Спілкування та комунікації

Реферат на тему:
«Спілкування та комунікації»
Терміни «спілкування» та «комунікація» часто використовують як синоніми, але насправді вони мають різне значення.
Спілкування — це процес взаємодії і взаємин суб’єктів (особистостей, соціальних груп), під час якого відбувається взаємообмін діяльністю, інформацією, емоціями, навичками, уміннями, а також вольовий контакт.
У спілкуванні можна виділити багато аспектів. Філософський аспект спілкування пов’язаний із розумінням соціального статусу суб’єктів спілкування. Тому саме спілкування у філософії розуміється як соціалізація суб’єктів (прилучення до суспільства, знаходження соціальних цінностей, виконання соціальних ролей тощо).
У такому процесі індивід розуміє свої якості як соціальні, соціально значущі, і в цьому відношенні стає особистістю. У процесі соціалізації, здобуваючи новий зміст, змінюючись, індивід одночасно змінює і співтовариство, до якого він вступає, доповнюючи його своєю індивідуальністю.
У соціально-психологічному відношенні спілкування має інше трактування. Якщо філософія, розглядаючи спілкування партнерів, наголошує на тому, що загальним знаменником цього процесу є суспільство в цілому, і не тільки в його сьогоднішній даності, а й з погляду всесвітньо-історичного процесу його формування, то соціальна психологія взаємодію партнерів у спілкуванні підводить як базу якості індивідів, мікро- чи макроколективів. Психологія спілкування — це психологічні характеристики морального клімату суспільства, його психологічної стійкості, динаміки з’єднання й роз’єднання. Тут визначальними є параметри когнітивної (осмисленої), емоційної та вольової сумісності.
Комунікація також має кілька значень. По-перше, це шлях повідомлення (наприклад, повітряні чи водяні комунікації), по-друге, це форма зв’язку (наприклад, радіо, телеграф тощо), по-третє, це процес повідомлення інформації за допомогою технічних засобів масової комунікації (газети, радіо, кінематограф, телебачення та ін.), нарешті, по-четверте, комунікація виражає акт спілкування, зв’язок між двома чи більше індивідами, повідомлення інформації однією особою іншій. Це словникове визначення терміна показує, що найбільш близьким за значенням є останній випадок.
Отже, комунікація — це не спілкування в усьому його комплексі та багатогранності, а лише складова спілкування. Природно, що ця складова також має соціальну природу й соціальний статус. Міжособистісну комунікацію можна охарактеризувати як взаємний обмін суб’єктивним досвідом людей, що знаходяться в просторовій близькості, що мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснювати зворотний зв’язок [41, С. 18].
Визначення терміна «комунікація» починається з характеристики множинних інформаційних систем передачі людської мови, сигналів і зображень. Відповідно до цього термін «комунікація» означає буквально міру «участі» (чи «співучасті») у процесі споживання, обміну й використання інформації. Але разом з цим перебувати в стані комунікації — це не просто передавати й одержувати інформацію. У процесі комунікації утворюється комунікативне співтовариство. Воно характеризується відносинами єдності, взаємозв’язку, обміну, взаємодії, взаєморозуміння та ін. Саме таке співтовариство правомірне визначати людей, що перебувають у стані комунікації. А це означає наявність ще деяких граней комунікації: 1) координація з приводу прийняття й передачі інформації; 2) узгодження цінностей, оцінок і процесів розуміння; 3) організація процесу зв’язку між індивідами. Таким чином, комунікація як акт спілкування має свої особливості. У більш вузькому, соціально-психологічному смислі комунікація — це процес передачі інформації від відправника до одержувача [75, С. 176]. Відправник, мета якого полягає в тому, щоб певним чином вплинути на одержувача, передає те чи інше повідомлення. Це повідомлення може бути передане за допомогою деякого коду (системи змістів, значень). Щоб зрозуміти це пові-домлення, одержувач має його декодувати. Комунікація має певні «складові частини». Найпростіше уявлення про структуру комунікації дає схема на рис. 1.
/>
Рис. 1. Структура комунікації
Наступна характеристика процесу комунікації — цільова. Характер спілкування (передача інформації, обмін діяльністю, уміннями, навичками, взаємодія тощо) визначає особливість акту спілкування — комунікації. Тоді схема комунікації буде такою, як на рис. 2.
/>
Рис. 2. Схема комунікації
У комунікації варто відрізняти мету від спонукального мотиву. Мета — це ясний і чіткий (часто раціонально обґрунтований) намір. Спонукальний мотив — прихований намір. Найчастіше цей намір є прихованим тому, що він може бути незагальнозначущим, несхвалюваним співтовариством.
У прихованому мотиві також потрібно вирізняти особисті цілі відправника й одержувача, прагнення видати бажане за дійсне чи за належне.
Контекстом комунікації є вся система цілей і результатів, кодування і декодування прихованих мотивів та особистих цілей. Для того щоб процес комунікації був прогнозованим, необхідно розуміти всі його структурні компоненти. Комунікація — процес двостороннього обміну інформацією, що веде до взаємного розуміння. «Комунікація» у перекладі з латині означає «загальне, поділюване з усіма». Якщо не досягається взаєморозуміння, то комунікація не відбулася. Щоб переконатися в успіху комунікації, необхідно мати зворотний зв’язок про те, як люди вас зрозуміли, як вони сприймають вас, як ставляться до проблеми.
Комунікативна компетентність — здатність встановлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Для ефективної комунікації характерно: досягнення взаєморозуміння партнерів, краще розуміння ситуації й предмета спілкування (досягнення більшої визначеності в розумінні ситуації сприяє вирішенню проблем, забезпечує досягнення цілей з оптимальною витратою ресурсів). Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії. Причинами поганої комунікації можуть бути:
а) стереотипи — спрощені думки щодо окремих осіб чи ситуацій; у результаті немає об’єктивного аналізу і розуміння людей, ситуацій, проблем;
б) «упереджені уявлення» — схильність відкидати все, що суперечить власним поглядам, нове, незвичайне («ми віримо тому, чому хочемо вірити»). Ми рідко усвідомлюємо, що тлумачення подій іншою людиною настільки ж правомірне, як і наше власне;
в) погані відносини між людьми, оскільки якщо ставлення людини вороже, то важко її переконати у справедливості власної точки зору;
г) відсутність уваги та інтересу співрозмовника, а інтерес виникає, коли людина усвідомлює значення інформації для себе (за допомогою цієї інформації можна отримати бажане чи попередити небажаний розвиток подій);
д) нехтування фактами, тобто звичка робити висновки за відсутності достатньої кількості фактів;
е) помилки в побудові висловлень: неправильний вибір слів, складність повідомлення, слабка переконливість, нелогічність тощо;
є) неправильний вибір стратегії й тактики спілкування.
