Психотерапевтичніздібності лікаря
Кожний лікар,бажаючи того або не бажаючи, є більш-менш гарним психотерапевтом. Тому що взаємневідношення двох осіб, лікаря й пацієнта, з необхідністю є психотерапевтичнимвідношенням. Хвора людина шукає допомоги й опіки у свого лікаря; у кожнійхворобі, говорячи психоаналітичною мовою, виступає в більшому або меншомуступені явище вікової регресії; хвора людина стає безпомічною людиною, що шукаєопори в особі лікаря, що як би стає заступником батьків. З моменту першоїзустрічі між лікарем і хворим створюється емоційний зв'язок. Цей зв'язок можебути позитивної або негативної, слабкої або сильної. Це залежить відособистості й від психотерапевтичних здатностей лікаря, у яких нерідко він самне віддає собі звіту. Емоційний зв'язок є основою будь-якої психотерапії. Поцьому пункті серед фахівців у даній області панує виняткова згода точок зору.
Без перебільшенняможна сказати, що медицина починалася із психотерапії. Це були заклинання йтаємничі обряди магів, що збуджують жах маски, ритуальні танці, що закінчуютьсягіпнотичним трансом. Ці й подібні методи мали на меті вразити, майже знищитихворої людини й викликати безмежну віру в силу чаклуна. Найвищим досягненнямцих методів, щоправда, у негативному значенні, є описана мандрівниками йетнографами смерть Vydy (voodoo). Під впливом закляття людина в смертельномустраху падав на землю, бився в конвульсіях і, нарешті, умирав. Це явищепослужило Кеннону стимулом для дослідження впливу емоційних станів навегетативну систему.
Поряд із цимизбудливий страх методами існували храми Асклепія, учня невтомного коня зголовою людини, кентавра Хирона (до речі кажучи, Асклепій і його дочка буливбиті Зевсом за те, що вони занадто добре служили людям). У цих храмах хворий, засвідчивши свою приналежність докульту, піддавався процедурам, які ми визначаємо як гідротерапевтичні. Тамвикористовували спеціальну дієту, ліки, у важких випадках прикладали до головиелектричних вугрів, що могло діяти подібно шоку, і навіть робилася трепанаціячерепа, а, можливо, і запозичені з єгипетської хірургії операції на коріголовного мозку.
Особисті розмовиз філософами або групові дискусії з ними, що настільки нагадують популярнуостаннім часом групову психотерапію, повинні були впливати на психіку хворого. «Середтиші й у півмороку храму, по кутах якого снували приручені священні змії,хворий упадав у стан, у якому йому були віщі сни. У сні перед ним з'являвся богі вказував, що слід робити. Ранком хворий розповідав сон жерцям, які йоготлумачили й починали лікування». У Фрейда, стало бути, були попередники вйого тлумаченнях сновидінь для лікувальних цілей.
Обидва методи — «знищення»за допомогою почуття жаху й безмежної віри в силу лікаря й «піднесення»за допомогою гарного обігу й розуміння — діяли цілющим образом. Їх можнапростежити, вивчаючи історію медицини. І сьогодні, незважаючи на прогресмедичних наук, ми зустрічаємо хворих, «знищених» таємничої й частозухвалий страх діагностичною й терапевтичною апаратурою, хворих, які, мандруючивід одного фахівця до іншого, у гущавині лабораторних обстежень стають тількипредметом, номером, на якому здійснюються різні дослідження й процедури. Магіячисел, таємничих показників, незнайомих назв заміняє таємничі закляттячаклунів. Тому всі частіше в медичному світі чуються голоси проти надмірноїспеціалізації, проти розподілу хворого на окремі органи, проти лікуванняхвороби замість лікування хворої людини.
На початку XIXстоліття Пинель, що справедливо вважається батьком сучасної психіатрії, пишеперший систематичний виклад психотерапії, що опирається на здоровий розум ітурботу про хвору людину.
