Предметсоціальної психології
Визначенняпредмета — перше завдання будь-якої науки. «Коли предмет науки визначений,завдання специфікації наукового знання вже вирішене», — справедливопідкреслює К. А. Абульханова. Розглянемо найбільш типові визначення соціальноїпсихології.
«Соціальнапсихологія є наукове вивчення досвіду й поводження індивіда у зв'язку ізвпливом на нього соціального стимулу».
«Соціальнапсихологія — це наукове дослідження відносин індивідів друг до друга, у групахі в суспільстві».
«Соціальнапсихологія — це підрозділ психології, пов'язаний з конкретно науковим вивченнямповодження індивідів як функції соціальних стимулів». «Об'єктомсоціальної психології є вивчення залежності й взаємозалежності міжіндивідуальним поводженням».
Звівши тезагальне, що втримується в найпоширеніших визначеннях, Г. Олпорт запропонувавнаступне «синтетичне» розуміння соціальної психології: «Переважнабільшість соціальних психологів розглядають свою дисципліну як спробу зрозумітий пояснити, який вплив робить на думки, почуття й поводження індивідів дійсна,уявлювана або передбачувана присутність інших». З роз'яснень, якимизвичайно супроводжуються визначення соціальної психології, можна виділити трипункти, не зухвалих особливих розбіжностей: одиницею аналізу обираєтьсяіндивід; предмет вивчення визначається як вплив на індивіда інших індивідів (якосновних елементів соціальної ситуації, основних соціальних стимулів і т.п.);предмет вивчається відповідно до правил особливого способу пізнання.
Розглянемо більшуважно, ніж мотивується ця єдність, як розуміється кожне з положень і чим цетрактування можна пояснити.
Вибір індивіда якодиниці аналізу пояснюється дуже просто: носієм психіки є індивід, це в нього «підшкірою» відбуваються психічні процеси, саме тому наука називається хоча йсоціальною, але все-таки психологією. Інший аргумент полягає в тому, щосоціальна психологія як експериментальна наука виросла із загальної психологіїй, будучи з нею в такий спосіб тісно зв'язаної, не повинна змінювати їїметодологічним установкам. Зв'язок соціальної психології із загальноюпсихологією знаходить своє відбиття ще й у тім факті, що в цей час переважнабільшість (від 2/3 до 4/5 — за різними оцінками) соціальних психологівприходить із загальної психології, а соціологічні підготовлені й орієнтованісоціальні психологи перебувають у меншостях. Але навіть і вони в основномузгодні з тим, що психічне повинне розумітися як індивідуальне. Неважкопомітити, що подібне рішення — продукт здорового глузду, а не результаттеоретичних міркувань над складними проблемами переплетення індивідуального,психічного, суб'єктивного й т.д. Вся ця «метафізика» відкидається вім'я немудрої логіки: думає, почуває індивід, значить із його й треба починати.Однак на цьому процес спрощення не закінчується. Соціальна психологія маєсправу з індивідом, але не з особистістю. Особистість — це особлива область,предмет філософії, персонології й т.д. Індивід у соціальній психології — целюдська одиниця, досить гомогенна, стандартна й, як не дивно, самотня йізольована. У всіх публікаціях — підручниках, статтях і т.д. — фігурує саме цябезлика, усереднена одиниця.
Відомість людинидо такої абстракції пояснюється не тільки впливом загальної психології, але,головним чином, впливом позитивістського підходу до об'єкта дослідження.Згадана редукція відбулася для того, щоб мати видимий для безпосередньогоспостереження, далі нерозкладний об'єкт, що дозволяє давати опис в визначеннях.Таким чином, індивід у соціальній психології — це в жодному разі не синонім «людини».Це особлива ідеалізація об'єкта «людина», отримана в результатівиключення філософського аспекту, відомості теорії до емпірії, абсолютизаціїемпіричного безпосереднього досвіду й правил його реєстрації.
