230487ABCD «Старійшинство» в руських міжкнязівських відносинах (кінець Х – друга половина ХІ ст..) «Старійшинство» в руських міжкнязівських відносинах (кінець X – друга половина XI ст.) Напрям: 17.1 - ІсторіяКлючові слова: патримоніалізм, «родовий сюзеренітет», «старійшинство», «сеньйорат» Вступ Історія києворуської держави – це історія її влади. Державною владою в Русі були князі, що являли собою один рід, владну родину. В силу патримоніального характеру руської державності міжкнязівські відносини являли собою родинні взаємини володарів-родичів. Історія еволюції “політичного устрою” Русі через це зводиться головно до досліджень способів співжиття князівської сімейної корпорації, практик, що втілювали певні традиції, норми, уявлення князів про владу і про самі ці практики. Одним з елементів регулювання князівських взаємин було «старійшинство» або сеньйорат – принцип і похідні від нього практики, що встановлювали ієрархію у правлячій родині та визначали порядок спадкування і розподілу влади на основі вікового чи генеалогічного старшинства. Протягом всього існування Київської Русі “старійшинство” було важливою складовою руської політичної системи. Незалежно від трактування цього феномену, сама значна присутність його в текстах і літописних конструкціях робить дослідження “старійшинства” актуальним. Предметом нашого дослідження є “старійшинство”/сеньйорат як принцип, норма та певна практика спадкування і розподілу влади в системі князівських взаємин. Метою є реконструкція становлення та побутування “старійшинства”/сеньйорату у владних практиках Рюриковичів наприкінці X – у другій половині XI ст.. Проблема «старійшинства» в історіографії стоїть давно, будучи в центрі найсерйозніших дискусій з приводу політичного ладу Русі та реконструктивних можливостей руських джерел. Проте, праць, присвячених безпосередньо даному феномену, мало (особливо в українській науці). Одним з перших поставив проблему походження “старійшинства” С.М. Соловйов1. Його “родова теорія” стала першою “універсальною” концепцією, що пояснювала початки “старійшинства” і його місце у взаєминах князів X-XI ст. Відносини Рюриковичів києворуської доби уявлялись як недержавні, родові, в основі яких лежала пірамідальна «лествична система» спадкування. Історики “юридичної” школи дивились на міжкнязівські взаємини інституціонально, вважали “старійшинство” інституцією і пов’язану з ним систему спадкування нормою (інколи законом). На князівські конфлікти вони дивились як на дії поза “площиною права”2. З оформленням концепції сімейного (патримоніального) володіння Рюриковичів, що замінила «родову теорію», в історіографії починає домінувати думка про відсутність початково будь-якого «правового» регулятора в міжкнязівських відносинах. Відповідно «старійшинство» мало бути «введене» до «княжого права» певним розпорядженням; ним вважали «Заповіт Ярослава» 1054 р3. Одним з перших, хто після припинення студій в цьому напрямі в радянській історіографії, працював над руським патримоніалізмом, був О.В. Назаренко. Його концепція «родового сюзеренітету» передбачала відмінність «політичних» і «неполітичних» князівських взаємин, відродивши погляд на «старійшинство»/сеньйорат як політичну інституцію. Ця інституція ніби мала з’явитись лише на певному етапі еволюції «родового сюзеренітету» і в Русі була «введена» Ярославом4. Інший підхід розробляється О.П. Толочком. Вчений, з увагою на досвід «антропологічного повороту» в політичній історії Середньовіччя (переважно в англомовних працях), відійшов від «правового» погляду на міжкнязівські взаємини, провадячи дослідження в сфері потестарної імагології та антропології5. В результаті було значно розвинуто і обґрунтовано поняття патримоніальної державності (для Русі). На ці результати значною мірою спирається наша робота. Модель та методологія дослідження покликані комплексно поєднати різні площини вивчення феномену: порівняльно-історичну і джерелознавчо-текстологічну. Дослідження має три блоки, що пов’язані з окремими проблемами, комплексне вирішення яких повинно скласти якомога повніший