Завдяки Месмеру,з початком XIX століття гіпноз стає популярним у всій Європі. Медичний миррозділяється на два табори: одні вважають цей метод фокусництвом, інші бачать уньому шлях до таємничих механізмів людської психіки. Явищами гіпнотизмузаймається школа Шарко, що заклала основи європейської неврології й психіатрії.Учень Шарко Бабинський цікавиться сугестією, уважаючи її основним фактором упсихотерапії. Жані пише ряд основних праць по психотерапії неврозів, особливоістеричних і психастенічних. Він першим «відкриває» підсвідомість,але це відкриття залишилося непоміченим, і сам Жані не надавав цьому відкриттювеликого значення. Видимо, ґрунт для цього відкриття був ще недостатньопідготовленою.
Якийсь час черезвся заслуга у відкритті несвідомого буде приписана Фрейдові. Фрейд разом ізБрейером в останнє десятиліття XIX століття публікує історію дівчини, щостраждала істеричним паралічем, що зник після виявлення в гіпнотичному трансіневрозогенного конфлікту. У такий спосіб був відкритий основний законпсихотерапії, а саме, що дослідження часто є одночасно й лікуванням. Відкриттяпричин неврозу в багатьох випадках зменшує й навіть усуває хворобливі симптоми.У їхньому відкритті, однак, активна участь повинен приймати сам хворий.
Фрейд, ученьШарко, за освітою був неврологом. У цій області були виконані його першіроботи.
Імовірно, цевплинуло на його підхід. Він думав, що такий же самий підхід, як уневрологічному дослідженні, може бути використаний також і в психотерапії.Хворий, лежачи на кушетці, особою до стіни, вільно говорить усе, що приходитьйому в голову, а лікар, схований від його погляду, слухає й спостерігаєемоційні вираження, як невролог спостерігає неврологічні симптоми.Психотерапевт повинен бути тільки об'єктивним науковим спостерігачем. Йогоособистість не береться до уваги. Через багато років Фрейд переконався, що такапозиція була помилкової, що те, що він хотів виключити із психотерапії — емоційне відношення до лікаря, є самим істотним її компонентом.
Таким чином,виникло поняття bertragung (transgerence) — «переносу». Хворий проектуєна особистість лікаря свої емоційні установки, ототожнюючи його з «поважнимиособами» зі свого життя (наприклад, з фігурою батька або матері). У своючергу, уже послідовники Фрейда ввели поняття counter-transgerence — «зворотногопереносу»; це — зворотне явище, що складається в тім, що сам лікар,колишній ідеально об'єктивний спостерігач, проектує свої конфлікти на хворого.
Transgereneevicounter-transgerence, або тісний емоційний зв'язок між лікарем і хворим, надумку всіх сучасних психоаналітиків, є основою будь-якої психотерапії.
Сутністьпсихотерапії Фрейда можна визначити як спробу відомості всіх більше пізніхконфліктів і деформацій життєвої лінії до раннього періоду дитинства, щопіддається амнезії й у якому формуються основні емоційні механізми. Говорячимовою Павлова, це — період формування основних безумовно-умовно рефлекторнихзв'язків, які в комплексі утворять динамічний стереотип, як матрицю, по якійформуються наступні тимчасові зв'язки. Таким чином, як у психоаналітичномурозумінні, так і відповідно до навчання Павлова, перші роки життя визначають узначній мірі подальші реакції й емоційні установки людини.
Відповідно доконцепції Фрейда й більшості інших психоаналітичних шкіл, у психотерапіїнеобхідно дійти до цього визначальну психіку періоду життя. Фрейд і йогопослідовники вважали, що за допомогою методу вільних асоціацій і тлумаченнясновидінь можна зняти з періоду раннього дитинства завісу амнезії й виявитиосновні його механізми, такі як Едипов комплекс, окремі фази розвитку й т.д.
