1850-1932, тісно пов'язане зі складними процесами становлення й розвитку монополістичної стадії капіталізму

'Гема 8Економічні теорії західноєвропейської соціал-демократіїВиникнення й сутність ревізіонізмуЄвропейський соціал-демократичний рух і його представникиЛіворадикальний напрямок європейської соціал-демократії Виникнення ревізіонізму, батьком якого став Едуард Бернштейн (1850—1932), тісно пов'язане зі складними процесами становлення й розвитку монополістичної стадії капіталізму. Хід науково-технічно­го прогресу за капіталізму, породжуючи різні тенденції, потребував підвищення освітнього й культурного рівня трудящих, диктував необхідність пошуку ефективних форм стимулювання праці. На­прикінці XIX ст. в розвинених країнах Європи з'явилася можливість використання в інтересах пролетаріату громадянських прав і свобод, парламентаризму, преси та ін. У 1899 р. Е. Бернштейн, ортодоксальний марксист у минулому, опуб­лікував книгу "Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії", яка була концентрованим виразом усіх поправок до К. Маркса та пере­гляду його вчення, тобто ревізіонізму. "Подальший розвиток і вдоско­налення марксистського вчення, — писав Е. Бернштейн, — має почина­тися з його критики" [5, с. 46]. Усе, що буржуазні економісти висунули на той час проти марксизму, зібрано ним у чітку систему поглядів, яд­ром якої був реформізм. Перегляд методологічних засад марксового вчення Е. Бернштейн почав з концепції історичного матеріалізму, в якій бачив недооцінку й заперечення активної ролі практичної діяльності людей. На його думку, усе, чого досягли К. Маркс і Ф. Енгельс, було зроблено не завдяки гегелівській діалектиці, а всупереч їй. Революцій­ному руху Е. Бернштейн протиставив еволюційний розвиток, спрямо­ваний на поступовий перехід до нового суспільства. Ревізію економічної теорії марксизму вчений почав з трудової тео­рії вартості. Він стверджував, що категорія вартості в К. Маркса втра-гила будь-яке конкретне значення й перетворилася на розумову кон-і і рук цію. Е. Бернштейн висунув теорію "економічної вартості", щоіі.м обою синтез трудової теорії вартості та вчення про граничнукориснії п. Двоїстий характер економічної вартості визначається, з і \. корисністю (споживною вартістю, потребою), а з дру- гого — вартістю витрат виробництва (трудовою вартістю). Слід Справедливо відзначаючи тенденцію до виробничої залежності ве­ликого та дрібного бізнесу, Е. Бернштейн стверджував, що велике виробництво не тільки не розорює дрібне й середнє, а й само може процвітати тільки разом з ними. Можливість подолання анархії ви­робництва він пов'язував зі створенням трестів і картелів, широким застосуванням кредитної системи, удосконаленням систем зв'язку та інформації, розширенням світового ринку. Імперіалізм учений трак­тував як вступ до нової соціальної фази, для якої характерне мирне, поступове переростання капіталізму в соціалізм. Е. Бернштейн ствер­джував, що як форма історичного розвитку в умовах культурного суспільства революція неефективна й безплідна. Він протиставив їй реформаторську діяльність у рамках капіталізму. Метою соціал-де-мократичного руху було проголошено визволення профспілок і ко­операції від усіх законодавчих обмежень, захист праці, соціальне за­конодавство та обмеження прав щодо розпорядження капіталістич­ною власністю. Перехід до соціалізму Е. Бернштейн розглядав як ши­рокий розвиток виробничих і споживчих товариств. Останні повинні були зменшити прибутки торгового капіталу, а профспілки — при­бутки промисловців. Стосовно проблеми шляхів переходу до соціалістичного суспіль­ства теоретики соціал-демократії розділилися на ревізіоністів і орто­доксів, тобто прихильників К. Маркса та Ф. Енгельса. Серед орто­доксів у західноєвропейській соціал-демократії кінця XIX — початку XX ст. слід виокремити Карпа Каутського (1854—1938). Його теоре­тичні погляди мали складну еволюцію. На початку своєї діяльності він перебував під впливом мальтузіанства, лассальянства, а такі його праці, як "Економічне вчення Карла Маркса" (1886) та "Аграрне пи­тання" (1899), були значним внеском у захист і розвиток теорії марк­сизму. У 1899 р. К. Каутський виступив проти ревізіонізму з книгою "Бернштейн і соціал-демократична програма. Антикритика", проте він не підтримував марксистів у питанні перетворення суспільства. К. Каутський передбачав і обґрунтовував епоху соціальних револю­цій, однак завоювання влади він сприймав як досягнення парламент­ської більшості. З початку Першої