1. Історичні етапи формування міжнародного права Питання про періодизацію історії міжнародного права пов’язане з вирішенням найважливіших проблем теорії права, таких як поняття права, його походження, система права. Тому в міжнародно-правовій доктрині існує чимало підходів до того, яким чином слід представляти історію міжнародного права. Великий інтерес викликало питання про періодизацію розвитку міжнародного права у державних ідеологіях, що взагалі розглядали вчення про право як найважливішу арену ідеологічної боротьби. Саме в такій ситуації опинилася вітчизняна наука міжнародного права. Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в рамках марксистсько-ленінського вчення про формаційну періодизацію загальної історії, у тому числі й історії розвитку міжнародного права, у якій виокремлювали міжнародне право рабовласницької формації, феодалізму, капіталізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне право. До того ж формаційний підхід навіть в історичній науці є дискусійним. Що ж стосується міжнародного права, то становлення й розвиток багатьох із його принципів і норм ніяк не може бути пов’язаний із так званими формаціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження, формації в чистому вигляді в історії ніколи не існували. Тому було б помилкою шукати джерела чи особливості міжнародно-правових норм у тих чи інших формаціях і прив’язувати періодизацію до формацій. Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнародного права має все ж таки власну періодизацію. Це пов’язано з особливостями виникнення та становлення його принципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний вплив на розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу свого існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору приводить до висновку, що подібних подій в історії людства було небагато. У масштабах людської цивілізації всього кілька разів відбувалася радикальна зміна світового правопорядку. Така періодизація далеко не завжди збігається із формаційною періодизацією міжнародного права. При цьому етапи історії розвитку міжнародного права можуть істотно відрізнятися за тривалістю, що пов’язано із прискоренням динаміки міжнародно-правових відносин. Як свідчить історія, розвиток міжнародного права лише у планетарному масштабі виявився поступальним. На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнародне право розвивалося починаючи з ХХ ст. Найбільш прийнятною можна вважати таку періодизацію міжнародного права: I. Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648). II. Від Вестфальського конгресу до епохи Великої французької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть). III. Від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи (1919—1939). IV. Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха): а) Версальська система (1919—1939); б) міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років); в) міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років ХХ ст. до наших днів).Розвиток міжнародного права від найдавніших часів до Вестфальського конгресу Становлення міжнародного права, як і права загалом, відбувалося з найдавніших часів. Уже на етапі родоплемінних відносин стали формуватися норми, що мали істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі положення, як обов’язок дотримувати слово, навіть дане ворогові, чи рівність сторін у спорі, мають найдавніше походження. Причому вже тоді виконання багатьох норм спиралося на досить жорсткий соціальний примус. Безглуздо було б проводити паралелі між стародавнім і сучасним правом і знаходити переваги останнього в наявності державного примусу. Слід визнати безсумнівне значення праправа й саме від нього вести відлік міжнародного права1. Хоча, звісно, споконвічно не було ніякого розподілу права на міжнародне та внутрішнє (що зайвий раз підтверджує наявність загальних соціокультур-них коренів). Саме в цей період виникли ті первинні правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному, і у внутрішньому праві й одержали назву загальних принципів права. Розвиток міжнародного права в перший і найдовший період його історії відбувався на основі переважно недовговічних, хоча нерідко дуже активних зв’язків між державами, чиї інтереси до міжнародного спілкування були обмежені питаннями війни та миру. Більшість держав прагнули створити світові імперії, що робило для них безглуздою побудову тривалих і стабільних міжнародно-правових відносин. Саме тому держави підтримували лише ті відносини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні інтереси: організацію зовнішніх зносин, правила війни, порядок захоплення територій, ведення про це переговорів і закріплення їх результатів у договорах, правила вирішення міждержавних суперечок. Міжнародне право цього періоду було переважно регіональним. Воно розвивалося самостійно в середземноморському (переважно європейському) та в індокитайському регіонах. Так само відокремлено воно розвивалося згодом і в інших регіонах, залишаючись до часу відносно ізольованим від найдавніших центрів цивілізації — у Східній Європі, Центральній і Південній Америці, Центральній Африці. Через відсутність єдиних міжнародних відносин не було потреби у створенні єдиного міжнародного права. Тому ніяких зусиль для його створення в той час ніхто і не докладав. Взаємний вплив регіональних міжнародних правопо-рядків був епізодичним і мінімальним. Тридцятирічна війна (1618—1648) остаточно розорила Європу. Стало очевидним, що світ потребує іншої організації взаємовідносин і вирішити це питання слід на договірній, правовій основі, — таке рішення було прийнято в 1648 р. на Вестфальському мирному конгресі.Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої французької революції (межа XVIII—XIX століть) Виокремлення Вестфальського конгресу як точки відліку чергового етапу в історії міжнародного права не випадкове, воно пов’язане з особливим значенням цієї події в історії міжнародних відносин і міжнародного права. Мюнстерський і Оснабрюкський трактати, що закріпили Вестфальський мир, мали дуже важливі наслідки для всього людства. По-перше, Вестфальський конгрес став першими міжнародними зборами, що не тільки мали на меті по-новому організувати міжнародні відносини, а й прийняли рішення, які радикально вплинули на подальший розвиток міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському трактатах міжнародно-правові принципи стали визначальними на два наступні сторіччя. По-друге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася стрімкою колонізацією європейськими державами нових земель. Саме в цей час були закладені підвалини найбільших світових колоніальних імперій. Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення самостійних міжнародно-правових відносин у тих неєвропейських регіонах, де такі відносини зберігалися. Метрополії приступили до масованої культурної експансії на нові землі. Тому саме ідеологія Вестфальського миру виявилася основою евроцентристської концепції міжнародного права. Як таке воно розвивалося до середини ХХ ст. Деякі елементи евроцентристської концепції збереглися до наших днів.Розвиток міжнародного права від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з’явилися принципи та норми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові події цієї епохи — прийняття Декларації незалежності США 1776 р., Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р., Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років. На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Багато з положень цих документів, проголошені як норми конституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його постулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конституційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в основу міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принципу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнародному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі ХVIII—ХІХ століть сприяли гуманізації міжнародного права та вплинули на появу в ньому актів про права людини. Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про заборону торгівлі неграми, Регламент про єдині класи дипломатичних агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р. нейтралітету Швейцарії в міжнародному праві з’явилася концепція постійного нейтралітету. Протягом ХІХ і на початку ХХ ст. відбувалося подальше міжнародно-правове закріплення цих починань. На Паризькому конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону каперства, «кабінетної блокади» та ін., на Берлінському конгресі 1878 р. досягнуто згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало зусиль було спрямовано на пом’якшення правил і звичаїв ведення війни. Як наслідок на Берлінському конгресі було заборонено застосування розривних куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила ведення війни (міжнародного гуманітарного права). Другий етап у розвитку міжнародного права завершився початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створити ефективну міжнародну систему підтримки правопорядку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів Версальська система (1919—1939). Особливістю міжнародного права XX ст. є те, що воно з’являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної системи. При цьому спеціально створювана всесвітня організація має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання. Перша така спроба співпала із підготовкою та підписанням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою створення міжнародної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов’язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини ведення війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келлоґа була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності. Зі створенням Ліги Націй пов’язане входження в міжнародне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цього принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним.Саме з Версальською системою пов’язані виникнення та розвиток міжнародно-правових норм і механізмів захисту національних меншин. У цей період відбулася масштабна систематизація міжнародного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морське право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво вплинув на міжнародні відносини, які втратили характер біполярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відносини тепер мають характер або поліцентричний, або однополюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організаційно-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить загальне міжнародне право, створенню якого було присвячено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-економічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відповідальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона агресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопо-рядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської цивілізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображення у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах. Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбавилося норм про можливість взаємного військового знищення та набуло характеру добросусідського. Основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-право-вої ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопо-рядку, що жодним чином не може зачіпати основи загального міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зокрема, виникає питання реформування організаційно-правового механізму Ради Безпеки ООН. Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забезпечувати компроміс двох пануючих на той час світових соціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпеки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існують обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих держав», що перешкоджає їм претендувати на постійне членство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації. Пристосування міжнародного права до особливостей сучасних міжнародних відносин лише починається, і головним на цьому шляху є створення правових умов для збереження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.^ 2. Поняття і визначення міжнародного права Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності. Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів. З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.^ Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами. Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку. Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами». Таким чином, можливо запропонувати узагальнююче трактування міжнародного права, відповідно до котрого міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру. З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права: — міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів; — ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права; — ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових; — реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах. Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему. Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних. В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються». Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX в.). Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права або ні, в залежності від того, чи диктується це її інтересами». Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації». Радянська концепція по цьому питанню грунтувалася на таких посилках: — міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи самостійними правовими системами, знаходяться в постійній взаємодії, що опосередковується волею держав-учасниць міжнародного спілкування; — оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного значення тієї або іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії; — якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що кожна держава, що бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визйавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип одержав чітке вираження в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору». Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»). Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом». Норми міжнародного права створюють права й обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються. Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права. Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права. Трансформація може бути загальною й індивідуальною. При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни. При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом. У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у відношенні звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації: а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін корпорацією, тобто включенням; б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції України); в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається на іншу мову) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін. Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії. Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права. Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова. Основними рисами міжнародних відносин є: — зміцнення різнопланового співробітництва між державами; — розширення міжнародних відносин; — забезпечення миру; — зростання ролі науково-технічного прогресу; — посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків; — зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і їхньої кількості; — виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації); — актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання); — підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права. Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини на порозі III тисячоліття стають усе більш універсальними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права. Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах: — міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами); — внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.). Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку. Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких: а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави; б) реалізуються статутні задачі й функції міжнародної організації; в) реалізуються на практиці норми міжнародногоправа.^ 3. Особливості міжнародного права Міжнародне право відрізняється від всіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряджень міжнародно-правових норм. Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права. Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж. Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. В основному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовлений насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права. Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передвстановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню. Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав і обов'язків. Суб'єктами міжнародного права є: а) держави; б) нації і народи, що борються за своє національне визволення (більш детально — ті, що борються за свободу, незалежність і створення власної державності); в) міжнародні організації; г) державоподібні суб'єкти. Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають у якості основних суб'єктів міжнародного права. Саме від їхньої діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціонування всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, володіють реальною силою і можливостями із забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі і з примусового забезпечення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань. Більш докладно характеристики й особливості суб'єктів міжнародного права будуть розглянуті нижче. Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, із приводу чого держави й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Таким чином, у коло об'єктів міжнародного права входять конкретні матеріальні і нематеріальні блага, що не належать винятково до внутрішньої компетенції держави і можуть виходити за межі державної території. Причому слід мати на увазі, що тільки держави вправі вступати в будь-які правовідносини (визначати будь-який об'єкт взаємовідносин), котрі вони вважають необхідними і вигідними для себе. Єдиним обмеженням для держав у цьому смислі може бути пряма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (наприклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.). У якості об'єктів міжнародно-правових відносин можуть виступати: 1) територія і міжнародний простір; 2) дії; 3) стримування від дій. Територія виступає в якості об'єкта міжнародно-правових відносин дуже часто, особливо після закінчення війн, наприклад у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Стримування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни. Слід, проте, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-прл-вових відносин, коли він виражається в дії або стримуванні від дії, повинний бути правомірний, тобто він не повинний суперечити принципам і нормам міжнародного права. Наприклад, втручання у внутрішні справи держав не може бути об'єктом міжнародно-правових відносин, тому що воно заборонено самим міжнародним правом, зокрема Статутом ООН. Засоби створення і забезпечення виконання чинних норм міжнародного права також мають свої особливості. Засоби створення норм міжнародного права носять координаційний характер, тобто норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права в результаті взаємних компромісів і поступок, що призводять до угоди з тих або інших питань міжнародних відносин. Тому норми міжнародного права — є результат узгодження воль держав. Слід мати на увазі, що процес узгодження воль держав або інших суб'єктів міжнародного права — це специфічний процес, що необхідно відрізняти, але не відривати від інших процесів, що відбуваються у світовій системі і навколишньому середовищі (основні аспекти узгодження воль держав будуть розглянуті нижче). Особливість порядку примуса до дотримання норм міжнародного права полягає в передбаченні в таких нормах можливості застосування примусових заходів для забезпечення їхнього беззаперечного дотримання. Такий примус здійснюється самими суб'єктами міжнародного права, як правило, державами, на основі чинних міжнародно-правових норм і в рамках відповідних міжнародних договорів. Примус для дотримання норм