Біографії римо-католицьких священиків 375 БІОГРАФІЇ РИМО-КАТОЛИЦЬКИХ СВЯЩЕНИКІВ, РЕПРЕСОВАНИХ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ1. Андрушевич Франц Антонович народився у 1880 р. в с. Яблунівка Летичівського пов. Подільської губ. у родині дрібного шляхтича-службов- ця в поміщицькому маєтку, поляк, громадянин УСРР. В 1906 р. закінчив Житомирську римо-католицьку духовну семінарію і був висвячений на священика. Служив вікарієм у Чернівцях біля Ямполя на Поділлі, настояте- лем у Горбулеві Радомисльського повіту Київської губ. У 1917–1920 рр. був помічником настоятеля Київського костьолу св. Олександра, з кінця 1920 р. — настоятелем костьолу у Фастові на Київщині. Вперше потрапив разом з кількома іншими ксьондзами до в’язниці ЧК у серпні 1919 р. у Києві, звідки був викуплений віруючими. Увага реп- ресивних органів до діяльності цього священика посилилася після того, як 23 серпня 1925 р. на ім’я начальника Білоцерківського окрвідділу ДПУ УСРР надійшло повідомлення від завідуючого польбюро окрпарткому про те, що фастівський кс. Андрушевич з амвону «намагався укорінити віру- ючим шовіністичний і антирадянський погляд», з порадою чекістам ске- рувати «людину, яка володіє польською мовою, до костьолу, задля того, щоб можна було притягнути до відповідальності за такі виступи». 19 липня 1929 р. кс. Андрушевича було заарештовано і звинувачено у здійсненні злочинів, передбачених арт. 54–6 КК УСРР. 28 серпня того ж року замість утримання під вартою в Білоцерківському бупрі, стосовно кс. Андрушевича було вжито інший запобіжний захід — відібрано підписку про невиїзд з постійного місця проживання, з огляду на те, що «перебу- вання його на волі не може позначитися на перебігу слідства». 30 листопада 1929 р. співробітники Білоцерківського окрвідділу ДПУ здійснили трус у помешканні фастівського ксьондза, його знову було за- арештовано і переведено до Київського бупру, зважаючи на те, що «Київ- ський окрвідділ ДПУ також має компрометуючі на нього матеріали». 23 березня 1930 р. кс. Андрушевичу було пред’явлено обвинувачення в тому, що він «провадив контрреволюційну діяльність, спрямовану нашкоду радянській владі і на допомогу Польщі, яка прагне шляхом окупації відторгнути від СРСР частину України, а крім того, займався збором шпи- гунських відомостей, що їх пересилав ксьондз Наскренцький у Польщу за завданням останньої». 27 червня 1930 р. кс. Андрушевича було засуджено у груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’яз- нення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. 22 січня 1931 р. Київським шляхово-транспортним відділом ОДПУ Південно-Західної залізниці було порушено нову справу стосовно кс. Ан- друшевича, яка дістала назву «Патріоти». Допити ксьондза, якого було доставлено до Києва з Ярославльського політізолятора, де він відбував покарання, тривали близько 9 місяців, зрештою 21 жовтня 1931 р. ухва- лою ОВ УВО і ДПУ УСРР його справу було припинено, зважаючи на те, що «Андрушевич засуджений уже за вказані злочини по іншій справі». Справу «контрреволюційної польської шпигунсько-диверсійної органі- зації» «Патріоти» Київський шляхово-транспортний відділ ОДПУ завер- шив передачею до суду матеріалів на кількох десятків мешканців Фасто- ва і навколишніх сіл, переважно залізничників, 23 з яких було призначено різні міри покарання. Прізвища багатьох «фігурантів» по цій справі зна- ходяться у списках жертв НКВС, розстріляних у 1937–1938 рр. і захоро- нених у Биківнянському лісі поблизу Києва. Ф. Андрушевич 15 вересня 1932 р. разом з групою інших репресованих ксьондзів потрапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою. Помер 11 лютого 1938 р. у м. Ковелі.