Регулятивні образи людини й суспільства
Об'єктом соціальної психології є людина. І суб'єкт дослідження — теж людина. Роль цього факту у вивченні сфери міжособистісного спілкування, сприйняття людини людиною й іншими областями соціальної психології важко переоцінити. Інтуїтивно можна припустити, що людина як об'єкт дослідження має свою специфіку в порівнянні з іншими об'єктами.
У будь-якому дослідженні людина керується якоюсь первинною робочою схемою досліджуваного об'єкта, її апріорною моделлю. І якщо навіть моделі нелюдського миру, як показує історія науки, зазнають впливу від уявлень моделі миру людей, до уявлення про його закони суцільно «виткані» з постулатів. У цьому важлива особливість соціального дослідження. Спроби нейтралізувати її шляхом зрівняння людини з іншими (фізичними, біологічними й т.п.) об'єктами ведуть до стерилізації соціального дослідження, логічно завершуються уявленням про людину. І навпроти, усвідомлене гуманізм, зацікавленість у людині і його проблемах завжди просували вченого вперед до істинно наукового знання.
Від відношення до людини завжди залежала й, видимо, буде залежати центральна модель соціального дослідження — модель родової людини. Фактично всю історію соціальної думки можна представити через зміну його моделей, що завжди означала, що в суспільстві відбулися або відбуваються кардинальні зміни. Проповідуючи тотожність людини як об'єкта дослідження з усім іншим миром, наука ставить себе в залежність від обмежених, часткових моделей, які односторонньо відбивають сутність людини. Кожна із цих моделей будується як відповідь на питання, перелік яких приводиться в книзі Дойча й Краусса, при класифікації основних теоретичних напрямків у соціальній психології. До цих питань ставляться, як вони вважають, що випливають:
1. Чи є люди просто розумними тваринами або ж соціальна взаємодія, постійна необхідність співробітничати один з одним формують у них особливі, не властиві тваринам психічні властивості?
2. Чи визначається поводження людини езоповими мотивами або ж інтереси інших людей можуть бути для нього настільки ж важливими й близькими, як і особисті?
3. Чи є поводження людини переважно ірраціональним і, що закріплюється під впливом випадкових покарань і заохочень або ж людина усвідомлює й організує своє поводження на основі досвіду?
4. Чи визначене поводження людини біологічно або ж форма й зміст його вчинків детерминуються головним чином соціальними умовами?
5. Чи є поводження дорослого в основному наслідком пережитого в дитинстві або ж людина розвивається й змінюється під впливом навколишнього середовища протягом всього життя?
Макдевид і Херери, класифікуючи соціальну психологію по напрямках, доповнюють однотипний перелік питанням про роль несвідомого.
Відповіді на подібні питання в основному й становлять «теоретичний базис» американської соціальної психології, що, очевидно, неминуче для науки, що відмовляється від розробки своїх філолофсько-методологічних проблем.
Все це, однак, не перешкоджає тому, щоб часткові моделі людини виконували свою регулятивну функцію. Останнє добре доведено І. Ізраелом, що продемонстрував, що в основі більшої частини соціально-психологічного знання лежать так звані спекулятивні судження щодо природи явища, які мають статус лише вихідного положення. Він показав також, що вибір подібних суджень відбувається під впливом ціннісних нормативних суджень, які й визначають тип і зміст конкретних теорій. У свою чергу, ці останні визначають стратегію й процедуру дослідження.
Головне утруднення сучасної соціальної психології США складається саме в тім, як відповісти на неминучий для соціальної науки сугубо філософське питання, заданий ще Кантом: «Що є людина?», і в той же час стати очищеної від філософських спекуляцій, щоб бути приліченої до «позитивних наук». Один з найпоширеніших способів рятування від філософських проблем складається у свідомому дробленні знань про людину по областях досліджень. Це одна із причин збільшення «міні-теорій», які навряд чи можуть бути коли-небудь об'єднані в загальну систему при відсутності єдиної світоглядної бази — моделі людини.
Прихильники дроблення знання про людину вважають, що воно викликано нібито науковою спеціалізацією й необхідністю квантифікації знання (один з постулатів позитивізму). Однак чи можлива й у цьому випадку «чиста» квантифікація в соціальній психології? Один з найбільших фахівців в області методології соціально-психологічного дослідження Д. Кемпбелл відповідає на це питання негативно: «Реєстрація реакцій і кодування відповідей стають доступними для квантифікації тільки як кінцевий продукт якісного судження».
