Причини появи й існування монополій Форми монополій і наслідки монополізації економіки Антимо

Наріжним каменем усієї логіки при­ватного підприємництва є визнання активної конкуренції на вільних рин­ках. Якщо ми бажаємо зберегти цю систему, необхідно, щоб конкуренція залишалася активною, а ринки — вільними.
Комітет у справах картелів і монополій Фонду ХХ ст.
Вступ.
Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Гло­бальні і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні і штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні і міжнародні. Монополії влади, управління та власності. Монополія являє собою виключне право, що надається державі, підприємству, організації, фізичній особі на здійснення якої-небудь діяльності. В той же час монополія — це концентрація виробництва, об’єднання технологічних, інтелекту­аль­них та фінансових ресурсів. Що ж є монополія — шкода чи благо?
В Концепції національної безпеки однією з “економічних” загроз названа і наявність монополізму виробників. “Монополія”, “монополі­зо­ваний ринок”, “монопольна ціна”, “монополістичний протекціонізм” — все це є антиподи обов’язковому атрибуту ринкової економіки, без якого не можна будувати ринкові відносини — вільній та необмеженій конкуренції.
Монополії спричиняють зниження продуктивності, погіршення якості, ріст цін, перебої в постачанні, недобросовісність у виконанні договірних зобов’язань, “відкачку” з економіки і без того недостатніх коштів; вони поглиблюють проблему неплатежів, утруднюють залу­чення іноземних інвестицій, здійснюють основний тиск на уряд, чи­нячи перешкоди проведенню економічних реформ, закріплюють чи­новницьку владу.
“Монополізм” — поняття змінне, діалектичне. Так, в міру набли­ження до ринкових відносин відбувається модифікація звичних струк­тур і на зміну традиційним монополіям приходять нові. Для прикладу: за рахунок обвальної приватизації в Україні таких елементів інфраструктури ринку, як складське господарство та транспортування вантажів виникла нова монополія — монополія посередників у сфері вантажообігу.
Особливе місце у вищенаведеному списку належить природним монополіям, до сфери існування яких відносяться транспортування нафти, нафтопродуктів та газу по магістральних трубопроводах, ви­робництво електричної та теплової енергії і надання послуг з їх пере­дачі, залізничні перевезення, послуги транспортних терміналів, мор­ських та річкових портів, аеропортів1.
1. Причини появи й існування монополій.
Наприкінці ХІХ ст. ринок чи не вперше за багатовікову історію свого існування та розвитку зіткнувся з серйозними проблемами. Саме в той час виникла досить реальна загроза функціонування того атрибуту, існування якого було просто необхідним для існування са­мого ринку — конкуренції. На її шляху виникли вагомі та істотні пере­пони у вигляді монополістичних утворень.
Історія монополія вираховуються тисячами років і сягає глибокої давнини. Ще видатний давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї, відносячи її до “мистецтва наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію”.
Англійський філософ Томас Гоббс описував монополії, створені ще феодальною державою для зарубіжної торгівлі. Він їх називає корпораціями, зазначаючи, що “метою подібної корпорації є збільшення прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за кордоном”.
Проте в обох цих випадках поява монополій пов’язувалась із на­копиченням багатства, прибутків, а засобом досягнення цього вважа­лося панівне становище на ринку.
Взагалі монополістичні тенденції в різних формах та з різною си­лою проявлялися на всіх етапах розвитку ринкового суспільства (з IV тисячоліття до н.е. до останньої третини ХІХ ст.), проте панівними вони стають лише наприкінці ХІХ ст. Саме в цей час (а особливо під час економічної кризи 1873 р.) почалася їх новітня історія. Взаємопов’язаність цих двох явищ — криз та монополій — показує одну з причин монополізації, а саме: намагання багатьох фірм вбе­регтися від кризових потрясінь у монополістичній практиці. Не випад­ково тогочасна економічна література давала досить дотепну і влучну назву монополіям: “діти криз”2.
Що ж являють собою різноманітні монополістичні утворення? У вузькому розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів. В економічній теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або об’єднання (спілку), що концентрують значну частину виробництва і збуту пев­ного виду продукції, пануючи на ринку з метою одержання монополь­ного прибутку. Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як результат, от­римують більш високі (монопольні) прибутки. Отже, найбільш визна­чальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку (проте тут слід звернути увагу: як для контролю над акціонерним то­вариством потрібно зосередити в одних руках 20, а інколи й 10% акцій, і цього буде достатньо, так і для панування на ринку одному великому підприємству буде достатнім виробляти 10-20% продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку). Таке домінування дає змогу підприємцю са­мостійно, або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару3.
Взагалі монопольного становища бажають досягти кожен підприємець чи підприємство. Це дозволило б їм уникнути цілого ряду проблем та небезпек, пов’язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку. Шляхом концентрації у своїх руках переважної більшості виробництва, маючи так звану господарську владу, такі підприємства в змозі нав’язувати іншим суб’єктам ринко­вих відносин свою волю. По суті справи, це можна вважати підкоренням інтересів суспільства власним інтересам фірми. Така тенденція була чітко виствітлена у відомому вислові: “Що вигідно для “Дженерал Моторз”, те вигідно й для Америки”.
Чому ж монополії взагалі почали своє існування? В чому поляга­ють причини їх виникнення? Перед розглядом цих причин необхідно зазначити, що існують різні види монополій, які можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної.