^ 2. Ашеберг Павло (Пауль) Петрович народився у 1895 р. у м. Ковно (тепер Каунас, Литва) в родині полонізованих прибалтійських німців. У 1918 р. разом з іншими слухачами духовної семінарії Тираспольської єпархії РКЦ, втікаючи від більшовиків, прибув із Саратова до Одеси, де й був у 1919 р. висвячений на священика. Служив в Одеському ко стьолі Успіння Пресвятої Богородиці. У 1925–1927 рр. перебував на засланні, звинувачений у здійсненні релігійного навчання дітей. У 1928 р. працю- вав адміністратором парафії в німецькій колонії Ямбург на Дніпропет- ровщині. Заарештований наприкінці 1928 р. і 24 січня 1929 р. засуджений до 3 років ув’язнення у ВТТ. Термін покарання, яке він відбував на Солов- ках, було подовжено в результаті арешту 5 липня 1932 р. у груповій справі католицьких священиків, звинувачених табірною адміністрацією у таєм- ному здійсненні релігійних обрядів, антирадянській агітації, налагодженні нелегального зв’язку з волею і переправленні за кордон відомостей шпи-376^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 377гунського характеру. 29 квітня 1933 р. кс. Ашеберг, захворівши на тиф, по- мер у табірному шпиталі СЛОНу.^ 3. Бак Йоган Бернгардович народився 1 січня 1884 р. у німецькій колонії Ґеорґсбург (Дудниково) на Катеринославщині, німець, громадянин УСРР. На священика висвячений після закінчення духовної семінарії у 1908 р. Працю- вав на парафіях в кол. Карлсруеі ШонфельдМиколаївського деканату, у 1923 р. був призначений настоятелем новоствореної парафії в кол. Ной-Кандель (Бо- гунське) Роздільнянського р-ну на Одещині. У 1925 р. перебував під слідством зазвинуваченням в порушенні арт.арт. 121, 125 і 87 КК УСРР. Заарештований 17 жовтня 1935 р. Звинувачений у провадженні контр- революційної роботи, спробі відірвати молодь від радянського вихован- ня, приховуванні костьольних коштовностей, антирадянських висловлю- ваннях, як-от: «Радянська влада німецького народу не любить, забирає у народу хліб і прирікає на нестатки і голод». 21 лютого 1936 р. засуджений у груповій справі німецького католицького духовенства Одещини за арт. 54–4, ч. 2 і 54–11 КК УСРР до 8 років ВТТ. Страчений у таборі на початку 1938 р. (точна дата не відома).^ 4. Білякевич Олександр Казимирович — католицький священик східно- го обряду, народився 26 березня 1872 р. у м. Ковно в міщанській родині, яка займалася хліборобством, литовець, громадянин УСРР. На священика був висвячений у 1896 р. після закінчення духовної семінарії. У 1899 р. за пропагування унії був заарештований царською поліцією і засуджений до заслання в Сибір, звідки звільнився після революції 1917 р. і, переїхавши до м. Царицина, став служити в костьолі. У 1923 р. був звинувачений у зберіганні мисливської зброї і близько 3-х місяців перебував під вартою. Після того, як у 1924 р. органами ОДПУ у нього через підозру в контрреволюційній діяльності було відібрано усі документи, виїхав в Україну. З дозволу прелата Т. Скальського обслугову- вав римо-католицькі парафії в Любарі, Базалії, Ізяславі, Красилові, Туль- чині та інших містах і селах Поділля та Волині. З 1934 р. мешкав у Козя- тині. Мав дружину та трьох неповнолітніх дітей. Заарештований 21 серпня 1935 р. Був звинувачений у тому, що «за зав- даннями агентів генерального штабу однієї іноземної держави — ксьондзів Скальського та Наскренцького впродовж кількох років провадив контр- революційну і націоналістичну роботу на користь чужоземної держави, скеровану на відторгнення частини УСРР до території чужоземної дер- жави». Цю роботу він начебто провадив у таких напрямках: а) збирання і збереження націоналістичних кадрів; б) відрив молоді та дітей від радянсь- кого та комуністичного впливу; в) використання костьольного активу і проповідей для збудження релігійних мас проти радянської влади; г) дис-кредитація та зрив колгоспного будівництва; д) поширення провокацій- них чуток, спрямованих проти влади; е) організація систематичної допо- моги засудженим за контрреволюційну і шпигунську діяльність ксьондзам. В його справі було заарештовано також колишнього православного свя- щеника, який намагався перейти в католицизм, а в червні 1935 р. публічно зрікся від сану, Йосипа Романюка та віруючих римо-католиків — Марцели- ну Невинську, Стефанію Янковську, Станіслава Домбровського, Анастасія Завадовського, Казимира Філіповського, Станіслава Крутевича. Виїзною сесією спеціальної судової колегії Вінницького облсуду, що відбулася 12–13 січня 1936 р., на підставі арт. 54–4, 54–11 та 54–10 ч. 2 КК УРСР кс. О. Білякевича було засуджено до позбавлення волі у ВТТ терміном на 7 років з поразкою у правах терміном на 3 роки та з конфіс- кацією майна, що йому належало, Й. Романюка та М. Невинську — до 5 років, С. Домбровського та С. Крутевича — до 4 років, С. Янковську, К. Філіповського та А. Завадовського — до 3 років позбавлення волі. Ух- валою Верховного суду УСРР від 29 березня 1936 р. вирок залишено в силі, а касаційні скарги засуджених відхилено. 