світової війни К. Каутський став лідером центриз­му в міжнародному масштабі, солідаризувавшись із гаслом "грома­дянського миру" під час війни й засуджуючи будь-які думки про со­ціалістичну революцію та практичні революційні дії. Дослідження імперіалізму він почав з невідповідності в розвитку промисловості й сільського господарства, відставання останнього, яке спонукало про­мислово розвинені країни ставати на шлях підкорення й захоплення відсталих аграрних країн для перетворення їх на джерело сировини для своєї промисловості та ринок збуту своєї продукції. Імперіалізм, на думку К. Каутського, — це колоніальна політика великих держав, які прагнуть монополізувати частину світового ринку шляхом заво­ювання аграрних країн. Він аналізував промисловий капітал і виве­зення товарів, хоча вже помітними були тенденції панування фінан­сового капіталу та вивезення капіталу. К. Каутський стверджував, що подолати імперіалістичну політику можна методами вільної тор­гівлі й мирної демократії, залишаючись у рамках капіталістичного ладу. Логічним завершенням ідей К. Каутського стала його теорія "ультраімперіалізму" — фази розвитку капіталізму, коли політика монополій пошириться й на зовнішню політику, а міжнародний союз імперіалістичних держав і спільна експлуатація світу інтернаціональ­ним фінансовим капіталом усуне суперництво національних капі­талів. Досвід світового розвитку XIX—XX ст. показав, що прагнення до поділу збуту, сфер впливу, колоній спричинило такі міжімперіалі-стичні конфлікти, які виключали можливість "ультраімперіалізму" як гармонійного союзу держав. У ранніх працях теоретика австрійської та німецької соціал-де­мократії ^ Рудольфа Гільфердінга (1877—1941) переважала критика пред­ставників історичної та суб'єктивної школи буржуазної політеконо­мії, захист економічної теорії та методу К. Маркса. У нього був ціка­вий погляд на предмет економічної науки. На його думку, об'єктом політекономічного аналізу можуть бути лише стихійно діючі закономірності товарно-капіталютичного господарства, тому з переходом до соціалізму (який у той час ототожнювався марксистами з ліквіда­цією товарного виробництва) та встановленням свідомого суспіль­ного регулювання економічних відносин зникає сам предмет полі­тичної економії як науки. Книга Р. Гільфердінга "Фінансовий капітал" (1910) — найбільш сут­тєве досягнення західноєвропейської соціал-демократичної думки з питань імперіалізму. У ній зібрано й теоретично узагальнено великий фактичний матеріал, що відображає зміни в економіці й політиці капіталізму кінця XIX — початку XX ст. Р. Гільфердінг проаналізу­вав якісно нові явища: розвиток капіталістичного кредиту, збільшен­ня кількості акціонерних товариств, утворення фіктивного капіталу, діяльність фондової біржі, механізм біржової спекуляції, концентра­цію капіталу, фінансовий капітал та його вплив на внутрішню й зов­нішню політику імперіалізму. Сутність фінансового капіталу була зведена до панування банківського капіталу над промисловістю, що дало Р. Гільфердінгу змогу зробити висновок про можливість пере­будови капіталізму шляхом "соціалізації" сфери обігу: "захоплення шести великих берлінських банків уже в теперішній час було б рівно­сильне захопленню найважливіших сфер великої промисловості" [14, с. 569]. Р. Гільфердінг наголошував також на можливості ство­рення єдиного картелю, який забезпечив би безкризовий розвиток економіки. Таким чином, він був прихильником теорії "організова­ного капіталізму". Погляди лівого крила західноєвропейської соціал-демократії відображені у творах Рози Люксембург (1871—1919) і Карла Лібкиех-та (1871—1919), які під впливом подій жовтневого перевороту в Росії відійшли від соціал-шовіністів і центристів та разом з більшовиками утворили ядро нового Комуністичного Інтернаціоналу. Р. Люксем­бург пропагувала економічне вчення К. Маркса та критикувала бернштейніанство за спробу вдосконалити капіталізм. Вона розвину­ла тезу про історичну приреченість імперіалізму та зробила висновок про необхідність його революційного, насильницького повалення. Економічні витоки імперіалізму вона вбачала в особливостях розши­реного відтворення: капіталісти можуть забезпечити реалізацію до­даткової вартості лише частково, за рахунок особистого споживан­ня, тому необхідно, щоб існували некапіталістичні виробники та спо­живачі як усередині власної держави, так і у відсталих країнах. Імпері­алізм ототожнювався з політичним виразом процесу нагромадження капіталу в його конкурентній