ПЕРІОДИЗАЦІЇОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ ЗІГДНО КОНЦЕАЦІЇ ЕРІКАЕріксонА
Уявленняпро особистість у різних концепціях і теоріях дуже різні. Однак, в останнідесятиліття підсилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розглядуособистості з позицій різних теорій і підходів, і тут намічається такожінтегративна концепція розвитку, що приймає до уваги погоджене, системнеформування і взаємозалежні зміни всіх тих сторін особистості, акцент на якихробився в руслі різних теорій і підходів. Однією з таких концепцій сталатеорія, що належить американському психологу Е.Еріксону, у якій, більш ніж вінших, дана тенденція виявилася вираженою.
Е.Еріксону своїх поглядах на розвиток дотримує так називаного епігенетичного принципу:генетичної зумовленості стадій, що у своєму особистісному розвитку обов'язковопроходить людина від народження до кінця своїх днів. Становлення особистості вконцепції Е.Еріксона розглядається як зміна етапів, на кожнім з якихвідбувається якісні зміни внутрішнього світу людини і радикальна зміна їївідносин з оточуючими людьми. У результаті цього вона як особистість здобуваєщось нове, характерне саме для даного етапу розвитку, що зберігається в неїпротягом всього життя.
Е.Еріксонвважає, що розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини. Вінвиділив вісім стадій психосоціального розвитку особистості.
1стадія – орально-сенсорна. Перша психосоціальная стадія охоплює перший рікжиття. За Еріксоном, у цей період наріжним каменем формування здоровоїособистості є загальне почуття довіри; інші вчені називають ту ж самухарактеристику «упевненістю». Це почуття визначеності лише частковоусвідомлюється в період дитинства.
ЗгідноЕріксону, ступінь розвитку в дитини почуття довіри до інших людей і світузалежить від якості одержуваної нею материнської турботи. Матері формуютьпочуття довіри у своїх дітей завдяки такому поводженню, що по своїй сутіскладається з чуйної турботи про індивідуальні потреби дитини і виразноговідчуття того, що вона сама — та людина, якій можна довіряти, у тім розумінніслова довіра, що існує в даній культурі стосовно до даного стилю життя. Завдякицьому в дитини закладається основа для почуття «усе добре», для появипочуття тотожності; для становлення тим, ким вона стане, відповідно до надійінших.
Такимчином, почуття довіри не залежить від кількості їжі чи від проявів батьківськоїніжності, скоріше воно зв'язано зі здатністю матері передати своїй дитині почуттяупізнаваності, сталості і тотожності переживань. Діти повинні довіряти нетільки зовнішньому світу, але також і світу внутрішньому, вони повиннінавчитися довіряти собі й особливо повинні придбати здатність до того, щоб їхніоргани ефективно справлялися з біологічними спонуканнями.
Питанняпро те, що є причиною першої важливої психологічної кризи, глибокопроаналізоване Еріксоном. Він зв'язує цю кризу з якістю материнського доглядуза дитиною — причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері й нехтуваннядитиною. Це сприяє появі в дитини психосоціальної установки страху,підозрілості і побоювань за своє благополуччя. Дана установка спрямована як насвіт у цілому, так і на окремих людей; вона буде виявлятися у всій своїйповноті на більш пізніх стадіях особистісного розвитку. Еріксон також вважає,що почуття недовіри може підсилитися тоді, коли дитина перестає бути для матеріголовним центром уваги; коли мама повертається до тих занять, що залишила начас вагітності (скажемо, відновляє перервану кар'єру чи народжує наступнудитину).
Адекватнерозв'язання кризи довіри має важливі наслідки для розвитку особистості дитининадалі. Зміцнення довіри до себе і до матері дає можливість дитині переноситистани фрустрації, що він неминуче буде переживати протягом наступних стадійсвого розвитку.
2стадія — раннє дитинство. Придбання почуття базальної довіри підготовляє ґрунтдля досягнення певної автономії і самоконтролю, уникання почуттів сорому,сумніву і приниження. Цей період продовжується протягом другого і третьогороків життя. До настання цієї стадії діти майже цілком залежать від людей, щопіклуються про них. Однак, оскільки в них швидко розвивається нервово-м'язовасистема, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своєоточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони пишаються своїмитільки що виявленими локомоторними навичками й усе хочуть робити самі(наприклад, умиватися, вдягатися і їсти). Ми спостерігаємо в них величезнебажання досліджувати предмети і маніпулювати ними, а також установку стосовнобатьків: «Я сам» і «Я — те, що я можу».
