Дикань Н.В. Менеджмент: навч. посібник / Н.В. Дикань, I.I. Борисенко. – К.: Знання, 2008. – 389 с. У посібнику розкриваються найважливіші особливості сучасного менеджменту, знання яких необхідне для фахівців у галузі економіки і підприємництва. Крім теоретичного матеріалу відповідно до програми з навчальної дисципліни "Менеджмент" у посібнику наводяться плани семінарських занять для поглибленішого засвоєння матеріалу студентами. Особливістю посібника є його висока практична спрямованість. До кожної теми додається навчальний тренінг, до складу якого входять афоризми, терміни і поняття, тести, твердження, ситуаційні задачі для аудиторної роботи, структурно-логічні схеми, кросворди. У кінці посібника наводиться список рекомендованої літератури.Для студентів економічних спеціальностей. Книга буде корисною також аспірантам і викладачам вищих навчальних закладів. ЗМІСТПЕРЕДМОВА Тема 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ 1.1. Організації та їх загальні властивості 1.2. Ознаки діяльності менеджера 1.3. Рівні управління 1.4. Управління, спрямоване на успіх Тема 2.РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ 2.1. Розвиток науки управління 2.2. Ранні теорії менеджменту 2.3. Інтегровані підходи до управління Тема 3. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ 3.1. Розширене та вузьке поняття "прийняття рішень". Місце прийняття рішень у процесі управління 3.2. Етапи раціонального вирішення проблем 3.3. Людський та організаційний фактори у процесі прийняття рішень 3.4. Моделювання у процесі прийняття рішень Тема 4. МЕТОДИ ОБҐРУНТУВАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ 4.1. Методи обґрунтування управлінських рішень 4.2. Методи прогнозування Тема 5. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ 5.1. Поняття "планування". Його місце серед функцій управління 5.2. Поняття мети в управлінні та класифікація цілей організації. Концепція управління за цілями 5.3. Поняття стратегії. Елементи та рівні стратегії. Визначення місії фірми 5.4. Зовнішній аналіз: сприятливі можливості й загрози. Внутрішній аналіз: сильні та слабкі аспекти організації. Аналіз стратегічних альтернатив: вибір стратегії бізнесу. 5.5. Реалізація стратегії Тема 6. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ 6.1. Сутність функції організації та її місце в системі управління. Поняття організаційної діяльності 6.2. Організаційна структура як результат організаційної діяльності. Ступінь складності, ступінь формалізації та ступінь централізації 6.3. Делегування повноважень. Елементи процесу делегування. Лінійні, штабні та функціональні типи повноважень 6.4. Типи організаційних структур управління виробництвом, їх особливості, переваги та недоліки 6.5. Принципи формування організаційних структур управління виробництвом Тема 7. МОТИВАЦІЯ 7.1. Поняття мотивації 7.2. Змістові теорії мотивації 7.3. Процесуальні теорії мотивації Тема 8. УПРАВЛІНСЬКИЙ КОНТРОЛЬ 8.1. Поняття контролю та його місце у системі управління 8.2. Види управлінського контролю 8.3. Етапи та модель процесу контролю 8.4. Дисфункціональний ефект системи контролю 8.5. Основні характеристики ефективної системи контролю Тема 9. ЛІДЕРСТВО 9.1. Вертикальний поділ праці в організаціях і необхідність керування. Поняття повноважень, впливу та влади. Форми влади та впливу 9.2. Поняття лідерства 9.3. Поняття стилю керівництва 9.4. Стилі керівництва 9.5. Моделі керування 9.6. Поняття групи в організації 9.7. Формальні та неформальні групи в організаціях Тема 10. КОМУНІКАЦІЇ В УПРАВЛІННІ 10.1. Поняття комунікації та її роль у системі управління 10.2. Види комунікацій 10.3. Перешкоди на шляху до ефективних комунікацій Тема 11.ЕФЕКТИВНІСТЬ В УПРАВЛІННІ 11.1. Поняття продуктивності організації 11.2. Комплексний підхід до питань продуктивності 11.3. Управління за критерієм продуктивності ЛІТЕРАТУРА ПЕРЕДМОВА Останнє десятиліття XX ст. характеризується для України серйозними і глибокими змінами багатьох аспектів життя людей. Змінюються відносини власності, світогляд, суспільна свідомість, уклад життя. На сьогодні триває пошук шляхів реформування економіки, процес переоцінювання ролі та значення підприємництва, бізнесу, фінансів, суспільних і господарських організацій і рухів, господарських зв'язків. Усе це відбувається на фоні жорстокої економічної кризи, що