Неопсихоаналітикипитають, щоправда, серйозні сумніви із приводу того, скільки в цій картині єдійсних переживань дитини, а скільки психоаналітичної міфології.
Міфологієюпронизаний весь психоаналіз; це можна пояснити тим, що легенди й релігійні міфивідбивають споконвічні й основні схильності людської психіки.
На думкуМассермана, сучасного американського експериментального психолога, прийнятаФрейдом потрійна структура психіки — Воно, Понад-Я, Я — відбивається навіть унайстарших релігійних віруваннях. Усюди можна зустріти три концепції богів інапівбогів. Таким чином, маємо богів сліпих, диких, підземних сил і страстей:Сет — єгипетський бог тьми, Шива — індуський бог знищення, з якого народжуєтьсянове життя, Діонис, Локи — бог вогню й знищення, бог Вельзевул. Перед нимизахищають людину боги й напівбоги, пов'язані з людиною на землі й дружністосовно людей: Амон, що охороняє Єгипет, Аполлон, Top — давньогрецький бог,захисник людей проти злих сил, Зороастр, Будда. Високо над ними коштують боги,що виносять необоротні вироки про долі всесвіту. У людині вони викликаютьповагу й страх; їм не можна противитися, коли вони карають, або нагороджують засвоїм розсудом, а не відповідно до людського розуміння; Pa — єгипетський богсонця, Агура Мазда — бог добра в зороастрийської релігії, Зевс, Вишну — найвищебожество індуїзму, бог сонця й переможець демонів, Один — скандинавський богвітру, бур, смерті, владар Валгалли.
Таким чином, надумку Массермана, боги різних релігій представляють могутні сили Воно, що опираютьсяна логіку повсякденної дійсності Я и суворе, караюче, безжалісне Понад-Я.
Два видатні учніФрейда — Адлер і Юнг — стали відщепенцями й засновниками власнихпсихоаналітичних «сект». Боротьба між прихильниками окремих напрямківпсихоаналізу велася протягом декількох десятків років з непримиренністю йзапеклістю. Лише в останні роки психоаналітики різних шкіл починають шукатизагальна мова й з подивом відзначають, що багато років воювали з вітрянимимлинами, що сутністю психотерапії є не теорії, через які вони боролися, алевідношення людини до людини.
Адлер приймавлюдину за неподільне ціле, що у кожній дії виражає свою мету; це творчаздатність людини. Мети людської діяльності є продуктом цілісної особистості,минулого, сьогодення й прагнення до майбутнього. Психологічні механізми діютьна основі принципу економії — до свідомості доходить тільки те, що в данухвилину необхідно. Людина — істота соціальна; головний мотив його активності — прагнення належати до соціальної групи. В успішній соціальній взаємодії людинапереборює почуття неповноцінності. Людина, що вважає себе гірше інших,зневіряється у своє місце в групі; замість того, щоб зближатися із соціальнимжиттям, воно відділяється від її. Тільки в групі людина може повністюреалізувати себе. Якщо внаслідок комплексу неповноцінності людина віддаляєтьсявід групи, він почуває себе нещасним. Невротичні симптоми є штучним захистомперед визнанням своєї поразки.
Людина вдитинстві виробляє свій «стиль життя» — найбільш особисте розумінняжиття й визначення свого місця на її тлі. Від цього «стилю життя»залежать напрямок людської діяльності й «мети», які людина ставитьсобі в наступному житті. На формування особистості впливають не стількиспадкоємні й середові фактори, скільки ця найбільш власна концепція самого себей життя. У психотерапії прагнуть установити «стиль життя» хворогочерез розуміння його дитинства, особливо сімейної ситуації, роз'яснити хворомусховані цілі його поводження й зміцнити почуття віри у свою цінність, у свій «стильжиття», завдяки чому хворий знову може вернутися в соціальну групу.