Але якщо загальнапсихологія ще може якось працювати із цим об'єктом, вивчаючи психічні процеси,функції, реакції й т.п., те соціальна психологія стикається з непереборнимитруднощами, якщо керується тим же підходом. Труднощі виникають у зв'язку здосить простою обставиною: необхідністю для соціальної психології досліджуватисоціальне буття людини. Для цього треба, як мінімум, визначити, що такесоціальне для соціальної психології (який аспект соціального взяти) і як йоговвести в психологічний контекст. По суті рішення даного питання й означає длясоціальної психології специфікацію властиво наукової області дослідження. Безцього вона дійсно ризикує залишитися «шарнірною наукою» або засобомзв'язку, «коридором» між соціологією й психологією (Московичи). Вамериканській соціальній психології є кілька способів визначення соціального, аточніше кажучи, кілька інтерпретацій основного розуміння, що виразив Р. Зайонц.
Таке трактуванняможе здатися дивної в застосуванні до людини, проте факт залишається фактом: упереважній більшості випадків соціальне визначаються через соціальну ситуацію,як ситуацію, що припускає присутність іншого індивіда або особини. Легкопомітити, що в даній інтерпретації поняття соціального однаково застосовне якдо людського, так і до тваринного миру.
Існує й більшешироке розуміння соціального як ситуації, що включає не тільки іншого індивіда,але та інші «соціальні стимули». При цьому, зрозуміло, "інший"залишається основним стимулом, але додаються ще й такі, як "інші групи",«ситуації колективної взаємодії», а також культурного середовища:результати взаємодії людини з іншими людьми в минулому або сьогоденні. Важливовідзначити, що стимул при цьому розуміється як зовнішній стимул. Тим самимзагальне трактування істотно не міняється, соціальність ситуації визначаєтьсячерез соціальність стимулу, тобто його віднесеність до соціального миру.Примітивність цього погляду очевидна, але він приймається як найбільш доступнийдля розуміння. І знову специфіка людського соціального тут зникає, поступаючисьмісцем абстрактній взаємодії, присутності іншого й т.п. Сама виразністьсоціального визначається кількісно.
Іншими словами,чим більше спільність, тим вона соціальніше. Тут виникає досить істотнапроблема: який «розмір» тієї соціальності, що входить у компетенціюсоціальної психології. Інакше кажучи, у якому ступені соціальний, психологповинен ураховувати макроструктуру, макропроцеси. Це вже не його об'єкт і нейого компетенція — така загальна точка зору. Все це вивчають інші науки:соціологія, політичні науки, антропологія. Соціальна ж психологія займаєтьсяаналізом безпосередньої соціальної взаємодії, що обмежується сферою поводженняіндивіда.
Але аджесоціальне в його справжньому змісті далеко не обмежується наявною взаємодієюіндивідів, вона опосередковується більше широкими системами: знаковими,економічними, політичними й багатьма іншими, у які включений даний конкретнийіндивід. Його штучна ізоляція як учасника комунікації, причому що розумієтьсяабо досить вузько, або зовсім абстрактно, веде до «очищення» відусього того, що визначає специфіку соціального. У підсумку соціальна психологіяперетворюється в галузь загальної психології, що вивчає особливості психічнихпроцесів у ситуації впливу на індивіда соціальних стимулів. З іншого боку,твердження як вихідний елемент соціального спілкування й механічне, кількісне уявленняпро соціальність ведуть до того, що визначальними в соціальному процесівиявляються закономірності міжособистісного спілкування в малій групі, родині йт.п., закономірності макропроцесів виводяться з мікропроцесів, а сама соціальнапсихологія «стає засобом лабораторного… вивчення соціальних процесів, щовідбуваються на більше високому рівні в реальному суспільстві». Тому недивно, що по способі аналізу соціального процесу соціологія й соціальнапсихологія в США зливаються в одне ціле. Вони йдуть від того самогометодологічного принципу екстраполяції властивостей частини на ціле.Застосовуючи термінологію К. Левина, можна сказати, що індивід є генотипом усучасній американській соціальній психології. Він — абстрактний, гомогеннийіндивід — і є вихідний елемент для побудови всіх інших структур. Крім того,індивід позбавлений активності, будучи продуктом впливу зовнішніх факторів,інших людей, соціальних стимулів і т.п. Навіть у тому випадку, коли йогоповодження пояснюється внутрішніми властивостями, ці останні виступають якреакції, механізми адаптації до навколишнього середовища.
