“Еволюція розвитку менеджменту”1. Передумови виникнення науки управлінняУправління як сфера людської діяльності виникло разом із формуванням соціуму – сукупності людей, що існують, певним чином взаємодіючи між собою у процесі спільного виконання тих чи інших робіт. Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління відносяться ще до V-ІІІ тисячоліть до н. е., що було зафіксовано на глиняних табличках, які дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у древньому Єгипті та Шумері, пов'язаного з комерційними операціями і управлінням державою. У давньоєгипетській пам'ятці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000-1500 рр. до н. е., також розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Ось одна із настанов, що міститься у "Повчанні" і не втратила актуальності і в наші дні: "Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він полегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання". Мислителі Древньої Греції також внесли свій вклад у розвиток науки управління. Зокрема, Сократ, підкреслюючи важливість поділу праці і спеціалізації, бачив завдання управління у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце. Він та інші давньогрецькі філософи стверджували, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність кваліфікованого керівництва. Платон у своїх "Політичних діалогах", "Республіці" і "Законах" виклав теорію "ідеальної держави". Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що діяльність з управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику – мистецтво багатства. Він же заклав основи вчення про домашнє господарство і управління ним. Вищесказане свідчить, що людство вже давно усвідомило важливість управління як особливого виду діяльності. Але як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині XVIII ст., а його становлення відбувалось на початку XX ст., в епоху індустріалізації і народження величезних за масштабами діяльності організацій. У історичному контексті теорія управління виділяє п’ять значних стрибків у становленні управлінської науки, які виводять її на новий етап розвитку. Перша управлінська революція характеризується як релігійно-комерційна і пов’язується із виникненням писемності у давньому Шумері (V-ІІІ тисячоліття до н.е.). Вважається, що це сприяло виникненню особливої касти жерців-бізнесменів, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і захищеність. Друга управлінська революція називається «світсько-адміністративною» і пов’язується з діяльністю вавилонського царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт. Третя управлінська революція дістала назву «виробничо-будівельної». Вона відноситься до царювання ассирійського правителя Навуходоносора (605-562 рр. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювався з боку держави. Четверта управлінська революція відноситься до періоду зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (ХVІІ-XVІІІ ст.) ЇЇ головним результатом стало виникнення професійного управління. Велика заслуга у цьому належить А. Сміту, Р. Аркрайту, Р. Оуену, Ч. Бебіджу та ін. Зокрема, Р. Акрайта можна вважати засновником організації виробництва, Р. Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства, Ч. Бебідж проводив дослідження способів економного використання виробничих ресурсів. А погляди А. Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії і практики менеджменту. Проте ці дослідження були розрізненими. Наука управління як цілісна система із своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у ХХ ст. ЇЇ появу пов’язують із п’ятою управлінською революцією, що відома під назвою «бюрократична». В її основу була покладена концепція «раціональної бюрократії», яка відводила велику роль у забезпеченні ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов’язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання. Якщо попередні якісні, революційні зміни у практиці управління відбувалися через значні часові відрізки, то стрімкий розвиток наукової думки у ХХ ст. прискорив всі соціально-економічні процеси разом з процесами їх управління. Тому революційні стрибки не обмежуються виділеними п’ятьма. Наступною, шостою управлінською революцією можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву “інформаційної”. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації зробила домінуючим у системі загального менеджменту не організацію виробничих процесів, а маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів. Але, незважаючи на велике значення революційних перетворень, розвиток управління проходив в основному еволюційним шляхом. Відбувалось поступове зміщення акцентів і орієнтирів у системі управління, яке відповідало змінам у всій системі соціально-економічних відносин. Теоретики і практики менеджменту не переставали шукати відповіді на запитання «Чим визначається успіх організації і що може зробити керівник для його забезпечення?». Особливо настійливим цей пошук став у ХХ столітті.^ 2. Формування управління як науки. Школи управління Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується великими зрушеннями, зумовленими науково-технічним прогресом. З’явились гігантські підприємства, на яких працювали тисячі людей. Потрібно було координувати і контролювати їх діяльність, забезпечувати високу якість їхньої роботи. Стара система управління, що використовувала в основному емпіричні надбання, із цим завданням не справлялась. Особливо відчутною невідповідність старої практики і нових умов була на американських підприємствах, які бурхливо розвивались. Саме на цих підприємствах і були започатковані експерименти, мета яких полягала у вивченні впливу різних факторів і умов праці на її продуктивність. Результати експериментів, які проводили незалежно один від одного Ф. Тейлор, Г. Гант, Ф. і Л. Гілбрети, Г. Емерсон та ін. дали можливість сформулювати основні положення школи наукового управління, яка відноситься до класичного напрямку у менеджменті. Основоположником цієї школи (її ще називають “раціоналістичною”) по праву вважається Ф. Тейлор. Пройшовши за вісім років шлях від простого робітника до головного інженера сталеливарної компанії, він особливу увагу приділяв питанням нормування праці, організації робочих місць і аналізу трудових рухів на основі вдосконаленої методики обліку витрат робочого часу. У його роботах містяться конкретні рекомендації щодо поліпшення використання праці робітників і засобів виробництва, введення чіткого регламенту і стандартів на засоби праці, інструменти, робочі операції і рухи, чіткого обліку робочого часу, використання диференційованої оплати праці тощо. Завдяки його дослідженням продуктивність праці на заводах компанії Bethlehem Steel зросла у 3,5-4 рази, заробітна плата – на 60%, причому не за рахунок інтенсифікації праці, а завдяки раціональнішій її організації. Свої погляди на управління, що стосувалися нормування і стимулювання праці та ролі менеджерів він узагальнив у книгах “Управління підприємством” (1903р) та “Принципи наукового управління” (1911р.). Ф. Тейлор рекомендував дотримуватись таких принципів управління: 1) науковий підхід до вивчення кожної задачі; 2) копіткий підбір працівників і навчання їх раціональним методам виконання роботи; 3) забезпечення робочих місць всім необхідним для виконання роботи; 4) стимулювання виконання виробничих завдань. Ф. Тейлор пропагував активне управління виробництвом, суть якого бачив у тому, щоб робота кожного виконавця планувалась керівником заздалегідь. Вміння ставити і реалізовувати цілі Ф. Тейлор визначав як мистецтво точно знати, що належить зробити і як зробити це найкращим і найдешевшим способом. Вірними послідовниками Ф. Тейлора були Г. Гант, Г. Емерсон та подружжя Гілбретів: Ліліан і Френк. Зокрема, Г. Гант запропонував використовувати в оперативному управлінні графічні методи, відомі нині як "графіки Ганта", започаткувавши тим самим виробниче календарне планування на сучасній технічній основі. Ф. Та Л. Гілбрети вивчали питання, пов'язані з виконанням фізичної роботи у виробничому процесі, досліджували зв'язок між науковим менеджментом та соціологією і психологією. Г. Емерсон розробив принципи підвищення ефективності не тільки виробничої праці, але й будь-якої доцільної діяльності людини: у державному управлінні, у зовнішній політиці, у військовій справі, на транспорті і в домашньому господарстві. Г. Емерсон дав визначення ефективності як максимально вигідного співвідношення між витраченими зусиллями, грошима, обладнанням тощо і економічним результатом, яке не втратило свого значення і досі. Незважаючи на великий внесок раціоналістичної школи у формуванні наукового підходу до управління, вона мала і суттєві недоліки. Зокрема, основна увага приділялася раціоналізації виробництва, при цьому не враховувалися індивідуальні якості працівників, нехтувалися соціальні аспекти робочих стосунків, ігнорувалися професіоналізм і здатність кваліфікованих працівників подавати ідеї та пропозиції щодо вдосконалення роботи. Це не дозволяло її прихильникам ефективно використовувати весь потенціал виробничих підприємств. Дещо інший підхід до управління організацією використав німецький вчений М. Вебер (1864-1920). Створена ним школа управління у рамках класичного напрямку менеджменту носить назву “раціональної бюрократії”. М. Вебер відстоював думку про те, що управління організаціями має здійснюватися на суто раціональній, знеособленій основі, що дає змогу чітко визначити посадові обов’язки та відповідальність працівників і реально оцінювати їх роботу. М.