Психологіяяк наука про поводження. Видатні вчені
Іван ПетровичПавлов (1849-1936)
Робота Павлова понаучанню допомогла Уотсону змістити акцент із суб'єктивних ідей до об'єктивних,а також до кількісно вимірних фізіологічних процесів — таких, наприклад, яквиділенню шлункового соку або руху мускулів. Вона надала новий метод вивченняповодження й нові засоби для здійснення спроб його контролю й модифікації.
Сторінки життя
Іван Павловнародився в Рязані в середній полосі Росії. Він був старшим з одинадцяти дітейсільського священика. Життя в такій великій родині з раннього віку привчилайого до працьовитості й відповідальності — до тих якостей, які він зберігпротягом всього свого життя. У дитинстві він протягом декількох років не мігвідвідувати школу через травму голови, що переніс у віці семи років. Батьковчив його удома, а в 1860 році хлопчик надійшов у семінарію, щоб підготуватисядо прийняття сану священика. Пізніше, прочитавши про дослідження Дарвіна,Павлов змінив свої наміри. Він пройшов кілька сотень миль до Санкт-Петербурга,щоб там надійти в університет. Він вибрав спеціалізацію зоопсихології.
Одержавшиуніверситетську освіту, Павлов став представником інтелігенції, нового стану,що народжується в російському суспільстві, що відрізнялося від основних класів- аристократії й селянства. Павлов був «занадто освічений і занадтоінтелігентний для селян, із середовища яких він вийшов, але занадто простий ізанадто бідний для аристократії, до якої ніколи не зміг би примкнути. Такісоціальні умови нерідко породжували особливій, відданій науці інтелектуалів,все життя яких була присвячена тому заняттю, що виправдувало їхнє існування.Таким був і Павлов, у якого фанатична відданість чистій науці йекспериментальним дослідженням завжди харчувалася силою, енергією й простотоюросійського селянина».
Павлов одержавступінь в 1875 році й почав викладати медицину, але не для того, щоб статипрактикуючим лікарем, а в надії зайнятися фізіологічними дослідженнями. Вінучився два роки в Німеччині, потім повернувся в Санкт-Петербург, де протягомдекількох років обіймав посаду асистента дослідницької лабораторії.
Відданість Павловаекспериментальній науці була всецілою. Його не цікавили практичні питання — заробітна плата, одяг, умови життя. Його дружина Сара, на якій він женився в1881 році, присвятила себе тому, щоб оберігати чоловіка від мирських турбот. Насамому початку свого шлюбу вони уклали угоду про те, що вона повністю бере насебе всі поточні турботи й не допускає, щоб його відволікали від занять наукою.Він же, у свою чергу, зобов'язався ніколи не пити, не грати в карти й ходити вгості або приймати гостей тільки по вечорах у суботу й у неділю. Віндотримувався твердого графіка й працював сім днів у тиждень із вересня потравень; улітку їхав у село.
Його байдужністьдо побутових турбот яскраво демонструє той факт, що Сара повинна буланагадувати йому про одержання платні. Вона розповідала, що йому не можна булодоручити купити для самого себе одяг. Коли йому було вже за сімдесят, вінвискочив із трамвая, у якому їхав на роботу, не дочекавшись повної зупинки,упав і зламав ногу. жінка, Що Стояла поруч, викликнула: «Боже мій, адже цегеній, а він навіть не може вийти із трамвая, щоб відразу не зламати ногу!».
Родина Павловазлидарювала до 1890 року, коли він у віці 41 року став професором фармакологіїВійськово-медичної академії в Санкт-Петербурзі. В 1883 році, коли Павловпрацював над докторською дисертацією, народилася перша дитина. Тендітна йхвороблива дитина не зможе вижити, говорили лікарі, якщо мати й дитина незможуть відпочити за містом. Павлову вдалося позичити грошей на поїздку, алебуло занадто пізно: дитина померла. Якийсь час Павлов змушений був ночувати наліжку у своїй лабораторії, а його дружина й друга дитина жили в родичів, томущо вони не могли дозволити собі зняти квартиру.