Комунікація може бути визначена як процес передачі інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту (Каменская О. Мир общения).
Відомі такі моделі міжособистісної комунікації [41, С. 18—19].
Лінійна модель (рис. 3) зображує комунікацію як дію, у рамках якої відправник кодує ідеї і почуття у певний вид повідомлення, а потім відправляє його одержувачу, використовуючи будь-який канал. Якщо повідомлення досягло одержувача, переборовши різного виду «шуми» чи перешкоди, то комунікація вважається успішною.
Дана модель привертає увагу до низки важливих моментів у процесі комунікації, зокрема, як різні канали можуть впливати на спосіб, яким одержувач реагує на повідомлення. Лінійна модель показує також і те, як «шуми», перешкоди різного роду можуть спотворити повідомлення.
/>/>
Рис. 3. Лінійна комунікаційна модель
Можна вирізнити два види «шумів», що блокують комунікацію: фізичний і психологічний. У першому випадку йдеться про фізичні перешкоди. Наприклад, у шумному, наповненому сигаретним димом приміщенні, в якому важко зосередитися, швидко настає стомлення. Прикладами перешкод другого типу можуть бути сильні емоційні порушення чи вкрай занижена самооцінка, що не дає можливість людині бути уважною під час сприйняття відправленого їй повідомлення.
Інтерактивна модель (рис. 4) як обов’язковий елемент комунікативного процесу вводить зворотний зв’язок, наочно демонструючи колоподібний характер комунікації: відправник і одержувач повідомлення послідовно міняються місцями.
/>
Рис.4. Інтерактивна модель
Якщо перші дві моделі зображують комунікацію як низку дискретних актів, що мають початок і кінець, у яких відправник детермінує дії одержувача, то трансакційна модель зображує комунікацію як процес одночасного відправлення й одержання повідомлень комунікаторами (рис. 5). У кожен конкретний момент ми можемо отримувати і декодувати повідомлення іншої людини, і в той же самий час інша людина одержує наші повідомлення і відповідає на них. Таким чином, комунікація являє собою процес, у якому люди взаємодіючи формують відносини.
Ця модель демонструє, що дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому передують і йдуть за ним.
Нині комунікація має величезне значення. Її розвиток визначає ступінь розвинутості економіки та підприємництва. Якщо в недалекому минулому, технократичний менеджмент прагнув зберегти свої корпоративні цілі, місії та плани в таємниці, то сьогодні суспільство стає відкритим.
/>
Рис. 5. Трансакційна комунікативна модель
Причини, через які комунікація набула великого розвитку у бізнесі, такі. По-перше, лідери фірм, асоціацій і корпорацій отримують інформацію з офіційних каналів комунікації (біржові зведення, інформаційні бюлетені тощо) і за допомогою прямого спілкування як усередині своїх організацій, так і за їх межами. По-друге, комунікація із засобу передачі інформації перетворилася в найважливіший інструмент управління діловими відносинами. Комунікація стала складовою частиною менеджменту.--PAGE_BREAK--
Комунікація у своїй розвинутій моделі стала нагадувати двобічний потік інформації. У цій моделі оцінюється якість передачі інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не тільки швидко й правильно скласти уявлення про проблему, що викликає інтерес, а й вибрати партнерів, розробити ділову стратегію й тактику, визначити параметри часу реалізації цілей.
Обмін інформацією стає не просто двобічним потоком, а й багатобічним процесом. Даний процес ілюструє схема на рис. 6.
Вступаючи в багатоканальний комунікативний зв’язок, будь-який суб’єкт комунікації перебуває в режимі отримання інформації від багатьох партнерів і передачі інформації партнерам.
Відповідно до цього ефективність комунікації залежить уже не тільки від її якості, своєчасності, повноти, а й від того, наскільки всебічним є цей зв’язок. Зв’язок відразу з багатьма партнерами не тільки зберігає час, а й створює оптимальні умови для гри на кон’юнктурі, конкуренції.
/>
Рис. 6. Багатоканальний комунікативний зв’язок
Інша вимога ефективності — це зрозумілість інформації. Один зі способів зробити передану інформацію (а відповідно і стратегію компанії) зрозумілою — перевести її у певні терміни. Будь-яка фірма зацікавлена в тому, щоб її стратегія була зрозумілою партнерам, тому що на «темну конячку ставити не можна». З цією метою фірма виробляє власну символіку, що стає оперативними термінами каналів комунікації, коли приймається всіма партнерами.
Ефективність комунікації підвищується також наданням максимально докладної інформації. Подробиця тут розуміється як конкретність, а не як надлишкова деталізація. Остання може ускладнити процес комунікації. Кожен споживач інформації заслуговує свого рівня деталізації. І це теж комунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.
Для ефективного спілкування необхідно вивчити свою психологію, особливості характеру й можливості. Лише розібравшись у собі, можна краще розуміти людей, що вас оточують, з ними легше буде знайти спільний інтерес у спілкуванні та взаєморозумінні.
Спілкування — це багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності та обміну, що включає в себе інформацію, сприйняття й розуміння іншої людини.
Спілкування містить у собі три сторони:
комунікативну (передача, обмін інформацією між її учасниками);
інтерактивну (взаємодія тих, що спілкуються, — обмін у процесі спілкування не тільки словами, а й діями, вчинками);
перцептивну (сприйняття один одного тими, хто спілкується).
Розглянуте в єдності цих трьох сторін спілкування виступає як спосіб організації спільної діяльності і взаємин включених у неї людей.
Коли говорять про спілкування як про обмін інформацією, мають на увазі комунікативний бік спілкування.
Комунікація у вузькому розумінні слова — обмін різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями. У широкому ж розумінні комунікація розглядається як інформація, пов’язана з конкретною поведінкою співрозмовників. Це означає, що, по-перше, спілкування — це відносини, як мінімум, двох індивідів, взаємне інформування кожного з яких припускає налагодження спільної діяльності. Особливу роль для кожного учасника спілкування відіграє значущість інформації за умови, що її не просто прийняли, а й зрозуміли, осмислили.
