Зміст
Вступ
1. Психоаналітична теоріяЗ.Фрейда
2. Психічний розвиток якрозвиток особи по Еріксону
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Психологічне пізнання настільки ж древня, як сама людина. Він не міг биіснувати, не орієнтуючись в мотивах поведінки і властивостях характеру своїхближніх.
Останнім часом зростає інтерес до питань людської поведінки і пошуківсенсу людського існування. Керівники вивчають, як працювати з підлеглими,батьки відвідують курси по вихованню дітей, дружини вчаться спілкуватися один зодним і “грамотно сваритися“, викладачі вивчають як допомогти впоратися земоційним хвилюванням і відчуттям розгубленості своїм студентам і що вчитьсяінших учбових закладів.
Разом з інтересом до матеріального добробуту і до бізнесу багато людейпрагнуть допомогти собі і зрозуміти, що означає бути людиною. Прагнутьрозібратися в своїй поведінці, розвинути віру в себе, свої сили. Усвідомитинеусвідомлені сторони особи, зосередитися, перш за все на тому, що відбуваєтьсяз ними в даний час.
Коли психологи звертаються до вивчення особи, що, мабуть, перше, з чимвони стикаються, це різноманіття властивостей і їх проявів в її поведінці.Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали,ціннісні орієнтації, вольові, емоційні і інтелектуальні особливості,співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато що інше — осьдалеко неповний перелік характеристик, з якими доводиться мати справу, якщо минамагаємося намалювати психологічний портрет особи.
Володіючи різноманіттям властивостей, особа в той же час є єдиною цілою.Звідси витікають два взаємозв'язані завдання: по-перше, зрозуміти всю безлічвластивостей особи як систему, виділивши в ній те, що прийнято називатисистемним чинником (або властивістю), і, по-друге, розкрити об'єктивні підставицієї системи.
1. Психоаналітичнатеорія З.Фрейда
Одній з ведучих ідейних, теоретичних і методологічних основ західноїпсихології і соціології класичного періоду, і особливо її психологічногонапряму, став комплекс доктрин З. Фрейда, що надали значну дію на всю соціальнудумку.
Найбільш істотна частина психоаналітичної соціології Фрейда — вчення пролюдину, що є сукупністю різнопорядкових концепцій про природу і єство людини,його психіку, формування, розвиток і структуру особи, причини і механізмидіяльності і поведінки людини в різних соціальних общинах.
По думці Фрейда, початком і основою психічного життя людини є різніінстинкти, потяги і бажання, спочатку властиві людське організму.
Недооцінюючи свідомість і соціальне оточення в процесі формування і буттялюдини, Фрейд стверджував, що провідну роль в організації життєдіяльностілюдини грають різного роду біологічні механізми. Зокрема, він вважав, що вкожній людині від народження закладені потяги інцеста (кровозмішення),канібалізму і спрага вбивства, які роблять великий вплив на всю психічнудіяльність людини і його поведінку. Фрейд наполягав на тому, що духовнийрозвиток індивідуума коротко повторивши т хід розвитку людства внаслідок того,що в своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддаленихпредків.
По Фрейду, особливо важливу роль у формуванні людини в його життя граютьдва загальні космічні інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя,інстинкт самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинктдеструкції).
Представляючи людську життєдіяльність як результат боротьби двох вічнихсил Ероса і Танатоса, Фрейд вважав, що ці інстинкти є основними двигунамипрогресу. Єдність і боротьба Ероса і Танатоса не лише обуславливают кінцівкабуття індивіда, але і вельми істотно визначають діяльність різних соціальнихгруп, народів і держав.
Згідно концепції Фрейда, носієм статевого інстинкту є загальна психічнаенергія, що має сексуальне забарвлення (лібідо), яке інколи трактувалося ним якенергія сексуального потягу або статевий голод.
Концепції лібідо належить вельми важлива роль. В той же час, Фрейд незумів виробити однозначного трактування лібідо і залежно від тих або іншихповоротів теоретичних досліджень тлумачив лібідо то в одному, то в іншомусенсі.
