному смислах та поняття, що відображають їх. Гострота і у певному сенсі виняткова важливість проблематики об’єктивного і суб’єктивного права сьогодні обумовлена, головним чином, тими концептуальними змінами у фундаментальних ідеологічних і загальнотеоретичних основах, які переживає правова система України, що знаходиться у стадії докорінного реформування. Закономірним наслідком цих процесів є переосмислення наукового апарату загальної теорії права. На цьому шляху наукова думка зустрічається з численними питаннями, які витікають з неясності частково метафізичних субстанціональних начал феноменів об’єктивного і суб’єктивного права; з усвідомлення умовності й конвенціональності їх понятійних форм, обмеженості пануючих доктринальних уявлень, що визначають об’єктивне і суб’єктивне право як феномени виключно позитивного характеру; з відсутності єдності в уявленнях про ознаки, обсяги, зміст, структуру, форми вираження понять об’єктивного і суб’єктивного права і неповноти цих знань; з неоднозначності смислових інтерпретацій “об’єктивного” і “суб’єктивного” як складових елементів синтетичних понять права в об’єктивному і суб’єктивному смислах; з об’єктивної складності їх науково точного визначення, унаслідок якої їх навряд чи взагалі можливо відобразити в бездоганних дефініціях. Пізнання суперечливої діалектичної єдності в природі об’єктивного і суб’єктивного права актуалізує досить спірні питання співвідношення цих понять на філософсько-правовому рівні. Діалектика їх співіснування викликає питання про логічний і історичний пріоритет між ними, яке не розв’язане у науці. Розвиток системних досліджень актуалізує питання про місце об’єктивного і суб’єктивного права в структурі права. Тут як і раніше виявляється очевидний розрив між доктринальними феноменологічними й системними уявленнями. В останніх не знаходить віддзеркалення “особистісний вимір” правової матерії, її субстанціонально-суб’єктивний елемент. Такі конструкції дуже вузькі навіть в межах позитивного праворозуміння. Внаслідок того, що в радянській науковій традиції суб’єктивні права, як правило, розчинялися в більш загальних правових феноменах: правовідносинах, правоздатності або правовому статусі особи, в механізмі реалізації права – вони втрачали самостійне значення в системно-структурних побудовах. Методологічна однобічність відобразилася і у вирішенні питання правоутворення. З позиції розрізнення в праві об’єктивної і суб’єктивної сторін, це найважливіше для з’ясування суті права питання залишається мало дослідженим. Тут воно трансформується у вічно актуальну проблему джерел права. В цьому відношенні об’єктивне право без перебільшення стає центральною проблемою всякого загальнотеоретичного або філософського вчення про право, щонайперше завдання якого полягає у встановленні достовірно об’єктивних, тобто не залежних від розсуду, волі або свавілля осіб основ права. Але і на позитивному рівні проблема джерел права набуває особливої виразності у зв’язку з початком докорінного реформування правової системи України у бік її наближення до гнучкіших та більш рухомих систем континентального права. Актуальність проблематики також витікає з обумовленості здійснення об’єктивного і суб’єктивного права правовідносинами, більш того, їх розчинністю у правовідносинах у моменті здійснення. Як і раніше актуальним у здійсненні об’єктивного і суб’єктивного права є значення волі. Завжди актуальною вже на рівні самої ідеї права є проблема його охорони. Це витікає з відомої антиномії права, яка полягає в тому, що правопорушуваність є необхідною передумовою його існування. Теоретична значущість цієї проблеми посилюється в контексті утвердження охорони права як пануючого принципу і пріоритетного напряму правової політики України, розширення інструментальних засобів і складу суб’єктів охорони права, зростаючої ролі міжнародно-правових інституцій і одночасно недостатньої урегульованості даної суспільної сфери. В аксіологічній перспективі актуальність дослідження обумовлена розумінням важливості ціннісних значущостей права в його високій місії життєвпорядкування, і разом з тим усвідомленням багатовимірності ціннісних проявів права, як в об’єктивній, так і в суб’єктивній формах буття. Пізнання ціннісних значень кожної з них і співвідношення їх між собою, мабуть, завжди буде невичерпним джерелом наукового інтересу. Проблематика методологічного характеру витікає з однобічності пануючих натуралістичних підходів до ціннісних проявів об’єктивного і суб’єктивного