Природна монополія виникла внаслідок об’єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або декількома фірмами. В її основі поляга­ють особливості технології виробництва та обслуговування спожи­вачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом могуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт і т.д. Уявімо на хвилинку, що б було, якби наше суспільство обслуговувала більш ніж одна електрична ком­панія. Тоді кожен споживач повинен був би мати власну лінію напруги, технічне забезпечення, трансформатор і т.ін. Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава (хоча в такій країні, як США, які мо­жуть бути взяті за приклад як провідна держава світу, телефонний зв’язок, приміром, концентрується переважно у руках приватних фірм, таких як АТ&T, яка взагалі є фірмою, що має найбільшу кількість акціонерів в Сполучених Штатах). Заборона або розукрупенння таких монополій є справою економічно недоцільною.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних ор­ганів. З одного боку, це надання одній або декільком фірмам виключ­ного права на виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-Індській та голандській Вест-Індській компаніям на початку XVIIст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією.
З іншого боку, це організаційні структури для державних підпри­ємств, коли вони об’єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. В цьому випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як єдиний гос­подарський суб’єкт і між ними немає конкуренції. Так, економіка ко­лишнього СРСР була однією з найбільш змонополізованих у світі. Провідну роль відігравала саме адміністративна монополія, де ос­новна влада знаходилася у руках всесильних міністерств і відомств. У СРСР взагалі існувала абсолютна монополія держави на ор­ганізацію та управління економікою, що базувалася на державній власності на засоби виробництва. Істотною ознакою цієї системи є прямий розподіл всіх основних ресурсів, що також є потужним помічником адміністративній монополії. Кінцевим її результатом стає гігантоманія, прагнення перетворити галузь в один величезний завод. Спираючись на галузеві міністерства, підприємства-гіганти через га­лузеві НДІ контролюють і об’єктивно гальмують науково-технічний прогрес в своїй країні. Їм не загрожує конкуренція товарів-субститутів, оскільки виробництво більшості з них прямо чи опосередковано регу­люється даним міністерством. “Залізна завіса” надійно захищає їх і від іноземних конкурентів4.
Таким чином, адміністративна монополія, що виникає в неринко­вому середовищі, має набагато більше монопольної влади, аніж еко­номічна, про яку буде вестися далі.
Економічна монополія є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблеми монополізму найбільше торкаються в економічній літерату­рі. Про неї головним чином буде вестися мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі зако­но­мір­ностей господарського розвитку. Ці причини пов’язані передусім зі змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кінця XVIII — початку ХІХ ст., поява цілої низки винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості. Так, обсяг промислового виробництва в Англії у першій половині ХІХ ст. зріс у чотири рази5.
До завоювання підпримцями монопольного становища на ринку ведуть два основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації ви­робництва, тобто зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на крупних підприємствах. Якщо процес концен­трації виробництва відбувається безперервно протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, то він вже набуває рис закону концентрації виробництва, дія якого з різною інтенсивністю спостерігалася на всіх етепах розвитку капіталізму, тобто починаючи з XVI ст. Щоб вижити у конкурентній боротьбі, яка була неминучою для процесу концентрації, підприємці були змушені впроваджувати нову техніку, розширювати далі масштаби виробниц­тва. При цьому відбувалося розшарування підприємців на дрібних, середніх та крупних. І саме перед найкрупнішими з них нарешті по­стала проблема вибору: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, яку однозначно б “пережили” не всі, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Звичайно, далеко­глядні виробники віддавали перевагу другому шляху і укладали між собою угоди (гласні і негласні, таємні), які й зараз є однією з найха­рактерніших рис монополізації економіки. Отже, як можна бачити, ви­никнення підприємств-монополістів — закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку.
Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі цен­тралізація виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній або поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Цен­тралізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Типовим при­кладом такого об’єднання можуть слугувати акціонерні компанії.
За останні 15-20 років у ведучих капіталістичних країнах виникли потужні стимули до централізації капіталу, до злиття та поглинення одних фірм іншими, особливо в рамках великого бізнесу. Економічні труднощі 70-80-х років, зумовлені ними падіння норми прибутку та посилення інвестиційного ризику змусили багато великих компаній поглинати суперників.
Хвиля зливань та поглинень капіталів буквально захопила гос­подарство всіх розвинутих капіталістичних країн. В США витрати на ці цілі виросли з 12 млрд. дол. в 1975 р. до 250 млрд. в 1986 р. У ФРН кількість зливань та поглинень збільшилася з 305 в 1970 р. до 636 в 1980 р. і 887 в 1987 р. В Англії кількість придбаних компаній зросло з 534 в 1979 р. до 695 в 1986 р., а витрати на ці цілі з 1,7 до 13,5 млрд. ф.ст.
Сучасна хвиля зливань та поглинень вихлюпнулася на міжнарод­ну арену. В стратегії транснаціональних корпорацій придбання діючих компаній розглядається як найбільш ефективний спосіб закріплення на зарубіжних ринках. І тут перевага надається великим національ­ним фірмам та їхнім філіалам. В останні роки відбувається швидке і глибоке переплітання активів компаній різної національної приналеж­ності. Американська фірма “Крайслер” придбала частину активів “Пежо”; “Форд” володіє частиною активів “Тойо когьо”; компанія “Дже­не­рал моторз” — фірм “Ісудзу” і “Судзукі”. Західнонімецькі, фран­цузькі і японські фірми, в свою чергу, купляють підприємства амери­канської хімічної, металургійної, автомобільної та інших галузей6.--PAGE_BREAK--
Тепер давайте з’ясуємо, що є причинами виникнення та по­дальшого розвитку монополістичних тенденцій. Думки з цього при­воду в економічній літературі розділилися. Перша точка зору звину­вачує державу, яка, з одного боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до цього підприємців, а з другого — своєю бездіяльністю дозволяє їм створити і використовувати моно­польне становище. Бачимо, що монополізм тут розуміється не як притаманний ринковому господарству, а як випадковий процес.