10 серпня 1938 р. О. Білякевич помер у Кемському таборі Белбалтла- гу. Ухвалою пленуму Верховного суду УРСР від 12 жовтня 1990 р. кс. Бі- лякевича та всіх осіб, що були засуджені у його справі, реабілітовано «че- рез відсутність у їхніх діях складу злочину».^ 5. Блехман Болеслав Костянтинович народився у 1876 р. (за іншими да- ними, у 1880 р.) в с. Кальварія Седлецького пов. Сувалківської губ. в родині дрібного чиновника, поляк, громадянин УСРР. В 1899 р. закінчив гімназію і вступив до Житомирської римо-католицької духовної семінарії. Висвячений на священика в 1903 р. Вступив до Санкт-Петербурзької римо-католицької академії, однак невдовзі залишив навчання і з 1905 р. розпочав пастирську діяльність у парафіях Луцько-Житомирської єпархії. У 1910–1917 рр. працю- вав учителем Закону Божого в середніх навчальних закладах і капеланом у військових частинах Києва, 1917–1920 рр. — настоятелем костьолув Ірпені, 1920–1927 рр. — с. Вишевичі поблизу Малина. Повернувшись до Києва у 1927 р., працював у костьолах св. Миколая та св. Олександра, з 1929 р. залишаючись у цьому місті внаслідок арештів його колег єдиним римо-католицьким священиком. Заарештований 29 серп- ня 1933 р. і звинувачений у скоєнні злочинів, що підпадають під чинність арт. 54–6 та 54–11 КК УСРР. В результаті розгляду справи, по якій також були арештовані кс. Й. Во- ронич та віруючі Г. Яроцький, М. Галецький, С. Лепесовицька, М. Сков- ронська, особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР 24 лютого 1934 р. Б. Блехману було призначено 3-річний термін ув’язнення у ВТТ. Покаран- ня відбував у Карлазі, звідки 29 травня 1936 р. його було звільнено і висла-378^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 379но на Північний Кавказ до м. Орджонікідзе. 2 грудня 1936 р. був там за- арештований і 2 листопада 1937 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ. Подальша доля не відома.^ 6. Бравер Станіслав Леонардович народився 7 травня 1886 р. в с. Біло- пілля Бердичівського пов. Київської губ. Висвячений на священика в 1909 р. після закінчення Житомирської римо-католицької духовної семінарії. Пра- цював помічником настоятеля в м-ку Чернівці біля Ямполя на Поділлі, учи- телем Закону Божого в середніх навчальних закладах Ковеля та Рівного. В 1920–1930 рр. служив настоятелем парафії у Берездові поблизу радянсь- ко-польського державного кордону, 1931–1935 рр. — у м. Полонне на Во- лині. Заарештований 9 серпня 1935 р. співробітниками ОВ УДБ Київського обласного управління НКВС УСРР за обвинуваченням в участі у «Контр- революційній фашистській організації римо-католицького і уніатського духовенства Правобережної України». 14 травня 1936 р. особливою на- радою при НКВС СРСР його було засуджено за арт. 54–4 і 54–11 КК УСРР до 5 років ув’язнення у ВТТ. Після відбуття покарання в Ухто-Іжемсько- му таборі (Республіка Комі, РСФРР), 9 серпня 1940 р. вийшов на волю і повернувся в Україну. Помер у 1941 р. в с. Махнівка біля Бердичева. Реабі- літований згідно з висновком Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 р.^ 7. Буяльський Франц Костянтинович народився 4 жовтня 1891 р. в с. - Янівка Старокостянтинівського пов. Волинської губ. у селянській родині, поляк, громадянин УСРР. У 1908 р. закінчив Вишгородське двокласне учи- лище. У 1910 р. при Ніжинській гімназії склав екстерном іспити на присвоє- ння звання аптекарського учня і вступив до Житомирської римо-католиць- кої духовної семінарії, після закінчення якої у 1915 р. прийняв духовний сан. Працював на парафіях у Деражні, Віньківцях на Поділлі, помічником насто- ятеля Київського костьолу св. Олександра, у 1921–1927 рр. — настоятелем у м-ку Сквира на Київщині. В 1924 р. був затриманий працівниками ДПУ у м-ку Базалія біля Про- скурова, де мав замешкати і очолити римо-католицьку парафію, і через відсутність паспорта та дозволу на перебування в прикордонній смузі зви- нувачений у спробі нелегального перетину державного кордону, однак невдовзі був звільнений і повернувся до Сквири. 