Xii. Писарі з ФанарА

XII. Писарі з ФанарА До 1686 р., чорного року в історії України, коли з допомо­гою турецького візиря, за “три сорока соболів і двісті черво­них” Константинопольський патріарх Діонісій передав укра­їнську церкву під московську владу, Київська митрополія підлягала вселенському патріарху. “На лихо, Російська пра­вославна церква, вийшовши через п’ять сторіч на історичну сцену, висунула монопольні претензії на київську спадщину, і сучасна російська пропаґанда пнеться зі шкури, аби придуши­ти конкурентні претензії і традиції, насамперед українські”1. Місцем перебування православного вселенського патріарха, відколи турки церкву святої Софії перетворили на мечеть, став розташований на березі бухти Золотий Ріг аристокра­тичний район Константинополя, що називався Фанар. Там розміщалася патріарша канцелярія, звідти, з Фанара, надси­лалися руській церкві патріарші грамоти, постанови і вказів­ки. Візантійські писарі з Фанара слабо зналися на етноніміці Східної Європи. Замість вивчати східноєвропейські реалії, пи­сарі воліли переробляти малозрозумілі “варварські” етноні­мічні назви на доступний їм грецький кшталт. Саме вони сво­їм невіглаством і вигадками спричинилися до того суперечли­вого етнонімічного хаосу, який так довго тривав в Україні.Церковні писарі та церковні книжники – майже єдині ос­вічені тоді в Східній Європі люди – утворювали свої назви і титули, керуючись відомими їм історичними аналогіями та прецедентами, мало зважаючи на живу мовну практику. Між канцеляріями вселенського патріархату і Руської митрополії йшло ділове листування. За канцелярськими столами зроди­лися такі терміни, як “Россія”, “Мала Россія” і “Велика Рос­сія”, титули московських правителів тощо1. Термін “Россія”, за одностайним твердженням дослідників, є якраз терміном штучним, утвореним візантійськими греками. “Штучність терміна видно з того, що попередні назви “Русь”, “Русія” за­мінено в ньому візантійським – Россія”2. Фанарські писарі, за старим грецьким звичаєм калічити іноземні мови, в слові Русь замінили звук “у” звуком “о”, подвоїли непотрібно звук “с” і додали замість пом’якшення грецьке закінчення “ія”. Греки також собі перекрутили етнонім Русин на назву Рус, або Росси.Під впливом церковників термін Росія певний час вживали українсько-білоруські книжники. Наприклад, у листі до Папи Сикста IV (1476 р.) митрополит Мисаїл титулується митропо­литом “Кіевского престола и всея Росіи”. У надрукованій львівською Ставропігійською братською друкарнею 1591 р. “Граматиці доброглаголиваго Єллино-Славенскаго языка” читаємо, “ко наказанію (для навчання) много именытому Россійскому роду”3. Митрополит Іпатій Потій 1605 р. титу­лується “Митрополит Киевъский, Галицький и всея России”. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, призначаючи перед смертю (1622 р.) півтори тисячі золотих на Львівську братсь­ку школу, зазначував, що робить він це для навчання “діток наших російських”4. Панегірик генерального писаря Пилипа Орлика, присвячений гетьману Мазепі, мав заголовок “Аль­кід Російський” (Алькід – нащадок Алкея, тобто Геракл). На подарованій срібній плащаниці до Храму Господнього Гробу в Єрусалимі Мазепа названий “російським гетьманом”.Ці назви – “Росія”, а також “Роксолянія”, “Сарматія” тощо – “відчувалися як святочні, врочисті. Вживано їх пере­важно “у високому стилі”1. М. Костомаров з цього приводу зауважив: “Слово Россія або Росія, російський було напочат­ку книжним, риторичним, в роді того, як Франція називалася Галлією, Польща – Сарматією, Німеччина – Германією, Угор­щина – Панонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціоз­ною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів. Навіть і тепер, хоча слово “Россія” в розумінні держава нами всіма вживається: проте хто без сміху назве себе росіянином, замість того, щоб назватися русским або сказати: російська мова замість русская мова? До якої степені прийняте штучно це грецьке зіпсуття