Реферат:
«Поведінка як джерело інформації вспілкуванні»
Дотепер розгляд процесу соціальної перцепціїобмежувався питаннями, як ми бачимо і розуміємо інших людей. Однак очевидно, щонеобхідно ще відповісти на запитання, як ми розуміємо їхні дії. І не тількитому, що через свої вчинки людину краще видно, як говорив Ґете, «поведінка — цедзеркало, у якому кожний показує своє обличчя», а й тому, що тільки адекватнерозуміння саме дій людини може кінець кінцем привести до успіху взаємодії знею.
«Проблем» розуміння поведінки інших людей щоднявиникає безліч і, головне, ми зацікавлені в їх правильному вирішенні — відцього залежить наше розуміння інших людей, наша власна подальша поведінка ідоля наших відносин з іншими.
У будь-якому разі розуміння дій іншого дуже важливодля успішного спілкування з ним. І в будь-якій взаємодії ми якимось чином,навіть не вдаючись до запитань, отримуємо уявлення про те, «чому» і «навіщо»людина зробила те й те.
Звичайно, іноді це вимагає спеціальних міркувань, аленайчастіше вже під час сприйняття вчинків людини ми одночасно «сприймаємо» іпричини цих учинків. Начебто відразу в дії людини записана і її причина. «Вінзробив це тому, що...», «Вона не прийшла тому, що...» тощо.
Яким чином ми бачимо джерела дій інших — їхні мотиви,наміри, цілі тощо, які механізми в соціальному сприйнятті дають нам змогубачити причинно-наслідкові зв’язки в поведінці інших людей?
Загалом кажучи, і сприйняття на основі стереотипу, іемпатичне розуміння дають нам можливість робити припущення про причини йнаслідки вчинків.
Стереотипізація та емпатія дають нам можливістьнаділити людину тими чи іншими рисами, якостями чи станами і на цій основінамагатися прогнозувати її поведінку. Так досить часто пояснюють різні діїлюдей, однак далеко не завжди ці пояснення можна визнати правильними.
Виходить, що правильне розуміння причинно-наслідковихвідносин важко досягається на основі стереотипу та емпатії.
Особливо явно видно недостатність цих шляхівсприйняття, а іноді й недоречність їх, коли наша оцінка, наш висновок з «соціальноїперцепції» має виражену «матеріальну» форму, тобто коли наші оцінки самі пособі в якийсь спосіб фіксуються, закріплюються та обов’язково впливають наподальші події. (Наприклад «пряме» оцінювання: у школі виставляються оцінки заурок; у ситуаціях експертного аналізу — коли журі і комісія «оцінюють» якістьроботи; у суді — де виноситься вирок.)
У всіх цих і подібних до них ситуаціях результатсприйняття людини, яку «оцінюють», має для неї чи для її роботи величезнезначення. Звичайно, більшість з нас бажає, щоб оцінки були справедливі ібезпомилкові.
У соціальній психології відомо багатоекспериментальних досліджень, проведених в імітованих судах, коли ті, коговипробовують, виступаючи в ролі суддів, одержують для розгляду опис «злочинів»і повинні винести вирок «злочинцю». В одному з перших експериментів ті, коговипробували, розглядали випадок ненавмисного вбивства, коли п’яний водій поїхавна червоне світло і збив пішохода, який у результаті аварії помер. Разом зописом події давалася й коротка характеристика обвинувачуваного, різна длярізних учасників експеримента. «Вирок» виносився, як і очікувалося, залежно відпривабливості статусу «підсудного»: чим вище статус, тим м’якше вирок. Яквидно, приписування якостей «різної гідності» у результаті помилки призвело вданому разі до різної оцінки ступеня винності людини.
В іншому дослідженні перевірявся вплив фізичноїпривабливості «обвинувачуваного» на вирок «суду». Учасникам експерименту(«суддям») разом з описом здійсненого вчинку пред’являлися фотографії«злочинців», що були заздалегідь оцінені як привабливі й непривабливі. Як іслід було сподіватися, фізично привабливі злочинці одержували більш м’якепокарання, ніж непривабливі. Зрозуміло, що тут ми маємо справу з наслідками«помилки зовнішніх даних».