Інакше кажучи,соціальна психологія не змогла поки виділити тієї специфіки, що могла бпослужити підставою для виділення власного предмета. У якому напрямку, де требаїї шукати? Самі американські дослідники про це не замислюються. Цікаву і доситьсимптоматичну відповідь на це питання пропонує один з найбільш глибокихзахідноєвропейських критиків американської соціальної психології — С.Московичи. Призиваючи до створення соціальної психології як науки «специфічнуі соціальну» і аналізуючи нинішній її стан, він підрозділяє її на таксономічну,диференціальну й системну.
Метою таксономічноїсоціальної психології, згідно С. Московичи, є визначення характеру змінну,пояснюючу реакцію індивіда на стимул. Для цього підходу характерне перенесеннясоціального на об'єкт. Що стосується суб'єкта, то він приймається як щосьнедиференційоване, невизначене, тобто в повному змісті як індивід, здатнийвідповідати на стимул, і нічого більше. Об'єкт же диференціюється на соціальнийі не соціальний. Ціль дослідження при цьому складається у вивченні того, яксоціальні стимули впливають на процеси мислення, сприйняття, формуванняустановок. Прикладами можуть служити різні дослідження в області соціальноїперцепції, соціокультурної обумовленості сприйняття, ті роботи К. Ховленда ійого співробітників, що вивчали процес зміни установок при цілеспрямованомупереконанні, у яких досліджувалися такі змінні, як престиж коммунікатора й т.п.Диференціальна соціальна психологія в порівнянні з таксономічної перевертаєвідношення в тому розумінні, що диференціюється не об'єкт, а суб'єкт. За основудиференціації беруться різні критерії залежно від прихильності дослідника дотієї або іншої теоретичної школи або від характеру досліджуваної проблеми. Так,наприклад, випробувані можуть класифікуватися по їхніх когнітивних стилях(абстрактні, конкретні), характеру установок (догматичні) і т.п. Незалежно відтипології ціль залишається однієї й тієї ж: виявити, як різні категорії людейреагують на об'єкт або на іншу людину. Прикладом можуть служити дослідженнямотивації до досягнення, лідерства, зрушення до ризику й т.д., у яких соціальніфеномени пояснюються в термінах психологічних характеристик індивідів. Цейрізновид соціальної психології уразливий у тому розумінні, що трактує якпсихологічні характеристики риси, властиві певному соціальному типу, наприклад,прагнення до досягнення — чортові, характерну для індивіда, що живе за законамипротестантської етики (у розумінні М. Вебера), диференціальна соціальнапсихологія трактує як загальнолюдську.
Нарешті, третійтип соціальної психології, що виділяє С. Московичи, — це системна. Їїхарактеризує підхід до явищ із позиції системи, утвореної відношенням суб'єктай об'єкта, опосередкованим втручанням ще одного суб'єкта — агента дії. У цьомутрикутнику кожна зі сторін повністю визначається двома іншими. Залежно відтого, як розглядається цей трикутник: у статиці або динаміку — з'являються дватипи дослідження. У статичному аналізується зміну реакцій у результаті простоїприсутності іншого індивіда. При динамічному підході соціальне відношення(відношення між двома індивідами) розглядається як основа для появи процесів,що породжують соціально-психологічне поле, у якому виникають і відбуваютьсяспостережувані психологічні феномени. Прикладами такого типу досліджень можутьбути роботи К. Левина по динаміці групових процесів, М. Шерифа по розвитку міжгруповихвідносин, Л. Фестингера по соціальному порівнянню.
