ПРАГНЕННЯ ДО ВЛАДИ ЯК ОДНА З ХАРАКТЕРНИХ ФОРМ ВИЯВУ ЛЮДСЬКОЇАГРЕСИВНОСТІ
Вступ
Робота присвячена аналізу такого загадкового феномену людськоїпсихіки як прагнення до влади. Автор спирається на праці відомих австрійськихпсихоаналітиків А. Адлера і К. Хорні, які є фундаторами даного напрямкудосліджень. Але на відміну від останніх він пов’язує його виникнення не з соціальними,а з біологічними (генетичними) факторами. Автор доводить, що прагнення до владиє одним з характерних виявів інстинкту агресії, успадкованого людиною від їїтваринних предків.
Прагненнядо влади, переваги над іншими є, як свідчить історія людства, вічною іневід’ємною рисою людської натури. І це не випадково. З того самого моменту,коли сформувалось первісне суспільство, виникає і влада, що становить основуйого структури і функціонування. Вона наявна в усіх сферах людськоїжиттєдіяльності. Навіть релігійні стосунки не є винятком з цього правила.Більшості релігійних конфесій притаманна владна церковна ієрархія, щосуперечить основному догмату церкви, який проголошує, що “перед Богом усірівні”.
Владні настанови властиві не тільки суспільству, але й окремиміндивідам. У одних вони виражені більш яскраво, у інших менш. Це залежить відступеня амбіційності і честолюбства особистості. Деякі обмежуються цілковитоювладою у своєму маленькому “світі” – сім’ї, трудовому колективі, церковнійспільноті і т.п. Іншим же, подібно Олександру Македонському, НаполеонуБонапарту, Йосипу Сталіну та Адольфу Гітлеру, для здійснення їх честолюбнихнамірів було б недостатньо влади і над усім світом.
Ця всеохоплююча жага до влади і переваги набуває у деякихособистостей подекуди характеру хвороби – манії величі. Вона стає всією суттюжиття, відсуваючи на задній план інші потреби та інтереси. У багатьохсуспільних лідерів манія величі доходила до того, що вони проголошували себеякщо не самими богами, то нащадками богів і робили це, як свідчить історія,доволі часто. Як зазначає в цьому зв’язку французький філософ А.Бергсон,“відомо, що фараони самі мали божественне походження. З найдавніших часів вонивеличали себе “синами Ра”. І єгипетська традиціяставитися до правителя як до Бога продовжувалася при Птолемеях. Вона необмежувалася Єгиптом. Ми виявляємо її також і в Сирії при Селевкідах, у Китаї іЯпонії, де імператор приймає божественні почесті за життя і стає богом післясмерті, нарешті, в Римі, де сенат обожнює Юлія Цезаря, поки Август, Клавдій,Віспасіан, Тит, Нерва, – всі імператори врешті-решт не перейдуть в ранг богів”[10; с.204].
Ці самозвані “боги” або “сини богів” прагнули, як правило, нетільки увічнити своє ім’я, але й на практиці підтвердити своє “божественне”право панувати над усім світом. Так зароджувалися і втілювалися в життяманіакальні ідеї “великої еллінської імперії” О. Македонського, “великогоКаганату” Чингізхана, “третього рейху” А. Гітлера, “світової комуністичноїсистеми” Й. Сталіна і багато інших. Те, що при цьому приносилися в жертвудесятки і навіть сотні мільйонів людських життів, до уваги не бралося. Масибули лише простим “матеріалом”, що слугував задоволенню честолюбних прагнень їхватажків.
На жаль, подібні випадки наявні і в наш час, на початку ХХІстоліття. Досить типовим прикладом є агресивна зовнішня політика США, щовідповідає, на наш погляд, не стільки інтересам американського народу, скількиінтересам самого президента Дж.Буша та його найближчого оточення –представників ТНК. Намагаючись за будь-яку ціну залишитися при владі, цейостанній дуже часто використовує т.зв. “силові” методи, що є популярними упевних верств населення. Він, так само як і його знамениті попередники,прагне створити і майже створив нову світову імперію. Як зазначає щодо цьоговідомий американський політолог Зб. Бжезінський: “Крах суперника залишив Сполучені Штати вунікальній ситуації. Вони стали єдиною і дійсно глобальною владою. Глобальневерховенство Америки… дещо нагадує попередні імперії, попри їхній обмеженішийрегіональний засяг” [11, с.10].
Не відстають від Дж. Буша і лідери ісламського фундаменталізму.Вони теж прагнуть, шляхом міжнародного терору, встановити свою гегемонію увсьому світі. До чого це може призвести, враховуючи широку розповсюдженість іфактичну доступність зброї масового знищення, неважко передбачити.
Як показує життєвий досвід, надмірна жага влади з її атрибутамисамовихваляння, завищеної самооцінки і таке інше, притаманна не тількивисокопосадовим особам – полководцям, імператорам, президентам, але й “вождям”рангом нижче, що також прагнуть необмежено панувати у підпорядкованій їмсоціальній “ніші” (районі, місті, області) і т.д. Звичайно, можливостей дляреалізації своїх честолюбних планів у них набагато менше. Їм залишається тількимріяти про “подвиги” Чингізхана, Гітлера або Сталіна.
Існує й інша категорія людей, які теж мають непомірні амбіції, алене мають реальних можливостей для їх втілення. Вони, як правило, стаютьпацієнтами психіатричних клінік. Саме тут ми можемо зустріти “двійників”Наполеона, Гітлера, Сталіна та інших відомих історичних персонажів.
Цікаво, що ця своєрідна хвороба не обминула й звичайних громадян.Хоча тут ми можемо і не побачити яскраво вираженого, як у наведених вищевипадках, потягу до влади, разом з тим, ми постійно стикаємося з його такзваними “побічними” проявами. До них належать марнославство, улесливість,лицемірство, кар’єризм та багато інших потворних рис характеру та поведінки, зякими ми зустрічаємося практично кожного дня. Чого коштує лише людськазаздрість, яка є “невід’ємною складовою” чужого успіху у тій чи іншій царині.Характерно, що це має місце не тільки у сфері політики, економіки, але й утаких високоінтелектуальних галузях як наука, мистецтво, література тощо.Подібні явища спостерігаються навіть в міжрелігійних стосунках. Різні конфесіїупродовж тисячоліть ревниво конкурують одна з одною, використовуючирізноманітні, в тому числі аморальні, засоби. Їх представники чомусь забуваютьпро те, що існує один Бог, якому вони повинні служити.
Наведені вище факти свідчать про те, що прагнення до влади, навітьякщо не брати до уваги його крайні прояви, є актуальною соціальною тапсихологічною проблемою. Вона, на наш погляд, заслуговує на серйозний науковийаналіз. Причому не тільки з боку психології, але й етології, етики,політології, соціології, філософії та інших наук, оскільки прагнення до владиохоплює різноманітні сфери дійсності.