І тому ще в одному дослідженні проявився впливпередбачуваної подібності в поглядах між «суддею» і «злочинцем» на винесенняоцінки винності злочинця. Учасникам експерименту — «суддям» разом з описомзлочину повідомляли висловлення (у цілому консервативні) «злочинця» про Бога,про батьківщину, про статеві проблеми. Виявилося, що ті «судді», котрідотримувалися таких самих консервативних поглядів (думки «суддів» визначилипопередньо), були більш поблажливими під час винесення вироку, ніж ті, які малиінші погляди.
Таким чином,наявні усі три «помилки» соціальної перцепції, розглянуті раніше.
Стає зрозумілим, що соціальна перцепція не обмежуєтьсяприписуванням якостей, рис і станів (з’ясуванням «яка» людина), вонаобов’язково повинна включати і розуміння причин поведінки (відповіді на питання«чому?», «чого?», «навіщо?» та ін.).
У процесі соціальної взаємодії людина сприймає іншусукупно з її діями і «через» дії.
Від адекватності розуміння дій таїхніх причин багато в чому залежить побудова взаємодії з іншою людиною йуспішність спільної діяльності. Існує цілий напрям дослідження процесів та результатів — каузальна атрибуція (приписування причин)поведінки.
Виникненняінтересу до процесів каузальної атрибуції звичайнопов’язують з працями видатного американського психолога Ф. Хайдера. Міркуючи про те, як відбувається«наївний аналіз поведінки» у будь-якої звичайної людини, Хайдер указавна вирішальну роль приписування іншому індивіду наміру зробити вчинок за умовиустановлення відповідальності за нього. Він вважав, що «наївне» розуміннявиходить із двох припущень: люди відповідальні за свої наміри й зусилля, алеменшою мірою за свої здібності, і чим сильніше чинники навколишнього середовищавпливають на дію, тим меншу відповідальність несе за неї людина.
У цих положеннях відзначимо два пункти, навколо якихрозвивалася теорія атрибуції: 1) розбіжність навмисних і ненавмисних дій; 2) розбіжністьособистісних і середовищних атрибуцій, чи питання про локалізацію причин.
1. Питання про навмисність дії містить у собі питанняпро власне намір і питання про результати, що усвідомлюються чи передбачаються.
Справді, у будь-якій ситуації дуже важливо розуміти,поводить себе людина так навмисно чи випадково, чи припускає вона можливість появи тих чи інших результатів, чи вониє для неї цілковитою несподіванкою.
Це можна помітити в багатьох звичних розмовнихформулах. Коли людина каже: «Я бачу, що я вас схвилював, але повірте, я зовсім не хотів цього», — вона пояснює, що їївчинок був ненавмисним. Коли ж вона говорить: «Я знаю, що говорю вамнеприємні речі, але я зовсім не хочу вас скривдити і сподіваюся, що ви мене так не зрозумієте», — вона повідомляє, щорезультат її слів — образа співрозмовника — передбачається як можливий,але наміру образити немає.
2. Що стосується розбіжності особистісних ісередовищних атрибуцій, тобто приписування причин дії або людині, що є «автором»дії, або зовнішнім стосовно неї чинникам, то це питання також дуже важливе длярозуміння поведінки людини.
Одна справа сказати, що «вінзробив так, як вважав за потрібне», і зовсім інша, що «його до цього змусилиобставини», — відразу відчувається, що з цих висловлювань повинні випливатирізні припущення про подальшу поведінку цієї людини в подібних ситуаціях. Посуті, розбіжність внутрішніх і зовнішніх причин так чи інакше постійновиявляється під час пояснення своїх і чужих вчинків.
Будуючи свою модель процесу атрибуції, Хайдернамагався врахувати ці обидва важливі питання. Його більш за все хвилювало, яквизначається міра відповідальності за поведінку. Він запропонував модель«наївного аналізу поведінки», на підставі якого людина може вирішити питанняпро міру особистої відповідальності за ту чи іншу поведінку (див. рис. 8).
Фактори, що визначають дію
/>Рис. 8. Схема аналізу дій за Хайдером
В основі цієї моделі каузальної атрибуціїлежать такі припущення. У будь-якій ситуації в поведінці людини спостерігач можевиокремити два основні компоненти, що визначають дію, — це старання й уміння.Старання визначається як добуток намірів зробити дію і зусиль, докладених дляздійснення цих намірів. Уміння ж визначається як різниця між здібностями людинистосовно даної дії та «об’єктивними» труднощами, які треба перебороти для йогоздійснення, причому на подолання труднощів може ще вплинути будь-якавипадковість.