боротьбі за залишки некапіталістично-го світового середовища. Р. Люксембург стверджувала, що політична економія перестане існувати з того моменту, як анархічне капіталістичне господарство буде змінене на планомірний, організований і керований господарсь­кий устрій. Водночас вона відзначала своєрідність умов проведення соціалістичної революції в Росії та неможливість її повторення в роз-виненіших капіталістичних країнах. К. Лібкнехт довів, що переплетіння інтересів найбільших промис­лових і банківських капіталістів виходять далеко за національні рам­ки. Його заслугою став аналіз союзу монополістичних об'єднань з державним апаратом і воєнної загрози імперіалістичних задумів. Імперіалізм К. Лібкнехт визначав як явище надбудовного характеру, певний вид політики. Як бачимо, більша частина представників соціал-демократичного руху не сприйняла жовтневої революції в Росії, диктатури пролетаріа­ту, партії нового типу та ін. У 20-ті роки XX ст. західна соціал-демо­кратія перетворилася на відкрито реформістський рух, спрямований на співробітництво праці й капіталу, з чіткою антифашистською спрямованістю. З кінця 50-х років соціал-демократія повністю ввій­шла в капіталістичну систему, із партії робітничого класу стала націо­нальним загальнополітичним, загальноекономічним ученням. Ідеа­лом сучасної соціал-демократії є політична стабільність і соціальна рівність, які досягаються шляхом індикативного планування, соціаль­ного регулювання, самоуправління, демократизації виробництва й суспільства в цілому, плюралізму світоглядних концепцій.Тема 9 Розвиток економічної думки в Росії та Україні" наприкінці XIX — на початку XX ст.Легальний марксизм і народництво: ідейне протистоянняПропаганда марксового вчення: М. Зібер і Г. ПлехановЕкономічні погляди М. Туган-БарановськогоЕкономіко-машематичні концепції В. Дмитрієвата Є. Слуцького Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася міс­цем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спря­мованість економічної думки, що спиралася на деякі положення кла­сичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легаль­ний марксизм виник як ідерлогія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався поло­женнями історичного матеріалізму, передусім висновками про істо­ричну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав ре­волюційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870—1944), Михайла Туган-Барановського (1865— 1919), Сергія Булгакова (1871—1944) ґрунтувалася на вивченні сучас-ноїїм економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного роз­витку. Критиці доктрини народництва була присвячена книга П. Струве "Критичні зауваження до питання про економічний розвиток Росії" (1894), у якій він торкався питань природи та ролі держави, характе­ру переходу від капіталізму до соціалізму, проблем реалізації суспіль­ного продукту. П. Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що мож­на бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і берн­штейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні супереч­ності між першим і третім томами "Капіталу". У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею "Головна антиномія трудової теорії вартості", у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості. М. Туган-Барановський також займався дослідженнями нового, капіталістичного виробництва й ринку. Свідченням цього є його тво­ри "Промислові кризи в сучасній Англії" (1894) та "Російська фаб­рика в минулому й нині" (1899), де зібрано колосальний фактичний матеріал, викладено історію промислового розвитку Росії та Англії. Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зро­стаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти мо­лодого капіталізму стало народництво (70—90-ті роки XIX ст.). На­родники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як рег­рес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий само­бутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: рево­люційну (70-ті роки) і ліберальну (80—90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки. Революційні на­родники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з ца­ризмом і поміщицьким землеволодінням. Вони йшли в народ "бунту­вати" його, переконані в можливості селянської соціалістичної рево­люції, яка відкриє шлях до некапіталістичного розвитку на базі само­бутньої общинної організації селянського життя. Народники вважа­ли, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму — общину. Це була концепція "селянського соціалізму", яка своїм корінням визна­вала ідеї "общинного соціалізму" О.