Психологіясвідомості. Питання про природу душі; душа як особлива сутність
Психологіязародилася в надрах філософії, і перші уявлення про її предмет зв'язувалися зпоняттям «душа». Практично всі древні філософи намагалися виразити за допомогоюцього поняття саме головне, сутнісне, початок будь-якого предмета живої (аіноді й неживої) природи, розглядаючи її як причину життя, подиху, пізнання йт.п.
Питання проприроду душі вирішувався філософами залежно від приналежності їх доматеріалістичного або ідеалістичного табору.
Так, Демокрит(460-370 р. до н.е.) уважав, що душа — це матеріальна речовина, що складаєтьсяз атомів вогню, кулястих, легких і дуже рухливих. Всі явища життя Демокритнамагався пояснити фізичними й навіть механічними причинами. Так, на йогодумку, душа одержує відчуття від зовнішнього миру завдяки тому, що її атомиприводяться в рух атомами повітря або атомами, безпосередньо «стікаючими» відпредметів. Матеріалізм Демокрита носив наївний механістичний характер.
Набагато більшскладне уявлення про душу розвив Аристотель (384-322 р. до н.е.). Його трактат«Про душу» — перший спеціально психологічний твір, що протягом багатьох столітьзалишався головним посібником із психології. Сам Аристотель по праву вважаєтьсязасновником психології, як, втім, і цілого ряду інших наук.
Аристотельзаперечував погляд на душу як на речовину. У той же час він не вважав заможливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робилифілософи-ідеалісти. Для визначення природи душі він використовував складнуфілософську категорію «ентелехія», що означає існування чогось.
«… Душа, — писаввін, — є сутність у змісті форми природного тіла, що володіє життям. Сутністьже (як форма) є ентелехія; стало бути, душа є ентелехія такого тіла». Одинобраз добре допомагає зрозуміти зміст цього визначення. «Якби око було живоюістотою, — пише Аристотель, то душею його був б зір». Отже, душа є сутністьживого тіла, «здійснення» його буття, так само як зір — сутність і «здійснення»ока як органа зору.
Аристотель заклавглибокі основи природничо-наукового підходу до вивчення психіки. Радянськийфілософ В.Ф. Асмус характеризує його як «справжнього батька майбутньоїматеріалістичної психології». Головна функція душі, по Аристотелю, — реалізаціябіологічного існування організму. Потрібно сказати, що таке уявленнязакріпилося згодом за поняттям «психіка»: з погляду матеріалістичногоприродознавства психіка з'явилася одним з факторів еволюції тваринного миру. Щож стосується поняття «душа», то воно усе більше звужувалося до відбиттяпереважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основитакого розуміння душі були закладені філософами-ідеалістами, і насампередПлатоном (427-347 р. до н.е.).
Коли говорять проПлатона, те відразу ж з'являється на сцені ім'я іншого знаменитого античногофілософа — Сократа (470-399 р. до н.е.). Чому ці два імена з'являються разом?
Справа в тому, щоПлатон був учнем Сократа, а Сократ не написав ні одного рядка. Він бувфілософом, що проповідував власні погляди усно, у формі бесід. Свої дні вінпроводив у тім, що ходив по вулицях Афін, сидів на ринковій площі й розмовляв злюдьми, людьми дуже різними. Це були й прості городяни, і приїжджі філософи, ійого власні учні.
У двадцятилітньомувіці Платон зустрів Сократа, і ця зустріч перевернула його життя. Він залишавсяіз Сократом до самої його смерті, тобто приблизно 7-8 років. Згодом всі твориПлатона були написані у формі діалогів, де головна діюча особа — Сократ. Так і залишилосяневідомим, яка частина ідей, які ми знаходимо в Платона, належить йому, а яка — Сократові. Швидше за все, у текстах Платона органічно з'єдналися погляди обохцих великих філософів.
У текстах Платонами виявляємо погляд на душу як на самостійну субстанцію; вона існує поряд зтілом і незалежно від нього. Душа — початок незриме, піднесене, божественне,вічне. Тіло — початок зриме, низинне, минуще, тлінне.