аналіз феномену «старійшинства» на Русі в зазначений час. В першому блоці застосовується порівняльно-історичний метод для аналізу типологічно близьких випадків європейського патримоніалізму. Другий блок є текстологічним і наратологічним дослідженням всіх згадок «старійшинства» в руських текстах за кінець Х – другу половину ХІ ст.. Третій блок є спробою історичної реконструкції (відповідно до мети) на основі попередніх висновків та із застосуванням антропологічного підходу до досліджень владних відносин. Основний зміст роботи 1. Розгляд руського патримоніалізму в ряді типологічно близьких випадків вимагає аналізу і виявлення спільних принципів і тенденцій в еволюції владних відносин. Основними об’єктами аналізу тут є патримоніалізм Пястів і Пржемисловичів, королівства франків, а також владні структури цього ж типу в Норвегії, королівствах готів, вандалів і деякі інші6. Як з’являється і побутує сеньйорат в контексті еволюції основних практик владних відносин? Чи можна вибудувати єдину модель розвитку патримоніальної держави? Порівняльний аналіз конфліктів і поділів влади у правлячих родинах показав неможливість побудови єдиної моделі розвитку патримонії. Натомість вдалося окреслити спільні принципи патримоніальної державності: уявлення про владу як монопольну родинну власність; уявлення про територію як «матеріальний відповідник» абстрактної влади; родинні конфлікти/угоди як неодмінні елементи «порядку» спільного володіння; глибоко особистий, неінституційний характер владних відносин. Конкретний шлях еволюції патримоній визначався значною мірою місцевими умовами «набуття досвіду» правлячого родиною. Важливим було виявлення необов’язковості початкового існування уділів (як часто вважається). В перших поколіннях Пржемисловичів, Пястів і норвезької королівської родини не існувало механізму поділу влади (між братами). Існувала суперечність між сприйняттям влади як колективного спадку і відсутністю матеріального відповідника поділу влади. Саме це було причиною ранніх знищень родичів або вигнань: неподільність простору владарювання вимагала зведення до мінімуму числа співволодарів. Вдалося встановити, що сеньйорат був теж необов’язково початковою практикою (його не знали Меровінги), хоч на певному етапі з’являвся в усіх патримоніях. Його еволюція залежала від загального збагачення владних практик. Все це примушує нас дуже обережно користатися з порівняльно-реконструктивних методик (типологічне зближення показує не як мало бути, а як могло бути в одному з випадків) і поглибити аналіз «старійшинства» у власному контексті руського сімейного володіння. 2. Наше дослідження «старійшинства» спирається на джерелознавче розслідування достовірності звісток про нього, що дозволяє визначити підґрунтя для реконструкцій і «межі наративу». Аналіз літописного «Заповіту Ярослава» 1054 р. (ключового тексту з історії «старійшинства») довів, що він є конструкцією автора ПВЛ (1110-і роки). Проте, наратологічний аналіз рівнів інформації літопису показав, що в основі лежить реальна угода князя з синами, зміст якої загалом можна визначити. Дослідження текстів Борисоглібського циклу дозволило висунути гіпотезу про існування і форму найдавнішого тексту, що найповніше відобразився в «Літописній Повісті» 1015 р. ПВЛ, а також гіпотезу щодо формування іншого твору - «Сказанія про Бориса і Гліба». Наратологічний аналіз найдавнішого шару Літописної Повісті виявив певну штучність мотиву «старійшинства» в сюжеті. Попри це ми поставили під сумнів строгу кореляцію між пізнім походженням мотиву в творі і реальним існуванням «старійшинства» (на чому часто наголошувалось). Розгляд всіх інших згадок «старійшинства» до середини ХІ ст.. підтвердив тезу про дуже опосередкований зв’язок словесного оформлення відповідних сюжетів в літописних і нелітописних творах з реальним побутуванням «старійшинства» як уявлення і практики міжкнязівських взаємин. Паралельно було апробовано новітні концепції і підходи в дослідженні початкового літописання. В ході роботи не підтвердилася концепція “Початкового зводу” (1090-х років, у