Упошуках свого шляху: етнопсихологія, соціально-політична психологія йпсихологія підприємництва
Вітчизнянасоціальна психологія от уже не менш п’ятнадцяті років перебуває в стані дрейфу,пливучи туди, куди її женуть вітри економічних негод усередині країни й з-закордону. Розрадою може служити лише те, що ми дрейфуємо разом з усіма, у томусамому глобальному плині, що курс руху визначається додаванням багатьохколективних зусиль, курсом людства. І це не може не викликати «почуттяглибокого задоволення». Розглянемо коротко основні детермінанти векторанашого руху. Як відзначають аналітики російської й української психологічноїнауки, для неї характерні наступні риси, властиві й соціальної психології: «Науково-практичнай прикладна орієнтованість психологічних досліджень, плюралізм у виборівихідних теоретико-методологічних підстав, різноманіття форм професійноїпідготовки психологів і застосування їхніх знань, навичок і вмінь, більш вузькаспеціалізація психологів, досить тверда детермінація тематики психологічнихдосліджень із боку соціальних запитів суспільства, прагматизм поглядівпсихологів щодо свого майбутнього в психологічному співтоваристві.
І якщо можнаговорити про відмінність східноєвропейської моделі розвитку психологічної наукивід західноєвропейської або американської, то варто визнати, що в сучаснійпсихології зростає питома вага елементів або компонентів саме останніх моделей».
Авторисправедливо констатують, що «у цілому вітчизняна соціальна психологія єоригінальною не тільки по своїй еволюції, але й у своїйпроблемно-концептуальній сутності», хоча при цьому «у силу „перезосередженості“на дослідженні соціально значимих об'єктів (насамперед колективах, спільнійдіяльності й т.п.) соціальні психологи практично не вийшли до осмислення тихзовсім унікальних форм зв'язку суспільної свідомості, ідеології із соціальною йіндивідуальною психологією, які в Росії, безсумнівно, носиликультурно-специфічний символічний характер. Росія, у якій переміг (теоретично йпрактично) марксизм, фактично виявилася спонукуваної ідеалістичним світоглядом,утопією, міфом».
Ці важливіположення вимагають деяких уточнень. По-перше, у Росії переміг не марксизм, абільшовизм, російська, не оптимальна версія марксизму. Вона виключала науковийрозвиток навіть тих визнаних і понині досягнень класиків марксизму, які припускалидослідження соціально-психологічного аспекту суспільства. Оскільки й донині доних звертаються в усьому світі, нагадаємо їх коротко: феномен відчуження,феномен перетворених форм («характерних масок»), положення пропромисловість як «почуттєво, що стала психології,», і про те, що "історіюроблять живі люди", нарешті, комплекс ідей, пов'язаних з терміном Verkehr(який Маркс багато разів просив переводити на інші мови як «соціальнийобмін», а не «комунікація» або «спілкування»), про щомені доводилося писати неодноразово. У кожному разі продовження цієї лінії, якмінімум, підсунуло б соціально-психологічну думку до того рубежу, за яким требавизнання обмеженості економічного матеріалізму, про що не утомлювалися говоритиросійські філософи у вигнанні. І хіба факт «рухомості» величезноїкраїни протягом десятиліть "ідеалістичним світоглядом, утопією, міфом"не свідчить про тім же?
По-друге, цілийряд робіт, що з'явилися в останні роки, навпроти говорять про те, що соціальніпсихологи насправді практично вийшли на осмислення найважливіших проблемсучасної Росії. Інша справа, що цей вихід була здійснена не в рамках староїпарадигми, а завдяки зростанню питомої ваги запозичених з інших парадигмелементів тому, що до цього спонукувало тиск практики з однієї сторони йсприяло наявність таких елементів — з іншої.
Фактично події вросійській і українській соціальній психології розвивалися по тій же логіці, щов інших регіонах миру з тією лише різницею, що їхня глибина й масштаб виявилисянабагато більше значними. Те, що відбулося в Україні за останні десять років непорівняннез антивоєнними виступами в США й молодіжним рухом у Західній Європі кінця 60-хроків — факторами, що обумовили кризу парадигми пояснення й виникненняпарадигми розуміння. І там і там виявилося, що академічна наука не можепродемонструвати свою перевагу, опираючись на ті праці, які забезпечували їхнімавторам матеріальний і моральний статус. В Україні ця ситуація збільшувалася щей тим, що області соціальної дійсності, які найбільше настійно вимагалинаукової допомоги, минулого або новими для науки, або раніше заборонені длядосліджень. Це сфери: міжнаціональних відносин, політичного процесу й новоїекономічної реальності.