Багато відомих мислителів людства вже з давніх часів замислювалисьнад тим: що ж являє собою це нав’язливе прагнення людини до влади? Але своєперше втілення воно отримало, на наш погляд, лише в працях видатних німецькихфілософів ХIХ століття А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. У першого з них цей феноменвиступає у вигляді “волі до життя”. У другого — вже безпосередньо як “прагненнядо влади”. Однак слід зазначити, що їх роботам бракує належного теоретичного танаукового обґрунтування. Вони так і не змогли вийти за межі декларативних заяв[Див.12]. Тому першою спробою дійсно наукової інтерпретації цього феноменаможна вважати праці відомих австрійських психоаналітиків Альфреда Адлера(1870-1937) і Карен Хорні (1885-1952).
На жаль, ідеї названих учених так і не здобули належного визнанняі підтримки у науковому світі, навіть серед психоаналітиків. Так,характеризуючи концепцію Адлера, засновник психоаналізу З.Фрейд зазначає, що“індивідуальна психологія Адлера в сучасний період складає одну з численнихпсихологічних течій, які є ворожими психоаналізу, подальший розвиток якихлежить поза колом його інтересів” [19, с.56]. Тому не випадково, що протягомостанніх п’ятдесяти років імена Адлера і Хорні були відомі лише історикампсихології [Див. 13].
Тим часом, як зазначає один з небагатьох прихильників Адлера іХорні, відомий російський психолог О.І. Розов, “ігнорувати досить могутнійпотяг – значить, не просто закрити шлях до розуміння великої кількості істотнихявищ, а – що важливо – знехтувати сферою психічної діяльності, яка багато вчому визначає поведінку і характер людей, їх взаємини” [16, с.141].
Саме цим пояснюється наш інтерес до аналізу даної проблематики, щоє головною метою нашої статті, і, зокрема, до праць Адлера і Хорні, які булипіонерами цієї галузі наукових досліджень. Ідеї названих психоаналітиківприваблюють нас також з тієї причини, що їх концепції – індивідуальнапсихологія Адлера та самоаналіз Хорні – цілком базуються на принципі “прагненнядо влади”. Критичний аналіз названих концепцій, що ми відносимо до сфериголовних завдань, надасть можливість відповісти на ті складні питання, якіпов’язані з прагненням до влади.
Приступаючи до реалізації зазначеної мети, зауважимо, що впрагненні до влади Адлер та Хорні вбачають ключ до розуміння багатьох (якщо невсіх) явищ людської психіки та поведінки. “Нам дуже легко зрозуміти різніпорухи душі, — зазначає Адлер в роботі “Пізнати природу людини”, — визнавши якзагальну передумову те, що вони мають за мету досягнення переваги” [7, с.13].
Причому це стосується не тільки окремої людини, але й широких мас:народів, націй та держав. “Бути великим! Бути могутнім! – підкреслює Адлер у роботі “Психологія влади”. – Це завжди булопрагненням усіх маленьких людей і тих, що відчувають себе маленькими. Кожнадитина прагне високих цілей, кожен слабкий – переваги, кожен зневірений –вершин досконалості. Як окрема людина, так і маси, народи, держави й нації”[1, с.203].
Навіть так званим “асоціальним” елементам суспільства, що ведуть паразитичний спосіб життяпритаманне, на думку Адлера, прагнення до влади. Своїми аморальними вчинкамивони кидають виклик загальноприйнятим нормам суспільної моралі, з якими вонинезгодні. “Величезна маса важковихованих дітей, нервові люди, психічно хворі,алкоголіки, морфіністи… злочинці й самогубці, – зазначає Адлер, — демонструють, по суті, те саме: боротьбу за особисту владу або сумнів у тому,що зможуть її домогтися на стороні, корисній для суспільства”[Там само, с.204].
На думку Адлера більше за все прагнення до влади виявляється упредставників нижчих верств населення, що ледь животіють. Не випадково, що вкризові періоди розвитку суспільства саме вони виступають ініціаторамисоціальних потрясінь, пов'язаних із захопленням влади й насильницькоюперебудовою суспільства. “Мотиви ненависті, — зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, – чіткіше за всепроявляються в економічних кризах нашого часу. Класова боротьба ведетьсямасами, які складаються з людей, чиє прагнення до внутрішньо й зовніврівноваженого способу життя виявилося нездійсненим” [2, с.49].
Характерно, що прототипами таких людей, які наділені непомірнимчестолюбством, Адлер обирає героїв літературних творів Ф.Достоєвського. Цепредставники так званих соціальних “низів”, які незгодні з умовами свогоіснування і тому кидають виклик суспільству, виходячи за межі дозволеного. “Хтоя — тварина тремтяча чи право маю?” — болісно запитує себе Раскольников,перебуваючи у стані запаморочення.
Цей своєрідний “синдром знедолених” переслідує всіх героївДостоєвського. Не випадково, Адлер вважає Достоєвського своїм учителем. “Хтопобачив, як Достоєвський зображує у своєму “Підлітку”, що всі фантазіїзагорнутого в ковдру хлопчика виливаються у поняття влада, — зазначає він уроботі “Достоєвський”, — хто так тонко і влучно зобразив виникнення душевноїхвороби як засобу протесту, хто побачив в людській душі схильність додеспотизму як Достоєвський, той і сьогодні може вважатись нашим вчителем...”[3, с.212-213].
Прагнення до влади та переваги над іншими базується, на думкуАдлера, на людському честолюбстві, яке має усезагальний характер. Воно пронизуєпрактично всі сфери людських стосунків. “Хоча честолюбство є загальним фоном, — підкреслює він, — бажання всіх підкорити набуває тисячу різноманітних форм.Честолюбство просвічується у кожній їх соціальній установці, у їх манеріодягатися, говорити й контактувати з іншими. Одним словом, куди б ми не кинулипогляд, ми бачимо честолюбних, амбіційних індивідуумів, яким байдуже, якоюзброєю завоювати перевагу над іншими” [7, с.169-170].
Подібну ж точку зору ми знаходимо й у роботах Хорні. “Так, роль цивілізації, уякій живе людина, у виживанні значна, – зазначає вона в книзі “Наші внутрішні конфлікти”, – але в кожному разіпереслідування своєкорисливих цілей є вищим законом. Звідси його головноюпотребою стає потреба керувати іншими, варіації в способах керуваннянескінченні. Це може бути як прямий прояв влади, так і непряме маніпулюванняпід виглядом надтурботливості або зобов’язання людей" (курсив мій. — А.Д.) [20, с.64].