Через те що наміри, зусилля й здібності «належать»діючій людині, а труднощі й випадоквизначаються зовнішньою ситуацією, то «наївний спостерігач», приписавшиосновне значення будь-якому з цих параметрів, зможе зробити висновок про те,чому людина зробила дію: тому що «вона сама така» (приписати відповідальністьдіючій людині), чи тому що «так склалися обставини» (причина дії пов’язана іззовнішнім середовищем).
Таким чином, відповідно до уявлень Хайдера,спостерігач, володіючи інформацією тільки про зміст дії, може пояснити вчинокабо особистісними особливостями, або причинами, локалізованими в силахоточення.
Як видно, людина справді можевикористовувати всі ті перемінні, котрі Хайдер включив у свою модель. Однак цямодель не дає можливості врахувати й пояснити всю сукупність чинників.
По-перше, залишається незрозумілим, за якимикритеріями відбирається і використовується інформація про особистість і прооточення, чому наша увага концентрується то на одному, то на іншому.
По-друге, вирішуючи за допомогою цієї моделі питанняпро локалізацію причини результату дії в особистості чи в оточенні, людина неможе одержати будь-яких критеріїв, які допомагають вибрати, що конкретно вособистості (здатності, характер, особистісні риси) чи в оточенні вплинуло нарезультат.
Ми не можемо вказати конкретної причини, а можемо лишегрубо оконтурити, позначити галузь, «де вона лежить».
Проте в реальному спілкуванні ми не зупиняємосязвичайно на цьому етапі, а йдемо далі: нам важливі саме конкретні причини, щовизначають дії людей.
Визначити їх спробували Джоунс і Девіс у своїй моделі каузальної атрибуції — моделівідповідного висновку «від дій до диспозицій».
Результатом розгляду причин і наслідків за цією схемоюбула вже не просто локалізація причини в особистості чи в ситуації, авиокремлення якоїсь цілком певної особистісної риси чи диспозиції, чи переваги,що й були підставою для дії.
Основне припущення авторів полягає в тому, що дляатрибуції намірів дія може бути інформативною настільки, наскільки вонарозглядається у контексті вибору і відбиває вибір однієї з багатьох альтернатив.
Справді, коли мизнаємо, що людина зробила щось єдиним можливим способом, то навряд чи зможемощо-небудь сказати про її особистісні пристрасті — ми не знаємо, як ще вонамогла би поводитися, якби вона мала таку можливість. Якщо ж у людини був вибірз кількох варіантів і вона зупинилася на одному з них, то в такому разі можнанамагатися зрозуміти підстави вибору, що й будуть причиною вчинку.
У разі такого розуміння проблеми висновок про дії тадиспозиції може бути отриманий через оперування такою інформацією: 1) прокількість незагальних (унікальних) ефектів дії; 2) про соціальну бажаність цихефектів.
Аналіз незагальних ефектів дії приводить до з’ясуванняїї причин, тобто фактично ми говоримо про мотивацію поведінки й мотиви, щовизначили той чи інший вчинок.
Однак, за уявленнями Джоунса і Девіса, необхідний щеодин крок — з’ясування ступеня соціальної бажаності вчиненої дії.
Справді, якщо вчинок високо бажаний з поглядубудь-якої групи, то в такому разі його причиною може бути не якась особливістьособистості, а характеристики об’єкта.
Отже, другим важливим чинником, що управляє приписуваннямпричини зробленої людиною дії, є ступінь її соціальної бажаності. Прозначущість цього чинника свідчать численні спостереження, які показують, що дляоцінки готовності людини діяти певним чином значну роль відіграє така їїповедінка, яка не може бути виправдана («списана») за рахунок соціальної бажаності.
Вплив чинника соціальної бажаності виявляється вбагатьох дослідженнях, що розкрили більшу інформативну цінність поведінки, коли«виходять з ролі», порівняно з поведінкою, яка задовольняє вимогам певноїсоціальної ролі.