Оскільки саме вних зараз визріває, виношується нова наукова парадигма, ми звернемося довідповідного наукового досвіду. Мова йде про етнопсихологію, політичнупсихологію й психологію ринкової економіки. Перша, як ми вже відзначали, булараніше заборонена; друга переважно обмежувалася ідеологічною критикою західноїнауки, третя — взагалі не існувала через «відсутність наявності»ринку й підприємців, якщо не вважати спекулянтів.
На жаль, убільшості існуючих оглядів їхні автори як і раніше «зауважують» лишетрадиційні (часом, просто більше відомі їм) об'єкти й продовжують на них «перезосереджувати».Тим часом недовгий ще досвід цих трьох галузей виявив підходи, що мають ключовезначення для формування нової російської парадигми.
Мабуть, найбільшяскравий приклад виявляє собою в цьому плані етнопсихологія, а точніше — етносоціопсихологія.Аж до початку 80-х років її проблеми побічно й досить фрагментарнодосліджувалися етнографами й соціологами, задовольняючи офіційне замовлення надокази незначності міжетнічних розходжень і успішності інтеграції в "єдинуспільність — радянський народ". Перше повномасштабне емпіричне польоведослідження етнічних стереотипів було виконано в Інституті психології АН СРСРГ. Солдатової в 1982-1985 р. Лише в 1988 р. була проведена Перша Всесоюзнаконференція із проблем етнічної психології, за матеріалами якої була видана в1991 р. колективна монографія «Соціально психологічні проблемиміжнаціональних відносин». Фахівців, тим більше професійних психологів, щозаймалися цими проблемами можна було в той час перерахувати по пальцях.
В 90-е роки, коликількість міжнаціональних конфліктів різних масштабів досягало сотні, коликількість біженців із зон цих конфліктів стало обчислюватися мільйонами, авбитих — десятками тисяч, ігнорувати цю сферу дійсності було вже неможливо.
Уже наприкінці1997 р. у роботі Першої конференції секції етнічної психології при Російськомупсихологічному суспільстві, організованої на базі Інституту етнології йантропології РАН взяли участь близько 100 чоловік з багатьох регіонів Росії, ібільше 90 учасників сформувалися як фахівці в 90-е роки.
Досить показоватематика повідомлень. Переважна більшість із них зроблені за результатамиемпіричних досліджень відносин між представниками різних етнічних груп, тобтоміж групами. Більше традиційна етнопсихологія особистості займає в загальномуобсязі повідомлень усього близько 20%. Виявилася чітка тенденція доконвергенції етнопсихології в її соціально-психологічному варіанті ізсоціальною психологією й крос-культурною психологією.
Один з головнихдоповідей — керівника секції етнічної психології й організатора конференції Н.Лебедєвій — називався «Етнічна або крос-культурна? До питання прометодологію вітчизняної психології». Основний результат, про якеповідомлялося в доповіді, полягає в тому, що «у нормі в груповійсвідомості існує міцний стійкий зв'язок між позитивною етнічною ідентичністю йетнічною толерантністю, зв'язок підтверджувана тісними кореляціями і є соціально-психологічнимзаконом. У несприятливих соціально-політичних умовах даний зв'язок можеруйнуватися або ставати зворотної, активізуючи механізми психологічногозахисту, що виражається в росту негативних гетеро стереотипів». Іншимисловами, чим вище розвинене в даної групи почуття власного достоїнства,самоцінності й самоповазі, тим більше терпима вона до інших груп. Цей висновокнеординарний тим, що майже тривіальної у світовій психології стала зовсімзворотна точка зору, відповідно до якої чим вище самооцінка, тим нижчетолерантність.
Цей важливийвисновок Лебедєвої був отриманий у результаті багаторічних емпіричнихдосліджень із застосуванням найсучасніших методів. Ще більш важливо для нашоїтеми та обставина, що методологічною основою досліджень стали праці російськихрелігійних філософів XX століття, у першу чергу И. Ільїна, його ідеї прозв'язок духовності, національного характеру й патріотизму. Посилаючись нетільки на свої, але й на закордонні дослідження, Н. Лебедєва думає, що до кінцяXX сторіччя було отримано емпіричне підтвердження філософських ідей,висловлених російськими релігійними філософами на початку століття.