11 квітня 1927 р. заарештований Білоцерківським окрвідділом ДПУ УСРР і звинувачений в контрреволюційній агітації, шпигунстві та скоєнні інших злочинів (арт.арт. 54–4, 54–6, 54–10, 54–11, 56–25, 111, 113 та 204 КК УСРР). 30 січня 1928 р. судове засідання колегії ОДПУ СРСР винес- ло ухвалу ув’язнити Ф. Буяльського у концтаборі строком на 10 років, із застереженням, аби щодо нього надалі не застосовувалася амністія.12 квітня 1928 р. ксьондза було доставлено на Соловки. 11 червня 1928 р. колегія ОДПУ при РНК СРСР вирішила конфіскувати усе майно, що на- лежало йому до арешту, згідно з переліком, що складався зі 114 пунктів. 5 липня 1932 р. його заарештовано в Соловецькому таборі на о. Анзер у груповій справі католицьких священиків, звинувачених табірною адмі- ністрацією у таємному здійсненні релігійних обрядів, антирадянській агі- тації, налагодженні нелегального зв’язку з волею і переправленні за кор- дон відомостей шпигунського характеру. 13 липня того ж року його переведено до Ленінградської тюрми, пізніше — до Ярославльського по- літізолятора. 15 вересня 1932 р. разом з групою інших репресованих ксьондзів по- трапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю Посполитою. Помер у 1958 р. у Варшаві. Реабілітований 7 червня 1994 р. як особа, на яку поширюється чинність ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».^ 8. Вагнер Адам Касперович народивсяу 1894 р. в с. Новокраснівка біля Маріуполя, німець, громадянин УСРР. Закінчивши духовну семінарію РКЦ, у 1919 р. в Одесі був висвячений на священика і призначений вікарієм в парафії Ландау Миколаївського деканату. З березня 1922 р. працював на- стоятелем костьолу в с. Новокраснівка Люксембурзького р-ну, із січня 1925 р. — у Маріуполі. 14 вересня 1933 р. був заарештований співробітниками ОВ Донецько- го облвідділу ДПУ УСРР у справі «фашистської, розвідувально-дивер- сійної і повстанської організації», що дістала кодову назву «Штурмови- ки». Разом з патером було ув’язнено ще 18 осіб, переважно німецького походження, а також росіяни, українці, євреї, румуни, грек, італієць, які, за твердженням чекістів, провадили шпигунську і шкідницьку роботу на металургійних заводах «Азовсталь» та ім. Ілліча, у Маріупольському і Миколаївському портах та ін. об’єктах стратегічного значення. Патеру Вагнерові ставилося у вину те, що він підтримував зв’язки із своїм цер- ковним керівництвом — єп. Неве та прелатом Крушинським. 23 лютого 1934 р. особлива трійка при колегії ДПУ УСРР прирекла свя- щеника до 10 років ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Сиблагу, де 25 грудня 1937 р. повторно був арештований і засуджений до найвищої міри покарання. Вирок було виконано у Новосибірській тюрмі 13 січня 1938 р.^ 9. Велік Павло Ігнатович народився 27 березня 1872 р. в с. Полюбичі Седлецької губ. у незаможній селянській родині, поляк, громадянин УСРР. Навчався у гімназії, а в 1898–1903 рр. — у духовній семінарії Луцько-Жито- мирської єпархії РКЦ. Став священиком у 1903 р., працював в сільських парафіях Поділля і Волині. З 1912 р. наступні 20 років служив настоятелем380^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 381костьолу в с. Котельня біля Андрушівки на Житомирщині. Під час польсько- радянської війни до Польщі не виїжджав. У жовтні 1931 р. Апостольським адміністратором Житомирської єпархії РКЦ його було призначено настоятелем костьолу у м. Новоград- Волинський. Обслуговував також кілька інших парафій Волині, що вна- слідок репресій залишилися без священиків. Надавав допомогу своїм ув’язненим і висланим за межі України колегам. Заарештований 10 лютого 1935 р. і звинувачений у контрреволюційній та польській націоналістичній діяльності, чиненні опору колективізації. 