Вебер вважав, що така організація буде ефективнішою, гнучкішою, оскільки вона меншою мірою залежатиме від волі і бажання конкретних людей. Та це виявилось справедливим лише для великих компаній і відносно стабільних умов господарювання, що було характерно для першої половини ХХ ст. Далі, як показав досвід, надмірна бюрократизація правил і процедур стала негативно впливати на розвиток підприємств. Засновником ще однієї гілки класичного напрямку менеджменту став француз А. Файоль. Його дослідження лягли в основу формування школи адміністративного управління. Він досліджував і описував суто управлінську працю, що до нього не робив ніхто. Вивчаючи дії управлінців, А. Файоль виділив функції управління: планування, організацію, координацію, мотивацію та контроль, які здійснюються у єдиному процесі, послідовно і безперервно. У забезпеченні такої послідовності і безперервності полягало, на думку А. Файоля, головне завдання менеджменту. Отже, А. Файоль виявився і засновником процесуального підходу до управління організацією. Його школа менеджменту істотно змінила управлінську парадигму: якщо традиційний підхід робив наголос на самостійності окремих елементів організації, то процесуальний – на їх взаємній обумовленості. Досліджуючи закономірності функціонування організацій, А.Файоль сформулював знамениті 14 принципів адміністративного управління, які не втратили свого значення і досі, тому у наступних розділах (тема 3) їх буде розглянуто детальніше. Адміністративна школа менеджменту сформувала основу для дещо ширшого вивчення можливостей підвищення ефективності управління організаціями, які крилися у сфері людських стосунків. Перші кроки у цьому напрямку зробила М.П. Фоллет, яка застосувала у своїх дослідженнях рекомендації соціальної психології. Саме М.П. Фоллет належить вислів: «Менеджмент – це забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». Вона запропонувала свою концепцію лідерства, яка започаткувала новий напрямок у менеджменті – гуманістичний. Прихильники цього напрямку приділяли основну увагу аналізові поведінки людей у процесі виконання роботи, їхній соціальній взаємодії. У межах цього напрямку сформувалися три школи: школа людських стосунків, поведінкова школа і концепція людських ресурсів. Остання концепція є надбанням сучасного менеджменту і про неї мова йтиме пізніше. Представниками “школи людських стосунків”, крім М.П. Фоллет, були також Ч. Барнард і Е. Мейо. Ч. Барнард, зокрема, присвятив свої дослідження вивченню неформальних організацій у рамках формальних і сформулював теорію прийняття влади, яка стверджувала, що люди самі вирішують, виконувати їм накази, чи ні. Як правило, накази виконуються тоді, коли це приносить особисту вигоду виконавцям. Експерименти, які Е. Мейо проводив у Хоуторні у 1927-33 рр., дали можливість зробити висновок, що високу продуктивність забезпечує не лише раціоналізація роботи, але і стосунки, які склалися між людьми в процесі її виконання. Створення комфортних у психологічному плані умов роботи (доброзичливе, уважне ставлення керівництва до робітників, довіра до керівника тощо) сприяє покращенню їх роботи. На основі робіт Е. Мейо, М. Фоллет та Ч. Барнарда була сформульована нова філософія людських відносин. Вчені почали надавати великого значення психологічним мотивам поведінки людей у процесі виробництва, проблемам групових відносин, груповим нормам, конфліктам і співробітництву, комунікаційним бар'єрам, неформальним організаціям. У 60-70-х роках теорія людських відносин поступово стала відходити на другий план. Її витіснила теорія "людських ресурсів", яка ставила перед собою задачі підвищення професійного і творчого потенціалу працівників організацій. Найвідомішими представниками цієї школи є А. Маслоу та Д. МакГрегор. Зокрема, А. Маслоу спрямував свої зусилля на вивчення потреб індивідуумів, на основі чого розробив ієрархію потреб працівників і теорію мотивації, котра була побудована на таких припущеннях щодо людської натури: 1) людські прагнення потребують задоволення; 2) людські дії спрямовані на повне задоволення бажань, а досить часто індивіди не мають змогу це зробити. А. Маслоу підкреслював, що не