Душа й тілоперебувають у складних взаєминах один з одним. По своєму божественномупоходженню душу покликана управляти тілом, направляти життя людини. Однак інодітіло бере душу у свої окови. Тіло роздираємо різними бажаннями й страстями.Воно піклується про їжу, піддано недугам, страхам, спокусам. Війни й сваркивідбуваються через потреби тіла. Воно заважає також чистому пізнанню.
У поглядах на те,як душа й тіло пов'язані з пізнанням, яскраво проявляється ідеалізм Платона(він родоначальник об'єктивного ідеалізму).
Платон постулюєспоконвічне існування миру ідей. Цей мир ідей існує поза матерією й позаіндивідуальною свідомістю. Він являє собою сукупність абстрактних ідей — ідейпро сутності предметів зовнішнього миру. Існують ідеї чесноти взагалі, красивзагалі, справедливості взагалі. Те, що відбувається на землі в повсякденномужитті людей, є лише відбиття, тінь цих загальних ідей. Щире пізнання єпоступове проникнення в мир ідей. Але для того щоб прилучитися до нього, душаповинна звільнитися від впливу тіла. У всякому разі вона не повинна сліподовіряти показанням органів почуттів. Щире знання досягається тільки шляхомбезпосереднього проникнення душі в мир ідей.
Зі свого уявленняпро душ Платон і Сократ роблять етичні висновки. Оскільки душа — найвище, що єв людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж проздоров'я тіла. При смерті душа розстається з тілом, і залежно від того, якийспосіб життя вела людина, його душу чекає різна доля: вона або буде блукатипоблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі відеальний мир.
Основні думки проприроду душі і її відносини з тілом ми знаходимо в діалозі Платона «Федон», щоу стародавності називався «Про душу». Кілька слів про події, які в ньомуописуються.
Це останній деньжиття Сократа. Він сидить в афінській в'язниці, і після заходу сонця повиненвипити отруту. Із Сократом відбулася дивна історія: він був присуджений досмерті афінським судом за свою філософську діяльність, за ті бесіди, які вінцілими днями вів на вулицях. За час цих бесід він нажив багато ворогів. Справав тому, що його цікавили не тільки абстрактні філософські проблеми, але йістини, що ставляться до життя. А співрозмовниками його були іноді й іменитігромадяни, і політичні діячі. Сократ дошкуляв їх всіх питаннями, показував їхнінедоліки, викривав образ їхнього життя.
До Сократа ув'язницю приходять учні. Вони в страшному горі й час від часу видають свій станпригнобленим видом або яким-небудь вигуком. Сократ знову й знову переконує їх утім, що для нього це день не нещасний, а, навпаки, самий щасливий. Він непочуває, що з ним сьогодні відбудеться лихо. Адже він уважав філософію справоюсвого життя й протягом всього життя щирий філософ прагнула до відділення душівід тіла. Невже тепер, коли ця подія, нарешті, повинне наступити, він мерзне йсприйме його як покарання? Навпаки, це буде самий радісний момент у його житті.
З іншого творуПлатона — «Апологія Сократа» — ми довідаємося про поводження Сократа в днісуду.
Сократвідмовляється від захисту. Він розглядає суд як ще одну прекрасну можливістьпоговорити з афінянами. Замість того щоб захистити себе, він пояснює їм знову йзнову на прикладі їх і свого життя, як треба поводитися.
«Навіть якби висказали мені, — звертається він до афинянам, — цього разу, Сократ, ми «.,.»відпустимо тебе з тим, однак, щоб ти більше вже не займався цими дослідженнямий залишив філософію «...» те я б вам сказав: «Я вам відданий, афіняни, і люблювас, але слухатися буду скоріше бога, чим вас, і поки я дихаю «...» неперестану філософствувати, умовляти й переконувати всякого з вас, кого тількизустріну, говорячи те саме, що звичайно говорю: «Ти кращий з людей, раз тиафінянин, громадянин найбільшого міста «...» чи Не соромно тобі піклуватися прогроші, щоб їх у тебе було якнайбільше, про славу й про почесті, а про розум,про істину й про душу свою не піклуватися й не помишляти, щоб вона булаякнайкраще?» І якщо хто з вас стане сперечатися й затверджувати, що вінпіклується, то я не відстану «...», а буду його розпитувати, випробовувати,викривати, і якщо мені здасться, що в ньому немає чесноти, а він тількиговорить, що вона є, я буду докоряти його за те, що він найдорожче ні в що нецінує, а погане цінує дорожче всього».