Юнг розділяєнесвідоме на особисте й колективне. В особистому несвідомому збираються всізабуті й подавлені стимули, які діяли на людину з моменту народження. Деякіцінності, зібрані в несвідомому, становлять як би пункти кристалізації збільшим емоційним зарядом, які притягають інші родинні змісти, тим самимсамостійно підсилюючись. Це — комплекси. До таких комплексів належать: комплексматері, батька, продукти травматичних переживань. Комплекси як би притягають досебе психічну енергію. Зрештою вони можуть виростати настільки, що стаютьнезалежними від іншого змісту психіки й загрожують цілісності Его. Про такихлюдей говорять, що вони «одержимі». Саме Его Юнг також уважавкомплексом, причому найбільш позитивним, частково усвідомлюваним, котрийзавдяки функції пам'яті поєднує й організує цілісне психічне життя, обумовлюючинайбільш особисте почуття цілісності, єдності й безперервності.
Крім комплексів,що здобуваються протягом особистого життя, існують комплекси вроджені, виниклів ході багатовікової еволюції культури; це — комплекси, загальні для всіхлюдей. Їхні мотиви ми зустрічаємо в міфах і легендах. Повторення тих самихмотивів у різних культах занадто часте, щоб уважати це випадковим. Ціколективні комплекси Юнг назвав «архетипами». Вони становлять змістколективного несвідомого. Це колективне несвідоме особливо сильно виступає вдитинстві. Дитина здобуває загрозу ззовні, як і зсередини від страшнихколективних комплексів — «архетипів». Щоб сформувати своє Его, щозгрупує психічні функції й збереже їхню цілісність і єдність перед хаосомззовні й зсередини, дитина повинна спочатку ідентифікуватися зі своїмиродителями.
Популярна вАнглії Меланія Кляйн іде далі й говорить про — поглинання матері й батькадитиною, що в першій фазі через амбівалентну емоційну установку до матері абобатька (любов — ненависть) викликає внутрішнє розщеплення. Цю фазу Кляйнназиває шизофренічною, уважаючи її закономірним періодом психічного розвитку враннім дитинстві. У наступній фазі, «маніакально-депресивної», дитинавикидає зовні свої «погані» почуття, уважаючи їх не своїми. Із цимзв'язане почуття провини, і слідом за цим виникає депресія. На думку Юнга,людина, змушена постійно адаптуватися до свого соціального оточення, створюєзовнішню надбудову, що складається із соціально прийнятих норм поводження йдозволених емоційних реакцій. Цей фасад, persona, як називає його Юнг, також єкомплексом, що часто «покриває бронею психічне життя» настільки, щоунеможливлює її подальший розвиток. Для інтроверта persona є безцінним захисниммеханізмом, що охороняє його перед напором зовнішнього миру, для екстравертастановить спокусу звести до неї все психічне життя.
Юнг, на противагуамериканським психологам і психіатрам, не вважав, що найкраще пристосування досоціального середовища є вищим психотерапевтичним досягненням; у надмірномупристосуванні він бачив погрозу втрати власної індивідуальності. Юнг передбачавнебезпеку того, що через багато років американський психолог Фромм визначив — «ринковаособистість». Це — тип людини, що оцінює себе винятково відповідно дотого, як оцінюють його інші й тому прагне бути таким, яким хоче бачити йогооточення. На думку Фромма, цей тип особистості є продуктом сучаснихкапіталістичних культур.
По Юнгу, кожнариса або почуття, що яскраво проявляється в нашій свідомості, має свійзворотний бік медалі — свою «тінь» у несвідомому. Таким чином, любову свідомості має свою тінь ненависті в несвідомому. Самий «мужній»чоловік має в несвідомому «тінь» «жіночності» — anima, ажінка — «тінь» «мужності» — animus. Це — механізм, щовирівнює, несвідомого. Від того, наскільки «тінь» інтегрована задопомогою Его, залежить психічна рівновага й гармонія; вислизаючи від контролю Его,вона стає комплексом, що може загрожувати цілісності психіки. Невроз єхворобливим сигналом того, що розвиток психіки виявляється затриманим абодеформованим.
