Міністерство освіти та науки України
Житомирський державний технологічний університет
Кафедра менеджменту
Контрольна робота
з курсу: «Конфліктологія»
Варіант № 5
Виконала: студентка V курсу
групи ЗМО-10 м
Карпінська Н. В.
зал. книжка № 20107126
Перевірив: Бурачек Ігор Володимирович
Житомир
2010
Зміст
Вступ
1. Розвиток зарубіжної конфліктології
2. Засоби позитивного впливу на підлеглого, що перебуває у стані фрустрації
3. Практичне завдання
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Поняття конфлікту сьогодні не належить якійсь одній галузі знань. Це соціальний феномен, який проникає у всі сфери людського соціуму, тому його і почали вивчати фахівці різних галузей науки. Сама ж наука конфліктологія має інтегративний характер, вона збагачується життєвим досвідом і досягненнями усіх галузей науки, розвивається активністю думки, розмаїтістю вчинків, мудрістю сприймати проблеми та розв’язувати їх. Людське життя суперечливе, у ньому кожен індивід так чи інакше самовизначається та самостверджується в процесі конфліктологічної взаємодії протягом життя.
Метою написання контрольної роботи є ознайомлення з теоретичними положеннями щодо історії розвитку зарубіжної конфліктології та основними засобами позитивного впливу на підлеглого, а також вироблення практичних навичок розв’язання конфліктних ситуації.
Структура контрольної роботи складається з двох теоретичних питань та практичного завдання. Перше теоретичне питання розкриває історію становлення та розвитку зарубіжної конфліктології через вивчення напрямків дослідження конфлікту за допомогою психології, соціології та політології. Наступне теоретичне питання присвячене фрустрації, а саме засобам позитивного впливу на підлеглого, що перебуває в такому стані. В ньому розглянуто спектр реакцій (як агресивних так і неагресивних), які може видавати людина, що відчуває фрустрацію, а також вже згадані засоби впливу на підлеглого.
Уникнути конфліктів і їх наслідків неможливо, тому й постала потреба ознайомитись з їхньою суттю, динамікою, досвідом вирішення, прогнозування та запобігання. Засвоєння згаданих практичних навичок забезпечується шляхом вирішення практичного завдання, що полягає у структурному аналізі конфліктної ситуації.
1. Розвиток зарубіжної конфліктології
Внесок в проблему дослідження конфліктів за кордоном внесли психологія, соціологія і політологія. Від вітчизняної науки зарубіжна конфліктологія відрізняється щонайменше трьома обставинами:
за кордоном перші спроби створити теорію конфлікту робилися в другій половині ХІХ ст.;
в ній існує велика різноманітність підходів до розуміння конфлікту та пояснення конфліктності суспільства;
це переважно прикладна наука.
В історії вивчення конфлікту можна виділити два періоди: початок ХХ ст. – 50-ті рр.; кінець 50-х рр. – нинішній час. Основа виділення –– міра виокремлення конфлікту з кола інших проблем, що розглядалися психологією.
початок ХХ ст. – 50-ті рр.
На першому етапі конфлікт не виділявся серед інших досліджуваних проблем (розглядався в психоаналізі, соціометрії тощо). Психологів цікавили або наслідки конфліктів, або певні з причин, що його спричинили, проте сам конфлікт як центральна ланка досліджень не розглядався.
Психологічні напрямки дослідження конфлікту в першій половині ХХ ст.:
психоаналітичний (З.Фрейд, А.Адлер, К.Хорні, Е.Фромм). З.Фрейд створив одну із перших людських теорій конфліктності. Його внесок полягає в тому, що причини міжособистісних конфліктів необхідно шукати в сфері несвідомого. Адлер бачив зміст конфліктів особистості з мікросередовищем в спробах індивіда вивільнитися від почуття неповноцінності та домінування одних над іншими. Хорні та Фромм розширили розуміння природи конфлікту, намагалися внести в неї соціальний контекст.
соціотропний (У.Мак-Дугалл, С.Сігеле та ін.). Конфлікти в суспільстві неминучі, оскільки людям притаманні соціальні інстинкти (страху, стадності, самоствердження), що передаються спадково.