По-друге, обмін такою інформацією обов’язково припускає психологічний вплив на партнера.
Якщо розглядати мовну діяльність на рівні абстрактно-теоретичному, відокремленому від змісту й контексту безпосередніх ситуацій спілкування між людьми, то як основні, базові досить виокремити дві функції мовлення: комунікативну та сигніфікативну.
Комунікативна функція обслуговує процес передачі інформації від однієї людини до іншої (визначення змісту повідомлення, втілення його в мовну форму, передача через той чи інший канал інформації).
Сигніфікативна функція пов’язана з відображенням об’єктивної реальності через поняття.
Ці функції звичайно тісно переплетені, оскільки процес безпосереднього спілкування спирається на сигніфікативні можливості мовлення, на понятійній основі якого формулюється те чи інше комунікативне повідомлення. У повсякденному житті на цей аспект звертають мало уваги. Але тільки-но люди перестають використовувати ту чи іншу мову в мовленнєвому спілкуванні, вона стає мертвою мовою (наприклад, давньогрецька, латинська). Навіть за умови повного збереження відповідної понятійної структури ця мова вже не може бути використана для обслуговування безпосередньої взаємодії між людьми, втрачає гнучкість, оперативність, динамізм.
Однак функціональне навантаження, що накладається на мовленнєву діяльність, цим не вичерпується. У людській практиці мовлення виступає чинником розв’язання різних життєво важливих завдань, тобто має поліфункціональний характер.
Так, безпосередньо пов’язано з мовною діяльністю мислення. Мовленнєві засоби необхідні не тільки для висловлення думки, а й для її формування. Адже ми не можемо довідатися про зміст наших думок, поки не надамо їм словесної форми. Згадаємо, що навіть пізнавання відбувається тільки тоді, коли ми робимо відповідний висновок про збіг сприйманого об’єкта з еталонною моделлю (перцептивним образом). Слово не збігається однозначно зі змістом мислення, оскільки в останньому присутні, крім вербального, образний та емоційний компоненти. Однак без «підведення думки під слово» ми не можемо віддиференціювати головні значення і зміст того, що відбувається чи пережито, від другорядних, здійснити категоризацію, порівняти поточні події з еталонними моделями, тобто «включити» мислення на повний діапазон його можливостей. Тому можна сказати, що стосовно психічного життя людини мовлення виконує функцію формоутворення.
Людська свідомість не просто існує переважно в мовних категоріях і формах. Зниження вербальної активності звичайно супроводжується зниженням рівня свідомості (так, блокувавши внутрішнє мовлення, людина занурюється в стан медитації чи в сон). Блокування вимовлення вголос чи «про себе» чинених дій призводить до миттєвого забування, не дозволяє осмислити сприйману інформацію. Зважаючи на це можна виокремити активаційну функцію мовлення.
Мовлення — це засіб, за допомогою якого здійснюється введення людини в соціальне середовище, у відносини між людьми. Завдяки мовленню формуються не тільки емоційно наповнені, а й змістові зв’язки між матір’ю та дитиною, регулюється соціальна поведінка дитини, здійснюється вплив на напрями думок і дій, опановуються культурні традиції, тобто реалізується регулятивна функція мовлення. Крім того, велика частина нашого життєвого досвіду — це аж ніяк не те, що ми безпосередньо переживали. Вона приходить до нас із книг, газет, радіо і телепередач, розповідей інших людей, спрямованого навчання. Тому мовлення служить і для передачі інформації (інформативна функція мовлення), і для збереження сукупного досвіду людини — кумулятивна функція. Крім цього, мовлення виконує ще експресивну функцію в процесі спілкування, що виявляється у прояві внутрішнього, емоційного стану людини. Ми найчастіше не можемо зробити зміст наших почуттів, думок, переживань актуальним для іншої людини, не сказавши їй про це.
Виокремлюють також фактичну функцію, спрямовану на встановлення контакту з тими людьми, з якими людина вступає у безпосередню взаємодію, на підтримку певних зв’язків у тих мікрогрупах, до яких вона входить (з родичами, колегами по роботі, знайомими). Наприклад, у змістовому плані поздоровлення до свята можуть сприйматися як явна безглуздість. Однак сам факт поздоровлення являє собою форму реалізації фактичної функції, тобто є сигналом про прагнення підтримати дружні відносини. Таку ж фактичну функцію виконує і швидке вітання «на ходу», зовні зовсім безглузде («Як справи?» — «Нормально»).
Трохи втратила своє значення в сучасному суспільстві так звана міфічна функція мовлення — звертання до різного роду заклинань, замовлянь, молитов для того, щоб запобігти можливі неприємності. Однак навіть атеїстичні люди у важкі хвилини неусвідомлено звертаються до своєрідного «моління» про те, щоб лихо минало їх.
Отже, існують такі функції мовлення:
комунікативна — процес передачі інформації;
сигніфікативна — відображення об’єктивної реальності через поняття;
формоутворення — втілення думок у словесну форму;
активаційна — вербальна активність підвищує рівень свідомості;
регулятивна — вплив на напрям думок і дій;
кумулятивна — збереження досвіду людства та індивідуального досвіду кожної конкретної людини;
експресивна — прояв внутрішнього, емоційного стану людини;
фактична — встановлення і підтримка контактів з людьми;
міфічна — звертання до молитов для запобігання неприємностей.
Крім того, у різних видах діяльності можна говорити про окремі функції, які виконує мовлення. Так, у педагогічній діяльності мовлення педагога виконує такі додаткові функції:
розвивальну — забезпечує формування особистості того, кого навчають, передачу йому норм і правил поведінки, управління процесом їх засвоєння, розкриття морального змісту чинених ним та іншими людьми вчинків, оволодіння критеріями оцінки й самооцінки;
інформаційну — здійснює передачу знань;
регулятивну — створює сприятливу психологічну атмосферу спільної та індивідуальної діяльності, погоджує й поєднує зусилля для досягнення загального та особистого результату;
емоційну — формує та коригує міжособистісні відносини.
Варто враховувати, що поширення відповідних функцій у реальній діяльності чи міжособистісному спілкуванні може бути різною. Наприклад, проведений психологами аналіз комунікативної діяльності вчителя свідчить, що дві третини її присвячено розмові, в той же час дві третини розмови вчитель веде сам.