Більш реалістичною виглядає інша точка зору, яка стверджує, що монополістичні утворення є закономірними. Англійський еко­номіст Пігу, який є одним з прихильників таких поглядів, наголошує на тому, що “монополістична влада не виникає випадково”. Вона є логічним завершенням ринкової стратегії підприємців. Ще Адам Сміт колись сформулював принцип економічної вигоди, який не дає спо­кою підприємцям, а змушує їх постійно шукати нових і нових можли­востей до збільшення своїх прибутків. А якраз однією з найбільш ба­жаних таких можливостей є досягнення монопольного становища.
Ще однією важливою причиною монополістичних тенденцій в економіці є перетворення індивідуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в ос­танній третині ХІХ ст. під впливом ряду нових прогресивних винахо­дів (нові методи виплавки сталі, нові види двигунів і т.ін.) потрібно було будувати нові великі заводи, будівництво яких було не під силу окре­мим капіталістам. Крім того, в той же час починається масове будівництво залізниць та інших крупних об’єктів, які потребували значних капіталовкладень. Щоб зібрати потрібну суму, капіталіст мав чекати, затягнувши пасок, не один десяток років. Та не кожен з них був згодний на це. Потрібна була кардинально нова форма власності, яка змогла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею стала акціонерна капіталістична власність, яка виникала в результаті злиття, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово такі то­вариства утворюються в останній третині ХІХ ст.
Виникнувши в масовому порядку, акціонерна власність за період понад сто років стала надзвичайно поширеною. В наш час кожне ве­лике підприємство, і навіть переважна більшість середніх існує у формі акціонерних. Щоправда, акції цих середніх та дрібних підприємств не котуються на фондових біржах, бо вони є акціонерними підприємствами закритого типу. Так на початку 90-х років на Нью-Йоркській фондовій біржі котувалися акції лише близько 2000 наймогутніших американських корпорацій (із загальної кількості близько 3 млн. усіх корпорацій Америки).
Теорія монополії є порівняно молодою. Через домінування на протязі всього ХІХ ст. першої точки зору на причини виникнення мо­нополістичних тенденцій розробка такої теорії не стимулювалася. Одним з перших, хто спробував створити її, був уже згадуваний англійський економіст А. Пігу, який написав книгу “Економічна теорія добробуту”, що була видана вперше у 1912 р. На теренах колишнь­ого СРСР більше відома праця В.І. Леніна “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму”, у якій ідеолог комунізму, узагальнивши численні дослідження західних економістів, науково обгрунтував нові теоре­тичні положення. Проте перелом у економічному мисленні здійснили праці, шо були опубліковані майже водночас у 1933 р. Йдеться про книгу викладача економіки Кембріджського університету Джоан Ро­бін­сон “Економічна теорія недосконалої конкуренції” та твір амери­канця Едварда Чемберліна “Монополістична конкуренція”. Як висло­вився історик економічної думки Б. Селігмен, вони “вивели еко­номістів із стану летаргічного сну” і навіть здійснили “малу рево­люцію” в економічній теорії (великою революцією вважається поява теорії Кейнса). Ці праці переконливо довели монополістичний харак­тер ринкової економіки сучасності. Це зрушило з місця розробки західної економічной теорії монополії.
2. Форми монополій і наслідки монополізації економіки.
Сучасна економіна теорія розрізняє декілька видів моно­полістичних станів: проста або повна (чиста) монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія. Повна або чиста монополія означає ситу­ацію, коли існує єдиний виробник або продавець якогось виду про­дукції. Це означає, що виключне право на володіння і розпорядження певним матеріальним або нематеріальним благом зосереджується в одних руках. В умовах чистої монополії галузь складається з однієї фірми, тобто поняття “фірма” та “галузь” співпадають. На перший по­гляд така ситуація малоймовірна і, дійсно, в масштабах країни зустрічається дуже рідко. Проте, якщо взяти більш скромний мас­штаб, наприклад, маленьке містечко, то ситуація, де спостерігається чиста монополія буде досить типовою. В такому містечку існує одна електростанція, одна залізниця, єдиний аеропорт, один банк, одне крупне підприємство і т.д. Для прикладу: в США 5% ВНП створюється в умовах, близьких до чистої монополії.
Чиста монополія виникає звичайно там, де відсутні реальні аль­тернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що випус­кається, є в деякій мірі унікальним. Це в повній мірі можна віднести до природних монополій, типовим прикладом яких є муніціпальні кому­нальні служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і може впливати на неї, змінюючи кількість товару.