нашої древньої назви невластиве духові нашої мови і народу, показує, що велико­росси і тепер вимовляють Расєя замість Россія”2.1458 р. відбулося остаточне розділення руської церкви на київську і московську, кожна з власною окремою ієрархією. Київські митрополити традиційно з X ст. титулувалися “Ми­трополит Київський і всея Руси”. Після остаточного поділу церкву Русі та Литви (Білорусія) очолював “Митрополит Ки­євскій, и Галицкій, и всея Россіи”3. В латинському урядовому звучанні: Metropolita totius Russiae (митрополит всія Руси)4. Митрополити московські, наслідуючи київських, відповідно повторили назву: “Московские и всея Руси”.Окружна грамота Київського митрополита Йова Борець­кого, надрукована в Києві 1629 р., починається так: “Іовъ Борецкій, милостію Божею архіепископъ Кіевскій и Галицкій и всея Россіи, всЂмъ посполито Россійского рода, такъ въ коронЂ Польской, яко и у великомъ князт†Литовскомъ”1. Така практика іменування продовжувалася. “Вчені, які гурту­валися біля основаної митрополитом Петром Могилою в Києві колегії, що за гетьмана Івана Мазепи стала академією, часто Русь називали з грецька “Россією”2.Сам Петро Могила мав титул “милостію Божею архієпис­копъ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и всея Россіи, екзархъ святого апостолского трону Констянтинополского, архиман­дритъ Печерский”3. Привітали Могилу з обранням на митро­поличу катедру (1633 р.) печерські друкарі панегіриком під назвою “Евфонія веселобриячая”, в якім закликають, щоб він дбав про славу народу:^ Твоє о том старанє, в том твоя забава, –Якъ бы мЂла оздобу Россійская слава4.Від патріарших писарів, за посередництвом київських книжників, прийшли до нас, а від нас – до Москви ще два горезвісні терміни. Йдеться про назви “Малоросія” та “Вели­коросія”. Вперше назву “Мала Росія” усталено на патріаршо­му синоді 1303 р., коли на прохання галицько-волинського князя Юрія патріарх заснував нову галицьку митрополію5. Назва “Велика Росія” зустрічається вперше в грамоті патріар­ха з 1354 р.1. “Ці терміни є чисто штучного книжного поход­ження”2. До половини XIV ст. термін “Мала Русь” означає Галицько-Волинське князівство, “в протилежність до цілої Руської держави, витвореної київськими князями”3. За грець­кою історичною аналогією візантійський патріарх починає називати Галицько-Волинську митрополію “малоруською” (Мікра Росія), а заліську – “великоруською” (Мегале Росія)4. Патріарх і візантійський імператор “почали називати споконвічно їм відому Київську, Придніпровську Русь – “Малою”, а Русь Заліську, яка появилася перед їх умоглядним зором, – Руссю Великою”5.Стародавні греки мали звичай називати “Малою” країну, яка була колискою конкретного народу, а “Великою” – краї­ну, пізніше ним колонізовану. “Так, Мала Азія, в старогрець­кому розумінні, була прабатьківщиною азіатів, а Велика Азія – зібранням їх колоній. Мала Греція обіймала тільки південну частину Балканського півострова (тобто Епір, Фессалію, Аттику, Пелопоннес), а грецькі колонії у Сицилії і вздовж берегів Апулії і Калабрії називалися Великою Грецією”6. Від греків ці поняття перейшли до Східної Європи. Таке тлума­чення цих термінів є загальноприйнятим. Винятком є погляд історика В. Татіщева. Він твердить, що термін “Велика Русь” вживався спершу до князівства Великого Новгорода. Після загарбання його Москвою цей термін, як велося, був вклю­чений до царського титулу і звідси його поява у московських правителів1. Але таке уявлення Татіщева є непереконливим. Більшість дослідників, як вже було сказано, дотримується погляду, що вселенський патріарх, а за його прикладом і візан­тійські імператори, після переїзду митрополита на Залісся “стали називати митрополію Київську – “Малою Руссю”, що по-грецькому означало – головну Русь, а митрополію Москов­ську – “Великою Руссю”, тобто по-грецькому, колонією Русі, новою Руссю”2.