Принципи, цілі й завдання сімейної психотерапії
План
Введення
Вимоги до терапевта, що працює зродиною
Сімейнапсихотерапія й сімейне консультування
Сімейне консультування йпсихотерапія в психологічній практиці О.О. Бодальова й В.В. Століна
Загальнівисновки про сучасні напрямки й принципи сімейної психотерапії
Висновок
СписоклітературиВведення
Сімейна психотерапія у своєму розвитку пройшладва етапи як і психотерапія в цілому: медичний і психологічний.
Із другої половини 20 століття стали інтенсивнорозвиватися психологічне консультування й психологічна сімейна терапія, що не ставлятьмедичних цілей і спрямовані на нормалізацію відносин і особистісний ріст членівродини.
Особливо велике значення для розвитку вітчизняноїсімейної психотерапії зіграла перша монографія Е.Г. Ейдемиллера зі співавтором«Сімейна психотерапія» (1990). У ній автори підсумували досвід багаторічнихдосліджень методів, процесу й механізмів лікувальної дії сімейної психотерапії принервово-психічних захворюваннях. Запропонували нові методологічні підходи, що послідовнорозглядають родину як багаторівневу й багатофункціональну систему. Вони переконливопоказали, що у випадках, коли хто-небудь зі членів родини страждає нервово-психічнимизахворюваннями, порушується цілісне функціонування родини й починають формуватисягрупові механізми психологічного захисту, що часто носять патологічний характер.
Сьогодні розвиток сімейної психотерапії відбуваєтьсяв тісній взаємодії з іншими галузями психотерапії, насамперед індивідуальної й груповий,що цілком закономірно. В останнє десятиліття відбувається інтенсивний розвиток службиродини; виникає широке коло установ і організацій всілякого профілю, що ставлятьсвоєю метою сприяння родині, допомога в подоланні її труднощів.
Головним принципом психотерапевта можна вважатитаке висловлення: «Я не можу за Вас вирішити багато Ваших проблем, особливосімейних. Вам обов'язково потрібно навчитися самим вирішувати ці проблеми, придбатидля цього потрібні знання й навички. Але зате, коли Ви все це придбаєте, моя допомогаможе виявитися для Вас досить корисної. Я зможу Вам щось підказати, порадити, підтримати».
У результаті такої постановки питання вдаєтьсяуникнути вкрай несприятливої ситуації, коли родина пасивно чекає допомоги від терапевта.Замість цього вона настроюється на активний пошук рішення своїх проблем за допомогоютерапевта.
Вимоги до терапевта, що працює з родиною
Різні дослідники прагнуть узагальнити різноманітнівимоги до терапевта, що працює з родиною, звести їх у єдину систему. Е.Г. Ейдемиллері В. Юстицкис приводять одну з найбільш відомої систематизації — систематизаціюЕнтони Зипла. Відповідно до неї, терапевт повинен:
1) Освоїти педагогічний підхід.
Зіштовхуючись із проблемами при взаємодії з родиною,необхідно насамперед установити, якою мірою вони пов'язані з недоліком у родинизнань, а в який — є проявами опору або «сімейної проблеми». Дати родині відсутні знання, зробити це вміло,уникаючи різноманітних педагогічних помилок, точно співвідносячись методи навчанніособистостями, з підготовленістю членів родини й суттю питання.
2) Уміти проясняти метиродини. Практичний досвід і дослідження показали: думка терапевта про те, чого хочеродина, і те, чого вона дійсно хоче, — зовсім різні речі. Терапевт повинен навчитисяпроясняти мети родини. Для цього він повинен уміти бути відкритим, уміти глушатьі адекватно відповідати.
3) Не схиляти родину нідо якого конкретного типу взаємин.
Терапевт не повинен намагатисярадити членам родини, як їм жити, яким повинне бути розподіл ролей. Його ціль — підказати їм, як можна самим знайти потрібний тип відносин.
4) Чесно визнавати границісвоїх можливостей Терапевтові необхідно показати членам родини реальну складністьпроблеми, суть рішень, які доводиться приймати, а також сумніву, які залишаютьсяпри кожному такому рішенні. У членів родини не повинне бути ні ілюзій, ні невиправданогоскепсису.