Група студентівПавлова, знаючи про його фінансові утруднення, передала йому гроші під приводомпокриття витрат на лекції, які були підготовлені за заявкою. Павлов витративусе на своїх лабораторних собак, нічого не залишивши собі. Його відданістьнауці була так сильна, що життєві дрібниці його не турбували. Він говорив, щоце його не турбує.
В 1923 роціПавлов відвідав Сполучені Штати, щоб бути присутнім на конференції в Нью-Йорку.На Центральному вокзалі його негайно ограбували на дві тисячі доларів. Вінприсів відпочити на лавочку й поклав портфель поруч. Він був так поглинений дивлячисьна людей, що зовсім не стежив за портфелем, а потім просто встав і пішов. Ізцього приводу він висловився так: «Ну й добре. Не випливало виставлятиспокусу перед очима бідняків».
Павлов буввідомий своєю гарячою вдачею. На роботі він нерідко вибухав гнівними тирадамина адресу своїх помічників. Під час більшовицької революції 1917 року вінобрушився на один зі співробітників, що спізнився на роботу на десять хвилин.Стрілянина на вулицях не могла бути виправданням для припинення роботи. Якправило, ці спалахи швидко забувалися. Співробітники й студенти знали, чого відних чекають, тому що Павлов завжди ясно говорив їм про це. У спілкуванні знавколишніми Павлов завжди був прямою й чесною людиною, хоча й не занадтотактовним.
Він прекрасноусвідомлював свій вибуховий темперамент. Коли один зі співробітниківлабораторії більше не зміг терпіти образ, він попросив звільнити його відвиконання обов'язків, «Павлов відповів, що його образливе поводження є небільш ніж звичка… і саме по собі не є поважною причиною для звільнення злабораторії». Невдача експерименту могла повалити Павлова в стан глибокоїдепресії, але зате успіх викликав таку радість, що він поздоровляв не тількисвоїх співробітників, але й собак.
Павлов був однимз деяких росіян учених, які допускали до роботи у своїх лабораторіях жінок ієвреїв. Він приходив у лють при найменшому натяку на антисемітизм. У нього булогарне почуття гумору, і він умів цінувати жарт. Під час церемонії врученняпочесного ступеня Кембриджського університету студенти з балкона спустили донього на коліна іграшкового собачку на мотузці. Павлов потім тримав цьогособачку на своєму робочому столі.
Його відносини зрадянським урядом були важкими; він відкрито критикував жовтневу революцію 1917року й радянську систему. Він писав листи протесту Йосипу Сталіну. Вінбойкотував наукові конференції в знак протесту проти режиму. Тільки в 1933 роціПавлов визнав, що СРСР все-таки домігся певних успіхів.
Незважаючи насвоє негативне відношення до влади, Павлов одержував щедру підтримку відрадянської бюрократії й мав дозвіл проводити свої дослідження без урядовоговтручання.
До кінця своїхднів Павлов залишався вченим. Він проводив спостереження за самим собою, колибував хворий, і день смерті не став виключенням. Ослабшавши від запаленнялегенів, Павлов покликав лікаря й описав свої симптоми: «Мій мозок працюєне цілком добре, з'являються нав'язливі думки й мимовільні рухи: можливо,розвивається омертвіння». Якийсь час він обговорював свій стан з лікарем,а потім заснув. Прокинувшись, Павлов сіл у ліжку й почав шукати свій одяг зтією же нетерплячою енергією, що була властива йому все життя. «Настав часвставати! — крикнув він. — Допоможіть мені, я повинен одягтися!» І із цимисловами він упав на подушки й умер.
Умовні рефлекси
Під час своєїдовгої й видатної кар'єри Павлов працював над трьома основними проблемами.Перша стосувалася функції серцевих нервів, друга — первинних органів травлення.Його блискучі роботи із проблем травлення принесли йому світове визнання йНобелівську премію 1904 року. Третьою областю його наукової діяльності, завдякиякій він зайняв видатне місце в історії психології, стало вивчення умовнихрефлексів.