У одних випадках він говорив про лібідо як про змінну кількісно силі ізаявляв, що це лібідо ми відрізняємо від енергії, яку слід покласти взагалі воснову душевних процесів. У інших стверджував, що лібідо в якнайглибшій основісвоїй і в кінцевому результаті складає лише продукт диференціації енергії, щодіє взагалі в психіці.
Несвідомі (в першу чергу сексуальні) прагнення особи утворюють їїпотенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. Черезнеможливість задоволення інстинктивних потреб в їх природно-природній формііз-за соціальних нормативних обмежень чоловік вимушений постійно шукатикомпроміс між глибинним потягом і суспільно прийнятною формою його реалізації.Модель особи, створена Фрейдом, є трирівневою освітою: нижчий шар (Воно, абоІд), представлений несвідомими імпульсами і “родовими спогадами”, середній шар(Я, або Його) і верхній шар (Понад-я, або Супер-його) — норми суспільства,сприйняті людиною. Найбільш жорсткі, агресивні і войовничі шари — Воно іПонад-я. Вони з обох боків атакують психіку людини, породжує невротичного типаповедінки. Оскільки у міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-його)неминуче збільшується, стає масивнішим і важчим, то і вся людська історіярозглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.
Жоден напрям не придбав настільки популярності за межами психології, якфрейдизм. Це пояснюється впливом його ідей в країнах Заходу на мистецтво,літературу, медицину, антропологію і інші області науки, пов'язані з людиною.
Фрейд виступав проти традиційної психології з її інтроспективним аналізомсвідомості. Основною проблемою психоаналізу була проблема мотивації. Подібно дотого як образ і дія суть реалії, що виконують життєві функції в системістосунків індивіда і світу, а не усередині замкнутого в самому собірефлектуючої свідомості, однією з головних психологічних реалій є мотив.
Спочатку Фрейд представив психічне життя, що складається з трьох рівнів:несвідомого, передсвідомого і свідомого. Джерелом інстинктивного заряду, щододає мотиваційну силу людській поведінці (як у його моторних, так і врозумових формах) є несвідоме. “Воно“ насичене сексуальною енергією (Фрейдпозначив її терміном “лібідо“). Ця сфера закрита від свідомості через заборони,що накладаються суспільством.
У 20-х роках в психологічних переконаннях Фрейда сталися деякі зміни наструктуру людської особи. Надалі в роботах “По той бік задоволення“ (1920 р.) і“Я і Воно“ (1923 р.) він пропонує іншу модель що зробила істотний вплив напсихологічні вчення про особу.
Поняття несвідомого ми, таким чином, вивчаємо з вчення про витіснення.Витиснене ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, проте, що єдва види: латентне, але здатне стати свідомим. Наше знайомство з психічноюдинамікою не може зробити вплив на номенклатуру і опис. Латентне несвідоме,лише в остаточному, але не в динамічному сенсі, називається нами передсвідомим:термін “несвідоме“, “передсвідоме“, “свідоме“ сенс якого вже лише чистоописовий. Передсвідоме передбачається майже вартим набагато ближче до свідомого,чим несвідомому, а оскільки несвідоме ми назвали психічним, ми тим більшеназвемо, оскільки латентне передсвідоме.
Таким чином, ми з великим задоволенням можемо обходитися нашими трьоматермінами (свідоме, несвідоме, передсвідоме), якщо лише не станемо випускати зуваги, що в описовому сенсі існують два види, несвідомі, в динамічному ж лишеодин. В деяких випадках, коли виклад переслідує особливі цілі, цією відмінністюможна нехтувати, в інших же випадках воно, звичайно, абсолютно необхідне.
Раніше я вже говорив, що дійсна відмінність між несвідомим іпередсвідомим полягає в тому, що перше за допомогою матеріалу того, щозалишається невідомим (непізнаним) в той час, як друге зв'язується зпредставленнями слів.
Тут вперше зроблена спроба дати для системи такі ознаки, які істотновідмінні від ознаки відношення їх до свідомості. Відчуття і відчуття такожстають однозначними лише завдяки зіткненню з системою, якщо ж дорога до неїперегороджена, вона не здійснюється у вигляді стосунків.