слід перебільшувати значення грошей у стимулюванні працівників. Він відзначав, що в обов'язки менеджера має входити створення відповідного клімату, за якого працівники прагнутимуть найкращим чином проявляти свої здібності. Д. МакГрегор застерігав від спрощеного підходу до проблеми людських стосунків, що було притаманне класичному менеджменту. Ще однією школою гуманістичного напрямку була поведінкова школа або, як її ще називають, “біхевіористська”. Головним завданням її прихильників (Ф. Герцберг, Д. МакКлеланд та ін.), які взяли за основу класифікацію потреб А. Маслоу, було визначення і аналіз мотивів поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організаційному оточенні. Надбання цієї школи використовуються сьогодні практично всюди, вони дозволяють підсилити мотивацію людей до праці. Ґрунтовний аналіз різних поведінкових теорій буде зроблений при вивченні такої функції менеджменту, як мотивація. Завершити перелік шкіл управління, що виникли на початку формування менеджменту як науки можна характеристикою школи науки управління, котра використала кількісний підхід до менеджменту. Вона отримала свій розвиток в роки другої світової війни, яка примусила Англію, а потім і США почати використовувати кількісні підходи до розподілу ресурсів найефективнішим способом. Кількісні методи фокусуються на використанні математики, статистики, а також інформаційного забезпечення з метою розробки, обґрунтування управлінських рішень та підвищення їх ефективності. У подальшому вони дістали назву “Дослідження операцій” і найбільше використовуються у операційному менеджменті для вирішення виробничих завдань. Значно підвищили ефективність цих методів сучасні комп’ютерні системи, які дозволили застосовувати для вирішення складних задач новітні інформаційні технології .^ 3. Сучасні підходи до менеджменту Як видно із викладеного вище, уявлення про менеджмент як систему знань формувалось під впливом світового суспільного і економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З’явились нові можливості для росту бізнесу, особливо у галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало більш динамічним внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Велике значення у цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба у появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії. Відповідно до вимог часу у 60-70-ті роки сформувалися два підходи до управління організаціями, які інтегрували попередній досвід. Вони були названі системним та ситуаційним. В основі системного підходу лежить поняття системи. Система (від грецького – утворення, складання) – це організована множина взаємопов’язаних компонентів та елементів, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем в процесі досягнення поставлених цілей. Елемент системи – це самостійна (відокремлена) її частина, що має свої специфічні риси, властивості та особливе призначення і проявляє притаманні йому властивості лише при взаємодії з іншими елементами. Будь-яка організація розглядається як відкрита система, що постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем; вона складається із взаємозалежних підсистем, що знаходяться одна з одною в організаційних відносинах. Взаємодія організації із зовнішнім оточенням може бути описана такою послідовністю: 1. Надходження інформації про стан ринку, на якому працює організація. 2. Надходження інформації про внутрішні складові організації. 3. Аналіз керівництвом отриманої інформації і прийняття рішень. 4. Надсилання розпоряджень, наказів працівникам організації, щодо дій, які слід виконати, щоб досягти поставленої мети. 5. Мотивування працівників. 6. Виконання працівниками певного обсягу робіт. 7. Досягнення мети. 8. Вплив мети на зміну ринкової ситуації і її внутрішнього середовища. Системам притаманні певні властивості: Цілісність – система виступає як цілісний об'єкт, більшою чи меншою мірою відокремлений від зовнішнього середовища. Взаємопов’язаність – всі елементи системи прямо чи опосередковано пов’язані один з одним і зміна їх складу міняє стосунки між рештою елементів; система може втратити свої властивості. Система не обов'язково поліпшується, якщо вдосконалюється і стає ефективнішою лише якийсь її елемент. Ефект при цьому може бути зворотнім. Синергізм – всі елементи системи у їх сукупності забезпечують вищу ефективність, ніж сумарна ефективність частин, взятих окремо. Адаптивність – здатність системи адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища і пристосовуватись до них. Трансформаційні процеси у системі відбуваються як