етологічний (К.Лоренц, Н.Тімберген). Була висловлена гіпотеза про те, що головною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда та натовпу. Механізми виникнення агресивності тотожні у людей і у тварин. А агресивність – постійний стан живого організму.
теорія групової динаміки (К.Левін, Д.Креч, Л.Ліндсей). Існує динамічна система поведінки, яка перебуває під напругою, коли порушується рівновага між індивідом та середовищем. Ця напруга проявляється у вигляді конфліктів. Джерелом конфлікту може бути несприятлива поведінка лідера групи. Шлях вирішення конфліктів –– реорганізація мотиваційних полів особистості та структури взаємодії індивідів.
фрустраційно-агресивний (Д.Доллард, Л.Берковітц, Н.Міллер). Біосоціальна причина конфліктів –– агресивність індивіда та соціальна причина –– фрустрація (психологічна реакція організму, пов’язана з емоційним розладнанням, яке викликане неочікуваними перешкодами. Напруга, яка виникла у людини при наявності зовнішнього фактора). Агресія завжди йде за фрустрацією, а випадки агресивної поведінки зазвичай передбачає наявність фрустрації.
поведінковий (А.Басс, А.Бандура, Р.Сірс). Причини конфліктів треба шукати не тільки в біології людини, її вроджених якостях, але і в соціальному оточенні, яке змінює ці якості в результаті взаємодії особистості з навколишнім соціальним середовищем.
соціометричний (Д.Морено, Е.Дженігс, С.Додд, Г.Гурвіч). Міжособистісні конфлікти визначаються станом емоційних відносин між людьми, їх симпатіями та антипатіями по відношенню один до одного. Всі конфлікти від міжособистісних до міжнародних можуть бути вирішені шляхом перестановки людей у відповідності до їх емоційних уподобань, так щоб “соціометрична революція” дозволила гармонізувати суспільні відносини.
інтеракціоністський (Д.Мід, Т.Шибутані, Д.Шпігель). Причини конфліктів криються в процесі соціальної взаємодії. При виникненні обурень у відносинах “індивід-середовище” суб’єкт починає відчувати внутрішню дисгармонію та дискомфорт. Прагнучи їх усунути, індивід чинить активні дії, щоб пристосуватися до середовища, внаслідок чого і виникають конфлікти.
кінець 50-х рр. – нинішній час.
На межі 50-60 рр. з’являються дослідження безпосередньо самого конфлікту. Виділяються основні підходи, розробляється понятійний апарат психологічної теорії конфлікту.
Психологічні напрямки дослідження конфлікту в нинішній час:
теоретико-ігровий (М.Дойч). Представники напрямку головним своїм завданням бачать побудову універсальної схеми взаємодії в конфліктній ситуації та її вирішення. В основі лежать ігри. Вирішення завдання полегшують чітко контрольовані експериментальні умови. Багатоманітність стилів поведінки в конфліктній ситуації узагальнюється в два основних типи поведінки: кооперативний та конкурентний. На думку Дойча, в основі конфлікту лежить несумісність цілей учасників міжособистісної взаємодії. Конфлікти можуть вирішуватися як конструктивним так і деструктивним шляхом. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого переконані, що досягли поставлених цілей.
теорія організаційних систем (Р.Блейк, Дж.Моутон). Концепція з’явилася як альтернатива теорії ігор. Її представники розробили оригінальну програму дослідження стилів конфліктної поведінки людей в реальних умовах. В результаті дослідники виявили п’ять стилів поведінки в конфлікті (конкуренція, пристосування, уникання, компроміс, співробітництво). Проте метод опитування дозволяє скоріше виявити наміри суб’єкта, аніж його реальну поведінку в конфлікті.
теорія та практика переговорного процесу (Д.Прюітт, Д.Рубін, Р.Фішер, У.Юрі). дослідники напрямку зосереджені на вирішенні двох проблем: визначення сукупності умов, що сприяють прийняттю конфліктуючими сторонами рішення розпочати переговори, та вивчення процесу переговорів, коли конфліктуючі сторони вже вирішили шукати спільні рішення.