Подібне походження мають назви “Велика і Мала Вірме­нія”, “Велика і Мала Британія”, “Велика і Мала Польща”. “Згідно з термінологією грецьких географів, відомою ще з V ст. до Христа, назва “Мікро Росія” означала ту частину країни, яка вважалася першобатьківщиною цього народу. Наш древній північний схід – Ростово-Суздальська земля, для Візантії – “Rosia megale”, колонія першобатьківщини”3.У свій час в античній Греції склалася ситуація, подібна до тієї, яка виникла згодом у Руській державі. Поруч з метропо­лією – Елладою –в Італії, Передній Азії, в південній Україні та інших районах Середземноморського басейну утворились колонії, часто з еллінізованим (огреченим) населенням. Виник­ла потреба в термінологічному розрізненні між метрополією і колоніями. Власне Грецію (Елладу) назвали “Малою Гре­цією” (Мікра Геллас), а розкидані по морських узбережжях Середземноморського басейну колонії – “Великою Грецією” (Мегале Геллас). Уперше термін “Велика Греція” у цьому ро­зумінні вжив старогрецький історик Полібій.“Термін “Росия”, “Малоросия”, “Великоросия” та всі по­хідні від них слова, це витвір вселенських патріархів, що були змушені розрізняти між “українцями” і “москалями” та тими територіями, що ці два народи замешкували, а тому створили такі назви, як “Мега Росія” і “Мікро Росія”, тобто “Велика” і “Мала Росія”1.Російська історіографія не полюбляє розглядати історію виникнення цих термінів. Про це нічого або майже нічого не говориться в академічних курсах російської історії. Сам тер­мін “Великороссы” вперше використав київський словникар Памва Беринда 1627 р. у своєму “Лексиконе славено-россий­ского языка”. Варто відзначити, що в російських енциклопе­дичних словниках взагалі немає гасел “Великая и Малая Русь”, “Великороссия”, “Малороссия”. “Ці терміни якось ви­пали з поля зору буржуазної науки”, – скаржиться історик А. Соловйов2. Додаймо від себе, що вони також випали з поля зору і не буржуазної російської науки.Зі зміною церковної термінологічної титулатури змінюва­лися титули московських правителів. Іван III завів бундючно-манірний візантійсько-татарський придворний церемоніал і прийняв новий титул. Він став називати себе царем (цісар, ке­сар) із церковним додатком “всея Русі”. До половини XV ст. царями звали візантійських імператорів і ханів Золотої Орди. “Скинення іга усувало політичну для цього перешкоду, а шлюб із Софією давав на це історичне оправдання: Іван III міг тепер вважати себе єдиним на світі православним і незалежним государем, якими були візантійські імператори, і верховним правителем тої Русі, яка була під владою ординських ханів”3.У XVII ст., після Переяславської угоди, московський цар Олексій приймає 1655 р. титул “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец”. Титул “Всеї Великої і Малої Росії” (без Білої) піднесено московському цареві від України саме в часи Переяславської угоди.Російський дослідник цього питання А. Соловйов змуше­ний визнати, що “терміни” “Велика” і “Мала” Русь з 1654 р. увійшли в російську мову та політичну термінологію під впливом київської ученості і набули грецького забарвлення – “Великая и Малая Россия”. Ці назви прийшли до Москви із Києва, походячи своїм корінням з Візантії”1.Творцями були, ясна річ, представники релігійних кіл, люди, обізнані з грецькою мовою і грецькою церковною тер­мінологією, хоч найвища українська церковна ієрархія на чолі з тодішнім митрополитом Сильвестром Косівим, напевне, не мала до цього жодної причетності. Митрополит Сильвестр не брав участі в переговорах з Москвою, бо в його очах це було небезпечною і небажаною політичною авантюрою. Як засвідчив чорнобильський протопоп, коли йому та київсь­кому духівництву довелося все ж таки зустрічати в Києві московських послів, то вони “за слізьми світу не бачили, а ми­трополит від жалю аж обумерав”2. Так що термін “Велика і Мала Русь” пустили в хід мудрагелі, що стояли на нижчих щаблях церковної ієрархії і які зовсім не задумувалися про наслідки, до яких призведе цей нерозважний крок.