План
Вступ
Відчуття та його види.
1.1 Чутливість як властивість особистості.
Сприймання та його властивості.
2.1 Сприйняття, пам’ять, мислення, відчуття, увага, уявлення
2.1.1 Відтворення та його різновиди
2.1.2Забування та його причини
2.1.3 Індивідуальні особливості пам'яті
2.1.4Поняття про увагу
2.1.5 Фізіологічне підґрунтя уваги
2.1.6 Різновиди і форми уваги
2.1.7Властивості уваги
Мислення та його види.
Увага та її характеристика.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В процесі діяльності проходить пізнання оточуючого світу, тобто його відображення. Найпростіший психічний процес – відчуття, який полягає у відображення окремих властивостей предметів і явищ матеріального світу, що діють у певний момент на відповідні органи чуття людини. Відчуття належать до пізнавальних процесів, оскільки завдяки йому людина пізнає світ. І, дійсно, тому, що люди сліпі від народження, вони ніколи не усвідомлять, що таке червоний чи зелений, синій чи голубий, жовтий чи білий колір; глухі від народження – що таке звук людського голосу, спів птахів, шум водоспаду чи чарівна мелодія скрипки.
Враження, що їх одержує людина, відображуючи об'єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про об'єкти та явища, що сприймалися раніше. У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.
Особистість, перебуваючи у бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає, запам'ятовує, пригадує, про щось думає. У таких випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам'ятовує, переживає, тобто у цей час вона буває до чогось уважною.
Якби людина була позбавлена відчуттів, вона ніякими іншими шляхами не змогла б пізнавати оточуючий світ і розуміти, що навкруги діється. Ви можете відмітити, що відчуття властиві і тваринам. І це дійсно так, причому деякі тварини мають значно гостріший зір, ніж людина, наприклад – орел, більш володіють нюхом і слухом – собака. Очі комарів розрізняють ультрафіолетові промені, недоступні для неозброєного людського ока. Летючі миші і дельфіни розрізняють ультразвуки, яких не чує людина. Гримуча змія відчуває малі коливання температури – в 0,001 градуса. Але око і вухо людини розрізняє в предметах значно більше, ніж око орла чи вухо собаки, тому що відчуття людини збагачуються її мисленням. Причому, вся історія людства, багатовікова практика людини, доводить, що мозок правильно і точно відображає реально існуючі предмети і явища. Отже, відчуття – це відображення реально існуючих властивостей предметів і явищ.
1.Відчуття та його види
Відчуття, що виникають у людини, можна поділити на 3 групи:
до 1-ї належать: Відчуття, які викликають збудження органів чуттів, розміщених на поверхні нашого тіла. І ці відчуття також відображають властивості предметів, що перебувають поза нами: до них належать відчуття зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і дотикові.
Коротко зупинимось на характеристиці кожного із них. І так, зорові – це відчуття світла і кольору – відіграють провідну роль в пізнанні людиною навколишнього світу. Вчені встановили, що від 80 до 90% інформації про навколишній світ поступає в мозок через зоровий аналізатор. Завдяки зоровим відчуттям, ми пізнаємо форму і колір предметів, їх розміри, об’єм, віддаленість від нас. Зорові відчуття допомагають нам орієнтуватись у просторі, координувати рухи. З допомогою зору людина вчиться читати і писати. Книги, кінофільми, театр, телебачення розкривають нам цілий світ. Невипадково великий винахідник Гельмгольц вважав, що із всіх органів відчуттів, людське око – найкращий дар і прекрасний витвір творчих сил природи.
Є випадки, коли порушується нормальне відчуття кольору. Причини різні: спадковість, захворювання ока чи його травма. Частіше всього зустрічається червоно-зелена сліпота – називається дальтонізмом (по імені Дальтона, який вперше описав це явище). Такі люди сприймають ці два кольори як грязно-жовтий. Це серйозний недолік, який слід враховувати і при виборі професії. Дальтоніки не можуть бути шофери, льотчики. Художники, живописці.
Слухові відчуття. Вони також мають велике значення в житті людини. Адже завдяки їм ми чуємо мову, маємо змогу спілкуватися з іншими людьми. Подразником, який викликає слухові відчуття, є звукові хвилі, тобто коливання повітря, що розходиться вусі боки від тіла, яке звучить. Ці звукові хвилі діють на слуховий аналізатор, рецептором якого є кортіїв орган вуха. Усередині нашого вуха є мембрана. Звукова хвиля доходить до неї, збуджує і це збудження передається у мозок. В результаті виникає відчуття слуху. Всі слухові відчуття можна поділити на 3 групи: мовні, музикальні і шумові. Музичні звуки – спів і звуки більшості музичних інструментів, приклад шумових відчуттів – шум мотора, гуркіт потяга, тріск друкувальної машини. В звуках мови поєднуються музичні звуки (голосні) і шумові (приголосні).
Нюхові відчуття. Вони дають змогу нам дістати задоволення від приємних запахів (квітів, парфумів), а також уникнути шкідливих для здоров’я, наприклад – несвіжих продуктів. Подразники цих відчуттів – це частинки пахучих речовин, які поширюються в повітрі і попадають на слизову оболонку носової порожнини, де є нюхові клітини.
Смакові відчуття. Їхні подразники – це частки речовин, які потрапили нам до рота і діють на нервові закінчення, що містяться на поверхні язика, горла, піднебіння і у надгортаннику. Смакові відчуття мають 4 основні різновиди: відчуття солодкого, кислого, солоного і гіркого. Велике значення для повноти відчуття має нюх. Без нього різна їжа може здаватись однаковою на смак.
Шкірні відчуття. Через шкіру, слизові оболонки рота й носа ми дістаємо тактильні відчуття, відчуття тепла, холоду, болю. Для кожного з цих видів відчуттів у шкірі і слизових оболонках є особливі точки, що відчувають точки дотику, точки тепла, холоду й болю. Їх дуже багато, так у 250 000 точок сприймається лише холод, а в 30 000 точок – лише тепло.
Дотикові відчуття. Вони є комплексними, бо в них поєднуються тактильні і рухові відчуття, виникають вони під час обмацування предмета рухомою рукою чи іншою частиною тіла.
2-га група відчуттів.
Органічні. До них належать відчуття голоду, спраги, насичення, болю у внутрішніх органах тіла, нудоти. Ці відчуття попереджають про порушення нормальної діяльності яких-небудь внутрішніх органів (внаслідок хвороби, перевтоми). Звичайно, коли ми здорові, ситі й перебуваємо у спокійному стані, то майже не маємо органічних відчуттів.
3-тя група відчуттів.
Рухові або кінестетичні відчуття. Вони подають відомості про рухи, які ми робимо. Кожна людина, навіть заплющивши очі, відчуває, в якому стані її рука, нога чи інша частина тіла. Рецептори рухових відчуттів знаходяться в м’язах.
Відчуття рівноваги. Вони сигналізують про рух і положення в просторі голови, а отже, й усього тіла. Рецептори містяться у внутрішньому вусі. Порушення нормальної діяльності цих органів спричиняє неприємний стан (запаморочення голови).
Вібраційні відчуття. Подають відомості про коливання (вібрації) предметів. Подразник для них – це коливання речей і повітря, які вловлюються всією поверхнею тіла.
1.1Чутливість як властивість особистості
Здатність мати відчуття розвинена у людей різною мірою. Чутливість аналізаторів залежить від природних якостей (люди не народжуються з абсолютно однаковими слуховими, зоровими та іншими аналізаторами), а також від тієї діяльності, якою людина займається. Тому чутливість – одна з властивостей особистості. Тривалі заняття роботою, що вимагає особливої гостроти відчуттів, підвищує чутливість. Якщо звичайно люди можуть розрізняти лише кілька відтінків чорного кольору, то деякі працівники текстильної промисловості добре розрізняють біля 60 відтінків. Музиканти чудово розрізняють звуки за висотою тону. Людей, позбавлених якого-небудь виду чутливості, її недостача компенсується (замінюється) діяльністю інших органів чуттів. Так, у сліпих дуже розвинуті слух, нюх і дотик. За допомогою дотику сліпі читають опуклий текст. За звуком кроків і за запахом вони визначають, хто зайшов до кімнати. У людей із вадами зору і слуху особливого значення набуває нюх, вібраційні відчуття. Завдяки ним деякі глухі “слухають” гру на фортепіано, поклавши на нього руку.