права, що зводять право до обслуговуючого потреби та інтереси і похідного від них засобу. Вважаємо, що вищевикладені позиції в комплексі і визначають актуальність теми цієї дисертаційної роботи. У процесі підготовки дисертаційної роботи автором були проаналізовані численні праці, як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Теоретична основа вчення про об’єктивне і суб’єктивне право була закладена, головним чином, в XIX – на початку XX століття, такими видатними вченими, як Р. Ієрінг, Г. Еллінек, О. Гірке, Є. Бірлінг та ін. Проте витоки наукового пізнання цих синтетичних понять слід шукати у філософській спадщині. Проблема об’єктивного і суб’єктивного висвітлена у величезному масиві літератури. Методологічно центральне місце в ній по праву належить працям основоположників німецької класичної школи – І. Канту, Г. Гегелю, І. Фіхте. У школі російської філософії виділяються праці М. Бердяєва, В. Соловйова, С. Франка та ін. Серед радянських філософів слід вказати роботи А. Коландадзе, П. Копніна, А. Коршунова, В. Кузьміна, В. Лекторського, М. Розенталя, Ф. Садикова, В. Чернова, А. Шептуліна та інших авторів. Проблеми права в об’єктивному і суб’єктивному смислах знайшли віддзеркалення в численних працях правознавців російської дореволюційної школи: М. Алексєєва, І. Ільїна, Б. Кистяковського, Д. Мейєра, І. Михайловського, М. Коркунова, Ф. Тарановського, Є. Трубецького, Л. Петражицького, І. Покровського, Е. Понтовича, Є. Спекторського, Г. Шершеневича та ін. У радянський період проблеми об’єктивного і суб’єктивного права досліджували М. Агарков, М. Александров, С. Алексєєв, С. Братусь, М. Вітрук, Д. Генкін, О. Іоффе, Д. Керімов, С. Кечекьян, Г. Мальцев, М. Матузов, Я. Миколенко, М. Орзих, В. Патюлін, Є. Пашуканіс, А. Піонтковський, П. Рабінович, М. Строгович, Л. Явич та ін. Серед сучасних вітчизняних теоретиків права виділяються праці С. Максимова, П. Рабіновича, О. Ющика та ін. Не можна не відзначити, що теоретична розробленість багатьох аспектів об’єктивного і суб’єктивного права знаходиться в незадовільному стані: має фрагментарний, твердо невстановлений, дискусійний характер, що багато в чому пояснюється методологічною однобічністю юридичного позитивізму. Базу джерел дисертаційного дослідження склали монографії, публікації, навчальні посібники вітчизняних та зарубіжних філософів і правознавців, а також нормативно-правові акти України.^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика роботи відповідає Національній програмі правової освіти населення, що затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001, а також вимогам ст. 7 Закону України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р.^ Мета і завдання дослідження. Дисертант бачить мету цієї роботи у з’ясуванні об’єктивного і суб’єктивного права і відповідних їм понять як діалектичних явищ у комплексному філософсько-правовому підході; у розширенні понятійних образів об’єктивного і суб’єктивного права, що дозволяє вивести їх за межі позитивно-правового дискурсу. Вказана мета зумовила постановку ряду основних завдань: - уточнити поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” у філософії та у праві; - уточнити синтетичні поняття “об’єктивне право” і “суб’єктивне право”, а також значення понять “об’єктивне” і “суб’єктивне” в їх структурі; - дефінувати поняття об’єктивного права та суб’єктивного права; - розширити методологічний інструментарій пізнання та розуміння понять “об’єктивне право” і “суб’єктивне право”; - вирішити питання співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права та пріоритету між ними у контексті їх діалектичної взаємодії;- охарактеризувати діалектику об’єктивного і суб’єктивного права; - визначити місце і роль об’єктивного і суб’єктивного права у процесі формування структури права України; - висвітлити ціннісні прояви об’єктивного і суб’єктивного права як структурних елементів національного права України, а також співвіднести їх аксіологічне відбиття. ^ Об’єктом дослідження є структура права, яка зумовлює виокремлення публічного і приватного, регулятивного і охоронного, матеріального і процесуального, об’єктивного і суб’єктивного права.