Соціологічні напрямки дослідження конфлікту:
соціал-дарвінізм (Г.Спенсер, У.Беджгот, У.Самнер, Л.Гумплович, Г.Ратценгофер, А.Смолл). Боротьба за виживання, конфлікти між індивідами та групами сприяють рівновазі в суспільстві, забезпечують процес суспільного розвитку. Суспільство можна ототожнити із організмом, що дає можливість пояснювати життя біологічними закономірностями.
марксистська теорія. За Марксом люди в суспільстві вступають один з одним у необхідні соціальні відносини, які не залежать від їх волі та свідомості. Це головна умова формування суспільства. Його розвиток відбувається у відповідності до закону єдності та боротьби протилежностей, які в суспільстві представлені соціальними групами або класами. Основна проблема –– система розподілу ресурсів в суспільстві.
функціональна теорія конфлікту (Г.Зімель). Конфлікт –– універсальне явище, абсолютно гармонійна група або суспільство взагалі неможливі. В екстремальних ситуаціях (війна) посилюється тенденція до централізації, аж до деспотизму. Виникаючи, централізована структура прагне до самозбереження і з цією метою вона шукає зовнішнього противника для розгортання нових конфліктів. Вклад Зімеля в теорію конфліктів полягає у включенні третьої сторони, з появою якої відкривається можливість багатопланових відносин, усвідомлення відмінностей, створення коаліцій, становлення групової солідарності, тобто можливість складної соціальної взаємодії. Конфлікт аналізувався на макрорівні (клас, народ, держава).--PAGE_BREAK--
структурний функціоналізм (Т.Парсонс). Дослідження конфліктів на мікрорівні –– в малих групах та між окремими індивідами. Основне завдання –– пошук ефективних методик вирішення конфліктних ситуацій в організації, на виробництві. Такі конфлікти розглядалися як негативні, такі, що стримують процес розвитку суспільства.
теорія “позитивно-функціонального конфлікту” (Л. Козер). Обґрунтував позитивну роль конфліктів в забезпеченні стійкості соціальних систем. Немає і не може бути соціальних груп без конфліктних ситуацій. Конфлікт –– це боротьба за цінності та соціальний статус, владу та недостатні матеріальні та духовні блага. Це боротьба. Цілями якої є нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Позитивною функцією соціального конфлікту є те, що він стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин.
“конфліктна модель суспільства” (Р.Дарендорф). За думкою Дарендорфа марксистська теорія не може пояснити конфлікти сучасного капіталізму. Суспільство в кожний момент підлягає змінам, що є всепроникними. Тому будь-яке суспільство переживає конфлікти на різних рівнях. Будь-яке суспільство спирається на змушування одних членів іншими. Тому класовий конфлікт визначається характером влади. Безглуздими є спроби ліквідувати глибинні причини соціальних антагонізмів, є можливість впливу на специфічне протікання конфлікту, чим можна революційні перевороти перетворити в еволюційні зміни.
загальна теорія конфлікту (К. Боулдінг). Конфлікт –– загальна категорія, яка притаманна всьому живому та неживому світу, виступає базовим поняттям для аналізу процесів соціального, фізичного, хімічного та біологічного середовища. Всі конфлікти мають загальні функції, якості та тенденції виникнення, протікання та вирішення. В людській природі закладене прагнення до постійної боротьби із собі подібними, до насилля. Проте конфлікти треба долати, суттєво обмежувати. В теорії розглядається дві моделі конфлікту –– статична та динамічна.
Напрямки дослідження конфлікту в політології
На відміну від психології та соціології, де концепції конфлікту стали класичними, в політології їх безпосередньо виокремити складно. Часто політичними називають теорії Козера, Боулдінга та Дарендорфа. Проте все ж таки можна виділити три напрямки дослідження:
теорія політичних груп (В.Парето, Г.Моска, Ж.Сорель, Ф.Оппенгеймер, А.Бентлі). Парето – створив теорію еліти. Боротьба між елітами та їх зміна є сутністю будь-якого суспільства. Моска вважав важливим поділ суспільства на два класи: пануючий та неорганізована більшість. Реальна влада завжди в руках панівного класу, проте завжди існують сили, що прагнуть змінити прядок, що призводить до соціальних конфліктів. Сорель протиставляв стихійний ірраціональний рух мас організованій політичній боротьбі, а насилля –– силі. Лише за допомогою насилля та соціальних конфліктів робітничий клас може реалізувати свої прагнення. Оппенгеймер прийшов до висновку, що не економічні причини призвели до виникнення державності, а правові. Частина суспільства захопила владу за допомогою насилля, створила правовий інститут –– державу для утримання в покорі решти. В ході еволюції суспільства змінюється форма насилля, але сутність держави залишається незмінною. А.Бентлі розглядав політичну групу, можливість реалізації її інтересів.