2.Сприймання та його властивості
Сприймання (восприятие).
Поняття.
Спостереження.
Сприйняття простору і часу.
Ілюзії.
Особливості сприйняття як властивості особистості.
В оточуючому нас світі існують не окремі властивості самі по собі, а предмети, речі, явища; не звуки, а предмети і явища, які видають звуки; не світло, а предмети, які світяться; не запахи, а предмети, що пахнуть. Тому на основі відчуттів повинен бути пізнавальний процес більш високого рівня, як процес відображення в цілому, в єдності цих якостей, інакше пізнання світу буде неможливим. Таким процесом і є сприйняття. Психічний процес, який полягає у відображенні предметів і явищ, що діють у певний момент на органи чуттів називається СПРИЙНЯТТЯМ. При сприйнятті відбувається узгоджена діяльність кількох аналізаторів, реакція організму у відповідь на цілий комплекс подразників. Так, коли ми сприймаємо, наприклад, троянду, то одночасно бачимо красиву форму і чудове забарвлення, нюхаємо, вдихаючи приємний аромат; обережно доторкнувшись до квітки, відчуваємо через дотик ніжну м’якість її пелюсток. Усі ці окремі відчуття сполучаються в корі мозку разом в єдиний комплекс. Крім того, ми впізнаємо в цьому предметі троянду, тобто тут мають місце і процеси пам’яті. Запах квітки приносить нам задоволення, виникає приємне почуття. Нарешті, в процесі сприйняття включається мислення, ми, якщо знаємо сорти троянд, можемо думати, до якого належить ця квітка, яку ми в даний момент сприймаємо.
Залежно від того, який аналізатор переважає при сприйнятті розрізняють зорові, слухові, смакові, нюхові, кінестетичні (рухові). Сприйняття, що проводиться планомірно, систематично з певною метою над СПОСТЕРЕЖЕННЯМ. Уміння спостерігати дає змогу більш точно сприймати предмети, краще розуміти людей, підмічаючи їхні зовнішні особливості і внутрішні психічні якості. Це все дає змогу більш правильно діяти, розумніше реагувати на ті впливи, які справляє на нас зовнішнє середовище.
Сприйняття простору і часу. Усі предмети матеріального світу, який оточує нас, перебувають у просторі, займають у ньому певне місце, мають величину, об’єм і форму, розташовані на тій чи іншій відстані від нас та від інших предметів. Відображення у нашій свідомості цих просторових властивостей (величини, об’єму, форми) предметів називається сприйняттям простору. Крім того, предмети матеріального світу, перебувають у русі і змінюються. Ці зміни і рухи відбуваються протягом якогось часу. Відображення у свідомості людини послідовності і тривалості рухів і змін предметів називається сприйняттям часу.
Ілюзії. Сприйняття не завжди дає абсолютно вірні уявлення про предмети навколишнього життя.Ось таке неправильне, викривлене, перекручене сприйняття називається ілюзією. Це рідке явище. Наприклад: чайна ложечка, опущена в стакан з водою, здається переломленою, але, вийнявши з води, переконуємося в її цілісності. Отож, практика дає можливість встановити, де помилкове сприймання, а де дійсне, справжнє.--PAGE_BREAK--
Особливості сприйняття як властивість особистості.
Люди відрізняються один від одного за здатністю спостерігати навколишній світ. Одні вміють спостерігати, у них є риса, яка називається спостережливістю, інші – не мають цієї якості. Спостережливість виявляється не лише тоді, коли людина ставить собі за мету що-небудь спостерігати, а й у звичайних умовах. Спостережливість як риса особистості потрібна у будь-якому виді діяльності. Одні люди краще підмічають те, що стосується матеріальних предметів (якість речі, матеріалу, з якого вона виготовлена) побачать її достоїнства і вади. Це так звана предметна спостережливість. Інші добре помічають психічні властивості особистості. Непогано знають внутрішній світ людини. У цих людей розвинута психологічна спостережливість. Дуже добре. Коли людина має обидва види спостережливості. Від цієї якості особистості великою мірою залежить успіх художника і письменника, які постійно накопичують матеріал спостережень для своєї творчої роботи.
Сприйняття простору. У взаємодії людини з навколишнім середовищем спостереження простору має велике значення. Воно є обов’язковою умовою її орієнтування в цьому середовищі. У процесі сприйняття простору розрізняють спостереження величини, форми, об’ємності і віддаленості предметів.
Сприйняття часу, руху – це відображення зміни положення, яке об’єкти займають у просторі.
Якщо людина систематично вправляється в спостереженні, удосконалює культуру спостереження, то у неї розвивається така якість як спостережливість – це вміння підмічати характерні, але мало помітні особливості предметів і явищ.
Індивідуальні особливості спостереження. Сприймає і спостерігає кожна людина конкретно, по-своєму. Індивідуальний характер сприйняття та спостереження може проявлятись в динаміці, точності, глибині і в особливостях емоційного забарвлення.
2.1 Сприйняття пам’ять, мислення, відчуття. Увага. Уявлення
Поняття про пам'ять
Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називаєтьсяпам'яттю.
Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам'яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять — неодмінна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди грунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам'яті. Завдяки пам'яті зберігається цілісність «Я» особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам'яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам'яті людина, зауважував І. Сеченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.
У пам'яті розрізняють такі основні процеси:запам'ятовування, зберігання, відтворення тазабування.
Залежно від матеріалу, який запам'ятовується, виокремлюють пам'ятьобразну, словесно-логічну, емоційну тарухову.
За тривалістю утримання матеріалу, що запам'ятовується, пам'ять поділяють накороткочасну, довготривалу таоперативну.
Теорії пам'яті
Перші спроби науково пояснити феномен пам'яті на психологічному рівні були зробленіасоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняттяасоціації, що означає зв'язок, з'єднування. Асоціація — обов'язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за суміжністю, схожістю та контрастом.
Асоціація за суміжністю — це відображення в мозку людини зв'язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.
Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв'язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої).
Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об'єктивної дійсності, що пов'язані між собою протилежними ознаками (високий — низький, швидкий — повільний, веселий — сумний тощо).
Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізнавальної діяльності та життя людинипричинно-наслідкові асоціації, які відбивають не лише збіг подразників у часі та просторі, їх схожість і відмінність, а й причинні залежності між ними.
Причинно-наслідкові асоціації є засадовими стосовно міркувань і логічних побудов.
Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.
Рішучої критики асоціативна теорія зазнала відгештальт-психо-логії. Центральним поняттям нової теорії був«гештальт» — образ як цілісна організація структури, яка не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв'язків грунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.
Фізіологічна теорія пам'яті тісно пов'язана з важливими положеннями вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність.
Згідно з вченням І. Павлова, матеріальним підґрунтям пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків є фізіологічним підґрунтям пам'яті. Запам'ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв'язки, що утворились у відповідь на дію подразника.
Фізіологічне підґрунтя пам'яті тісно пов'язане із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв'язків — це теорія запам'ятовування на фізіологічному рівні. Умовний рефлекс — це акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підґрунтя акту запам'ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам'яті важливого значення набуває поняття підкріплення.Підкріплення — це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв'язку з досягненням мети дії, а якщо тільки зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився (І. Павлов).
Фізіологічне розуміння підкріплення співвіднесене з психологічними поняттями мети дії. Це пункт об'єднання фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам'яті. Запам'ятовування того, «що було», не мало б сенсу, якби його не можна було використовувати для того, «що буде».
У поясненні механізмів пам'яті є ще так звані фізична, біохімічна та хімічна теорії пам'яті.
Згідно зфізичною теорією пам'яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що призводить до механічних та електронних змін усинапсах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні предмета відбувається немовби його обстеження оком по контуру, що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, які немовби моделюють сприйнятий об'єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають щетеорією нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних моделей і є засадовим стосовно процесів запам'ятовування, відтворення та збереження.
Встановлено, що аксони, які відходять від клітин, стикаються з дендритами іншої клітини або повертаються до тіла своєї клітини. У результаті такої структури виникає можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності. Так виникає самозарядження клітини, збудження не виходить за межі певної системи. Це так званийнейрофізіологічний рівень вивчення механізмів пам'яті.
Біохімічна теорія пам'яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам'ятовування. Суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на грунті першої— це власне біохімічна реакція, пов'язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам'яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам'яті.