Скорочено, але не зовсім правильно ми говоримо тоді про несвідомівідчуття, дотримуючись біля несвідомими виставами, хоча ця аналогія і не доситьвиправдана. Різниця між свідомим і передсвідомим для відчуттів не має сенсу,оскільки передсвідоме тут виключається, відчуття або свідомі, або несвідомі.
Навіть у тому випадку, коли відчуття зв'язуються з представленнями слів,їх усвідомлення не обумовлене останніми: вони стають свідомими безпосередньо.Роз'яснити взаємини зовнішніх і внутрішніх сприйнять і поверхневої системи, миможемо приступити до побудови нашого уявлення про “Я“.
Ми бачимо його витікаючим з системи сприйняття несвідомого, або зі свогоцентру — ядра, і що в першу чергу охоплює передсвідоме, яке стикається ізслідами спогадів.
І як ми вже бачили “Я“ теж буває несвідомим. Є припущення, що мета було бдуже доцільно досліджувати за пропозицією даного автора, який з особистихміркувань марно прагне побачити, що нічого спільного з високою наукою не має.
Всі ми випробовували такі враження, хоч би вони не опановували нас настільки,аби виключити все інше. Фрейд передбачив, що системи несвідомого що перебуваютьна початку передсвідомого іменованого своїм “Я“, а останні області психічного вяких це єство проникає і які є несвідомими, позначити за прикладом Гроддена,словом “Ним“.
Згідно запропонованої теорії індивідуум представляється нам якнеоднозначне “Воно“, на поверхні якого покоїться “Я“, що виникає з системинесвідомого як ядра. За бажання дати графічне зображення можна додати, що “Я“не цілком охоплює “Воно“, а накриває його лише постільки, поскільки системанесвідомого утворює його поверхню, тобто розташовано по відношенню до нього,приблизно так, як зародковий диск розташований в яйці. “Я“ і “Воно“ нерозділені рівним кордоном, і з останнім “Я“ зливаються внизу. Проте витисненетакож зливається з “Воно“. Витиснене завдяки опорам витіснення різковідособлено лише від “Я“, за допомогою “Воно“ йому відкривається можливістьз'єднатися з “Я“. Отже, що майже всі розмежування, які ми прагнули описати напідставі даних патології, відносяться лише до єдино відомим нам поверхневимшарам душевного апарату. Для зображення цих стосунків представлений малюнок,контури якого служать лише для наочності і не претендують на яке аботлумачення.
Слід додати, що “Я“ має “Слуховий канал” лише на одній стороні. Віннадітий на нього як би набакир.
Неважко переконатися в тому, що “Я“ є лише ізменність під прямим впливом зовнішнього часу і світу і за посередництванесвідомого і свідомого частині шару. “Я“ прагне також сприяти впливузовнішнього світу на “Воно“ і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагнезамінити принципи задоволення, які неподільно володарюють в “Воно“, принципамреальності. Сприйняття має для “Я“ таке ж значення як потяг для “Воно“. “Я“втілює те, що можна назвати розумом і розсудливістю. У протилежність до “Воно“,що містить пристрасті. Все це відповідає суспільним і загальносовісним іпопулярним розмежуванням, проте може вважатися вірним для деякого середнього — або у випадки правильного випадку. Велике функціональне значення “Я“виражається в тому, що в нормальних умовах йому надається влада над спонукою доруху. По відношенню до “Воно“ “Я“ подібно до вершника, який повинен приборкатиперевершуючу силу коня, з тією лише різницею, що вершник намагається зробити цевласними силами, “Я“ ж силами взаємними. Це порівняння може бути продовжене. Довершника, якщо він не хоче розлучитися з конем, часто залишається вести їїтуди, куди їй хочеться, так і “Я“ перетворює звичайну волю “Воно“ в дію, нібитоце було його власною волею.
Якби “Я“ було лише частиною “Воно“, визначуваної впливом системисприйняття, лише представленням реального зовнішнього світу в душевної областівсе було б просто. Проте сюди ж приєднується ж щось.