Умовні рефлекси
Відкриття умовнихрефлексів, як і багато інші видатні «т» рефлексів, які науковідосягнення, відбулося, на думку вчених, зовсім випадково, коли Павлов,досліджуючи роботу травних залоз, — для того, щоб одержати можливість збиратишлунковий сік поза організмом собаки, — скористався методом хірургічноговтручання.
Один з аспектівроботи Павлова складався в дослідженні функцій слини, що мимоволі виділяється,як тільки в рот собаки попадала пищачи. Павлов звернув увагу, що іноді слинапочинала виділятися ще до того, як собака одержував їжу. Собаки пускали слину,коли бачили їжу або навіть людину, що регулярно кормил їх. Реакціяслиновиділення, таким чином, виявлялася обумовленої роздратуванням, що попопередньому досвіді асоціювалося з їжею.
Ці фізичнірефлекси, як спочатку називав їхній Павлов, збуджувалися в собаках під впливомподразників, відмінних від вихідного (тобто від їжі). Павлов дійшов висновку,що це відбувається через виникнення асоціативного зв'язку між годівлею й цимиподразниками (видом людини й видаваними їм звуками).
Відповідно до «духучасу», що у ті часи панував у зоопсихології, Павлов (як і Торндайк, і Лебдо нього) зосередився на психічних переживаннях лабораторних тварин. Це виднопо первісному терміну, що він застосував для умовних рефлексів — фізичнірефлекси. Він писав про бажання, подання й вола тварин, інтерпретуючи події в дусісуб'єктивності й антропоморфізму.
Пізніше Павловвідмовився від усяких психічних визначень на користь винятково об'єктивного,описового підходу. «Спочатку в наших фізичних експериментах… ми свідомопрагнули пояснити наші результати, уявляючи собі суб'єктивний стан тварини. Алеіз цього не вийшло нічого, крім стерильно-чистого протиріччя й вираженняособистих поглядів, які неможливо було перевірити. А тому нам не залишалосянічого іншого, як тільки проводити наші дослідження па чисто об'єктивній основі».
Дослідженняумовних рефлексів
Першіексперименти Павлова були зовсім простими. Він тримав у руці шматок хліба йпоказував його собаці, перш ніж дати його з'їсти. Згодом собака починав пускатислину, як тільки бачила хліб. Відділення слини в собаки в той момент, коли їжапопадає в рот, є природною реакцією травної системи; для того, щоб викликатитаку реакцію, ніякого научання не потрібно. Павлов назвав це вродженим, абобезумовним, рефлексом.
Однакслиновиділення побачивши їжі не є безумовним рефлексом. Для того, щоб викликатитаку реакцію, потрібно научання. Таку реакцію Павлов назвав умовним рефлексом(на відміну від психічного поняття «фізичного» рефлексу), оскількивін був обумовлений і залежав від формування асоціативного зв'язку між видомїжі й наступним поглинанням.
При перекладіпраць Павлова з російської мови на англійський американський дослідник У. X.Гантт замість «обумовлений» використовував слово «умовний».Пізніше Гантт говорив про те, що шкодує про заміну терміна. Проте, термін «умовнийрефлекс» дотепер є загальноприйнятим.
Павлов виявив, щобагато подразників здатні викликати умовну реакцію слиновиділення влабораторних собак, якщо вони можуть привернути увагу тварин, не викликаючи втой же час страху або агресії. Павлов перевірив зумери, лампи, свистки, музичнізвуки, шум киплячої води, що цокає метроном і одержав однакові результати.
Старанність іточність, властиві Павлову, виявилися в складній і витонченій методиці зборуслини у тварин. У хірургічний розріз у щоці тварини була вставлена гумоватрубочка. Щораз, коли крапля слини падала па платформу, установлену на чутливійпружині, активізувався маркер на обертовому барабані. Це пристрій, що дозволяєреєструвати точна кількість крапель і час їхнього падіння, є лише одним ізчисленних прикладів зусиль Павлова в його прагненні додержуватися науковогометоду — забезпечувати стандартні умови проведення експерименту, застосовуватитвердий контроль, усувати джерела погрішностей.