Прихильникихімічної теорії пам'яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.
Різновиди пам'яті
За змістом залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, розрізняють чотири види пам'яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.
Образна пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти при їх запам'ятовуванні, образна пам'ять буваєзоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.
Фізіологічним підґрунтям образної пам'яті є тимчасові нервові зв'язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення людиною її чуттєвого досвіду.
Змістсловесно-логічної пам'яті — це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому пам'ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам'яті грунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем.
Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну від образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.
Рухова пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки. Вона є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.
Емоційна пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її.
Залежно від характеру перебігу процесів пам'яті останню поділяють на мимовільну та довільну. Промимовільну пам'ять говорять тоді, коли людина щось запам'ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або відтворити. Коли людина ставить на меті щось запам'ятати або пригадати, йдеться продовільну пам'ять.
Мимовільна і довільна пам'ять — щаблі розвитку пам'яті людини в онтогенезі. Пам'ять поділяють також на короткочасну, довготривалу та оперативну.
Короткочасною називають пам'ять, яка характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом.
Довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини. продолжение
--PAGE_BREAK--
Оперативною називають пам'ять, яка забезпечує запам'ятовування та відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам'яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.
Запам'ятовування та його різновиди
Запам'ятовування — один з основних процесів пам'яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування.
Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.
Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам'ятати. На мимовільне запам'ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об'єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам'ятовується нею незалежно від наміру запам'ятати. Мимовільному запам'ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам'ятовується значно легше й утримується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми запам'ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше, мимовільно запам'ятовуються легше. Мимовільне запам'ятовування має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам'ятовування відіграє і в навчальній діяльності.
Довільне запам'ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.
Умови успішного запам'ятовування:
• багаторазове розумно зорганізоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;
• розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;
• розуміння тощо.
Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним).
Механічними є таке запам'ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.
Смислове (логічне) запам'ятовування спирається на розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми запам'ятовуємо його.
Умовами успішності довільного запам'ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установка на запам'ятовування тощо.
2.1.1Відтворення та його різновиди
Відтворення — один з основних процесів пам'яті. Воно є показником міцності запам'ятовування і разом з тим наслідком цих процесів.
Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку.
Найпростіша форма відтворення —впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об'єктів. Впізнавання буває повним і неповним.
Приповному впізнаванні повторно сприйнятий об'єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.
Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором.
Складнішою формою відтворення єзгадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації. Під персеверацісю розуміють уявлення, які мають нав'язливий характер. Образи персеверації з'являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.
До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було пригадати одразу після його запам'ятовування. Засадовим стосовно ремінісценції, на думку І. Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного немічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає.
Особливою формою довільного відтворення запам'ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні труднощі, пов'язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних немічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам'ятовування об'єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам'яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основних причин «поганої пам'яті» вбачав саме у лінощах пригадувати.
Одним із різновидів довільного відтворення є спогади.Спогади — це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об'єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
2.1.2Забування та його причини
Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається.Забування — процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.
Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є згасання тимчасових нервових зв'язків, що тривалий час не підкріплювалися. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є також недостатня міцність запам'ятовування. Щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.
Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам'ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв'язків, знижує ефективність запам'ятовування.
Негативний вплив раніше запам'ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується якпроактивне (таке, що діє наперед)гальмування. З погляду психології недоцільно після математики вивчати фізику чи хімію. Негативний вплив наступної діяльності на зв'язки, вироблені в попередній діяльності, називаєтьсяретроактивним (таким, що діє зворотно)гальмуванням.
Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зумовлений ситуацією сильний імпульс пригадати, який індукує гальмування. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може цього зробити. Гальмування знімається переключенням думки на інші об'єкти.
Забування — процес поступовий. Засадовим стосовно нього є ослаблення і порушення раніше утворених умовних зв'язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і спричинюють забування. Як свідчать проведені дослідження пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов та ін.), швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті запам'ятованого; тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи забування спостерігаються одразу після заучування матеріалу.
Для тривалого утримання в пам'яті інформації важливо з самого початку забезпечити міцне її запам'ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержано. Важлива умова продуктивного запам'ятовування — осмисленість, розуміння того, що є його предметом.
2.1.3 Індивідуальні особливості пам'яті
Кожна особистість маєіндивідуальні відмінності (особливості) пам'яті, які виявляються в різних сферах її мнемічної діяльності.
У процесах пам'яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування та готовності до відтворення.
Швидкість запам'ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам'ятовування нового матеріалу.
Точність запам'ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.
Міцність запам'ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування).
Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.
Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типами вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана із силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування. При сильному, але недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам'ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички — акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть коригуватися. Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам'ятовується — образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший.
З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам'яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, абопроміжний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне — умовами життя та вимогами професійної діяльності.
Так,наочно-образний тип пам'яті частіше зустрічається у художників, письменників, музикантів,словесно-абстрактний — у вчених, філософів.Змішаний тип пам'яті зустрічається у людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-абстрактного типу. Ураховувати індивідуальні відмінності пам'яті важливо в навчальній роботі, щоб максимально продуктивно використовувати потенційні можливості кожного учня та всебічно розвивати їх пам'ять.
2.1.4Поняття про увагу
Увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. І продолжение
--PAGE_BREAK--
Важливою закономірністю уваги є їївибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслуховуючись або вдивляючись у щось, людина не чує, що її кличуть, не помічає перешкод на дорозі. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об'єктів і переживань стосовно менш значущих, які у цей час на неї діють. За такого стану об'єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості.
Увага необхідна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної та рухової діяльності. Побутує порівняння уваги з термометром, який дає можливість судити про переваги методів навчання та правильність його організації.
Увагу викликають не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називаютьуважністю. Вона є характерологічною властивістю особистості, завдяки якій людина володіє власною увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, керує нею. Недостатній розвиток уважності виявляється в розсіяності та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу у процесі діяльності внутрішніми засобами.
Сутність уваги, її природу психологи пояснюють по-різному. Прибічникиволюнтаристської теорії вбачають її сутність виключно у волі, хоча мимовільна увага не може бути пояснена вольовою діяльністю; інші вважають, що у проявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям; шукали пояснення уваги також у зміні змісту самих уявлень, не враховуючи спрямованості особистості. Насправді увага значною мірою зумовлюється відносинами між спрямованістю діяльності, в яку включена людина, і спрямованістю її психічних процесів. Увага є там, де напрямок діяльності орієнтує напрямок думок, помислів. Отже, увага виражає специфічну особливість процесів, напрямок яких регулюється діяльністю, в яку вони включені. Оскільки в увазі виявляється ставлення особистості до об'єкта, на який спрямована свідомість, то значущість предметів, явищ для людини відіграє велику роль при зосередженні на них уваги. Саме цим пояснюється те, що людина, зосередившись на якомусь об'єкті, не звертає уваги навіть на сильні подразники, які не стосуються того, чим вона займається, або не мають для людини будь-якого значення. Усе, що переживає особистість як значуще для неї, стає предметом її уваги.
Природа уваги у психології розглядалася представниками різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі. Представники англійськоїасоціативної психології поняття «увага» не включали до системи психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.
Представникиінтроспективної психології (Д. Гербарт, В. Вундт, Е. Тітченер) в увазі вбачали лише внутрішній суб'єктивний бік. На їхній погляд, увага — це стан свідомості, що характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту чи процесів. В. Вундт, наприклад, виходячи з такого розуміння, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги. Увага — це фіксаційна точка свідомості, найясніше її поле, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони апперцепції, яка, на думку В. Вундта, являє собою особливу психологічну активність, що є проявом невідомої нам внутрішньої сили.
Американський психолог Е. Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Найяскравіше відчуття панує над іншими й набуває самостійності, виокремлюється серед них, підпорядковує собі менш яскраві відчуття. Е. Тітченер вважав, що яскравість відчуття зумовлюється особливостями нервової системи, але не розкривав, що являють собою ці її особливості.
Представникфізіологічного напряму у психології Т. Ціген пояснював увагу не суб'єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлюваних уявлень за фіксаційну точку свідомості. Уявлення, що перемагає, стає усвідомленим, домінуючим. Отже, увага — це стан усвідомлення уявлення. Зміна уявлень є перехід уваги з одного уявлення на інше. Акт зосередження виникає в результаті асоціативних імпульсів відчуттів, які залежать від інтенсивності, ясності, сили супровідного, емоційного тону.