Крім того, адже й саме прагнення до квантифікації є результат проведення філософського принципу, відповідно до якого в людині як об'єкті дослідження немає нічого, що відрізняє його від іншого миру. Про те, що за цим коштує особлива ідеологічна (отже, теж філософська) позиція: через дегуманізацію до соціальної інженерії, — розмова особлива.
Іншими словами, «факти» про людину й суспільство можуть бути переведені в цифри тільки шляхом інтерпретації, а вибір способу інтерпретації залежить у свою чергу від того, як людина розуміє себе й навколишнє його середовище й, відповідно, від його допущень філософського характеру, незалежно від того, усвідомлює він їх чи ні. Таким чином, і фрагментарність знання не гарантує рятування від філософських проблем при аналізі будь-якого соціально-психологічного об'єкта, нехай навіть часткового й обмеженого.
Філософія неминуче проникає в соціальну психологію ще одним шляхом — через філософські й світоглядні посилки тих галузей соціального знання, з яких вона виростає: психології й соціології. Приймаючи психоаналітичну або біхевіориську модель людини, соціальний психолог — хоче він цього чи ні — приймає разом з нею специфіку бачення людини, що відповідає спосіб інтерпретації. Як образно говорить Р. Ромметвейт, «утішатися із плодів пізнання з якого-небудь психологічного дерева — це значить прийняти схему категоризації, характерну для даної конкретної теорії».
Далі, для соціальної психології значення й обов'язковість філософського рівня визначаються також тим, що в основі її побудов завжди втримується друга, не менш важлива регулятивна модель — модель суспільства, соціального середовища людини. Оскільки соціальна психологія не може виробити сама цю модель, вона змушена запозичити неї із соціології, що, як відомо, виросла із соціальної філософії. Крім того, модель суспільства проникає в соціальну психологію у вигляді ідеологічних зразків, що панують у даному суспільстві, тобто вигідних правлячому класу уявлень про суспільство й закономірності його функціонування.
На американську соціальну психологію колосальний вплив зробив структурний функціоналізм із його акцентом на збереження статус-кво суспільства, підходом до людини, як маніпулятор. Зі структурного функціоналізму в американську соціальну психологію прийшла модель суспільства як структури, що складає з культури, системи соціальних інститутів і малих груп. Вона, як відомо, повністю ігнорує класовий розподіл суспільства, класові протиріччя, приховуючи їх під нейтральним і максимально широким уявленням про суспільство як взаємодії індивідів і малих груп. Ця ж модель визначає «заборонні для дослідження зони», у першу чергу класові конфлікти, аналіз відносин власності, підмінюючи їхніми абстрактними відносинами лідерства й підпорядкування, позбавленими конкретного змісту «процесами соціального впливу», «комунікативними мережами» і т.п.
У моделі суспільства явно або імпліцитно втримується модель взаємодії індивіда й суспільства. Ця остання має особливе значення для соціальної психології, оскільки від того, який вона представляється, залежить кут зору при аналізі таких кардинальних для соціальної психології проблем, як: відношення соціального і психічного, суспільного й індивідуального, процес соціалізації, роль індивіда в соціальному процесі й т.п. Ці проблеми виникли в самих джерел соціальної психології в далекій давнині. І вже в античній філософії вони вирішувалися по-різному.
У сучасній соціальній психології модель взаємодії індивіда й суспільства також має велике значення. Конфліктна модель психоаналізу, людина як пасивний об'єкт у формуючої моделі біхевіоризму, що знайшла своє крайнє вираження в ідеях Б. Скиннера, модель суспільства як театру, а людини — як актора, що грає роль по сценарії, написаному для нього кимсь, у соціологічних теоріях Дж. Г. Мида, Р. Мертона, И. Гоффмана — все це варіанти моделі взаємодії індивіда із суспільством. І тут так само, як і при конструюванні моделі людини, соціальна психологія має потребу в наукових обґрунтуваннях. Це означає, що для побудови загальної соціальнопсихологічної теорії необхідна загальсоціологічна теорія.
Як відомо, американська соціальна наука такої теорії не має. У підсумку під час відсутності універсальних постулатів на верхньому поверсі теоретичної піраміди в американській соціальній психології замість наукових моделей людини, суспільства і їхні взаємодії «працює» деяка кількість моделей, повністю або частково запозичених в основному з ідеологічних і соціально-філософських поглядів, суміжних галузей науки (біології, загальній психології й соціології), нарешті, суджень здорового глузду.