Він був настількистурбований проблемою виключення сторонніх впливів, що розробив спеціальнібокси. Піддослідна тварина в спеціальній збруї містилася в один бокс, а самекспериментатор перебував в іншому. Експериментатор міг оперувати різнимиподразниками, збирати слину й давати їжу тварині, залишаючись невидимим для нього.
Але всі цізапобіжні заходи не цілком задовольнили Павлова. Він думав, що умовизовнішнього середовища однаково можуть впливати й затемнювати результатиекспериментів. Використовуючи засобу, виділені одним росіянином підприємцем,Павлов спроектував триповерховий лабораторний будинок — так звану «Вежумовчання», у якому у вікна були вставлене спеціальне скло. У кімнатахтакож установлювалися подвійні залізні двері, а сталеві балки, що тримаютьперекриття, поринали в пісок. Будинок був оточений ровом, заповненим соломою.Вібрація, шум, перепади температури, заходи й протяги були повністю виключені.Павлов прагнув до того, щоб ніщо стороннє не впливало на піддослідних тваринах,за винятком подразників, яким тварини піддавалися в ході експериментів.
Давайте простежимотиповий досвід у лабораторії Павлова. Умовний подразник (наприклад, світло)починає діяти (у цьому випадку запалюється лампочка). Негайно з'являєтьсябезумовний подразник (їжа). Після декількох одночасних появ світла і їжітварина починає випускати слину вже побачивши тільки світло, тобто вона звикаєпевним чином реагувати на умовний подразник. Між світлом і їжею виробляєтьсяасоціативний зв'язок. Цей процес научання може відбуватися тільки в томувипадку, коли включення світла супроводжується появою їжі достатня кількістьразів. Таким чином, научання може відбуватися тільки в тому випадку, якщо єпідкріплення (годівля).
Крім вивченняформування умовних реакцій Павлов і його співробітники досліджували й іншісупутні моменти — наприклад, заохочення, загасання рефлексу, спонтанневідновлення, узагальнення, установлення розходжень, обумовленість вищогопорядку. Всі ці проблеми й зараз залишаються у фокусі уваги науки. Разом зПавловим працювали більше 200 чоловік, його експериментальна програма тривала тривалийчас і зажадала участі більшої кількості людей, чим яка-небудь інша програма ізчасів Вундта.
Підкріплення — те, що підвищує ймовірність реакції.
Те ж самевідкриття приблизно в той же час зовсім незалежно було зроблено іншою людиною.В 1904 році молодий американець Едвин Беркет Твитмайер (1873-1943), що бувстудент Лайтнера Уитмера з Пенсильванського університету, представив наконференції Американської психологічної асоціації свою статтю, написану заматеріалами його ж докторської дисертації, що він захистив ще два роки тому.Його робота стосувалася всім відомого рефлексу посмикування коліна. У ходідослідження Твитмайер помітив, що піддослідні починали реагувати на подразники,які відрізнялися від вихідного — удару молоточком нижче коліна. Він описавреакцію випробуваних як новий і незвичайний вид рефлексу й запропонувавпровести подальші дослідження.
Тоді наконференції ніхто не зацікавився доповіддю Твитмайера. Після його виступу йомуне задали ні єдиного питання. Його дослідження були просто зігноровані.Збентежений Твитмайер ніколи більше не повернувся до цієї теми.
Можна тількидогадуватися, що послужило причиною настільки довгої безвісності Твитмайера.Бути може, свідомість американської наукової громадськості ще не дозріло длясприйняття нового поняття умовних рефлексів. Бути може, сам Твитмайер був щезанадто молодий і недосвідчений, або йому не вистачило навичок і матеріальнихресурсів, щоб завзято переслідувати свої мети й належним чином представити своєвідкриття. А може бути, час було обрано невдало.
Твитмайер робивсвою доповідь про рефлекси саме перед обідом і був одним з низки виступаючих убагатогодинній конференції, що працює під головуванням Вільяма Джемса.Конференція явно затягалася, і Джемс (видимо, він був голодний і до того ж відвертонудьгував) завершив її, нс давши достатнього часу для обговорення виступуТвитмайера.