14 травня 1936 р. за арт. 54–4 і 54–11 КК УСРР був засуджений особли- вою нарадою при НКВС СРСР до 5 років ув’язнення у ВТТ по груповій справі «Контрреволюційної фашистської організації римо-католицького і уніатського духовенства Правобережної України». Відбував покарання в Карлагу, звідки вийшов на волю 10 лютого 1940 р. Після повернення до Житомира 10 липня 1940 р. знову був заарешто- ваний і 26 жовтня 1940 того ж року за арт. 54–10 ч. 2 і 54–11 КК УСРР засуджений облсудом до розстрілу із заміною на ув’язнення у ВТТ стро- ком на 10 років. Помер у Катурському відділенні Карлагу 12 березня 1942 р. Реабілітований 8 серпня 1989 р.^ 10. Вольф Лаврентій (Лоренц) Лаврентійович народився 10 грудня 1871 р. в кол. Кляйн-Лібенталь Одеськоїгуб. у хліборобській родині, німець, громадянин УСРР. Після закінчення римо-католицької духовної семінарії в Саратові в 1897 р. прийняв духовний сан. Служив у костьолах Саратова та німецьких колоніях на півдні України — Костгайм, Мюнхен, Ной-Лібенталь. З 1928 р. обслуговував парафію Ельзас Одеського деканату. Заарештований співробітниками УДБ Управління НКВС по Одеській обл. 15 листопада 1935 р. за звинуваченням у контрреволюційній агітації (арт. 54–10 КК УСРР) і ув’язнений в Одеській тюрмі. Під час слідства і на суді винним себе не визнав. Відхилив також закиди про ведення агітації проти колективізації: «Я о собисто був проти колективізації. Я вважав, що я як католицький священик повинен був обстоювати власність, оскільки сьома і десята заповіді прямо про це говорять. Попри це, я в своїх пропо- відях ніколи проти колективізації не виступав ні прямо, ні побічно. Це пояснюється тим, що я вважав, що моїми проповідями проти колективі- зації я все одно колективізацію не призупиню, тоді як за це мене можуть арештувати і парафія залишиться без священика». Заперечив патер Л. Вольф і свою участь в антиколгоспному повстанні мешканців колонії Ельзас, що відбулося в 1930 р., підтвердивши лише, що хоронив своїх парафіянок, що були розстріляні військами НКВС: «На четвертий лише день, чи на третій день, добре не пам’ятаю, до мене прий- шли чоловіки убитих і просили похоронити, я запитав, чи є дозвіл і чиоформлено, і коли дізнався, що все в сільраді оформлено, я увечері похо- ронив їх». Спеціальна колегія Одеського облсуду на закритому засіданні 29 лю- того 1936 р., розглянувши справу Л. Вольфа, визнала його винним у тому, що він «систематично в проповідях, на сповіді і при виконанні інших ре- лігійних обрядів провадив антирадянську агітацію серед колгоспників німецького села Ельзас з метою відриву молоді і дітей від комуністичного виховання і виходу з комсомольських та піонерських організацій», і згідно з арт. 54–10 КК УСРР призначила покарання у вигляді позбавлення волі в далеких ВТТ СРСР строком на 6 років та обмеження в правах строком на 5 років. Подальша доля не відома. Реабілітовано Л. Вольфа 17 травня 1993 р. відповідно до ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реа- білітацію жертв політичних репре сій на Україні».^ 11. Вольф Михайло (Міхаель) Йосипович народився у 1890 р. в кол. Ной-Лібенталь біля Одеси, німець, громадянин УСРР. Після закін- чення духовної семінарії Тираспольської єпархії РКЦ в 1913 р. був висвя- чений на священика і продовжив вивчення теологічних дисциплін за кор- доном. Працював у католицьких парафіях німецьких колоній Одещини, професором духовної семінарії в Саратові. В 1923–1929 рр. був настояте- лем костьолу і деканом у Дніпропетровську. Заарештований 8 червня 1929 р. і за арт. 54–6, 54–10 та 54–11 КК УСРР 30–31 серпня 1929 р. надзвичайною сесією Дніпропетровського окрсуду засуджений до 10 років ВТТ. Покарання відбував на Соловках, де 5 липня 1932 р. знову був заарештований у груповій справі католицького духо- венства. 9 жовтня 1937 р. за поданням оперативної частини Соловецької тюрми засуджений особливою трійкою УНКВС Ленінградської обл. до розстрілу як особа, що «продовжує контрреволюційну і шпигунську діяльність і займається вербуванням серед засуджених контрреволюцій- них шпигунських груп». Страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сан- дормох під Медвеж’єгорськом.