Зміст
1. Чи має практична психологія свої специфічні завдання?
2. Які фактори визначають особливості життєвої ситуаціїособистості (групи)?
3. Яке основне призначенняпсихокорекційної роботи практичного психолога?
4. Чи існують відмінності в підготовці практичнихпсихологів для різних соціальних сфер?
5. Які основні функції практичного психолога у сферахдержавної служби та політики?
Список використаних джерел
1. Чи має практична психологія своїспецифічні завдання?
Мабуть, першагалузь, де відчувається масова потреба у практичній психології, є освіта. Тутвідбуваються бурхливі процеси становлення нової педагогіки, яка неможлива безґрунтовного знання про індивідуальність вихованця (учня). Необхідністьдиференціації та індивідуалізації навчання, застосування новітніх методіввиховання, стимулювання саморозвитку учнів вимагає залучення психолога донавчально-виховного процесу.
Різноманітними єфункції психологів, які працюють у Збройних Силах. Передусім — це відбірпретендентів на різні армійські спеціальності; особливо це стосується пілотів,операторів радіолокаційних станцій, моряків, вояків мобільних сил та ін.
Важливий напрямроботи військових психологів — соціальне-психологічне забезпечення боєздатностіпідрозділів. Шляхом соціально-психологічного обстеження виявляються оптимальнийсклад та розподіл функцій між членами екіпажу або підрозділу. Основні видироботи — психодіагностика, консультування, включене спостереження.
Спеціалісти зполітичної психологи, як правило, працюють в інформаційних або соціологічнихцентрах різних партій, політичних угруповань або командах окремих політичнихлідерів. Змістом їхньої роботи є аналіз документів, даних соціологічних тасоціально-психологічних опитувань, поведінки тих чи інших лідерів або груп. Наоснові отриманих даних психолог готує рекомендації з різних питань політичноїдіяльності: стратегія передвиборчої боротьби, імідж політичного лідера абопартії, випуск листівок, агітаційних плакатів та іншої ідеологічної продукції. Восновному робота практикуючого психолога тут — це робота консультанта або радника[2, с.69].
Праця з сімейногоконсультування та сімейної терапії ведеться в основному на приватній основі. Основнезавдання психолога — розв'язання сімейних конфліктів, вирішення питаньвиховання дітей у сім'ї, сексуальні проблеми клієнтів. Як правило, длярозв'язку багатьох проблем, що з ними звертаються клієнти, достатньо двох-трьохзустрічей. Лише в окремих випадках психолог проводить індивідуальнупсихокорекційну роботу.
За прикладомрозвинутих країн у нас відкриваються психореабілітаційні та соціально-реабілітаційніцентри для осіб, які вийшли з ув'язнення, наркоманів, безробітних,безпритульних та ін. Зміст роботи психолога там — психологічна реабілітація тапсихокорекція особистості людини, вгамування посттравматичних стресів,негативних установок, агресії, нав'язливих станів, акцентуацій характеру. Цейвид професійної діяльності називають ще клінічною психологією.
Як бачимо, навітькороткий опис видів професійної діяльності спеціалістів, основним предметомяких є психічне життя людини, свідчить про досить широкий спектр функцій,методів і прийомів їхньої роботи. Назви посад, що вони обіймають, можуть бутирізними: консультант, терапевт, соціальний працівник, радник. Разом із тимспільною основою перелічених видів професійної діяльності є практичнапсихологія. Тому всі ці фахівці можуть бути названі практикуючими психологами.2. Які фактори визначають особливостіжиттєвої ситуації особистості (групи)?
Психологія таповедінка окремої людини як особистості істотно залежить від соціальногосередовища. Останнє являє собою складно влаштоване суспільство, в якому людиоб'єднані одне з одним у численні, різноманітні, більш або менш стійкіз'єднання, звані групами. Серед таких груп можна виділити великі та малі. Великіпредставлені державами, націями, народностями, партіями, класами, іншимисоціальними спільнотами, які виділяються за професійними, економічними,релігійними, культурними, освітніми, віковими, статевими та багатьма іншимиознаками. Через ці групи опосередковано здійснюється вплив ідеологіїсуспільства на психологію людей, які їх складають [1, с.48].