Інакше кажучи, якщо людина поводиться так, як«потрібно» (тобто соціально звичним і бажаним способом), то це малоінформативноі її важко якось оцінити, тому їй і ставлять «середні», «ніякі» оцінки. Якщо жвона поводиться не так, як передбачалося, то це несе значущу інформацію пронеї, і оцінки зрушуються до краю, оскільки тепер про неї можна хоч щосьсказати. У цьому сенсі, чим менше соціальна бажаність дії, тим упевненішеприписуються причини поведінки — ті диспозиції, які за неї «відповідальні».
Численні дослідження показали, що модель «відповідноговисновку» загалом не суперечить реальності, тобто люди у повсякденному життікеруються подібними правилами, коли пояснюють собі вчинки та дії інших.
Однак дана модель має свої обмеження. Відповідно донеї кінцевий висновок пов’язаний з конкретною диспозицією, що лежить «поза»поведінкою. Це веде до того, що якщо дію не можна пояснити особистіснимипричинами, то пояснення дії з погляду ситуації залишається за рамками моделі, інемає способів знайти причини поведінки.
Ще одним обмеженням моделі є те, що вона призначенадля побудови висновку на підставі розгляду інформації тільки про один вчиноклюдини, тобто не дозволяє використовувати дуже цінну інформацію про те, як цясама людина поводиться в інших ситуаціях.
Модель каузальної атрибуції, що дозволяє знайтипричину і в особистості і в оточенні, при цьому враховуючу інформацію не проодну, а про багато дій людини, запропонував Келлі. У його моделі інформація провчинок оцінюється за трьома аспектами — погодженості, стабільності ірозбіжності.
Погодженість — ступінь унікальності дії з поглядуприйнятих у суспільстві норм поведінки. Низька погодженість відбиваєунікальність даної поведінки, а висока говорить про те, що дана дія є загальноюдля більшості людей у даній ситуації.
Стабільність поведінки підкреслює ступіньмінливості в часі реакцій даної людини в подібних ситуаціях. Високастабільність приписується тоді, коли людина в більшості випадків поводиться таксамо, низька свідчить про те, що дана дія унікальна для людини в подібнихобставинах у часі (тільки сьогодні).
Розбіжність визначає ступінь унікальності даноїдії стосовно даного об’єкта. Низька розбіжність припускає, що людина поводитьсятак само і в інших подібних ситуаціях. Висока розбіжність припускаєунікальність сполучення реакції та ситуації.
Схема Келлі «працює» так: різні сполучення високих чинизьких значень чинників визначають віднесення причини вчинку або доособистісних особливостей (особистісна атрибуція), або до особливостей об’єкта(стимульна атрибуція), або до особливостей ситуації (обставинна атрибуція).
Отже, теоріїатрибуції прояснюють, яким чином ми розуміємо причини своєї поведінки таповедінки інших людей.
Одяг якневербальний канал передачі інформації
Соціологи знають, що одяг людини — такий самий соціальнийсигнал, як і її мовлення, поведінка тощо. Навіть ті, хто запевняє, що «убранняїх зовсім не цікавить» і вдягаються настільки недбало, наскільки це можливо, посуті, таким чином повідомляють про свою роль у суспільстві і про своє ставленнядо тієї культури, в якій вони живуть.
Кажуть, що сучасна людина вдягаєтьсявсе більш вільно й «неформально». Але таке твердження оманливе. Насправді колишніумовності звільняють дорогу новим. Джинси на молодій людині сьогодні — такасама умовність як циліндр на її однолітку з попередньої епохи. Сучасному хлопцюможе здаватися, що він носить те, що хоче, і що він нарешті позбувся тіснихправил костюмного етикету, які колись визначали існування людей у суспільстві.Так, старі правила відкинуто, але їх швидко замінили неписані правиласьогодення.
Щоб зрозуміти ціправила, необхідно пригадати походження одягу. Одяг має три основні функції:забезпечення комфорту, дотриманняпристойностей і, так би мовити, «демонстраційна» функція. Забезпеченнякомфорту — це, звичайно, позасуспільна і позаособистісна функція одягу. Природазмушувала людину захищатися від спеки, холоду тощо.
Однак завдякисучасній технології люди, мабуть, могли б відмовитися від цієї функції одягу: вквартирах є центральне опалення і м’які меблі, то ж ми можемо спокійнісенькоіснувати в межах своїх квартир і голяка. Але те, що ми цього не робимо, підводитьнас до другої основної функції одягу — дотримання пристойності.