5) Працювати в єдинійкоманді з родиною. Терапевт повинен розвивати ідеологію співробітництва. Він робитьвсе можливе, щоб допомогти родині якнайкраще зрозуміти, що відбувається з ідентифікованимпацієнтом, сам же намагається вчитися в родини.
6) Акцентувати можливостіродини, її позитивну роль у терапевтичному процесі.
Існує чимало родин, якінавчилися справлятися із труднощами, розвили терапевтично корисні відносини зі членомродини, що випробовує біль. Терапевт повинен побачити можливістьтаких відносин у кожній родині й на цій основі формувати в членах родини самоповагай віру у свої сили.
7) Уміти правильно реагувати на інтенсивні емоційніпрояви в родині.
Почуття членів родини, що випробовують біль, напруженідо межі. Розчарування, страхи, агресія, — можуть бути глибоко сховані, подавленій у будь-який момент вирватися назовні — у приступах розпачу й люті, в образах іобвинуваченнях. Терапевт повинен уміти відповідати на ці почуття співчуттям і розумінням,а не захисною реакцією.
8) Допомагати здоровим членам родини думати просебе, про свій особистісний розвиток.
9) Дати членам родини найбільш повну інформаціюпро всілякі можливості насінної психотерапії. Така інформація допомагає членам родиниперебороти свій опір психотерапії.
10) Допомогти в психологічній самоосвіті. Терапевтповинен добре знати літературу (підручники, статті, рекомендації й т.п.), написанудля неспеціалістів. Він повинен мати ясне подання про курси й семінари, де члениродини можуть придбати необхідні їм знання й навички.
11) Забезпечувати інформацією про місцеві можливості.
Необхідно всіляко стимулювати родини максимальновикористовувати всі наявні можливості: консультації, групи взаємодопомоги, підтримкий т.п.
12) Особисто брати участь.
Терапевт повинен бути готів до того, що випадковихкороткочасних візитів недостатньо для того, щоб успішно працювати з родиною, вінповинен стати «своєю людиною» у родині, готовим у будь-яку хвилину прийтина допомогу.Сімейна психотерапія й сімейне консультування
Створення психологічноїслужби, закріплене в системі утворення офіційними документами 1989, 1993 р., підготовкапрактичних психологів, поява психологічних центрів і консультацій дало різкий поштовхдо розвитку психологічної галузі вітчизняної психотерапії як груповий і індивідуальної,так і сімейної.
У психологічній службій психологічній практиці сімейна психотерапія затребувана у зв'язку з консультуваннямродин і створенням сімейних консультацій. Сімейна психотерапія спрямована на наступнізавдання:
збільшення спонтанностівисловлень членів родини про свої бажання, почуття, ідеалах, цінностях, побоюваннях,тобто збільшення відкритості комунікації;
закріплення нових способівспілкування в родині;
руйнування внутрісімейнихстереотипів;
усвідомлення членами родиниролей, які вони грають, їхнє закріплення або заміна;
розуміння родиною своєїєдності, взаємозалежності;
можливість родини виражатигаму почуттів, емоційно абстрагувати їх.
Сімейне консультуванняяк різновид психологічної допомоги родині, має свої відмітні ознаки, границі й обсягвтручання. Воно розвивалося паралельно із сімейною психотерапією, і ці два видипрофесійної діяльності взаємно збагачували один одного. Сімейне консультування ставитьсвоєю метою вивчення разом з консультантом запиту або проблеми члена (членів) родинидля зміни рольової взаємодії в родині й забезпечення можливостей особистісного росту.
сімейна психотерапія столін бодальов
Принципова відмінністьпсихологічного консультування від психотерапії полягає у відмові від концепції хвороби,в акценті на аналізі ситуації й аспектів рольової взаємодії в родині, на пошукуособистісного ресурсу суб'єктів консультування й на обговоренні способів дозволуситуації — «віяла рішень» (Т.М. Мишина, 2003, Карабанова О.А., 2001).