^ 12. Воронич Йосип Іванович народився28 серпня 1882 р. в с. Носівці - на Поділлі, поляк, громадянин УСРР. Закінчив гімназію, навчався в Київсь- кому університетісв. Володимира. В 1903 р. вступив до Житомирської римо- католицької духовної семінарії. По її закінченні, в 1907 р. був висвячений на священика. Два наступні роки навчався в університеті Інсбрука (Австрія). Служив у костьолах Житомира, с. Гнівань Подільської губ., с. Терешки Зас- лавсько го дека нату, с. Ходо рків біля Сквири та ін. З 1925 р. поселився в с. Бучки біля Малина. Обслуговував парафії Радо- мишльського, Овруцького, Новоград-Волинського деканатів. Перебував під арештом з квітня 1929 до січня 1930 р. Знову був заареш-382^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 383тований 15 серпня 1933 р. і звинувачений разом із київським кс. Блехманом у скоєнні злочинів, що підпадають під чинність арт. 54–6 та 54–11 КК УСРР. В результаті розгляду справиособливою нарадоюпри колегії ДПУ УСРР 24 лю- того 1934 р. Й. Вороничу було призначено 3-річний термін ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі та Карлазі, звідки у серпні 1936 р. вийшов на волю і поселився у Севастополі, а потім в Керчі, де 28 червня 1938 р. знову був заарештований. Подальша доля не відома.^ 13. Ганський Станіслав Григорович народився 14 грудня 1880 р. у м. - Бердичеві Київської губ. у родині залізничного телеграфіста, поляк, грома- дянин УСРР. В юності працював робітником на будівництві залізниці, теле- граф істом. Самотуж ки підг отувався до вступ у в Жито м ир ську римо-католицьку духовну семінарію, закінчивши яку, у 1907 р. був вис- вячений на священика. Служив у м-ку Олександрія Рівненського деканату, Ємільчині поблизу Коростеня та Михалполі Летичівського повіту. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний першим головою Ми- халпольського волвиконкому, за що здобув серед римо-католицького духо- венства репутацію «більшовика». Захищав селян перед гетьманською адмі- ністрацією. Згодом був заарештований за спротив мобілізації населення до війська Директорії УНР і звільнений на клопотання парафіян. Переховував євреїв від погромів. Під час польсько-радянської війни виступив проти гра- бежів поляками містечкового населення і був одним із небагатьох ксьондзів Кам’янецької єпархії, що не виїхали тоді до Польщі. За таку поведінку за- служив довіру з боку місцевих органів радянської влади і в розпалі більшо- вицько-польського збройного конфлікту в липні 1920 р. одержав дозвіл слу- жити в Проскурівськомукостьолі. На початку 20-х років працював у Летичеві, Оринині, Жмеринці та інших парафіях Поділля. З 1924 р. мешкав у м-ку Деражня. У тому ж році його було притягнуто до карної відповідальності за опір при виселенні з прикостьольної сади- би. З 29 травня 1926 р. утримувався під вартою згідно з ордером на арешт і обшук за підписом начальника Проскурівського окрвідділу ДПУ Я. Ка- мінського, був випущений на волю з підпискою про невиїзд. На пропозицію взяти нові зобов’язання перед владою відповів 25 чер- вня 1926 р. письмовою заявою під назвою «Декларація» з протестом про- ти спроб тотального контролю за духовним життям віруючих. Цей доку- мент ДПУ кваліфікувало як такий, що має антирадянський характер і містить критику законів та заходів радянської влади, «створює враження насильства над релігією і духовенством з боку радвлади». 30 травня 1927 р. кс. Ганського знову було заарештовано і звинуваче- но в тому, що він «використовував релігійні забобони з метою дискреди- тації радянської влади». Перебуваючи в ув’язненні, він погодився підпи- сати так звану «декларацію римо-католицького духовенства Поділля»» пролояльність щодо радянської влади, пізніше так пояснивши мотиви, що спонукали до цього кроку: «Попри те, що, по-моєму, взагалі нічого цього, про що писалося в декларації, не було в моїй діяльності, я вважав за необ- хідне таку декларацію підписати задля того, щоб врегулювати відносини між ксьондзами і властями і щоб на нас, ксьондзів, не дивилися як на контрреволюціонерів». Проскурівський окрвідділ ДПУ мав намір вислати кс. Ганського на Північ, хоча стан його здоров’я (ревматизм і захворювання серця), за вис- новком медекспертів, не дозволяв йому перебувати «північніше централь- ного Уралу», а також прямувати пішки по етапу. 25 січня 1930 р. його було заарештовано, вивезено до Харкова і обви- нувачено за арт. 54–10 КК УСРР. Ухвалою судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 17 травня 1930 р. йому було призначено 8 років ув’язнення в концтаборі. Відбував покарання на Соловках. 