затяглася, етапу депресії, порушення діяльності сформованої системи директивного планування й адміністративно-командної системи керування. Ті, хто вивчають економічні, правові й управлінські дисципліни, часто ставлять запитання: чому за багато років перебудови донині так і не вдалося належним чином налагодити роботу вітчизняних підприємств, застосувати передові технології на рівні західних? Чому оптовики і "човники" заповнили ринки товарами іноземного виробництва (іноді сумнівної якості)? Адже, здавалося б, в Україні є все: висококваліфіковані фахівці (інженери, конструктори, вчені, винахідники), величезні запаси корисних копалин, сировини й енергії, родючі землі, ліси та водойми. Однак, незважаючи на це, ситуація залишається незадовільною, супроводжується криміналом, зловживаннями, зменшенням життєвого рівня населення. Не враховуючи найважливіші політичні, економічні, соціальні та інші негативні причини, звернемо увагу на проблеми керування, від яких багато в чому, на нашу думку, залежить успішний розвиток вітчизняного виробництва та сфери обслуговування. Для цього лише потрібно навчитися ефективно керувати в інтересах української економіки. Позитивно вирішити проблему ефективності керування можуть тільки відповідні фахівці-менеджери. На основі вітчизняної та передової закордонної науки керування керівники всіх рангів мають повністю використовувати досягнення сучасної практики, не зважати на те, що заважає поступу вперед, відродити віру в успіх справи і спрямувати діяльність людей до виходу з важкого становища, що склалося, а потім і до стійкого економічного розвитку. Метою навчального посібника є вивчення студентами теоретико-методологічних основ менеджменту (умови спільних закономірностей, принципи та методи управління господарськими організаціями). Посібник розраховано на самостійну роботу студентів. У ньому подано матеріали з 11 тем: "Поняття і сутність менеджменту", "Розвиток науки управління", "Основи теорії прийняття управлінських рішень", "Методи обґрунтування управлінських рішень", "Планування в організації", "Організація як функція управління", "Мотивація", "Управлінський контроль", "Лідерство", "Комунікації в управлінні", "Ефективність в управлінні". На початку кожної теми містяться ключові терміни, що застосовуються для викладання теми і вивчення яких є необхідною умовою для розуміння та якісного засвоєння матеріалу, далі подано лекційний матеріал. З метою полегшення виконання завдань після тем є короткі методичні рекомендації і перелік рекомендованих джерел інформації. З метою закріплення матеріалу після кожної теми винесено питання для самостійного вивчення, питання до семінарського заняття і запитання та завдання для самоконтролю. На відміну від лекційного курсу, для поглибленішого засвоєння матеріалу студентами, завдання побудовані таким чином: I. "Афоризми": потрібно вибрати афоризм, в якому найповніше розкрита сутність теми. II. "Терміни і поняття". За допомогою такого виду завдання можна перевірити розуміння і знання основних термінів і принципів, якими оперує фінансова наука. ІП. "Тести". Сутність завдання полягає у виборі правильного варіанта відповіді з декількох запропонованих. IV. "Твердження" — дає змогу оцінити правильність запропонованих тверджень. V. "Ситуаційні задачі" — потребує теоретичних знань та вдосконалює практичні навики. VI. "Структурно-логічні схеми" — потребує знань і логічного мислення для заповнення порожніх клітинок. VII. "Кросворд". Цей вид завдання передбачає узагальнення знань з відповідної теми. Отже, навчальний посібник орієнтує студента на самостійну перевірку засвоєного матеріалу, полегшує спілкування з викладачем під час відповіді на конкретні запитання. Під час роботи з посібником рекомендується давати письмові відповіді на тести, обґрунтовувати заповнені клітинки, позначені питаннями. За допомогою цього в студента під час самостійного вивчення матеріалу формується конспект. Посібник характеризується диференційованим підходом до викладення навчального матеріалу. Наприклад, у кожному завданні є запитання різних рівнів складності, враховано ступінь обізнаності читача з матеріалом. У міру засвоєння навчального курсу рекомендується повторювати вивчений матеріал у формах відповідей на складніші запитання, розраховані на передекзаменаційну підготовку студентів. Навчальний посібник розрахований для вивчення дисципліни "Менеджмент", що е складовою нормативних дисциплін циклу природничо-наукової та загальноекономічної підготовки бакалавра напряму "Економіка і підприємництво".