Зпогляду Еріксона, задовільне розв'язання психосоціальної кризи на цій стадіїзалежить насамперед від готовності батьків поступово надавати дітям свободусамим здійснювати контроль над своїми діями. Коли батьки постійно надмірноопікують дитину чи залишаються глухими до її потреб, у неї з'являється абопочуття сорому перед іншими, або сумніву у своїй здатності контролюватинавколишній світ і володіти собою. Замість того, щоб бути упевненими в собі іладити з оточенням, такі діти думають, що інші пильно їх розглядають,відносяться з підозрою і несхваленням; або ж вони вважають себе зовсімнещасливими. У них слабка «сила волі» — вони пасують перед тими, хтонад ними головує чи їх експлуатує. У результаті формуються такі риси, якнепевність у собі, приниженість і слабовілля.
3стадія — вік гри. Конфлікт між ініціативою і провиною — останнійпсихосоціальний конфлікт у дошкільному періоді, що Еріксон називав «вікомгри». Він триває від чотирьох років до того моменту, коли дитина йде дошколи. У цей час соціальний світ дитини потребує від неї активності, рішеннянових задач і придбання нових навичок; похвала є нагородою за успіхи. Крімтого, у дітей з'являється додаткова відповідальність за себе і за те, щоскладає їхній світ (іграшки, домашні тварини і, можливо, брати і сестри).Успіхи в освоєнні мови і розвиток моторики дають можливість контактувати зоднолітками і більш старшими дітьми за межами будинку, що дозволяє їм братиучасть у різноманітних суспільних іграх. Це вік, коли діти починають відчувати,що їх сприймають як людей і зважають на них і що життя для них має мету.«Я — те, що я буду» — стає в дитини головним почуттям ідентичностіпід час періоду гри.
Чибуде в дитини після проходження цієї стадії почуття ініціативи благополучноперевершувати почуття провини, у значній мірі залежить від того, як батькивідносяться до прояву в неї власного волевиявлення. Діти, чиї самостійні діїзаохочуються, почувають підтримку своєї ініціативи. Почуття провини в дітейвикликають батьки, що не дозволяють їм діяти самостійно. Появі почуття провинитакож сприяють батьки, які надмірно карають дітей у відповідь на їхню потребулюбити й одержувати любов від батьків протилежної статі. Ступіньініціативності, що здобувається дитиною на цій стадії розвитку, Еріксонпов'язує з економічною системою суспільства. Він стверджує, що потенційніздібності дитини трудитися продуктивно в майбутньому, її самодостатність уконтексті даної соціально-економічної системи істотно залежать від її здатностірозв'язати кризу вищеописаної фази.
4стадія — шкільний вік. Четвертий психосоціальний період продовжується від шестидо 12 років. Передбачається, що на початку цього періоду дитина освоюєкультурні елементарні навички, навчаючись в школі. Цей період життяхарактеризується зростаючими здібностями дитини до логічного мислення ісамодисципліни, а також здатністю взаємодіяти з однолітками відповідно дозапропонованих правил.
Уданий період у дітей розвивається працьовитість. Згідно Еріксону, цевідбувається тоді, коли діти починають осягати технологію своєї культури,навчаючись в школі. Термін «працьовитість» відображає в собі основнутему даного періоду розвитку, оскільки діти в цей час поглинені тим, щопрагнуть довідатися, що з чого виходить і як воно діє. Інтерес цейпідкріплюється і задовольняється оточуючими людьми і школою, де їм даютьосновні знання про «технологічні елементи» соціального світу.Его-ідентичність дитини тепер виражається так: «Я — те, чому я навчився».
Небезпекана цій стадії криється в можливості появи почуття неповноцінності, чинекомпетентності. Наприклад, якщо діти сумніваються у своїх здібностях чистатусі в середовищі однолітків, це може відбити в них бажання вчитися далі (уцьому періоді поступово здобуваються установки стосовно вчителів і навчання).