Всупереч думцібагатьох психіатрів про неефективність психотерапії людей літнього віку, Юнгохоче займався лікуванням таких пацієнтів, тих, що пройшли вже бури молодості,досягли стабілізації й раптом побачили перед собою порожнечу. Він уважав, що впершій половині життя людина бореться за своє положення в зовнішньому світі — його Его росте й кристалізується в боротьбі з хаосом зовнішніх і внутрішніхстимулів. У той час як у другій половині життя, коли положення у світі вжезавойовано, коли психічне життя досягло врівноваженості, перед людиною коштуєзавдання дослідження свого внутрішнього миру, відшукання центра особистості, щоЮнг називає самостью. Метою життя Юнг уважає усвідомлення своєї самости йрозширення свідомості. Китайці називають це дао, або шляхом.
Ці поглядиобумовили те, що серед психоаналітиків про Юнга зложилася думка як про містика.
Соціопсихіатрична,або «культурна» школа (culturel school), виникла в міжвоєнні роки вАмериці. Її творцем є американський психіатр Салливен і частково соціальнийпсихолог Е. Фромм.
Якщо Фрейдрушійною силою психічного життя вважало широко сексуальний потяг, щорозуміється, — лібідо, то для Салливена такою силою був страх. Страхпороджується почуттям погрози. Погроза може бути біологічної, як, наприклад,недостатнє надходження кисню в дитини, або соціально-психологічної — втратапочуття безпеки у своєму соціальному середовищі. Соціальне середовище, аточніше кажучи, «поважні особи» (significant persons), такі як мати,батько, і т.д. відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дитини. Напочатку страх передається дитині за допомогою емпатії. Коли мати або особа, щодля дитини представляє матір (mothering one) перебуває в стані занепокоєння,роздратування, її занепокоєння загадковим образом (емпатія) переноситься надитину. Можливо, що тут відіграють роль міміка, захід, м'язова напруга,звучання голосу. Надалі страх з'являється щораз, коли дитина почуває погрозусвоєї соціальної позиції. Дитина дуже рано навчається розпізнавати, якеповодження приймається оточенням зі схваленням і викликає атмосферу безпеки, аяке зустрічає несхвалення, створюючи атмосферу погрози. Тенденції, якіприводять до схвалення з боку оточення, становлять «я гарний» (goodme), а протилежні — «я поганий» (bad ті). Ребенок прагне відокремити «япоганий», щоб захистити себе від почуття погрози. У такий спосіб виникаєдисоціація.
У дитячі йнаступні роки людина вишиковує багату систему різних механізмів, які Салливендетально описує. Вони повинні захищати його від страху втрати контакту зі своїмоточенням, перед втратою почуття безпеки. Ці захисні механізми (selfsystem)бувають тим більше твердими, чим сильніше був страх у ранні періоди дитинства.
Психотерапіяпрагне до розшифровки цієї системи й можливої її кореляції. Вона ґрунтується навзаємному активному відношенні (interpersonal relation) двох осіб: хворого йлікаря. Щодо цього вирішальну роль грає особистість лікаря. Як технічну детальварто відзначити, що Салливен був супротивником укладення пацієнта на кушетку,як це прийнято в класичному психоаналізі; він саджав хворого напроти себе,небагато збоку, так що пацієнт міг так само добре бачити його, як і вінпацієнта.
Салливен уважав,що подібно тому, як у сучасній фізиці окремі найменші елементи матеріїнерозпізнавані, а ми бачимо тільки результати їхньої дії, так і в психіатрії миможемо досліджувати тільки взаємну дію людей один на одного (interpersonalrelation). Саме «я» непізнаване; Салливен сумнівався, чи існує воновзагалі, уважав його вигаданим.