У спеціальній розвідці “Велика, Мала і Біла Русь”, присвя­ченій цьому питанню, М. Грушевський пояснює причину ви­никнення цих найменувань: “Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські кру­ги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі свої землі, “где жили руські люде благочестиві” і церкви були “без­посередньо під гетьманським рейментом” (керівництвом), по­середньо під рукою царя як верховного протектора України.Наділяючи його титулом “государя Малої Росії”, вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об’єднати землі київської митрополії, прилучити їх до Коза­цької України, і таким чином цар буде їх зверхником, госуда­рем Великої і Малої Руси.Одначе зараз же найближчі місяці принесли прикрі розча­рування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдовольнитись тою роллю, яку йому призначили українці, – протектора і сюзерена вільної Украї­ни, який би їй підпомагав своїм військом, користувався її поміччю в своїх потребах, що найвище – побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи.Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські і московські війська, він хотів за­бирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рей­ментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білоруси, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті тери­торії до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство цього не хотіло, й між московськими воєво­дами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часом доводила до явних колізій.Теж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях під проводом самого гетьмана і боя­рина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну для того, щоб не пусти­ти в тутешні городи московських залог, як того хотіли моска­лі, а лишити їх свобідними від Москви. Так пояснив гетьман шведському королеві.І от у цих обставинах наступає нова зміна царського титу­лу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціативи. Замість двочленної форми “Велика і Мала” утворюється тричленна: додається ще й “Біла Русь”. Цього потрібували московські правителі для підкреслення політичної окремішності земель колишнього Великого князівства Литовського від Гетьман­щини. Під тиском царського уряду козацькі війська виведено з цієї території, скасовано там утворений Чауський козацький полк, лише Стародубщину, яка теж належала до Великого князівства Литовського, гетьманський уряд не віддав. Так відповідно до засади “розділяй і пануй” утворилася пресло­вута тричленна формула “Велика, Мала і Біла Русь”1.Після завоювання Білорусії та Литви 1655 р. було внесено в царський титул “всея Великія і Малыя і БЂлая Россіи само­держца…”. На погляд Грушевського, “коли за Богдана Хмель­ницького, в 1654 р. об’єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними ймен­нями сі краї, і з того часу пішло се означення “Великої, Малої і Білої Руси”2.Від другої половини XVII ст. і до першої половини ХІХ ст. “Малоросія” збігається з Гетьманщиною (згодом Полтавщи­на й Чернігівщина, туди ж входив Київ) на противагу до земель Війська Запорозького та Слобідської України. В офі­ційних урядових документах “Малоросія” – це майже завжди Чернігівщина й Полтавщина. Для земель Війська Запорозь­кого (степова Україна) царський уряд вигадав назву “Ново­росія”. Слобожанщина або Слобідська Україна охоплювала сучасну Харківську і частину Сумської, Донецької, Лугансь­кої областей, а також південь Бєлгородської, Вороніжської, Курської і частково північ Ростовської областей і урядовою мовою називалася “Слободской Украиной”. Для Сковороди “Малоросія” – це тільки Полтавщина й Чернігівщина, але не Слобожанщина.“У XIX ст. назву “Малоросія” розтягли на Волинь і По­ділля. У російських шкільних підручниках з географії аж до самої революції територію Малоросії обмежувано шістьома губерніями: Волинню, Поділлям, Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною і Харківщиною; натомість Бесарабія, Херсон­щина, Катеринославщина й Таврія становили “Новоросію”1. Приятель Шевченка, історик та етнограф Микола Маркевич вважав Малоросією “ті землі, які заселені і сьогодні малоро­сіянами, тобто народом, що має одинакові звичаї, одинакові вірування і одинакову ношу, один і той же побут і, нарешті, найголовніше: одне й те ж наріччя”2.