^ Предметом дослідження є об’єктивне і суб’єктивне право, як співвідносні складові частини його структури. Методи дослідження. Складність і різносторонність проблематики наукової роботи зумовили комплексний склад методології дослідження, що включає філософські, загальнонаукові і спеціальнонаукові способи пізнання. Основу методології утворює група філософських методів. Діалектичний метод дозволив досліджувати об’єктивне і суб’єктивне право в еволюційному русі, як непереривний процес їх становлення у суперечливій єдності. За допомогою онтологічного методу вдалося відобразити предмет дослідження в його бутті. Гносеологічний метод дав можливість досліджувати феномени, що вивчаються, в різносторонніх пізнавальних проекціях. Феноменологічний метод використовувався для виявлення сутності об’єктивного і суб’єктивного права. За допомогою аксіологічного методу вдалося відобразити і вивчити об’єкт і предмет дослідження в ціннісному прояві. Дисертантом використовувалися загальнонаукові методи. Застосування аналізу дозволило виявити і розглянути структурні рівні, склади таких понять, як структура права, форма і зміст об’єктивного і суб’єктивного права і т.д., розкласти їх на простіші складові частини. Синтез дозволив виявити окремі частини досліджуваних феноменів як ціле. Метод індукції дозволив, зокрема, досліджувати об’єктивне і суб’єктивне право за їх ознаками. Метод дедукції, навпаки, дав можливість зробити висновки щодо окремих характеристик об’єктивного і суб’єктивного права, їх окремих ціннісних проявів із уявлень про загальні властивості права. Метод узагальнення широко використовувався для переходу від часткового до загального, зокрема для визначення понять об’єктивного і суб’єктивного через їх ознаки. Шляхом методу абстрагування були виділені суттєві ознаки об’єктивного і суб’єктивного права з безлічі їх несуттєвих властивостей. Системно-структурний метод дозволив досліджувати об’єктивне і суб’єктивне право, з одного боку, як елементи більш загальної впорядкованої множини, з іншого боку, як самостійні системні утворення, вивчити їх через внутрішні зв’язки з складниками, і через зовнішні зв’язки з іншими елементами. Порівняльний метод дозволив шляхом співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права виявити їх загальні та особливі характеристики. Також використовувалися окремі спеціальнонаукові методи. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження об’єктивного і суб’єктивного права у межах суто юридичних наукових уявлень. Використання природно-правового і соціологічного методів дозволило проаналізувати різні змістовні сторони предмету дослідження в специфічних пізнавальних проекціях. Завдяки застосуванню хронологічно-проблемного методу стало можливим дослідження послідовного розвитку проблематики у часі.^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в уточнені й доповнені понятійних образів об’єктивного і суб’єктивного права, характеристики діалектики їх взаємовідносин на підставі оновленої і збагаченої методології шляхом аналізу, узагальнення й розвитку раніше висунутих точок зору. Найбільш повно наукова новизна виражена в наступних основних результатах дисертаційного дослідження:^ Вперше одержано: - обґрунтування доцільності виділення ознак понять об’єктивного і суб’єктивного права на філософському і правовому рівнях. З метою збереження цілісності їх суперечливої дуалістичної сутності, запропоновано не обмежуватися одностороннім підходом у відтворенні їх понятійних ознак – враховувати і деякі протилежні властивості; - доповнення складу ознак права в об’єктивному смислі наступними: 1) емпіричне дане (у чуттєвому досвіді); 2) історично утворюване; 3) мінливе в часі і просторі; 4) універсально-безособове (загальне); 5) відчужене; 6) соціально-психологічний характер; 7) соціально легітимне; 8) втіленість у поширену практику; 9) відтворюваність; 10) транссуб’єктивність; 11) інтерсуб’єктивність. - доповнення поняття суб’єктивного права такими ознаками, як 1) потенційованість; 2) диспозитивність; 3) розпоряджуваність; 4) регулятивність; 5) рухливість або мінливість структури; 6) персоналістичність; 7) забезпечення не тільки користування, але й володіння та розпорядження соціальними благами; - комплексне визначення об’єктивного і суб’єктивного права у трьох рівнях узагальнення. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі визначено як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою. Об’єктивне право у широкому соціологічному сенсі – це здійснюваний, соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин. У гранично-широкому метафізичному сенсі об’єктивне право визначено як деяке етичне за своєю природою, трансцендентальне і самодостатнє розумне начало, що нізвідки не виводиться. Суб’єктивне право у вузько-догматичному смислі визначено як юридично безперешкодну і захищену можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи, та забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). Суб’єктивне право у широкому смислі визначено як особистісну якість, наявну спроможність особи до юридично значущої дозволеної поведінки або до поведінки, що поставлена правопорядком в обов’язок в межах індивідуально-правової свободи. У гранично-широкому розумінні суб’єктивне право як сторона феноменів, протилежних об’єктивним правовим проявам – це уся сфера індивідуально-належних юридичних можливостей та повинностей членів правового спілкування в особистісному вимірі існування; - структурно-міжелементні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права: функціонально – якісні, формоутворюючі; за напрямом – прямі і зворотні; за характером результату – структурнопороджуючі і структурноперетворюючі; за типом процесів, які визначає зв’язок – функціонування і розвитку структури права; за філософським характером – діалектичні. - різноманітні структурні ролі об’єктивного і суб’єктивного права, перш за все, організаційну та еволюційну, у межах яких виділено підвиди: організаційно-визначальну, організаційно-структуруючу, змістовно-визначальну, сигнально-діагностичну. Удосконалено: - якісні характеристики понять “об’єктивне” і “суб’єктивне” у філософському і правовому співвідношенні в тому, що у правовій сфері вони несуть значно менше відбивне і пізнавальне навантаження порівняно з філософським слововживанням (онтологічним, гносеологічним, праксиологічним, аксіологічним). Встановлено, що у правовому вжитку поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” виступають виключно як предикативні концепти тобто логічні присудки, тоді як у філософії, принаймні в ідеалістичному світогляді, не виключають самостійного предметного значення; - характеристики обмеженості та конвенціональності традиційних концептів об’єктивного і суб’єктивного права в тому, що в них філософські поняття “об’єктивне – суб’єктивне” вживаються в умовних, відносних смислах; - знання щодо спрощування філософських понять об’єктивного і суб’єктивного з переходом у похідні концепти об’єктивного права і суб’єктивного права: 1) виявляється змінювання складу понятійних ознак; 2) спостерігається семантичне спрощення понятійних ознак; 3) не співпадає зміст понять; 4) зменшується об’єм понять. “Об’єктивне-суб’єктивне” у концептах об’єктивного права і суб’єктивного права займають допоміжне місто якісних характеристик, понять визначень, виконують відображувально-визначальну роль переважно в онтологічній проекції. Разом з тим аргументовано, що поняття об’єктивне і суб’єктивне у похідних концептах об’єктивного права і суб’єктивного права зберігають у деякій мірі філософський зміст; - дефініцію суб’єктивного права в ознаці персоналістичності, а також через розширення способів участі особи в благах шляхом доповнення володінням і розпорядженням ними; - знання про логічне та історичне співвідношення понять об’єктивного і суб’єктивного права. Встановлено що у догматичному розумінні за об’ємом вони не цілком співпадаючі: поняття об’єктивного права ширше своєї понятійної протилежності. В цілому об’єктивне і суб’єктивне право слід співвідносити на паритетних началах, що усуває односторонню причинну обумовленість, послідовність та утверджує корелятивну взаємодію між ними. Доведено, що протилежні поняття об’єктивного і суб’єктивного права можуть визначатись як приоритетні друг до друга тільки у межах окремих пізнавальних перспектив; - знання відносно місця права в об’єктивному і суб’єктивному смислах у структурі права. Воно визначається їх субстанціональним (статусним) положенням як структурних частин, а також структурними функціями і міжелементними зв’язками цих понять. - знання про аксіологічне значення об’єктивного і суб’єктивного права. Зазначено, що розуміння цінності права як засобу забезпечення інтересів та потреб не є винятковим, головним – на відміну від пануючого погляду – а лише одною з можливих ціннісних проекцій об’єктивного і суб’єктивного права. У правовій аксіології запропоновано розширити пізнавальні підходи у зв’язку з обмеженістю пануючої тут натуралістичної методології та зокрема потребового методу як її прояву шляхом використання також ідеалістичних методів, які спроможні виявити у праві сутнісні метафізичні, самодостатні цінності-ідеали, що й визначають ієрархію правових цінностей. Доведено, що в еволюційному перетворенні та розвитку структури права пріоритетного значення набуває право у суб’єктивному смислі, яке безпосередньо обумовлює змістовно-ціннісне оновлення структурної організації національного права.