^ Тема 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ 1.1. Організації та їх загальні властивості 1.2. Ознаки діяльності менеджера. 1.3. Рівні управління. 1 4. Управління, спрямоване на успіх. Менеджмент, організація, зовнішнє середовище, поділ праці, ролі керівника, рівні управління, продуктивність, школи в управлінні, принципи управління, процесний, системний та ситуаційний підходи. Після вивчення цієї теми ви матимете уявлення про: — природу й основні властивості організації як об'єкта управління; — еволюцію поглядів на сутність поняття менеджменту та багатоаспектність цієї категорії; — функції менеджменту та їх взаємозв'язки в межах циклу менеджменту; — ознаки діяльності менеджера і специфіку його діяльності нарізних рівнях і в різноманітних сферах управлінської діяльності; — роль, яку відіграють менеджери в організації.^ 1.1. Організації та їх загальні властивості Організація — основа світу менеджерів, чинник, що зумовлює існування менеджменту. Щоб мати статус організації, певна група повинна відповідати декільком обов'язковим вимогам, до яких належать: — наявність щонайменше двох осіб, яку вважають себе частинкою цієї групи; — наявність хоча б однієї мети, яку приймають усі члени групи; — наявність членів групи, котрі навмисно працюють разом, щоб досягти значущої мети. Отже, організація — група осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети. Організації бувають формальними та неформальними. Наведене вище визначення справедливе для формальних організацій. Неформальні організації — це групи людей, що з'являються спонтанно, і між ними регулярно виникають взаємозв'язки. Неформальні організації існують у всіх формальних організаціях, за винятком невеликих. Формальне управління іноді має справу з організаціями, що мають тільки одну мету. Предмет нашого курсу — це керування складними організаціями, для яких характерна низка взаємопов'язаних цілей. Такі організації є не лише групами, цілеспрямованими в діяльності, вони також мають загальні для всіх складних організацій характеристики. Ці загальні ознаки дають змогу зрозуміти, чому для досягнення успіху потрібно керувати організацією. Загалом мета будь-якої організації полягає в перетворенні ресурсів з метою досягнення результатів. Основні ресурси, що використовують організації, — люди (людські ресурси), капітал, матеріали, техніка й інформація. Однією з найважливіших властивостей організації є її взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Організація повністю залежить від навколишнього світу — зовнішнього середовища — як стосовно своїх ресурсів, так і споживачів, користувачів результатів, яких вона прагне досягти. Термін "зовнішнє середовище" означає економічні умови, споживачів, профспілки, урядові акти, законодавство, організації, які конкурують, систему цінностей у суспільстві, суспільні погляди, техніку, технологію та інші складові. Значущою характеристикою організацій є поділ праці. Якщо дві особи (щонайменше) працюють разом для досягнення однієї мети, вони мають розподілити роботу між собою. Поділ всієї роботи на складові називається горизонтальним поділом праці. Поділ великого обсягу роботи на численні невеликі спеціалізовані завдання дає змогу організації виробляти набагато більше продукції, ніж у випадку, коли та сама чисельність людей працювала самостійно. Складні організації здійснюють чітке горизонтальне розподілення шляхом утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання та досягають певних цілей. Такі підрозділи часто називаються відділами або службами. Оскільки робота в організації поділяється на складові, хтось має координувати роботу групи з метою її подальшого успіху. Отже, в організації розрізняють дві внутрішні органічні форми поділу праці: 1) поділ праці на компоненти, що становлять частини загальної діяльності, тобто горизонтальний поділ праці; 2) вертикальний поділ, унаслідок якого відокремлюється робота з координації дій від власне дій. Діяльність з координування роботи інших людей становить сутність управління. Щоб організація реалізувала свої цілі, завдання мають бути скоординованими шляхом вертикального поділу праці. Тому управління є суттєво важливою діяльністю для організації.