При цьому дві третини розмови вчителя пов’язано з такими звичайними ситуаціями, як пояснення уроку, оцінювання знань того, кого навчають, роз’яснення власних дій, зауваження.    продолжение
--PAGE_BREAK--
А тим часом метою цієї діяльності є формування в тих, кого навчають, певних якостей, передача їм ініціативи в самоуправлінні, самоконтролі, самооцінці. Так, педагог повинен не стільки говорити сам, скільки сприяти розвиткові мовлення та формуванню мовленнєвої культури в тих, кого навчає, і розкривати перед ними її функціональні можливості як засобу взаємодії з іншими людьми. При цьому велике значення мають такі характеристики мовлення:
варіативність — здатність про одне й те саме говорити по-різному, використовуючи різні мовні засоби, прийоми композиції словесного матеріалу, стильові особливості;
виразність — уміння викликати у свідомості слухачів наочні образи за допомогою прикладів, метафор, алегорій, порівнянь;
емоційність — здатність впливати на емоції та почуття слухачів;
логічність — послідовність розгортання аргументації, утримання на основній ідеї. Нерідко під час виступу, розгорнутого мовного повідомлення у мовця з’являються додаткові асоціації, цікаві думки, на яких також хочеться зупинитися. Нездатність протистояти цій спокусі призводить до поступової зміни предмета повідомлення, відходу від основної теми;
літературність — точність уживання слів, правильність наголосів, закінчень;
доречність — відповідність змістовних і стилістичних складових.
Мова — це певний пізнавальний процес, тоді як мовлення — це система засобів мовленнєвої діяльності (система знаків, символів і правил). Мова являє собою спосіб формування та формулювання окремих думок, мовлення є інструментом, знаряддям, за допомогою якого ці думки одержують остаточне оформлення.
У кожному співтоваристві, у кожній групі людей існують свої норми та уявлення про те, що і як можна говорити. У цьому плані важко уявити, що здобувач та опонент на захисті дисертації і майстер, що розмовляє з робітниками на будівництві, обмінюються однаковими репліками. Але якими б різноманітними та широкими ці норми не були, існують певні єдині для всіх правила, порушуючи які ми ризикуємо скривдити співрозмовника.
До таких перешкод належить використання образливих слів і висловів у міжособистісному спілкуванні. Сказавши співрозмовнику, що він боягуз, ледар, зрадник чи щось у цьому дусі, не варто очікувати чогось іншого, крім сварки. Якщо ж він не ображається на подібні заяви, це скоріше свідчить не про те, що ваш співрозмовник терплячий і вміє не звертати уваги на дрібниці,
а про те, що він байдужий до вашої думки про себе чи настільки низько оцінює її, що не вважає за потрібне прислухатися.
Серйозною перешкодою в спілкуванні двох людей може стати прагнення однієї з них тлумачити й інтерпретувати слова іншої. За такого тлумачення кожний бачить і сприймає тільки те, що може чи хоче побачити.
Так, заяви типу: «Ви спеціально це кажите, щоб образити мене» чи «Ти мовчиш, тому що тобі просто нічого сказати», — у якому б контексті вони не промовлялись, швидше за все будуть сприйняті співрозмовником, як спроба образити його і досадити йому і швидше за все викликають у нього бажання сказати щось образливе у відповідь, що остаточно погіршить ситуацію.
До такого самого результату призводить і пряме тлумачення метафор, що використовуються партнерами в розмові.
Зазвичай багато з того, що ми говоримо, має метафоричний характер: «Ну що ти червонієш як помідор?» чи «У тебе абсолютно відсутній погляд».
Ці вислови нейтральні за своїм характером, але за бажання співрозмовник може побачити в них щось образливе для себе («Ти ні з чим кращим порівняти мене не міг, як з помідором?» чи «А у тебе самого який погляд? Ти що, думаєш, краще?»).
Далеко не всякі метафору чи порівняння можна використовувати в бесіді, за будь-яких обставин вони не повинні містити в собі нічого образливого, але безпосереднє їх тлумачення швидше за все акцентуватиме негативні моменти, з’ясування яких лише ускладнить спілкування.
Звичайно таке може бути наслідком помисливості чи бажання «причепитися» до слів співрозмовника, щоб довести йому, що він погано ставиться до свого партнера чи не вміє висловлювати власні думки.
У таких ситуаціях розв’язати назрілий конфлікт без будь-яких образ допоможе використання зворотного зв’язку чи прямого запитання до співрозмовника для з’ясування, що ж він насправді хотів сказати.
Серйозної шкоди спілкуванню завдає часте використання таких слів, як «завжди» чи «ніколи». Як по-різному звучать дві фрази: «Ви спізнилися на заняття» і «Ви завжди спізнюєтеся на заняття». Використання цих слів призводить до порушення логіки в спілкуванні.
Будь-які обіцянки чи заборони, що містять ці слова, можуть стати на перешкоді до контакту. Досить нагадати: «Ти ж мені обіцяв ніколи цього не робити!» чи засумніватися: «Ти не можеш про це пам’ятати завжди».
Перешкодою у спілкуванні може також стати прагнення співрозмовників приписати іншому певні думки й наміри: «Ти просто думаєш, що я...» чи «Ви спеціально спізнюєтеся, щоб подивитися, як я на це реагуватиму» тощо. Навіть якщо думки іншого будуть «прочитані» правильно, висловлення їх уголос зазвичай сприймається як прагнення принизити співрозмовника чи здійснити на нього тиск, що не сприяє розвиткові контакту.
Запобіганню конфлікту чи вирішенню будь-якої проблеми недостатньо сприяє бажання співрозмовників з’ясувати, хто правий, а хто винуватий, хто що сказав першим чи коли точно відбулася та чи інша подія. Цей шлях рідко приводить до позитивних результатів, оскільки в такій ситуації кожен із двох сперечальників хоче продемонструвати себе і при цьому не схильний ні в чому поступатится співрозмовнику. У результаті обстановка загострюється, а вирішення реальної проблеми відсувається на другий план.
Надзвичайно обережно й помірковано варто використовувати у спілкуванні і прямі накази. У житті мало ситуацій, коли одна людина має повне право віддавати які-небудь розпорядження іншій (найяскравішим прикладом може служити армійська дисципліна).