розумінні О. Шахматова) як етапу раннього літописання і було краще окреслено обсяг сюжетів, пов’язаних з автором ПВЛ. 3. На основі попередніх блоків роботи, з урахуванням європейського порівняльного контексту та обмежених реконструктивних можливостей руських джерел було проаналізовано міжкнязівські відносини в трьох поколіннях Рюриковичів (Святославичі, Володимировичі, Ярославичі). Зважаючи на повторене в трьох поколіннях спадкування Києва після батька старшим сином (та певні інші обставини), можемо твердити про початкову наявність «старійшинства» як норми і практики в міжкнязівських відносинах. Але відзначаємо змінність змісту «старійшинства» протягом цього часу як наслідку загального збагачення практик і уявлень патримоніалізму. Так для першого і другого покоління (до 1026 р.) був невідомим механізм поділу влади через створення територіальних уділів, що виключало або значно ускладнювало можливість співволодіння. Це робило неминучою боротьбу за витіснення всіх можливих братів-конкурентів з владного простору, а «старійшинство» відігравало роль критерію спадкування батькові. Посідання «місця батька» старшим сином в цих умовах породжувало суперечність: між його поглядом на молодших братів як на «синів», що мають «під ним ходити» як при батькові (майже повні аналогії є в чеському, польському і норвезькому випадках – теж в перших поколіннях) і самим братерством, що не передбачає якісного вивищення одного брата. Угода Ярослава і Мстислава 1026 р. про «розділ Русі по Дніпру» та наступна ситуація дозволяє говорити про винайдення саме тоді практики територіальних розділів. Це уможливило поділ і самої «метафізичної» влади та співволодіння кількох братів. Попри явну роль «старійшинства» Ярослава в цій угоді, можна твердити про відсутність вираженої ієрархії між братами протягом мирного співволодіння (1026-1036). Угода Ярослава з синами («Заповіт»), судячи з усього, була покликана за волею батька забезпечити розподіл влади між Ярославичами в мирний спосіб. Було досягнуто «три-рівневої ієрархії» Ярославичів: троє старших отримували уділи з центрами в середньодніпровській «Руській землі» (з них старший посідав «місце батька» Київ, який мав би у випадку смерті переходити по старшинству серед двох інших братів), а двоє молодших, одержавши віддалені наділи, лишались відносно трьох співволодарів на статусі «синів». Щопоколінна «переустановка» владної родини могла йти двома шляхами: братською угодою або батьківським заповітом, від чого залежала форма здійснення «старійшинства» у співволодінні. В 1054 р. сталося друге. Спадкування «в отця місце» підвищувало статус старшого брата і спонукало до реалізації ним свого «номінального батьківства» відносно братів. Але і тут не існувало чіткого правила поведінки, а отже це мало призвести до конфлікту сеньйора з братами, хоч і потенційно відстроченого завдяки існуванню вже удільної практики (аналогію усобиці Ярославичів спостерігаємо у Пястів в подібній ситуації між синами Болеслава ІІІ). Критичний аналіз чинних концепцій тріумвірату чи дуумвіратів Ярославичів переконали нас в їхній недоцільності і штучності, особливо в світлі антропологічного підходу. Висновки В нашій роботі було здійснено спробу комплексного дослідження феномену «старійшинства» в трьох поколіннях Рюриковичів. Вдалося показати його порівняльний контекст в середньовічній Європі і обмежені можливості використання компаративного методу. Через дослідження всіх ранніх відомостей про «старійшинство» в руських джерелах та їх текстологічний і наратологічний аналіз визначено особливості функціонування мотиву «старійшинства» в текстах і окреслено джерельне підґрунтя для реконструкцій даного аспекту руської політичної історії кінця Х – середини ХІ ст. На основі цього та використовуючи новітні підходи до вивчення патримоніальної державності було показано зміни і збагачення змісту «старійшинства» в міжкнязівських взаєминах на тлі загального збагачення і еволюції владних практик і уявлень. Робота має значні перспективи подальшого розвитку в кількох напрямах: порівняльно-історичному, джерелознавчому тощо. Основні джерела та література: “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях XI-XIII вв. [перевод] / Под ред. В.