Фромм непогоджувався по цьому питанню із Салливеном; на його думку, такий погляд єрезультатом сучасної культури, що не допускає самовираження й тому породжуєпочуття відчуження. На думку Фромма, людина, на відміну від тварин, найменшзалежимо від інстинктів, має найменше число готових при народженні способівповодження. Більшість його потягів (drives) формується саме суспільством.
Еволюція людини взахідній культурі орієнтована убік індивідуалізації. Він не може покладатися настатичні, колективні форми поводження. Життя усе більше ускладнюється, ставитьлюдини перед всі новими проблемами, які він повинен вирішувати сам. Одночаснолюдина віддає звіт у своїй малості й безсиллі перед космосом і смертю. Сучаснесуспільство не дозволяє йому повністю виразити свої можливості, вимагаючимаксимального пристосування. Звідси — фрустрація, почуття самітності,відчуження. На думку Фромма, труднощі сучасної людини не є наслідком порушеньлібідо, як думав Фрейд, але випливають із почуття відчуження, викликаногонеможливістю виразити себе в сучасній культурі. Ціною своєї індивідуальної волілюдина хоче вернутися до примітивних, колективних форм життя, бути знову разомз іншими.
Якщо Салливен упсихотерапії допомагав хворому зрозуміти його захисні механізми, то Фроммпрагнув проникнути через них до справжнього ядра людини, визволити його творчісили й, таким чином, реформувати його особистість.
По закінченнівійни в німецькомовних країнах: Швейцарії (Бинсвангер), Австрії (Франкл),Західної Німеччини (Цутт) сформувався екзистенціальний аналіз (Daseinsanalyse).На противагу іншим аналітичним школам екзистенціалісти не підходять до хворомуз готовою психопатологічною системою, що служить як би провідником по таємничихлабіринтах людської психіки; вони прагнуть пізнати структуру буття людини вйого власному світі (dasein). Переживання людини, його зв'язку з речами йлюдьми створюють у кожного індивіда специфічну структуру. Пізнання цієї структуриу хворої людини є завданням психіатра екзистенціального напрямку. Тому що мирхворої людини інший, ніж мир здорових людей; пропорції змінені, форми йвзаємозв'язки деформовані. Психотерапія є «зустріччю» (Begegnung,Encounter) — виходом назустріч хворій людині й спробою ввійти в його мир.Завдання психотерапії — повернути хворому його позицію (stand), дати йомуможливість максимального використання своїх людських можливостей (conditionhumaine).
В останні рокисеред прихильників різних аналітичних напрямків уже не виявляється такоїгарячої віри, що приводила раніше до запеклих спор і унеможливлювалавзаєморозуміння між окремими школами. У той же час всі частіше чуютьсяскептичні голоси про те, чи грає теорія взагалі яку-небудь роль у психотерапії.Аналітики різних напрямків з подивом зауважують, що вони досягають подібнихрезультатів у психотерапії й що в практиці вони використовують, власне кажучи,однакові методи лікування всупереч розходженням у поглядах. Одночасно аналітикитого ж самого напрямку, тієї ж самої школи одержують різні результати влікуванні.
Більше того, урезультаті дослідження протоколів декількох десятків послідовнихпсихотерапевтичних сеансів, у яких були зафіксовані кожний жест і кожне слово(Мартін), з подивом виявили, що не існує ні найменшої залежності міжполіпшенням стану хворого і його поводженням і словами й поводженням лікаря.Взаєморозуміння лікаря й хворого здійснюється, як представляється, не насловесному, а на поза словесному рівні. Втім уже давно кожний досвідченийпсихотерапевт знав, що важливо не те, що він говорить, а те, як говорить.
Видатний фахівецьу психотерапії шизофренії Фрида Фромм-Райхман запропонувала проект науковогодослідження ірраціональних компонентів психотерапії.