Ілько Борщак зауважує, що назва “малорос” буцімто на­брала згірдливого значення лише наприкінці XIX ст., “а до того сила добрих за теперішньою термінологією “українців” називали себе “малоросами”3. Але, мабуть, І. Борщак надто перебільшив. Не всім подобався етнонім “малорос”. У листі члена Київської “Старої Громади” О. Лоначевського до М. Драгоманова з 1875 р. проступає у виразній формі відраза до назви “Малоросія”. Лоначевський пише, що якщо з ним розмовляють українською мовою і вживають термін “Мало­росія”, то йому видається, що його лають. Далі, в обороні назви “Україна” він висуває низку мотивів: “Якщо од Мало- і од Велико-россії одкинути перші половини, то вийде “єдіная нєраздельная Рассія”. Чиж цього Ви хочете? Пора кинути Ма­лоросію, нехай нас звуть так одні обрусителі. Назва “Украї­на” народня, а “Малоросія” канцелярська. Щоб затвердити свою нещасливу вигадку, Ви приточили всяких там актів. І що нам за діло до тих актів, до тих канцелярій. Нехай собі пишуть що хтять – люди зроду не стануть називати себе малими, бо це соромно! Вони хоч кришку чували про Шев­ченкове прозвище своєї землі, а про канцелярське і не чули”. І далі він пише, що “Україна” – це “назва серця”. “Кожному солодша Україна, ніж “Малоросія”, і у вас, де тільки заго­ворить серце “Україна”, й виявиться. Навіть Гоголь це відчу­вав: “Знаєтє лі ви українскую ночь?” – казав він тоді, як серце його палало любов’ю до рідної сторони”1. З 1832 р. царський уряд став йменувати Правобережжя колоніальною назвою “Южно-Западный край”. Однак назва “Малоросія” як назва окремої адміністративної одиниці теж своїм нагадуван­ням про минуле стала не до вподоби. 1835 р., коли графа Гур’єва призначили полтавським і чернігівським військовим губернатором, у наказі з цього приводу пропущено було най­менування “малоросійським”. Тоді ж нащадок козацької стар­шини, добрий знайомий Шевченка Аркадій Родзянко написав елегійного вірша: “На уничтожение имени малороссиян. По­свящается памяти вельмож малороссийских”2.Однак термін “Малоросія” так сподобався царським сатра­пам, що з XIX ст. до Лютневої революції 1917 р. назва “Мало­росія” була на східноукраїнських землях неофіційно обов’язко­вою. “В дореволюційній, офіційній російській суспільно-політичній доктрині й на сторінках історіографії не існували такі терміни, як “Україна”, “український нарід”, “українська мова” (навіть у географічному понятті не було України!). Замість того вживано такі терміни, як “південь Росії”, “Мало­росія”, “малорос” тощо, що a priori заперечувало існуванню українського народу як окремої збірної культурно-історично-національної індивідуальности на власній, споконвіку засе­леній території, не говорячи вже про політично-державні аспірації”1. Видатний англійський історик Дейвіс Норман, характеризуючи ставлення західних авторів до долі українців у Другій світовій війні та їх розуміння українського етноніма, пише так: “Українці також не піддавалися класифікації. Хоча з усіх європейських народів вони, напевне, мали, в абсолютних цифрах, найбільше жертв серед цивільного населення, їхньою головною політичною метою було визволитися з-під радян­ського і російського панування. Найкраще, що можна було вчинити з такою прикрою нацією, – вдавати, ніби її не існує, і прийняти давню царську вигадку, що українці – це “малоросіяни”. Насправді українці ані малі, ані росіяни”2.