^ 1.2. Ознаки діяльності менеджера Для всіх організацій характерні загальні ознаки, враховуючи потребу управління, тому управлінська праця також має багато загальних властивостей. Г. Мінцберг, який узагальнив найперші вчення та здійснив фундаментальне дослідження праці п'ятьох керівників вищої ланки, зазначає у своїй книзі "Природа управлінської праці": "Для роботи керівника характерні короткочасність, різноманітність та фрагментарність здійснюваної діяльності". Стосовно змісту роботи менеджера дослідник звертає особливу увагу на ще одну загальну ознаку управлінської роботи — роль керівника, яка, за його визначенням, є "сукупністю певних правил поведінки, що відповідають конкретній установі або посаді". У своїх працях Г. Мінцберг вирізняє 10 ролей, які відіграють керівники в різні періоди та в різному ступені. Він класифікує їх у межах трьох великих категорій: 1) міжособистісні ролі; 2) інформаційні ролі; 3) ролі, пов'язані з прийняттям рішень. Як зазначає дослідник, ролі не можуть бути незалежними одна від одної, навпаки, вони взаємозалежні та взаємодіють для створення єдиного цілого, Міжособистісні ролі випливають з повноважень і статусу керівника в організації та охоплюють сферу його взаємодії з людьми. Ці ролі сприяють тому, що керівник може стати точкою зосередження інформації, що дасть йому змогу й одночасно змусить відігравати інформаційні ролі та діяти як центр обробки інформації. Беручи на себе міжособистісні й інформаційні ролі, керівник відіграватиме ролі, пов'язані з прийняттям рішень: розподіл ресурсів, вирішення конфліктів, пошук можливостей з метою організації, ведення переговорів від імені організації. Усі 10 ролей визначають обсяг і зміст роботи менеджера, незалежно від характеру конкретної організації. Здійснивши аналіз сутності управлінської праці, Г. Мінцберг з'ясував, чим займається керівник. Учені-економісти, які досліджують це питання, погоджуються з його визначеннями і класифікаціями. Немає такого тлумачення роботи менеджера, яке задовольняло б усіх стосовно змісту, ролей і функцій управлінської праці. Поширеним є погляд, які є процес управління, який можна застосувати до будь-якої організації і сутність котрого полягає в реалізації функцій, який має виконувати кожен керівник. Більшість експертів у сфері управління дотримуються такого визначення: управління — процес планування, організації, мотивації та контролю, потрібний для формулювання і досягнення цілей організації. Ці функції взаємодіють між собою, формуючи єдиний процес, тобто безперервний ланцюг взаємопов'язаних дій.^ 1.3. Рівні управління Хоч усі керівники відіграють певні ролі та виконують функції, це не означає, що багато керівників у великій організації зайняті виконанням однієї й тієї самої роботи. Організації, досить великі для того, щоб забезпечити чіткий розподіл функцій у роботі керівників та некерівників, як правило, мають такий великий обсяг управлінської роботи, яку також потрібно поділити. Одна з форм поділу управлінської роботи має горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників на чолі окремих підрозділів. Така робота скоординовується з метою забезпечення успішної діяльності організації. Деяким керівникам доводиться витрачати час на координування роботи інших керівників, які, у свою чергу, також здійснюють координацію. Це відбувається до рівня того керівника, який координує роботу неуправлінського персоналу — людей, що фізично виробляють продукцію або надають послуги. У результаті такого вертикального поділу праці утворюються рівні управління. Зазвичай в організації, щоб визначити, на якому рівні перебуває один керівник стосовно іншого, слід з'ясувати його посаду. Незалежно від того, скільки є рівнів управління, керівників традиційно поділяють на три категорії. Соціолог Т. Парсонс розглядає ці категорії з погляду функції, що виконує керівник в організації. Згідно з визначенням Т. Парсонса, особи на технічному рівні в основному займаються щоденними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної праці без перешкод у виробництві продукції або наданні послуг. Особи, котрі перебувають на управлінському рівні, здійснюють управління та координацію всередині організації; вони узгоджують форми діяльності різних підрозділів організації. Керівники