Після оголошеннясмертного вироку Сократ звертається до афінян з останнім проханням: колипідростуть його сини, постежити за ними, і якщо вони побачать, що сини ведутьневартий спосіб життя, поводитися з ними так, як поводився він з жителями Афін,- указувати їм на їхні недоліки, соромити за невартий спосіб життя й призиватидо життя доброчесного.
От так своїмповодженням, життям і навіть смертю Сократ доводить свої погляди на природудуші й на її призначення. І може бути саме через це вони зробили величезневраження на світову культуру. Вони ввійшли в християнську релігію, довгохарчували світову літературу, філософію.
До речі, плащі,які незабаром стали носити філософи, відтворювали плащ Сократа, у якому вінходив, не знімаючи його взимку й улітку, а згодом цей одяг повторилася вчернечих рясах.
Якщо подивитисяна навчання Сократа й Платона в цілому з наших позицій, то можна виявити рядпіднятих ними проблем, цілком актуальних і для сучасної психології. Потрібнотільки підійти до них особливим образом — віднеси як до яскравих і точниххудожніх метафор.
Давайте запитаємосебе: «А чи не існує, дійсно, у якімсь змісті той мир ідей, про яке говоривПлатон? Чи не існує такий «мир ідей», що протистоїть індивідуальній свідомостікожної конкретної людини, існує до нього й незалежно від нього й до якогокожний людина, що з'являється на світло, прилучається, здобуваючи знання йосягаючи істини?» І ми можемо відповісти: так, у якімсь змісті існує. Що ж цеза мир? Це мир духовної людської культури, зафіксований у її матеріальнихносіях, насамперед у мові, у наукових і літературних текстах. Це мирабстрактних понять, у яких відбиті загальні властивості й сутності речей. Цемир людських цінностей і людських ідеалів.
Дитина, якарозвивається поза миром (а такі історії відомі — це діти, вигодуванітваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психікане стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання якхудожню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процесприлучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процесвростання кожного індивіда в мир духовної людської культури.
Візьмемо іншупроблему: уявлення про душу як про початок, що покликано направляти життялюдини, але яке саме має потребу в турботі з метою збереження її чистоти,«звільнення від оковів тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшоюпроблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «новаекспериментальна психологія», з якої ми сьогодні почнемо знайомитися, оголосилапоняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття,так і пов'язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останнідесятиліття духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися впсихології у зв'язку з такими поняттями, як зрілість особистості, рістособистості, здоров'я особистості й т.п. І багато чого з того, що заразвиявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душ видатнихантичних філософів.
Ми переходимо донового великого етапу розвитку психології. Початок його ставиться до останньоїчверті XIX в., коли оформилася наукова психологія. У джерел цієї нової психологіїстоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант йогоім'я — Ренатус Картезиус, звідси — терміни: «картезіанська філософія»,«картезіанська інтуїція» і т.п.
Декарт закінчивєзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювавсяматематикою. Вона захоплювала його тим, що стоїть на ясних підставах і строга усвоїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бутипокладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок уматематику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшованалітичну геометрію.
Декарт уважаєтьсяродоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знанняповинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції.З її воно повинне виводитися методом логічного міркування.
В одному зі своїхдобутків Р. Декарт міркує про те, як найкраще-добратися до істини. Він уважає,що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різнітвердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба всевзяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїхорганів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичнихдоказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалим, те і його міркуванняможуть містити помилки.