Кожна з моделей як би спеціалізується на тім або іншому з аспектів сутності людини, збільшує ту або іншу сторону його життєдіяльності, представляючи її у відриві від інших аспектів. При цьому в жодній із цих моделей не схоплюється головне — роль змістовних соціальних відносин.
Важливо відзначити, що в різні періоди розвитку соціальної психології США авторитет і популярність тієї або іншої моделі були різні. Кожна з них на певному етапі вичерпувала свої можливості, модернізувалася або поступалася місцем іншої. Тому можна затверджувати, що, досліджуючи еволюцію моделі, ми фактично досліджуємо еволюцію якихось теоретичних інваріантів (конструкцій) в американській соціальній психології. Цей прийом представляється плідним ще й тому, що традиційний аналіз «по напрямках» не дозволяє чітко виявити загальну лінію
На першому етапі розвитку американської соціальної психології домінувала модель людини, що сформувалася під впливом класичного біхевіоризму. Її основним недоліком був «антименталізм», відмова досліджувати внутрішні психічні процеси. Відносини з іншими людьми трактувалися на основі гедоністичного принципу найбільшої особистої вигоди.
Біхевіориська модель поступилася місцем когнітивної моделі, що ставить у центр уваги саме те, що відкидалося біхевіоризмом: свідомість як систему знань (пізнавальних схем, уявлень). Недоліком цієї моделі з'явилася її «мотиваційна стерильність», ігнорування внутрішніх спонукань, інтересів, бажань людини.
Ця слаборозвинена сторона біхевіориської і когнітивної моделей паралельно розроблялася в соціальній психології психоаналітиками, а також К. Левиним і його послідовниками. Очевидне достоїнство теорій поля полягає в тім, що джерело мотивації не замикається межами психіки індивіда, а вбачається у взаємодії з навколишнім середовищем, у тому числі з іншими людьми.
Цей аспект сутності людини як соціальної істоти домінує в моделі рольової людини, основи якої були розроблені більше 40 років тому Мидом. Вона переживає в цей час період бурхливого відродження в різних теоріях і плинах символічного, що завойовує все більший авторитет.
Маючи на увазі сказане вище, перейдемо до короткої характеристики основних діючих в американській соціальній психології моделей.
«Людина механічна, реагуюча (reacting)». Основна модель біхевіоризму.
Перенесена із психології з відповідним концептуальним апаратом, куди входять такі поняття, як: стимул, реакція, підкріплення, драйв, зменшення (редукція) драйву й т, п. Індивід трактується як біологічний організм, що реагує рефлекторно на зовнішні подразники. Має здатність до научання, адаптується до умов навколишнього середовища за законом ефекту «задоволення запам’ятовує, біль стирає». Може імітувати інших людей, асимілюючи тим самим їхній досвід, його психічна енергія являє собою функцію від зменшення драйву або функціонального підкріплення, спрямованість енергії пояснюється звичками. Пластичний, формується суспільством, що створює зовнішні умови, що діють як сигнали й підкріплення поводження. Може вступати у взаємодію з іншими людьми (організмами). Його поводження при цьому представляє «функцію від винагороди, тип і обсяг людського поводження залежать від типу й обсягу винагороди й покарання, що воно доставляє». Соціальне поводження — це «обмін щонайменше між двома людьми діяльністю відчутної або невловимої, вартої більш-менш дорого, прибуткової або програшної».--PAGE_BREAK--
У наведеному описі немає ні єдиного привнесеного авторського слова, воно складено з основних постулатів психологічних і соціально-психологічних теорій. Разом з тим воно виглядає буквально карикатурою на людину навіть із погляду здорового глузду, не говорячи вже про гуманістичні традиції філософської думки. До цієї моделі з більшою підставою можна віднести слова досить авторитетного фахівця, редактори багатотомного видання «Психологія: дослідження науки» 3. Коха: «Сучасна психологія створила образ людини, що настільки ж спрощений, як і принизливий».
Разом з тим у соціальній психології, як науці про взаємодію, взаємини, взаємовплив людей не менший вплив зробила ідеологічна модель — «гедоністичної, економічної людини», побудована Бентамом, що задовго до Торндайка був переконаний у тім, що «нашими суверенними панами є біль і задоволення». На відміну від Торндайка він назвав свій закон принципом корисності, намагаючись представити опис поводження людини в буржуазному суспільстві, заснованому на принципах торгівлі всім і вся, як вічну систему закономірностей поводження людини. Найбільш відомі сучасні «теорії обміну» (Хоманс, Тибо й Келлі) побудовані відповідно до того ж принципу: «закони торгівлі — це закони природи, а виходить, закони Бога» (Берк). Зокрема, для Хоманса «елементарні соціальне поводження» є особистий контакт між двома індивідами, у якому винагорода або програш визначають їхнє поводження.