Л. Янина. – Москва, 1987. – 259 с. Галл Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских. – Москва, 1961. – 171 с. Григорий Турский. История франков. – Москва, 1987. – 462 с. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11 т. і в 12 кн. Т.2. – Київ, 1992. Данилевский И.Н. Повесть временных лет. Герменевтические основы изучения летописных текстов. – Москва, 2004. – 383 с. Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им (під ред.. Д.І. Абрамовича). – Петроград, 1916. – 206 с. Козьма Пражский. Чешская хроника. – Москва, 1962. – 296 с. Ключевский В.О. Сочинения в восьми томах. Т.1 Курс русской истории. Часть 1. – Москва, 1956. – 426 с. Назаренко А.В. Древнерусское династическое старейшинство по “ряду” Ярослава Мудрого и его типологические параллели – реальные и мнимые // Ярослав Мудрый и его эпоха. – Москва, “Индрик”, 2008. – С. 30-54. Назаренко А.В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (X–XI вв.) // ДГ 1985 год. – Москва, 1986. – С. 149-157. Поппэ А.В. Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба // ТОДРЛ Т. 54. – СПб., 2003 – С. 304-336. Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. – Спб., 1909. – 315 с. Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. Том I. Киевская Русь. – Москва, 1938. – 279 с. ПСРЛ Т.1. Лаврентьевская и Суздальская летопись по академическому списку. – Москва, 1962. ПСРЛ Т.2. Ипатьевская летопись. – Москва, 1998. Сергеевич В.И. Русские юридические древности. Т.2. Вече и князь; советники князя. – Спб., 1893. Соловьёв С.М. Сочинения в восемнадцати книгах. Книга 1. История России с древнейших времён. Тома 1-2. – Москва, 1998. – 759 с. Титмар из Мерзебурга. Хроника / Режим доступу: www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext7.htm. - відвідано 28.04.2007. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – Киев, 1992. – 221 с. Толочко О.П. Русь: держава і образ держави. – Київ, 1994. – 37 с. Франклин Саймон, Шепард Джонатан. Начало Руси 750–1200. – СПб., 2000. – 624 c. Шахматов А.А. Разыскания о русских летописях. – Москва, 2001. – 880 с. Adamus Jan. Polska teoria rodowa. – Lodz, 1958. Tolochko Oleksiy. “All the happy families…” The Rurikids in the eleventh century // The neighbours of Poland in 11th century, ed. P. Urbanczyk. – Warszawa, 2002. – P. 155-168. 1 Соловьёв С.М. Сочинения в восемнадцати книгах. Книга 1. История России с древнейших времён. Тома 1-2. – Москва, 1998. – 759 с. 2 Сергеевич В.И. Русские юридические древности. Т.2. Вече и князь; советники князя. – Спб., 1893. – С. 259-267. 3 Ключевский В.О. Сочинения в восьми томах. Т.1 Курс русской истории. Часть 1. – Москва, 1956. – С. 169-170; Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. – Спб., 1909. – С. 28-35; Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. Том I. Киевская Русь. – Москва, 1938. – С. 89-128. 4 Назаренко А.В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (X–XI вв.) // ДГ 1985 год. – Москва, 1986. – С. 149-157; Назаренко А.В. Древнерусское династическое старейшинство по “ряду” Ярослава Мудрого и его типологические параллели – реальные и мнимые // Ярослав Мудрый и его эпоха. – Москва, “Индрик”, 2008. – С. 30-54. 5 Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – Киев, 1992. – 221 с; Толочко О.П. Русь: держава і образ держави. – Київ, 1994. – 37 с; Tolochko Oleksiy. “All the happy families…” The Rurikids in the eleventh century // The neighbours of Poland in 11th century, ed. P. Urbanczyk. – Warszawa, 2002. – P. 155-168. 6 Серед джерел використано Хроніку Галла Аноніма, польську “Велику хроніку”, “Чеську хроніку” Козьми Празького, Тітмара Мерзебурзького, “Гетику” Йордана, “Історії” Ісидора Севільського, “Історію франків” Григорія Турського, Відукінда Корвейського, Ксантенські аннали, твори “Вацлавського циклу”, капітулярії Каролінгів. Залучена і основна доступна в Україні література з цих питань, в т.ч. англійською та польською мовами.