на інституціональному рівні розробляють довготермінові (перспективні) плани, формулюють цілі, роблять усе, щоб організація адаптувалася до різних змін, керують відносинами між організацією та зовнішнім середовищем, а також суспільством, в якому функціонує певна організація. За загальновживаним способом визначення рівнів управління вирізняють керівників низової ланки, або операційних керівників, керівників середньої та вищої ланок. На рис. 1.1 зображено відповідність між цими рівнями та концепцією рівнів управління за Т. Парсонсом. Рис. 1.1. Два способи представлення рівнів управління Молодші начальники, яких також називають керівниками першої (низової) ланки, або операційними керівниками, становлять організаційний рівень, розташований над робітниками й іншими працівниками (некерівниками). Молодші начальники контролюють виконання виробничих завдань з метою безперервного забезпечення інформацією про правильність їх вирішення. Керівники цієї ланки часто відповідають за безпосереднє використання наданих їм ресурсів, таких як сировина й обладнання. Типовою назвою посади на такому рівні є майстер, сержант, завідувач відділу, кафедри, старша медсестра. Загалом більшість керівників — керівники низової ланки. Роботу молодших начальників координують і контролюють керівники середньої ланки. За останнє десятиріччя середня ланка управління значно збільшилася і за чисельністю, і за значущістю. Керівник середньої ланки часто очолює великий підрозділ або відділ в організації. Характер його роботи більшою мірою визначається змістом роботи підрозділу, ніж організації загалом. Керівники цієї ланки управління займають такі посади: декан, директор філії, армійські офіцери від лейтенанта до полковника. Це проміжна ланка між вищою та низовою, її керівники готують інформацію для рішень, що ухвалюють керівники вищої ланки та передають їх у вигляді завдань керівникам нижчої ланки. Вищий організаційний рівень — керівництво вищої ланки — менш численний, ніж інші. Типовими посадами цієї ланки є: голова ради, президент, міністр, генерал, ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації загалом або для основної частини організації зокрема.^ 1.4. Управління, спрямоване на успіх Організація вважається такою, що досягла успіху, якщо вона досягла своєї мети. Складовими успіху організації вважаються: — виживання; — результативність та ефективність; — продуктивність; — практична придатність. Головним завданням більшості організацій є виживання та можливість тривалого існування. З метою успішного функціонування протягом тривалого часу, виживання та досягнення цілей організація має бути як ефективною, так і результативною. За словами дослідника П. Друкера, результативність є наслідком того, що "робляться потрібні та правильні речі", а ефективність — "правильно створюються ці самі речі". І перше, і друге однаково важливе. Результативність — щось невідчутне, його важко визначити, особливо, якщо організація внутрішньо неефективна; ефективність встановлюється та передається кількісно, оскільки можна визначити грошову оцінку її входів та виходів. Відносна ефективність організації називається продуктивністю, вона передається у кількісних покажчиках. Продуктивність — це відношення кількості одиниць на виході до кількості одиниць на вході. Чим ефективніша організація, тим більша її продуктивність. Продуктивність на всіх рівнях організації є важливим фактором для того, щоб організація здатна була вижити та досягти успіху в умовах конкуренції. Управлінські рішення, якими б обґрунтованими та дослідженими вони не були з погляду теорії, — це лише ідеї та думки. Мета управління полягає у виконанні людьми реальної роботи. Успішним вважається таке рішення, що реалізується практично (перетворюється на дію), результативно й ефективно. Невирішеним залишається питання, як зробити організацію успішною; як керівники можуть поєднати ідею та реалізацію, щоб виконати роботу силами інших людей, та ще й результативно й ефективно; що насправді може зробити керівник з метою підвищення продуктивності. Простих і надійних формул успіху не має. У підході до управління, яке спрямоване на успіх і ґрунтується на творчому внескові багатьох теоретиків і практиків у галузі управління, є три головні принципи: 1) узагальнення; 2) необхідність ситуаційного підходу; 3) потреба в