Історія держави і права України має величезне значення

Вступ Історія держави і права України має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого нашого історичного минулого, зокрема державотворення. Як історіко – правова наука історія держави і права тісно пов’язана з історією України, тобто із загальним історичним минулим українського народу, розвитком його культури, науки,

економіки, виникненням та становленням громадських, політичних рухів і партій інших галузей людської діяльності. Предмет історії держави і права України як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його розвитку.

Важливою, багато в чому визначальною віхою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до наших днів. Тому не випадково спостерігається зв’язок з чинним правом, спонукання відповідним чином з'ясувати його сутність , недоліки, переваги. Досліджуючи, систематизуючи досвід минулих поколінь,

історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно – правового розвитку інших країн, дозволяє уникати повторення необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу у ході розбудови держави, з іншого – за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання

і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадянського суспільства. Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні великодержавні – шовіністичні кола намагаються представити український народ «безбатченком», який не має права

історичних державно – правових традицій, а відтак - і права на самостійне існування. Формування основ права Формування радянського права в Україні було невід'ємно пов'яза¬но з поширенням радянської влади і будівництвом державного апара¬ту. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з'їзду

Рад та наступні норматив-но-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали пер¬шоджерелами права. "Вестник Украинской Народной Республики" (орган ЦВК України) систематично друкував декрети, постанови, на¬кази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опуб¬лікування набували юридичної сили в Україні,

Визначальною особливістю формування радянської правової сис¬теми в Україні було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція в примітивній формі — застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли цієї правової норми не вистачало для врегулювання тієї чи іншої пра¬вової ситуації, тоді як джерело права використовувалася революційна правосвідомість.

Ліквідація капіталістичної власності на основні засоби виробницт¬ва була однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права ста¬ла соціалістична власність, що створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транс¬порту. Націоналізація здійснювалася декретами центральних

і місцевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно-правовими актами. Це декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів" від 4 січня 1919 р "Про по¬рядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р. та

інші. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників на¬ціоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб. 10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", що був кроком на шляху створен¬ня єдиної соціалістичної кооперації. Політика військового комунізму, яку проводив уряд радянської

Росії протягом 1918 —1920 рр характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва. Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже ліквідувала товарообіг, припинили¬ся товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчу¬валося відповідне заміщення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення "чорного ринку", де

існували деформовані товарно-грошові відносини. "Декрет про землю" та закон "Про соціалізацію землі" стали ос¬новою радянською земельного законодавства. В Україні також набула чинності постанова РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Ці акти закріпили за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами право розпоряджатися

землею. Керувалися в Україні і законом про соціалізацію землі, прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад. Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 р. визначав правове становите земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалась єдиним державним фондом. У статті І Декре¬ту зазначалося, що "приватна власність на землю, надра,

води, ліси скасовується". Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил водоволодіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею. Прийнятий 5 лютого 1920 р. "Закон про землю" закріпив розпо¬діл землі в індивідуальне зрівняльне трудове землекористування, що, поряд

із колективним, було найпоширенішою формою користування землею. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогоспо¬дарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі. Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були за¬кладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р.: "Про організацію відділів запису актів громадського стану", "

Про розлучення". Ці акти, перш за все, підкреслювали законність тільки громадян¬ських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні, проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. Головні принципи організації праці, а фактично — трудової повинності, були сформульовані в

Кодексі законів про працю РСФРР, оприлюдненому 10 грудня 1918 р. Відповідно до договору про війсь¬ково-політичний союз від 28 грудня 1920 р. дія Кодексу поширюва¬лася й на Україну. Кодекс проголошував загальний обов'язок працю¬вати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріаль¬не забезпечення.

Проте в умовах воєнного комунізму не всі з цих по¬ложень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко викорис¬товувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сиди. На підприємствах встановлювалися режими, подібні до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промис¬ловості.

Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала основною формою оплати праці. Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності.

До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця роз¬глядався як саботаж. Отже, з моменту сформування радянського тру¬дового права його домінуючою рисою стає не охорона праці й заро¬бітної плати, а забезпечення суворої дисципліни. Головні риси кримінального права визначалися завданнями пролетарської революції — це, зокрема, придушення

опору експлуата¬торських класів і боротьба з порушеннями революційного порядку. Нове кримінальне право базувалося на принципі доцільності, що протиставлявся принципу законності. Так, при визначенні вироку суд повинен був враховувати класову приналежність злочинця, соціальну спрямованість діяння тощо. Покарання передбачалося не лише за за¬кінчене діяння, а й за задум та неповідомлення (недонесення). "Керівні начала з кримінального права РСФРР", що почали діяти в

Україні з серпня 1920 р встановлювали широкими перелік різноманітних видів покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або на¬роду, оголошення поза законом, розстріл тощо. Оголошення поза законом або ворогом народу застосовувались як щодо окремих осіб, так і щодо членів їхніх сімей або цілих організа¬цій. Слід зазначити, що

існували такі антиправові інститути, як кри¬мінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення тієї місцевості, де були знищені склади, розібрані залізничні колії тощо. Принципи кримінально-процесуального права встановлюва¬лися Тимчасовим положенням про народні суди та революційні три¬бунали

УСРР від 20 лютого 1919 р Інструкцією Наркомюсту УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство", а також Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1926 р. Основна маса справ розглядалася в надзвичайній трибунальній системі. Постанова Всеукраїнського ЦВК від 1 червня 1919 р. "Про Всеукраїнські та місцеві НК", що була прийнята в період здійснення "червоного терору"

, надавала надзвичайним комісіям право безпосе¬реднього покарання у випадках контрреволюційних виступів, погро¬мів та чорносотенних заворушень. При оцінці показань та визначенні міри покарання ревтрибунали, як і народні суди, керувалися декретами Уряду, а також своєю рево¬люційною правосвідомістю. Вироки оголошувалися іменем Україн¬ської Соціалістичної Радянської Республіки. На ранньому етапі діяльності ревтрибуналів вироки не підлягали касаційному оскарженню.

Тому декретом РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду" встановлюва¬лося, що касаційному оскарженню підлягають усі вироки ревтрибу¬налів. Виняток становили лише вироки Верховного ревтрибунала при ВУЦВК. ЛІТЕРАТУРА Історія держави і права Української РСР (1917 - 1960) К 1960. Історія держави

і права Української РСР: У 2-х т К 1967. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст К 1991