8 грудня 1937 р. його було страчено в урочищі Койранкагас під Токсово згідно з рішенням особли- вої трійки УНКВС Ленінградської обл. від 25 листопада 1937 р. за подан- ням оперативної частини Соловецької тюрми. Реабілітований С. Г. Ганський прокуратурою Архангельської обл. 17 лип- ня 1989 р., згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років», та 4 лютого 1997 р. прокуратурою Хмельницької обл. «через відсутність в його діях сукупності доказів складу злочину».^ 14. Гашинський Леонард Антонович народився у 1867 р. в с. Хотієвичі Борисовського пов. Мінської губ., білорус, громадянин УСРР. Закінчив духовну семінарію у Санкт-Петербурзі. Висвячений на священика у 1893 р. Працював духівником архієп. С. Козловського, настоятелем парафії і вчите- лем Закону Божого в середніх навчальних закладах Мінська, у 1904–1919 рр. — військовим капеланом у Кронштадті. У 1919–1921 рр. очолював римо- католицьку громаду м. Могильова, де був заарештований ЧК за сприяння репатріації поляків до Польщі. З 1922 р. служив у костьолі м. Луга біля Петрограда, у 1927 р. був при- значений настоятелем у Харкові замість репресованого кс. Ільгіна. Рівно- часно виконував обов’язки Апостольського адміністратора південної час- тини Могильовської єпархії (Лівобережна Україна). Впродовж 30-х років не раз перебував під слідством, був виселений з помешкання, яке перейшло в розпорядження Інституту невідкладної допомоги. Згідно з наказом НКВС СРСР № 00485 від 11 серпня 1937 р. Л. Га- шинського 12 серпня 1937 р. було заарештовано за обвинуваченням в ак- тивній участі в контрреволюційній організації, що нібито діяла при Хар- ківському костьолі, та шпигунстві на користь польської розвідки. 12 жовтня384^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 3851937 р. рішення наркома внутрішніх справ СРСР генерального комісара державної безпеки М. Єжова та Прокурора СРСР А. Вишинського від 24 ве- ресня 1937 р. про розстріл Л. Гашинського було виконано. Разом із священиком було страчено 11 парафіян Харківського костьо- лу: В. Аступінас, М. Локтика, М. Корчевську, Б. Чаєвського, В. Соляржа, М. Данієль, Ф. Проневич, Г. Пулавську, С. Войтицьку, К. Світича, М. Зе- новича. Реабілітовано Л. Гашинського та репресованих в його справі гро- мадян ухвалою Військового трибуналу Київського військового округу від 22 серпня 1958 р.^ 15. Гофман Антон Іванович народився у 1897 р. в с. Лейтерсгаузен біля м-ка Гальбштадт Катеринославської губ. у хліборобській родині, німець, громадянин УСРР. Закінчивши у 1921 р. духовну семінарію Ти- распольської єпархії РКЦ, що з 1918 р. діяла в Одесі, працював дяком в костьолі с. Александрівка біля Джанкоя (Крим). У 1923 р. єп. А. Цер- ром був висвячений на священика і призначений настоятелем костьолу в кол. Ландау Карл-Лібкнехтського р-ну на Миколаївщині. 3 грудня 1934 р. Карл-Лібкнехтським райвідділом НКВС УСРР пате- ру Гофману було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 КК УСРР і того ж дня його було замкнено у камері райміліції. 7 грудня 1934 р. прокурор Карл-Лібкнехтського р-ну санкціонував арешт, а 11 грудня священика доправили до Одеської тюрми. На допитах найчастіше йшлося про листування патера із закордонни- ми добродійними організаціями про надання допомоги його парафіянам, які в 1933 р. потерпали від голоду. А. Гофман показав, що у 1932 р. в його парафії померло понад 40, а в 1933 р. — 130 осіб (при тому, що загальна чисельність населення с. Ландау не досягала й 3 тис.). Окрім того, близь- ко 60 родин колоністів виїхало з Ландау «в зв’язку з важким матеріаль- ним становищем в пошуках заробітку». Священик вказав, що зростання смертності та міграційних настроїв виникло серед його парафіян «на ґрунті продовольчих труднощів», і, хо- ваючи небіжчиків, власними очима бачив, що вони померли від голоду. Тому у 1933 р. він та багато мешканців кол. Ландау сприйняли грошові перекази з Німеччини та від Міжнародного Червоного Хреста як поря- тунок від вірної смерті. На початку 1934 р. із радянської преси стало відомо, що «Німеччина запровадження допомоги використала з метою дискредитації СРСР і мобілізації громадської думки проти Радянського Союзу» і, що «діяльність римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехт- ського р-ну [...] сприяла фашизму в Німеччині, в агітації проти Радянсь- кого Союзу». 