5стадія — юність. Юність, на яку приходиться п'ята стадія в схемі життєвогоциклу Еріксона, вважається дуже важливим періодом у психосоціальному розвиткулюдини. Уже не дитина, але ще і не дорослий (від 12-13 до приблизно 19-20років), підліток зіштовхується з різними соціальними вимогами і новими ролями,що і складає суть задачі, яка пред'являється людині в цьому віковому періоді.
Новийпсихосоціальний параметр на позитивному полюсі з'являється у виді его-ідентичності,на негативному полюсі — у виді рольового змішання. Задача, з якою зустрічаютьсяпідлітки, полягає в тому, щоб зібрати воєдино всі наявні до цього часу знанняпро самих себе (які вони сини чи дочки, студенти, спортсмени, музиканти і т.ін.) і інтегрувати ці численні образи себе в особисту ідентичність, якапредставляє усвідомлення як минулого, так і майбутнього, що логічно випливає знього.
Увизначенні ідентичності, даному Еріксоном, можна виділити три елементи. Перше:молоді люди і дівчата повинні постійно сприймати себе «внутрішньототожними самим собі». У цьому випадку в індивідуума повинний сформуватисяобраз себе, що склався в минулому і змикається з майбутнім. Друге: значимі іншілюди теж повинні бачити «тотожність і цілісність» в індивідуумі. Цезначить, що юним потрібна впевненість у тому, що вироблена ними раніш внутрішняцілісність буде прийнята іншими людьми, значимими для них. Третє: молоді людиповинні досягти «зростаючої впевненості» у тому, що внутрішній ізовнішній плани цієї цілісності погоджуються між собою. Їхнє сприйняття себеповинно підтверджуватися досвідом міжособистісного спілкування за допомогоюзворотного зв'язку.
ЗгідноЕріксону, основа для благополучної юності і досягнення інтегрованоїідентичності закладається в дитинстві. Однак за межами того, що підліткивиносять зі свого дитинства, розвиток особистої ідентичності відбувається підсильним впливом тих соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Крімтого, пошук ідентичності може бути більш важким процесом для певних груп людей.Наприклад, молодій жінці важче досягти ясного відчуття ідентичності всуспільстві, що розглядає жінок як людей «другого сорту». З поглядуЕріксона, феміністський рух тому одержав велику підтримку, що суспільстводонедавна перешкоджало зусиллям жінок досягти позитивної ідентичності. Груписоціальних меншостей теж постійно стикаються з труднощами в досягненні чіткогоі погодженого почуття ідентичності.
Нездатністьюних досягти особистої ідентичності приводить до того, що Еріксон назвав кризоюідентичності. Криза ідентичності, чи рольове змішання, найчастішехарактеризується нездатністю вибрати кар'єру чи продовжити освіту. Багатопідлітків, що страждають від специфічного для цього віку конфлікту, відчуваютьпронизливе почуття своєї непотрібності і безцільності. Вони відчувають своюнепристосованість, деперсоналізацію, відчуженість і іноді кидаються убік«негативної» ідентичності — протилежної тієї, що наполегливопропонують їм батьки й однолітки.
Убагатьох, а може бути і у всіх суспільствах певної частині підлітковоїпопуляції дозволені і законодавчо закріплені визначені відстрочки в прийняттіними ролей дорослих. Для позначення цих інтервалів між підлітками і дорослимиЕріксон ввів термін психосоціальний мораторій. У багатьох країнах психосоціальниймораторій має форму системи вищої освіти, що дає можливість молодим людямспробувати певну кількість різних соціальних і професійних ролей до того, яквони вирішать, що їм потрібно насправді. Є й інші приклади: багато молодихлюдей бродяжать, звертаються до різних релігійних систем чи пробуютьальтернативні форми шлюбу і родини до того, як знайдуть своє місце всуспільстві.
6стадія — рання зрілість. Шоста психосоціальна стадія позначає формальнийпочаток дорослого життя. У цілому, це період залицяння, раннього шлюбу іпочатку сімейного життя. Він продовжується від пізньої юності до ранньоїзрілості (від 20 до 25 років). Протягом цього часу молоді люди зазвичайорієнтуються на одержання професії і «улаштування».