У інших місцях вже були роз'яснені мотиви, що спонукали нас передбачитиіснування деяких інстанцій в “Я“, диференціацію усередині “Я“, яку можнаназвати “Я“ — ідеальне або “Понад-я”. Ці мотиви сповна правомірні. Те, що цячастина “Я“ не так міцно пов'язано зі свідомістю, є несподіванкою, що вимагаєроз'яснення. Нам припаде декілька здалека почати. Удалося освітити повчальне страждання меланхолії завдяки припущенню, що в “Я“відновлений загублений об'єкт, тобто сталася заміна прихильності до об'єкту індентифікації. В той же час, проте, мище не з'ясували собі всього значення цього процесу і не знали наскільки вінготується і часто повторюється. З тих пір ми говоримо: така заміна грає великуроль в утворенні “Я“, а також має істотне значення у виробленні того, що миназиваємо своїм характером.[1] Спочатку в примітивній оральній фазі індивідаважко відрізнити володіння об'єктом від індентифікації. Пізніше можнапередбачити, що бажання володіти об'єктом виходитиме з “Воно“, яке слухаєеротичне прагнення як потребу.
На початку ледве живе “Я“ отримує від прихильності до об'єкту знання,задовольняється ним або прагне усунути його шляхом усунення. Якщо ми потребуємосексуального об'єкту або нам доводиться відмовитися від нього, настає бажаннязмінити “Я“, яке, як і у випадку з меланхоліком слід описати як впровадженняоб'єкту в “Я“; найближчі потреби цього заміщення нам ще не відомі.
Може бути за допомогою такої інтерпретації (вислови) яка є як бирегресією до механізму оральної фази, то полегшує або робить можливою відмовувід об'єкту.
Можливо, це ототожнення є взагалі умова, при якій “Воно“ відмовляєтьсявід своїх об'єктів. В усякому разі, процес цей особливо в ранніх стадіяхрозвитку, спостерігається дуже часто, але він дає нам можливість передбачити,що характер “Я” є осадом знехтуваних прив'язанностей до об'єкту, що він міститьісторію цих виборів об'єкту.
Оскільки характер особи відкидає ці впливи з історії еротичних виборівоб'єкту, природно наперед допустимо цілу систему опірності. Ми думаємо, що врисах вдачі жінок, що мали великий любовний досвід можна знайти відгомін їх привязанностей до об'єкту. Необхідно також прийнятив міркування випадки одночасної прихильності до об'єкту і ідентифікації, тобтозміни характеру, перш ніж сталася відмова від об'єкту. При цьому умова змінихарактеру може виявитися тривалішою, ніж відношення до об'єкту і навіть увідомому сенсі консервувати це відношення.
Інший підхід до явища показує, що таке перетворення вибору об'єкту взміні “Я“ є також дорогою, яким “Я“ дістає можливість володіти “Воно“ іпоглибити свої стосунки до нього, правда, ціною значної поступливості і йогопереживання.
Приймаючи риси об'єкту, “Я“ як би називає “Воно“ самого себе як любовнийоб'єкт, прагне відшкодувати його втрату, поводячись до нього з такими словами:“Дивися, адже ти можеш любити і мене — я схожа на об'єкт”.
Перетворення, що відбувається в цьому випадку, об'єкт — лібідо, вочевидь,спричиняє за собою відмову від сексуальних цілей, а отже, свого родусублімацію. Більш того, тут виникає питання, заслуговуюче уважного розгляду, асаме, чи не є це звичайна дорога до сублімації, чи не відбувається всякасублімація за допомогою втручання. “Я“, яке спочатку перетворює сексуальнийоб'єкт — лібідо в нарцистичному лібідо, з тим, абинадалі поставити, можливо, йому зовсім нову, іншу мету?
Представлена вище структура особи надає нам прекрасну можливістьдетальнішого вивчення поведінки цієї особи. Працюючи з будь-яким колективом, минеодмінно стикаємося з окремими його членами, кожен з яких окрема, несхожа наіншу особу.