Цьому всепроникливому честолюбству підкоряються і такі, здавалосьби, далекі від нього почуття, як релігійна смиренність, покаяння та любов доближнього. Ми можемо це спостерігати як на прикладі героїв Достоєвського, так іна прикладі власного життя письменника. Характеризуючи психологічний портретостаннього, Адлер звертає нашу увагу на той факт, що “межі сп'яніння владою вінзнайшов у любові до ближнього (курсив мій. — А. Д.)” [3, с.204].
Навіть сексуальні почуття людини, вважають Адлер і Хорні, не меншеза інші просякнуті прагненням до влади й переваги. “Той вплив, — зазначає Хорнів роботі «Невротична особистість нашого часу”, – який… прагнення до владиможе чинити на любовні взаємини, дозволяє нам повніше зрозуміти багатовнутрішніх особливостей невротичної потреби в любові. Більшість відносин,пов'язаних із прагненням до любові, не можуть бути цілком зрозумілі безрозгляду тієї ролі, яку в них відіграє прагнення до влади” [21, с.134].
Аналогічне тлумачення цього інтимного людського почуття подаєтьсяй у роботах Адлера. “Те, що ми звичайно розуміємо під любов'ю, — вважає він, — у цьому випадку є не розвиненим почуттям спільності, а лише її видимістю,карикатурою — засобом досягнення мети. Мета ж зводиться до того, щоб нарештідомогтися тріумфу над належною істотою жіночої статі”[4, с.17-18]. В іншомумісці тієї ж роботи він підкреслює, що у властолюбній установці чоловіка “мичітко бачимо агресію, яка видає себе за любов...” [Там само, с.18].
Особливого значення Адлер і Хорні надають такому вияву прагненнядо влади, як прагнення до володіння, що дуже часто набирає форми непомірноїжадібності та пов’язаної з нею заздрості. Хорні навіть ставить його в один рядз прагненням до влади. “Невротики в нашій культурі вибирають цей шлях… тому, — підкреслює вона в “Невротичній особистості…”, — що в нашій соціальній структурівлада, престиж і володіння можуть дати почуття більшої безпеки… Нормальне прагненнядо влади породжується з сили, невротичне від слабкості» (курсив мій. — А.Д.) [21, с.128].
Адлер теж надає прагненню до володіння ширшого значення, ніжтільки як прагненню до накопичення матеріальних благ. Він пов’язує з нимвиникнення таких негативних явищ, як заздрість та жадібність, які, на йогопогляд, є проявами людського марнославства. “Жадібність міцно пов’язана ззаздрістю, — зазначає він у праці “Пізнати природу людини”, — і вони, якправило, йдуть рука в руку. Ми не маємо на увазі ту форму жадібності, якавиражається у накопичуванні грошей. Є ще інша, ширша її форма, що виражаєтьсяголовним чином в небажанні доставляти задоволення іншим. Жадібність пронизуєвсі взаємовідносини такої людини з суспільством та іншими індивідами… Окрімтісного зв’язку жадібності з заздрістю, вона також пов’язана з честолюбством тамарнославством. Не буде помилкою сказати, що ці риси характеру, як правило,спостерігаються одночасно. Отже, не треба володіти великою психологічноюпроникливістю, щоб, виявивши одну з цих рис характеру, заявити, що інші тежнаявні” [7, с.195].
Але честолюбство та пов’язане з ним прагнення до влади не завжди єтакими “безневинними”. Вони не тільки провокують виникнення неврозів, але йштовхають людину на агресивні дії. “Якщо ми розглянемо радіус дій невротика зсамого дитинства і до кінця його днів, — підкреслює Адлер у роботі “Невроз тазлочин”, — то передусім впадає в очі стримування ним агресії " (курсивмій. – А.Д.) [8, с.113].
Подібну ж точку зору висловлює і Хорні. Характеризуючи походженнятакого явища як садизм, вона зазначає, що “ці нахили… являють собою спробувідшкодувати свою недостатність за допомогою “заміщувального” життя, на шляхякого ступала людина, яка впала в розпач, сподіваючись коли-небудь бути самасобою. І всепоглинаюча пристрасть, яка дуже часто спостерігається у садистськихдіях, виростає з ненаситної потреби такої людини в тріумфі помсти… Вона можеспробувати знайти своєрідне відшкодування у садистських нахилах… які, в своючергу, посилюють її безвихідність і породжують нові конфлікти” [20, с.16-17].
Добре, якщо ці нахили є тільки “відхиленням” психіки окремогоіндивіда. Але коли вони можуть набуваати масового характеру, охоплювати великігрупи людей, бути дуже небезпечними. Особливо в умовах наявності зброї масовогознищення. “Остання війна (Перша світова. — А.Д.), — зазначає Адлер у роботі“Порятунок людства...”, — поставила нас перед перспективою можливого науковоговинищування. Якщо світ — наш світ — потрібно рятувати, то очевидно, що людинаповинна піднятися до рівня, на якому вона не буде, немов дитина, грати іззарядженим револьвером, піддаючись постійній небезпеці знищити себе череззловживання владою” [2, с.47].
Адлер і Хорні приходять до висновку, що прагнення до влади єабсолютним злом. Воно не тільки є однією з основних причин соціальнихкатаклізмів (війн, революцій і т.п.), але, якщо згадати його побічні прояви:улесливість, підлабузництво, кар’єризм та інші, є найбридкішим явищемповсякденного життя, якого суспільство ніяк не може позбутися. Як зазначає уцьому зв’язку Адлер, “прагнення до особистої влади є згубною марою, що отруюєспільне життя людей. Той, хто бажає людської спільності, повинен відмовитисьвід прагнення володарювати над іншими”[1, с.204].
Воно тим більш небезпечне, що, як правило, має прихований,завуальований характер. Інтереси окремої особистості, яка прагне до реалізаціїсвоїх владних амбіцій, дуже часто видаються за інтереси народу, держави і т.п.Це не дає суспільству можливості вчасно розпізнати загрозу й запобігти їй. Тимбільше що в арсеналі політичної влади сьогодні є безліч різних політичнихтехнологій, які не тільки дають можливість приховати справжні агресивні наміри,але й цілеспрямовано маніпулювати масами. “Сучасний стан нашої культури і нашоїсвідомості, — підкреслює Адлер у роботі “Більшовизм і психологія”, — усе щедозволяє принципу влади таємно домагатися свого під маскою почуття спільності.Відкрите, прямолінійне використання сили не популярне й тепер уже небезпечне,воно знаходить симпатію хіба що в істеричних натур. Тому нерідко насильствовідбувається з посиланням на право, звичай, волю, благо пригноблених, в ім'якультури”[5, с.211].