У класифікації С.Московичи точно визначені позиції американської соціальної психології в аналізісуб'єкт-об'єктного відношення. Вона цінна також і тим, що дозволяє простежитипевну еволюцію в розумінні цього відношення й деякою мірою прогнозувати їїподальший хід.
Історичнотаксономічна соціальна психологія відповідає періоду 50-х років. Саме в цей часнайбільшим авторитетом користуються роботи Йєльської школи К. Ховленда,починається активне дослідження соціальної перцепції, соціальної установки.Кінець 60-е роки — період розквіту диференціальної соціальної психології(дослідження малої групи й когнітивних процесів). У цей час з'являється теоріякогнітивного дисонансу Л. Фестингера (1957 р.), починаються дослідженняфеномена зрушення до ризику Д. Стоунера (1961 р.).
У цей час, як наце звертає увагу С. Московичи, різні соціальні психології мирно співіснують упідручниках, незважаючи на те, що виключають один одного по основних пунктах.Більше складне питання про те, по якому шляху піде далі розвиток соціальноїпсихології.
Пожвавленняінтересу до між групових відносин можуть служити ознакою наміченого зрушення змертвої крапки, у якій перебувають практично вичерпали себе таксономічна йдиференціальна психології. До цього зрушення веде логіка самого об'єкта, щоповинен розглядатися в діалектичній єдності двох аспектів: як процесопосередкування суб'єкт-об'єктного відношення соціальними зв'язками й одночаснояк процес опосередкування суб'єкт-суб'єктного відношення їхньою спільноюдіяльністю по конкретному приводі.
Родоначальникапозитивізму О. Конта, на думку Г. Олпорта, можна назвати "батьком-засновником сучасної соціальної психології". Олпорт уважає, щовона являє собою реальне втілення тієї «справжньої остаточної науки»,над якою він бився в останні роки свого життя. Як уважає Оллпорт, причина, поякій Конт відмовився прийняти термін «психологія» для цієї науки,полягає в тому, що в ті дні психологія була, на його погляд, занадто інтроспективнай метафізична. В XX в. ситуація істотно змінилася. По оцінці Г. Олпорта, уженаприкінці 20-х років "ідеали об'єктивності й точності… захопили пануючеположення".
Сучасна соціальнапсихологія хоч і стара по змісту, але нова по методу — такий лейтмотивбільшості введень до підручників по соціальній психології. Вона являє собоюсправді наукову дисципліну. Це означає, що вона ретельно треба «основнимправилам науки й висновкам з них у проведених дослідницьких операціях».Звідси треба, що соціальна психологія не завжди була наукою, що вона нею стала,почавши дотримувати певних правил процедури наукового (тобто емпіричного)дослідження.
Неважко помітити,що мова йде про розуміння науки в позитивістському змісті її ототожнення зметодом. Зрозуміло, симпатії до Конту пояснюються аж ніяк не тим, що Конт хотівпоставити психологію й соціальну психологію вище інших наук. Принципипозитивізму знайшли свій благодатний ґрунт у США з інших причин. Імпонував самділовий підхід до дослідження якого-небудь об'єкта. Відкинути всяку метафізику,породжену занадто тривалими кабінетними міркуваннями, звернутися до мируреальних, дійсних фактів, порахувати, зважити, одним словом, виміряти й точноописати, як це було зроблено, — такий спосіб освоєння дійсності винятковогармонійно вписувався в соціокультурний і історичний контекст США XX ст.