Ми не бачимо змісту в тім, щоб зупинятися на кожному з п'яти постулатів, запропонованих Хомансом як основу для пояснення емпіричних даних багатьох соціально-психологічних досліджень, оскільки досить розглянути лише те, що вважається основним досягненням Хоманса, а саме, так зване «правило розподіленої справедливості». Воно виводиться з п'ятого постулату, що говорить: «… чим менш вигідно для людини реалізується правило розподіленої справедливості, тим імовірніше він буде проявляти ознаки емоційного поводження, що ми називаємо гнівом». Саме правило говорить: людина, що вступає у відносини обміну з іншою людиною, буде очікувати, що доходи кожного з них будуть пропорційні витратам — чим більше доходи, тим більше витрати.
Коментарі тут зайві, настільки ясно видна екстраполяція капіталістичних відносин, що панують у суспільстві. Досить показово також, що коментатори цієї теорії Дойч і Краус зовсім не зауважують цього й, більше того, уважають, що висловлені Хомансом постулати, у тому числі й правила «розподіленої справедливості», пояснюють багато аспектів соціального поводження. Вони вважають цілком природний і нормальним ринковий підхід до відносин між двома людьми, що видно з наступного висловлення: «Розглядаючи будь-який акт, цілком релевантне думати про його вартість для ініціатора й винагороді або доході для споживача. Наприклад, якщо А. просить У надати йому допомогу, те цей акт коштує А певна кількість одиниць (у зв'язку з визнанням власної неповноцінності або невміння), і той же акт винагороджує В деякою кількістю одиниць (визнанням його переваги); якщо В робить А якусь допомогу, те це буде щось коштувати В (плюс його витрати у зв'язку з тим, що він відкладає свої власні справи, допомагаючи А) і винагороджує А, якому він допомагає певною кількістю одиниць».
Так відбулося своєрідне злиття двох, у сутності тотожних моделей: механічної людини з його прагненням до задоволення й втечею від болю й гедоністичного (а фактично економічного) з його прагненням виграти, а не програти на ринку «людських відносин». Обидві моделі знаходять друг у другу взаємну підтримку й стимулюються конкретним соціально-економічним контекстом.
Їхнє сполучення лежить в основі моделі взаємодії індивіда й суспільства, яку можна було б назвати моделлю «пластичної людини». Відповідно до цієї моделі, найбільше яскраво представленої ідеями Б. Скиннера, людина є повністю продукт зовнішніх обставин, впливу суспільства, результат впливу заохочень за соціально схвалювані реакції й покарань за несхвалювані. Звідси треба висновок: цілеспрямовано використовуючи систему заохочень і покарань, можна (і потрібно) формувати людини по вибраній моделі. Саме ж суспільство зміниться як результат формування особистостей потрібного типу. Іншими словами, починаючи із правильної в загальному (хоча й однобічної) посилки про те, що особистість формується суспільством (вірніше було б сказати — у суспільстві), Скиннер і прихильники «соціальної технології» по досить своєрідній, але цілком зрозумілій логіці містять, що причина недосконалості суспільства — недосконалість тридцятилітніх його індивідів. Саме цей ідеологічний поворот і пояснює штучно підтримує популярність серед широкої публіки в США ідей Скиннера по перетворенню суспільства. По цій же причині біхевіоризм займає провідні позиції в різних теоріях соціалізації й соціального контролю.
Разом з тим не можна не визнати, що Б. Скиннер — це лише одне крайнє, найбільш консервативне крило біхевіоризму. Не випадково Мак Девид і Херери, оцінюючи статус біхевіоризму в 1968 р. словами «значення росте», в 1974 р. заявляють про те, що біхевіоризм «втрачає свою особу».
Дійсно, біхевіоризм в цей час являє собою досить строкату картину. У теоретичному плані можна виділити принаймні три основних напрямки: конвенціональний (або звичайний) біхевіоризм (Халл, Міллер і Доллард, Маурер, Берлайн, Харлоу), радикальний, що представляється Скиннером і його послідовниками, і, нарешті, що висувається зараз на перше місце соціальний біхевіоризм, що представляють А. Бандура й А. Стаатс.