Різноманіття прийоміві методів сімейного консультування обумовлено різними теоретичними концепціями,серед яких ведучими в цей час є когнітивно-поведінкова психотерапія, один з варіантівякої — раціонально-емотивна терапія Альберта Еллиса, системний напрямок (Б.Ф. Скиннер,С. Минухин) і емпіричне (К. Витакер, В. Сатир).
Інтегруючи практичні прийомипроведення сімейного консультування представниками різних шкіл сімейної терапії,сформулювали наступні принципи й правила сімейного консультування:
1) Установлення контакту(раппорта) і приєднання до пацієнтів. Досягається за допомогою дотримання конструктивноїдистанції, що допомагає оптимальному спілкуванню, прийомів «мимезиса»,використання предикатів мови, що відбивають домінуючу репрезентативну систему того,хто робить повідомлення про сімейну проблему.
2) Збір інформації пропроблему пацієнта з використанням прийомів й терапевтичних метафор (Гордон Д., 1994).Суб'єктування психотерапевтичної мети сприяли такі питання: «Чого ви хочете?»,«Якого результату ви хочете досягти?» і т.п.
3) Обговорення психотерапевтичногоконтракту. Обговорюється розподіл відповідальності: консультант звичайно відповідаєза умови безпеки консультації, за технологію доступу до дозволу проблем клієнта,а клієнт відповідає за власну активність, щирість, бажання здійснити зміни свогорольового поводження й т.п. Потім учасники консультування обговорюють тривалістьроботи, тривалість одного сеансу (сесії), а також періодичність зустрічей.
4) Уточнення проблеми клієнта й тестування ресурсівродини в цілому й кожному її члені окремо.
5) Проведення властиво консультування. Необхіднозміцнити віру клієнтів в успішність і безпеку процедури консультування за допомогоютверджень такого змісту: «Ваше бажання здійснити зміни, ваш колишній досвід,активність і щирість у сполученні з бажанням консультанта співробітничати з вами,його професійні якості й досвід будуть надійною гарантією успішності роботи».
а) Обговорення з учасниками консультування позитивнихі негативних сторін сформованих стереотипів поводження. Тут можливі такі питання:«Що найгірше для вас у сформованих обставинах?», «Що саме гарне вобговорюваній ситуації?» і т.п.
6) Спільний пошук нових шаблонів поводження — «віяла рішень». Консультант пропонує наступні питання: «Чого ви щене робили, щоб вирішити проблему?», «Що ви змогли б зробити ще для їїрішення? і т.п.
б)»Екологічна перевірка" (Бендлер Р.,Гриндер Д., 1995); консультант пропонує членам родини представити себе у вихіднійситуації через 5-10 років і досліджувати свій стан (Психотерапевтична енциклопедія.1998, с.301).
7) Наближаючись до завершення консультування, консультантуживає зусилля по «страхуванню результату». Клієнти одержують від консультантадомашнє завдання, запрошення на повторну консультацію через якийсь час для обговоренняотриманих результатів.
У цей час уже є значне число всіляких видів допомогиродині: сімейні консультації, служби знайомств, консультації з питань родини й шлюбуй багато чого іншого. Крім системи охорони здоров'я, сімейні консультанти з'явилисяй у системі утворення — у психологічних центрах, безпосередньо в школах.
Ряд авторів відводять роботі шкільного психологаз родинами учнів значне місце. Для цього розробляються програми, план-схеми проведеннясімейних зустрічей, занять та ін. Так, Овчарова Р.В. (1996) в обов'язковому порядкувводить у план роботи шкільного психолога на день індивідуальні консультації з родителями,групові обговорення сімейних проблем («Школа для батьків»), пропонує використовуватикорекційні батьківські групи. Дубровина И.В. (1998) підкреслює необхідність психологічноїосвіти батьків, спрямованого на підвищення психолого-педагогічної грамотності батьків,обов'язковість групових і індивідуальних консультацій з питань правильного спілкуванняй виховання дітей.Сімейне консультування й психотерапіяв психологічній практиці О.О. Бодальова й В.В. Століна
О.О. Бодальов і В.В. Столін виділяють у роботіродиною наступні фази:
1. Фаза концентрації на дитині. Ціль цієї фази- дати зрозуміти дитині, що в особі психолога він має сильну підтримку, і повиненвисловити свої проблеми. Під час перших зустрічей психолог у бесіді з родителямивизначає суть проблеми-обігу, містить загальну угоду з родиною про зміст і характернаступних зустрічей, виявляє суть відносин у родині, її проблематику.