теорія політичної стабільності (Дж.Блондел, Д.Істон, С.Ліпсет, Д.Сандерсом). Головна увага приділяється вивченню факторів недопущення конфліктів в сучасному суспільстві. Дж.Блондел запропонував трьохвимірну політичну систему (демократія-диктатура-радикально-консервативна та ліберально-авторитарна вісі) на відміну від дихотомії (демократія-диктатура). На думку Д.Істона об’єктами підтримки політичної системи є політична влада, режим та політична спільність. За Ліпсетом стабільні ті системи, що володіють досвідом “неперервного продовження політичної демократії”. Демократична стабільність визначається певним рівнем охорони здоров’я, індустріалізації, урбанізації суспільства. За Д.Сандерсом всі дестабілізуючі події розглядаються як відхилення від системи специфічної “нормальності”, яка відрізняється від країни до країни, від періоду до періоду.
етнополітичні теорії (М.Гектер, Т.Нейрн, Дж. Ротшильд). Гектер пов’язує проблеми нерівномірності соціально-економічного розвитку з етнічними відмінностями населення держави. За думкою Нейрна етнонаціональний конфлікт –– результат нав’язування менш розвинутим регіонам країни зразків розвинутого центра. Ротшильд відвів домінантне положення політичним факторам в генезисі етнонаціональних конфліктів.
2. Засоби позитивного впливу на підлеглого, що перебуває у стані фрустрації
Фрустрація – (від лат. frustratio — розлад (планів), катастрофа (задумів, надій)) використовують у двох значеннях:
а) акт блокування чи переривання поводження, спрямованого на досягнення значущої мети (тобто фрустраційна ситуація);
б) емоційний стан людини, який виникає після невдачі, незадоволення якоїсь сильної потреби, докорів з чийогось боку; психологічна реакція організму, пов’язана з емоційним розладнанням, яке викликане неочікуваними перешкодами (реальними чи уявними). Зазначений стан супроводжує виникнення сильних емоцій: ворожості, гніву, провини, досади, тривоги.
Якщо напруга, яка виникла у людини при наявності зовнішнього (фрустрація) або внутрішнього (психологічний конфлікт) фактора отримує розрядку в поведінці, яка пов’язана з реалізацією мети, то це «позитивна реакція».
Людина, яка відчуває фрустрацію, може видавати цілий спектр реакцій, не враховувати які в процесі спілкування просто неможливо.
Агресивні реакції – реакції, спрямовані не на причину, а на привід, перешкоду, яка виникла раптово. Людина часто шукає «козла відпущення» й зриває на ньому свою досаду.
Екстрапунітивні реакції – це агресивні реакції, спрямовані на предмети і сторонніх людей, які ніби відповідальні за невдачу, збій, перешкоду. Такі реакції супроводжуються роздратуванням, гнівом, обуренням.
Інтрапунітивні реакції – такі, коли суб’єкт може визнати, що він сам є причиною фрустрації. Тоді його агресивність супроводжується соромом, відчуттям провини, муками сумління.
Неагресивні реакції. Фрустрація не завжди викликає агресивність. Вона може призвести до різних поведінкових реакцій.
Реакція втечі – це відмова від досягнення мети, від подолання перешкод. Втеча може бути чисто психічною. Людина відмовляється читати листи від певних осіб, читати газети, цікавитися політикою, уникає участі в якомусь виді діяльності тощо.
Реакція виправдання – варіант реакції втечі, пов’язаний зі словесним виправданням, самопоясненням.
