1. держава у політичній системі

Політична система.1. ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІДержава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громад­ських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зов­нішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо. Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона: виступає офіційним представником усього (або біль­шості) населення суспільства; є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення; зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території; бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби; встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми; володіє владою суверенною, тобто верховною і само­стійною, формально незалежною від будь-якої органі­зації або особи. До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріп­лює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрис­дикція даної держави. Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі па­нівного у соціальне неоднорідному суспільстві класу, держава водночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільство може існувати як цілісний соціальний організм. Тому вбачається доцільним дати таке визначення дер­жави. Держава — це організація політичної влади панів­ної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами. Марксистсько-ленінське вчення виходило у визна­ченні поняття «держава» з її соціально-класової суті, підкреслюючи перш за все те, що за допомогою держави панівний клас одержує нові засоби для експлуатації інших класів. Виділяючи саме цю, на його погляд, головну функцію держави, В. І. Ленін зазначав: «Дер­жава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи» '. Радянська теорія держави завжди спиралась саме на це ленінське положення, що одержало розгорнуте викладення у роботі «Держава і революція». Стисло ленінське вчення про державу складалось з таких основних тез: держава є продуктом і проявом класових супереч­ностей; вона виникає там і тоді, де класові суперечності не знаходять мирного розв'язання. Існування держави є доказом того, що класові суперечності примирити неможливо; за Марксом, держава є органом класового пану­вання, органом придушення одним класом іншого, це придушення вона санкціонує і підтримує; держава є владою, що знаходиться над суспіль­ством, дедалі більше відчужуючи себе від суспільства; це відчуження уособлюється у створеному панівним Класом апараті державної влади; за Енгельсом, поняття «влада» позначає державу. Влада складається головним чином із особливих орга­нізацій озброєних людей, в'язниць, що знаходяться у розпорядженні влади. Армія і поліція постають голов­ним знаряддям державної влади; держава є інструментом експлуатації пригнобленого класу; особливим репресивним апаратом, організацією влади для придушення класів. В. І. Ленін пише про державу як примусовий апарат, що називає себе державою. В лекції «Про Державу» цей феномен трактується Леніним так: держава — це особливий апарат для систематичного за­стосування влади і насильства над людьми; особлива категорія людей, які призначені керувати всіма іншими за допомогою апарата влади, що уособлює засоби при­душення чужої волі. У зв'язку з декларуванням побудови в СРСР основ соціалізму і ліквідації експлуататорських класів Ста­лін замінив у вченні про соціалістичну державу функ­цію придушення експлуататорських класів функціями захисту країни від нападу ззовні та охорони соціалі­стичної власності. Цим було ідеологічно «обгрунтовано» те, що у реальному житті перетворилось на нелюдські методи розправи над мільйонами громадян «найдемократичнішої держави у світі». Крім цього, Сталін ви­значив ще господарсько-організаторську і культурно виховну функції держави. Введення у політологічний оборот цих понять підводило підвалину під виникнен­ня у системі державного апарату міцних господар­ських структур та структур, за допомогою яких дося­гався зворотний вплив держави на економіку і соціаль­но-культурне життя суспільства, повне одержавлення економіки та культури в усіх їхніх проявах — від сіль­ського господарства та промисловості, побуту до літе­ратури і мистецтва. Утвердження у радянській ідеології міфу щодо побудови розвинутого соціалістичного суспільства ді­стало своє відображення у відповідній модернізації теорії держави. У радянській теорії держави з'являють­ся такі терміни, як «механізм держави у вузькому розумінні» та «механізм держави у широкому розу­мінні». У поняття механізму держави у широкому розу­мінні включають численні громадські організації. Саме тому відпала потреба у зберіганні у політологічному обороті поняття «система диктатури панівного класу». Цю категорію у радянській політології замінила кате­горія «система організацій соціалістичного суспіль­ства», або «політична організація соціалістичного суспільства», як сукупність всіх конкретних державних і громадських організацій, що беруть участь у політич­ному житті суспільства. Так обґрунтовується уявлення про соціалістичну державу як виразника інтересів усього