Політична влада, — вважає Адлер, — обернула ці гуманні суспільніідеали з мети на засіб задоволення своєкорисливих антигромадських інтересів,зокрема “… націоналізму й імперіалізму, які хитрістю й підступництвомскористалися істиною почуття солідарності у своєму прагненні до панування йвластолюбства” [Там само, с.210].
Усвідомлюючи ту негативну роль, яку відіграє зазначений феномен ужитті людини та суспільства, Адлер та Хорні вважають за необхідне зайнятисьйого серйозним науковим дослідженням. Тим більше, що він, на їх думку, маєпсихологічну зумовленість. “Боротьба за владу, — зазначає Адлер, — має, отже,психологічну сторону, зображення якої видається нам сьогодні настійнимобов'язком" (курсив мій. — А.Д.) [Там само, с.211].
Своє першочергове завдання вони вбачають у пошуку причин цьогозгубного для людини й людства феномена. Вони пов’язують його виникнення звідчуттям неповноцінності індивіда або навіть широких мас.“Індивідуальна… психологія стверджує, — підкреслює Адлер у “Спасіннілюдства…”, — що найважливіший ключ до розуміння проблем індивіда та мас лежитьу відчутті неповноцінності або в так званому комплексі неповноцінності та йогонаслідках. Сьогодні це визнається всіма напрямками психології й психіатрії. Мивважаємо, що кожен історичний факт, кожна фаза культурного розвитку є успішною,а іноді марною спробою усунути відчуття неповноцінності індивіда або групи...”[2, с.47-48].
Якщо виникнення названого комплексу неповноцінності у індивідаАдлер пов’язує з фізичними або моральними вадами людини, то причини його появиу мас він пояснює політичними, економічними та іншими соціальними чинниками.“Ця теза, яка є правильною щодо фізичних вад, — зазначає він, — є також вірноющодо будь-якої соціальної або економічної неповноцінності, що може викликатипочуття знедоленості, яке, в кінцевому підсумку, призведе до ворожого ставленнядо всього світу” [7, с.64].
Такі ж погляди ми знаходимо в “Невротичній особистості” Хорні.Вона, так само як і Адлер, виходить з того, що “невротичне прагнення до владинароджується з тривожності, ненависті й відчуття власної неповноцінності…Пошуквлади є… захистом від безпорадності та почуття власної незначності. Цю останнюфункцію він поділяє з пошуком престижу” [21, с.128, 134].
Таким чином, прагнення до влади розглядається Адлером та Хорні вякості засобу компенсації тієї чи іншої неповноцінності, як окремого індивіда,так і великих соціальних груп. Так, Адлер зазначає, що “прагнення до влади умас, так само як і в індивіда, є відображенням відчуття неповноцінності,нерівноцінності. Тому масові рухи можна правильно зрозуміти у перспективііндивідуальної психології. Вона показує, що прагнення до верху, яке пронизуєвсе людство, має своє першоджерело в індивіді” [2, с.49].
Названий комплекс неповноцінності, з якого, нібито, походитьпрагнення до влади, на думку Адлера і Хорні, починає формуватися вже в ранньомудитинстві. Так, Адлер дає таку інтерпретацію походження цього феномена: “Я маю коротеньковисвітлити, яким чином мета – богоподібна перевага – перетворює ставлення індивіда до свого оточення,робить його войовничим і як у боротьбі людина прагне наблизитися до мети шляхомпрямої агресії або по спрямовуючій лінії обережності. Якщо простежити за ходомрозвитку цієї агресії з раннього дитинства, то, як правило, можна виявитифундаментальний факт, який служить її причиною: протягом усього періодурозвитку дитині властиве почуття неповноцінності стосовно батьків, братів ісестер й оточуючих” [4, с.20-21].
Хорні дає дещо іншу інтерпретацію походження цього феномена. Вонавиходить з більш широких передумов, які узагальнює у понятті “базальноїтривоги”. Ця остання, на думку Хорні, є фундаментальною основою психічноїорганізації всіх індивідів, визначає нібито всі їх потяги й насамперед“нав'язливе прагнення до любові і прихильності й прагнення до влади...” [20,с.164].
Таким чином, комплекс неповноцінності, на погляд Адлера та Хорні,має цілком соціальну зумовленість. Основну причину виникнення цього феноменавони пов’язують або з умовами виховання дитини (Адлер), або з соціальнимиумовами існування людини (Хорні). Але обидва вони акцентують увагу на ворожомусоціальному оточенні. “Сучасна психологія, — зазначає Адлер у “Більшовизмі...”, — показала нам, що рисичестолюбства, прагнення до влади й панування над іншими… не буваютьуродженими й незмінними. Скоріше вони прищеплюються дитині в ранньому віці;вона мимоволі сприймає їх з атмосфери, просякнутої властолюбством. У нас, як іраніше, в крові прагнення до втіхи владою, а наші душі — іграшки в рукахвластолюбства. Врятувати нас може тільки одне: недовіра до будь-якогопанування. Наша сила в переконанні, в організуючій енергії, у світогляді, алене в силі зброї й не в дискримінаційних законах (курсив мій. – А.Д.)” [5,с.212].
Однак тут він стикається з тією проблемою, що прагнення до владиокремих осіб, які наділені непомірним честолюбством, знаходить своїх палкихприхильників у найширших масах. Без них реалізація цієї честолюбної мети була бнеможлива. “Але як пояснити,- запитує Адлер, — що жадоба влади кількох людей знайшла готових слуг іприхильників? Не інакше як і в них властолюбство було в крові! Через внутрішнєпереконання вони теж перебували там, де приваблива була влада, тому що вони тежсподівалися, що з посиленням влади їхніх володарів збудуться і їхні властолюбнінадії" (курсив мій. – А. Д.) [Там само, с.209].
Єдиний вихід зі створеної ситуації він бачить у розвитку в людейпочуття спільності, солідарності одного з одним. “Якщо й існує засіб повернутивсе назад, то тільки спогад про диво почуття спільності, що ми повинніздійснити і якого ніколи не можна досягти за допомогою влади” [Там само,с.213].