Такі, виділені Фрейдом поняття, як свідоме і несвідоме допомагає намвпливати на поведінку особи. При умілому використанні знань про несвідомийможна виявити, а згодом і впливати на особу з девіантною поведінкою.
2. Психічний розвиток як розвиток особи по Еріксону
Психологія виділяє центральне для створеної Еріксоном теорії розвитку єположення про те, що людина протягом життя проходить через декількауніверсальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадійрегулюється відповідно до епігенетичного принципу дозрівання. Під цим Еріксон,як психолог і психоаналітик, розуміє наступне:
1) в принципі, особа розвивається ступінчасто, перехід від одного рівнядо іншої вирішений наперед готовністю особи рухатися у напрямі подальшогозростання, розширення усвідомлюваного соціального кругозору і радіусу соціальноївзаємодії;
2) суспільство, в принципі, влаштоване так, що розвиток соціальнихможливостей людини приймається схвально, суспільство намагається сприятизбереженню цієї тенденції, а також підтримувати як належний темп, так іправильну послідовність розвитку".
У книзі «Дитинство і суспільство» Еріксон розділив життя людинина вісім окремих стадій психосоциального розвитку Я (як то кажуть, на«вісім віків людини»). Згідно його твердженню, ці стадії єрезультатом эпигенетически «плану особи», щорозгортається, який успадковується генетично. Епігенетична концепція розвитку(по-грецьки «ерй» означає «після», а «генеуйж» — «народження, походження») базується на уявленні про те, що кожнастадія життєвого циклу настає у визначений для неї час («критичний період»),а також про те, що повноцінно функціонуюча особа формується лише шляхомпроходження в своєму розвитку послідовно всіх стадій (таке розуміння родиннепсихоаналізу, який розвинув Зігмунд Фрейд). Крім того, згідно Еріксону, кожнапсихосоциальная стадія супроводиться кризою — поворотним моментом в життііндивідуума, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічноїзрілості і соціальних вимог, що пред'являються до індивідуума на цій стадії.Інакше кажучи, кожна з восьми фаз життєвого циклу людини характеризуєтьсяспецифічною саме для даної фази («фазо-специфической») еволюційнимзавданням — проблемою в соціальному розвитку, яка свого часу пред'являєтьсяіндивідуумові, але не обов'язково знаходить свій дозвіл (і тоді виникають тіабо інші порушення, аж до неврозу, депресії, тривоги, страхів, що вимагаютьспеціалізованої психологічної допомоги — консультації психолога, психотерапії).Характерна для індивідуума моделі поведінка обумовлена тим, яким чиномврешті-решт вирішується кожне з цих завдань або як долається криза. Конфліктиграють життєво важливу роль в теорії Еріксона, тому що зростання і розширеннясфери міжособових стосунків пов'язані із зростаючою уразливістю функцій Я накожній стадії. В той же час він відзначає, що криза означає «не загрозукатастрофи, а поворотний пункт, і тим самим онтогенетичне джерело як сили, такі недостатньої адаптації». Кожна психосоциальный криза, якщо розглядати його з точки зору оцінки, містить іпозитивний, і негативний компоненти. Якщо конфлікт дозволений задовільно (тобтона попередній стадії Я збагатилося новими позитивними якостями), то тепер Явбирає в себе новий позитивний компонент (наприклад, базальна довіра ісамостійність), і це гарантує здоровий розвиток особи надалі. Навпаки, якщоконфлікт залишається недозволеним або отримує незадовільний дозвіл, щорозвивається Я тим самим завдається шкоди, і в нього вбудовується негативнийкомпонент (наприклад, базальне недовір'я, сором і сумніви — які, у свою чергу,можуть стати предметом психологічного консультування і подальшої психотерапії).Хоча на дорозі розвитку особи виникають теоретично передбачені і сповнавизначені конфлікти, з цього не виходить, що на попередніх стадіях успіхи іневдачі обов'язково одні і ті ж. Якості, які Я набуває на кожній стадії, незнижують його сприйнятливості до нових внутрішніх конфліктів або змінних умов.Завдання полягає в тому, аби людина адекватно вирішувала кожну кризу, і тоді унього буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною ізрілою особою.