Терцена (40-ві роки XIX ст.). Го­ловні течії революційного народництва мали певні відмінності, але зберігали єдність з основних питань. їх очолювали Петро Лавров (1823—1900), Михайло Бакупін (1814—1876), Петро Ткачов (1844— 1885). Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу "Росій­ське багатство", відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом "селянської соціалістичної револю­ції" й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони висту­пили з програмою "дрібних справ", вимагаючи розширення селян­ського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпе­чення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створен­ня мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Вороицов (1847—1918), Микола Даніельсон (1844—1918), Микола Михайловський (1842—1904) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про "штучність" росій­ського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про па­нування небуржуазного "народного виробництва", представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст. Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно вплива­ли на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був ^ Микола Зібер (1844—1888), який відіграв важливу роль у розвитку економіч­ної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широ­ким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної шко­ли та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політе­кономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що до­сліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, Що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політ­економії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капі­талізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції на­громадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація заклада­ють основи переходу до нової суспільної системи. У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність ^ Георгія Плеханова (1856—1918) — першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію — спочатку він по­діляв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову тео­рію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо "меншовика", не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов при­ділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку — не­заперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: берн­штейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань полі­тичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (органі­заційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883— 1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюд­женні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній бо­ротьбі з народниками й ревізіоністами. На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демокра­тичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. По­стійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксиз­му, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єк­тивно-психологічна школа, у питаннях розподілу — так звана соці­альна теорія, у теорії економічних циклів і криз — концепція еконо­мічної кон'юнктури. Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 р. М. Туган-Ба-рановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корис­ності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував за­кон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних госпо­дарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономіч-на формула стала основою багатьох досліджень російських, україн­ських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній тео­рії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпусти­мим є упереджений підхід до досліджуваних явищ. В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, лежать потреби та інтереси людини. Обґрун­тування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цін­ності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення "господарської системи найви­щої продуктивності" — соціалістичної. Мета соціалістичного суспіль­ства також сформульована вченим двоїсто: "З одного боку, воно повин­но прагнути до найбільш повного задоволення всіх суспільних потреб; з іншого боку, воно повинно найбільш повно забезпечувати свободу кожного" [53, с. 95]. Для вирішення першого завдання потрібен цен­тралізм на основі планомірності, другого — максимальний демокра­тизм виробничого процесу та контроль над ним з боку безпосередніх виробників. Трансформацію насильницького колективістського нача­ла у більш вільне начало кооперації, передусім у сільському господар­стві, М. Туган-Барановський трактував як тенденцію до еволюційного розвитку соціалізму (це питання висвітлено в розділі "Про кооператив­ний ідеал" книги "Соціальні основи кооперації" (1918)). Великий вплив на сучасну політекономію справила теорія економіч­них циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на по­чатку XX ст. в Росії. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх при­чин криз. Він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду за­ощаджень. Цими ідеями М. Туган-Барановський передбачив сучасну інвестиційну теорію циклу, центром якої є ідея "заощадження — інве­стиції" як головна пружина циклічних коливань. Не погоджуючись із популярною теорією недоспоживання, М. Туган-Барановський вихо­див з того, що недостатній споживчий попит може компенсуватися розширенням інвестиційного (виробничого) попиту. Інвестиційні мо­жливості зменшуються внаслідок обмеженості банківських ресурсів, установлення невигідних умов застосування позичкового капіталу, а головне — диспропорційності розподілу вільних коштів між сферами економіки. Останнє є вирішальним чинником циклічних коливань і появи економічних криз. Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної ко­рисності пішли видатні економісти-математики: Володимир Дмитрісв (1868—1913), Євген Слуцький (1880—1948) та інші. У своїй головній праці "Економічні нариси" (1904) В. Дмитрієв запропонував еконо-міко-математичні моделі цін, побудовані на синтезі теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він ви­ходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі. Аналізуючи рівні й динаміку цін, він використовував два визначен­ня ціни: 1) ціну можна розкласти на загальну суму заробітної плати, прибутку та ренти по всьому комплексу виробництва та споживання товарів як споживчого, так і виробничого призначення; 2) ціну мож­на виразити загальною сумою повних витрат праці як первинного фактора виробництва. Згідно з першим визначенням (через суму доходів) ціна товару днів на ви-Аьр, що працюють ИА днів на ви- робництві товару А та знарядь і сировини, спожитих у цьому вироб­ництві, уь — ціна спожитого продукту Ь; Ь — кількість продуктів, спо­житих робітником; РА — прибуток, отриманий у цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для нього; КА — рента, отримана в цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для нього. Ціна через трудові витрати виражається так: де к-А — технологічні коефіцієнти витрат; X. — кількість витраченої на виробництво товару А продукції виду і, визначена через витрати праці; іА — поточні (прямі) витрати у виробництві товару А. Є. Слуцький, видатний український економіст-математик, грунтов­но проаналізував функції корисності як певної системи надання пере­ваг. Він започаткував теорію поведінки споживача в разі зміни його доходів і товарних цін завдяки аналізу споживчого попиту. У світовій економічній думці Є. Слуцького визнано одним з родоначальників праксеології—науки про принципи раціональної діяльності людей та її використання в економічних дослідженнях. Він намагався зняти з функції корисності її психологічну оболонку та подати її як об'єктив­ну математичну характеристику надання споживачем переваг за пев­них економічних обставин. Функція корисності, за Є. Слуцьким, має такий вигляд: У подальшому аналізі Є. Слуцький визначає похідну цієї функції через коефіцієнти еластичності попиту в разі зміни цін і доходу, вста­новлює порівняльні корисності різних благ. Рівновага бюджету спо­живача існує тоді, коли функція корисності максимальна. Отримані Є. Слуцьким результати дають можливість моделювати попит спожи­вача. Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX — початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій — від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) до еко-номіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбан­ням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інте­грованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки. де ^ V — сукупна корисність набору благ х,, х2, ..., хп; п — кількість благ у наборі. Сукупний доход розподіляється так:5 = р]х1+р2х2+... + рпх„, цер\,р2, ...,рп — ціна благ, що купуються; хх,х2, ...,хп—кількість благ.