Так, піддавши всесумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, нінашого власного тіла. Але при цьому обов'язково щось залишиться. Що жзалишиться? Залишиться наш сумнів — вірна ознака того, що ми мислимо. І отодіми можемо затверджувати, що існуємо, тому що «… мислячи, безглуздо припускатинеіснуючим те, що мислить». І далі знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже,існую» («cogito ergo sum»).
«Що ж такедумка?» — задає собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням вінмає на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємобезпосередньо саме собою». І тому мислити — значить не тільки розуміти, але й«бажати», «уявляти» —, «почувати».
У цих твердженняхДекарта й утримується той основний постулат, з якого стала виходити психологіякінця XIX в., — постулат, що затверджує, що перше, що людина виявляє в собі, — це його власна свідомість. Існування свідомості — головний і безумовний факт, іосновне завдання психології полягає в тім, щоб піддати аналізу стану й змістусвідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїмпредметом свідомість.
Що ж мають наувазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вонибезпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для приклада кілька конкретнихописів, узятих із психологічних і художніх текстів.
От один уривок ізкниги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому віннамагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинназайматися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину миру».
«У моєму випадку«...» ця картина — блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, доякої я притулився, папір, на якій я пишу, приглушений шум листя, і цей сильнийгалос, що йде від човнів і улову. Але мир містить значно більше, ніж цякартина.
Не знаю чому, алепереді мною раптом мигнуло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кількароків тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібнихспогадів, коли я перебуваю на самоті.
І цей мир міститьще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які містяться напапері.
Зараз, коли яперестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я випробовую почуття сили йблагополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивна напруга, що переходитьмайже в почуття загнанності: я обіцяв здати цей рукопис закінченої через кількамісяців».
У цьому уривку мизнайомимося зі змістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В.Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишньогосвіту, і образи-спогаду, і скороминущі відчуття собі, своєї сили йблагополуччя, і гостре негативне емоційне переживання.
Приведу ще одинуривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гельмгольца, у якомувін описує процес мислення.
«… Думка осіняєнас раптово, без зусилля, як натхнення «...» Щораз мені доводилося спершувсіляко перевертати моє завдання на всі лади, так що всі її вигини й сплетеннязалягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам'ять, без допомогилиста.
Дійти до цьогозвичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення,що наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійногодобробуту — і тільки тоді приходили гарні ідеї».
Отже, надослідження от якої складної реальності наважилися психологи наприкінціминулого століття.
Як же такедослідження проводити? Насамперед. уважали вони, потрібно описати властивостісвідомості.
Перше, що мивиявляємо при погляді на «поле свідомості», — це незвичайна розмаїтість йогозмістів, що ми вже відзначали. Один психолог порівнював картину свідомості ізквітучим лугом: зорові образи, слухові враження, емоційні, спогади, бажання — все це може перебувати там одночасно.
Однак це далеконе все, що можна сказати про свідомість. Його поле одернування ще й в іншомузмісті: у ньому чітко виділяється центральна область, особливо ясна й виразна;це — «поле уваги», або «фокус свідомості»; за межами її перебуває область,змісти якої невиразні, неясні, нерозчленовані; це — «периферія свідомості».
Далі, змістусвідомості, що заповнюють обидві описані області, перебувають у безперервномурусі. В. Джеймс, якому належить яскравий опис різних феноменів свідомості,виділяє два види його стану: стійкі й мінливі, швидко минущі Коли ми,наприклад, міркуємо, думка зупиняється на тих образах, у яких наділяєтьсяпредмет нашого міркування. Поряд із цим бувають невловимі переходи від однієїдумки до іншої. Весь процес у цілому схожий на політ птаха: періоди спокійногоширяння (стійкі стани) перемежовуються зі змахами крил (мінливі стани).Перехідні моменти від одного стану до іншому дуже важко вловитисамоспостереженням, тому що, якщо ми намагаємося їх зупинити, то зникає самрух, а якщо ми намагаємося про їх згадати по їхньому закінченні, те яскравийпочуттєвий образ, що супроводжує стійкі стани, затьмарює моменти руху.