Все більшезначення надається особистості лікаря, його життєвої філософії, його підходу дохворого: не фахівця до пацієнта-об'єкту, але людини до людини.
Таким чином,після декількох десятиліть, у які, як метеори, одна за іншою з'являлися новіпсихопатологічні теорії, що претендують на те, щоб пояснити все без залишкузагадки людської душі, ми знову виявляємося приблизно на тім же місці, що йПинель близько 170 років тому зі своїм медико-філософським трактатом.
Незважаючи на те,що серед поляків було кілька психоаналітиків світового значення (М. Борнштейн,Е. Минковський, Фростиг, Биховський), аналітичні напрямки ніколи не булиособливо популярними в нашій країні.
Разюче, що вдеяких країнах навіть із великою психіатричною традицією, як наприклад, уФранції, психоаналіз не прийнявся, а в інші, як наприклад, Англія, США зробивсянадзвичайно популярним.
Нам, однак, нездається, що в результаті недостатньої психоаналітичної традиції ми багатовтратили. Психотерапія в Росії й Україні як раніше, так і тепер опирається нена психоаналітичні міркування, а на здоровому розумі й на гуманістичномупідході до хворого, на тім, що сьогодні визначається як «відношення людинидо людини». Не цікавлячись зайво теоріями «переносу» і «контрпереносу»(transference і counter-transference), психіатри завжди робили головний акцентна створення правильного емоційного відношення між лікарем і хворим і вважалице найважливішим змістом психотерапії, випереджаючи щодо цього сучасніаналітичні школи. Цей дух справжньої гуманності пронизував і пронизує науковіпраці психіатрів. Відносно велика увага приділяється в нас методам сугестивноїі відбудовної психотерапії.
Як позитивнеявище слід зазначити те, що усе більше чується голосів за введення більшеоб'єктивних методів дослідження в психотерапії. Цікавості заради варто згадатипро спосіб лікування експериментальних неврозів у тварин. Массерман, що 20років працював над цією проблемою, уважає, що існує 5 основних «психологічних»методів лікування неврозів у тварин.
1. міна середовища. Тварина, перенесенана кілька місяців з лабораторних умов у домашні, значно слабкіше проявляєневротичні симптоми (занепокоєння, напруженість, конвульсії, регресіюповодження). Ці симптоми, однак, знову виступають після повернення влабораторію; як у солдата після повернення на фронт вертається невроз,вилікуваний у тиловому госпіталі.
2. Задоволення конфліктного потяга. Якщотварину, що протягом декількох днів відмовляється їсти, нагодувати штучно,невротичні симптоми слабшають. Автор цитує Сорануса, відповідно до якого цейметод був відомий уже Гіппократові. А саме, він був запрошений до молодоїдівчини, у якої після весілля виявилася загадкова хвороба із судорогами; колипісля бесіди з нею він переконався, що її роздирають два протилежних почуття:сильний сексуальний потяг і страх болю, він порадив молодому панові «запалитисмолоскип Гіменея» безвідносно до згоди або незгоди пацієнтки. Результатилікування не повідомлялися.
3. Примусовий дозвіл. Метод аналогічнийпопередній. Голодних тварин насильно наближають до годівниці доти, поки,нарешті, воно, переборовши страх, раптом кидається на їжу й починає їсти. У тойже час звичайно слабшають і невротичні симптоми.
4. Приклад нормального поводження. У невротичноїтварини, поміщеної разом зі здоровою, спостерігається ослаблення невротичнихсимптомів. Подібним чином такі симптоми часто слабшають у дітей в оточенніздорових однолітків.