Відповідно до принципу эпигенезиса,кожна стадія грунтується на дозволі і осмисленні передуючих психосоциальных конфліктів. Еріксон, як практикуючийі ефективний психотерапевт, висунув припущення, згідно якому всі кризи в тійабо іншій мірі мають місце з самого початку постнатального періоду життя людиниі для кожного з них є пріоритетний час настання в генетично обумовленійпослідовності розвитку.
Як наголошувалося раніше, Еріксон вважає, що розвиток особи відбуваєтьсявпродовж всього життя людини. Його аналіз соціалізації краще всього представитиза допомогою опису відмітних особливостей восьми стадій психосоциальногорозвитку.
1. Дитинство: базальна довіра — базальне недовір'я
Перша психосоциальная стадія відповідає оральній стадії по Фрейду іохоплює перший рік життя. По Еріксону, в цей період наріжним каменем формуванняздорової особи є загальне відчуття довіри; інші учені називають ту ж самухарактеристику «упевненістю». Немовля, що має базальне відчуття«внутрішньої визначеності», сприймає соціальний світ як безпечне,стабільне місце, а людей як дбайливих і надійних. Це відчуття визначеності лишечастково зізнається в період дитинства.
Згідно Еріксону, міра розвитку у дитяти відчуття довіри до інших людей ісвіту залежить від якості отримуваною їм материнської турботи.
Таким чином, відчуття довіри не залежить від кількості їжі або відпроявів батьківської ніжності; швидше воно пов'язане із здатністю матеріпередати своєму дитяті відчуття впізнанності, постійності і тотожностіпереживань. Еріксон також підкреслює: немовлята повинні довіряти не лишезовнішньому світу, але також і світу внутрішньому, вони повинні навчитисядовіряти собі і особливо повинні придбати здібність до того, аби їх органиефективно справлялися з біологічними спонуками. Подібну поведінку миспостерігаємо тоді, коли немовля може переносити відсутність матері безнадмірного страждання і тривоги з приводу «відділення» від неї.
Питання про те, що є причиною першої важливої психологічної кризи,глибоко проаналізований Еріксоном. Він пов'язує цю кризу з якістю материнськогодогляду за дитям — причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері івідкидання нею дитяти. Це сприяє появі у нього психосоциальной установки страху, підозрілості і побоювань за своєблагополуччя. Дана установка направлена як на світ в цілому, так і на окремихлюдей; вона виявлятиметься у всій своїй облиште на пізніших стадіях особовогорозвитку. Еріксон також вважає, що відчуття недовір'я може посилитися тоді,коли дитя перестає бути для матері головним центром уваги; коли вонаповертається до тих занять, які залишила на час вагітності (скажімо, відновлюєперервану кар'єру), або народжує наступного дитяти. Нарешті, батьки, щодотримуються протилежних принципів і методів виховання, або що відчувають себеневпевнено в ролі батьків, або ті, чия система цінностей знаходиться впротиріччі із загальноприйнятим в даній культурі стилем життя, можутьстворювати для дитяти атмосферу невизначеності, двозначності, внаслідок чого унього з'являється відчуття недовір'я. Згідно Еріксону, поведінковими наслідкамиподібного неблагополучного розвитку є гостра депресія у немовлят і параноя удорослих, що вимагають поглибленої консультації психотерапевта і подальшоголікування.
Основна передумова психосоциальной теорії полягає в тому, щокриза «довіра — недовір'я» (або будь-який інший подальша криза) незавжди знаходить дозвіл протягом першого або другого року життя. Відповідно доепігенетичного принципу, дилема доверие-недоверие виявлятиметься знову і знову на кожній подальшій стадії розвитку,хоча вона і є центральною для періоду дитинства. Адекватне розв'язання кризидовіри має важливі наслідки для розвитку особи дитяти надалі. Зміцнення довіридо себе і до матері дає можливість дитяті переносити стани фрустрації, які віннеминуче переживатиме впродовж наступних стадій свого розвитку.