Безпосереднімпровідником впливу суспільства та великих соціальних груп на індивіда є малагрупа. Вона являє собою невелике об'єднання людей (від 2-3 до 20-30 чоловік),які зайняті якою-небудь спільною справою та знаходяться в безпосередніхвзаєминах одне з одним. Мала група — це елементарний осередок суспільства. Уньому людина проводить більшу частину свого життя. Відоме твердження прозалежність психології та поведінки особистості від соціального середовищаправильніше було б сформулювати як тезу про залежність особистості відпсихології та стосунків, які існують у малих групах. Прикладами малих груп,найбільш значущих для людини, є сім'я, шкільний клас, трудовий колектив,товариство близьких друзів, приятелів і т.д.
Малу групухарактеризує психологічна та поведінкова спільність її членів, яка виділяє йвідособлює групу, робить її відносно автономним соціально-психологічнимутворенням. Ця спільність може виявлятися за різними характеристиками — відчисто зовнішніх (наприклад, територіальна спільність людей як сусідів) додосить глибоких внутрішніх (наприклад, члени однієї сім'ї). Ступіньпсихологічної спільності визначає згуртованість групи — одну з основниххарактеристик рівня її соціально-психологічного розвитку.
Малі групи можутьбути різними за величиною, характером та структурою стосунків, що існують міжїї членами, за індивідуальним складом, особливостями цінностей, норм та правилвзаємин, які поділяються учасниками, а також міжособистісними стосунками,цілями й змістом діяльності. Кількісний склад групи по-науковому називається їїрозміром, індивідуальний — композицією. Структуру міжособистісного спілкування,або обміну діловою та особистісною інформацією, йменують каналами комунікацій,етико-емоційний тон міжособистісних відносин — психологічним кліматом групи. Загальніправила поведінки, яких дотримуються члени групи, називають груповими нормами. Усіці характеристики являють собою основні параметри, за якими виділяють,розділяють та вивчають малі групи в соціальній психології [3, с.42].
Особлива увага вході соціально-психологічного вивчення груп і колективів приділяється взаєминам.Вони, у свою чергу, діляться на офіційні та неофіційні, стосунки керівництва йпідпорядкування (зокрема, лідерства), ділові й особисті, раціональні таемоційні.
Офіційниминазивають стосунки, які виникають поміж людьми на підставі посади. Вонифіксуються законом, регулюються затвердженими офіційно положеннями,відповідними правилами та нормами. На відміну від них неофіційні стосункискладаються на базі особистих, або приватних, взаємин людей. Для них не існуєвідповідної юридичної основи, загальноприйнятих законів, твердо встановленихнорм.
Ділові стосункивиникають у зв'язку зі спільною роботою або з її приводу, а особисті — яквідносини, що складаються між людьми незалежно від роботи, яка виконується.
У раціональнихміжособистісних відносинах на перший план виступають знання людей одне проодного та об'єктивні оцінки, які їм дає оточення. Емоційні стосунки — це,навпаки, оцінки суб'єктивні, що ґрунтуються на особистому, індивідуальномусприйманні людини людиною. Такі стосунки обов'язково супроводжуютьсяпозитивними або негативними емоціями; вони далеко не завжди ґрунтуються нареальній, об'єктивній інформації про людину.
Взаєминикерівництва та підпорядкування ми вже стисло розглянули на прикладі лідерства.
Міжособистісністосунки в групі можна розглядати в статиці, в тому вигляді, в якому вонисформувалися на даний момент, та в динаміці, тобто в процесі розвитку. Упершому випадку аналізуються особливості існуючої системи стосунків, у другому — закони їх перетворення та розвитку. Ці два підходи часто сусідять один з одним,взаємно доповнюють один одного, і це характерне, зокрема, для подальшогорозгляду їх у посібнику.