Прохання чи рекомендація, звернені до співрозмовника, ким би він не був — дитиною, підлеглим, пацієнтом, — викликають менший внутрішній опір, ніж наказ. Такі форми звертання, як: «Принеси!», «Помовч!», «Зроби негайно!», — тільки б’ють по самолюбству.
У процесі спілкування можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри, які мають соціальний чи психологічний характер.
На думку деяких психологів, поширення інформації проходить через «фільтр» довіри чи недовіри. Ці «фільтри» можуть діяти у такий спосіб, коли щира інформація може бути не прийнятою, а помилкова — прийнятою. Однак існують засоби, що послабляють дію «фільтрів». Сукупність таких засобів виконує роль супровідника інформації, створює сприятливе тло (наприклад, музичний, просторовий чи колірний супровід мовлення).
Причиною порушення взаємодії партнерів і передачі інформації аудиторії можуть виступати також значеннєві бар’єри спілкування — розбіжність змісту висловленої вимоги, прохання, наказу для партнерів у спілкуванні, що створюють перешкоду для їх взаєморозуміння та взаємодії. Тому необхідно враховувати склад аудиторії, щоб використовувати у своєму виступі судження, зрозумілі більшості слухачів.
Варто також пам’ятати, що люди в процесі спілкування не просто сприймають один одного, а формують щодо один одного певні відносини.
Галузь досліджень, пов’язана зі з’ясуванням механізмів утворення різних емоційних відносин до сприйманої людини, називається атракцією (що означає «залучення»). Атракцію розглядають як особливий вид соціальної установки на іншу людину. Установка особистості — неусвідомлюваний стан готовності, схильності до спілкування та діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша її потреба.
Упередженість, що являє собою сутність багатьох установок, є або результатом недостатньо обґрунтованих висновків з особистого досвіду, або результатом некритичного засвоєння стереотипів мислення.
Установки стосовно фактів громадського життя можуть бути позитивними і негативними. У структурі установки виокремлюють три складові підструктури: когнітивну — образ того, що людина готова пізнати і сприймати людину; емоційно-оцінну — комплекс симпатій і антипатій до об’єкта установки; поведінкову— готовність певним чином діяти відносно об’єкта установки. Тому формування позитивних установок є одним з основних завдань у спілкуванні.
Кожна людина несе в душі образ власного «Я». В одного індивіда це реальний образ (тобто індивід злагідно живе зі своїми помилками, розуміючи, що ніщо людське йому не чуже). В іншого він може бути далеким від справжнього стану справ. Уявлення про себе в таких індивідів є ідеальним, тобто вони бачать себе такими, якими й хотіли б бачити себе в реальному житті, чи такими, якими, на їх переконання, хочуть їх бачити люди, котрі їх оточують.
Серед нас є люди, яким важко визнати те, що вони зазнали фіаско у власних очах. Причому це зовсім не пов’язано з тим, чи схибили вони насправді чи просто надто суворі до себе. Ці люди висувають надто високі вимоги до себе як до особистості.
Що робити в такій ситуації? Можна впасти в неврастенію чи депресію, повторювати собі: «Як мені погано, я такий нещасний, самобичування поглинає всю мою енергію, це нестерпно, я не сплю, не їм. Ні, довго я так не витримаю, вихід один — лікарня».
Йдеться про певний захисний механізм: якщо я хворий, то соціальне оточення повинно поводитися зі мною, як з пацієнтом, тобто виявляти увагу й турботу. Знайти притулок у лікарні — це вихід у крайньому випадку. Адже тут ми не тільки розписуємося у власному безсиллі, а й виявляємо оточенню свою слабкість.
Тим самим наша значущість у соціальному плані девальвується. Тому більшість обирає іншу тактику в підтримці образу «ідеального я» і відносної самоповаги.
Поки інформація, що надходить ззовні, підтримує вже сформоване в людини уявлення про навколишній світ і про себе, людина живе в злагоді із самим собою. Збіг ідеального уявлення про себе з реальним визначає справжнє благополуччя людини. Але якщо намітилася розбіжність, то виникає внутрішнє напруження, що спонукає змінити або ідеальні, або реальні уявлення, або не сприймати інформацію, що призводить до дисбалансу уявлень. При цьому в процес втручається цензурна інстанція, яка здатна до створення захисних механізмів. Захист, що формується, виконує роль захисту свідомості від інформації, яка може зруйнувати цілеспрямоване мислення, побудоване відповідно до наявної моделі світу. Адже мета, що організує мислення й поведінку, визначається засвоєними цінностями, а відомості, що надходять, можуть вимагати серйозних коректив цих цінностей і навіть всієї ієрархії в цілому. Саме в цьому плані психологічний захист може розглядатися як система стабілізації особистості, що виявляється в усуненні чи зведенні до мінімуму негативних емоцій, почуття тривоги, які виникають у разі критичної неузгодженості картини світу з новою інформацією.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Загальна риса розглянутих видів захисту — їх неусвідомленість. Зовнішні прояви вторгнення захисних механізмів у нормальне психічне життя людини різноманітні і виявляються як у зміні самої поведінки, так і в її інтерпретації. Отримавши неприємну інформацію, людина може терміново знизити її значущість чи змінити рівень своїх домагань слідом за усвідомленням неможливості їх реалізації, чи виключити з розгляду факти, пов’язані з діями, які вона не хоче виконувати.
Уявлення людини про себе і навколишній світ впливає на формування системи цінностей. Поточна поведінка будується залежно від результатів співвіднесення нового факту з чинними орієнтирами. Отже, справжня система цінностей критеріїв впливає на сприйняття, запам’ятовування, судження, ухвалення рішення на всіх стадіях просування інформації від сенсорних входів до рухової чи розумової реакції на неї. На шляху взаємодії із зовнішнім світом втручається цензура. Вона розподіляє вплив на припустиме і неприпустиме, тобто суперечне виробленим переконанням.
У міру просування інформації, що травмує, від систем сприймаючих до керуючих реакціями людини вклинюються різні види психологічного захисту. Найбільш вивчені з них отримали спеціальні назви: заперечення, придушення, раціоналізація, витиснення, проекція, ідентифікація, відчуження, заміщення, сублімація, катарсис.