Не менш важлива йта характеристика, що Н. Лебедєва дає вітчизняній науці. Вона говорить: Якщозвернутися до огляду теорій, які використовують вітчизняні етнопсихологи усвоїх емпіричних дослідженнях (модель соціально ідентичності Теджфела — Тернера, криза особистісної ідентичності Е. Ериксона, ієрархія потреб А.Маслоу, методичний апарат Крамбо, побудований на теорії В. Франкла про пошукиособистістю сенсу життя й ін.) — всі ці теорії, прикладені до проблемтрансформації етнічної ідентичності, вільно або мимоволі досліджують глибиннішари особистісної ідентифікації в культурному або етнічному контексті. Цетеорії й методичні підходи, пов'язані із процесом утворення змісту".
Необхідно, думаєЛебедєва, підсилити цю лінію постановкою двох основних завдань: 1) дослідження шляхівформування позитивної етнічної й культурної ідентичності й 2) пошуки шляхіввзаєморозуміння й тотожності культур у їхніх духовно-моральних основах, «томущо вони — загальні у всього людства...» Вона справедливо затверджує, щодля цього «мало психологічної діагностики, тут потрібні етнологічні йетнографічні знання, знання історії й етногенезу, а також — глибинний зондаж задопомогою якісних методів і методів психосемантики — розкриття значеннєвогопростору культури, поля її значень і кодів. От у цьому… розходження міжзахідною крос-культурною психологією й вітчизняною етнопсихологією — Захід (завинятком окремих дослідників) не ставить подібних завдань, для нас же пошукисуті всього й вся — культурно поділюваний спосіб життя в цьому світі».
Цей висновокзвучить особливо значимо в Росії і Україні, коли глибокі соціально-політичні,соціально-економічні й у цілому соціокультурні перетворення піддають перевірціна міцність схоронність духовних основ народів, що населяють ці слов’янськідержави. Великим внеском у розуміння цієї проблем є комплекс багаторічнихдосліджень Г. Солдатової, результати яких узагальнені нею в монографії «Психологіяміжетнічної напруженості»
Як видно зкороткого екскурсу в область етносоціопсихології, своїми досягненнями йтрансформацією вона зобов'язана зміні загального соціального контекстуросійського суспільства й пов'язаному з ним теоретичному прориву за рамкитрадиційної етнопсихології. Якщо традиційно етнопсихологія була етнопсихологієюсуб'єкта, якимсь аналогом психології особистості, то тепер вона фактичноперетворилася в психологічне дослідження між групових відносин або відносин межсуб'єктних, коли суб'єктами відносин виступають або групи, або індивіди як їхніпредставники.
Подібна ситуаціязложилася в іншій новій сфері психологічної науки, такожсоціально-психологічної по своєму предметі — політичної психології, або, як неївизначає провідний спеціаліст у цій області й автор цього терміна Г. Дилигенський,у соціально-політичній психології. Своєю появою вона зобов'язана бурхливомурозвитку політичних процесів у Росії, потребі в науково-практичних знаннях проїх — з одного боку, і малопридатним їхнім станом — з іншої. Цей станпояснюється не тільки ідеологічним контролем і табу на глибокі розробки в ційобласті до перебудови або чисто допоміжним, часто апологетичним характеромзапитуваних і очікуваних «зверху» рекомендацій. Більш важливо іншаобставина: політичні перетворення подібної глибини відбувалися в Росії вунікальному соціокультурному контексті. Тут виникали явища, що не мали аналогівв історії. До них були практично малозастосовні (у відмінність, наприклад, відетнопсихології) дані відповідних досліджень в інших країнах, де до того жполітична психологія з'явилася відносно недавно, усього 20-25 років тому.
Тому цілком природнимвиходом у цій ситуації представляється спроба застосування знань і даних,накопичених у психології — у першу чергу соціальної — до аналізу політики йполітичних відносин, а під час відсутності відповідних емпіричних досліджень — опора на результати соціологічних досліджень, проведених у Росії й Україні. «Сумісність»і доречність таких результатів із соціально-психологічним підходом також цілкомприродна, оскільки соціологічні дослідження політичного життя суспільства є посуті соціально-психологічними. У них основним інструментом служить вимір соціальнихустановок і ціннісних орієнтацій, а ще ширше — відносини до того або іншогооб'єкта, явищу політичного життя.
Фундаментальноюроботою такого плану й з'явилася монографія Г. Дилигенського «Соціально-політичнапсихологія», хоча й до її виходили книги на цю тему. Для нашої теми вонастановить інтерес, будучи найбільш репрезентативної методологічно.