Не можна тут не згадати сміхотворну, з погляду історич­ної перспективи, польську спробу найменувати частину укра­їнських земель Малою Польщею. Внаслідок українсько-поль­ської війни 1918–1919 рр. Галичина і Волинь були, як відомо, приєднані до Польської Речі Посполитої. З того часу польські шовіністи стали офіційно називати їх “Східною Малою Поль­щею” (Wschodnia Małopolska), а термін Західна Україна був заборонений. Наприкінці 30-х рр. польська цензура стала за­бороняти історичні назви “Галичина” і “галицький”3. До польської етнонімічної політики ми ще повернемось. У деяких польських авторів в XV ст. з’явилася нова, теж книжна за походженням, назва “Червона Русь” (Russia Rubra) стосовно земель Галицько-Волинського князівства. Літописи такої назви не знають, як і не знало її населення цих земель4.Стосовно ж терміна “Біла Русь”, то він став постійно вжи­ватися (“Білорусія” і “білоруси”) тільки з другої половини XIX ст.1 Існують різні версії походження терміна “Біла Русь”. Приміром, назву “Біла Русь” виводять від міста Бєльськ, над рікою Бєлянка, або від міста Бєлосток. На думку відомого білоруського дослідника Є. Карського, він з’явився після тер­мінів “Велика Русь” та “Мала Русь” унаслідок наслідування і походить від білого кольору полотняного одягу людності2. У латинських документах найменування “Alba Russia” зустрі­чається в XIV ст.; у XVI ст. ця назва зустрічається “у всіх літе­ратурних пам’ятках (“Хроніка” Стрийковського, твори Ста­ровольського та ін.) як загально відома”3. Існує версія, що назва “Біла Русь” з’явилася в часи татарського іга й означала, що білоруські землі не підпали під іго4. “Подібно до того, як “білий світ” означає “вільний”, так і “Білая Русь” означає “віль­ну Русь”. Інші вважають, що “Білая Русь” отримала свою назву від білого одягу, в який одягалися білоруси. Таким одя­гом були білі свитки, жупани і кожухи”5.1840 р. Микола I заборонив вживати в офіційних доку­ментах назви “Литва” і “Білорусія”. Так боролася російська бюрократія із білоруським сепаратизмом.Білоруський селянин називав свою мову “простою”, а себе “руським” або “литвином”. Термін “білорус” книжного похо­дження і став розповсюджуватися лише в останні десятиліття XIX ст. “Ще під кінець XIX ст. слово “білорус” не мало етніч­ного характеру і сприймалося як топонім”6. Територія сучас­них білорусів відповідає переважно території літописних кри­вичів. Це дало поштовх до ідеї перейменувати Білорусію в “Кривію”. Проте спроби назвати білорусів давньою племінною назвою “Кривічи” не прийнялися1. Можливо, проте, проблема не закрита: “Нам Беларусам трэба добра прызадумацца, ці не замяніць чужога нам назову “рускі” на ўласны “крывіч”2.Підсумовуючи, зазначимо, що грецька калька на означення колоній (“Велика Греція” – “Великоросія”) аж ніяк не дає ро­сіянам підстав для пихи, навпаки, вона ще раз засвідчує їхнє колоніальне минуле та цілковиту необгрунтованість їх претен­зій на політичну і культурну спадщину Київської держави.Назва “Малоросія” в Україні, незважаючи на всі потуги царських сатрапів, не прижилася і не вживалася серед просто­го українського народу. “Назви “Мала Русь”, “Малая Россія” були книжні і ніколи не прийнялися серед нашого народу”3. Український народ ні сам себе так не іменував, ні не називав так якоїсь частини своєї території. “Малоросія” – слово штучне, книжне, що і досі не проникло в народ”4. Те ж саме спостерігалося в Московщині стосовно терміна “Великоро­сія”, яке побутувало там тільки в офіційних актах і було зов­сім відсутнє в усному мовленні. “Але треба зауважити, що російський народ ніде не називає себе “велікоруссамі”, “мало­руссамі” або “бєлоруссамі”; ці етнографічні назви належать науці і вживаються тільки освіченими людьми”5. Навіть за­пеклі чорносотенці не намагаються у наш час реанімувати застарілі етнонімічні назви “Великоросія” і “Малоросія”. Тер­міни ці назавжди відійшли в минуле. 1 Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 343. 1 Барвінський Б. Велика й Мала Україна. – Львів, 1925. – С. 4. 2 Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – 1891. – Т. 5. – С. 828. 3 Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білору­ський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 3. 4 Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ; Львів, 1909. – Т. 7. – С. 489. 