Ідеальним засобом для вирішення цього актуального завдання Адлервважає побудову соціалістичного суспільства. Він виходить з того, що “соціалізмнайглибшим чином укорінений у почутті спільності, він є древнім голосомлюдства, що став світоглядом, найбільш чистим і практичним у наш час вираженнямпочуття солідарності” [Там само, с.213]. Але, на його думку, це повинен бутисоціалізм із “людським обличчям”, де на першому планіперебували б інтереси окремої людини, а не політизованої маси. Саме тому вінвідкидає, і цілком справедливо, більшовицьку модель соціалізму, що буланав'язана народу купкою властолюбних диктаторів. “Більшовизм, — підкреслюєАдлер, — є самогубством почуття солідарності… Нам не потрібна жорстка форма,ми бажаємо духа і нового слова соціалізму. А це означає: розвитку та діїпочуття спільності!” [Там само]
Разом з тим він усвідомлює, що на шляху реалізації цієїблагородної мети сьогодні все ще стоїть безліч перешкод як суб'єктивного, так іоб'єктивного характеру. На думку Адлера, залишають бажати кращого ті суспільніідеали, на які дотепер орієнтуються люди. “Тому що типовим ідеалом нашого часу,- зазначає він, — як і раніше залишається ізольований герой, для якого всі іншілюди — об'єкти. Ця психічна структура зробила для людей світову війнуприйнятною, змушуючи їх захоплюватися невтримною величчю переможного воїна.Почуття спільності потребують іншого ідеалу, ідеалу святого, очищеного відфантастичних шлаків, що виникли з віри в чудеса. Ні школа, ні життя надалі вженездатні усунути міцно вкорінене, надмірне прагнення до самоутвердження за рахунокінших” [Там само, с.215-216].
Треба також враховувати, підкреслює Адлер, що люди, які прагнутьдо панування, завжди використовували й продовжують використовувати ідеалиспільності й солідарності у своїх корисливих цілях. Все позитивне, що створенелюдством, потрапляючи до рук властолюбців, застосовується в кінцевому підсумку,проти нього. На думку дослідника, “щоразу, коли логіка спільного людського життяпробивала собі дорогу, вона впиралася в прагнення до панування. Всі соціальнізаконодавчі акти, скрижалі Мойсея, вчення Христа щоразу потрапляли до рукпрошарків і груп, які, прагнучи до влади, зловживали найсвятішим зарадизадоволення свого властолюбства. Найвитонченіші фальсифікаторські трюки йпідступні виверти використовувалися, щоб перевести ніколи не зникаючіспонукання й творіння почуття спільності на шлях прагнення до влади… Істини йвимоги, що виникали під тиском спільного людського життя, знову й зновуперетворювались у неприродність властолюбства” (курсив мій. — А.Д.) [Там само, с.209].
Ми можемо погодитися з багатьма наведеними вище положеннямиконцепцій Адлера та Хорні, оскільки вони підтверджуються численнимиоб’єктивними емпіричними фактами, з якими ми зустрічаємося щодня. Наприклад, навиробництві, де керівник очікує на поклоніння від підлеглих. І в сім’ї, де одназ “половинок” завжди буває “головою”. І навіть у дитячих іграх, де обов’язковоприсутні “переможці” та “переможені”. Не залишилось осторонь навіть такеспецифічне явище як мода. Вона також несе на собі відбиток владного синдрому.Модні речі, що мають високу ціну і внаслідок цього недоступні для більшості, єнасамперед свідченням соціального становища (політичного, економічного і т.п.)їх власників. Тому і ринкова вартість таких речей визначається не стільки їхспоживчою вартістю, скільки ексклюзивністю, престижністю певних марок. Мобільнітелефони, прикрашені десятками або сотнями діамантів, вартістю в кількамільйонів доларів, так само як і відомі марки автомобілів, годинників, одягу іт.п., навряд чи є кращими за звичайні аналоги. Їх призначення зовсім інше — підкреслити соціальний статус власників цих речей.
Визначаючи безсумнівні заслуги Адлера і Хорні у дослідженніпрагнення до влади, все ж з окремими положеннями їх концепцій ми не можемопогодитися. Перш за все це стосується питання про походження цього феномена.Посилання останніх виключно на комплекс неповноцінності, що виникає вже вранньому дитинстві і формується в умовах ворожого соціального оточення, на нашпогляд, не витримує критики. Це усвідомлює і сама Хорні, соратниця Адлера. Так,характеризуючи наукову значимість робіт Адлера, вона зазначає, що “заслугоюАльфреда Адлера є виявлення цих прагнень і підкреслення їх важливого значення ітієї ролі, яку вони відіграють у невротичних проявах, а також виявлення тихличин, у яких вони проявляються. Але Адлер стверджує, що ці прагнення,утворюючи основну тенденцію людської природи, не потребують, у свою чергу,якогось пояснення; їх посилення у невротиків він підносить до дитячих відчуттівнеповноцінності і фізичних недоліків” [21, с.145].
Ми також вважаємо зазначені аргументи Адлера теоретично іметодологічно необґрунтованими. Наявність прагнення до переваги (або, навіть,влади) вже у дітей раннього віку, на що посилається Адлер у своїх працях,свідчить про генетичну зумовленість цього феномена. Теж саме стосується іпоходження “базальної тривоги” Хорні. Вона, без сумніву, обумовлюєтьсясоціальними чинниками, але мають існувати також і вроджені, генетичні. Чимінакше можна пояснити наступний висновок Хорні: “базальна тривожність продовжуєіснувати, навіть якщо в наявній ситуації немає ніякого її спеціальногозбудника”? [21, с.71].
Так де ж лежать корені цього таємничого явища: прагнення до влади?
На наш погляд, їх слід шукати в історичному минулому людства, успецифічних умовах життєдіяльності первісного суспільства, яке існувалопротягом тривалого історичного періоду.
На думку багатьох авторитетних учених, до яких належать Ч. Дарвін,З.Фрейд, А. Бергсон та інші, воно являло собою дику орду, що існувала зазаконами тваринного світу. Тому ми вважаємо за можливе узяти за методологічнуоснову аналізу даної проблеми концепцію вродженої людської агресивностівідомого австрійського етолога і філософа Конрада Лоренца. Обираючи останню якметодологічну базу дослідження, ми виходимо з того, що вона добре себезарекомендувала в поясненні соціального життя вищих видів, до яких, як відомо,належить і людина.
За висновками Лоренца, будь-яка тваринна спільнота має ієрархічнуструктуру, що є необхідною умовою її формування й функціонування. Особливезначення вона має для вищих видів, де виступає основним системостворюючимфактором. “Принципом організації, без якого, мабуть, не може розвитисявпорядковане спільне життя вищих тварин, — зазначає він у відомій праці“Агресія” (1963), — є так звана ієрархія” [14, с.51].
Головну роль тут відіграє інстинкт агресії. Саме він “визначає” темісце, яке посяде в спільноті та чи інша тварина, а тим самим можливості їївиживання та відтворення. Як свідчать емпіричні факти, найбільш агресивнітварини мають перевагу над іншими в задоволенні своїх основних потреб: перш завсе, харчового та статевого інстинктів. Саме в цьому, мабуть, полягаєеволюційне призначення тваринної ієрархії і, відповідно, інстинкту агресії, наякому вона базується.