Ще до першої фази він робить дитині потужну емоційнупідтримку, бере обіцянку з батьків не перебивати дитину, не переслідувати його запрямі висловлення на їх адресу.
Підсумком першої фази є пошук комунікацій, на якімогли б піти батьки, задовольняючи ті або інші прохання дитини, бажано, щоб ужедо другої зустрічі в родині відбулися позитивні зрушення. На початку кожної зустрічіпсихолог з'ясовує почуття дитини й батьків, цікавиться змінами в родині.
2. Фазавідносин дитина — дорослий
На цій фазі батьки висловлюють свої претензії дитині.Завдання психолога — додати їм гуманний характер. До другої фази батьки буваютьуже досить напружені й роздратовані претензіями дитини, поєднуються у своїх скаргахна нього й прагненні взяти реванш. Основне завдання психолога на цій фазі полягаютьу тім, щоб дати можливість для висловлень дітям і батькам. Кожний член родини, щоне може висловити свої думки й почуття, підтримується психологом. О.О. Бодальові В.В. Столін рекомендують у таких випадках використовувати прийом «підставноїособи», тобто висловлюються від імені цього члена родини.
Результативність цього етапу залежить від того,наскільки члени родини розкрили, відреагували свої негативні переживання й при цьомуне виявилися у владі власної некерованої агресії.
3. Фаза прояснення комунікацій у родині, з'ясуваннябатьківських (подружніх) відносин.
Переломною фазою, фундаментом сімейної психотерапіїє перехід на батьківські й подружні відносини, прояснення яких приводить батьківдо розуміння того, що причина порушення поводження дитини лежить у всім комплексісімейних взаємин.
Завдання психолога — утримувати батьків на другійфазі доти, поки не визначенні негативні емоції; не дозволяти занадто рано переходитина третю фазу; підтримувати баланс висловлень у ході дискусій і не давати занадторано інтерпретацій усього почутого. Цю роботу він проводить на заключному етапі,прибігаючи до різних способів аналізу: логічному ланцюжку зі слів і подій, логічногозв'язку сьогодення й минулого, аналогії з іншими родинами й загальними нормами.
Якщо в родині трохи дітей, то після фази батьківськихвідносин психолог переходить до наступної — дитячих інтеракцій, тобто відносин міждітьми.
Кінцева фаза визначається наявністю певних ознак:
симптоми, з якими звернулася родина, поступовозникають;
всі частіше на зустрічах члени родини сміються,оживлені;
всі частіше члени родини обговорюють будинку своїпроблеми, у родині відбуваються приємні події;
всі члени родини починають визнавати й розумітинезалежність один одного;
родина відзначає, що в ній усе налагодило, і відпадаєнеобхідність зустрічей.
Загальні висновки про сучасні напрямкий принципи сімейної психотерапії
У цій роботі зроблена спроба узагальнити напрямкирізних напрямків сімейної психотерапії. Зробимо короткий огляд того, як представникицих шкіл визначають мети сімейної терапії, а також у чому вони бачать завдання сімейноготерапевта в процесі її проведення.
Так, В. Сатир (1992, 1993) бачить мета сімейноїтерапії в тім, щоб члени родини мали вільний вибір різних способів комунікації,могли рухатися до відкритості, природності й чесності у відносинах один з одним,тобто рухатися в напрямку до гармонізації сімейних відносин, які характеризуютьзрілу родину. При цьому, головним завданням терапевта є — направляти свої зусилляна підвищення активності й зацікавленості членів родини в навчанні щирому й природномувираженню своїх почуттів.