Реакція фіксації виникає тоді, коли людина, не досягнувши мети, не подолавши перешкод, ніби фіксує свій наявний стан. Реакція фіксації залишає психічну напругу, яка може проявитися в іншій формі та з іншого приводу.
Реакція регресії характеризується поверненням до попередніх способів дій в аналогічних ситуаціях. Часто люди у важких ситуаціях поводяться, як діти. Вони ніби повертаються до давно залишених способів дій та способу мислення.
Реакція придушення. Вона проявляється, коли людині важко зізнатися в багатьох своїх бажаннях, нехай навіть таких, які не збулися. Тоді ці бажання витісняються із свідомості, замінюються соціально прийнятними відчуттями. Це не значить, що вказані мотиви зникають повністю, вони лише перекочовують в галузь неусвідомленого.
Є методи і прийоми, які дозволяють послабити різні патології вирішення конфліктів. Завданням цих прийомів і методів є зняття страху, стресу, фрустрації, зниження рівня негативних емоцій, психологічна адаптація.
Серед найбільш відомих прийомів можна виділити:
ізометричні вправи;
аутогенне тренування;
розслаблення м’язів.
Ізометричні вправи – це метод, який ґрунтується на чергуванні напруги і розслаблення окремих груп м’язів в рівномірному ритмі. Наприклад, сидячи на стільці, потрібно взятися руками за сидіння і з силою потягнути доверху. Порахувавши до шести, опустити руки і розслабитися. Потім повторити це, концентруючи увагу на відповідній групі м’язів. Таким чином можна добитися розслаблення всіх груп м’язів за рахунок їх ритмічної напруги. Можна стискати та розтискати кулаки, крутити стегнами, періодично натискувати підошвами ніг на підлогу та ін. Ці нехитрі вправи можна виконувати сидячи на конференції, зборах, слухаючи доповідь. Вони допоможуть збадьоритися і поновити свіжість сприйняття.
Аутогенне тренування – це найбільш поширений, особливо в Європі, метод зняття напруги. В основі його лежить насамперед самонавіювання. На початковій стадії аутогенного тренування людина заспокоює себе при допомозі самоінструктажу. Вона може досягти помітних ефектів розслаблення, зняття напруги в різних частинах тіла, даючи собі навіть найпростіші команди. Наприклад, викликати відчуття важкості, тепла в руці або нозі. В інших випадках самонавіювання дозволяє досягти помітних змін навіть в роботі внутрішніх органів. Ефект досягається і посилюється завдяки спеціальним дихальним вправам. На більш високій стадії аутогенного тренування можна викликати в свідомості різні образи і картини, які дозволяють максимально розслабитися в стресових ситуаціях, управляти своїми емоціями в конфліктах.
Розслаблення м’язів – метод, описаний Якобсоном ще в 1938 р. Він полягає в почерговій короткочасній напрузі і наступному розслабленні окремих м’язів верхньої частини тулуба (щік, лоба, щелеп, потилиці, шиї, грудей, плечей, передпліч, черевних м’язів, м’язів стегна, стопи, голінки). Використовуючи цей метод, напружуючи окремі групи м’язів, важливо бути розслабленим в інших частинах тіла, пасивним, але й одночасно контролювати зміни, які проходять в організмі, і процеси. Початкова напруга м’язів є наступним миттєвим розслабленням. Це допоможе виявити області і причини затискання, локалізувати і усунути м’язову скутість.
Оскільки кожен з нас живе в суспільстві собі подібних, то, природно, ми хочемо, щоб оточуючі люди розуміли нас, щоб було досягнуто взаєморозуміння. Ця істина підтверджує думку про те, що комунікація не повинна розглядатися як “вулиця з одностороннім рухом”. Те, що ми говоримо, як ми говоримо, визначає успіх в досягненні поставленої мети.
3. Практичне завдання
Опишіть приклад конфліктної ситуації. Зробіть її структурний аналіз:
визначте сторони взаємодії;
об’єкт та зона протиріч;
мотиви сторін;
образ конфліктної ситуації сторін;
стилі вирішення конфлікту;
наслідки конфлікту (позитивні і негативні);
власний варіант розв’язання цього конфлікту.