Ієрархічна структура зазначених об’єднань неминуче призводить доконкуренції між тваринами. Кожна з них прагне дістатися вищих щаблів суспільної“піраміди”, оскільки це значно підвищує її шанси на самозбереження тавідтворення нащадків. Невипадково, що саме в цих конкурентних відносинах Лоренцвбачає справжню сутність та еволюційне призначення агресивної поведінки. “Формулу Дарвіна “боротьба за існування”, — зазначає він, — необізнані помилково відносять, як правило, до боротьби між різними видами.Насправді ж боротьба, — про яку говорив Дарвін і яка рухає еволюцію, – ценасамперед конкуренція між найближчими родичами… Хто безпосередньо погрожуєіснуванню виду – це не “пожирач”, а конкурент; саме він, і тільки він” [Там само; с.30, 32 ].
Разом з тим конкурентні відносини корисні не тільки для окремоїспільноти, але й виду в цілому. В особі найбільш агресивних тварин, які стоятьна чолі спільноти, вона має своїх надійних захисників від зовнішніх ворогів таконкурентів по екологічній “ніші”. Ще одним позитивним наслідком конкуренції є“відбір генів”, оскільки вона дозволяє вижити і залишити нащадків лише найбільшпродуктивним плідникам, якими є саме агресивні тварини. Таким чином,конкурентні відносини виступають одним з основних “механізмів” природного відбору тапрогресивної еволюції тваринних видів.
Виконуючи таку важливу роль в життєдіяльності тваринних видів напротязі сотень тисяч та мільйонів років, конкурентні відносини і обумовлененими прагнення до переваги не могли не набути вродженого характеру. Так само,вони не могли не успадкуватися і в генофонді людини, “біологічний” вік якої, заоцінками фахівців, нараховує близько 500-600 тисяч років [18, с.193].
Щодо комплексу неповноцінності, який розглядається Адлером і Хорнів якості основної причини виникнення прагнення до влади, то він, на наш погляд,є лише стимулюючим фактором, що пробуджує та загострює цей вроджений феномен.А.Шопенгауер був правий, коли приписував волю до життя (одним з проявів якої єінстинкт агресії і, відповідно, прагнення до влади) не тільки людині, але йвсій органічній природі, оскільки різні форми прояву цього феномена маютьзагальну генетичну основу.
Його позиції дотримувався і відомий французький філософ такультуролог А.Бергсон. “Ми стверджуємо, — зазначає він у праці “Два джереламоралі та релігії”, — як людство не цивілізувалося, як воно не перетворювалося,тенденції, певною мірою органічні для соціального життя, залишилися тими ж,якими вони були спочатку. Ми і тепер можемо їх виявити і спостерігати.Результат такого спостереження не викликає сумнівів” (курсив мій. – А. Д.) [10,с.58].
Аналогічні погляди ми знаходимо й у представників сучасної науки,які теж констатують генетичний зв’язок біологічної та соціальної формповедінки. “Дивна схожість ритуальної поведінки людини і тварин, – зазначає зцього приводу російська дослідниця І.Шмерліна, – це схожість функціональноївідповіді на принципово спільні структурні і психологічні параметри”[22, с.43].Єдину відмінність між ними вона бачить лише в тому, що “ця загальна функціональнавідповідь у природі і суспільстві дається на різних “інструментах”: у першомувипадку вона має філогенетичне, а у другому – культурне значення” [Там само].
Але найбільше значення для нас мають висновки відомихпредставників психоаналізу З.Фрейда та К.-Г. Юнга. Так, перший з них,характеризуючи сутність концепції Адлера, підкреслює, що “картина життя, якавимальовується із системи Адлера, цілком основана на агресивному прагненні...”(курсив мій. — А.Д.) [19, с.61].
К.-Г. Юнг іде у цьому відношенні ще далі. Він ототожнює прагненнядо влади з інстинктом, який забезпечує виживання та самозбереження живихорганізмів. “Існує не тільки інстинкт продовження роду, — зазначає він у праці“Про психологію підсвідомого”, — але й інстинкт самозбереження. Ніцше прямоговорить про цей останній інстинкт, а саме – про волю до влади” ( курсив мій. — А.Д.) [23, с.37].
Підтвердженням наших висновків про вроджений характер прагненнялюдини до влади і його зв’язок з інстинктом агресії можуть також служити роботиАдлера і Хорні. Тут неодноразово констатується зв’язок між названим феноменомта агресією, а цієї останньої з “любов’ю”. І це, на наш погляд, невипадково, якщо братидо уваги походження цього феномена, а також ту мету, яку він переслідує:задоволення основних потреб, до яких, звісно, належать і статеві.
Однак виникає парадокс: чому прагнення до переваги (влади, — улюдському вимірі), яке у тваринних видів виконує видозбережувальну функцію, усучасної людини перетворюється на свою протилежність, набуває гіпертрофованоїформи?
Причина доволі проста. Вона приховується у специфіці і структуріпотреб людини, що значно відрізняються від потреб тварини. Жоден хижак невбиває здобичі більше, ніж здатний споживати. Тоді як людина воістину“ненаситна”. Вона не обмежується т.зв. “природними” або “розумними” потребами.Подібно до відомої старої баби з казки про рибака та золоту рибку, людина бажаємати все більше й більше, найкращої якості і бажано того, чого не має в інших.Тим більше, що, на відміну від тварини, людина навіть може відкладати пор запас:для себе, для дітей та онуків, і так до “дурної нескінченності”. В окремихвипадках це доходить до безглуздя, набуває характеру хвороби, подібної до маніївеличі. Відомі факти, коли власники багатомільйонних статків заощаджували нанайнеобхіднішому, щоб примножити і без того величезний капітал. Відомийамериканський мільярдер (4 млрд. дол.) Джон-Пол Гетті-старший “прославився” тим, що встановив усвоєму маєтку таксофони, щоб заощадити на телефонних розмовах. Британськиймультимільйонер Ніколас фон Хугстратен (720 млн. дол.) відомий тим, що повторновикористовував пакетики з чаєм, цілий склад яких знайшли в нього під часобшуку. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна сказати, що існуєпевна закономірність математичного характеру між рівнем добробуту та ступенюжадібності. І мова тут йде не про звичайну економічність, оскільки вона вданому випадку недоцільна.
Слід також враховувати, що прагнення до постійного розширенняспоживання та накопичення обумовлено не тільки природною схильністю людини, алей об’єктивними економічними процесами. У суспільстві діє відомий законзростання потреб, який зумовлюється постійним розвитком матеріальноговиробництва. Викидаючи на ринок все нові й нові товари, він спонукає людинупостійно розширяти сферу її споживання
Однак, крім зовнішніх (матеріальних) чинників, що стимулюютьпроцес накопичення матеріальних благ, існують і внутрішні, психологічні.“Прагнення до володіння, власності, — зазначає Хорні в “Невротичнійособистості...”, — також може служити в нашій культурі захистом відбезпорадності й почуття власної незначущості або приниження, оскільки багатстводає і владу, і престиж” [21, с.135].