У різні епохиправила скромності були різними, але основний принцип залишався незмінним: чимбільш пуританським було суспільство, тим ретельніше треба було ховати своєтіло. Прикладом крайності щодо цього може бути одяг жінки в деяких арабськихкраїнах, де ховається не лише тіло, але і його обрис. У цих країнах жінканіколи не з’являлися на людях без щільної вуалі, і тільки її чоловік знав, хтовона насправді — красуня чи потвора.
Сьогодні важконавіть уявити, як далеко цивілізоване суспільство заходило у своїх вимогахдотримання пристойностей. Колись в Англії вважалося непристойним навітьвимовляти слово «ноги», а ніжки роялів під час публічних концертів закривалися чохлами. Сходинки, якими спускалися з купальнихкабін у море, завішувалися, щоб сторонні не могли бачити, як люди в купальнихкостюмах спускаються у воду — і так було лише сто років тому.
Перейдемо донаступної функції одягу, а саме — до демонстраційної. Заборона чоловікам з’являтисябез краватки в дорогих ресторанах пов’язана не з тим, що без краватки вони оголюютьадамове яблуко, а з тим, що краватка — це показник певного соціального статусу.Як і багато інших елементів костюму, краватка виступає не як засіб створеннякомфорту чи як деталь, яка щось ховає, а як знак, що визначає належність їївласника до чіткої соціальної групи. І ця найдавніша функція одягу зберігаєсвою значущість і в наші дні. Саме тому безбарвні, сугубо практичні тунікилюдей космічної ери, знайомі нам з другорозрядних науково-фантастичних книг іфільмів, так само малоймовірні, як і повернення людини до наготи. Тільки-носуспільство відмовляється від одного набору декоративних деталей одягу, назміну йому приходить новий — і подібна еволюція продовжуватиметься, ймовірно,доти, поки людина не перестане бути «суспільною твариною»: одяг — занадтозручний засіб для демонстрації ситуації і поглядів її власника, тому чи наврядлюдина відмовиться від цієї її функції і перейде до нейтральної захисної оболонки.
У минуломудемонстраційна функція одягу регламентувалася вкрай жорстоко. Наприклад, вАнглії ХІV ст. костюм визначався не смаком чи стилем, а законом. Більшучастину часу тодішній парламент присвячував визначенню правил одягу для кожногосоціального класу.
Якщо людинанадягала костюм, в який заведено було вбиратися людям, що перебували на вищому,ніж вона, щаблі ієрархії, то її штрафували, а «незаконний» одяг конфісковували.Однак цьому закону люди чинили опір із надзвичайною завзятістю: таким великимбуло бажання англійців демонструвати — хоча б за допомогою костюма —високий статус у суспільстві. Правила посилювалися, штрафи зростали— але марнославство було непереможним.
Англія не буласамотня в строгості. У Німеччині часів Відродження жінки, що порушували подібніправила, були зобов’язані носити на шиї важкий дерев’яний комір. А вамериканських колоніях жінці заборонялося носити шовковий шарф, якщо її чоловік«коштував» менше тисячі доларів.
Усе це — окреміприклади, взяті з безлічі подібних розпоряджень,що існували в ранні періоди історії людства. І для нас важливо звернути увагуна таке: люди прагнули «завищити» власний статус в суспільстві, надягаючи «несвій» костюм, а карали їх, по суті, не за цей костюм, а за спробу з йогодопомогою завищити свій статус. У нашому повсякденному житті носіння одягу вжене обмежено такими твердими правилами; проте майор, наприклад, не має праваносити форму полковника, та й інші види офіційного костюма регулюютьсянастільки ж жорстко, як і за давніх часів.
Може здатися, щосучасний «розпад» системи «костюмних» законів привів до декоративного хаосу,але це зовсім не так. Суспільство замість того, щоб прийти до повної свободи увиборі одягу, виробило власні обмеження. Спочатку юридичні закони змінилисязаконами етикету, сформульованими, мабуть, не менш ретельно, ніж кримінальнийкодекс. Потім, зі знищенням твердої суспільної структури, посібники з етикетукостюма зникли. Але самі правила не самоусунулися — вони просто «пішли впідпілля», ставши неписаними і навіть невимовними вголос. Коли британськоголорда запитали, чи є переваги в його суспільному становищі, він відповів: «Єтільки одна перевага — я не повинен одягатися так само скажено ретельно, як моїслуги».