Французький психолог Т. Рібо, як і І. Сеченов, вважав, що уваги без її фізичного вираження не буває. У цьому зв'язку він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, — це не духовний акт, що діє приховано. Її механізм руховий, тобто такий, що діє на м'язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м'язами, нездатна до уваги.
Представникибіхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, у своїй системі психології розглядають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.
Наведені дані про розуміння уваги свідчать про складність з'ясування сутності уваги та особливостей її виявлення в діяльності.
2.1.5Фізіологічне підґрунтя уваги
Увага, як показали дослідження, детермінується співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, викликаних подразниками, що діють на чуттєву сферу організму, та внутрішніми установками і психічними станами. Ідеї І. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, що пізніше були поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, з'ясовують фізіологічне підґрунтя уваги. І. Павлов під орієнтувальними рефлексами розумів активні реакції тварин на зміни в навколишньому середовищі, які викликають загальне пожвавлення й низку вибіркових реакцій, спрямованих на ознайомлення зі змінами в ситуації.
Орієнтувальний рефлекс забезпечує живим істотам можливість пристосуватися до різноманітних зовнішніх впливів на організм. Він виявляється в активній установці аналізаторів на краще сприймання подразників, що діють на організм. І. Павлов писав про те, що щохвилини кожний новий подразник, який діє на нас, викликає відповідні рухи з нашого боку, щоб краще, повніше довідатися про цей подразник. Ми придивляємося до образу, що з'явився, прислухаємося до звуків, що виникли, посилено принюхуємося до запаху, який доходить до нас, і, якщо предмет поблизу, намагаємося доторкнутися до нього, і взагалі утворення і тим самим забезпечуються вищі форми вибіркової активації, пов'язані зі складними завданнями свідомої діяльності.
Серед мозкових механізмів уваги велику роль відіграють чолові ділянки головного мозку. Вони відіграють вирішальну роль у підвищенні рівня бадьорості відповідно до поставлених перед людиною завдань і цим самим забезпечують прояв вищих довільних форм уваги. Дані нейрофізіологічних досліджень показують, що участь чолових ділянок головного мозку людини в активації особливо викликається мовною діяльністю, мовною інструкцією.
2.1.6Різновиди і форми уваги
У психології розрізняють увагу мимовільну, довільну та після-довільну. Усі різновиди уваги тісно взаємопов'язані і за певних умов переходять один в один.
Мимовільна увага виникає несподівано незалежно від свідомості, непередбачене за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин людина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження. Фізіологічним підґрунтям мимовільної уваги є безумовно-рефлекторна орієнтувальна діяльність. Нейрофізіологічним її механізмом є збудження, що надходять до кори з підкоркових ділянок великих півкуль головного мозку. 1
Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подразників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних умов, за певних обставин стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент. Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об'єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, прагнення — усе, що з якогось приводу хвилює людину. Найчастіше це трапляється тоді, коли людина стомлена, за несприятливих умов праці (спекотно, холодно, несвіже повітря у приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.
Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності.
Довільна увага — це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосереджувати свою свідомість на необхідній діяльності досить тривалий час.
Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми відволіканнями.
Фізіологічним підґрунтям довільної уваги є умовно-рефлекторна діяльність, здатність гальмувати непотрібні рухи та дії. Позитивна індукція нервових процесів — одна з основних фізіологічних підвалин довільної уваги. Отже, можна стверджувати, що одним з основних нейрофізіологічних механізмів довільної уваги є чолові ділянки кори великих півкуль головного мозку, які дослідники функцій головного мозку вважають механізмом розумової психічної діяльності, а отже, й довільної уваги.
У довільній увазі провідним є вибір об'єкта зосередження, засобів дій, що супроводжується боротьбою мотивів. Усвідомлення процесу дій, кожного його етапу — головне, що викликає зосередження на кожному етапі діяльності й готує до зосередженості на наступному її етапі. Цей динамічний бік довільної уваги потребує вміння розподіляти увагу між усією діяльністю — від початку до завершення та між окремими її етапами.
Основними збуджувачами довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Що віддаленіша мета і складніші умови та способи її досягнення, то менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості та волі, а отже, й довільної уваги. Така діяльність (а саме такою є навчальна і трудова діяльність) потребує належного її підтримання та керування.
Післядовільна увага, як свідчать досвід і спеціальні дослідження, настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження. Тому післядовільну увагу називають ще вторинною мимовільною увагою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги. Хоча в післядовільній увазі мимовільність, свідоме зосередження на об'єкті діяльності та його окремих етапах і зменшується, проте цей різновид уваги, як і довільна увага, є свідомо контрольованим. Завдяки тому, що інтенсивність напруження в післядовільній увазі зменшується, а інтерес до діяльності підвищується, вона стає тривалішою та продуктивнішою. Тому у процесі діяльності — навчальної, трудової — важливо засобами її організації та методами праці сприяти переходу уваги від довільної до післядовільної.
У навчальній діяльності дуже важливо сприяти появі в учнів після-довільної уваги. Навчання, як відомо, є важкою діяльністю й порівняно швидко стомлює, особливо тоді, коли зміст уроку не становить інтересу. Тому післядовільна увага на уроці сприяє успішному виконанню учнями навчальних завдань і зменшенню суб'єктивного відчуття втоми. •
Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об'єктом відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв'язку виокремлюютьзовнішню, або сенсорну та рухову (моторну), увагу тавнутрішню, інтелектуальну увагу. Розподіл уваги на зовнішню та внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми прояву уваги мають певні особливості, на які треба зважати в організації й керуванні навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.
, Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні органів чуття на об'єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла — руках, ногах, на їх напруженні. Зовнішня увага(сенсорна, рухова) яскраво виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати ті чи інші трудові, навчальні, спортивні завдання,,
Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття — зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також темпераменту, статичних і кінестетичних станів організму та його органів. Сенсибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйманню предметів та явищ, їх елементів. продолжение
--PAGE_BREAK--
У зовнішній увазі виокремлюють зосередження на очікуваних предметах і явищах — сигналах для дій і рухів, як у трудових і спортивних діях. Увагу до очікуваних предметів та явищ називаютьпресенсорною тапремоторною.
Внутрішня, абоінтелектуальна, увага спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам'яті, уяви, мислення) та психічних органів і переживань. Вона яскраво виявляється, наприклад, у розв'язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки. Художник М. Богданов-Бєльський вдало зобразив прояви внутрішньої уваги учнів на картині «Усна лічба», а художник В. Перов виразно передав переживання мисливців у картині «Мисливці на спочинку».
Здатність зосереджуватися на внутрішній, психічній діяльності має велике практичне значення. Таке зосередження пов'язане зі здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливу роль відіграє внутрішнє мовлення. Самосвідомість неможлива без зосередження на внутрішніх, суб'єктивних станах та індивідуальних особливостях психічної діяльності особистості.
Під час внутрішньої уваги чутливість органів чуття знижується, людина не помічає знайомих, не чує, що до неї звертаються, відволікається від виконуваної діяльності. Тому в будь-якій діяльності — трудовій, навчальній, спортивній — не рекомендується одночасно завантажувати і зовнішню, і внутрішню увагу, наприклад загадувати учням розв'язати подумки завдання або пригадати формулу, дати, назви і водночас демонструвати засоби унаочнення, сприймати написане на дошці, спостерігати географічну карту, стежити за дією приладу. Це потребує досить розвиненої здатності розподіляти увагу між зовнішньо та внутрішньо спрямованою діяльністю.
2.1.7Властивості уваги
В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосередженість, або концентрацію уваги, стійкість, переключення, розподіл та обсяг. Ці властивості є основною передумовою продуктивності праці, навчання, спортивної та іншої діяльності особистості. У різних видах діяльності ці властивості виявляються по-різному.
Зосередження уваги — центральна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Заглибившись, людина не помічає дії на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування.
Зосередженість, тобтоконцентрація уваги, залежить від змісту діяльності, міри інтересу до неї та насамперед від індивідуальних особливостей людини — її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень у діючих ділянках кори великих півкуль головного мозку. І. Ньютон на запитання, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів, що завдяки тому, що він невпинно думав про це питання. Але при цьому важливу роль відіграють методи роботи, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження впродовж необхідного часу, наприклад протягом уроку у школі або протягом часу, що потрібний для виконання будь-якої іншої діяльності.