Як відомо, біхевіоризм у цілому розвивався по шляху усе більше вторгнення в схему «стимул-реакція» різних проміжних змінних, і в цей час лише радикальні біхевіористи захищають свою цитадель від настань «менталізму». Однак найбільший крок уперед (або, скоріше, назад від догми) зробили соціальні біхевіористи, які успішно конкурують із представниками психології (А. Маслоу). Працюючи в основному з людьми, а не із тваринами, найчастіше в умовах реального життя, а не тільки в стерильній обстановці лабораторного експерименту, вони не могли не виявити вад у твердій і однобічній формулі «стимул — реакція». Установивши істину, що людина — не тільки продукт зовнішніх обставин, але й активний їхній творець, вони змінили парадигму однобічного впливу «середовище — індивід» на двосторонню «середовище» — =«індивід».
До цього висновку соціальних біхевіористів привели факти, що свідчать про провідну роль у поводженні людини таких факторів, як оцінка можливих наслідків своїх дій, у тому числі й досить віддалених; самооцінка — можлива оцінка іншими; когнітивні процеси — коротше, вся та «менталістика», що і понині відкине радикальний біхевіоризм. Саме із цієї причини соціальні біхевіористи виявилися найбільш підготовленими до «психологічного» буму, характерному для США 70-х років, до того, щоб виконати роль «прикладного гуманізму». У цей час вони лідирують у бурхливо, що розвивається області, методів самоконтролю, саморегуляції й самопрограмування. При цьому прокламуються такі завдання: «Зробити людину вільною, інженером своєї долі, ученим для себе, треба уміти протистояти тиску зовнішніх обставин». Стаття А. Бандури «Теорія поводження й моделі людини» — досить яскраве свідчення еволюції біхевіоризму й того як, звертаючись до практичних потреб людини, психологія змушена ставити вічні, філософські проблеми, які вона раніше повідомляла псевдо проблемами. «Міркування про природу людини неминуче ставлять фундаментальні питання про детермінізм і людську волю», — визнає А. Бандура.
Його стаття також свідчить про те, як зміна регулятивної моделі людини веде до істотної зміни методологічних основ всієї орієнтації. У той же час не можна не помітити, що, озброюючи людини методами саморегуляції й самопрограмування, соціальні біхевіористи, за рідкісним винятком, припускають, що цей процес повинен відбуватися в умовах того ж суспільства, без зміни його основ. Незважаючи на критику ідей Скиннера й у цілому великий крок уперед, незважаючи на весь їхній гуманістичний пафос, вони також виходять із того, що зміна суспільства повинне починатися зі зміни особистості. На ділі «самопрограмування» людини без зміни програми суспільства рано або пізно обертається ще більш ефективним припасуванням особистості до діючих соціальних інститутів, хоча суб'єктивно (і ілюзорно) може усвідомлюватися як результат самостійного вибору. По суті ж це ще одна, але найбільш витончена й замаскована форма маніпуляції. Властиво, у цьому й складається глибокий задум зміни парадигми біхевіоризму.
Підводячи деякі підсумки розвитку моделей людини, суспільства і їхні взаємодії, можна, видимо, відзначити як загальне явище «повернення» у соціальну психологію людини й людського. За останні два десятиліття особливо помітно, як поступово об'єкт досліджень буквально нав'язує в соціальній психології свою логіку, позбавляючи біхевіоризм однієї опори за інший, ставлячи перед неминучістю вибору: внести в модель механічної людини вигнаний раніше «менталізм», здатність до оперування символами, організації поводження за допомогою знаків (Л.С. Виготський), пізнавальні процеси — або поступитися місцем іншої концепції, здатної інтегрувати всі ці властивості. Варіант такої моделі й був запропонований так званою когнітивною орієнтацією, що при поясненні поводження «наголошує на центральні процеси (наприклад, атитюди, ідеї, очікування)». Вся орієнтація виникла саме як антитеза необіхевіоризму й протистоїть йому, як пише Д. Озюбель, по наступних пунктах: «Біхевіоризм має справа із класичним, механічним, інструментальним і дискримінаційним научанням, у той час як когнітивну теорію більше цікавить утворення понять, мислення й придбання знання.
Література
1.Ломов Б.Ф., Носуленко В.Н. Вербальне кодування в пізнавальних процесах. — К., 1996.
2.Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. — К., 1999.
3.Буєва Л. П. Людина: діяльність і спілкування. — К., 2002
4.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. — К., 2004
5. Ионин Л. Г. Понимающая социология. — М., Наука, 1979.