Р. Бендлер, Д. Гриндер (1993, 1995) солідарні зВ. Сатир і відзначають, що метою сімейної терапії повинні бути зміни в системі того,як люди в родині передають і одержують послання один одного, тобто зміни в системіміжособистісних відносин, що ведуть до повністю відкритої системи. Вони відзначають,що одна з основних цілей терапевта в процесі сімейної терапії — це наближення, приєднаннядо клієнта через використання його провідної репрезентативної системи.
К. Витакер (1997, 1998) визначає мета сімейноїтерапії в допомозі родинам досягти більше адаптивного рівня існування. При цьомувсі зусилля терапевта повинні бути спрямовані на активізацію сил і можливостей родинидля їхнього власного росту й бажання вирішувати свої проблеми.
В.К. Мягер, Т.М. Мишина (1976, 1983) визначаютьсімейну психотерапію як особливу форму психотерапії, спрямованої на зміну міжособистіснихзв'язків; її ціль — усунення емоційних порушень.
Е.Г. Ейдемиллер і В. Юстицкис (1990, 1999) розглядаютьсімейну психотерапію як область психотерапії, що охоплює вивчення родини й впливуна неї з метою профілактики психогенних захворюванні, а також наступної соціально-трудовоїреабілітації осіб, що виписалися із клінік. Відповідно до цього визначення в центрі уваги сімейногопсихотерапевта перебуває родина як фактор психічної травматизації особистості іїї роль у корекції наслідків психічної травми.
О.О. Бодальов і В.В. Столін(1981, 1989) розглядають сімейну психотерапію як систему психологічних впливів наокремих членів родини з метою досягнення бажаних позитивних змін у їхньому житті,а так само в спілкуванні з дітьми. Як ми бачимо, із представлених точок зору можнавиділити наступне загальне положення: будь-які внутрісімейні порушення є результатсімейних відносин. Дії сімейного терапевта потрібно направляти, у першу чергу, назміну міжособистісних відносин у родині, а також прищеплювання дитині й членам йогородини соціально прийнятних навичок поводження й способів особистісного реагування.
Представники різних шкілсімейної терапії, по-своєму вирішують такі питання, як:
Як довго необхідно веститерапію?
Працювати відразу з усієюродиною або спочатку з окремими її членами?
Працювати з родиною одномуабо створювати групи психотерапевтів?
Як часто влаштовуватизустрічі з родиною?
Як довго проводити кожнуз них?
Дотримуватися директивногостилю ведення або, навпаки, віддати перевагу не директивний?
чи мати докладний, ретельнорозроблений план дій або діяти «по обстановці»? і багато ін. Можна відзначитирізні тенденції в тім, як представники різних шкіл вирішують всі ці питання в ходісімейної психотерапії. Карл Витакер (1997) наполягає на тому,що працювати треба обов'язково з усією родиною, із самого початку й до закінченнясімейної терапії, щоб уникнути «перекосу» убік якогось одного члена родини.Е.Г. Ейдемиллер і В.В. Юстицкис (1990) не виключають можливості проведення індивідуальнихзустрічей зі членами родини якщо буде потреба.
Дотримання таких вимог нерідко розглядається яквідмітна риса тієї або іншої психотерапевтичної школи. Наприклад, для такої відомоїшколи сімейної психотерапії, як «стратегічна сімейна психотерапія», характернарозробка ретельного й докладного плану роботи, що передбачає різноманітний впливна родину. Психотерапевти школи Вірджинії Сатир, навпроти, воліють безупинно сполучитидіагностичні й психотерапевтичні заходи й рішуче відмовляються від створення яких-небудьпланів роботи з родиною.
По-різному вирішується питання про ступінь директивностіведення сімейної психотерапії. Ряд дослідників, наприклад, С. Минухин, наполягаєна директивних методах роботи з родиною. Директивна форма занять, активна роль психотерапевтарозглядається при цьому як відмітна риса сімейної психотерапії взагалі. У той жечас існує ряд шкіл у сімейній терапії, де настільки ж переконано відстоюють необхідністьнедирективного ведення родини. Мова йде про «психотерапію центрованої на клієнті»(К. Роджерс, 1994).