1 Ольхівський Б. Вільний нарід. – Варшава, 1937. – С. 6. 2 Костомаров М. І. Давно-ли Малая Русь стала писаться Малороссией? // Записки Українського наукового Товариства в Києві. – К., 1928. – Т. 27. – С. 224. 3 Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ; Львів, 1905. – Т. 5. – С. 459. 4 Галущинський О. Т. Митрополит Йосиф Йоан Велямин Рутський. – Станиславів, 1938. – С. 1. 1 Максимович М. Собрание сочинений. – К., 1877. – Т. 2. – С. 308. 2 Андрусяк М. Назви “Русь” і “Україна” // Літературно-науковий додаток “Нового часу”. – 1939. – Ч. 20. 3 Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. – К.: Мис­тецтво, 1997. – С. 198. 4 Огієнко І. Історія українського друкарства. – Львів, 1925. – Т. 1. – С. 245. 5 Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. – Рим; Ню Йорк: Видання Укр. Катол. Ун ту, 1965. – Т. 1. – С. 667. 1 Січинський В. Вступ до українського краєзнавства. – Прага, 1937. – С. 19. 2 Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – С. 24. 3 Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? – Львів, 1907. – С. 60–61. 4 Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Труды подготови­тельной по национальным делам комиссии, малорусский отдел. – Одесса, 1919. – Вып. 1. – С. 52. 5 Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 1. – С. 10. 6 Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник. – М., 1998. – С. 142. 1 Татищев В. Н. История Российская. – Петроград, 1918. – Т. 7. – С. 64. 2 Чигирин А. Украинский вопрос. – Париж, 1937. – С. 7. 3 Волконский А. М. Предисловие // Царинный А. Украинское движение. – [Берлин], 1925. – С. XVII. 1 Біланюк П. Деякі зауваження до термінології української історії в англій­ських наукових виданнях // Український історик. – 1988. – № 1-4. – С. 226. 2 Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. – 1947. – № 7. – С. 24. 3 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1957. – Т. 2. – С. 123. 1 Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. – 1947. – № 7. – С. 387. 2 Чтения московского исторического общества. – М., 1861. – Т. 3. – С. 4. 1 Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Україна. – 1917. – Кн. 1/2. – С. 15–16. 2 Грушевський М. Хто такі Українці і чого вони хочуть. – К., 1917. – С. 3. 1 Подільський А. Назва Україна // Нова зоря. – 1939. – 3 верес. 2 Маркевич Н. История Малороссии: В 5 т. – М., 1843. – Т. 5. – С. 144. 3 Україна. Українознавство і французьке культурне життя. – Париж, 1950. – Зб. 4. – С. 220. 1 Ольхівський Б. Вільний нарід. – Варшава, 1937. – С. 86. 2 Наше минуле. – 1918. – Ч. 1. – С. 155. 1 Домбровський О. До питання періодизації й термінології ранньої історії України // Український історик. – 1975. – № 3/4. – С. 6. 2 Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 59. 3 Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України // ЗНТШ. – 1994. – Т. 228. – С. 218. 4 Исаевич Я. Д. О древнейшей топонимии Прикарпатья и Верхнего По­бужья // Славянские древности: Сб. – К.: Наук. думка, 1980. – С. 75–76. 1 Ширяев Е. Е. Беларусь: Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах. – Минск: Навука і тэхніка, 1991. – С. 5. 2 Карский Е. Ф. Белоруссы: В 7 т. – Варшава: Тип. учебн. округа, 1903. – Т. 1. – С. 117. 3 Цвікевіч А. Адраджэньне Беларусі і Польшча. – Менск; Вільня; Берлін, 1921. – С. 27. 4 Езотов К. Белоруссы и поляки. – Ковна, 1917. – С. 7. 5 Коронкевич П. В. Белоруссы. – Гомель, 1917. – С. 4. 6 Radzik R. Samookreślenie jako element świadomości etnicznej ludu Białoruskiego w XIX wieku // Przegląd Wschodni. – T. 4, z. 3. – S. 615. 1 Лич Л. М. Назви землі белоруской. – Мінск, 1994. – С. 43. 2 Станкевіч Ад. Хрысьціянства і беларускі народ. – Вільня, 1940. – С. 62. 3 Возняк М. Наш родный язык. – Ужгород, 1923. – С. 19. 4 Энциклопедия военных и морских наук. – Пб., 1885. – Т. 5. – С. 40. 5 Соболевский А. И. Русский народ как этнографическое целое. – Львов, 1911. – С. 7.