Монополія виникає там і тоді, коли бар’єри для входу в галузь важко подолати. Держава створює офіційні бар’єри, видаючи патенти та ліцензії. Згідно з патентним законодавством США, винахідник має виключне право контролю над своїм винаходом на протязі 17 років. Патенти зіграли величезну роль у розвитку таких компаній, як “XEROX”, “Eastman Kodak”, “International Business Machine” (IBM), “SONY”і т.д. Вступ до галузі може бути істотно обмежений і шляхом видачі ліцензій. В США підлягають ліцензуванню понад 500 професій (лікарі, таксисти, сажотруси та багато інших). Ліцензія може бути на­дана як приватній фірмі, так і державній організації (класичний при­клад — історія горілчаної монополії в Росії).
Монополія може мати своєю основою виключне право на який-небудь ресурс (наприклад, на природні фактори виробництва). Хре­стоматійним прикладом являється діяльність компанії “Де Бірс”, яка вже давно володіє найбагатшими алмазними копальнями в Південній Африці і тому контролює від 80 до 85% пропозиції на світовому ринку алмазів7.
В наш час жорсткі дії, пов’язані з використанням монопольного становища, як і недобросовісна конкуренція в цілому, суворо заборо­нені в країнах з розвинутою ринковою економікою, хоча і зустрічають­ся на окраїні цивілізованого світу.
Сучасна теорія виділяє три типи монополії: 1) монополія окре­мого підприємства; 2) монополія як змова; 3) монополія, що ба­зується на диференціації продукту.
Все вищесказане про чисту монополію стосується першого типу монополій. Досягти такого монопольного становища нелегко і про це свідчить сам факт рідкісності таких утворень.
Більш доступним і поширеним є шлях змови чи угоди декількох крупних фірм. Він дає змогу швидко створити на ринку умови, коли продавці (виробники) знаходяться в “одній команді”, усувається кон­курентна боротьба, передусім цінова і через це споживач опиняється у безальтернативних умовах.
Такі угоди вели до створення різних форм монополій. Першими з таких були початкові об’єднання — пули, ринки, конвенції, корнери, які являли собою тимчасові угоди між підприємствами, як правило однієї галузі, з метою підтримання певного рівня цін або поділу отриманого прибутку. Проте такі об’єднання не були стійкими і створювалися лише на короткий термін для отримання одноразового або декількара­зо­во­го прибутку.
Проникнення монополій у всі сфери суспільного відтворення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл та споживання — при­звело до появи більш стійких монополістичних об’єднань, які створю­валися на тривалий строк. Із монополізацією сфери обігу виникли перші, найпростіші із п’яти основних форм монополій —картелі та син­ди­ка­ти.
Картель — це об’єднання декількох підприємств однієї галузі ви­робництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самотійність, а домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту.
Синдикат — це об’єднання ряду підприємств однієї галузі проми­словості, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів реалізація продукції здійснюється через спеціально ство­рену загальну збутову контору.
Більш складні форми монополістичних об’єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосеред­нього виробництва. У цьому випадку виникла необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, які були задіяні у створенні кінцевого продукту. Можна сказати, що відбувалася вертикальна інтеграція, або комбінування. Наприклад, у межах гігантських автомобільних корпорацій об’єднувалися підприємства, що видобували сировину, виплавляли сталь, виробляли деталі і, нарешті, складали власне ав­томобілі. Саме на цій основі виникла така більш складна форма мо­нополістичних об’єднань, як трест.
Трест — це об’єднання ряду підприємств однієї або декількох га­лузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва та виготовлений продукт, виробничу та комерційну са­мостійність, тобто відбувається об’єднання виробництва, збуту, фінансів, управління, а в залежності від суми вкладеного капіталу власники окремих підприємств, що входять до складу тресту, отри­мують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку. Спираючись на свою владу, компанії-трести проводили в межах своїх галузей вигідну їм політику і примушували слідувати їй інших галузевих виробників. Прикладом можуть слугувати американська чорна металургія, наф­топереробка, алюмінієва, тютюнова промисловість періоду кінця ХІХ — початку ХХ ст. На початку ХХ ст. в США діяло понад 800 трестів, до складу яких входило понад 5 тис. підприємств з капіталом понад 7 млрд. дол. Найкрупнішими трестами були “Стандарт ойл”, “Юнайтед Стейтс Стіл”, “Дженерал Електрик” та ін. В інших країнах розвинутого капіталізму в якості галузевих монополій виступали картелі й синди­кати8.
Потрібно відмітити, що історія трестів, картелів і синдикатів де­монструє, що вони не вели до повного пригнічення конкурентних рин­кових сил. Навіть у випадку захоплення всього галузевого виробниц­тва трести не могли повністю вилучити конкуренцію з галузевого ринку. При збереженні постійної потенційної загрози проникнення в галузь нових виробників трести, що захопили все галузеве вироб­ництво, зіштовхувалися з конкуренцією з двох боків: їм загрожувала конкуренція імпортних товарів та конкуренція товарів-замінників.
З ще більшою силою конкурентний тиск давався взнаки на тре­стах, яким належала лише частина галузевого виробництва. І хоча такий трест, пануючи в галузі, прагнув досягти диктату, це не завжди йому вдавалося. Так, компанія “Юнайтед Стейтс Стіл”, що захопила в результаті зливань до 1901 р. близько 65% виробництва сталі в США, для повного узгодження цін вдавалася до відкритої системи змов з більш дрібними виробниками. Проте вона не змогла лікві­дувати нецінову конкуренцію, що в кінцевому результаті зумовило втрату нею на протязі 20-х років абсолютного контролю над галузе­вим ринком. У багатьох галузях американської промисловості трести просто розвалилися під тиском конкурентних сил. Така доля спіткала в 1903 р. трест, зайнятий виробництвом асфальту (він проіснував 3 роки, захопивши майже все галузеве виробництво). Аналогічно за­вершилися спроби створити трести у виробництві велосипедів, моту­зок, бавовняної грубої пряжі, глюкози, пива, солі, шкіри та крохмалю.