Популярна в психотерапевтів позиція Е.Г. Ейдемиллерай В. Юстицкиса, що полягає в тому, що вибір того або іншого способу організаціїй проведення сімейної терапії залежить від особливостей родини, а не визначаєтьсятеоретичними порадами сімейного психотерапевта.
Ведення родини одним психотерапевтом або різними(паралельно), організація місця проведення психотерапії, інтенсивна й часта, абододаткова й рідка сімейна психотерапія — все це визначається складною сукупністюумов, які потрібно враховувати й гнучко вирішувати.
Основним, що повинне визначатиорганізацію процесу сімейної терапії, повинне бути забезпечення можливостей длязастосування найрізноманітніших стилів і їхньої швидкої зміни якщо буде потреба.Ейдемиллер і Юстицкис говорять про необхідність сполучення будь-яких способів організаціїй ведення сімейної психотерапії, що відповідають умовам і дають позитивним результатам.
Ми повторюємо, що слідомза В. Сатир, О.О. Бодальовим, В.В. Століним і ін. розуміємо під сімейною психотерапієюсистему психологічних впливів, спрямованих на зміну міжособистісних відносин у родиніа також прищеплювання дитині й членам його родини соціально прийнятних навичок поводженняй способів особистісного реагування.
При цьому передбачається,що в основі методу спільної сімейної психотерапії лежить допущення про те, що причинипсихологічних проблем і шляхи їхнього рішення нерозривно пов'язані з функціонуваннямродини як цілісної структури. Проблеми, що приводять родину до сімейного терапевта,зачіпають кожного члена родини, набувають особистісного сенсу для кожного, переломлюючисьчерез риси, якості й стиль життя. Тому в сімейній терапії робота проводитьсяз усією родиною, а не з кожним її представником окремо. Ми вважаємо, що окремодопомогти одному члену родини, не допомагаючи близьким, рідним людям, практичнонеможливо.
На даний момент більшістюдослідників підтримується така точка зору, при якій присутність на сесії всіх членівродини, саме по собі розглядається як фактор, що підвищує ефективність сімейноїпсихотерапії. Це ще раз свідчить про необхідність проведеннясімейної терапії з усією родиною.
На підставі вивчених літературних даних ми прийшлидо наступних висновків:
По-перше, сімейна терапія має ефект у родинах,члени яких об'єднані близькими, хоча й перекручених зв'язках. По-друге, психологічносімейна психотерапія веде до руйнування того або іншого стереотипу, сімейного міфу,що вже дав тріщину. Терапевт при цьому опирається на здорового члена родини, людини,на який найбільше можна покластися, хто найменше перекручений дисгармонійними відносинами.По-третє, терапевтові дуже важливо визначити реального пацієнта, тобто того членародини, хто найбільше страждає. Чаші всього він не звертається по допомогу, і реальноє «козлом відпущення».
Вірджинія Сатир уводить у контекст сімейної терапіїтаке поняття, як «біль» родини, тобто головну її проблему, Р. Бендлері Д. Гриндер розглядають «біль» у внутрісімейних відносинах як сигналдля терапевтичного втручання, тобто вона виступає як симптом, що свідчить про необхідністьпсихотерапевтичної допомоги. Карл Витакер уважає, що біль у родині усунути не можна,її можна тільки творчо використовувати.
Виходячи із цих міркувань, сімейному терапевтовінеобхідно вміти чітко визначати головну проблему родини, і направляти свої зусилляна те, щоб вона (біль) сприяла росту як родини в цілому, так і окремих її членів.
Інтегрувавши розглянуті нами різні підходи в організаціїй проведенні сімейної терапії, ми систематизували основні принципи сімейної психотерапії:
1) Концентрація терапевта на всій родині в цілому(хоча найчастіше обіг пов'язане із проблемою дітей).
2) Не можна встановлювати сепаративні стосункизі членами родини, члени родини не можуть і не повинні мати секретів друг від друга.