Основнапроблема даної стадії — вибір між інтимністю й ізоляцією. Еріксон використовуєтермін "інтимність" як багатоплановий і за значенням і по широтіохоплення. Насамперед, він має на увазі інтимність як те почуття, що мивідчуваємо до дружини, чоловіка, друзів, братів і сестер, батьків чи інших родичів.Однак він говорить і про власне інтимність, тобто здатність злити воєдино вашуідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання, що ви втрачаєте щось усобі. Саме цей аспект інтимності (тобто злиття вашої власної ідентичності зідентичністю іншої людини) Еріксон розглядає як необхідну умову міцного шлюбу.Однак, заявляє він, справжнє почуття інтимності неможливо відчути доти, поки недосягнута стабільна ідентичність.
Головнанебезпека на цій психосоціальній стадії полягає в зайвій зануреності у себе чив униканні міжособистісних відносин. Нездатність встановлювати спокійні ідовірливі особисті відносини веде до почуття самітності, соціального вакууму йізоляції. Занурені в себе люди можуть вступати в зовсім формальну особистіснувзаємодію (роботодавець — працівник) і встановлювати поверхневі контакти. Їмтакож властиво займати позицію відчуженості і не зацікавленості у відносинах зтоваришами по службі.
7стадія — середня зрілість. Сьома стадія приходиться на середні роки життя (від26 до 60 років); її основна проблема — вибір між продуктивністю й інертністю.Продуктивність з'являється разом із занепокоєністю людини не тількиблагополуччям наступного покоління, але також і станом суспільства, у якомубуде жити, працювати це майбутнє покоління. Кожен дорослий, за твердженнямЕріксона, повинний чи прийняти, чи відкинути думку про свою відповідальність запоновлення і поліпшення усього, що могло б сприяти збереженню й удосконалюваннюнашої культури. Таким чином, продуктивність виступає як турбота більш старшогопокоління про тих, хто прийде їм на зміну. Гарний приклад у даному випадку — почуття самореалізації в людини, зв'язане з досягненнями його нащадків. Однакпродуктивність властива не тільки батькам, але і тим, хто вносить свій внесок увиховання і керівництво молодими людьми. Творчі і продуктивні елементипродуктивності персоніфіковані в усьому, що передається від покоління допокоління (наприклад, технічні вироби, ідеї і твори мистецтва). Отже, основноютемою психосоціального розвитку особистості в другій фазі зрілості є турботапро майбутнє благополуччя людства.
Тідорослі люди, кому не вдається стати продуктивними, поступово переходять у станзануреності у себе, при якому основним предметом турботи є особисті потреби ікомфорт. Ці люди не піклуються ні про кого і ні про що, вони лише потураютьсвоїм бажанням. З утратою продуктивності припиняється функціонуванняособистості як діяльного члена суспільства — життя перетворюється назадоволення власних бажань, збіднюються міжособистісні відносини. Це явище — «криза старшого віку» — загальновідомо. Воно виражається в почуттібезнадійності, безглуздості життя.
8стадія — пізня зрілість. Остання психосоціальна стадія (від 60 років до смерті)завершує життя людини. Практично у всіх культурах цей період знаменує початокстарості, коли приходиться пристосовуватися до того, що убуває фізична сила іпогіршується здоров'я, до відокремленого способу життя і більш скромногоматеріального становища, до смерті дружини чи чоловіка і близьких друзів, атакож до установлення відносин з людьми своєї вікової групи. У цей час фокусуваги людини зрушується від турбот про майбутнє до минулого досвіду.
Попереконанню Еріксона, для цієї останньої стадії зрілості характерна не стількинова психосоціальна криза, скільки підсумовування, інтеграція й оцінка всіхминулих стадій розвитку его. Почуття інтеграції его виникає зі здатності людиниоглянути усе своє минуле життя (включаючи шлюб, дітей, онуків, кар'єру,досягнення, соціальні відносини) і смиренно, але твердо сказати собі: «Язадоволений». Невідворотність смерті більше не страшить, оскільки такілюди бачать продовження себе чи в нащадках, чи у творчих досягненнях.