Мабуть, саме тому людина ніколи не зупиняється на досягнутому.Так, отримавши економічну владу у вигляді багатомільйонних та мільярднихкапіталів, вона неминуче прагне до влади політичної. І це не випадково, бо самевона приносить, не тільки почуття “внутрішньої безпеки”, як зазначає Хорні, алей реальної безпеки, у вигляді закону про депутатську недоторканність, що дуже важливо,враховуючи кримінальне походження багатьох капіталів. Крім того, політичнавлада приносить і найбільші дивіденди, надає можливість користуватися ресурсамивсієї держави. Саме цією обставиною пояснюється той факт, що парламентибагатьох так званих “демократичних” держав фактично перетворились на зібраннямультимільйонерів та мільярдерів, які керуються у своїх рішеннях далеко неінтересами суспільства, яке вони нібито представляють.
Таким чином, біля “керма” держави з’являються найбільш амбіційніі, якщо згадати про генетичні корені цього явища, найбільш агресивніособистості, які здатні, заради задоволення своїх потреб, використовуватибудь-які, в тому числі “силові”, методи впливу. Вони дуже охоче, коли цевідповідає їх власним інтересам, дають згоду на збройне втручання у справисуверенних держав, де бачать для себе нові ринки сировини та ринки збуту. Уцьому зв’язку не можна не згадати наступне висловлювання Хорні. “Невротичні прагнення довлади, престижу й володіння, — зазначає вона в “Невротичній особистості”, — служить не тількизахистом від тривожності, але також і каналом, по якому може виходити витиснутаворожість” [Там само, с.130].
І це характерно не тільки для політики окремих індивідуумів, алей, як справедливо зауважує Адлер, для політики націй та держав. Кожна з нихвідстоює в першу чергу свої власні інтереси і доволі часто за рахунок інших.Саме це є постійним джерелом війн та інших збройних конфліктів, які відбувалисьупродовж всієї людської історії. Найбільш “продуктивним” у цьому плані було ХХстоліття. Як за кількістю війн та іншого роду конфліктів (геноциду протицивільного населення, політичних та інших репресій), так і за кількістюлюдських жертв. Їх число, за підрахунками Рудольфа Руммеля, склало приблизно203219000 осіб [17, с.66].
І на початку ХХІ століття ця боротьба за світове лідерство так іне припинилася. Першість у цьому плані сьогодні належить, як відомо, США, які іне приховують своїх загарбницьких намірів. Так, відомий американськийполітолог, колишній держсекретар США Зб. Бжезінський відверто заявляє: “Наставчас для Сполучених Штатів сформулювати і проводити цілісну, всеохоплюючу ідовготермінову стратегію для всієї Євразії. Ця потреба постає із взаємодії двохфундаментальних реальностей: Америка тепер єдина надвлада, а Євразія –центральна арена земної кулі. Звідси те, що трапиться з розподілом сили наєвразійському континенті, матиме вирішальну вагу для глобальної першості таісторичної спадщини Америки” [11, с.194].
Наслідок цієї геополітики може бути набагато сумнішим, ніж у казціпро рибака та золоту рибку. Конкуренція між державами, більшість з яких мають всвоєму арсеналі ядерну зброю, вже сьогодні ставить під сумнів не тількиіснування цивілізації та культури, але й самої людини як виду [15, S.107].
Зважаючи на вищесказане, можна зробити висновок, що сподіванняАдлера на перевиховання людини шляхом формування у неї почуття солідарності, атакож на можливість побудови соціалістичного суспільства (“з людськимобличчям”) є явною утопією. І те, і інше в принципі неможливе. Насамперед тому,що суперечить природі людини і сутності міждержавних стосунків. Цей факт визнаєі сам Адлер, коли він каже, що “марнославство у своїй основі егоцентричне” [7, с.169]. Не випадково, що всіспроби побудувати комуністичне суспільство зазнали неминучого краху. Сьогоднієдиною формою розвитку суспільства залишається капіталізм, оскільки останнійнайбільше відповідає природним нахилам людини. Тому ми не можемо погодитися звисновками Адлера про те, що “ми орієнтуємося на штучно створену постійну мету(прагнення до влади – А.Д.), яка не має ніяких основ у реальній дійсності,іншими словами, на фікцію” [Там само, с.67].
Але виникає закономірне питання: чому прагнення до влади, яке, надумку Адлера та Хорні, є незаперечним злом, настільки живуче? Чому“цивілізоване” та “культурне” людство так і не позбулося цього згубного явища?
Причина полягає в тому, що прагнення до влади є не тількидеструктивним, але й конструктивним фактором розвитку цивілізації і культури.Одних воно спонукає до розв’язання кривавих війн, революцій і т.п. Інших, — донаукових відкриттів, геніальних літературних та художніх творів. Якщо б не булоу людини амбіційних, честолюбних нахилів, можливо не було б Пушкіна, Гейне,Моцарта, Чайковського та інших видатних особистостей, якими пишаєтьсясуспільство.
Природно, що останні в своїй діяльності теж керуються власнимиегоїстичними нахилами. Як і всі люди, вони прагнуть дістатися престижу,популярності, зрештою, матеріального добробуту та влади. Тому ми можемопогодитися с наступним висловлюванням Адлера: “Розвиток науки і технікирухається в основному в напрямку користі окремих людей та жадібності впливовихгруп…” [9, с.158].
Але їх наукові відкриття, художні твори та все інше згодом стаютьнадбанням суспільства, входять в скарбницю цивілізації та культури і цим самимобумовлюють їх прогрес. Це навіть стосується військових технологій. Створюючипершу атомну бомбу, Енштейн, Бор, Оппенгеймер та інші учасники проекту перш завсе переслідували свої власні інтереси: досягти розщеплення атомного ядра. Вжепотім, як свідчать історичні факти, вони почали замислюватись над соціальниминаслідками свого відкриття. Але це останнє згодом зробило можливим використання“мирного” атому в інтересах людства.
Одним з перших, хто звернув увагу на ту роль, яку в житті людиниграє прагнення до влади, був К.Лоренц. “Ми не знаємо, — підкреслює він в“Агресії”, — наскільки важливі усі факти поведінки людини, у яких агресія береучасть як мотивуючий фактор; не знаємо скільки їх усього. Я підозрюю, що дуже багато.Будь-яке “починання” у первинному і широкому розумінні слова; самоповага, безякої зникло б усе, що людина робить з ранку до вечора, починаючи зі щоденногогоління і закінчуючи найвищими досягненнями в культурі та науці; все, що якосьпов’язано з честолюбством, з прагненням до становища, й багато чого іншого,настільки ж необхідного, – все це було б, очевидно, втрачене зі зникненнямагресивних спонукань із життя людей” [14, с.259].