Стосунки в групахзакономірно змінюються. Спочатку, на початковому етапі групового розвитку, вонибувають відносно байдужими (люди, які не знають або мало знають одне одного, неможуть відразу визначитися у ставленні один до одного), потім можуть ставатиконфліктними, а при сприятливих умовах перетворюватися на колективістські. Усеце відбувається, як правило, за порівняно короткий час, протягом якогоіндивіди, що складають групу, не можуть змінитися як особистості [5, с.85]. Як погодитискладну динаміку та ситуативну мінливість внутрішньогрупових стосунків ізвідносною особистісною стійкістю?
Це можна зробити,передбачивши залежність міжособистісних взаємин не тільки від включених у нихлюдей, а й і від соціальних ситуацій, в яких ці стосунки формуються тарозвиваються, тобто якщо стати на позиції інтеракціонізму в інтерпретаціїповедінки та стосунків особистості. Згідно з інтеракціоністською теорієюособистість, будучи внутрішньо відносно стійкою у своїх базових властивостях,зовні може проявляти себе по-різному в залежності від обставин.
У кожної людини єсвої позитивні й негативні риси, свої особливі достоїнства та вади. Те, якоюстороною, позитивною або негативною, вона виступає у взаєминах із людьми,залежить від цих людей та соціального оточення, від особливостей групи, в якувона включена в даний момент. Інакше кажучи, поведінка людини в групі визначенане тільки особистістю, але й особливостями групи.
Помічена таказакономірність: чим ближче за рівнем свого розвитку група знаходиться доколективу, тим більш сприятливі умови вона створює для прояву кращих сторінособистості та гальмування того, що в ній є гіршого. І навпаки, чим далі групаза рівнем свого розвитку перебуває від колективу та чим ближче знаходиться докорпорації (так називають групу, в якій складаються стосунки, протилежніколективістським), тим більші можливості вона надає для вияву в системі взаємингірших якостей особистості з одночасним гальмуванням кращих особистіснихпрагнень.
У розвиненомуколективі завдяки особливим нормам стосунків, що сприяють вияву кращих сторін вособистості та перешкоджають прояву гірших, людина вимушена поводитисяпозитивно у ставленні до товаришів по групі. У корпорації, навпаки, частозаохочуються індивідуалістичні схильності, і групова мораль, характерна длятаких малих груп, змушує індивідів із метою самозахисту та відстоювання своїхособистих інтересів проявляти себе в системі взаємин із гіршої сторони [4, с.64].
Однак загаломстосунки в малій групі не зводяться до діадичних, оскільки для кожної паринавмання взятих людей можна виділити значущих для них інших членів тієї самоїмалої групи, стосунки яких до кожного члена цієї пари впливають, в свою чергу,на їхні особисті стосунки. Отже, парні стосунки завжди будуються з урахуваннямстосунків з іншими людьми, які оточують цю пару.3. Яке основне призначенняпсихокорекційної роботи практичного психолога?
Психологічнакорекція і психотерапія (поряд із психологічним консультуванням) є вадамипсихологічної допомоги. На відміну від психологічного консультування вонипередбачають більш активний цілеспрямований вплив на особистісний, поведінковийта інтелектуальний рівні функціонування людини і, як правило, потребуютьбільшого часу для здійснення.
Психологічна корекціяявляє собою тактовне втручання у процеси психічного і особистісного розвиткулюдини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив нелише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.
Важливими ознакамипсихологічної корекції є дискретність і орієнтація на вікові норми. Дискретністьозначає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові внутрішньогосвіту людини. Вплив здійснюється на основі теоретичних уявлень про нормиперебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чиіншому віковому періоді. Орієнтація на вікові норми визначає компоненткорекційного впливу (переважно діти, підлітки, юнацтво) та використанняпсиходіагностичних методик.
Завданняпсихологічної корекції формулюються залежно від свого адресату — дитини заномальним розвитком чи особистості, яка має певні відхилення і труднощі вмежах психологічної норми [3, с.44].