Керівник прийняв на роботу непідготовленого працівника, не погодивши це із замісником у якого той в підпорядкуванні. Незабаром виявляється нездатність прийнятого працівника виконувати свою роботу. Замісник представляє керівнику доповідну записку про це. Керівник одразу ж рве доповідну.
сторони конфлікту: керівник і замісник керівника (конфлікт діловий, міжособистісний, структурний –– по вертикалі); продолжение
--PAGE_BREAK--
об’єкт протиріч – нездатність працівника виконувати роботу та зона протиріч –– некомпетентність працівника;
мотиви сторін: керівник –– впевненість у безпідставності доповідної записки, намагання довести свою правоту щодо прийому працівника; замісник –– намагання офіційно обґрунтувати некомпетентність працівника і звернути увагу на неї керівника, можливо намагання замінити працівника;
образ конфліктної ситуації сторін: керівник впевнений у тому, що замісник шукає формальний привід для відхилення тієї кандидатури, яка була схвалена без його згоди, можливо побоювання щодо визнання своєї помилки при прийомі (відсутність погодження з замісником), сприймає доповідну як провокацію; замісник –– намагається довести професійну непридатність працівника, а не керівника (адже доповідна написана лише після того як прийнятий на роботу працівник виявився нездатним виконати роботу). Доповідна записка при цьому виступає офіційним способом звернення уваги саме на професійну непридатність, а не особисті причини невдоволення замісника;
стилі вирішення конфлікту: керівник порвавши доповідну, лише загострив конфлікт, а не вирішив його і тепер замісник сприйняв це як вияв особистої агресії. Керівник використав стиль суперництва –– хоче нав’язати заміснику свою точку зору, переконати у неважливості ситуації і у правильності своїх дій. Замісник намагався застосувати стиль суперництва також –- переконати у некомпетентності, що відповідає реальному стану.;
наслідки конфлікту (позитивні і негативні): конфлікт є деструктивним –– він не лише не розв’язав протиріч, а й спричинив перехід конфліктної ситуації на особистий рівень, поглибив її. Таким чином конфлікт може затягнутися; наслідки лише негативні –– погіршення стосунків між керівником та замісником, зростання між ними ворожнечі, послаблення співробітництва в майбутньому;
власний варіант розв’язання цього конфлікту. Згідно концепції Томаса Кіллмена є 5 підходів. Уникнення –– нераціонально застосовувати, адже працівник не може виконувати свою роботу і якщо на це не звертати уваги проблема не вирішиться, а призведе до погіршення роботи всієї організації. Суперництво з обох сторін не дало результатів, адже для вирішення конфлікту способом суперництва одна із сторін має застосувати спосіб пристосування –– беззаперечно погодитись з аргументами іншої, що як показала розглянута ситуація неможливо (кожен стоїть на своєму). Компроміс можливий за умови взаємних поступок, які є неможливими керівник навіть не обговорив доповідну, а відразу її порвав. Таким чином найбільш вдалим виходом у цій ситуації буде застосувати спосіб співробітництва –– керівник та замісник мають відверто обговорити свої суперечності, кожен з них має навести свої мотиви і запропонувати альтернативний варіант, який не включає звільнення працівника чи залишення його на посаді некомпетентним (встановити «випробувальний» термін для працівник протягом якого замісник буде намагатись навчити працівника, поговорити із керівником щодо підстав, які доводять професійність працівника, врешті поговорити з працівником щодо незадовільності роботи, виявити реальні причини такої ситуації).
Висновки
Опрацювавши визначені питання можна зробити ряд висновків.
Зарубіжна конфліктологія відрізняється від вітчизняної трьома обставинами: за кордоном перші спроби створити теорію конфлікту робилися в другій половині ХІХ ст.; в ній існує велика різноманітність підходів до розуміння конфлікту та пояснення конфліктності суспільства; це переважно прикладна наука.