Складна взаємодія монополії і конкуренції було характерною і для галузей, охоплених картелями і синдикатами. Яскравий тому приклад — історія німецьких картелів. Переважна їх більшість в перші десятиріччя ХХ ст. була вельми нетривкою. Якщо в сприятли­вих умовах вони функціонували, то в “погані часи” розсипалися, бо учасники угод прагнули провадити самостійну ринкову політику. В ба­гатьох галузях німецької промисловості склався своєрідний ритм розвитку картелів. Їх формування в тій чи іншій галузі звичайно ха­рактеризувалось вилученням або мінімізацією цінової конкуренції та підвищенням цін. Це, як правило, приваблювало в галузь нових ви­робників. Не будучи зв’язаними картельними угодами, вони починали посилену цінову конкуренцію. Знижуючи ціну, нові незалежні фірми захоплювали значну частину галузевого ринку. В результаті доля членів картелів скорочувалась, що нерідко вело до зменшення об’єму їх виробництва і відповідно до росту витрат. Останнє, як пра­вило, викликало розпад картелів, у галузі починалася гостра цінова конкуренція. Після періоду необмеженої цінової конкуренції знову ви­никали картельні угоди, до яких підключалися і “новачки”. Далі цикл повторювався9.
За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та перели­вання капіталів вертикальна інтеграція переростає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капіталу тієї чи іншої монополії у галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності. Якщо диверсифікація здійснюється на основі концентрації капіталу, то проникнення монополій в іншу галузь промисловості здійснюється за рахунок внутрішніх нагромаджень капіталу; коли цей процес відбуваєть­ся на основі централізації капіталу, то організація вироб­ництва в інших галузях здійснюється шляхом купівлі акцій.    продолжение
--PAGE_BREAK--
На основі диверсифікації виникає така сучасна основна форма монополістичних об’єднань, як багатогалузевий концерн. Він є об’єднанням десятків, а в багатьох випадках навіть сотень підпри­ємств, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головна фірма здійснюєнад іншими учасни­ками об’єднання фінансовий контроль. Серед 500 наймогутніших мо­нополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% серед цих гігантських корпорацій випускають одно­профільну продукцію, а переважна більшість їх має у своєму складі у середньому підприємства 11 галузей, а найбільш могутні монополії — до 30 — 50 галузей.
Взагалі в світовій економіці намітилися дві області посиленої ди­версифікації. По-перше, це компанії традиційних галузей промисло­вості (вичерпання джерел накопичення в основних виробництвах штовхає їх на пошук нових інвестиційних можливостей). В останні роки спотерігається “втеча” капіталу з базових галузей в нові нау­коємні та в сферу послуг. Вкладаючи кошти в електроніку, робото­техніку, військовий бізнес, аерокосмічну промисловість, великі ком­панії традиційних галузей прагнуть проникнути у високоприбутковий бізнес і використовувати нову техніку і технологію для модернізації застарілих потужностей в профілюючих виробництвах. В компанії “Дженерал Електрик”, наприклад, тільки за 1980 — 1986 рр. доля нау­коємних виробництв в загальній виручці зросла з 31 до 44%, сфери послуг — з 23 до 29%, а основного промислового ядра — скороти­лась з 1/2 до 1/410.
Інші компанії традиційних галузей знаходять інакші шляхи виходу з кризового стану. “Юнайтед Стейтс Стіл”, наприклад, поглинула дві величезні нафтові фірми — “Марантон Ойл” та “Тексас Ойл енд Гес”. Вже в наш час вона змінила свою галузеву належність: виробництво сталі і металопродукції не являється профілюючим (крім нафтового бізнесу, компанія зайнята виробництвом та збутом різних видів хімікатів, бурового обладнання і т.п.). Згортають традиційні виробниц­тва ряд фірм гумовотехнічної, текстильної та інших галузей.
Друга область активної диверсифікації — інформаційний ком­плекс. Швидке розширення ринків та їх подріблення, динамічність науково-технічної бази створюють можливості для організаційного об’єднання технологічно пов’язаних виробництв з метою посилення конкурентних позицій. Великі фірми і тут знаходяться на передових позиціях диверсифікації. Ведуча компанія в електроніці — “IBM” — ви­пускає найрізноманітніші типи електронного обладнання — міні- та мікропроцесори, системи автоматизації проектування і виробництва, лідирує у виробництві ЕОМ. Її спеціальні підрозділи розробляють про­грами для комп’ютерів, надають послуги з переробки інформації, роз­робки та експлуатації комп’ютерних систем. В останні роки вона зай­нялася розробкою та виготовленням найновіших засобів зв’язку.
У 60-ті роки у США і деяких країнах виникли і почали зростати конгломерати, тобто монополістичні об’єднання, які утворилися шля­хом поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої та технічної спільності. Наприклад, вже згадувана най­біль­ша американська телефонна монополія “AT&T” скуповувала го­телі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання присвоїти прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнути різних коливань кон’юнктури ринку під час криз.