Напротилежному полюсі знаходяться люди, що відносяться до свого життя як до низкинереалізованих можливостей і помилок. Недолік чи відсутність інтеграціївиявляється в цих людей у схованому страху смерті, відчутті постійного неуспіхуі стурбованості тим, що «може случитися». Еріксон виділяє двапереважаючих типи настрою в роздратованих і обурених людей похилого віку: жальпро те, що життя не можна прожити заново і заперечення власних недоліків ідефектів шляхом проектування їх на зовнішній світ.
Безумовнимдостоїнством періодизації психосоціального розвитку Е.Еріксона є класифікаціявсього життєвого циклу людини і побудова періодизації на основі аналізуцентральної ланки особистості людини — її «Я».
Доперіодизацій розвитку, що як підставу розглядають причини, рушійні силирозвитку, виділяючи істотні характеристики кожної стадії, традиційно відносятьтакож періодизації Л.С.Виготського і Д.Б.Ельконіна. Розглянемо періодизаціюрозвитку Д.Б.Ельконіна, як найбільш розроблену.
Підставоюперіодизації психічного розвитку для Ельконіна послужили положеннякультурно-історичної теорії Л.С.Виготського і теорія діяльності А.М.Леонтьєва.Джерелом психічного розвитку є зовнішня практична діяльність дитини. Однак невсяка діяльність стає джерелом психічного розвитку. Формування центральнихвікових новотворів відбувається у рамках ведучої діяльності.
Ельконінрозглядав дитину як цілісну особистість, що активно пізнає навколишній світ:світ предметів і світ людей. Існують, отже, дві системи відносин: «дитина- річ» і «дитина — дорослий». Річ, маючи визначені фізичнівластивості, несе в собі і суспільно вироблені способи свого вживання, способидій з нею. Таким чином, річ — це суспільний предмет, діям з яким дитина повиннанавчитися за допомогою дорослого.
Дорослийвиступає перед дитиною не стільки як людина, скільки як представник певногосуспільства, що має соціальні ролі, установки, мотиви, стереотипи дій, у томучислі і стереотипи виховання. Отже, дорослий — це «суспільний»дорослий. Діяльність дитини усередині систем «дитина — суспільнийпредмет» і «дитина — суспільний дорослий» представляє єдиний процес,у якому формується сама особистість дитини. Однак складаючи єдиний процесосвоєння систем «дитина — річ» і «дитина — дорослий» урамках ведучої діяльності даного віку, одна із систем виступає на перший план,займаючи домінуюче положення. Отже, ведучі діяльності, що заміняють одна одну,визначають послідовне чергування систем «дитина — річ» і «дитина-дорослий».
Усіведучі діяльності можна розбити на дві групи, у залежності від системи, що єдомінуючої. Першу групу ведучих діяльностей складають ті, котрі орієнтуютьдітей на формування норм відносин між людьми. Це безпосередньо-емоційнеспілкування дитини, рольова гра дошкільника, особистісне спілкування підлітка.Вони відрізняються одна від іншої змістовно, але являють собою діяльностіодного типу, що мають відношення із системою «дитина — суспільнийдорослий», чи «людина — людина».
Вдругу групу входять діяльності, завдяки яким у дитини формуються уявлення пропредметний світ і способи дій у ньому. Це предметно-маніпулятивна діяльністьдитини раннього віку, навчальна діяльність молодшого школяра йучбово-професійна діяльність юнака. Діяльності другої групи мають справу восновному із системою «дитина — суспільний предмет», чи «людина- річ».