3) Будь-які внутрісімейні порушення — результатсімейних відносин, а не чия-або персональна провина, почуття провини не повиннефігурувати в ході роботи з родиною.
4) Працюючи з родиною, треба виходити з того, щобудь-які сімейні проблеми мають не тільки негативні, але й позитивні причини.
5) Необхідно пам'ятати, що в будь-якій родині єпотенціал для змін і росту.
6) Взаємне прийняття терапевта й родини
Висновок
Узагальнивши теоретичні положення й практичні рекомендації,можна зробити висновок, що сімейна психотерапія спрямована насамперед на:
1) Збільшення спонтанності висловлень членів родинипро свої бажання, почуття, ідеалах, цінностях, побоюваннях, тобто: збільшення відкритостікомунікації.
2) Закріплення нових способів спілкування в родині,що означає усвідомлення й вільне прийняття нових різноманітних способів взаємодії,можливостей зміни свого поводження, вільний вибір різних способів комунікації.
3) Руйнування внутрісімейних стереотипів, що створилинеблагополуччя у відносинах.
4) Усвідомлення членами родини ролей, які вониграють, їхнє закріплення або заміна.
5) Підвищення психолого-педагогічної грамотностібатьків.
6) Розуміння родиною своєї єдності, взаємозалежності.
7) Підвищення сенситивності батьків до дитині.
8) Можливість родини відкрито виражати гаму почуттів.
На підставі проаналізованих даних ми відзначилинаступні загальні положення в організації й проведенні сімейної психотерапії:
1) Вивчення ресурсів родини за допомогою психологічноїдіагностики; збір анамнезу родини «очима всіх її членів».
2) Установлення бажаного стану в процесі психотерапевтичноїбесіди.
3) Психотерапевтична робота — організація психологічноговпливу на окремих членів родини й родину в цілому з метою досягнення бажаних зміну їхньому житті.
4) Закріпляючі дії терапевта, спрямовані на підтримкунових форм взаємодії, досягти яких удалося в ході сімейної терапії.
У процесі сімейної терапії психотерапевт:
1) направляє свої зусилля на встановлення довірчихвідносин зі членами родини;
2) головне завдання терапевта — вивільнення потенційнихможливостей, які є в членів родини;
3) створює відносини, що допомагають (суть такихвідносин базується на конгруентності терапевта, емпатії, прийнятті родини такий,яка вона є — «тріада Роджерса»).
4) акцентує увагу на почуттях родини по відношеннюдруг до друга;
5) залучає всю родину до участі в обговоренні сімейнихпроблем;
6) стимулює висловлення членами родини своїх переживань,тривог, побоювань — «тут і тепер».
До теперішнього часу сформувалося значне числовсіляких видів допомоги родині: сімейні консультації, служби знайомств, різні видисімейної освіти, сексологічні, психологічні, педагогічні кабінети. Надзвичайно різноманітнаїхня діяльність: допомога в створенні родини (служби знайомств для самотніх) і їїзміцненні (консультації для конфліктуючих і чоловіків, що розводяться), у вихованнідітей (консультації й центри для батьків), сімейна профілактика, сімейна психологічнадопомога неблагополучним родинам, консультування з питань родини й шлюбу й т.д.Здійснюється пошук взаємозв'язку й шляхів взаємодії між всіма цими численними формами.На допомогу родині приходять фахівці різних профілів: сексологи, психологи, психіатри,педагоги.
Список літератури
1. Альошина Ю.Е. Індивідуальне й сімейне консультування.- К., 2004
2. Бендлер Р., Гриндер Д., Сатир В. Сімейна психотерапія- К., 2003
3. Витакер К. Міркування психотерапевта. — К., 2004
4. Грановська Р.М. Елементи практичної психології. — К.,1998
5. Дружинін В.И. Психологія родини. — К., 2003
6. Ковальов С.В. Психологія сімейних відносин. — К.,1997
7. Роджерс К.Р. Погляд на психотерапію. Становлення людини.- К., 1994
9. Сатир В. Як будувати себе й свою родину. — К., 1992