Третій тип монополій досліджений і описаний американським економістом Едвардом Чемберліном і тому отримав назву монополій Чемберліна. Він гадав, що диференціація продуктів, наявність у них специфічних властивостей породжує монопольне становище про­давця. Він пише: “Продукти… виступають як диференційовані тоді, коли існує будь-яка істотна основа для того, щоб відрізнити товар (або послуги) одного продавця від товарів (або послуг) іншого про­давця”. Це може бути специфічна якість товару, упаковка, особ­ливість обслуговування, місце розташування закладу тощо. На базі цього формується перевага, яку покупці надають цьому товару чи по­слузі, купуючи саме їх.
Така диференціація здатна забезпечити певну відособленість ринку для окремого підприємства і тим самим певний контроль над цінами. При створенні таких конкурентних переваг слід враховувати, що велика роль належить організації збуту та рекламі. Вони повинні створити у потенційних клієнтів бажання придбати саме даний товар. Ця монополія істотно відрізняється від попередніх, по-перше, тим, що вона не пов’язана з розмірами підприємства і малі підприємства та­кож можуть здобути її. По-друге, вона має менший економічний ефект (допускає порівняно невелике зростання цін) через існування товарів-замінників.
У сучасному ринковому середовищі найбільш поширеною є олігополія. Це слово грецького походження і означає “мало (неба­гато) продавців”. Справді, в економіці розвинутих західних країн спо­стерігається така ситуація, коли в окремих галузях домінують 3-4 крупних фірми. Так у середині 80-х років частка чотирьох провідних автомобільних фірм становила у національному виробництві Японії 71%, ФРН — 79,5%, США — 97,8%, Великобританія — 95,5%, Франції — 99,8%. Схожа ситуація спостерігається і в інших галузях.
Олігополія існує тоді, коли на ринку діє декілька крупних про­давців одного товару, або його близьких субститутів. Це є своєрідне переплетення монополій і конкуренції. На думку багатьох спеціаліс­тів, така ситуація є найбільш оптимальною, бо завдяки їй вдається поєднати переваги крупного виробництва з конкурентною поведінкою.
Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим пре­тендентам важко ввійти у певну галузь виробництва. Як правило, це пояснюється обмеженістю ресурсів. Для того щоб виробляти, потрібно мати сировину і матеріали, які вже до того часу є майже повністю розподіленими. Ситуація зумовлюється також тим, що но­вим претендентам важко знайти ринки збуту, коли попит на цей то­вар уже насичений.
Продавець має своєчасно реагувати на стратегію та дії конку­рентів. Якщо якась фірма знижує ціни, покупці звичайно переключа­ють увагу на її товари. Іншим конкурентам треба вживати оператив­них заходів: знижувати ціни або вдаватися до нецінових методів (впроваджувати додаткові послуги для покупців тощо).
Сьогодні, на думку П. Самуельсона і В. Нордхауза, реальними є таємна олігополія і олігополія домінування. У першому випадку олігополісти можуть таємно домовитися щодо єдиної ринкової по­ведінки, створивши по суті секретний монополістичний картель. У другому олігополісти проводять єдину цінову стратегію, при якій ціни визначає лідер (так зване “лідерство в цінах”), як правило, найк­рупніша фірма, інші дотримуються її.
Отже, і олігополія демонструє сильні монополістичні тенденції. Це дало підставу американському економісту У. Феллнеру, а за ним і ряду дослідників колишнього СРСР трактувати олігополії як форму групової монополії, що підтверджує правильність ленінського визна­чення монополії як угоди кількох гігантських підприємств.
Монополістичні тенденції можуть виявлятися не лише на боці виробника. Вони існують також і на боці покупця. Проявом однієї з них є монопсонія (від грецького “моно” — “один”, “опсонія” — “закупівля продовольства”). Монопсонія має місце тоді, коли на ринку існує лише один покупець певного товару, який, користуючись своїм ста­новищем, може впливати на ціни вбік їх зменшення, тим самим збільшуючи свої прибутки. Найбільш яскравим прикладом моно­псоніста може бути держава, яка являється єдиним покупцем зброї у приватних фірм. Це також може бути крупна фірма, що закуповує на сировинному ринку певні матеріали. Терміни “монопсонія” та “монопсонічна ситуація” були вперше описані англійкою Джоан Робінсон у 1933 р.
Іншою і більш поширеною ситуацією такого роду є олігопсонія. Вона характеризує ситуацію, коли існує невелика група покупців пев­ного товару чи послуги. Обмежуючи закупівлю товарів, узгоджуючи ціни (як це було показано у ситуації з олігополією), вони добиваються зниження цін, забезпечуючи собі монопольні прибутки. Така ситуація дуже часто має місце на ринку продовольчих товарів, де група крупних промислових фірм-олігопсоністів диктує свої умови фермерам.
Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні наслідки. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати сучане виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію робітників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в еко­номіці. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки ефек­тивній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам здійснює значний контроль над цінами. Свої “монопольні прибутки” така фірма знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди ви­являється здатною йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх. “Дженерал Електрик”, “Рейдіо корпорейшн оф Аме­рика” та “Дюпон” є найкращими прикладами таких компаній11.
Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а їх результати нагромаджуються, успіхи породжують нові успіхи, а прибутки — нові, ще більші прибутки. Тому представники дрібного підприємництва заявляють, що вони не завжди можуть ефективно конкурувати з такими фірмами. Інакше кажучи, дослідницьку роботу у промисловості може здужати лише велике ви­робництво, переваг якого позбавлені дрібні підприємства. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітниц­тва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об’єднань, консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації. Відомий американський еко­номіст Й. Шумпетер у своєму панегірику, присвяченому активному внеску монополій у справу науково-технічного прогресу, зазначає, що монополізація “розширює діапазон впливу кращих голів і знижує вплив посередностей”. Проте, якщо зіставити це із твердженням, що багато найцінніших винаходів здійснюється на дрібних підприємст­вах, або винахідниками-одиночками, або в університетських лабора­то­рія­х, то можна зрозуміти, що це досить суперечлива проблема.
В останні роки одним із напрямів вертикальної інтеграції і дивер­сифікації (тобто збільшення числа галузей, у які здійснює експансію та чи інша монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торгівельни­ми компаніями. У 80-ті роки така вертикальна інтеграція охоплює сферу зовнішньої торгівлі.
Крім того, монополія, використовуючи фактор масового вироб­ництва, сприяє економії на витратах факторів виробництва, забезпе­чує споживачів дешевими та якісними товарами. Доведено, що под­воєння обсягів виробництва зменшує витрати на одиницю продукції на 20%.
Отже, монополії здебільшого є крупними підприємствами з най­вищою ефективністю і найнижчими виробничими витратами. Моно­полії, реалізуючи переваги крупного виробництва, забезпечують еко­номію суспільних витрат виробництва й обігу.
Та, на жаль, позитивні риси є не єдиними рисами монополій. Пе­релік їхніх “гріхів” є значно довшим. І перший серед них — практика встановлення монопольних цін. Монополії встановлюють надто ви­сокі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат. Такі ціни створюють додаткові прибутки моно­полістам і водночас обкладають споживачів своєрідною “даниною” на свою користь. Покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку і тому вони отримуватимуть надто мало продукту за свої гроші. Це зростання цін спостерігається голов­ним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли на внутрішньому ринку ціни вищі, ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і невеликий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги. Отже, найбільш помітним зовнішнім проявом існування монополії є зростання цін і наявність дефіциту, стимулювання інфляційних процесів.
Монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденції до стриму­вання запровадження технологічних новинок, уповільнення нововве­день. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, по­слаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого про­цесу, до зростання його ефективності. Ті ефекти, які в умовах конку­рентного ринку досягаються шляхом раціоналізації, монополія може досягти “меншою кров’ю” — за рахунок свого “привілейованого” ста­новища. Проте це зовсім не означає, що НТП має зупинитись. За те­перішніх умов і монополіям не забезпечується спокійне життя, їм до­водиться постійно вступати в конкурентну боротьбу, захищаючи свої позиції. Це примушує шукати шляхи зменшення виробничих витрат, у тому числі через удосконалення техніки та технології. Але сама мож­ливість уникнути конкуренції та щоденної гонитви за лідерством у НТП використовується у зручних ситуаціях і веде до уповільнення економічного розвитку. В цьому плані найбільш шкідливою є адміністративна монополія.Тут у ролі монополістів здебільшого вис­тупають технічно та економічно відсталі підприємства.
У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у про­екти, які дають найвищу віддачу, вилучаючи, або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (що складає кілька десятків мільярдів доларів) зменшують ВНП США.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання госпо­дарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Недаремно лауреат Нобелівської премії, видатний американський еко­номіст Поль Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії, робить однозначний висновок: “це економічне та соціальне зло”.
3. Антимонопольна політика держави.
Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними. Негативні результати монополізації виявилися відразу, і це особливо відчули широкі верстви населення. Намагання великих об’єднань цілком захопити ринки викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців та широкої громадськості. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка вимагає державного захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Такі настрої населення набули особливого розмаху у США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найбільш швидко, а їх негативні наслідки були разючі. Саме тому в цих, а потім і в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.
У Сполучених Штатах першим законодавчим актом, спрямова­ним проти монополізації економіки, був “Антитрестівський акт Шер­мана” (1890 р.). За ним оголошувалося незаконним створювати мо­нополії або вступати в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє і дотепер. Саме він, вва­жається, заклав основи світової антимонопольної кампанії. Цим са­мим законом заборонялися трести і картелі. Щоб обійти його, моно­полії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпо­рацій, за якого ліквідовувалась виробнича і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися неглас­ними “джентльменськими” угодами або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана” каралися, як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом до 250 тис. дол. і тю­ремним ув’язненням до 3 років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. за кожне порушення12.
Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торговельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестівські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х років суспільство пере­стало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стриму­вати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес держав­ного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Сел­лера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положенням про недо­пущення злиття фірм шляхом придбання активів13.
В європейських країнах, а також у Японії антимонопольний про­цес відбувався пізніше, ніж в Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об’єднань. Так, перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках ХХ ст. (Бельгія і Голандія — у 1935 р., Данія — у 1937, Великобританія — у 1948, ФРН — у 1957, Франція — у 1963). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’являються лише наприкінці 80-х років.
Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господар­ство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між ма­лими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов’язані з раціоналізацією14.
Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄЕС, теж містять заборони монополістичних угод та створення монополій. Вони є також об’єктом міжурядових до­говорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисло­вості і торгівлі та ін.
Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося ро­зуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є по­ставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.
Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання викори­стання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основ­ному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допус­тити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Та­кими попереджувальними заходами є заборона об’єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює кон­курентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були забо­ронені холдингові компанії.
У світовій економічній практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об’єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об’єднання існує загроза монополізації галузі, що само по собі веде до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два — вертикальний (об’єднання двох фірм, пов’язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об’єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) кон­тролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.
Поруч із заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне пока­рання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.
Останній захід, до речі, зустрічається виключно рідко і є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і на­хабно діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте й такі факти знає історія. На початку нашого століття було розпущено “монстра” серед американських монополій, нафтовий трест “Стандарт Ойл”, також постраждала компанія “Американ Тобакко”. За сучасних умов було розукрупнено “AT&T”, “Алкоа”, “Дюпон”.
Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалювалося і на сьогодні є дійовим інструментом. Воно дало змогу значною мірою стримати монопольні тенденції, сти­мулювати здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза пе­реслідування законом примусила фірми уникати явних монопольних ситуацій і не зловживати ними. Завдяки цьому вдалося не тільки зберегти, а й посилити конкурентне змагання15.
А яка ж ситуація з антимонопольною діяльністю в Україні? За словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики являються настільки новими та незвичними, що не сприй­маються інколи навіть досвіченими експертами.
Разом з тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень моно­полізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.
Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України в 1993 році в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, доля яких на загальнодер­жавних ринках відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки значних змін не відбулося.
Україна являється монополістом в СНД з видобутку та збага­чення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкіснозе­мель­ні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% три­хлорсилану- сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш змоно­полізованими в Україні являються ринки машинобудування — 97,7%, медичної промисловості — 75,7%, хімічної та нафтохімічної проми­словості — 68,9%, металургії — 44,9%. На початок 1995 року нара­ховувалось понад 400 підприємств, котрі займали монопольне ста­новище на 460 регіональ­них ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі.
Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові ос­нови обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного кон­тролю за його дотриманням. Законом України “Про обмеження моно­полізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємниць­кій діяльності”, прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції” караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони спрямо­вані на здійснення “демонополізації економіки, фінансової, ма­теріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтрим­ки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції”16.
Отже, як бачимо, світові монопольні процеси змусили державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію.
Висновки.
Отже, після всього вищесказаного можна зробити висновок, що в економічній теорії монополія є однією з найбільш суперечливих, але в той же час однією з найбільш цікавих тем. Різні провідні економісти постійно намагалися висловити свої думки з приводу них. Ще давні вчені (Арістотель) виявили існування такого явища в суспільному житті.
Серед причин їх появи вказуються різні передумови. Деякі вважають, що це був об’єктивний процес, інші твердять, що їх було створено штучно. На сучасному етапі розвитку людства виникли 3 шляхи утворення монополістичних об’єднань: концентрація виробництва і капіталу, централізація того самого виробництва і того ж таки капіталу, та диверсифікація. Ці шляхи виникали послідовно на кожному етапі прогресивного розвитку суспільства і кожен з них мав та має свій механізм дії та застосування.
Форми монополій існують різноманітні, в даній роботі я намагався їх описати, і загальною тенденцією розвитку різних монополістичних форм був їх шлях від найпростіших утворень (таких як картелі) до надвеликих та надмогутніх, прикладами яких можуть слугувати сучасні багатогалузеві концерни та конгломерати.
Монополія, як економічний процес має результатами своєї діяльності певні наслідки. Переважна частина з них була перерахована в роботі, та слід зазначити, що серед цих наслідків, як і скрізь, є позитивні, а є й негативні. І реальність на сьогодні така, що негативні, на жаль, набагато переважають позитивні. Одним з найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.
Щоб запобігти деяким з цих негативних наслідків, держава була змушена проводити регулюючу антимонопольну політику, до складу якої входить видання різних актів, які мають силу законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників — від економічних (штрафи, пені) до кримінальних (тюремні ув’язнення).
Можемо сказати, що вплив монополій на розвиток світового господарства був різноманітний, шкідливий і корисний, і відповідним може бути відношення до них різних людей, проте їх існування — це частина історії розвитку світового суспільного виробництва, і сутність цього суперечливого явища ніколи не залишить байдужими провідних спеціалістів від економіки.
Бібліографія.
Бобров В.Я. Основи ринкової економіки. — Київ: Либідь, 1995
Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. — Київ: Вища школа, 1995
Основи економічної теорії / за редакцією С.В. Мочерного. — Тернопіль: АТ “Тарнекс”, 1993
Основи економічної теорії. Політекономічний аспект / за редакцією Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. — Київ: Вища школа, 1997
Самуельсон П. Економіка. — Львів: Світ, 1993
Шапіро Г. Applied Economics. — Colorado Springs: Junior Achie-vement Inc., 1990
Экономическая история капиталистичеких стран / под редакцией В.Т. Чунтулова, В.Г. Сарычева. — Москва: Вышая школа, 1985
Барановский А. Что такое монополия и как с ней бороться? // Финансовая Украина. — 26грудня 1995. — №52
Кривенко К. Теорія ринкової економіки і практика переходу України до ринку // Економіка України. — 1992. — №7
Никитин С., Демидова Л., Степанова М. Монополия, олигополия и конкуренция // Мировая экономика и международные отношения. — 1989. — №№3, 5
Нуреев Р.М. Типы рыночных структур: конкуренция и монополия // Вопросы экономики. — 1994. — №6