відгук на сигнали зовнішнього оточення Гомеостатичність – підтримання суттєво важливих для системи параметрів у допустимих межах. Системний підхід дав можливість зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління. Як доповнення до системного підходу, у 60-х роках виник підхід ситуаційний, який передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. За цим підходом, головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Основні положення ситуаційного підходу в управлінні розроблені П. Друкером (професором з менеджменту Вищої школи бізнесу при Нью-Йоркському університеті). Ситуаційний підхід передбачає, що підприємство в процесі своєї діяльності може опинитись в різних ситуаціях, які для свого вирішення вимагають застосування різних прийомів і методів управлінської діяльності. Ситуаційний підхід дав поштовх появі новітніх управлінських концепцій, націлених на підвищення життєздатності і конкурентоспроможності організацій. Наприкінці 60-х років ХХ століття теорія менеджменту стала збагачуватися дослідженнями у найрізноманітніших галузях – психології, антропології, математики, соціології, філософії, економіки, права, логістики та інших. Представники цих галузей стали інтерпретувати менеджмент відповідно до своїх уявлень, відмінних від загальноприйнятого розуміння, внаслідок чого у теорії менеджменту склалася ситуація, яку стали характеризувати як "справжні джунглі”. Зокрема, представники технократичного менеджменту переносили методи управління технічними системами на процес управління людьми. Найбільш відомими школами цього напряму є теорія еліт, теорія технократії і теорія індустріального суспільства. У зв'язку з цим було зроблено висновок (з яким погоджуються і сьогодні), що універсальної теорії менеджменту не існує. Кожна організація має використовувати ті рекомендації менеджменту, які відповідають особливостям її функціонування. Ці рекомендації можуть бути запропоновані різними школами управління і стосуватися різних аспектів управлінської діяльності, з чим менеджери мають бути настільки добре ознайомлені, щоб знати, коли їх застосування дає найкращий результат. Тому можна стверджувати, що у менеджменті провідну роль відіграє інтегральний, об’єднуючий підхід, що особливо характерно для сьогодення. Менеджмент все більше набуває інтернаціонального характеру, що пояснюється глобалізаційними процесами, розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій. Зважаючи на це, актуальним для менеджменту є перенесення методів управління, що показали себе ефективними (в тому числі і “ноу-хау” менеджменту), в інші країни. На передньому краї теоретичних розробок і тенденцій, що мають велику практичну вагу у даний час, виявилися ті напрямки, що найбільшою мірою відбивають сучасні умови функціонування організацій. Це викликано й орієнтацією на новітні технології, і проблемою ризикових інвестицій, і зростаючими вимогами до якості продукції, і прогнозуванням споживчого попиту і поведінки конкурентів, і домінантою стратегічного підходу в керуванні. Пошук і використання все нових і нових методів управління сучасними організаціями дозволяє говорити про появу так званих “організацій, що самонавчаються”. Вони прагнуть створити потужну корпоративну культуру, працюють на партисипативних і командних засадах, дозволяють вільний обмін інформацією, делегують повноваження і владу. Це дає можливість безперервно засвоювати нові знання як на рівні окремих працівників, так і на рівні компанії в цілому. Такі організації можуть використовувати різні теоретичні концепції для свого вдосконалення. Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок називаються наступні. 1. Реінженіринг. Це – і теорія, і методи комплексного оздоровлення корпорацій, управлінського відродження з реконструкцією усіх без винятку елементів, включаючи систему людських мотивацій і стимулів. Це — перебудова на сучасній інформаційній і технологічній основі організації виробництва і управління з ясно поставленими цілями і визначеними засобами. У рамках цього напрямку розглядаються і нові імпульси підвищення ефективності, пов'язані зі скороченням розмірів і оптимізацією господарюючих суб'єктів, і потенціал матричних структур, що органічно сполучають лінійне і програмне керівництво, і можливості діяльності комплексних цільових команд, і багато чого іншого. Управлінський механізм налаштовується на оволодіння ринком – аналіз його місткості, організацію збуту товарів, способи стимулювання продажу, забезпечення конкурентноздатності товарів і послуг.