3 квітня 1935 р. Одеською облпрокуратурою до суду був поданий обви- нувальний висновок у справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехт-ського р-ну. Патеру А. Гофману, а також генеральному вікарієві РКЦ на півдні України Й. Крушинському та священикам І. Таубергеру і Р. Лорану було поставлено у вину насамперед те, що ці священики в 1933 р. сприяли меш- канцям німецьких колоній в одержанні допомоги з-за кордону. 28 квітня 1935 р. справу німецьких патерів розглянула спецколегія Одесь- кого облсуду, ухвалою якої усім обвинуваченим було призначено покаран- ня. А. Гофмана було засуджено за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до 10 років ув’язнення у ВТТ. 29 травня 1935 р. Верховний суд УСРР відхилив касаційну скаргу засудженого і його було відправлено до Бамлагу (Хабаровський край). У таборі його знову було заарештовано і 28 листопада 1937 р. засуджено до найвищої міри покарання. Вирок виконано 27 грудня 1937 р. Реабілітовано А. І. Гофмана як жертву політичних репресій згідно з висновком Генераль- ної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р.^ 16. Ґудайтіс Матвій Матвійович народився у 1873 р. в с. Нендріне Ма- ріампольського пов. Сувалківської губ. в селянській родині, литовець, гро- мадянин СРСР. У 1897 р. був висвячений на священика. Через поганий стан здоров’я (туберкульоз легенів) переселився до Криму і з 1914 р. працював адміністратором ко стьолу в м. Ялта. У 1918–1920 рр. був секретарем ли- товського національного товариства «Кіборшитіле», яке після революції було створене в Криму. У 1922 р. призначений адміністратором парафії РКЦ у м. Севастополі. Восени 1935 р., окрім М. Ґудайтіса, в Криму не залишилося жодного римо-католицького священика, який перебував би на волі і міг виконувати пастирські обов’язки (впродовж 1926–1935 рр. були репресовані всі свяще- ники, які працювали в римо-католицьких парафіях півострова — О. Шта- уб, О. Граф, Й. Нольд, Й. Юнкінд, Я. Шенфельд, Я. Варт та єп. О. Фрізон). 25 грудня 1935 р. ОВ УДБ УНКВС Кримської АСРР дійшов висновку, що ксьондз Севастопольського костьолу М. Ґудайтіс «підтримував найтіс- ніший зв’язок з особами, які підозрюються у шпигунстві», на підставі чого ухвалив його арештувати і притягнути до карної відповідальності. 26 грудня 1935 р. М. Ґудайтіс опинився за ґратами. Протокол першого допиту датовано 28 грудня 1935 р., наступного — 9 січня 1936 р. Ще 7 допитів було запротокольовано в січні і по одному — в лютому, березні та липні 1936 р. На допитах священик відмовлявся да- вати свідчення, які компрометували б інших осіб. Діалог слідчого та ареш- тованого нерідко опинявся у глухому куті, як це трапилося й 14 січня 1936 р.: ^ Оперуповноважений ОВ Н. Морозов: «Ваші відповіді в такій формі як «не пам’ятаю» є не чим іншим, як свідченням небажання відповідати прямо, чесно і відверто на питання слідства. Чи бажаєте для слідства да- вати на його питання прямі й правдиві відповіді?». ^ Кс. М. Ґудайтіс: «Як я можу, так і відповідаю».386^ З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Біографії римо-католицьких священиків 3873 березня 1936 р. групі чекістів у складі Н. Морозова, А. Бейлінсона та Є. Раєцького, які понад півтори години безуспішно допитували арештова- ного ксьондза, довелося скласти акт, де зазаначалося, що «При пред’яв- ленні обв[инуваченому] Ґудайтісу для прочитання і підписання протоколу допиту [...] — обв[инувачений] Ґудайтіс протокол підписати відмовився після постановки йому останнього запитання слідства, на яке він не захотів відпо- вісти, мотивуючи, що не може в ньому розібратися і стомився». Допит застопорився на питанні, яке стосувалося сторожа французько- го кладовища у Севастополі Ж. Раве та тодішнього глави РКЦ в СРСР єп. Неве і було сформульоване слідством таким чином: «Постановка пи- тання про субсидії для костьолу і його розголошення через Раве у Франції і через Неве, тобто особу, яка Вам заздалегідь відом