Вона такожвизначається змістом корекційної роботи:
корекціярозумового розвитку;
корекція емоційногорозвитку;
корекція тапрофілактика невротичних станів, неврозів.
Існують різнінедоліки характеру, які піддягають психокорекції. Вони привертають увагуоточуючих і часто є предметом їхньої турботи.
Розглянемотипології вад особистісного розвитку людей, що перебувають у межахпсихологічної норми. Це підвищена збудливість, гнівливість; лякливість іхворобливі острахи; песимізм або перебільшена веселість; нестійкість, підвищенаімпульсивність; конфліктність; упертість; байдужість; неохайність; брехливість;постійна жадоба насолод; надмірна активність чи пасивність; замкненість; хворобливасором'язливість; схильність до крадіжки; негативізм; схильність до блукання; неуважність;деспотизм; надмірна безпорадність; жорстокість щодо тварин; зловтішність, знущаннянад оточуючими та ін. Названі вади можуть бути відносно дискретними істосуватися лише певних аспектів емоційно-вольової сфери чи мати більштотальний характер і бути пов'язаними зі становленням акцентуації, провіднихпереживань, системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент є важливим длядіагностики і вибору видів психологічної допомоги особистості — корекції чипсихотерапії, або корекції у межах психотерапії.
Основними етапамипсихокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічноїкорекційної програми, її виконання та аналіз її ефективності. У діагнозі (наоснові психологічної діагностики з використанням тестів) фіксуються показникипсихічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодопричин відхилень.
Психологічнийдіагноз включає також формування прогнозу. Прогноз є передбаченням подальшогорозвитку особистості за умови своєчасної корекції та за відсутності такої.
Особливостямипрограми корекції є наявність суто психологічної та педагогічної частин. Психологрозробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог можерозробляти як самостійно, так і разом з батьками, соціальними працівниками,педагогами, родичами (залежно від того, хто буде працювати з дитиною) [1, с.51].
Педагогічначастина виконується під постійним контролем психолога. Оскільки коригуючийвплив спрямований на певні конкретні характеристики, то показником ефективностівиступають виміри цієї характеристики до і після корекції.4. Чи існують відмінності впідготовці практичних психологів для різних соціальних сфер?
Вихіднимположенням у справі професійного відбору є те, що не кожний спеціаліст ізпсихологічною освітою здатний працювати в якості практикуючого психолога ушколі, закладах охорони здоров'я тощо.
Дослідженнясвідчать, що професійна придатність практикуючого психолога не зводиться тількидо рівня його фахової освіти, і було б грубою помилкою ставити у прямузалежність знання і рівень кваліфікації спеціаліста. Очевидно, що практикуючомупсихологові необхідні такі індивідуальні та особистісні структури, якізабезпечують успішність саме практичної діяльності.
Отже, розглядаючипитання про професійно необхідні якості практикуючого психолога, важливо надусе поставити успішність його професійної діяльності. При цьому слід узяти доуваги те, що практикуючий психолог буде мати певну спеціалізацію: діагностика,консультування, реабілітація і т. ін. Таким чином, кожна з спеціалізацій будевимагати певної підготовки, набору навичок, особистісних рис та якостей.
Методики відборуна спеціальність «практикуючий психолог» тільки-но створюються, алевже ясно, що вони будуть зорієнтовані на діагностику основних професійнозначущих рис. Найжорсткіші вимоги мають бути висунуті допсихологів-консультантів, які здійснюють роботу в напрямку індивідуальногокризового (конфліктного) консультування та реабілітації. Дуже серйозні вимогидо особистості психотерапевта висуває метод психоаналізу. Вони безпосередньовипливають із психотерапевтичної ситуації і тісно пов'язані з основнимиуміннями, якими має володіти психоаналітик [5, с.87].
Як зазначає Р. Грінсон,найважливішим умінням є здатність співвідносити свідомі думки, почуття,фантазії пацієнта з їхнім неусвідомлюваним змістом, сприймаючи не лише текст,що його висловлює пацієнт, а й глибинний підтекст. Тобто це вміння розумітивисловлювання пацієнта на всіх його рівнях — поверховому, зовнішньому таприхованому, внутрішньому.