Тема 10 Нова історична школа та соціальний напрямок у НімеччиніУмови виникнення та методологія нової історичної школиКонсервативне та ліберальне крило катедер-соціалізмуСоціальний напрямок у політичній економії Розвиток капіталізму в Німеччині отримав новий поштовх через воєнну перемогу Пруссії над Францією та об'єднання німецьких зе­мель у 1871 р. У країні народжувався робітничий рух, збільшувався вплив соціал-демократичної партії. Разом з тим німецький капіталізм був досить відсталим, існували феодальні й патріархальні відносини, капіталістичні відносини в сільському господарстві розвивалися прус-ським (поміщицьким) шляхом. Під впливом усіх цих суперечностей у 70-х роках XIX ст. сформувалася нова історична школа в особі Густа-ва Шмоллера (1838—1917), Карла Бюхера (1847—1930) та Лупо Брен-тано (1844—1931). Вони виступили передусім проти марксизму, ре­волюційного руху на відміну від старої історичної школи, яка апелю­вала до класичної політекономії та утопічного соціалізму. Якщо ме­тою старої історичної школи була боротьба проти буржуазно-демо­кратичної революції в Німеччині, то метою молодої — боротьба про­ти робітничого класу. Перша виникла в умовах роздробленої Німеч­чини, виступала за об'єднання земель і була пов'язана з розвитком ви­робництва; друга визріла в умовах об'єднаної Німеччини й вивчала переважно сферу обігу. Незважаючи на певні розбіжності в поглядах, існують деякі спільні риси старої та молодої історичних шкіл: спроба періодизації економічного розвитку з точки зору функціо­нування всієї системи народного господарства, а не на основі по­ділу праці; дотримання принципу історизму; використання емпіричного аналізу матеріалу; дискредитація класичної школи, теорії марксизму, маржиналізму,абстрактного методу пізнання. У публікаціях нової історичної школи не розглядалися теоретичні проблеми капіталізму — вартості, додаткової вартості, капіталу, нагро­мадження; заперечувалася ідея економічного закону. Г. Шмоллер, на­приклад, стверджував, що економічна наука перебуває на стадії емпі- рії, "дослідного вивчення фактів" і лише після багатьох років такого функціонування, у міру нагромадження матеріалу може настати "епо­ха вищого раціонального пояснення дослідних даних". Л. Брентано наголошував на вторинному значенні загальної, теоретичної економії, протиставляючи їй завдання безпосереднього споглядання економіч­них явищ. Таке проповідування емпіризму в 1888 р. піддав критиці Ф. Енгельс, який писав, що Л. Брентано "проголошує: загальна, або теоретична, політична економія нічого не варта; вся сила лежить у спе­ціальній, або практичній, політичній економії. Як і в природознавстві, ми повинні обмежуватись описуванням фактів; такі дослідження без­кінечно вищі й цінніші, ніж усі апріорні висновки" [33, т. 37, с. 93]. Г. Шмоллер з цього приводу дозволяв собі досить категоричні висло­ви на адресу А. Сміта, який, на його думку, "споглядав господарське життя в дрібницях", а також К. Маркса як типового "спекулятивного книжного вченого, без знання світу й людини". Сутність методу істо­ризму становить вивчення локального господарського розвитку Ні­меччини, історичний розгляд економіки міст, торгових гільдій, реміс­ничих цехів і окремих підприємств, ігнорування теоретичного аналі­зу великих суспільно-економічних проблем. По суті, політична еконо­мія зводилася представниками молодої історичної школи до історії народного господарства (передусім німецького). Слід зазначити, що представники цієї школи зібрали й нагромадили величезний фактич­ний матеріал, який, на жаль, не був належним чином теоретично опрацьований і залишився лише констатацією фактів. Дослідник історії народного господарства К. Бюхер поділяв еконо­мічну історію на три стадії: домашнє господарство (без обміну); гос­подарство міст, пов'язане з роботою ремісників на замовлення чи на найближчий ринок; народне господарство, де сформовано загально­національний ринок з багатьма посередниками обміну. Періодизація К. Бюхера була витримана в дусі мінової концепції, яка абсолютизу­вала сферу обміну та ігнорувала сферу виробництва. У 1872 р. в Ейзенаху було створено "Союз соціальної політики", програму якого називали "катедер-соціалізмом" (соціалізмом на ка­федрі). Ця програма передбачала запровадження обов'язкової почат­кової освіти, державне регулювання праці дітей і жінок, страхування робітників, установлення пенсій, організацію споживчої й житлової кооперації робітників, тобто все те, що має назву "буржуазний рефор­мізм". Катедер-соціалісти завжди наголошували, що їхні пропозиції