В історії вивчення конфлікту можна виділити два періоди:
1. Початок ХХ ст. – 50-ті рр. Існували такі психологічні напрямки дослідження конфлікту: психоаналітичний (З.Фрейд, А.Адлер, К.Хорні, Е.Фромм), соціотропний (У.Мак-Дугалл, С.Сігеле та ін.), етологічний (К.Лоренц, Н.Тімберген), теорія групової динаміки (К.Левін, Д.Креч, Л.Ліндсей), фрустраційно-агресивний (Д.Доллард, Л.Берковітц, Н.Міллер), поведінковий (А.Басс, А.Бандура, Р.Сірс), соціометричний (Д.Морено, Е.Дженігс, С.Додд, Г.Гурвіч), інтеракціоністський (Д.Мід, Т.Шибутані, Д.Шпігель).
2. Кінець 50-х рр. – нинішній час. Психологічні напрямки дослідження конфлікту: теоретико-ігровий (М.Дойч), теорія організаційних систем (Р.Блейк, Дж.Моутон), теорія та практика переговорного процесу (Д.Прюітт, Д.Рубін, Р.Фішер, У.Юрі).
Поряд із психологічними напрямками дослідження конфлікту розвивались соціологічні напрямки: соціал-дарвінізм (Г.Спенсер, У.Беджгот, У.Самнер, Л.Гумплович, Г.Ратценгофер, А.Смолл), марксистська теорія, функціональна теорія конфлікту (Г.Зімель), структурний функціоналізм (Т.Парсонс), теорія “позитивно-функціонального конфлікту” (Л. Козер), “конфліктна модель суспільства” (Р.Дарендорф), загальна теорія конфлікту (К. Боулдінг).
Часто три останні соціологічні теорії називають політичними. Разом з тим існує ряд інших політичних теорій дослідження конфлікту: теорія політичних груп (В.Парето, Г.Моска, Ж.Сорель, Ф.Оппенгеймер, А.Бентлі), теорія політичної стабільності (Дж.Блондел, Д.Істон, С.Ліпсет, Д.Сандерсом), етнополітичні теорії (М.Гектер, Т.Нейрн, Дж. Ротшильд).
Фрустрація –– стан, викликаний наявністю сильної мотивованості для досягнення мети (задоволення потреб) та подолання перешкод на шляху до мети.
В процесі фрустрації людина може виявляти ряд реакцій: агресивні ( шукає винного та зриває на ньому свою злість: екстрапунітивні –– винен хтось інший, інтрапунітивні – винна сама особа) та неагресивні (реакції втечі, виправдання, фіксації, регресії, придушення).
Фрустрація постійно наявна в людині, вона глибоко загнана всередину (в людину) і може за певних сприятливих умов вийти назовні у формі агресії, що може призвести до конфлікту. Аби виключити такі умови слід використовувати засоби позитивного впливу на підлеглого, що перебуває у стані фрустрації.
Серед найбільш відомих прийомів можна виділити:
ізометричні вправи (чергування напруги і розслаблення окремих груп м’язів в рівномірному ритмі);
аутогенне тренування (самонавіювання);
розслаблення м’язів (почергова короткочасна напруга і наступне розслаблення окремих м’язів верхньої частини тулуба).
Комунікація не повинна розглядатися як “вулиця з одностороннім рухом”. Те, що ми говоримо, як ми говоримо, визначає успіх в досягненні поставленої мети.
Список використаної літератури
Дуткевич Т. В. Конфліктологія з основами управління: Навчальний посібник. –– К.: ЦНЛ, 2005. –– 456 с.
Інмуратов А. Т. Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів .–– К.: ЦНЛ, 1996. –– 190 с.
Конфліктологія: Навчальний посібник /За заг. ред. В. М. Петюха. –– К.: КНЕУ, 2005. –– 315 с.
Конфліктологія: Підручник для студентів ВНЗ юрид. спец. /За ред. проф. Герасіної Л. М. і Панова М. І. –– Х.: Право, 2002. –– 256 с.
Пірен М. І. Конфліктологія: Підручник. –– К.: МАУП, 2003. –– 360 с.
Примуш М. В. Конфліктологія: Навчальний посібник. –– К.: ВД «Професіонал», 2006. –– 288 с.
Русинка І. І. Конфліктологія. Психотехнології запобігання і управління конфліктами. Навчальний посібник. –– К.: ЦНЛ, 2007. –– 332 с.