Займаючисьпротягом багатьох лет аналізом свідомості робітничого класу й більшихсоціальних груп, Дилигенський не міг не виявити, що парадигма пояснення з їїакцентом на міжособистісні відносини, досліджувані до того ж методомлабораторного експериментування мало, що можуть дати для розуміння процесівбільше високого рівня. Крім того, як він справедливо зауважує, соціальнихпсихологів звичайно займає як протікають психологічні процеси, а «не щоявляє собою відбитий у їхній психіці образ цього миру, вироблені їм мотиви,мети, цінності». Не можна не погодитися й з іншим зауваженням, щодо того,що «соціальна психологія не дуже дружить із історією, вона воліє восновному займатися людиною взагалі, а не конкретно-історичною людиною. Удосліджуваному нею відношенні „людина — суспільство“ друга йогосторона представлена тому досить розпливчасто — адже суспільство завжди маєісторичний характер». Звідси висновок про необхідність розробкивідповідної методології й теорії для аналізу взаємини й взаємозв'язки людини йсуспільства, відносин макросоціального рівня для пізнання психічного життялюдей одночасно як продукту й рушійної сили функціонування й розвиткусуспільства.
При цьомуформулюються три принципових положення. Відповідно до одному з них, "існує,заснований на загальпсихічних законах ізоморфізм мікро — і макрорівнів психіки,її функціонування в штучно створеній і г природній соціальній ситуації, що маєдля соціально-політичної психології величезне евристичне значення, оскількидозволяє в простих фактах знайти ключ до розуміння більше складних явищ".
Друге положенняявляє собою заклик до відмови при аналізі ролі й місця «психічних явищ ужитті й розвитку суспільства, у долях і „якості життя“ утворюючихйого людей» від укорінені в науці й суспільній свідомості твердогопротиставлення об'єктивних і суб'єктивного, соціально-історичних обставин, зодного боку, людських думок, волі й учинків — з інший".
Нарешті, третєскладається у твердженні в якості специфічного для соціально-політичноїпсихології морального імперативу — принципу «відповідальності людини засвоє суспільно-політичне поводження й за положення справ у суспільстві, доякого він належить».
При реалізаціївсіх цих положень соціальна психологія, на думку Дилигенського «повиннаінтегрувати стосовні до її сфери знання й методи психології, соціології,політології, історії, культурній антропології й етнології, стати новою зоноюперетинання всіх цих наук».
Тільки людина,знайома зі станом досліджень у суспільних науках епохи застою, може подостоїнству оцінити новизну й радикалізм запропонованого Г. Дилигенськимпідходу до дослідження ролі психології в політику. Деякі з основних розділівкниги (психологічні аспекти політичного лідерства; політична людина: психологіявибору) були б просто немислимі.
Надуманістьподібних праць виявилася у всій повноті з початком економічних перетворень:приватизації, переходу до ринкових відносин в економіці. Колишній «радянськалюдина» на очах перетворювалася в «кооператора», «червоногодиректора», «човника», «бандита», «банкіра»,«бізнесмена» і інших досі невідомих персонажів. В 1997 р. у Росіїналічувалося вже близько 1 мільйона підприємців, не вважаючи «човників».В опитуваннях школярів про престижність професій серед юнаків на перше місцевийшов банкір, а серед дівчинок — модель і валютна повія. Близько 40% економікипішло «у тінь» і тільки в 1997 р. було вбито 450 підприємців. Корупціяу вищих ешелонах влади (різного роду «письменницькі справи»,генеральські дачі й т.п.) стала звичайним явищем. Довіра до всіх галузейофіційної влади впало нижче всякого припустимого рівня.
Дивлячись на цюмакросоціальну метаморфозу, треба, однак, дивуватися не тому, наскількисуспільство деградувало, скільки тому, що воно деградувало не остаточно післястількох років посиленої пропаганди про відносність моралі, її умовності йминущому характері.