Рух свідомості,безперервна зміна його змістів і станів В. Джеймс відбив у понятті «потіксвідомості». Потік свідомості неможливо зупинити, жодне минулий стан свідомістьне повторюється. Тотожним може бути тільки об'єкт уваги, а не враження пронього. До речі, утримується увага на об'єкті тільки в тому випадку, якщо вньому відкриваються всі нові й нові сторони.
Далі, можнавиявити, що процеси свідомості діляться на два більших класи. Одні з нихвідбуваються як би самі собою, інші організуються й направляються суб'єктом.Перші процеси називаються мимовільними, другі — довільними.
Обидва типипроцесів, а також ряд інших чудових властивостей свідомості добредемонструються за допомогою приладу, яким користувався у своїх експериментах В.Вундт. Це — метроном; його пряме призначення — задавати ритм при грі намузичних інструментах. У лабораторії ж В. Вундта він став практично першимпсихологічним приладом.
В. Вундт пропонуєвслухатися в серію монотонних клацанням метронома. Наприклад, ми можемо почутийого як серію парних клацань із наголосом на кожному другому звуці (« тик-так»,« тик-так»...). Друге клацання звучить настільки голосніше і ясніше, що миможемо приписати це об'єктивній властивості метронома. Однак таке припущеннялегко спростовується тим, що, як виявляється, можна довільно змінити ритмічнуорганізацію звуків. Наприклад, почати чути акцент на першому звуці кожної пари(«так-тік», «так-тік»...) або взагалі організувати звуки в більше складний тактіз чотирьох клацань.
Отже, свідомістьпо своїй природі ритмічно, містить В. Вундт, причому організація ритму можебути як довільної, так і мимовільної.
За допомогоюметронома В. Вундт вивчав ще одну дуже важливу характеристику свідомості — його«обсяг». Він задав собі питання: яка кількість окремих вражень може вміститисвідомість одночасно?
Досвід Вундтаполягав у тому, що він пред'являв випробуваному ряд звуків, потім переривавйого й давав другий ряд таких же звуків. Випробуваному задавалося питання:однакової довжини були ряди або різної? При цьому заборонялося вважати звуки;випливало просто їх слухати й скласти про кожний ряд цілісне враження.Виявилося, що якщо звуки організовувалися в прості такти по двох (з наголосомна першому або другому звуці пари), те випробуваному вдавалося зрівняти ряди,що складаються з 8 пар. Якщо ж кількість пар перевершувало цю цифру, то рядирозпадалися, тобто вже не могли сприйматися як ціле. Вундт робить висновок, щоряд з восьми подвійних ударів (або з 16 окремих звуків) є мірою об'ємусвідомості.
Далі він ставитьнаступний цікавий і важливий досвід. Він знову пропонує випробуваному слухатизвуки, однак довільно організувати їх у складні такти по вісьмох звуків кожний.І потім повторює процедуру виміру обсягу свідомості. Виявляється, щовипробуваний цього разу може почути як цілісний ряд п'ять таких тактів по 8звуків, тобто всього 40 звуків!
Цими досвідами В.Вундт виявив дуже важливий факт, а саме, що людська свідомість здатна майжебезмежно насичуватися деяким змістом, якщо воно активно поєднується в усібільше й більші одиниці. При цьому він підкреслював, що здатність до укрупненняодиниць виявляється не тільки в найпростіших перцептивних процесах, але й умисленні. Розуміння фрази, що складає з багатьох слів і із ще більшої кількостіокремих звуків, є не що інше, як організація одиниці більше високого порядку.Процеси такої організації Вундт називав «актами апперцепції».
Отже, упсихології була пророблена більша й кропітка робота з опису загальної картини йвластивостей свідомості: різноманіття його змістів, динаміки, ритмічності,неоднорідності його поля, виміру обсягу й т.д. Виникли питання: яким образомйого досліджувати далі? Які наступні завдання психології?