Незважаючи на те,що історія Твитмайера періодично спливає як приклад одночасного відкриття тогосамого явища двома вченими, ця історія також являє приклад трагедії вченого, щоміг стати великим, зробивши одне з найважливіших відкриттів у психології, алене став. «Безсумнівно все своє подальше життя Твитмайер боровся із цієюдумкою — з розумінням того, який міг би бути його внесок у розвиток психології».
Павлов продемонстрував,що вища нервова діяльність може вивчатися в термінах фізіології, напіддослідних тваринах і без залучення такого поняття, як свідомість. Надаліметоди умовних рефлексів набутили широкого застосування в терапії. Таким чином,роботи Павлова вплинули на ухил наукової психології убік більшої об'єктивностів предметі вивчення й методах, а також підсилив тенденцію до функціональності йпрактичності.
Павлов продовживтрадиції механіцизму й атомізму, у яких із самого початку формувалася новапсихологія. Відповідно до поглядів Павлова, собаки й люди, як і всі іншітварини, були механізмами. Він дотримувався подання, відповідно до якого «живийорганізм поводиться як машина — безсумнівно складна, але настільки ж покірна йслухняна, як будь-яка інша машина».
Умовні методиПавлова надали психологічній науці базовий елемент поводження, конкретну робочуодиницю, до якої могло бути зведене складне людське поводження для йоговивчення в лабораторних умовах. Джон Б. Уотсон ухопився за цю робочу одиницю йзробив її ядром своєї програми. Павлов був удоволений роботами Уотсона,помітивши, що розвиток біхевіоризму в Сполучених Штатах є підтвердженням йогоідей і методів.
По іронії долінайдужчий вплив ідеї Павлова зробили саме на психологію — тобто ту область, доякої він не дуже благоволив. Він був знаком зі структурною й функціональноюпсихологією, але погоджувався із Джемсом у тім, що психологія ще не досягларівня справжньої науки. Тому Павлов виключив психологію зі сфери своєїдіяльності. Він обкладав штрафами співробітників, які використовувалипсихологічну, а не фізіологічну термінологію, і у своїх виступах не раз схиляв «неспроможніпсихологічні претензії».
Наприкінці життяПавлов змінив своє відношення й навіть став називати себепсихологом-експериментатором. Але як би те не було, його негативне відношеннядо цієї галузі науки не перешкодило психологам ефективно використовувати плодийого праць.
Володимир М.Бехтерев (1857-1927)
ВолодимирБехтерев є важливою фігурою в розвитку зоопсихології. Він сприяв просуваннюцієї галузі науки від суб'єктивних ідей убік об'єктивно спостережуваногозовнішнього поводження. Менш відомий, чим Іван Павлов, цей видатний росіянинфізіолог, невропатолог і психіатр став піонером у багатьох областях досліджень.Він був політичним радикалом, що відкрито критикував царський режим і уряд. Вінприймав на роботу й навчання жінок і євреїв — і це в той час, коли вони вмасовому порядку виключалися з російських університетів.
Бехтерев одержавучений ступінь у санкт-петербурзької Військово-медичної академії в 1881 році.Він учився в Лейпцігському університеті разом з Вільгельмом Вундтом, прослухавкурси в Берліні й Парижу й повернувся в Росію, щоб вступити на посаду професоракафедри нервових хвороб у Казанському університеті. В 1893 році він бувпризначений завідувачем кафедрою щиросердечних і нервових хворобВійськово-медичної академії, де організував психіатричну лікарню. В 1907 роцівін заснував Психоневрологічний інститут – який носить тепер його ім'я — іпочав там проводити в життя програму неврологічних досліджень.
Бехтерев і Павловстали непримиренними супротивниками після того, як Павлов опублікувавнегативний відгук на одну із книг Бехтерева. «Ворожнеча між Бехтеревим іПавловим була настільки явною, що вони починали лаятися прямо на вулиці. Якщовони зіштовхувалися один з одним на якій-небудь науковій конференції, то міжними негайно спалахувала люта сварка. Вони постійно перебували в стані війни,формуючи кличі прихильників і допускаючи уїдливі випади на адресу один одного.Коштувало якому-небудь прихильникові Бехтерева зробити публічна заява, якПавлов його парирував — це перетворилося в нього в якийсь умовний рефлекс».