Слід зазначити, що цей підхід покладено в основу діяльності багатьох великих українських підприємств, які здійснюють нелегкий перехід до ринку. Вони кардинально змінюють напрямки своєї діяльності, пристосовуючись до нових вимог ринку. 2. Концепція внутрішніх ринків корпорацій (чи організаційних ринків). Йдеться про перенесення закономірностей і принципів ринкового господарства у внутрішню діяльність корпорацій. Такі перетворення мають охопити всі підрозділи – лінійні, функціональні, маркетингові і навіть апарат вищих керівників. Вони стають автономними ланками, що купують і продають товари і послуги усередині і зовні і об’єднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами і підприємницькою культурою. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фокусується на обґрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних структур, на пошуку вигідних співвідношень між великими і малими операціями. Відповідно до цієї концепції підрозділи, що мають економічну свободу усередині підприємств, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві товарів, наданні послуг, у всій системі відносин зі споживачами. На цій основі і з використанням інформаційних технологій формуються "мережні організації" з окремими автономними ланками, так звані віртуальні корпорації. Це передбачає глибоку децентралізацію керування з розширенням демократичних форм і методів функціонування підрозділів і керівників. 3. Теорія альянсів (асоціативних форм організації і управління). Інтеграційні процеси в управлінні, орієнтовані на більш ефективне використання усіх видів ресурсів (і в першу чергу науково-технічних, інвестиційних і фінансових), приводять до появи різноманітних форм горизонтального об'єднання організацій. Утворюються плоскі ієрархії навколо основних процесів зі специфічними цілями в кожному з них. Це не тільки так звані горизонтальні корпорації, але і стратегічні союзи, різні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарських асоціацій і груп. Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперування серед конкурентів, постачальників і споживачів і тим самим змінює уявлення про межі організації. Професійні знання й уміння кожного партнера дозволяють створювати “кращу в усьому” організацію, у котрій будь-яка функція і процес реалізуються на світовому рівні. Компанії об'єднуються разом для того, щоб використовувати специфічні ринкові можливості, які для окремо узятих організацій не існують. 4. Теорія людського капіталу. Це теорія всебічного розвитку людських ресурсів. Відношення до людей як до основного ресурсу, до капіталу, а не як до витрат виробництва стає центральним постулатом теорії. В усіх проектах і програмах розвитку організацій основним орієнтиром стає підвищення вагомості людини як суб'єкта управління і як об'єкта управління – з її інтересами, мотивами, стимулами, ступенем задоволеності і т.д. Особливе місце і зараз, і в майбутньому займають проблеми довіри до систем управління, до прийнятих рішень, до їх виконання, до керівників. Захист людини як працівника, як підприємця, як власника відіграє ключову роль у підвищенні ефективності функціонування організацій. Що ж стосується теоретичного спадку вітчизняної науки управління, то він вибудовувався на зовсім інших засадах. На території колишнього Радянського Союзу сформувались своя управлінська парадигма, яка на відміну від західної опиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління окремими суб’єктами господарювання з боку держави (адміністративно-командна система управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався (проголошувався), але насправді будь-яка ініціатива на підприємствах, в організаціях не заохочувалась, персонал вважався просто частиною певного механізму (організації), який повинен виконувати роботу згідно своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни в цілому і, зокрема, її окремих елементів – підприємств. Певні зусилля для зміни такого становища почали докладатись у 70-х роках (реформа М. Косигіна) та у 80-х роках (перехід до госпрозрахунку). Проте всі ці кроки не змогли створити умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. Перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій. Отже, можна сказати, що теорія і практика менеджменту перебувають у постійному пошуку для створення ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки і суспільства. Можна з впевненістю сказати, що розвиток ефективних методів управління продовжуватиметься і надалі, в тому числі і в Україні, і збагачуватиметься все новими і новими концепціями, які відповідатимуть потребам часу.