^ Дістало подальший розвиток: - положення про мінливість сутнісних ознак та ефекту змінюваного змісту об’єктивного і суб’єктивного, що простежуються в обох методологічних площинах – в філософії і у праві; - обґрунтування комплексного розширення методології пізнання понять об’єктивного і суб’єктивного права, що дозволяє відобразити їх складну змістовну сторону також за допомогою метафізичних, ідеалістичних пізнавальних проекцій; - учення про форми існування ціннісних проявів об’єктивного і суб’єктивного права. Запропоновано відображати їх аксіологічні прояви у таких формах: 1) понадособистісні (соціальні) цінності-ідеали, предметно-втілені цінності, та особистісні цінності; 2) по відношенню до інших ціннісних начал виділяти, власну цінність об’єктивного і суб’єктивного права; 3) функціонально виокремлювати інструментальну цінність об’єктивного і суб’єктивного права, що співвідноситься з вищезазначеними ціннісними проявами як функціонально-динамична до змістовно-статичних. ^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої науково-теоретичної розробки онтологічної проблематики буття права, осмислення найважливіших філософсько-правових питань про форму і структуру правової матерії; у навчальному процесі при викладенні дисциплін теорії держави і права та філософії права, а також при розробці навчальних і навчально-методичних посібників із відповідних дисциплін. Окремі матеріали дослідження можуть увійти до обґрунтування стратегічних ідей, що становлять основу концепції правової політики України.^ Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на наукових конференціях: V підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського гуманітарного інституту ДонНУ (м. Маріуполь, лютий 2003 р.); VI підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського гуманітарного інституту ДонНУ (м. Маріуполь, лютий 2004 р.); VII підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (м. Маріуполь, лютий 2005 р., тези опубліковані); Міжнародна науково-практична конференція “Запорізькі правові читання” (м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р., тези опубліковані); Х підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (лютий 2008 р., тези опубліковані).Публікації. Основні положення дисертації викладені у 4 наукових працях, надрукованих у фахових виданнях. Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВИСНОВКИУ дисертації проведений комплексний аналіз і запропоноване власне рішення наукового завдання, що полягає в обґрунтуванні діалектичної єдності феноменів об’єктивного і суб’єктивного права. У порядку рішення цього завдання нами проведено дослідження понять, змісту і співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права, їх місця і ролі у правовій системі України, що зумовлює можливість сформулювати наступні висновки. 1. У філософській і в правовій сферах поняття об’єктивного і суб’єктивного виявляють багато спільних рис, і, в той же час, демонструють ряд істотних відмінностей. Можна зробити висновок, що у філософській і у правовій сферах поняття, які досліджуються, характеризуються різними рівнями або, інакше, різною глибиною віддзеркалення. Вважаємо, що у правовій сфері поняття “об’єктивне-суб’єктивне” несуть значно менше відбивне і пізнавальне навантаження порівняно з широтою їх смислових проекцій у філософському логосі (онтологічної, гносеологічної, праксиологічної, аксіологічної). Їх смисловий спектр у правовій сфері обмежений, головним чином, онтологічним і гносеологічним значеннями, змістовність яких суттєво поступається подібним значенням у філософській проекції. Гносеологічне значення об’єктивного і суб’єктивного у філософії ширше і переважно полягає у віддзеркаленні різних моментів або ступенів істинності ментальних рефлексій, тоді, як у правовій сфері виявляється, як правило, у віддзеркаленні відносної незалежності або залежності якісних визначеностей права від волі і свідомості, що спостерігається у поняттях об’єктивного і суб’єктивного права. З переходом у правову площину, поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне”, як правило, втрачають найбільш цінне філософське значення віддзеркалення справжності буття явищ. Вважаємо, що, хоча поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” зберігають у праві багатозначність трьох артикуляцій: загальнофілософської; спеціальнонаукової; буденної, але на відмінну