Винятково вчаснозвучать сьогодні слова С. Франка: «Тільки якщо добро є момент абсолютногобуття, якщо в моральній вимозі ми усвідомимо голос, що виходить із глибин буттяй обґрунтований, його здійснення здобуває для нас розумний зміст. Якщо немаєБога, то нема рації підкорятися моральним вимогам, тому що самі вони позбавленівсякої внутрішньої, розумної авторитетності… Якщо добро не потрібно длявстановлення нормального міцного зв'язку моєї особистості з останніми глибинамибуття, якщо воно не є для мене шлях у рідну домівку, не дає мені останнійміцності й затвердженню в бутті, тобто не рятує мене, то воно не має над моєюдушею ніякої влади, є примарна людська вигадка, і тоді моїм єдиним завітомзалишається гасло: лови момент!». Його й ловили повсюдно атеїстичновиховані громадяни, яким марне намагалися прищепити сурогати секуляризованоїетики у вигляді «Кодексу будівельника комунізму». І проте, поступовосаме у свята святих егоїзму й прагнення до матеріального успіху — у сферібізнесу, частки підприємництва — виявилося, що, говорячи словами Франка, «укрові людства продовжують діяти могутні релігійні інстинкти, що відкидаютьсяйого свідомістю». В 90-е роки в Росії початку складатися ще одна новагалузь соціально-психологічного знання: соціальна психологія підприємництва.Вона зародилася, відповідаючи на соціальний запит майже одночасно у філософії.В 1996 р. з ініціативи Торгово-промислової палати РФ була почата національнапрограма «Російська ділова культура», наукова основа якої буларозроблена здебільшого згаданими авторами. Її ядро становить соціально-психологічнаконцепція ділової культури, заснована на розумінні етичного як сутісоціального. Не маючи можливості викладати скільки-небудь докладно зміст трьохтомів, у яких представлені результати теоретичних і емпіричних досліджень,відзначимо, так само як це було зроблено стосовно до етнічної й політичноїсоціальної психології, лише наступні принципові моменти.
При всійнепривабливості описаної вище російської ситуації сучасні російські підприємцісеред цінностей-цілей на провідні місця ставлять «родину», «самоактуалізацію»,«здоров'я» і лише потім «матеріальну забезпеченість». Середцінностей засобів перше місце займає «чесність».
У своємуідеальному партнері російські підприємці перші три місця віддають «порядності»,«надійності», «компетентності» — якостям, які точно такожоцінюються в усьому світі.
Профіль діловоїкультури утворять досить точно її оцінні відносини, що характеризують базові:до себе, людям, суспільству, справі й природі.
Найбільшої конфліктностів системі відносин підприємців Росії відрізняються відносини з державою і йогопредставниками, чиновниками.
Величезний впливна поводження підприємців роблять їхні образи, що циркулюють у ЗМІ йповсякденній свідомості.
У дослідженняхпідприємництва чітко виявилися ті ж тенденції теоретичного й емпіричногорозвитку соціальної психології, які відрізняють нові підходи в етнічній ісоціально-політичній психології. До них можна віднести: 1) вихід за рамкивідносини «особистість — особистість» і «особистість — група»на рівень відносини «група — група», «особистість — суспільство(держава)» і навіть далі «особистість — культура»; 2)усвідомлення значення етичного, духовного аспекту громадського життя, хоча й незавжди обумовленого як такий; 3) прагнення до комплексного дослідження свогопредмета, орієнтація на міждисциплінарну взаємодію; 4) сенситивність довітчизняної інтелектуальної спадщини.
Нові тенденціївиникли й у практичній соціальній психології, у якій раніше домінувалавиробнича соціальна психологія. У цей час сфера дії психологів значнорозширилася. Досить тут перелічити основні області: суспільні зв'язки (PR),маркетинг, робота з персоналом в організації, політика, профорієнтація,міжнаціональні відносини, крос-культурна підготовка, соціально-психологічнийтренінг.
Істотно зріспрестиж практичної соціальної психології про що свідчать, як відзначається вспеціальній роботі, що випливають три обставини.
Перше — зацікавлене й поважне відношення до цієї області діяльності професійнихпсихологів влада й гроші імущих, загальний ріст «психологічної чутливості»суспільства. Друге — практика для самих психологів перетворилася з надокучливоїповинності імітувати «соціальну потребу» у джерело існування йдозволила фахівцям відчути свідомість власної професійної діяльності. Третє — значно розширилося коло осіб, професійна підготовка яких включає знайомство зосновами соціальної психології".
Як констатують ціавтори, практична соціальна психологія є продуктом двох взаємозалежних видівактивності: роботи психологів, покликаних для рішення актуальних завдань урізних сферах людської діяльності (наприклад, економіці, політики, утворенні),і зусиль спеціально професіоналами для демонстрації результатів розробкитеорій, породжених у надрах соціально-психологічних лабораторій, до ситуацій замежами цих лабораторій.