Як відзначає Еріксон, здоровий розвиток немовляти не є результатомвиключно відчуття довіри, але швидше обумовлено сприятливим співвідношеннямдовіри і недовір'я. Зрозуміти, чому не слід довіряти, так само поважно, як ізрозуміти, чому довіряти необхідно. Ця здатність передбачати небезпеку ідискомфорт також важлива для того, що упоралося з довколишньою реальністю і дляефективного ухвалення рішень; тому базальну довіру не варто трактувати вконтексті шкали досягнень. Еріксон заявляв, що тварини володіють майжеінстинктивною готовністю до придбання психосоциальных навиків, а у людей психосоциальные здібності отримуються в процесі навчення. Крім того, вінстверджував, що в різних культурах і соціальних класах матері учать довірі інедовір'ю по-різному. Але дорога придбання базальної довіри по самій суті своєюуніверсальний; людина довіряє соціуму подібно до того, як він довіряє власнійматері, немов вона ось-ось повернеться і нагодує його у відповідний час відповідноюїжею.
Позитивну психосоциальное якість, що набуває врезультаті успішного вирішення конфлікту «доверие-недоверие», Еріксон позначає терміномнадія. Інакше кажучи, довіра переходить в здатність немовляти сподіватися, що,у свою чергу, в дорослого може складати основу віри відповідно до якої-небудьофіційної форми релігії. Надія, це перша позитивна якість Я, підтримуєпереконаність людини в значущості і надійності загального культурного простору.Еріксон підкреслює: коли інститут релігії втрачає для індивідуума своє відчутнезначення, він стає недоречним, застаріває і, можливо, на зміну йому навітьприходять інші, значиміші джерела віри і упевненості в майбутньому (наприклад,досягнення науки, мистецтва і суспільного життя).
2. Раннє дитинство: самостійність — сором і сумнів
Придбання відчуття базальної довіри готує грунт для досягнення певноїсамостійності і самоконтролю, уникнення відчуттів сорому, сумніву і приниження.Цей період відповідає анальній стадії, по Фрейду, і продовжується протягом другогоі третього років життя. Згідно Еріксону, дитя, взаємодіючи з батьками в процесінавчання туалетній поведінці, виявляє, що батьківський контроль буває різним: зодного боку, він може виявлятися як форма турботи, з іншої — як деструктивнаформа приборкання і запобіжний захід. Дитя також навчається розрізняти наданнясвободи типа «хай спробує» і, навпаки, потурання як деструктивнуформу позбавлення від клопоту. Ця стадія стає вирішальною для встановленняспіввідношення між добровільністю і упертістю. Відчуття самоконтролю без втратисамооцінки є онтогенетичним джерелом упевненості у вільному виборі; відчуттянадмірного стороннього контролю і одночасна втрата самоконтролю може послужитипоштовхом для постійної схильності до сумнівів і сорому.
До настання цієї стадії діти майже повністю залежать від людей, щопіклуються про них. Проте, оскільки у них швидко розвивається нервово-м'язовасистема, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своєоточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони гордяться своїмитільки що виявленими локомоторними навиками і всі хочуть робити самі(наприклад, умиватися, одягатися і є). Ми спостерігаємо у них величезне бажаннядосліджувати предмети і маніпулювати ними, а також установку по відношенню до батьків:«Я сам» і «Я — те, що я можу».
З точки зору Еріксона, задовільне розв'язання психосоциального кризи на цій стадії залежить перш завсе від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснюватиконтроль над своїми діями. В той же час він підкреслює, що батьки повинніненав'язливо, але чітко обмежувати дитяти в тих сферах життя, які потенційноабо актуально представляються небезпечними як для самих дітей, так і для тих,що оточують. Самостійність не означає, що дитя отримує необмежену свободу.Швидше вона означає, що батьки повинні утримувати зростаючу здатність дитятиробити вибір в межах певних «мір свободи».