Заперечення — прагнення уникнути нової інформації, несумісної зі сформованими уявленнями про себе. Захист виявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, відхиленні її. Під час заперечення увага переорієнтовується таким чином, що людина стає особливо неуважною до тих сфер життя і граней подій, які багаті на неприємності, можуть її травмувати, тим самим вона відгороджується від них. Заперечення ніби усуває можливість неприємного переживання. Людина або відгороджується від нової інформації, або не помічає її, вважаючи, що її немає.
Під час заперечення не реєструється зміна фізіологічних показників, які звичайно супроводжують сприйняття інформації, що травмує, і можуть бути зафіксовані за інших видів захисту. У результаті захист за типом заперечення включається внаслідок попереднього сприйняття та грубої емоційної оцінки. Тоді інформація про подію цілком виключається з подальшої обробки. Можна провести деяку аналогію між механізмами заперечення та перемиканням, що переводить увагу так, що когось чи щось ми зовсім не бачимо і не чуємо.
Придушення — блокування неприємної, небажаної інформації або під час її просунення зі сприймаючої системи в пам’ять, або під час переведення з пам’яті у свідомість. Відповідна інформація забезпечується ніби спеціальними мітками, що ускладнює наступне довільне її згадування — блокує її, хоча інформація, маркірована таким чином, у пам’яті зберігається. Дійсно, показано, що для переведення інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову непотрібно усвідомленої концентрації уваги на цьому матеріалі — переведення може бути підсвідомим. Але для закріплення слідів довгострокової пам’яті їх необхідно в особливий спосіб маркірувати, емоційно забарвити. Тільки це забарвлення визначає довільне згадування. Зовні придушення може виглядати як наполегливе забування інформації, яка травмує, навичок.
Оскільки придушення впливає на інформацію, коли вона вже просунулася до систем пам’яті, то ця інформація встигає обрости фізіологічними компонентами. Вони зберігаються й виявляються і після придушення, тобто виключення зі спогадів чинника, який травмує .
У процесі психотерапії в момент усвідомлення причин конфлікту здійснюється повернення порушення з фізіологічної сфери в психічну. Тепер конфлікт піддається управлінню за допомогою розумової діяльності. Його можна послабити чи зовсім нейтралізувати, і тим самим досягти бажаного поліпшення самопочуття.
Раціоналізація. Як було влучно помічено, усякому людському вчинку є два пояснення: одне вигадане, інше щире. (У даному разі неправда взагалі справи не стосується.) Подібного роду неправда хоч і не завжди мирно співіснує з принципами моралі, однак душу свого носія роз’їдає не так сильно, як неправда, яку людина вигадує для себе і глибоко вірить у неї.
Значна частина раціоналізації в основі своїй саме раціональна, тобто аргументи, які ми шукаємо для виправдання свого вчинку, повинні мати внутрішню логіку, бути правдоподібними.
Саме тут і криється найбільший підводний камінь механізму самообману, який ми розбираємо.
Чим інтелектуальнішою є людина, тим більше «абсолютно логічних» доводів вона здатна винайти. Як би там не було, йдеться про підхід, який найчастіше зустрічається і час від часу використовуються кожним із нас.
Воістину безмежні можливості для сприятливих аргументів на нашу користь надають соціально значущі оцінки. Завжди можна знайти абсолютно обеззброюючі, з погляду моралі, аргументи, мотиви, причини, які виправдовують виконання чого-небудь такого, що ви хотіли б зробити, але взагалі могли б і не робити, і навпаки — невиконання того, що повинні були б, але не побажали здійснити. Це дуже простий шлях до того, як домогтися емоційної рівноваги, зберегти у своїх очах ідеальне уявлення про власне «Я».
Раціоналізація — психологічний захист, пов’язаний з усвідомленням і використанням у думках тільки тієї частини сприйнятої інформації, завдяки якій власна поведінка має вигляд добре контрольованої і не суперечить об’єктивним обставинам. При цьому частина ситуації, що травмує, видаляється зі свідомості, особливим чином перетворюється і після цього усвідомлюється в перетвореному вигляді. Захист здійснюється за допомогою побудови переконливих доводів для виправдання своїх соціально неприйнятних бажань і дій. Головна особливість раціоналізації полягає у спробі створити гармонію між бажаним і реальним станом постфактум і тим самим запобігти втраті самоповаги.
Предметом раціоналізації можуть бути мотиви, які людина вважає причинами своїх учинків. Наприклад, не бажаючи зізнатися собі, що зробила певні вчинки з егоїстичних мотивів, вона так «добре» все собі пояснює, що сама починає вірити в «чистоту власних помислів».
Раціоналізація — це завжди виправдувальне ставлення до своєї поведінки та своїх принципів.
Витиснення пов’язане з ухиленням від внутрішнього конфлікту шляхом активного вимикання зі свідомості справжнього неприйнятного мотиву. Витиснення забезпечується роботою цензури, яка відкидає неприйнятну інформацію, що потрапила у свідомість, при цьому виникає відчуття її забування.
Через витиснення деякі бажання не можуть бути задоволені,
і виникає конфлікт. Він провокує підвищення загальної емоційності, що у свою чергу спонукує використовувати ефективну логіку, пов’язану з вибором крайніх варіантів в оцінці дійсності.
Разом з тим з’являється тенденція до специфічних способів відхилення від труднощів: фантазування, проявів інфантильності. Витиснення здійснює захист більшою мірою від внутрішніх конфліктів, ніж від зовнішніх впливів, що травмують.
Витиснення може здійснюватися частково. Для розуміння цієї неповноти необхідно розрізняти власне мотив і ставлення до нього.
Таким чином, витиснення виявляється в помилках пригадування, оскільки перебіг думки змінюється через внутрішній протест, що виходить з чогось витиснутого чи тісно пов’язаного з ним за асоціацією.
Проекція — вид психологічного захисту, пов’язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних власних почуттів, бажань і прагнень на іншу особу. Проекція виявляється, коли, зіткнувшись з власним непорядним учинком, небажаною якістю, людина частково урізує інформацію про це, не допускаючи усвідомлення, що це її власний вчинок чи якість.
Допускаючи у свідомість інформацію про існування несприятливого факту, людина відносить його не до себе, а до іншої особи чи об’єкта, доповнюючи тим самим витиснуту частину інформації.