Здавалося, що зааналогією з дослідженням матеріального світу тепер удасться розкласти,розібрати «по цеглинках» мир соціальний, зрозуміти тим самим, як вінулаштований і використовувати це знання в технологічних цілях. Ефективністьтакого підходу почасти підтверджувалася більшими успіхами природних наук. Та йсама психологія зробила крок уперед, перейшовши від теологічних міркувань про душі інших спекуляцій до дослідження психічних процесів методом лабораторногоексперименту. Принципи позитивізму знаходили благодатний ґрунт уметодологічному підході біхевіоризму, що представляв собою в перші десятиліттяXX в., здавалося б, міцну альтернативу інтроспекціонізму. Підкуповувалапростота й доказовість одержуваних даних, можливість перевірити їх, самапроцедура, заснована на спостереженні зовні доступних явищ, обмеження тількиними сфери пошуку. Видимо, немаловажну роль зіграло тут почуття звільнення віднеобхідності вирішувати занадто важке завдання проникнення за поверхню,усередину явища. Немаловажне значення мало й прагнення дослідників завоюватидля соціальної психології статус «повноцінної» науки, оскільки відцього залежали її статус в очах суспільної думки, а також розмір асигнувань надослідження.
Зупинимосякоротко на основних принципах позитивізму й розглянемо, як вони відбилися наметодології соціальної психології. Наука, з погляду позитивізму, є сукупністьпозитивних знань, тобто знань, заснованих на спостереженні. Основне завданняспостереження — доставляти факти й систематизувати їх. Наука, являючи собоюсистематизоване знання про факти, ставить своїм завданням не пізнання сутності,а вивчення зв'язку явищ, виявлення законів, які повинні бути неодмінновідношенням послідовності, бути повторюваними й незмінними. Ідеал науки — математика. Отже, наука, згідно Конту, являє собою систему, що складається зізнань, фактів, певного методу й законів. Основу науки становить методіндуктивного руху від спостереження до узагальнення одиничних фактів, а їїрозвиток являє собою процес кумулятивний. Наука не може бути побудована якєдина дедуктивна система через слабість людського розуму. Вона являє собою нещо інше, як «систематичне розширення простого здорового глузду на всідоступні умогляди», «просте методичне продовження загальної мудрості».Позитивний метод — спостереження — адекватний для вивчення простих явищ. Віннедостатній для явищ складних, тому повинен бути розвинений до експерименту.Суть експерименту полягає в постійному спостереженні явищ поза їхнімиприродними умовами, що повинне досягатися приміщенням тіл (об'єктів, явищ) уштучну обстановку, тобто редукуванням об'єкта до масштабу, що дозволяєзастосовувати метод спостереження.
Експеримент можеслужити важливим засобом перевірки гіпотез, які, крім індукції й дедукції, Контуважає «могутнім знаряддям» розвитку науки при дотриманні однієїумови: «Придумувати тільки такі гіпотези, які по своїй природі допускалихоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивнуперевірку».
Логічнийпозитивізм і неопозитивізм як етапи розвитку класичного позитивізму, ідучи пошляху виключення «метафізики» і зводячи ще більше теорію до методу,увели принцип верифікації, вимога понять. Суть цих двох тісно зв'язаних новихправил наукового пізнання полягає в наступному.
Верифікаціявисловлення (перевірка його істинності) полягає в одержанні кінцевого числависловлень, що фіксують дані індивідуального спостереження (безлічі так званихпротокольних пропозицій), з яких логічно треба дане висловлення. Тим самиміснування об'єктів ототожнюється з їх спостереженням, а пізнання зводиться допослідовності операцій фіксації почуттєвих даних за допомогою знаків,установлення формальних співвідношень усередині сукупності останніх і міжсукупностями, приведення цих відносин у систему.
Вимога операціоналізаціїпостулює, що кожне поняття набуває строгого сенсу лише в контексті, тобто тоді,коли зазначена послідовність актуально (або потенційно) здійсненних операцій,виконання яких (фактичне або уявне) дозволяє крок за кроком виявити фізичнийзміст цього поняття й у такий спосіб гарантувати його не порожнечу. Поняття тимсамим розглядається як синонім відповідного ряду операцій, наприклад: інтелект- це те, що виміряється тестом на інтелект, соціальна установка — це те, щовиміряється конкретною шкалою установки, і т.п.