від філософії, не мають предметного значення, є виключно якісними, предикативними концептами, що засвідчує відсутність у них будь-якого власного юридичного наповнення, змісту. Вважаємо, що у філософії й у праві поняття, які досліджуються, визначаються непростим складом основних і неосновних (вторинних) ознак, найголовнішими з яких є дві пари успадкованих від понять “об’єкт” і “суб’єкт” властивостей: зовнішнє-внутрішнє; незалежне-залежне. Ми дійшли висновку, що в обох методологічних проекціях поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” виявляють нестійкість навіть основних ознак. Наполягаємо, що у філософії, і у праві поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” мають багаторівневий зміст, проте у філософії він виявляється повніше, багатогранніше. Цілокупний склад, багатогранність і різнорівневість філософських понять об’єктивного і суб’єктивного викликає ефект змінюваного змісту, який транслюється і в похідні поняття об’єктивного і суб’єктивного права. 2. Ми стверджуємо, що понятійні образи об’єктивного і суб’єктивного права багатозначні, у зв’язку з чим слід розрізняти їх загальносоціальний (природно-правовий) і юридичний (формальний, догматичний) смисли. Але і в межах догматичного розуміння вони не вичерпуються одним значенням. Можна дійти висновку про наявність у поняттях об’єктивного і суб’єктивного права спільних суттєвих моментів, наявність яких, проте, не приводить до їх понятійної тотожності: кожне поняття зберігає самоідентичність. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі, вважаємо, слід розуміти як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою. Вважаємо, що в широкому соціологічному сенсі об’єктивне право означає здійснюваний соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву (буття) принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин. Нарешті, в гранично широкому метафізичному сенсі об’єктивне право може розумітися як деяке трансцендентне та етичне за своєю природою розумне начало, що нізвідки не виводиться. Вважаємо, що у широкому розумінні суб’єктивне право – це можливість дозволеної або поставленої в обов’язок поведінки. Суб’єктивне право у вузькому значенні – це юридично безперешкодна і захищена можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи й забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). У винятковому порядку ця здатність в інтересах особи, якої вона належить, може здійснюватися іншими суб’єктами. Враховуючи синтетичну природу понять об’єктивного і суб’єктивного права, вважаємо, що їх ознаки треба виділяти на двох рівнях: філософському і правовому. Слід констатувати, що у структурі юридичних концептів об’єктивного і суб’єктивного права поняття “об’єктивне” і “суб’єктивне” мають виключно предикативне, уточнююче, допоміжне значення. У концептах об’єктивного і суб’єктивного права вони виступають досить поверхневими онтологічними і гносеологічними характеристиками права, оскільки не висувають завдань віддзеркалення і пізнання всього різноманіття і глибини сутнісних зовнішніх і внутрішніх сторін правового феномена. Разом з тим, зауважимо, що поняття об’єктивного і суб’єктивного права не позбавлені філософського значення. Звідси видається, що традиційні поняття об’єктивного і суб’єктивного мають перевагу перед іншими, оскільки здатні, хай і у відомих межах, відображати філософські властивості, що містяться у визначуваних феноменах. У цій здатності, вважаємо, і полягає їх виправдання. Констатуємо, що догматичні поняття об’єктивного і суб’єктивного права, враховуючи їх обмежений і збіднений характер, головним чином, відображають способи або форми існування права та повною мірою не розкривають сутнісно-змістовної сторони феноменів, які відображують. На нашу думку, обидва поняття є потенційованими в тому сенсі, що їх буття не вичерпується наявним буттям; вони вміщують в собі буття майбутнє, тобто можливість, яка до реалізації існує як тенденція. При цьому суб’єктивне право як можливість завжди конкретніше у порівнянні з абстрактним, у цьому сенсі, об’єктивним правом. Вважаємо, що поняття об’єктивне-суб’єктивне у складі юридичних концептів об’єктивного права і суб’єктивного права набувають значення спеціальнонаукових категорій. 