В 1927 році,через 10 років після того, як більшовицька революція скинула пануючи, Бехтеревбув викликаний у Москву для лікування радянського диктатора Йосипа Сталіна, проякий говорили, що він випробовує періоди депресії. Бехтерев сказав Сталіну, щотой страждає важкою формою параної. Бехтерев умер підозріло незабаром — у тойже вечір. Існує думка, що Бехтерев був отруєний за наказом Сталіна, щобвідомстити за страшний діагноз. Пізніше Сталін наказав припинити роботиБехтерева. Син Бехтерева за наказом Сталіна був розстріляний.
Сполучні рефлекси
У той час якдослідження Павлова проводилися майже винятково з метою вивчення виділеньтравних залоз, Бехтерев в основному займався умовними рефлексами в моториці.Він поширив умовні принципи Павлова на мускули. Основним відкриттям Бехтеревастали сполучні рефлекси, виявлені в результаті дослідження моторних реакцій.Бехтерев виявив, що рефлекторні рухи — наприклад, відсунення пальця відпредметів, що загрожують ударом електричного струму, — можуть виникати нетільки під впливом безумовних подразників (наприклад, удару електричногоструму), але й під впливом стимулів, які сполучаються з вихідним, — так, звукзумера, що звучить під час удару електричного струму, незабаром змушуєвипробуваного усувати палець.
Можна булопояснити це явище в термінах психічних процесів, але Бехтерев уважав реакціїрефлекторними. Далі, він думав, що поводження вищого рівня можна пояснити,розглядаючи його як сполучення або нагромадження моторних рефлексів нижньогорівня. Процесам мислення, на думку Бехтерева, властиве аналогічний характер — утому розумінні, що вони залежать від внутрішніх дій мовної мускулатури; ця ідеяпізніше була підхоплена Уотсоном. Бехтерев боровся за застосування абсолютнооб'єктивного підходу; він викорінював використання психічної термінології абоконцепції.
Бехтеревпредставив свої ідеї в книзі «Об'єктивна психологія», опублікованої в1907 році. Книга була переведена на німецький і французьку мови в 1913 році,саме в цей час й прочитав Уотсон. Третє видання вийшло в англійському перекладів 1932 році за назвою.
Починаючи відсамих джерел зоопсихології — уже в роботах Романеса й Моргана — можнаспостерігати поступовий рух психології убік зростаючої об'єктивності як увиборі предмета вивчення, так і в методології. Перші роботи в цій областіпородили концепцію свідомості й психічних процесів; вони ґрунтувалися насуб'єктивному методі дослідження. Однак на початку XX століття зоопсихологіястала зовсім об'єктивною наукою як по предметі дослідження, так і позастосовуваних методах. «Виділення залоз», «рефлекторні реакції»,«дії», «поводження» — подібні терміни не залишали ніякихсумнівів у тім, що зоопсихологія розсталася зі своїм суб'єктивним минулим.
Незабаромзоопсихологія стала моделлю для розробки вчення про поводження — біхевіоризму,засновник якого, Уотсон, волів при проведенні досліджень використовуватитварин, а не людей. Ознайомившись із результатами досліджень фахівців ззоопсихології й обробивши їх, Уотсон розробив основи науки про поводження,положення якої рівною мірою справедливі й для людей, і для тварин.
Література
1.Петровский А. Записки психолога. — М., 2001.
2.Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании, М., 1961.
3.Ярошевский М.Г. Как предали Ивана Павлова // Репрессированная наука. – М., 1994.
4.Биків К.М. Розвиток ідей И.П. Павлова (завдання йперспективи) // К.М. Биків Вибрані добутки. — К., 2003
5.Ждан А.Н. Історія психології: від античності досучасності. — К., 1997.
6.Лихі Т. Історія сучасної психології. — К., 2003.