На цю роль прагнення до влади, як головного стимулюючого факторулюдських вчинків, звертає увагу і сам Адлер. В одній із своїх праць вінзазначає, що “почуття неповноцінності”, яке стимулює прагнення до йогоподолання і, відповідно, до влади, “не зло, а благо, начало, стимул до розвиткулюдства…” (курсив мій. – А.Д.) [6, с.34].
Не може він не погодитися і з тим фактом, що люди, які наділеніпідвищеним честолюбством та марнослав’ям, є якраз найкращими організаторами.Саме серед них суспільство знаходить необхідних йому керівників різних рівнів:починаючи від менеджерів і закінчуючи суспільними та державними лідерами.“Владолюбна роль, — зазначає Адлер у праці “Пізнати природу людини”, — можевиявитися певною мірою корисною, якщо вона не супроводжується надмірноюагресією і ворожістю. Кожного разу, коли потрібен організатор, на сцені з’являється владолюбнийіндивід. Вони домагаються таких місць, на яких потрібні командири й управлінці.У важкі часи, наприклад, під час революції, такі характери виходять наавансцену – і цілком зрозуміло чому: вони мають необхідну манеру триматися,відповідні соціальні установки і бажання, а також, як правило, і необхіднупідготовку, щоб узяти на себе роль вождя… В спокійні часи такі індивідиочолюють малі групи як у діловій, так і в громадській сфері. Поки вони непорушують правил життєвої гри, ми не маємо нічого проти них, однак ми не можемопогодитися з тією завищеною оцінкою, яку дає їм сьогодні суспільство” [7, с.225].
На жаль, ця найважливіша наукова проблема – проблема потягу довлади, його мотивації, соціальних наслідків і т.п. — все ще залишається позаполем зору вчених. Хоча дослідження у цьому напрямку могли б допомогти розкритипричини багатьох негативних явищ, починаючи від т.зв. “побутової” злочинності(включаючи пристрасть до азартних ігор, наркоманії і т.п.) і закінчуючиекономічною та політичною. Як зазначає з цього приводу Адлер, “навіть там, де увипадку психозу мова йде про навмисне або ненавмисне вбивство, крадіжку,наклеп, шахрайство, завжди буде звертати на себе увагу недостатня підготовка,відсутність сенсу і мети, і тільки в невратичній системи ці дії виглядаютьосмисленими та доцільними, якщо розглядати їх виходячи із намірів і кінцевоїмети невротика” (курсив мій – А.Д.) [8, с.115].
Але сучасна наука ще не готова відповісти на ці складні запитання.Невипадково, що в науковій літературі вже висловлюється думка про необхідністькорінної перебудови науки, і саме в сфері мотивації. Так, характеризуючи станцієї проблеми в психології, О. І. Розов зазначає: “Необхідність перебудовипсихології визнають нині і ті її представники, які хочуть уникнути гострихпроблем суспільного життя … і ті, кому невтямки, з чого її починати. І хочаперебудови потребують багато розділів нашої науки, найбільш відсталою їїділянкою є психологія мотивації. Дійсно, чи може вона пояснити ті жахливі фактизлочинної поведінки осіб, які обіймали в державі високі пости, живучістькорупції на різних сходинках посадової ієрархії, посилення корисливих іпожвавлення націоналістичних тенденцій? Якщо уважно придивитися до засобів, якіє в арсеналі академічної психології, то маємо всі підстави стверджувати, щовона неспроможна дати відповідь на поставлені питання” [16, с.134].
Подібної перебудови потребує, на наш погляд, не тільки психологія,але й багато інших наук (політологія, соціологія, етика, етологія, конфліктологія,філософія тощо), оскільки питання про потяг до влади виходить далеко за рамкипсихологічних досліджень. Роботи Адлера та Хорні – це тільки перші кроки нацьому тернистому шляху.
ЛІТЕРАТУРА
1. АдлерА. Психология власти //Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. — М.: Когито-Центр, 2002. — С.203-207.
2. АдлерА. Спасение человечества с помощью психологии // Адлер А. Очерки поиндивидуальной психологии. – С.47-52.
3. АдлерА. Достоевский // Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. — М.: Изд-воИнститута Психотерапии, 2002. – С.202-213.
4. АдлерА. Индивидуальная психология, ее предположения и результаты // Адлер А.Практика и теория индивидуальной психологии. – С.4-22.
5. АдлерА. Большевизм и психология // Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. –С.208-216.
6. АдлерА.Индивидуальнаяпсихология как путь к познанию людей и к самопознанию// Адлер А. Очерки поиндивидуальной психологии. – С.26-46.
7. АдлерА. Понять природу человека. — СПб: Академ. проект, 1997. – 254с.
8. АдлерА. Невроз и преступление // Адлер А. Очерки поиндивидуальной психологии. – С.112-128.
9. АдлерА. Критические размышления о смысле жизни // АдлерА. Очерки по индивидуальной психологии. – С.156-160.
10. БергсонА. Два источника морали и религии. — М. КАНОН, 1994. – С.5-224.
11. БжезінськийЗбігнев. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи.– Львів – Івано-Франківськ: Лілея, 2000.- 236с.
12. Див.:Шопенгауер А. “Світ як воля та уявлення”; Ніцше Ф. “Воля до влади”, “Так казав Заратустра”.
13. Див.:Иванов С.П. Мир личности: структура и реальность. — М., 1999. – С.108-110;Зейгарник Б.В. Психология личности: норма и патология. — М., 1998. –С.264-280 и др.
14. ЛоренцК. Агрессия. — М.: Прогресс, 1994. – 271с.
15. Lorenz K. Die achtTodsunden der zivilisierten Menschheit. — Munchen.: R. Pipler und Co. Verlag.1978. – S.112.
16. РозовА.И. Стремление к превосходству как одно из основных влечений //Психологический журнал. — 1993. — №6. – C.133-141.
17. Rummel R. J.Death by Governments. — N.- Y, Transaction Publshers, 1994. – P.66-71.
18. ФроммЭ. Анатомия человеческой деструктивности. — М.: Респуплика, 1994. – С.15-280.
19. ФрейдЗ. Очерк истории психоанализа // Фрейд З. Труды разных лет. В 2-х т. — Тбилиси:Мерани, 1991; т.1. – С.15-70.
20. ХорниК. Наши внутренние конфликты. — М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000. – С.8-255.
21. ХорниК. Невротическая личность нашего времени. — М.: Прогресс, 2000. – С.7-220.
22. ШмерлинаИ. Этологическая концепция ритуала // Человек.- 2002. — №1. – С.31-43.
23. Юнг К.-Г. Опсихологии бессознательного // Юнг К.-Г. Психология бессознательного. — М.:Реабилитация, 2001. – С.14-45.