Відмова відметафізики й філософського осмислення вихідних категорій, що описують взаємодіюіндивіда й суспільства, привів до їхнього заміщення на філософському рівнімоделями, що представляють еклектичну суміш концепцій людини (запозичених з тихабо інших теоретичних напрямків поза самою соціальною психологією) зрозповсюдженими ідеологічними поглядами. Виключення «сили абстракції»(К. Маркс) із числа методів логічно означало виключення тих об'єктів, якіінакше й не можуть бути вивчені в силу своєї складності. Оскільки найбільшспостережуваною соціальною одиницею є дійсний індивід і його безпосередняжиттєдіяльність: особисті контакти, поводження, прийняття рішень, проявусимпатій і антипатій і т.п., то він і став центром досліджень, обумовившиіндивідуалістичне трактування соціальних процесів більше високого рівня,заважаючи тим самим зрозуміти реальний зміст і саме індивідуальне поводження.
Вимога реєстраціїтільки зовні спостережуваних фактів привело до вихолощування суті людини,зокрема ігноруванню його здатності вирішувати проблеми в ідеальному плані. Тимсамим деформувалося дослідження процесів, що опосередковують відносини людиниіз природним і соціальним миром.
Теза про те, щоціль дослідження складається в нагромадженні фактів, що наука не може вийти замежі здорового глузду, а гіпотези гарні тільки ті, які можуть бути доведені вексперименті, будучи реалізованої, породила колосальний обсяг фактів безнайменшої надії на їх скільки-небудь осмислену інтеграцію. Проходженняпостулату про те, що основне в науці — метод, перетворило засіб у самоціль,привело до ототожнення методології з аналізом конкретних емпіричних методів.Нарешті, відмова від рішення гносеологічних питань, означаючи відомість теоріїдо сукупності визначень, наклав методологічну заборону на вивчення всього того,що не може бути виражене у вимірюваних, кількісних величинах.
Неважко помітити,що жодне з визначень не містить вказівок на об'єктивність знання про предмет.Кожне з них дозволяє будувати будь-яку систему, аби тільки вона була логічнонесуперечлива. Це не означає, що повністю заперечується відповідність теоріїемпіричним даним, але сама відповідність і дані розуміються специфічно.
От що пишуть ізцього приводу Шоу й Костанцо: "… Пророкування, виведене на основітеорії, погодиться з відомими даними й можливими майбутніми спостереженнями.Вся справа, однак, полягає в тім, як розуміти, що таке «дані», якісаме й визначають прийнятність теорії". У цьому проблема валідностітеорії.
«Тут івиникають основні утруднення. Соціальні психологи тому прийшли пізніше всіх допроблеми розвитку теорії, що не змогли вирішити проблеми, пов'язані ізкритерієм прийнятності теорій». Це зовсім не дивно, якщо врахувати, щотеорія складається з положень, кожне з яких засноване на визначеннях. Тут івідкривається простір для довільних рішень. «Той самий концепт, — визнаютьШоу й Костанцо, — може мати два або більше визначення й відповідно два абобільше значення. Саме собою це може привести до взаємного нерозуміння».Таким чином, той самий термін може в різних системах понять мати свій зміст. Цепояснюється закладеним у позитивізмі релятивізмом, підпорядкуваннямоб'єктивного суб'єктивному.
Література
1. Абульханова КА. Диалектикачеловеческой жизни. — М., 1978.
2. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. — К., 1996.
3. Копнін П. В. Діалектика як логіка й теоріяпізнання. — К., 2003.
4. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. — К., 2006
5. Конт О. Дух позитивної філософії. — К., 2000