Зосередження уваги тісно пов'язане зістійкістю уваги. Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об'єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості — значущістю для неї діяльності, інтересом до неї./Сила уваги зменшується за несприятливих умов діяльності (галас, несприятлива температура, несвіже повітря) та залежно від міри втоми, стану здоров'я. Про силу уваги можна зробити висновок за частотою і тривалістю відволікань, які є мимовільними реагуваннями на різні випадкові подразники зовнішнього та внутрішнього походження. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості виконуваного завдання та терміновості його виконання, якщо організації та методам праці властиві елементи, які активізують розумову діяльність.
Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися: сила і тривалість зменшуються, увага слабшає, людина відволікається від об'єкта діяльності.Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги, про що вже йшлося. Несприятливі умови діяльності, важкі за змістом і способом виконання завдання, а також нецікаві, відсутність інтересу до змісту діяльності та вміння і навичок працювати прискорюють утому і відволікають увагу від об'єктів діяльності.
Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей.Розсіяність — це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках кори головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко переходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш тривалий час. Такі люди, переважно учні, потребують того, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, активізували збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітному матеріалі та на одному різновиді сприймання — зоровому або слуховому Чергування зорового, слухового та рухового різновидів сприймання сприяє подоланню розсіяності. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але така розсіяність пояснюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю.
Рівень зосередженості уваги у процесі праці та навчання коливається. Ці коливання виявляються в періодичному зниженні та підвищенні зосередження. Періоди коливання, як свідчать дослідження вітчизняного психолога М. Ланге, становлять від двох-трьох до 12 секунд. Коливання пояснюються зниженням і підвищенням працездатності клітин кори великих півкуль головного мозку, які залежать не лише від внутрішніх умов (утоми, живлення мозку киснем тощо), а й від зовнішніх — одноманітності подразників, що знижує силу збудження клітин аналізатора в корі великих півкуль головного мозку. Але в умовах інтенсивної праці, її змістовності, позитивного ставлення до неї періоди коливання набагато збільшуються.
Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням.Переключення уваги — це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Фізіологічним підґрунтям переключення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділянках і виникнення його в інших.
Переключения уваги з одних об'єктів на інші вимагає належного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності.
Переключення уваги відбувається з різною швидкістю. Це залежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей людини. Існують різновиди діяльності, в яких швидкість переключення є вирішальною у праці, наприклад у пілотів, водіїв, операторів, особливо в аварійних ситуаціях. Люди зі збудливим типом нервової системи швидше переключають увагу, ніж із гальмівним. Як свідчать дослідження, швидкість переключення уваги дорівнює 0,2-0,3 секунди, тобто цього часу вистачає, щоб подолати інертність, яка настає у процесі роботи, і переключитися на інший об'єкт. У процесі вправляння у швидкості переключення уваги можна добитися зменшення інертності нервових процесів мозку і поліпшити швидкість переключення на виконання інших дій та операцій.
Концентрація уваги може бути як вузькою, так і ширшою, коли людина зосереджується не на одному, а на кількох об'єктах. За ширшої концентрації уваги відбувається їїрозподіл. Він виявляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Можна, наприклад, слухати пояснення вчителя й занотовувати їх, виконувати певне завдання та слухати радіо. Передумова такого переключення полягає в тому, що одна дія — звична, виконується автоматично, а інша — за участю свідомості. При розподілі уваги одна діяльність пов'язана з осередком оптимальної збудженості ділянки кори великих півкуль головного мозку, а інша, яка потребує меншої уваги, здійснюється ділянками мозку з меншою збудливістю.
Здатність розподіляти увагу властива всім людям, але вона має індивідуальні особливості. Деяким людям важко зосереджуватися на двох різновидах діяльності, а дехто здатний одночасно виконувати кілька різновидів діяльності. Подейкують, нібито Юлій Цезарь і Наполеон були здатні одночасно писати одне, читати друге, слухати третє, говорити про четверте. Така здатність розподіляти увагу викликає сумнів. Мабуть, вони володіли вмінням дуже швидко переключати увагу з одного об'єкта на інший, а також великою автоматизованістю, звичністю окремих компонентів тих чи інших виконуваних ними дій. Саме це могло справляти враження одночасності їх виконання.
Увага людини різна за обсягом. Підобсягом уваги розуміють кількість об'єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бутивузькою таширокою.
Широта обсягу уваги залежить від спорідненості сприйманого матеріалу, а також від вікових особливостей людини.
Якщо сприйманий матеріал легко асоціюється, тобто взаємопов'язується, то обсяг уваги збільшується. Дослідженнями встановлено, що обсяг уваги дорослої людини при сприйманні непов'язаного за змістом матеріалу (незрозумілі сполучення літер, фігури, окремі літери) становить 4-6 об'єктів при сприйманні його впродовж 0,1-0,2 секунди. Обсяг же уваги дітей при сприйманні такого самого матеріалу і за такої самої швидкості експозиції дорівнює 2-3 об'єкти. Попереднє ознайомлення з матеріалом збільшує обсяг уваги.
3.Мислення та його види
Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприймань. Відображуючи дійсність на чуттєвому рівні за участю аналізаторів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні властивості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших уявлень. Проте такої інформації про об'єктивний світ людині недостатньо для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка потребує глибокого і всебічного знання об'єктів, з якими доводиться мати справу. Вичерпні знання про об'єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогоюмислення — вищої абстрактної форми пізнання об'єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності.
Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хімічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об'єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та об'єкта пізнання.
Доопосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам'яті людини.
Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об'єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості, що грунтуються на об'єктивних відносинах і закономірних зв'язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові залежності. Їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпорядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, впливати на них у власних інтересах.
Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об'єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ тощо.
Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність.
Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях.
Мислення людини нерозривно пов'язане змовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби, Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можливості, удосконалює мислення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Розумова діяльність органічно пов'язаназ практикою. Практика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не пов'язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.
Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об'єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.
Об'єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю. На нинішньому історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення зумовлене потребою постійно залучати для розв'язання кожного конкретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галузях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелектуальних надбань, створюючи умови для соціального та науково-технічного прогресу.
Емоції і почуття
Емоції і почуття – це психічні форми переживання людини. Вони виявляють ставлення особистості до світу, власне до себе і виконують сигнальну, оцінкову та регулятивну функції.
Емоція – це безпосереднє, тимчасове переживання якогось постійного почуття (наприклад почуття насолоди на талановито поставленому спектаклі). Це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності.
Почуття – це специфічні людські узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції – радість, любов, гордість або сум, гнів.
Почуття пов’язані не тільки з потребами, а й із знаннями людини і визначають спрямованість особистості.
Вольові якості особистості
Воля – це психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей.
Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.
Сукупність позитивних якостей волі зумовлює її силу волі.
Самовладання, мужність, дисциплінованість, рішучість, витривалість, наполегливість – характеризують силу волі.
Наполегливість слід відрізняти від упертості – це необдуманий, нічим не виправданий прояв волі, який полягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини.
Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною. Своєрідним проявом безвілля є конфортність – людина піддається тиску, впливу інших, не обстоює своєї позиції.
4.Увага та її характеристика
Проблема психологіі здібностей завжди перебувала в центрі уваги вітчизняних і зарубіжних психологів. Це одна із найважливіших і найактуальніших проблем виховання. Вона хвилює батьків, вчителів і, звичайно, самих учнів.
Здібності-індивідуально-психологічні особливості, які є суб'єктивними умовами успішного здійснення певного виду діяльності. Здібності не зводяться до наявності у індивіда знань, умінь, навичок. Вони проявляються в швидкості, глибині і міцності оволодівання засобами і прийомами діяльності.У вивченні здібностей виділяють три основні проблеми: походження і природа здібностей, типи і діагностика окремих видів здібностей, закономірності і формування здібностей. Значний внесок у вивчення здібностей вніс Б. М. Теплов.