не заперечують приватної власності на засоби виробництва, землю й капітал. Праве, консервативне крило "Союзу соціальної політики", очолюване Г. Шмоллером, робило наголос на "священних традиці­ях німецької нації", "законному монархізмі" й необхідності в тако­му уряді, який здатний перешкодити будь-яким проявам "класово­го егоїзму та класових зловживань". Щодо робітничого питання консерватори рекомендували боротись як проти радикальної со­ціал-демократії, так і проти тих буржуазних економістів, які нега­тивно ставилися до державного втручання в господарське життя. Визнаючи необхідність соціальних реформ уряду, консерватори все-таки виступали проти регламентації робочого дня та широкого проф­спілкового руху. У рамках катедер-соціалізму існувало ще одне угруповання—лібе­ральне крило на чолі з Л. Брентано. На відміну від консерваторів лібе­рали вважали головним чинником класового миру не "освічений мо­нархізм", а активну діяльність профспілок. Л. Брентано пропонував пе­ренести досвід британського тред-юніонізму на німецький ґрунт. На думку Л. Брентано, робітник має для продажу лише свою працю, яку майже завжди продає підприємцю на невигідних умовах. Він стверд­жував, що умови купівлі-продажу праці різко змінюються, якщо місце окремих робітників займають добре організовані профспілки. Ф. Ен­гельс, полемізуючи з Л. Брентано, зазначав, що справжній вплив проф­спілок як протидіючого капіталістам чинника обмежується періода­ми середньої й високої кон'юнктури, а в періоди застою та кризи вони фактично бездіяльні. Л. Брентано, апелюючи до марксизму, проголо­шував картелі та профспілки могутнім засобом планомірного регулю­вання й усунення криз і безробіття за капіталізму. Таким чином, ідейна спадщина нової історичної школи була досить різноманітною. До нашого часу дійшли положення про виключний національний характер і культ держави, які є вирішальними елемен­тами економіки Німеччини. Нова історична школа не внесла майже нічого нового в економічну теорію, бо займалася переважно проблема­ми історії народного господарства; вона не мала власного категорі­ального апарату й користувалася категоріями, запозиченими з різних теорій. Група Г. Шмоллера була виразником ідей монархізму, "силь­ної руки" держави в економіці, націоналізму та консерватизму, які спричинили появу економічних програм правого штибу, зокрема фа­шистських. Напрямок Л. Брентано, який пропагував класовий мир, став близький більш пізнім реформістським течіям, таким як соці­альна школа та інституціоналізм.оціальний напрямок виник у Німеччині в період переходу до моно­полістичної стадії капіталізму, під час посилення ролі держави, корпо­рацій та інститутів в управлінні економікою. Метою соціальної шко­ли було відображення в економічній теорії соціальної мотивації й со­ціальної обумовленості поведінки агентів виробництва. Продовжуючи ідеї нової історичної школи, вона розглядала етичні та правові норми суспільства як вирішальний чинник економічного життя, але прагну­ла побудувати саме економічну теорію, а не збирати фактичний ма­теріал. Засновниками соціальної школи були Рудольф Штаммлер (1856—1938), Р. Штольцман, А. Амонн, які трактували соціальні яви­ща як правові або етичні, що передбачають свідоме цілепокладання. Вони стверджували, що суспільне життя регулюється правовими й етичними нормами. Лише останні встановлюють певні зв'язки між людьми й тільки вони мають стати предметом економічної науки. Об'єктом свого дослідження представники цієї школи обрали правове регулювання обміну між товаровиробниками, розглядаючи сферу ви­робництва лише як технічний, технологічний процес. Методологія со­ціальної школи є відображенням неокантіанства в політичній еконо­мії, коли "чисті цілі пізнання" мало пов'язані з економічною реальністю. Соціальна школа не була єдиною ідейно й методологічно, маючи в собі кілька груп і напрямків. Поряд з течією, очолюваною Р. Штам-млером і Р. Штольцманом, яка дістала назву соціально-правового чи соціально-етичного напрямку, до соціальної школи належать теорія "ліберального соціалізму" Ф. Оппенгеймера та теорія "універсалізму" Отмара Шпанна (1878—1950). Різні течії всередині соціальної школи по-різному розуміли зміст самого "соціального підходу". Такий під­хід для Ф. Оппенгеймера означав аналіз соціальних умов, що призве­ли до виникнення монополій, відходу суспільства від природного ста­ну, який ототожнювався вченим з простим товарним виробництвом. Метою суспільства Ф. Оппенгеймер вважав повернення до