інтегрованому підході. Перша проблема, котру слід розв'язати в управлінні організацією (розраховуючи на її успіх), полягає в тому, що складні організації справді є складними. Важко уявити і те, що відбувається усередині власне організації та між організацією й її зовнішнім середовищем. Визначення загальних характеристик дає змогу зменшити труднощі надзвичайно складного завдання управління великою організацією. За допомогою принципе узагальнення можна з'ясувати сутність роботи керівника загалом та взаємодію компонентів цієї роботи; також визначити загальний процес управління, що застосовується до всіх формальних організацій. Узагальнена концепція, зважаючи на всю її корисність і правомірність, є неточною для того, щоб бути безумовною. У процесі виконання управлінських функцій варто брати до уваги відмінності організацій, які називаються ситуаційними змінними. Вони поділяються на основні категорії: внутрішні та зовнішні. Внутрішні змінні є характеристикою організації. Внутрішнє середовище містить цілі організації, ресурси, обсяги виробництва, горизонтальний і вертикальний поділи праці та людей. Такі змінні в різній мірі контрольовані, це результат управлінських рішень стосовно того, що має робити організація і хто в ній повинен виконувати необхідну роботу. У рішеннях, що приймає керівництво стосовно внутрішніх змінних, визначається, наскільки результативною, ефективною та продуктивною буде певна організація порівняно з іншими. Зовнішні змінні — фактор середовища, розміщеного за межами організації, вони серйозно впливають на її успіх. До них належать: великі конкуренти, джерела одержання техніки та технологій, соціальні фактори, урядове регулювання та ін. Хоча зовнішні змінні не контролюються керівництвом компанії, воно має зробити так, щоб їх компанія реагувала на фактори та зміни в конкретному зовнішньому середовищі, якщо організація прагне досягти успіху. Щоб організації реагували на ці фактори правильно, їх керівники повинні зрозуміти, що зовнішнє середовище по-різному впливає на організацію. Відмінності полягають як у глибині впливу різних змін на організацію, так і у швидкості, з якою змінюється зовнішнє середовище організації та оточення. Звичайної вказівки на те, які змінні найсильніше впливають на успіх, недостатньо, щоб з'ясувати, яке рішення буде найкращим для досягнення цілей компанії. Усі ситуаційні змінні та функції управлінського процесу взаємопов'язані; компоненти ситуації й управління в організації настільки взаємопов'язані, що їх не можна розглядати незалежно один від одного. Функції управлінського процесу, тобто робота керівника, безпосередньо стосуються ситуаційних змінних. Через процес управління керівники створюють і реалізують сукупність внутрішніх змінних, тобто організацію. Процес управління — засіб, за допомогою якого враховуються фактори зовнішнього оточення й оцінюється успіх організації. Під час планування керівництво визначає, якими будуть цілі організації та як найліпше їх досягти, ґрунтуючись на оцінюванні потреб і стримуючих факторів зовнішнього середовища. Процес організації структурує роботу і формує підрозділи з огляду на величину організації, її цілі, технології та чисельність персоналу, що також є однією зі змінних.Мотивація — процес, за допомогою якого керівники створюють ситуацію, коли люди працюють продуктивніше, прагнучи досягти цілей організації. Контроль дає змогу керівництву простежити, наскільки успішна його робота, пов'язана з виконання планів, а також наскільки успішним було б задоволення потреб зовнішнього світу.^ Тема 2.РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ 2.1. Розвиток науки управління. 2.2. Ранні теорії менеджменту. 2.3. Інтегровані підходи до управління. Адміністративна школа управління, класична теорія менеджменту, модель ідеальної бюрократії, неокласична теорія менеджменту, системний підхід до управління, ситуаційний підхід до управління, соціальна людина, універсальні принципи управління, школа науки управління, школа наукового управління, школа організаційної поведінки. Ознайомившись з цією темою, ви знатимете: — сутність менеджменту з позиції вивчення історії розвитку науки управління; — логіку розвитку науки управління та формування її сучасних перспектив; — ключові ідеї класиків менеджменту; — сутність інтегрованих (синтетичних) підходів до управління як бази для розробки сучасних концепцій та моделей менеджменту; — як можна ідентифікувати новітні тенденції у розвитку науки управління та фактори, що їх зумовлюють; — що різні теорії менеджменту не тільки взаємо виключають, але й доповнюють одна одну в межах сучасного уявлення про сутність менеджменту.