Здібності тісно пов'язані з загальною спрямованістю особистості В. Е. Чудновський зазначає, що співвідношення спрямованості особистості і рівня здібностей неоднозначне: високий рівень здібностей суттєво впливає на стиль поведінки і формування особистості. Ще більшого значення набуває той факт, що розвиток здібностей суттєво визначається умовами виховання, особливостями сформованості особистості, її спрямованістю, яка або сприяє розкриттю здібностей або, навпаки, призводить до того, що здібності не реалізуються. В основі однакових досягнень при виконанні якоїсь діяльності можуть лежати різні здібності, водночас одна і та ж здібність може бути умовою успіхурізних видів діяльності. Це забезпечує можливості широкої компенсаціїздібностей. Одним із важливих моментів у процесі навчання і виховання є питання про сензитивніперіоди, найбільш сприятливі для становлення тих чи інших здібностей.
Вихідною передумовою для розвитку здібностей є ті природні задатки.з якими дитина з'являється на світ. Разом з тим біологічно успадковані властивості людини не визначають й здібностей. Мозок концентрує в собі не ті чи інші специфічні людські здібності, а лише здатність до формування цих здібностей (С.Л. Рубінштейн).
Рівень розвитку здібностейзалежить:1)від якостей знань і умінь, від міри їх об'єднання в єдине ціле;2)від природних задатків людини, якості природних нервових механізмів елементарної психічної діяльності;3)від більшої чи меншої «тренованості» самих мозкових структур, які беруть участь у здійсненні пізнавальних і психомоторних процесів (Б.І. Додонов).
Задатки-спадкові властивості периферичного і центрального нерві чого апарату-є суттєвими передумовами здібностей людини, але вони їх лише обумовлюють. Від задатків до здібностей-в цьому і проявляється шлях розвитку особистості. Розвиваючись від задатків, здібності є функцією розвитку індивіда, в які задатки входять як передумови, як вихідний момент. Задатки багатозначні, вони можуть розвиватися в різних напрямках; перетворюючись у різні здібності. Будучи передумовою успішного ходу діяльності людини, її здібності тією чи іншою мірою є продуктом діяльності. В цьому і проявляється кругова залежність здібностей людини і її діяльності.
Задатки бувають різних видів. Одні з них не визначають ні змісту здібностей, ні рівня можливих досягнень; їх значення обмежується тим, що вони лише надають своєрідності процесу розвитку здібностей, полегшують або утруднюють їхній розвиток. До цієї категорії задатків можна віднести, наприклад, типологічні властивості нервової системи. Інші задатки впливають на їх змістовний бік.
Тільки за умови хороших задатків здібності можуть розвиватися дуже швидко навіть у несприятливих життєвих обставинах. Однак навіть хороші задатки самі по собі автоматично не забезпечують високих досягнень. З іншого боку, і при відсутності хороших задатків (але не при їхній повній відсутності) людина може за певних умов досягнути значних успіхів у відповідній діяльності. Труднощі багатьох невстигаючих учнів не є наслідком їхньої розумової або фізичної неповноцінності, а швидше результат їхніх уявлень про себе як про нездібних до серйозного навчання. «Ніщо так не сприяє успіху, як впевненість у ньому, і ніщо не передбачає невдачу, як свідоме її чекання»(В, Берне).
Нахили і здібності нерідко збігаються, що можна пояснити індивідуальними проявами активності і саморегуляції особистості, які є основними психологічними передумовами розвитку як нахилів, так і здібностей. В одних випадках активність виступає як «надмір енергії», дає змогу безпосередньо, без особливих зусиль, витримувати значне нервово-психічне навантаження. Активність іншого напрямку-плануючого характеру-спирається на довільність: вона проявляється вибірково і найбільш ефективна в тих видах діяльності, які не потребують швидких реакцій, протікають у спокійних умовах.
Активність дошкільників проявляється безпосередньо в діях, у прагненні говорити. Дитячі бажання сприяють загальному психічному розвитку, а в деяких дітей вони стають початком або показником їхніх майбутніх індивідуальних особливостей.
Молодший шкільний вік приносить з собою якісно новий рівень свідомої і внутрішньо регульованої поведінки. Це означає формування таких рис активності і її саморегуляції, які необхідні для подальшого формування нахилів.
Фактор часу,завдання оволодівання часом безпосередньо пов'язано з проблемою здібностей. Насамперед це швидкість виконання певної діяльності. У міру формування вмінь і навичок дії здійснюються дедалі чіткіше, якісніше і швидше. В швидкості набуття таких навичок і проявляються здібності. Природна повільність і рухливість можуть дати початок формуванню різних індивідуальних стилів діяльності в межах яких і розвиваються здібності.
Другий аспект оволодівання часом: оволодівання часом певного етапу життя; а на більш високому рівні-оволодівання часовою перспективою, Оволодівання часом-це насамперед уміння створити перспективу свого майбутнього, планувати його, бачити себе в майбутньому, працювати над реалізацією цих уявлень, прагнути до самовдосконалення, В дослідженнях останніх років підкреслюється, що наявність чіткої і усвідомленої життєвої перспективи дає людині стимули до творчості.
Отже, здібності-це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовами успішного здійснення конкретної діяльності, проявляються у відмінностях у динаміці оволодіння необхідними для неї знаннями, уміннями, навиками.
Здібності характеризуються як індивідуально-психологічні особливості, тобто такі якості, якими відрізняються люди між собою.Ось чому, коли говоримо про здібності, необхідно охарактеризувати ці відмінності. Вони можуть бути якісними і кількісними.
Кількісна характеристика здібностей.Кількісні виміри здібностей характеризують міру вираженості. Найбільш поширеною формою оцінки міри вираженості здібностей є тести.Тільки в останні два десятиліття вітчизняні психологи зайнялися систематичною розробкою оригінальних тестів, а також адаптацією зарубіжних. Здібності вивчалися такими зарубіжними психологами, як Кеттел, Спірмен, Біне, Айзенк, Равен, Векслер,Терстоун та ін. При дослідженні здібностей використовують систему тестів, які поступово ускладнюються, що одерж.ало назву батереї тестів(тести досягнень, тести інтелекту, тести креативності).
Здібності людей поділяють на види передусім за змістом і характером їх діяльності, в яких вони виявляються. Розрізняють загальні і спеціальні здібності.
Загальниминазивають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах її діяльності. Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, її здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати і організовувати їх виконання, використовувати наявні в досвіді людини засоби для їх виконання, розкривати зв'язки і відношення тих речей, яких стосується діяльність, оволодіти новими прийомами роботи, переборювати труднощі на шляху до мети. продолжение
--PAGE_BREAK--
Під спеціальнимиздібностями розуміють здібності; що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній та ін.). Використовуючи це розрізнення загальних і спеціальних здібностей, треба його правильно розуміти. По суті,тут йдеться про загальні і спеціальні сторони в здібностях людини, які існують у взаємозв'язку.
Загальні здібності виявляються в спеціальних, тобто здібностях до якоїсь певної, конкретної діяльності. З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності в своїй основі мають достатній рівень розвитку загальних здібностей. Так, високі поетичні, музичні, артистичні, технічні та інші здібності завжди спитаються на високий рівень загальних розумових здібностей. Разом з тим при одному й тому ж приблизно рівні розвитку загальних здібностей люди різняться часто своїми спеціальними здібностями. Учні, що мають загальні високі здібності до навчання, часто виявляють їх однаковою мірою у навчанні з усіх шкільних предметів. Водночас бувають випадки, коди одні з них виявляються особливо здібними до малювання, другі— до музики, треті-до технічного конструювання.
Серед значних людей е немало діячів, які відзначалися різностороннім розвитком їхніх загальних і спеціальних здібностей (Гоголь, Шопен, Шевченко, Бородін і ін.).
Кожна здібність має свою структуру, в ній розрізняють головні провідні допоміжнівластивості. Так, наприклад, провідними властивостями в літературних здібностях є особливості творчої уяви і мислення; яскраві наочні образи пам'яті: розвиток естетичних почуттів; чуття мови; в математичних-вміння узагальнювати; гнучкість процесів мислення; легкий перехід від прямого до зворотного ходу думки; у педагогічних-педагогічний такт, спостережливість; любов до дітей; потреба в передаванні знань; у художніх- особливості творчої уяви і мислення; властивості зорової пам'яті, що сприяють створенню і збереженню яскравих образів; розвиток естетичних почуттів,що проявляються в емоційному ставленні до сприйнятого; вольові якості особистості, ідо забезпечують перетворення задуму в дійсність.