Термін «проекція» ввів Фрейд, розуміючи її як приписування іншим людям того, у чому людина не хоче собі зізнатися. Він розглядав проекцію як нормальний психологічний механізм — процес уподібнення оточуючих людей собі, своєму внутрішньому світові. Проекція дає можливість ставитися до внутрішніх проблема так, ніби вони відбувалися зовні. Тоді до них можна застосувати захист як до зовнішніх вад. З’являючись уже в ранньому дитинстві, проекція виступає як найбільш часта форма захисту у дорослих. Прояви її загальновідомі: низькоросла людина вважає свій ріст середнім, зла людина не вірить у доброту інших людей тощо.
Під час проекції інформація трансформується таким чином, що не сама людина вороже поводиться, є агресивною, жадібною, а інша особа — стосовно неї. Подібна рокіровка властивостей чітко виявляється і в спеціальних психологічних дослідженнях.
Ідентифікація — різновид проекції, пов’язаний з неусвідомлюваним ототожненням себе з іншою людиною, перенесенням на себе почуттів і якостей бажаних, але недоступних. Подібна обернена проекція ще в дитинстві допомагає індивіду формувати систему цінностей і все життя переборювати почуття власної неповноцінності, недоліки свого характеру, розвиваючи в собі небажані властивості й якості. Таким чином, ідентифікація — це процес, у якому людина запозичує думки, почуття чи дії в іншої людини, що виступає як модель.
Ідентифікація розвивається в дитячих рольових іграх — дочки-матусі, пожежники тощо, виступаючи одним із механізмів становлення самосвідомості.
Включаючи у свій внутрішній світ норми, цінності й настанови улюблених і шановних нею людей як свої власні, людина з цих елементів формує свій ідеал — внутрішнє уявлення, якою б вона хотіла стати. Ідеал постійно розвивається і доповнюється у різний спосіб залежно від віку.
Проекція та ідентифікація мають певні обмеження. Як виняткова зосередженість людини на собі, так і повне уподібнення іншому, ототожнення з його цінностями означають припинення розвитку власної індивідуальності.
Відчуження — психологічний захист, пов’язаний з ізоляцією, відокремленням усередині свідомості чинників, що травмують людину. При цьому неприйнятна інформація ніби капсулюється, тим самим блокується від доступу до інших зон свідомості: виникає двоплановість. У результаті зв’язок між подією, що травмує, та її емоційною оцінкою порушується. Для відчуження характерна втрата почуття емоційного зв’язку між неприйнятними подіями і власними переживаннями з їх приводу, хоча реальність цих подій усвідомлюється. Виникнення відчуження як здатності вийти за межі власного «Я» пов’язане зі зміною позиції в спільній діяльності. Обмежене відчуження має позитивний сенс — збагнення нового в його протиріччях. Воля людини також припускає здатність до самовідсторонення. Якщо людина не в силах увесь час терпіти самого себе, вона може від чого-небудь у собі відмовитися. Тоді виникає необхідна внутрішня дистанція між прийнятною і неприйнятною частинами «Я», що дозволяє зайняти відносно себе або якогось свого стану чи якості нову позицію.
Таким чином, відчуження розширює можливості людини, створюючи йому умови для осмислення своїх учинків.
Заміщення (перенесення) — психологічний захист, який здійснює перенесення дії чи емоцій з недоступного об’єкта на об’єкт доступний; тим самим зменшується напруга, створена незадоволеною потребою. Механізм заміщення організує такий зв’язок між двома видами діяльності, щоб те, що реалізується, хоча б частково, розв’язувало недосяжну проблему. Суть заміщення пов’язана з переорієнтацією реакції. Коли один шлях виявляється закритим, то щось, що чинить опір нашому бажанню, знаходить собі інший вихід. Однак здатність людини переорієнтувати власні вчинки з особисто неприпустимих на припустимі чи із соціально несхвалюваних на схвалювані обмежена. Обмеження визначається тим, що найбільше задоволення від дії, що заміщає бажане, виникає в людини тоді, коли мотиви обох дій розміщені на сусідніх чи близьких рівнях ієрархічно організованої системи її мотивів.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Заміщення більш ефективне, якщо з його допомогою вдалося хоча б частково досягти вихідної мети.
Втрата пам’яті. Ця гра нагадує попередню, але відрізняється більшою послідовністю. Після того, як я зроблю що-небудь, що суперечить моїм уявленням про моральність, і тому, яку я відчуваю потребу бачити себе, я просто забуду про свою провину.
Так само, як утрата пам’яті, можуть виявлятися часткові глухота й сліпота. Наприклад, ви не виконали яке-небудь завдання. Так ви й не могли його виконати, бо вас ніхто не просив про це. Вам зовсім нічого не відомо. Це якесь непорозуміння, начебто ви не були присутні, коли про це йшлося. Людина, якій засіло таке в голові, буде до запаморочення доводити всім, що вони помиляються. Мова не йде про ситуацію, коли людина бреше і прекрасно усвідомлює це.
Механізм «кислих грон». За баснею Езопа, як відомо, лисиця, захотівши поласувати виноградом, попрямувала у виноградник. Шукає кумонька, бігає туди-сюди, стрибає що є сил — та ба. Високо висять грона винограду, не дістати їх лисичці. Недоступні плоди, зрозуміла річ, принаджують до себе все сильніше, апетит у лисиці росте. І тоді просить вона ворону скинути їй трошечки грон. Ворона ж не дуже люб’язна, усі благання лисиці марні. Кума-лисиця ображається на ворону, яка не бажає їй допомогти. Словом, почуває себе лисиця кепсько. Як бути? Зрозуміло, з бідолашною може трапитися нервовий розлад через нездатність знайти те, чого їй так хочеться, через байдужість оточення і зіпсованість світу загалом. Вона може також просто сказати собі, що не можна володіти всім, що бачиш, начебто первісне її устремління було помилковим. Справа не в тому, що досягнення бажаного для неї неможливо, а в тому, що в цьому, власне, немає ніякого резону.
Компенсація. Нікому не дано володіти в житті всім. Тому цілком природно, що коли будь-кому з нас не вдається досягти бажаної мети чи результату, то ми намагаємося це відшкодувати.
Мова не йде про що-небудь негоже в особистому чи суспільному плані. Розуміючи, що в мене немає музичного слуху, отже, віртуоза з мене не вийде, я можу, наприклад, зайнятися малюванням, математикою, ще чим-небудь і домогтися успіху на іншому поприщі.