Досить показово,що в Росії поступово виникають ті ж проблеми, які виникали у свій час у США йЗахідній Європі, пов'язані з відносинами академічних і практичних психологів,формування основних типів практичних фахівців: політично активного борця,міждисциплінарного експерта, психоаналітика, клінічного психолога.
У зустрічномурусі практики й соціальної психології виявилися разом з тим і настільки жхарактерні негативні сторони. Одна з них — використання, особливо в областіполітики, авторитету професійного соціального психолога для підкріпленнясуджень здорового глузду замовника, так сказати «керівної думки».Друга — одночасно психологічна неосвіченість і недостатня «просоченістьсуспільства психологічними знаннями». Третя — звабна для психологаможливість заробити «швидкі гроші» на шкоду наукової об'єктивностіабо всупереч своїй цивільній позиції, як, наприклад при роботі в штабі виборчоїкампанії свідомо неприйнятного кандидата. Четверта — еклектичне використання,змішання різних теоретичних і методичних інструментів, часто для демонстраціїзамовникові своєї ерудиції й професіоналізму, псевдонаукова мова й оформленнярезультатів.
Таким чином, вобласті застосування соціально-психологічних знань можна констатувати фактпевної конвергенції західних парадигм і російської. У цьому зв'язку виникаєпитання, імпліцитно сформульований К. Абульханової в огляді стану соціальноїпсихології в Росії в 90-ті роки. «У розвитку вітчизняної психологіївиникли й розвивалися обидві тенденції: 1) загальної універсальної соціальноїпсихології, що значною мірою орієнтувалася на світову психологію, порівняння знею (Андрєєва, Донцов, Рощин, Шихирев і ін.) і 2) суспільної психологіїсоціалістичного суспільства. Прагнення соціальних психологів зіграти своюнаукову позитивну роль у суспільстві привело не просто до прикладнихдосліджень, але й до розробки теоретичних моделей і стратегій вивчення психосоціальнихявищ, тобто їм у відомій мері вдалося приступитися до створення психосоціальноїконцепції психології саме конкретного (соціалістичного) суспільства».Ледве вище ми знаходимо поряд з визнанням, що «певні сітки й схеми „сканувалися“із закордонних зразків», твердження про те, що й різко критичні йнекритичні звертання до західноєвропейських і американських концепцій сприяли вцілому процесу «моделювання», категоризації й номінації соціальноїпсихології — розвитку її мови й системи понять". І в результаті цятенденція дозволила вітчизняний соціальної психології в цілому уникнути долінаслідувального «периферичного» варіанта світових зразків".
Нині, колиукраїнська соціальна психологія знову приступає до створення психосоціальноїконцепції саме конкретного, а не веденого міфом, але не менш конкретногосуспільства вже не соціалістичного типу, принципово важливо визначити, який іздвох вище позначених тенденцій соціальні психологи України реально випливаютьнаприкінці 90-х років: роботі усередині загальної універсальної соціальноїпсихології з орієнтацією на світові зразки, або на побудову суспільноїпсихології пострадянського суспільства.
Навіть швидкийпогляд на недавні роботи соціальних психологів (у тому числі й самої К.Абульханової, що опирається на розробки С. Московичи) приводить до висновку проте, що не можна в сучасному світі "і безвинність зберегти й капіталпридбати". Не можна кваліфіковано виконати соціально-психологічний аналізконкретного суспільства, не опираючись на кращі світові зразки. Питання в тім,які зразки вважати кращими і як їх створювати, якщо їх не вистачає. Це шляхбудь-якої науки. Не буває науки, як діяльності по встановленню стійких зв'язківміж явищами, росіянці, американської й т.п. Можуть існувати школи, орієнтації,парадигми, нарешті, але всі вони переслідують одну мету — виявити загальні длявсіх людей, оскільки вони люди, закономірності, що наділяються в конкретнісоціокультурні історичні форми. У справжній науці логічне й історичне доповнюютьодин одного.
Відповідно, ісоціальна психологія як наука про роль психіки у світі людських відносин буде втої ступені універсальної, «наукової», у який вона буде досліджуватисяне тільки в окремій країні, але й глобально.
Література
1.Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурнуюпсихологию. — М.: 1998.
2.Завалова Н.Д., Ломов Б.Ф. Пономаренко В.О. Образ усистемі психічної діяльності. — К., 1999.
3.Донцов А.И. Психология коллектива. — М., 1984.
4. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. — К., 2006.