Удіяльностях першої групи розвивається переважно мотиваційна сфера і сферапотреб, тоді як у діяльностях другої групи — інтелектуально-пізнавальна сфера.Ці дві лінії утворюють єдиний процес розвитку особистості, але з переважаннямоднієї зі сфер на кожному віковому етапі.Період Ведуча діяльність Ведуча сторона соціалізації 1. Дитинство (0-1 р.) — етап «довіри до світу» Емоційне спілкування з дорослими А — освоєння норм відносин між людьми 2. Раннє дитинство (1-3 р.) — етап «самостійності» Предметна діяльність Б — засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з предметами 3. Дошкільне дитинство (3-6-7 років) — етап «вибору ініціативи» Гра А — освоєння соціальних ролей, взаємин між людьми 4. Молодший шкільний вік (6-11 років) — етап «майстерності» Навчальна діяльність Б — освоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери особистості 5. Підлітковий (11-14 років) Спілкування з однолітками А — освоєння норм відносин між людьми 6. Юнацький (14-18 років) — етап самовизначення «світ і я» Учбово-професійна діяльність Б — освоєння професійних знань і умінь
Докожної точки свого розвитку дитина підходить з відомою розбіжністю між тим, щовона засвоїла із системи відносин «людина — людина», і тим, що воназасвоїла із системи відносин «людина — річ». Саме ті моменти, коли цярозбіжність приймає найбільшу величину, і називаються кризами, після яких йдерозвиток тієї сторони, що відставала в попередній період. Але кожна зі сторінпідготовляє розвиток наступної.
Уперіод критичної фази діти виявляють упертість, негативізм, неслухняність,норовистість. Негативізм — це коли дитина може відмовитися робити те, що їйнавіть дуже хочеться, але якщо дорослі вимагають цього, тобто реакція дитиниобумовлена не змістом вимоги дорослого, а відношенням дитини до дорослого.Норовистість — бунт дитини проти всього способу життя, проти норм виховання, противсіх дорослих. Якщо дорослі не змінюють своєї поведінки, то норовистість можедовго утримуватися в характері. Різкість критичних віків підсилюється з винидорослих, якщо в них відсутнє уміння гнучко перестроїти свої взаємини з дитиноюв зв'язку зі зміною її особистості і підвищенням її самостійності.
Виділяютьвеликі кризи (кризи 3-х років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи(криза 1 року, 7 років, 17-18 років). При великих кризах перебудовуютьсявідносини дитини і суспільства. Малі кризи зовні спокійно проходять, зв'язані знаростанням умінь, самостійності дитини.
Позитивнезначення критичних віків — у переході до нового, вищого періоду розвиткуособистості. Мабуть, немає родини, де б не виникали хоча б короткочасніконфлікти між батьками і дітьми. Часто винні в цьому самі батьки, якщо вони нерозуміють особливостей психіки дітей, не знають їхніх типових поведінковихреакцій. У багатьох батьків викликає здивування і гнів дитячий негативізм,характерний для 2 — 5-літніх малят. Дитина епізодично без усяких причиннавідріз відмовляється підкорятися якій-небудь вимозі, наказу. І ні погрози, нінавіть фізичне покарання не допомагають. Маля гірко плаче, але стоїть насвоєму. Невмотивований негативізм раннього дитячого віку — закономірний етапформування особистості. Маленька людина робить перші наївні спробипродемонструвати своє «Я». Якщо прагнути «переломити»дитину, вона виросте боязкою, залежною, слабовільною, не зможе відстоювати своїінтереси. З іншого боку, не можна беззастережно в усьому їй уступати.Оптимальна «золота середина»: у якихось випадках уступати, у якихосьнаполягати на підкоренні наказу, не забуваючи, однак, що і для дитини важливепочуття власного достоїнства.
Наперший погляд, струнка періодизація психічного розвитку Ельконіна викликаєсерйозну критику, оскільки в цій теорії весь психічний розвиток детермінованийзовнішньою практичною діяльністю. Це означає, що в психіці людини не може бутинічого, чого б раніше не було в практичній діяльності. Таке уподібненняпсихічного зовнішньо-практичному не залишає місця індивідуальним особливостямрозвитку дитини, перекреслює можливість спонтанного розвитку. Більш того, данаконцепція являє собою очевидне соціологізаторство, тобто універсалізацію ролісоціуму і повне ігнорування природних (генетичних) основ розвитку психікилюдини. Хоча в концепції і стверджується розвиток особистості, однакзалишається неясним, як же змінюється особистість дитини і які її особливостіна кожному віковому етапі.
Аленезважаючи на критичні зауваження, що не дозволяють розглядати дануперіодизацію як таку, що розкриває сутнісні причини психічного розвитку, самазміна принципу домінуючої теми розвитку принципом єдності пізнавальних імотиваційно-особистісних сторін психічного розвитку представляється надзвичайнокорисною для розуміння розвитку людини.