3. Ми стверджуємо, що онтологічний і гносеологічний потенціал об’єктивного і суб’єктивного вимагає розширення похідних понять об’єктивного і суб’єктивного права за межі позитивно-догматичного розуміння. Для подолання недоліків пануючої (формально-логічної, догматичної, натуралістичної) методології, вважаємо, що дослідження феноменів об’єктивного і суб’єктивного права необхідно здійснювати в комплексному підході, який дозволяє відобразити їх змістовну сторону не тільки за допомогою позитивно-наукових, але навіть метафізичних, наприклад, релігійно-ідеалістичних пізнавальних проекцій. 4. Стверджуємо, що діалектичні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права є їх іманентними і тотальними характеристичними виявленностями, поза якими неможливе пізнання цих феноменів. Діалектика об’єктивного і суб’єктивного права виявляє себе на різних рівнях: їх буття, сутності, понять, – і зовні виявляється в єдності динамічних протилежностей, покладених як суперечність, що вирішується через саму себе у взаємопереходах і взаємоперетвореннях. У діалектичній суперечності ми вбачаємо причину їх руху і, більш того, одне із джерел механізму еволюційного руху всієї структури права. Таким чином, внутрішній зв’язок діалектики права в об’єктивному і суб’єктивному сенсах обумовлений їх суперечливою протилежністю. Видається, що діалектичний рух об’єктивного і суб’єктивного права розгортається в їх синтезі: в образі правовідношення або в образі структурно вищого до них поняття права. 5. Зауважимо, що у вузькому юридичному розумінні об’єктивне і суб’єктивне право – це поняття, які не цілком покривають один одного: обсяг поняття об’єктивного права ширший за обсяг своєї протилежності – поняття права суб’єктивного. Ми також дійшли до висновку, що діалектично об’єктивне і суб’єктивне право співвідносяться як несумісні, порівнюванні, співвідносні поняття. Відповідь на питання пріоритету між досліджуваними поняттями загалом обумовлена проблемою методологічного вибору. У загальному підході об’єктивне і суб’єктивне право виявляють ефект взаємної відповідності корелятивних і першообразних понять. Вважаємо, що пріоритет між ними допустимий тільки в окремих методологічних проекціях, контекстах. 6. Ми дійшли висновку, що з ціллю подолання методологічної однобічності “об’єктивізації” права треба послідовно й узгоджено транслювати уявлення про діалектичну єдність, взаємообумовленість об’єктивного і суб’єктивного права в описи і пояснення самого правового феномена та його окремих елементів. 7. Поняття об’єктивного і суб’єктивного права відображають принциповий дуалізм правової форми, очевидний зв’язок із системною організацією права. Традиційні системні уявлення про право односторонні, оскільки втрачають особистісний вимір правової матерії, що знімається суб’єктивним правом. Обидва поняття – об’єктивного і суб’єктивного права – повинні відображатися в структурі права як його основні, субстанціональні, однопорядкові, несупідрядні, корелятивні елементи. Як системні елементи об’єктивне і суб’єктивне право виконують різноманітні ролі. Обидва з необхідністю виконують системно-структуроутворюючу роль. Об’єктивне право у відношенні до структурних елементів характеризується правооформлюючою, правозакріплюючою ролями. Суб’єктивне право як системний елемент також здійснює ролі рушійної, конституюючої, цільової і централізуючої силової позиції. Питання про утворення об’єктивного і суб’єктивного права обумовлене філософським вибором дослідника і типом його праворозуміння. Вважаємо, що як явища об’єктивне і суб’єктивне право виникають із численних і різноманітних підстав гетерогенної природи; узагальнено вони включають генетичні, соціально-економічні, ментальні силові позиції. Поява об’єктивного і суб’єктивного права як понятійних форм пояснюється природною еволюцією правової матерії, її пріоритетних цілей, а також удосконалюваним знанням про право. 8. Ми резюмуємо, що здійснюваність виступає ключовим моментом у характеристиці предмета дослідження. У ньому виявляється умовність межі між об’єктивним і суб’єктивним правом, яка пролягає через ознаку залежності від суб’єкта. Момент охорони є ідейною предположеністю, умовою існування і здійснення права. За допомогою охорони об’єктивного і суб’єктивного права забезпечується захист зовнішніх об’єктів охорони. У моменті охорони також виявляється відносність залежності суб’єктивного права від волі управомоченої особи у зв’язку з характером інтересу, що захищається: публічного або приватного. Як і у моменті здійснення, так і у моменті охорони спостерігається відносний пріоритет суб’єктивного права, яке стає метою для права в об’єктивному смислі. Вважаємо, що регуляція правоохоронної сфери повинна здійснюватися на рівні загальної Концепції і деталізувати