суспільства. Ця ідея не була новою. Соціалістич­на ідеологія, по суті, взяла на озброєння те, що вже було історичним набутком вчення про державу цивілі­зованого світу. Держава Існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства. Утворення перших в істоpiї людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інте­ресами. Своїми передумовами державна організація суспіль­ства має: розподіл населення по адміністративно-тери­торіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родо­вих і племінних зв'язків, відрізняє державу від поперед­ньої — бездержавної — організації суспільства. Роз­поділ державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ на­селення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосеред­ньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю. Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи ком­пактно на своїй історичній території, внаслідок кон­кретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі лікві­дації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна. Національній державі притаманні такі особливості: утворюється1 нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни; є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення; створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економіч­ній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо; поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). Зародження і становлення української державності пройшло нелегкий шлях 2. Розвиток міжнародних про­цесів та внутрішні обставини після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства на тривалий час пере­рвали процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину етнічних земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Б. Хмельницького. За умов українсько-польської війни та загрози з боку кримчаків новонароджена державність не змогла забезпечити сталість територіальних меж, перетворити їх на надійно захищені державні кордони. Щоб вижити, вона-змушена була укласти військово-політичний союз з Росією. Статті Переяславської угоди де-юре збері­гали за Україною широкі автономні права. Однак де-факто царат ігнорував їх як такі, що не мали міцних міжнародно-правових гарантій і не грунтувалися на взаємних державних зобов'язаннях. Створивши Мало­російську колегію, Петро І грубо порушив автономію України. Згодом Україна була позбавлена навіть за­лишків державної самостійності і перетворилась на «малоросійську провінцію». Катерина II, ліквідувавши Запорозьку Січ, перевезла гетьманську символіку до Петербурга. В цей період політична думка в Україні виношувала проекти про незалежний державний устрій. Так, Пилип Орлик, український гетьман в еміграції, розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». 16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності, складових частин і чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (геть­ман, обмежений законом у своїх діях, генеральна стар­шина і обрані представники від кожного полку, бо «самодержавіє Гетьманського уряду неприлично») і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Так були вироблені ще не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. Лише за таких умов, вважав П. Орлик, можливий національний і культур­ний розвиток народу. Третій поділ Польщі 1795 р. призвів до нового пере­розподілу етнічних українських земель між двома імперіями — Австрійською і Російською. Проводячи адміністративні реформи, царський уряд дбав, щоб кор­дони «малоросійських» адміністративних одиниць не збігалися з українськими етнічними -межами. Тому значна частина компактно розселених українців опи­нилася за «малоросійськими» губерніями. Така ситуа­ція, за задумами великодержавників, повинна назавжди стати на заваді відродженню української державності у її повних національних межах. Державна доля України вирішувалась разом з про­цесом розпаду великих світових імперій. Революційні події 1917р. активізували національно-визвольний рух українського народу. Керівництво ним взяла створена у березні того ж року Центральна Рада. У своїх чис­ленних працях ідеолог і керівник Центральної Ради М. С. Грушевський обгрунтував не тільки походження та історичний поступ українського народу до держав­ної незалежності, а й адекватний цьому процесу дер­жавно-політичний устрій України. Як стверджує вче­ний, держава незалежно від своїх характеристик — «се суверенний союз народу, який... задовольняє індивідуальні, національні і загальнолюдські со­лідарні інтереси в напрямі поступового розвою грома­дянства» Концепція М. С. Грушевського щодо процесу ста­новлення державності України зовсім не схожа на ту, яку ми звикли бачити в підручниках з історії держави і права УРСР. Там викладалась досить стандартна схема: первіснообщинний лад; виникнення і розвиток феодалізму; наростання антифеодальної та визвольної боротьби; визвольна війна і возз'єднання України з Росією, початок розкладу феодалізму та зародження капіталістичних відносин; Україна в період .розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, скасування кріпосного права і розвиток капіталізму і т. д. М. С. Грушевський пропонує інший варіант. Для нього історія України складається з кількох етапів, або епох, а саме: «період, що передував утворенню Київ­ської держави», «епоха державного життя», «литов­сько-польська епоха, «козацька епоха», «занепад ко­зацтва і українського життя», «українське відроджен­ня» тощо Він доводить, що не Україна «вийшла» з Київської Русі, а навпаки, саме Київська Русь була державою українського народу. З поваленням царату з'явилася реальна надія на створення Української республіки, яка «буде керува­тися виключно волею самої української демократії і на ній лежатиме відповідальність за долю нашого народу і краю». Після того як у жовтні 1917р. Тимчасовий уряд було повалено і до влади прийшли більшовики, Цент­ральна Рада Третім універсалом від 20 листопада про­голосила створення Української Народної Республіки, а також поширила компетенцію практично на всі етні­чні українські землі, що входили до складу Російської імперії. Так було зроблено реальний крок до практи­чного втілення ідеї першого президента УНР М, С. Гру-шевського еро утворення національної державності соборної України. Розпад Австро-Угорщини сприяв подальшому .роз­гортанню національно-визвольного руху на західно­українських землях. У листопаді 1918 р. у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Кульмінацією демократичного державного відродження стала велика злука УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. Не­зважаючи на певну декларативність цього акту, він мав непересічне значення для державного становлення українського народу. Нову сторінку в історії української національної державності було відкрито 16 липня 1990 p., коли Вер­ховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У ній проголошувався державний суверенітет як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна, підкреслювалося далі, як суверенна національ­на держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією права на самовизна­чення. Вона, є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя, а державна влада в Рес­публіці здійснюється за принципом розподілу її на зако­нодавчу, виконавчу та судову. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому урочи­сто наголошувалось, що з моменту схвалення Акту утворюється незалежна держава —- Україна, її територія є неподільною і недоторканою. Нова Конституція України, концепцію якої у загальних рисах затвердила Верховна Рада, приведе до логічного правового завершення державотворчого процесу. Право — один з найважливіших засобів здійснення державної влади. Природа державної організації Суспільства потребує, з одного боку, обов'язкового використання права як основного і вирішального засобу реалізації державно-владних велінь, а з другого — втілення державної влади в правову форму. Забезпечен-/ ня додержання норм права за допомогою відповід­ного апарату — один з важливих каналів реалізації державної влади. Необхідно пам'ятати, що який би шлях створення національної державності не обирав той або інший Народ, залишаються незмінними об'єктивні закономір­ності державного розвитку людства; вони відбивають історію розвитку держав, зміни їх соціальної сутності, типів держав, видів державного правління, устрою, режиму тощо. Перш за все зупинимося на понятті історичного типу держави. Тип держави — це система суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави. До основних причин зміни типів держави належать: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема, класової) структури суспільства; встановлення нового співвід­ношення класових та інших соціальних сил; перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів) або соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави. Будучи залежною насамперед від панівної чи керів­ної групи (класу) у суспільстві, держава є відносно самостійним утворенням. Ознаками такої відносної • самостійності держави е: організаційна відокремленість держави від суспіль­ства в цілому, будь-якої групи чи класу (зокрема, па­нівного класу); наявність власної внутрішньої будови (структури) і особливих, специфічних інтересів; залежність не тільки від панівного класу, а й певною мірою від інших соціальних груп суспільства (зокрема, національних, етнічних спільностей); залежність не лише від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині країни, а й від зов­нішньополітичних умов, подій; необхідність виконувати не тільки суто класові, групові, а й загальносоціальні функції. Внаслідок цього можуть існувати держави так зва­ного перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох класів (груп) або союзу класів. Відомі такі історичні типи держави: рабовласниць­кий, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуаз­ного до соціально-демократичного. Крім зазначених типів держави, уже відомих істо­рії людства, є підстави для прогнозування виникнення в майбутньому держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава буде організацією політичної влади трудящих-власни­ків, що становлять більшість суспільства, яка забез­печить реальне здійснення і захист основних прав люди­ни, прав нації і народу на засадах свободи, справед­ливості і солідарності. Якісно, новому етапу всесвітньо-історичного розвит­ку людства, його переходу до громадянського право­вого суспільства соціальної демократії відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію. У першій половині XX ст. у багатьох країнах роз­почався поступовий перехід від традиційно буржуазного суспільства “вільного”, монополістичного капіталізму) до громадянського правового суспільства соціальної демократії. Такому суспільству має відповідати правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії. Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де ліквідоване відчуження працівників від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є (тією чи іншою мірою) власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії — це післябуржуазне (постбуржуазне) сус­пільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-власників. У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного періоду: держави промислово-розвинутих країн соціально-орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму; держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні ра­дянські республіки та історично аналогічні їм дер­жави). ^ Державою соціально-демократичної орієнтації слід визнати організацію політичної влади більшості насе­лення, яка забезпечує необхідний консенсус усіх його частин, груп та перехід до створення умов, потрібних для реального і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав націй, прогресу суспільства на засадах соціальної демократії. Внутрішніми завданнями, або функціями,, .такої держави повинні стати у гуманітарній сфері —забез­печення кожній людині належних умов життя на заса­дах свободи, справедливості і солідарності; в економі­чній сфері — сприяння формуванню соціально-орієн­тованої ефективної ринкової економіки; у політичній сфері — створення умов для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до вільного волевиявлення більшості народу в умовах. вільної діяльності різноманітних громад­ських об'єднань. Відповідно до сфер діяльності функ­ціями держави є: гуманістична (забезпечення і охорона, захист основних прав людини); екологічна (охорона природного середовища); соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення); культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо); господарсько-стимулююча (створення умов для роз­витку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва); господарсько-організаторська (програмування й організація виробництва на державних підприєм­ствах, розпорядження об'єктами державної влас­ності) ; науково-організаторська (організація і стимулю­вання наукових досліджень); створення демократичних умов, інститутів для віль­ного виявлення і врахування інтересів різних соціаль­них груп суспільства, зокрема для діяльності різноманіт­них політичних партій та інших громадських об'єднань •{«демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку наці­ональної самобутності народів, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна функ­ція); охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку (охоронна функція). Серед зовнішніх функцій держав соціально-демократнчної орієнтації виділяються такі: участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини; - допомога населенню інших країн (у випадку сти­хійного лиха, кризових ситуацій тощо); участь у захисті природного середовища; участь у міжнародному культурному співробіт­ництві; участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції вироб­ництва і «праці; участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового -океану, досліджень і освоєння космосу тощо.); організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних прий-1 міжнародного права; оборона країни від зовнішнього нападу, анексії; участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі використання військових засобів). Схожість, аналогічність або збіг основних функцій ox (проте не всіх) існуючих нині держав свід­чать про зближення їхньої соціальної сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політико-правового мислення, про посилення взаємозалеж­ності і взаємозв'язку всіх країн, про об"єктивно зумов­лену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні серйозних глобальних проблем. Так людство поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу. Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утво­рення, має бути певним чином організована, побудо­вана, сформована, так само і здійснювати владу вона повинна певними способами, методами. До них перш за все належить форма держави як спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади, її елемен­тами є: державне правління (спосіб організації вищої державної влади) державний устрій (спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між нею та цими частинами державний режим (спо­сіб здійснення державної влади певними методами і способами). Історично склалися дві форми: монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок; республіка, коли вища державна влада здій­снюється виборним колегіальним органом, який оби­рається населенням (або його частиною) на певний строк. У сучасних державах є такі форми правління: президентська республіка, де глава держави (президент) одноосібне або з наступним схваленням верх­ньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам (наприклад США, Аргентина, Іран, Швейцарія) напівпрезидентська республіка, де глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насам­перед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом наприклад, Україна, Фінляндія, Франція); парламентська республіка, де глава держави (пре­зидент) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Він формується виключно парламентом і під­звітний лише йому (Італія, ФРН); парламентська монархія, де глава держави (мо­нарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується виключно парламентом і під­звітний лише йому (Англія, Швеція, Японія); дуалістична монархія, де глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра. До основних видів державного устрою належать: проста (унітарна) держава, де частини її не мають 1 свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Італія, Португалія, І Україна) включають автономні утворення; складна держава, де частини її мають суверенітет, усі ознаки державності. Складні держави поділяються на федерації — союзні держави і конфедерації — об'єд­нання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань. Основні види державного режиму:демократичний — державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і враху­вання інтересів усіх груп населення через демокра­тичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різноманітні громадянські об'єднання, які представ­ляють ці інтереси і впливають на вироблення і здій­снення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, де­мократично-консервативний, демократично-радикаль­ний;тоталітарний — державна влада здійснюється шля­хом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних мож­ливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема, через діяльність гро­мадських організацій, об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольовадої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму має назву «автократія» або «вождизм». Тоталітаризм існував у вигляді таких державних режимів, як расистський, фашистський, військово-диктаторський. У другій половині 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається посту­повий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного. ^ 2. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ Будь-яку проблему політології, а особливу сферу практично-політичних відносин, необхідно розглядати крізь єдність думки та поведінки політичних суб’єктів. Однак щоб була думка, потрібні воля та бажання. Людська воля, збагачена здатністю мислити свідомо, втілюється у критичних діях людини, соціальних спіль­ностей. Розрив між думкою і дією проявляється в абстрактному теоретизуванні, коли думка відривається від дії, та безглуздому експериментуванні, коли дія .відривається від думки. Подолання цього розриву ба­зується на принципі єдності думки і дії як головного у сутності людини. Реалізація на практиці даного принципу передбачає відносний поділ його на складові елементи, пізнання останніх, тдо є механізмом ефектив­ного творення та відтворення людини, соціальних спільностей людей у всіх сферах суспільного та інди­відуального життя. Розгляду духовних та діяльнісних основ політичних суб'єктів присвячено ряд лекцій з політології. Вони охоплюють собою політико-духовні компоненти полі­тичних відносин суспільства, які є характерними для соціальних спільностей, органічно притаманні їм і ді­стають втілення у практичній діяльності. Поза знанням і пізнанням політико-духовних цінностей, інтересів, по­літичної свідомості ефективна практична політика не­можлива. За підрахунками західних спеціалістів, до 2000 р. в передових індустріальних державах вартість інтелекту (знань, ініціативи, підприємливості) стано­витиме 90—95 % усієї вартості вироблюваної продук­ції. Це яскраво свідчить про значимість інтелектуаль­ного потенціалу суспільства, його вирішальну роль у прогресі, механізмі функціонування й розвитку людських спільностей. Зрозуміло, це стосується і по­літики. Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця й ролі в них, інтеграція у духовній сфері діста­ють втілення у поняттях суспільної та індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це колективний ро­зум народу, його духовний стан і цінність, цілісність .