1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук

1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук. Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо  Політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона з'явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження індустріального суспільства. Організаційне оформлення політологія набула у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. Політична наука стає самостійною, почєинає активно взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Спід звернути увагу на те, що політика виступає об'єктом вивчення ба­гатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Щоб відповісти на це запитання потрібно розрізняти політику у вузькому і широкому розумінні. Загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб'єктів з приводу влади.2. Політика, як наука і мистецтво. Слід зазначити, що суть політики визна­чається двоїстим характером цього явища. По-перше, політика — наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового роз­гляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної групи або класу. По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використову­вати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практи­кою логічних висновків, так і за допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та ініціативи. Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового й емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Роль мистецтва в політиці значна і зумовлюється ймовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т.п.) Однак не­обхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистец­тво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також взяти до уваги, що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.^ 3.Значення політичних ідей для розвитку суспільства. Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу, її виникнення було зумовлене цілою низкою об'єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Політика має місце в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації. Діяльність держави як всередині країни, так і поза її межами та відношення до цієї діяльності класових сил відтак стали визначатися поняттям “політика”. Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демо­кратичних процесів, коли з'явилися нації, а згодом — політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких захищала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту. Політика виражає докорінні інтереси різних спільнот, партій, держав і цілі, якими вони керуються. В усіх сферах, де здійснюється політика, вона набуває різноманітних форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв'язані сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатогранність реального життя дозволяє і зобов'язує виокремити у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі й у той самий час важливі сфери політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо. Зрозуміло, що багатоплановість політики, вимагає виділення та розгляду інших більш конкретних сфер діяльності суспільства. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо.^ 4. Політичні ідеї античності. Погляди Платона та Арістотеля на політику. Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Цьому сприяв особливий устрій Греції. Йдеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. В цих полісах йде класова диференціація, виникають багаті та бідні прошарки. Йде шалена боротьба за владу, з’являються реалістичні концепції влади. Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціаль­ний твір - «Держава». Політичний ідеал Платона — аристокра­тичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади війсь­кових). Усім цим формам організації влади протиставляє влас­ний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Ос­танні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством. Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший ан­тичний мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і во­на може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім'ї. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чини­ти несправедливість, допомагати їм задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).^ 5. Проблеми теорії політики в епоху Середньовіччя та Відродження. Протиставлення політики богослов'ю. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство. В умовах існуючої феодальної роздробленості (V—Х ст.) ка­толицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньо­віччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Міського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Так Августин Блаженний вважав, що все соціальне, політичне, державне, все, що напрацьовано людством – гріховне. Виправдовував нерівність в суспільстві. Вважав необхідним підкорення світської влади церкві. Фома Аквінський – середньовічний філософ і теолог, читав твори Арістотеля. Розглядає людину як суспільну істоту. Признає право народу постати проти своїх вождів. Відродження пов’язаане з виникненням буржуазії. Зокрема буржуазні революції дали поштовх широкому розвитку вчень про політику (концепції розподілу влади, народного суверенітету, демократіі, правової вллади тощо). Політична думка цього часу звільнюється від релігії. Ідеологи Відродження висуну­ли нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку.^ 6. Ніколо Макіавеллі, його погляди на політику і мораль. Суть ”макіавелізму". Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має: 1.пояснити минуле 2.керувати сучасним 3.прогнозувати майбутнє Він також вважав, що історія залежить від двох факторів: 1.фортуна (доля) 2.фірті (енергія). Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досяг­ненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.^ 7. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу. Просвітництво як ідеологія буржуазії. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах. Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права. На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політич­ної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно об­грунтував політичну доктрину лібералізму. Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).^ 8. Політична думка в Київський Русі. В ІХ-ХІІ в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і почали розвиватися поняття держави, права, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. У цьому процесі важливу роль відігравало християнство. Підтвердженням розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало то­гочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трак­тати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Так,зокрема, останній закликає не чинити беззаконня не тільки самим князям, але й їх слугам. Проте загальний рівень розвитку політики, філософії, права у Київській Русі був досить низьким. З політичної точки зору Київська Русь була далека від демократичної (античної) моделі західної цивілізації.^ 9. Особливості політичної думки в Україні в 16-17 ст. В історії суспільно-політичного життя в Україні XVI-XVII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розквіту прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, наука, мистецтво. Поширенню освіти сприяли братські школи. Саме вони стали основою створення Киево-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим закладом на східнослов’янських землях. Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. Саме в його контексті стало можливе створення Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Консти­туція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, кот­рий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в ос­нову державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьма­ном і народом.^ 10. Політична думка в Україні кінця 19 - початку 20 ст. Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'яза­ний з постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова. М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах: 1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя 2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи 3.визнання вирішального значення ідеї культурництва 4.європоцентризм 5.ідея федерації Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському (1866— 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений дійшов висновку, що основа укр. народу – селяни, а головна його мета – земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федирації, розглядаючи її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку. Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем кон­сервативного напрямку був ВЛипинський (1882—1931). Українська дер­жава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною мо­нархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об'єднання всіх українських земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією. Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського.^ 12.   Лібералізм та неолібералізм як політичні течії. . Термін «лібералізм» (лат. лібераліз – вільний) почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зро­били такі видатні мислителі, як ДЛокк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, не­доторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська сис­тема поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму: 1.критика феодальної регламентації економічного життя 2.критика обмеження зовнішньої торгівлі. 3.за повний простір приватної ініціативи 4.звільнення економіки з-під опіки держави 5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою. Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії. Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в еко­номічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок.^ 13.   Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини. Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично. Основні риси: 1.спадкоємність 2.стабільність 3.державний авторитет. 4.принцип свободи. В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами: 1.конституціоналізм 2.поділ влади 3.загальне виборче право.^ 14.   Політичний екстремізм. Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Як свідчить суспільна прак­тика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке при­душення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо. У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та пра­вий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими бор­цями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культу­ри», відсутність «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекст­ремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці рево­люційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії. Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі фупи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою. Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території ба­гатьох країн світу.^ 15.   Соціалізм, як політична течія. Вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурх­ливого промислового розвитку та загострення класової боротьби. Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса поля­гала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з по­гляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову бороть­бу і революцію, знищення одного класу іншим, через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приве­де до однорідного, соціальне справедливого суспільства. Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в XX ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедли­вості та солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх тощо.^ 16.   Влада як явище суспільно-політичного життя. Влада в загальному розумінні – це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі, авторитету, права, насилля. Влада, як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Влада має типові, родові та видові характеристики. Тип влади можна визначити виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожен з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, в свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо. Влада створюється та функціонує в суспільстві на кількох взаємопов’язаних рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій; середньому рівні, тобто у регіональних, обласних та ройонних маштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них. Середній рівень влади зв’язує два інших системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них.^ 17. Механізм здійснення та поділ влад у суспільстві. Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність є гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виступає в різних формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Суть поділу влади полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких стримувань та противаг, котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, консенсус в діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи. Проблема поділу влад стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади недопустимо. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою. Влада в суспільстві повинна виконувати такі функції: 1.забезпечувати законні права громадян, їх конституційні свободи. 2.утверджувати право, як стрижень суспільних відносин 3.виконувати ідеологічну, економічну, соціальну та інші функції.^ 18.   Проблеми формування й функціонування влади в Україні. Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною та ефективною, коли беде здатною вирішувати ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах. Перспектива розвитку демократії в Україні багато в чому залежить від погодження інтересів різних верств населення країни. Адже в посттоталітарному суспільстві, яке має місце в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією, що тяжіє до минулого, може бути неоднаковим. Тому існує небезпека для демократії. Як свідчить світовий досвід шлях до розбудови державності і ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно уникати таких небезпек: -надмірної концентрації влади в руках певних осіб чи інституцій. -елітарний авангврдизм (прогнення еліти взяти на себе всю повноту влади, мотивуючи це корисністю для народу). -антидержавний анархо-лібералізм (відмова від державного регулювання суспільного життя). Є підстави ствержувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку демократії багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв’язок етнічного та соціального складу населення, характер відносин між політичними партіями, форми правління, рівня політичної активності та культури населення тощо.^ 19. Політична система суспільства: поняття й структура. Політична система – відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. Вона має монополію на здійснення державної влади. Через інститути політичної системи здійснюється політичне управління. Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, прези­дентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних сис­тем: постіндустріальні, пост капіталістичні, перехідні, пост колоніальні та ін. Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти: 1) політичні відносини; 2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій; 3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів; 4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму; 5) політичну культуру, що виявляється у політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці^ 20.Президентська форма правління. Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право "вето" — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави й глава уряду) зумовлені в основному широкою соціальною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але у випадку порушення президентом конституції він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності при дотриманні особливої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впроваджена в США, а також дуже поширена в країнах Латинської Америки.^ 21. Політичні партії: поняття, сутність, місце в політичній системі Політична партія — це організація, що об'єднує на добровільній основі найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і гуртів. Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов'язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям бути могутнім чинником  підвищення рівня організованості політичного життя. Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що  виражають інтереси: 1) окремих класів 2) окремих соціальних верств та гуртів; 3) кількох класів та соціальних  гуртів 3 ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії. За принципами організації розрізняють: 1)      кадрові партії; 2) масові  партії 3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства; 5) парламентські партії. До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо. Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. суспільства.^ 22. Місце і роль держави в політичній системі суспільства. Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава виступає основним носієм політичної влади та головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і одночасно головним об'єктом політичної діяльності і політичних відносин у суспільстві. Існує декілька теорій походження держави: -теологічна -договірна -психологічна -марксиська Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законо­давчу і судову. Держава, виступаючи від імені суспільства, регламентує політичну діяльність всіх його організацій, встановлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних організацій. Держава існує через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення загальної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та ін., виконання зовнішньополітичної функції захисту інтересів країни, функції оборони країни тощо. Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління: -парламентська республіка, -прези­дентська республіка, -конституційна монархія. Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою: -унітарна -федеративна. Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують: -військова або поліцейська державу -правова, -соціальна держава.^ 23.Громадсько політичні організації у політичній системі. Існування та функціонування суспільно-політичних об'єднань — характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій і рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті ово­лодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні рухи й організації можна класифікувати як масові добровільні об'єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоча й регулює її згідно з чинним законодавством. Головні засади діяльності суспільних об'єднань — це добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність. Важливою проблемою політології є критерії класифікації суспільних організацій. За найбільш важливий звичайно беруть характер взаємозв'яз^ 26.Політичні режими: типологія та їх характеристика. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в суспільстві. Ці фактори лежать в основі типології політичних режимів. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим,— це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади.. В умовах такого режиму безроздільно панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але, як п