^ 2.1. Розвиток науки управління Дослідження історичного розвитку науки менеджменту може здійснюватися з двох протилежних позицій: релятивізму й абсолютизму. Релятивіст розглядає кожну окрему теорію, запропоновану в минулому, як більш чи менш правдиве відображення тогочасних умов, причому кожна теорія має однакове виправдання у власному контексті. Абсолютист зосереджує увагу на тому, що можна вважати поступом від помилки до істини. Релятивісти неспроможні ранжувати теорії з оцінкою їх внеску в розвиток науки управління. Тому в процесі засвоєння матеріалу цієї теми доцільно орієнтуватися на тлумачення історії розвитку науки менеджменту з погляду абсолютизму. Важливим є усвідомлення того, що на відміну від усіх інших наук розвиток управлінської думки не мав послідовної еволюції системи наукових знань. Навпаки, на першому етапі наука менеджменту функціонувала одночасно у кількох відносно самостійних напрямах: класична теорія менеджменту (школа наукового управління й адміністративна школа), неокласична теорія (школа людських стосунків та школа організаційної поведінки), кількісна теорія менеджменту. Слід зазначити, що в кожній з цих теорій менеджменту намагалися запропонувати єдиний "рецепт" підвищення ефективності управління організацією, у чому і виявляється їх обмеженість. До нині відомо чотири найважливіші підходи розвитку теорії та практики управління: 1) підхід з позицій виокремлення різних шкіл в управлінні. Тут управління розглядається з чотирьох різних аспектів — це школи наукового й адміністративного управлінь, людських взаємовідносин та науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів; 2) процесний, сутність управління якого тлумачиться як безперервна серія взаємопов'язаних управлінських функцій; 8) системний, сутність якого полягає в тому, що керівники мають розглядати організацію як сукупність таких взаємозалежних елементів, як люди, структура, завдання та технологія, що орієнтуються на досягнення різних цілей в умовах змінюваного зовнішнього середовища; 4) ситуаційний, концентрується на тому, що придатність різних методів в управлінні визначається ситуацією. Оскільки є така велика кількість факторів як усередині власне організації, так і в навколишньому середовищі, не має єдиного найкращого способу керувати організацією. Найефективнішим методом у такій ситуації вважається метод, що найбільше їй відповідає. Сучасними напрямами розвитку науки управління є: — глобалізація менеджменту; — об'єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини; — гуманізація управління; — посилення технократичного аспекту управління.^ 2.2. Ранні теорії менеджменту У першій половині XX ст. розвивалися чотири різні школи управлінської думки: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології та людських стосунків і школа науки управління (або кількісна школа). Прихильники кожного з цих напрямів вважали, що їм вдалося знайти ключ до найефективнішого досягнення цілей організації. Дослідження, що здійснювалися потім, та наукові спроби застосувати теоретичні відкриття шкіл на практиці свідчать, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна зі шкіл зробила значний внесок у галузь управління.^ Наукове управління (1885—1920) найтісніше пов'язане з працями Ф.У. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет і Г. Ганта. Вони вважали, що, застосовуючи спостереження, дослідження, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, добиваючись їх ефективнішого виконання; вивчали робочі операції з метою вилучення зайвих, непродуктивних рухів та, використовуючи стандартні процедури й обладнання, прагнули підвищити ефективність роботи. Важливе значення цієї школи в тому, що відбувалося систематичне стимулювання з метою зацікавити робітників у поліпшенні продуктивності та збільшенні обсягів виробництва; передбачалися також короткі перерви для відпочинку під час праці у виробництві. Отже, термін, який давали на виконання певних завдань, був реалістичним і справедливо встановленим. Це давало змогу керівництву визначити норми виробництва і плани тим, хто перевищував установлений мінімум. Працівники, котрі виготовляли більше, отримували відповідно більшу винагороду. Представники школи наукового управління визнавали також значущість відбору людей, які фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі. Особливу увагу звертали на велике значення навчання. Школа наукового управління також виступала на захист відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи.^ Класична (адміністративна) школа в управлінні (1920—1950). Автори праць про наукове управління в основному досліджували процес управління виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні, нижчому ніж управлінський. Після виникнення адміністративної школи спеціалісти почали розвивати підходи до вдосконалення управління організацією загалом. Класики намагалися визначити загальні характеристики та закономірності організацій. Мета класичної школи полягала у створенні універсальних принципів управління. При цьому вона випливала з ідеї, що дотримання таких принципів сприятиме тому, що організація досягне успіху. А. Файоль, з ім'ям котрого пов'язують виникнення класичної (адміністративної) школи, запропонував такі принципи управління: — поділ праці; — повноваження та відповідальність; — дисципліна; — єдиноначальність; — єдність напряму; — підпорядкованість особистих інтересів загальним; — винагородження персоналу; — централізація; — скалярний ланцюг; — порядок; — справедливість; — стабільність робочого місця та персоналу; — ініціатива; — корпоративний дух.^ Головний внесок Файоля в теорію управління полягає в тому, що він дослідив управління як універсальний процес, що складається з таких взаємопов'язаних функцій, як планування й організація.^ Школа людських стосунків (1930—1950). Науки про поведінку (1950 р. — донині). М.П. Фоллет та Е. Мейо — найбільші авторитети в розвитку школи людських стосунків в управлінні. Дослідники психологічної школи вважали: якщо керівництво турбується про своїх працівників, то й рівень їх задовільності має збільшитись, що сприятиме підвищенню продуктивності праці. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими стосунками, сутність яких полягала в ефективнішому впливові безпосередніх начальників, проведенні консультацій з працівниками та наданні їм більших можливостей спілкування на роботі. Основною метою школи наук про поведінку було поліпшення ефективності організації шляхом підвищення ефективності ЇЇ людських ресурсів. Головний постулат школи — правильне застосування науки про поведінку завжди сприятиме збільшенню ефективності як окремого працівника, так і організації загалом. Представники періоду розвитку поведінково-біхевіористського напряму — Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор і Ф. Герцберг. Наука управління, або кількісний підхід (1950 р. — до сьогодні). Кількісні методи було згруповано під загальною назвою Дослідження операцій. Це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації. Після виникнення проблеми група спеціалістів з дослідження операцій розробляє вирішення цього питання. Як правило, модель спрощує реальність або відображає її абстрактно. Моделі полегшують розуміння труднощів реальності. Після створення моделі змінним задаються кількісні значення, що дає змогу об'єктивно порівняти й охарактеризувати кожну змінну та зв'язки між ними. Ключовою властивістю науки управління є заміна словесних міркувань та описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями.^ 2.3. Інтегровані підходи до управління Процесний підхід уперше запропонували прихильники школи адміністративного управління, які намагалися визначати функції менеджера. Однак вони дотримувалися думки, що функції є незалежними одна від одної. У процесному підході, на відміну від цього твердження, функції управління розглядаються як взаємопов'язані. Управління тлумачиться як процес, оскільки робота, спрямована на досягнення цілей за допомогою інших, — не одноча-сова дія, а низка безперервних взаємопов'язаних дій, які є важливими для успіху організації. їх ще називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція — також процес, адже складається з низки взаємопов'язаних дій. Процес управління є загальною сумою всіх функцій. А. Файоль, який уперше розробив цю концепцію, вважав, що керувати — означає передбачат