5. Редукация за допомогою вихователя,якому тварина довіряє. Невротична тварина виявляє значно більшу залежність відекспериментаторів, чим здорова тварина. Можливо, що це — повернення до більшеранніх способів поводження. Тварина шукає допомоги й опіки в експериментаторатак, як шукала її раніше у своєї матері. Якщо людина виправдує цю довіру, товін може поступово, крок за кроком проводити тварина через послідовні етапидосвіду, що викликав невроз. Таким чином, під опікою експериментатора тваринаяк би знову досліджує невротичну ситуацію й змінює свою до неї установку. Надумку Массермана, аналогічна ситуація існує в кожній психотерапії.
Деякі ліки,наприклад, броміати, барбитурати, похідні макового соку, алкоголь тимчасововідключають більше складні форми поводження у тварин, залишаючи більш прості;наприклад, тварина може відкрити годівницю, але не може дійти до неї черезлабіринт, хоча раніше успішно із цим завданням справлялося.
Невротичні твариникраще приймають алкогольні рідини, ніж звичайні (коли їм надається вибір). Підчас дії снотворних препаратів або алкоголю тварини були більше резистентнимивідносно психічних травм. Удари електричним струмом, подібно заспокійливим засобам,унеможливлюють виконання більше складних завдань. У цьому випадку змінавиявляється до певного ступеня стійким.
Ті саміушкодження мозку можуть у різних тварин викликати різні зміни поводження.Результат операції залежить великою мірою від уродженої конституції тварини ійого життєвого досвіду. Із цього видні певні подоби із психіатричним лікуванняму людей.
ЕкспериментиМассермана аналогічні більше раннім дослідженням радянських, а також російськихпослідовників Павлова. Як представляється, методика Павлова може надати істотнудопомогу в розумінні основних психотерапевтичних механізмів. Тому що закониобумовлювання ніде не бувають настільки вираженими, як саме в емоційнихреакціях, а ці останні саме й ставляться насамперед до області психотерапії.
Чи гірше умовидля психотерапії в Україні чим наприклад, у США, країні, де цей метод лікуваннядосить розвинений? І так, і ні. Середній пацієнт у США в загальному знає, щотаке психотерапія, вірить у її ефективність. Він не буде обурений тим, що йоголікують тільки «словом», а не якими-небудь новітніми ліками, більшетого, з популярних брошур, радіо, телебачення він має деяке уявлення проосновні положення фрейдизму. Цей останній момент іноді може виявитися длялікаря скоріше стискує, коли, наприклад, пацієнт раптом запитує: «Вишукаєте в мене Едипов комплекс?» Психоаналітики вважають, що такийпопулярний фрейдизм скоріше утрудняє їм роботу, тому що пацієнт оперує готовимиформулами. В Україні середній пацієнт не дуже знає, що таке психотерапія йзовсім справедливо або несправедливо не вірить у її ефективність. Лікування, непідкріплене уколами, закордонними ліками, драматичними процедурами, не багаточого коштує. Одним лише словом ніхто нікого не вилікував. Така позиція можездатися застарілої, але їй не можна відмовити в певній правильності. Західнійкультурі властиве глибоко вкорінене переконання в дуалістичній природі людини.Тіло й душа є чимсь різним. Психотерапія займається душею, інші фахівці — різними частинами тіла. Нібито застаріла позиція польського пацієнта атакує цейукорінений погляд. Потрібне цілісне трактування, а не поділ людини на двіфіктивні цілісності.
Тому, якпредставляється, правильна більшість українських психіатрів, на противагузахідним, не заперечує проти з'єднання психотерапії з фармакотерапією або іншимметодом фізичного лікування. Також у нас робиться акцент на максимальнодокладне соматичне обстеження, з'єднане з додатковими дослідженнями.
Література
1. Томі X., Кехеле X. Сучаснийпсихоаналіз. — К., 2006
2. Фуко М. Воля до істини. — К., 1996
3. Хиллман Д. Архетипова психологія. — К., 2006
4. Хиллман Д. Зцілювальний вимисел. — К., 2004
5. Юнг К.Г. Психологічні типи. — К.,1995
6. Юнг К.Г. Психологія й алхімія. — К.,1997