Специфічні і шляхи розвитку спеціальних здібностей. Так, наприклад, раніше від інших проявляються здібності в музиці, математиці. Виділяють такі рівні здібностей: репродуктивний(забезпечує високе вміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю); творчий(забезпечує створення нового, оригінального). Слід, однак, враховувати, що всяка репродуктивна діяльність включає елементи творчості, а творча діяльність включає і репродуктивну, без якої вона неможлива.
Приналежність особистості до одного із трьох людських типів: «художнього»,«мислительного» і «проміжного» (за термінологією І.П. Павлова) визначає значною мірою їхні особливості здібностей.
Відносна перевага першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує художній тип, відносна перевага другої сигнальної системи-мислительний тип, однакова їх наявність-середній тип людей. '-:•відмінності в сучасній науці пов'язуються з функціями лівої (словесно-логічний тип) і правої (образний тип) півкуль головного мозку-
Для художнього типу властива яскравість образів, для мислительного типу-перевага абстракцій, логічних конструкцій. У однієї і тієї ж людини можуть бути різні здібності, але одна з них більш значуща,ніж інші. З іншого боку,у різних людей спостерігаються одні і ті ж здібності, але розрізняються між собою за рівнем розвитку.
Поняття обдарованості не дістало загальновизнаного визначення. Найбільш поширеним є визначення Штерна. Він формулює його так:
'«Обдарованість-це загальна здібність індивіда свідомо орієнтувати своє мислення на нові вимоги: це загальна здатність психіки пристосовуватися до нових завдань і умов життя». Аналогічне визначення дають Клапаред, Герстон та інші автори. Воно знайшло своїх критиків: Спірмен, який спрямував свої заперечення проти «пристосування» і проти теологічності штернівського визначення. Але визначення, дане Штерном, є показовим для сучасного трактування проблеми обдарованості.
Обдарованість-це ніби дар, який людина одержує, щось природне; спадково зумовлене. Обдарованість є функцією всієї системи, умов в її єдності, функцією особистості. Вона залежить від усієї історії особистості і тому проявляється на різних етапах її розвитку. Обдарованість означає внутрішні можливості розвитку особистості, які співвідносяться з умовами її розвитку. Природні задатки організму самі по собі не визначають однозначно обдарованості людини. Вони входять дише невід'ємним компонентом в ту систему умов, які визначають розвиток особистості, визначають і її обдарованість. Обдарованість виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості. Вона обумовлена всією її історією і проявляється на різних етапах її розвитку. Однак якщо обдарованість виражає внутрішні особливості особистості, то до неї повною мірою можна віднести основне положення, що визначає психологічну концепцію; внутрішнє завжди опосередковане зовнішнім і невіддільне від нього, Обдарованість визначається лише через свою співвіднесеність з умовами, в яких відбувається конкретна діяльність людини. Вона виражає внутрішні дані і можливості людини, тобто внутрішні психологічні умови діяльності в їх співвіднесенні з вимогами, які ставить ця діяльність. Тому для динаміки «обдарованості»,або розумового розвитку, особливо суттєвого значення набуває співвіднесення рівня вимог, поставлених діяльністю, в яку включена людина, зокрема, рівня вимог, які ставить для учня програма класу. Щоб стимулювати розвиток, ці вимоги мають бути досить високими, але не дуже важкими.
С.Л. Рубінштейн виділяє спеціальну обдарованість, яка включає в себе співвіднесення внутрішніх психічних умов з вимогами спеціальних видів діяльності. Це співвіднесення обдарованості з конкретною діяльністю є не тільки абстрактним, а й реальним зв'язком, що зумовлює формування обдарованості. Спеціальні здібності визначаються через ставлення до окремих спеціальних діяльностей. У середині тих чи інших спеціальних здібностей проявляється загальна обдарованістьіндивіда, що співвідноситься з більш загальними умовами провідних форм людської діяльності.
У літературі, присвяченій проблемі обдарованості, питання про загальну і спеціальну обдарованість є найбільш дискусійним.
Спірмен (Spearman), захищаючи положення про існування загальної обдарованості, при цьому в своїй теорії «двох факторів» розглядає її як «загальну обдарованість» (general ability), або як «загальний фактор» (general factor), поряд із спеціальними здібностями. Існування загальної обдарованості визнає також Штерн, Мейман, П'єрон та ін. Найбільш рішучим опонентом її є Циген, Торндайк, тобто представники асоціативного погляду. Загальної здібності інтелекту, або обдарованості, не існує, як стверджує Циген. Під назвою обдарованість доцільно розуміти ряд певних інтелектуальних задатків, пам'ять з її численними підвидами, утворення понять і так зване «комбінування». Обдарованість, таким чином, розкладається на особливості ряду функцій. Існують не тільки спеціальні здібності, але й загальна обдарованість у спеціальних здібностях (С.Л. Рубінштейн). При визначенні обдарованості досягнутий рівень чи результат розвитку повинен братися відповідно до умов розвитку.
Для визначення обдарованості Штерн увів поняттяIQ-інтелектуального коефіцієнту. Він визначається співвідношенням розумового віку до паспортного. Це спроба визначити не просто рівень, а й темп розвитку. Однак, посуті, найвищий коефіцієнт встановлює лише рівень розвитку досягнутий на конкретному етапі розвитку. Разом з тим практичне значення визначення обдарованості полягає в тому, щоб мати змогу прогнозувати подальший розвиток, притому у співвіднесенні з умовами розвитку.
Б.Г. Ананьєв розглядаю чи проблему здібностей і обдарованості зазначає, що проблема об'єднує два основних розділи психологічної науки-розділ про психічні процеси і розділ психічних властивостей особистості.
У психологічному вченні про особистість здібності і обдарованість і вступають як важливі складові частки загальної структури особистості, пов'язані з характером і темпераментом, спрямованістю індивідуально-психічного розвитку особистості в процесі її виховання і суспільно-практичної діяльності. Такий підхід виражається в дослідженнях індивідуально-психічних відмінностей і особливостей, природною основою яких є тип нервової системи і спеціальні типи вищої нервової діяльності людини. Спеціальні здібностівизначаються тими об'єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва і т.ін. Кожна спеціальна здібність являє собою синтез певних властивостей особистості,що складають її готовність до активної і продуктивної діяльності. Здібності не тільки проявляються, але й формуються в діяльності. Спеціальні здібності є продуктом розвитку спеціальних вадів діяльності, які мають провідне значення в загальному розвитку особистості. продуктом загального розвитку є обдарованість, яку С.Л. Рубінштейн називає «загальною здібністю».Таким чином, за питанням про співвідношення обдарованості і спеціальних здібностей стоїть ще більш фундаментальна проблема-проблема співвіднесення загального і спеціального розвитку, що особливо важливо для дитячої педагогічної психології. В генетичному плані співвіднесення між загальним і спеціальним розвитком, а відповідно-між обдарованістю і спеціальними здібностями, з віком змінюються. Але як би не оцінювався цей взаємозв'язок, кожне з цих психологічних понять є правомірним, а також виявляється їх відносний характер, оскільки спеціальні здібності пов'язані як генетично, так і структурно з обдарованістю, а обдарованість конкретно проявляється в спеціальних здібностях і розвивається в них (Б.Г. Ананьев).
Б.М. Теплов розглядає поняття обдарованості як якісно своєрідне поєднання здібностей, від яких залежить можливість досягнення більшого або меншого успіху у виконанні тієї чи іншої діяльності. Розуміння обдарованості суттєво залежить від того, яка цінність надається тим чи іншим видам діяльності і що розуміється під успішним виконанням кожної конкретної діяльності. Вчений зазначає, що згідно з традицією, поняття обдарованості розглядається головним чином як поняття кількісне, якісний підхід до обдарованості обмежується тим, що з'ясовується про яку обдарованість йдеться: про так звану загальну обдарованість чи спеціальну. Щодо кожного із видів спеціальної обдарованості питання ставиться, наскільки велика ця обдарованість у тієї чи іншої людини; який її рівень. Теоретичним виявом такого кількісного підходу до проблеми обдарованості є теорія Спірмена, згідно з якою «розумова обдарованість» визначається кількістю «розумової енергії».