Основні якості,котрі забезпечують це вміння, — наявність глибоких теоретичних знань, емпатіята інтуїція.
Отже, теоретичнезнання є тим підґрунтям, на якому базується діяльність будь-якого фахівця, втому числі психоаналітика. Однак найефективнішою буде та ситуація, коли знання,емпатія та інтуїція взаємодіють, доповнюючи та підтверджуючи одне одного.
Особливо тіснопов'язані емпатія та інтуїція. На думку Р. Грінсона, емпатія у психоаналітичнійдіяльності є методом встановлення тісного контакту в царині емоцій та спонукань.Інтуїція робить те ж саме, але стосовно ідей. Емпатія передбачає багатий запасособистих переживань аналітика, які він може використати для кращого розумінняпацієнта.
Цьому сприяєґрунтовне знайомство з літературою, музикою, театром, живописом, фольклором,іграми тощо. Всі ці складові відчутно пожвавлюють людську уяву, що є безціннимпри аналітичній роботі, дають відчуття причетності до всесвітніх переживань.
Таким чином,емпатія та інтуїція лежать в основі здатності до розуміння неусвідомленихзначень та смислів, що приховані за усвідомленим матеріалом.
Одначе здатністьдо емпатії є основною вимогою: за її відсутності проведення ефективної терапіїстає неможливим. Здатність до інтуїції свідчить про вправність, але без емпатіївона може підштовхувати до хибних висновків і взагалі віддаляти від реальності[4, с.66].
Важливоюпередумовою розуміння пацієнта є й щирий інтерес до людей, їхнього способужиття, емоцій, фантазій, думок.
Як пише Р. Грінсон,психоаналітик повинен мати розум, який шукає знань, причин та походжень. Енергія,що спонукає людину у цьому напрямку, виходить з її зацікавленості, яка має бутибагатою кількісно і доброзичливою якісно. Замала зацікавленість в аналітикаробить його жертвою нудьги, надто сильна — змушує пацієнта відчувати надмірнийбіль.
Наступне важливевміння, що великою мірою залежить від особистісних якостей психоаналітика, — цевміння спілкуватися з пацієнтом.
5. Які основні функції практичногопсихолога у сферах державної служби та політики?
Уперше як професіясоціальна робота виокремилася на межі XIX і XX ст., органічно увійшовши всуспільне життя держав західної демократії в першій половині XX ст. Головнимсуб'єктом соціальної роботи є соціальний працівник — фахівець високого рівнякомпетентності з широкого кола практичних соціальних проблем, зі знаннямсуспільних і правничих наук, умінням та практичними навичками комунікації,посередництва і представництва. Основне завдання соціального працівника — надаватидієву допомогу людям у пошуках виходу зі скрутного становища.
Виконання цьогозавдання передбачає такі етапи:
збір інформації звикористанням широкого кола джерел (самого об'єкта, який потребує допомоги,його найближчого та дальшого оточення);
аналітична оцінкаситуації і визначення першорядних проблем об'єкта;
розробка планудій, спрямованих на подолання труднощів у розв'язанні нагальних проблем;
реалізація планудій;
оцінка отриманихрезультатів, а саме ступеня вирішення соціальних проблем об'єкта таефективності власної діяльності.
Для належного таефективного виконання своїх професійних завдань соціальний працівник повиненвідповідати основним професійно-кваліфікаційним характеристикам, а саме:
I. Повинен знати:
основні нормативніакти України, які стосуються питань соціальної політики, соціального захисту ісоціальної роботи;
загальнотеоретичніоснови правничих і політичних дисциплін в обсязі, необхідному для бездоганноговиконання своїх службових обов'язків у сфері соціальної роботи;
загальні,конкретні і практичні проблеми в галузі соціальної політики і соціальноїроботи, які існують у його територіальних громадах;
етику та культуруділового спілкування;
проблемисоціального захисту членів територіальної громади.