Крім того, можна наслідувати приклад Демосфена і боротися зі своїми недоліками доти, поки не досягнеш успіху, а то й слави.
Але відшкодування не завжди має позитивний характер. Скажімо, з боягуза може вийти тиран і диктатор, що винищує людей тисячами.
Іноді компенсація чи, точніше, надкомпенсація може накладатися на механізм витиснення.
«Де б я зараз був, якби мені не заважали!» (хто-небудь чи що-небудь). Коли не вдається досягти поставлених перед собою цілей, то «раціональним» обґрунтуванням власного неуспіху може бути пояснення, що перешкодили об’єктивні зовнішні чинники: людина чи група осіб, політичні сили тощо.
Даний механізм дуже небезпечний тим, що подібного роду пояснення як для їх носія, так і для оточення мають більш ніж правдоподібний вигляд.
Однак даний підхід показовий не тільки тим, що знижує почуття провини за допущений обман. Поборникам його часто вдається знайти в оточення співчуття, турботу, підтримку тощо. Тим сумніше буває прозріння.
«Солодкі лимони». По суті, даний механізм можна протиставити «кислим гронам». Завдяки цьому механізмові людина без страху сприймає невдачі, переконуючи себе в тому, що йдеться, власне кажучи, не про провал, а про успіх. Начебто невдача, що сталася, дозволила запобігти щонайменше кількох неминучих драматичних наслідків.
Але не варто змішувати подібне маніпулювання проблемами з умінням деяких індивідів у кожній поганій ситуації знаходити що-небудь гарне. Є тут одна істотна розбіжність.
Оптимістичний індивід цілком усвідомлює, що йому в чомусь не пощастило. Тільки замість того, щоб розкисати від жалості до себе чи виробляти самозахисні механізми, він знаходить позитивні сторони, спирається на них і з високо піднятою головою рухається далі.
Справа в тому, що життєві ситуації не є ні чорними, ні білими. У кожній з них присутнє й погане, й гарне (хоча й у різних співвідношеннях).
Розглянуті сценарії того, як власне «Я» грає саме із собою, звичайно не вичерпують усієї розмаїтості можливих варіантів. Той же, хто почне тепер стверджувати, що нічого подібного з ним не було й не буде, саме й покаже, наскільки погано він у собі розбирається.
Люди відрізняються один від одного лише тим, як часто і з яким ступенем активності вони віддаються подібним псевдорозвагам. Нарешті, пам’ятатимемо про те, що тут діє правило міри. Так само, як і щодо солі, аспірину чи алкоголю: у невеликих дозах це — приправа, ліки, задоволення; у великих — отрута.
Можна також згадати про такі специфічні феномени, як: сновидіння, сублімація, катарсис.
Сновидіння — це вид заміщення, коли відбувається переорієнтація — перенесення недоступної дії в інший план — з реального світу у світ сновидінь. Дії, що мають характер заміщення, розгортаються в сюжеті сновидіння і конструюються в процесі контакту людини зі своїм минулим. Пояснення особливостей цього типу захисту почнемо з низки прикладів. Так, особи з орієнтацією на соціальний успіх реалізують у сновидіннях досягнення бажаного стану. Люди, що довго хворіють, бачать сюжети видужання.
Чому дії, недоступні наяву, стають можливими уві сні? Імовірно, під час сну цензура послаблюється і з підсвідомості в тканину сновидіння пробиваються щирі бажання й мотиви, вплітаючи в сюжет відповідні образи. Важливо підкреслити, що реалізація в сновидіннях усвідомлюваних чи неусвідомлюваних бажань здійснює заміщення, тобто може приводити до нормалізації стану тоді, коли людина не спить.
Аналізуючи сновидіння, З. Фрейд поділив їх на три групи. До першої він відніс сновидіння, де витиснуті бажання з’являються в незамаскованому вигляді. Такі сни типові для дітей. У другу групу ввійшли такі, де витиснуті бажання виявляються у фабулі сновидіння, але в замаскованому вигляді. У третій об’єднані сновидіння з недостатнім маскуванням, коли дефіцит маскування виявляється у відчуттях страху, що може зберігатися і після пробудження.
Сублімація — психологічний захист, який здійснює переорієнтацію сексуального чи агресивного потенціалів людини, реалізація яких входить у конфлікт з особистісними соціальними нормами, у прийнятні форми творчої діяльності, які навіть заохочуються суспільством. У цьому плані сублімація — особлива форма захисту за типом заміщення, оскільки вона пов’язана з переорієнтацією. Однак тут заміщується не сам об’єкт (неприйнятний / прийнятний), а способи взаємодії з ним.
Сублімація — процес, який веде до переорієнтації з нижчих на вищі форми реагування, що сприяє розрядці енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Вона включає переміщення енергії від об’єкта інстинктивних потягів до об’єктів іншого роду, трансформацію емоцій, перетворення її в соціально прийнятні форми. На цьому шляху потяг змінює мету на далеку від тієї, котра дає сексуальне задоволення. Завдяки цим надзвичайно сильним збудженням, що мають первинне джерело в сексуальності, відкривається вихід цієї енергії в інші галузі, що приводить до значного підвищення психічної працездатності.
Відхилення енергії від колишніх об’єктів звільняє могутні сили для творчої діяльності. За допомогою сублімації З. Фрейд пояснював наукову діяльність, художню творчість. Для нього творчість — це спосіб зменшення напруги.
Катарсис — психологічний захист, пов’язаний зі зміною системи цінностей, спрямований на ослаблення впливу чинника, що травмує. Для цього іноді залучається певна зовнішня, глобальна система цінностей, порівняно з якою ситуація, що травмує людину, втрачає свою значущість. Зміни в системі цінностей людини можуть відбуватися тільки у разі значної емоційної напруги, розпалення пристрастей, якому сприяє посилення одних емоцій над іншими.
Встановлено, що близькі емоції, які одночасно мають місце, накладаються одна на одну, взаємно підсилюються.
Стан творчого натхнення для будь-якого художника є по суті катарсис, під час якого він очищається від внутрішніх конфліктів, піднімається над собою, над власними забобонами.
У катарсисі досягається такого розпалення емоційної напруги, яке межує з афектом, що воно несумісно з афектами від власних переживань, і останні ніби згорають у його вогні.
Виникає стан, коли в результаті сильної емоційної розрядки людина приходить до переоцінки власних базових цінностей.