духовного життя, що визначається суспільним буттям. За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють буденну і теоретичну свідомість; способом відображення — суспільну психологію та Ідеологію; за предметом, відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові суспільної свідомості взаємопов'язані та взаємозумовлені. І якщо одна з них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці це перетворюється на догматизм, антиісторизм, авторитаризм суб'єкта соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна сві­домість як цілісність духовного буття відображає систе­му реальних суспільних відносин неадекватно, суб'єк­тивно, однобічно. Так було в умовах нелегітимної політичної влади, коли суб'єкти, що були при владі, оголошували сус­пільну свідомість та її форми найвищими цінностями духовності народу, хоча вони такими не були. Тому суспільна свідомість не могла бути мобілізуючою, ор­ганізуючою та. перетворюючою силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося, а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості — свобода розпо­ряджатися розумовими здібностями, знаряддями інте­лектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини. Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де .нагромаджувалася величезна маса відходів виробництва думки й мови, а буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, при­чому такий стан свідомості консервується та наса­джується методами адміністрування, насильства, брех­ні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і лю­дина, є владою фіктивною. М. Бердяев відзначав, що .для повалення фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи процвітають пусті слова, і вони незаперечні. Відновлення смислу слова, правдивого, реального й повновладного вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство не переодягатиметься у бодай найрадикальніші костюми, а справді переродиться змінить свою тканину. Влада слів є владою зовнішнього. А ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися зсередини, а не ззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища . Невільна, рабська свідомість формує настанови псевдо колективізму, псевдо активності народу, окремої людини; призводить до панування у свідомості стійких догматичних стереотипів. Про них М. К. Мамардашвілі писав, що це «по-перше, ніколи окремо... але завжди разом. І по-друге: ніколи не сьогодні, а завжди лише завтра» Відображення у монопольно-ідеологізованій суспіль­ній свідомості лише того, що народу визначене верховною політичною владою у його масовому, нібито загально­народному інтересі, який заперечує інтерес окремої людини, «годування» майбутнім «чудовим» раєм при­звело радянське суспільство до істотних деформацій суспільної та індивідуальної свідомості. Соціологи відзначають такі її особливості: соціальний песимізм; фрустрація (омана, марне очікування), що проявляє­ться у невпевненості у майбутньому, стомленості на­роду; підозрілість та агресивність; глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок втрати віри у колишні духовні цінності; повернення до релігійно-моральних цінностей, піднесення авторитету конфесій; патерналізм та егалітаризм, які беруть початок в общин­ній свідомості, та ін. Приблизно половина населення не вірила жодній політичній силі. Слід відзначити, що ці тенденції є панівними у роз­витку суспільної та індивідуальної свідомості у респуб­ліках колишнього СРСР. У політичній свідомості вони виявляються ще виразніше. Це пояснюється тим, що політична свідомість зазнає великих і непередбачених змін більшою мірою, ніж інші форми суспільної свідо­мості, і відображає факт надмірної політизації всіх структур суспільного життя. Політизація суспільної свідомості виявилася у розбіжностях і суперечностях інтересів багатьох територіальних, національних, про­фесійних, вікових та інших соціальних прошарків і груп населення, можливостях і здатності вираження їх у су­спільних, державних та інших відносинах. Політичну свідомість розуміють абстрактно догматично, в ній фіксується факт відображення класових інтересів, а це невірно щодо декласованості й маргіналь-ності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у короткому політичному словнику відзначається: «Політична свідомість — усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, класами, спільностями). Виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що зумов­лені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у системі суспільного виробництва» . Це колиш­ній, традиційний класовий підхід до визначення політич­них понять, який не відображає реальностей політич­ного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному випадку — політики) або до беззмістовних суджень типу «сукупність відповідних знань і оцінок», а яких конкретно відповідних знань і оцінок у сукуп­ності їх — не зрозуміло. До того ж політична свідо­мість не Відображає безпосередньо суспільне вироб­ництво, а опосередкована неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами. По­дібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому «на найширше коло читачів», викликають заперечення, адже не дають змоги з'ясувати суть політичних понять, нечітко їх формулюють, У визначеннях політичної свідомості, що містяться У монографіях, статтях учених, більше ясності, але 1 в них не обійшлося без ортодоксальних моментів, подекуди поза увагою залишається суть політичних реал