Еріксон розглядає переживання сорому у дитяти як щось родинне гніву,направленому на самого себе, коли дитяті не дозволяється розвивати своюсамостійність і самоконтроль. Сором може з'явитися, якщо батьки нетерпляче,роздратовано і наполегливо роблять за дітей щось, що ті можуть зробити самі;або, навпаки, коли батьки чекають, що діти зроблять те, чого вони ще самізробити не в змозі. Зрозуміло, кожен батько хоч би одного дня підштовхувавсвого дитяти до дій, які насправді лежать за межами розумних чекань. Але лише втих випадках, коли батьки постійно надмірно опікають дитяти або залишаютьсяглухими до його потреб, у нього з'являється або переважаюче відчуття соромуперед іншими, або сумніви в своїй здатності контролювати навколишній світ іволодіти собою. Замість того, щоб бути упевненими в собі і ладнати з оточенням,такі діти думають, що інші пильно їх розглядають, відносяться з підозрінням інесхваленням; або ж вони вважають себе абсолютно нещасним. У них слабка«сила волі» — вони пасують перед тими, хто над ними очолює або їхексплуатує. В результаті формуються такі риси, як невпевненість в собі,приниження і слабовілля.
За переконанням Еріксона, придбання дитям постійного відчуттясамостійності в значній мірі укріплює у нього відчуття довіри. Цявзаємозалежність довіри і самостійності може інколи уповільнювати майбутнійпсихічний розвиток. Наприклад, діти з нестійким відчуттям довіри можуть настадії самостійності стати нерішучими, боязкими, можуть боятися відстоюватисвої права, так що шукатимуть допомоги і підтримки в тих, що оточують. Узрілості у таких людей психолог-консультант найймовірніше констатуєобсессивно-компульсивну симптоматику (що забезпечує ним необхідний контроль)або паранояльний страх переслідування.
Соціальне доповнення самостійності — система правопорядку. Еріксонвикористовує терміни «право» і «порядок», незважаючи наможливі емоційні коннотации. Згідно його теорії, батькимають бути завжди справедливими і поважати права і привілеї інших, якщо вонихочуть, аби їх діти були готові в зрілому віці прийняти обмеженнясамостійності.
Висновки
У основі всіх побудов аналітичної психології лежить твердження, що ціліснапсихіка не може бути показана за допомогою одного лише елементу, оскільки впсихіці, окрім раціонального свідомого початку присутні ще і ірраціональнийнесвідомий аспект. Підтвердженням тому є багаточисельні процеси і переживання впсихологічному досвіді інших людей, не відповідні нашому інтелектуальномучеканню. Як правило, наша раціональна свідомість негайно ж спростовує ціпроцеси і переживання.
Лейтмотивом аналитико-психологического підходу можна вважатипостулат про те, що психічний розлад характеризується роз'єднаністю особи, тодіяк психологічне здоров'я є прояв особової єдності.
Список використаної літератури
1. Ансар П.Современная социология// Социологические исследования. — 1995 г.- №12, 1996 г. — №1-2, 7-10.
2. Антонович И.И.Социология США: проблемы и поиски решений.-М.,2006.
3. АндреенковаН.В., Воронченкова Г.А. Развитие трудовых конфликтов в России в период переходак рыночной экономике //Социологические исследования,-2003.-№ 8.
4. АндрееваГ.М. Социальная психология. — М.: Знание,2000.
5. Бергер П.,Лукманн Т. Социальное конструирование реальности: Трактат по социологии знания.- М.: Медиум,1995.
6. Громов И.А.,Мацкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. — СПб,1996.
7. Джери Д. идр. Большой толковый социологический словарь. Том 1., М.- Вече-Аст, 1999.
8. ДжонстонБ.В. Питрим Сорокин и социокультурные тенденции нашего времени//Социологические исследования. — 1999, — №6.
9. ДудченкоО.Н., Мытиль А.В. Социальная идентификация и адаптация личности//Социологические исследования, 2008 г., № 6.
10. ДюркгеймЭ.О. О разделении общественного труда: Метод социологии. — М. 1991.
11. ДанилевскийН.Я. Россия и Европа. — М.,1991.
12. ЗейгарникБ.В. Теория личности в зарубежной психологии.-М.: Высш.шк.,2002.