II. Повинен вміти:
інтегруватитеоретичні знання та практичний досвід;
реалізуватипрофесійні вміння на практиці;
послуговуватисяетичними принципами;
аналізувати власнівміння та навички, рівень знань, поведінку, особисті риси;
налагодитипосередницьку діяльність між об'єктом (громадянином, сім'єю чидомогосподарством) і державою і суспільством;
спонукати людинудо позитивних змін у її житті, ініціювати до самореалізації власного потенціалута самодостатності;
співчувати чужомугорю;
бути гуманістом;
оцінюватиефективність власної роботи та дієвість застосованих методів і моделей.
Ефективнепровадження соціальної роботи вимагає від соціального працівника високогопрофесіоналізму, адекватної реакції на непросту соціально-економічну тадуховно-моральну ситуацію, яка склалася в Україні, застосування принциповонових способів соціального захисту, спрямованих на подолання негативнихнаслідків реформ і на більш повне задоволення соціальних потреб різнихкатегорій населення.
Професіоналізм усоціальній роботі — це не просто лозунг, дещо віддалений від реалійукраїнського сьогодення, а сутнісна характеристика таких специфічних видівдіяльності, як соціальне обслуговування, соціальна освіта, інші соціальнікомпоненти [2, с.70].
Професіоналізмсоціального працівника означає наявність:
професійногопокликання та майстерності;
глибокої мотиваціїдо виконання соціальної роботи;
соціально-генетичноїсхильності до роботи з людьми;
здатності допостійного навчання і самореалізації;
об'єктивно-критичногоставлення до своєї діяльності.
Професійно-особистіснестановлення та розвиток спеціалістів соціальної роботи передбачає формуванняпрофесійного покликання, отримання профільної освіти, вдосконалення професійноїмайстерності і розвиток таких духовно-моральних цінностей, як милосердя,співчуття, емпатія, відчуття громадянської та соціальної справедливості, вмінняпрацювати з людьми, а також навичок самореалізації та самовдосконалення. Певнікроки у напрямі формування відповідного освітнього рівня соціального працівникав Україні вже зроблено, однак низьким залишається статус соціального працівника.
Працівники службсоціального захисту (як спеціалісти, так і державні та недержавні службовці) частоне вважають себе соціальними працівниками. Їх уже започатковано завдякипостанові Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. за № 507, згідно зякою соціальну роботу виокремлено як спеціальність (код спеціальності 8.040202),відкрито близько двох десятків кафедр, факультетів, відділень у навчальнихзакладах різних рівнів акредитації, які готують соціальних працівників (одниміз перших таку підготовку започаткував Національний університет„Києво-Могилянська академія” у школі соціальної роботи). Фахівці працюють надстворенням професіограми соціального працівника, розробкою освітніх стандартівдля цих навчальних закладів.
Чіткому окресленнюстатусу цієї професії сприятиме прийняття на державному рівні Етичного кодексусоціального працівника, який набув чинності у багатьох країнах світу (у США — з1990 p., в Росії — з 1994 p) [2, с.72].
Для справжньоговизнання в Україні соціальної роботи як професії потрібні значна координаціязусиль між провідними установами та організаціями соціального захисту й освіти,органів виконавчої влади і місцевого самоврядування усіх рівнів; створеннямережі робочих місць для подальшого працевлаштування соціальних працівників.
Список використаних джерел
1. Дуткевич Т.В., Савицька О.В. Вступ до спеціальності:практична психологія. — Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2005. — 208 с.
2. Малкина-Пых И.Г. Справочник практического психолога.- М.: Эксмо, 2005. — 781 с.
3. Мілютіна К.Л. Теорія та практика психологічноготренінгу. — К.: МАУП, 2004. — 192 с.
4. Панок В.Г., Титаренко Т.М., Чепелєва Н.В. Основипрактичної психології. — К.: Либідь, 2006. — 536 с.
5. Практикум з психології. — Чернівці: Рута, 2006. — 360с.