І тут бувзроблений той поворот, що згодом завів психологію свідомості в тупик. Психологивирішили, що вони повинні піти прикладу природничих наук, наприклад фізики абохімії. Перше завдання науки, уважали вчені того часу, знайти найпростішіелементи. Виходить, і психологія повинна знайти елементи свідомості, розкластискладну динамічну картину свідомості на прості, далі неподільні, частини. Це,по-перше. Друге завдання полягає в тім, щоб знайти закони з'єднання найпростішихелементів. Отже, спочатку розкласти свідомість на складові частини, а потімзнову його зібрати із цих частин.
Так і почалидіяти психологи. Найпростішими елементами свідомості В. Вундт оголосив окремівраження, або відчуття.
Наприклад, удосвідах з метрономом це були окремі звуки. А от пари звуків, тобто ті саміодиниці, які утворювалися за рахунок суб'єктивної організації ряду, він називавскладними елементами, або сприйняттями.
Кожне відчуття,по Вундту, володіє рядом властивостей, або атрибутів. Воно характеризуєтьсянасамперед якістю (відчуття можуть бути зоровими, слуховими, нюховими й т.п.),інтенсивністю, довжиною (тобто тривалістю) і, нарешті, просторовою довжиною(остання властивість властива не всім відчуттям, наприклад, воно є в зорових відчуттіві відсутній у слухових).
Відчуття зописаними їхніми властивостями є об'єктивними елементами свідомості. Але ними іїхніми комбінаціями не вичерпуються змісти свідомості. Є ще суб'єктивніелементи, або почуття. В. Вундт запропонував три пари суб'єктивних елементів — елементарних почуттів: задоволення-невдоволення, збудження-заспокоєння,напруга-розрядка. Ці пари — незалежні осі тривимірного Простору всієї емоційноїсфери.
Він зновудемонструє виділені їм суб'єктивні елементи на своєму улюбленому метрономі.Припустимо, випробуваний організував звуки в певні такти. У міру повтореннязвукового ряду він увесь час знаходить підтвердження цієї організації й щоразвипробовує почуття задоволення. А тепер, припустимо, експериментатор сильносповільнив ритм метронома. Випробуваний чує звук — і чекає наступного; у ньогоросте почуття напруги. Нарешті, клацання метронома наступає — і виникає почуттярозрядки. Експериментатор учащає клацання метронома — і у випробуваногоз'являється якесь додаткове внутрішнє відчуття: це порушення, що пов'язане ізприскореним темпом клацань. Якщо ж темп уповільнюється, то виникає заспокоєння.
Подібно тому, яксприймані нами картини зовнішнього миру складаються зі складних комбінаційоб'єктивних елементів, тобто відчуттів, наші внутрішні переживання складаютьсязі складних комбінацій перерахованих суб'єктивних елементів, тобто елементарнихпочуттів. Наприклад, радість — це задоволення й порушення; надія — задоволенняй напруга; страх — невдоволення й напруга. Отже, будь-який емоційний стан можна«розкласти» по описаних осях або зібрати із трьох найпростіших елементів.
Можна сказати, щопсихологія не досягла успіхів на цьому шляху: їй не вдалося зібрати із простихелементів живі повнокровні стани свідомості. До кінця першої чверті нашогосторіччя ця психологія, практично, перестала існувати.
Для цього булопринаймні три причини: 1) не требо було обмежуватися таким вузьким колом явищ,як зміст і стан свідомості; 2) ідея розкладання психіки на найпростіші елементибула помилковою; 3) дуже обмеженим по своїх можливостях був метод, щопсихологія свідомості вважала єдино можливим, — метод інтроспекції.
Однак потрібновідзначити й наступне: психологія того періоду описала багато важливихвластивостей і феноменів свідомості й тим самим поставила дотепер обговорюваніпроблеми.
Література
1.Вагнер В.А. Біологічні підстави порівняльноїпсихології. — К., 2004
2.Вундт В. Введення в психологію. Хрестоматія поувазі. — К., 1997
3. Джеймс В. Личность //Психология личности. Тексты. — М.,1982.
4. Мейли Р. Різні аспекти Я. — К., 2000
5. Мясищев В.Н. Структура личности и отношение человека. –М., 1994