Б.М. Теплов розглядає проблему обдарованості насамперед як якісну, а не кількісну- Важливо, що різні люди мають різну обдарованість і різні здібності, які відрізняються не в кількісному, а в якісному відношенні. Якісні відмінності обдарованості виражаються не тільки в тому, що одна людина обдарована в одній галузі, а в іншій-в другій. Якісні відмінності обдарованості виражаються в рівні сформованості обдарованості. Пошук у здібностях якісних відмінностей-важливе завдання психології. Дослідження обдарованості не в ранжуванні людей за висотою їх обдарованості, а у встановленні способів наукового аналізу якісних особливостей обдарованості і здібностей. Основне питання не в тому, наскільки обдарована чи здібна конкретна людина, а в тому, яка обдарованість, які здібності цієї людини.
Талант-вищий рівень здібностей людини до певної діяльності А.В. Петровський зазначає, що талант-це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно і оригінальне виконати якусь складну трудову діяльність.
Талант (від грец. talanton — спочатку вага, міра, потім в переносному значенні-рівень здібностей)-високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних. Сукупність здібностей, що дають змогу одержати продукт діяльності, який відрізняється новизною, високим рівнем досконалості і суспільною значимістю. Вже в дитячому віці можуть проявитися перші ознаки таланту в галузі музики, малювання та інших видів, нерідко рано проявляється талант до діяльності в галузі математики, лінгвістики, техніки. Разом з тим талант може проявитись і в більш пізні роки. Формування і розвиток таланту значною мірою залежить від суспільно-історичних умов життя і діяльності людини. Талант може проявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, в найрізноманітніших видах виробництва. Для розвитку таланту велике значення має працьовитість і наполегливість. Для талановитих людей характерна потреба в заняттях певним видом діяльності, яка часом проявляється у пристрасті до обраної справи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Поєднання здібностей, які є основою таланту, в кожному випадку буває особливим, властивим тільки певній особистості.
Про наявність таланту слід робити висновок за результатами діяльностілюдини які мають відрізнятися принциповою новизною, оригінальністю підходу Талант людини спрямований потребою в творчості.
Геніальність-вищий рівень творчих проявів особистості, виражається в творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній образно кажучи, створює нову епоху в своїй галузі знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодівання культурною спад-шиною минулого і разом з тим рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.
Висновок
Кожна здібність людини є складною її властивістю. Являючи собою внутрішню можливість людини впоратися з тими вимогами, що Їх ставить певна діяльність. Вона спирається на ряд інших властивостей. До них треба насамперед віднести її життєвий досвід, надбані нею знання, вміння і навички. Здібна та людина, яка може розв'язати і розв'язує завдання, а може та людина, яка вміє, володіє засобами, необхідними для їхнього розв'язання, технікою роботи в тій чи іншій галузі. Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння і навички, на ті системи тимчасових нервових зв'язків, що лежать в їх основі. Вони розвиваються в процесі формування цих зв'язків, набування людиною знань, умінь і навичок.
Г.С. Костюк зазначає, що здібності людини виявляються в тому, як вона використовує наявні у неї знання і набуває нових знань, умінь і навичок, необхідних для розв'язання тих завдань, що їх ставить перед нею життя. Вони є необхідною умовою успішного їх набування. Між здібностями людини і життєвим досвідом існує складний взаємозв'язок. Здібності залежать від досвіду. Відсутність потрібних знань і умінь затримує розвиток і вияв здібностей.
Кожна здібність являє собою синтетичну властивістьлюдини, яка включає цілий ряд часткових властивостейу певному їх поєднанні.
До цих властивостей відноситься уважність людини, її здатність тривало і стійко зосереджуватися на завданні, на об'єкті своєї діяльності. Невід'ємними складовими рисами здібностей людини є такі властивості, як чутливість,сприйнятливість до зовнішніх вражень, спостережливість.Всяка здібність включає, певні якості пам'яті людини. Особливо важливе значення при цьому мають такі її риси, як швидкість запам'ятовування, його міцність,повнота,готовність,точність відтворення.Звичайно,при високих здібностях людей спостерігається у них і добра пам'ять. Відомі випадки незвичайої пам'яті на зорові враження у видатних художників (Левітан, та ін.). У багатьох видатних композиторів була феноменальна пам'ять на музичні враження: почувши один раз складний музичний твір, вони могли його занести на ноти, пригадати через тривалий час після сприймання і точно відтворити на роялі (Моцірт, Балакирєв, Рахманінов та ін.).
Особливо важливу роль в їх структурі відіграє здатність людини мислити, розкривати безпосередньо не дані зв'язки предметів і явищ об'єктивної дійсності; доходити глибокого розуміння їхньої суті/їхніх законів. Дуже важливе значення мають при цьому такі якості мислення, як широта, глибина, ясність думки, послідовність самостійність, критичність, вільність від шаблонних способів розв'язування завдань, здатність змінювати ці способи відповідно до конкретної ситуації, швидко зосереджувати сили свого розуму на нових завданнях і активно, енергійно працювати над їхнім розв'язанням. Якості мислення і зв'язаної з ним мови відіграють важливу роль у структурі здібностей те тільки до наукової, до технічної, виробничої, винахідницької, художньо-літературної, мистецької та іншої діяльності.
Здібності людини включають не тільки різноманітні її пізнавальні, а й емоційні властивості. Так, наприклад, для музичних здібностей людини характерною є її емоційна реакція на музичні враження,здатність емоційно відгукуватися на музику, переживати її (Б. М.Теплов). Емоційна вразливість характерною рисою й інших мистецьких здібностей. Емоційні компоненти мають місце і в структурі здібностей до наукової і всякої іншої творчої діяльності. яка ніколи не може відбуватися і не відбувається без емоцій.
Успішне виконання людиною тих завдань, над, якими вона працює, вимагає також умінь переборювати труднощі, з якими вона зустрічається при цьому. Звідси зв'язок здібностей людини з її вольовими якостями, а саме: її ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, вмінням володіти собою тощо.
Список використаної літератури:
Ануфрієва Н. М., Зелинська Т. Н., Зелинський Н. Е. Соціальна психологія. Курс лекцій. — К.: МАУП, 2008.
Балабанова Л. М. Категория нормы в психологии студенческого возраста. — Харків: Консум, 2003.
Виготский Л. С. Психология. М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2006.
Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. — К.: Оріяни, 2005.
Куликов В. И. Индивидный тест «Словесный портрет». — Владивосток, 2008.
Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу. — М.: Высшая шк., 1996.
Лебон Густав. Психология народов и масс. -С.-П.: Изд-во Макет, 1995.
Левитов Н. Д. Психология характера. — 3-є изд. — М.: Просвещение, 2001.
М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 2-ге вид., допов. – К.: Вища шк., 2001. – 487 с.
Ольшанський Д. В. Психологія мас. — К.:, 2001. Основи психології: Підручник /Під редакцією О. В. Киричука, В. А. Роменця). К.: Либідь 20055
Психологический словарь / Под ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мещерякова. — 2-е изд., пераб. и доп. — М.: Педагогика-Пресс, 1996.
Психологический словарь. / Под. ред. А. В. Петровского — М.: Просвещение, 1999.
Рубинштпейн С. Л. Основы общей психологии. — СПб.: Питер, 1999.
Рубинштейн С. Л.Проблемы общей психологии. — М.: Педагогика, 1976. — 480
Савчин М. В.Психологія відповідальної поведінки. — К.: Віта, 1996. — 130
Свенцицкий А. Л.Социальная психология управления. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. — 176 с.
Селье Г.Стресс без дистресса / Пер. с англ. — Рига: Виеда, 1992. — 109 с.
Швалб Ю. М., Данчева О. В.Практична психологія в економіці та бізнесі. — К.: Лібра, 1998. — 270 с.
Шепель В. М.Настольная книга бизнесмена и менеджера (Управленческая гуманиторология). — М.: Финансы и статистика, 1992. — 240 с.
Шкурко Я. І.Вплив комунікативних особливостей жінки-керівника закладу освіти на ефективність її управлінської діяльності: Автореферат дис. канд. психол. наук. — К., 2000. — 19 с
Шостром Э.Анти-Карнеги или человек-манипулятор: Пер. с англ. — М., 1994. — 128 с.
Шуванов В. И.Социальная психология менеджмента. — М.: ЗАО “Бизнес школа” “Интел-Синтез”, 1997. — 258 с.
Щёкин Г. В.Как читать людей по их внешнему облику. — К.: Украина, 1993. — 239 с.
Щёкин Г. В.Теория социального управления: Монография. — К.: МАУП, 1996. — 408 с.