Утім, святе місцепорожнім не буває: демонстрація свого високого становища в суспільстві знайшланові форми. Так, наприклад, у ХVIII ст. такою формою став… спорт.«Високошляхетні» чоловіки займалися «високошляхетними» видами спорту. І дляїзди верхи англійські сільські джентльмени надягали для зручності фраки йциліндри — саме цей одяг став асоціюватися з дозвіллям і можливістю непрацювати. «Шляхетний» спортивний костюм за допомогою молодих модниківперетворився в повсякденний костюм вищого світу, а пізніше, у середині ХІХ ст.,став звичайним костюмом більшої частини суспільства.
Алеповсякденність даного костюма позбавила його ознак «високого статусу», і впошуках авангардних ідей модники продовжували досліджувати нову — спортивну —сферу. Настала черга полювання з рушницею, риболовлі та гольфа — дорогихрозваг, поширених серед забезпечених людей і тому ставших прекрасним джереломнових ідей у галузі моди. Джентльмени одягли картаті костюми і казанки.Спочатку подібний одяг вважався вкрай неофіційним, але потім картата тканинавтратила свою яскравість, стала більш приглушеною в кольорі і витиснула чорнийфрак, залишивши йому скромне місце одягу для весільних та інших офіційнихторжеств, а також для деяких вечірніх «заходів». По суті, усі без виняткусучасні ділові люди носять варіанти костюмів, які раніше були спортивними.
В останні рокинамітилася нова тенденція. Суспільство рівних можливостей з усе більшоюворожістю ставиться до привілеїв, і це змусило тих, хто займає високестановище, ще більш витончено демонструвати свій соціальний статус. Сталонемодним і навіть небезпечним заявляти — за допомогою одягу — про своюналежність до еліти, яка може дозволити собі «дорогі» види спорту. На зміну«клубному» піджаку яхтсмена прийшов одяг, запозичений у представниківсуспільних «низів» — вони давали можливість продемонструвати, що в грудяхбагатих і знаменитих людей билося серце «простих хлопців».
Найпершимсимптомом таких змін стали люди, стиль яких склався врезультаті відпочинку в середземноморських країнах. Багаті молоді людинаряджалися в грубі сорочки й светри місцевих рибалок, потім мода поширилася увсіх країнах. Але яку, якщо замислитися, інформацію повідомив нам цей «простий»одяг непростих людей? А от яку: «Я схвалюю бідних хлопців, але сам до них неналежу».
Як це їмвдається? Способів багато. Перший — носити джинси й светр у тих суспільнихситуаціях, у яких бідняк убереться у свій кращий костюм.
Другий — носитипрекрасно зшитий, стилізований «одяг бідняка». Є ще багато способів, але сутьїх одна — контраст між одягом і тим, хто його носить. Будь-яка багата чи відомалюдина, чиє обличчя регулярно з’являється на сторінках газет і журналів, наекранах телевізорів і комп’ютерів, може дозволити собі надягати найбільш«бідняцький» одяг на найвідповідальніші заходи. У цих випадках він чи вона,використовуючи цей контраст, робить мовчазну, але активну атаку на суспільство,яке звеличує добробут як вищу цінність.
У складному світісигналів, «випромінюваних» людським одягом, існує безліч тенденцій. Часто вониперетинаються, одні з них швидкоплинні, інші живуть десятиліттями.
Короткочаснітенденції — це звичайно не більш ніж пошук нового; у їхнійоснові лежить потреба носіїв одягу демонструвати власну«сучасність». Такі тенденції найчастіше швидко облітають земну кулю і потімідуть у небуття. Однак демонстрація останніх тенденцій моди свідчить не тількипро те, що індивід йде в ногу із суспільством, а й про його здатність черезпевні інтервали часу платити за новий модний одяг, тобто і за його соціальнийстатус. Спостерігаючи за дрібними змінами в деталях нашого костюма, наприклад,за змінамиширини штанів чи піджачних лацканів, можна скласти графіки змін сигналів, що подаються людським одягом.
Несвідомо ми постійно складаємо такіграфіки змін сигналів, які подаються людським одягом, що допомагає нам«зчитувати» безліч сигналів, переданих нам іншими людьми. Таким чином, одяг єтакою самою частиною мови людського спілкування, як і жести, вираз обличчя,пози.