Особливості особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами

РЕФЕРАТ
Кваліфікаційна робота: сторінок, 12 табл., 2 рис., 55джерел, 1 додаток.
Об’єкт дослідження: дитячо-батьківські стосунки у сім’ях з дітьми з особливими потребами.
Предмет дослідження: психологічні особливості особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Мета роботи:визначити особливості особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Методи дослідження: теоретичні – аналіз літературних джерел, узагальнення та систематизація; емпіричні – методика «Діагностика батьківського ставлення» (А.Я. Варга, В.В. Столін), методика «Сімейна соціограма» (Е.Г. Ейдеміллер, І.М. Нікольська)
У кожній сім'ї, яка має дитину з особливими потребами, існують свої особливості, свій психологічний клімат, який так чи інакше впливає на дитину, або сприяє її реабілітації, або, навпаки, гальмує її.
Такий фактор, як зацікавленість батьків у вихованні дитини з особливими потребами, значно впливає на її психологічне самопочуття. Внаслідок відсутності зацікавленості батьків у вихованні, а також у силу інших причин, діти з особливими потребами часто відчувають дискомфорт в сімейних стосунках. Дитина з особливими потребами в таких сім'ях відчуває подвійне навантаження: неприйняття суспільством і схильність до феномену відчуження у власній родині.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОСОБЛИВОСТЕЙ ОСОБИСТІСНОГО ПРИЙНЯТТЯ БАТЬКАМИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
1.1 Загальна характеристика груп дітей з особливими потребами
1.2 Соціально-психологічні особливості сімей, що мають дітей з особливими потребами
1.3 Особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами
1.4 Особливості психологічного прийняття батьками дітей з особливими потребами
РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРИЙНЯТТЯ БАТЬКАМИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
2.1 Планування та організація дослідження
2.2 Аналіз результатів дослідження
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Сім'я є середовищем, в якому формується особистість дитини і закладається ресурс її соціальної адаптації. Мікроклімат, який батьки створюють в сім'ї, відіграє основну роль у процесі розвитку дитини. Ситуація народження і виховання дитини з особливими потребами, в більшості випадків деформує взаємини в сім'ї. У 30% випадків сім'ї розпадаються. На жінку, яка має дитину з особливими потребами, накладається ще один стресовий фактор —розставання з коханою людиною. Нерідко ускладнюються і взаємини жінки з найближчими родичами: її дорікають у народженні дитини з особливими потребами. Якщо ж дитина стала інвалідом в перебігу життя, родичі також звинувачують жінку в тому, що вона «погана мати». Жінці, обтяженій настільки важкими випробуваннями, найчастіше ніде отримати підтримку.
Що стосується чоловіків, батьків дітей з особливими потребами, народження дитини з особливими потребами часто сприймається як обмеження його чоловічої гідності. Тому, чимало чоловіків переносять відповідальність за народження дитини з особливими потребами на жінку, і розлучаються з нею. Однак існують чоловіки, у яких народження дитини з особливими потребами ініціює їх соціальну активність. Вони починають активно боротися за краще майбутнє своєї дитини. І, таким чином, самореалізуються в соціумі. Є чоловіки, які у зв'язку з народженням дитини з особливими потребами кардинально змінюють свій погляд на світ: починають захоплюватися релігією, духовними практиками та впроваджують їх у процес виховання дитини і дружини. Найбільш численна група чоловіків, які зберігають сім'ю після появи дитини з особливими потребами, вважає своїм основним завданням додаткове матеріальне забезпечення сім'ї.
Є сім'ї, в яких поява дитини з особливими потребами зміцнила взаємини між подружжям. Такі сім'ї є опорою суспільства і держави, сімейним інститутом гармонійної соціалізації дитини з особливими потребами.
Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах розвитку суспільства особливого значення набула сім'я і сімейні відносини, загострилася проблема спілкування в сім'ї, оскільки сімейні взаємини носять менш емоційний і духовний характер. У сучасному світі у людей все менше часу залишається для спілкування один з одним, а спілкування з дітьми, часом, зводиться лише до задоволення елементарних потреб. Зараз більшість сучасних сімей не може забезпечити в достатній мірі потреби дітей і підлітків у спілкуванні і в суспільстві. Сім'я все більше перетворюється на спільноту «за інтересами», де лише живуть, їдять і сплять. Часом індивідуалізм настільки зростає, що члени сім'ї найчастіше лише співіснують один з одним. У таких сім'ях практично не залишається проблем, які родина повинна вирішувати спільно, що позбавляє дітей і батьків досвіду спільних емоційних переживань. Звичайно, батьки прагнуть дати своїм дітям все найкраще, захистити їх від зайвих тривог, забезпечити їм «світле майбутнє». Але у гонитві за благами цивілізації, вони часом забувають про необхідність простого, довірчого спілкування.
Особливе значення в даний час набуло міжособистісне спілкування та взаєморозуміння в сім'ях, які мають дітей з особливими потребами, що змушує родину виробляти нові моделі взаємодії. У родинах, які мають дітей з особливими потребами основний тягар турботи над дитиною лягає на членів сім'ї, що суттєво позначається на усіх сферах їх життєдіяльності.
Сім’я, у якій живе хвора дитина виявляється особливою групою, якій відповідає притаманна тільки їй атмосфера міжособистісних стосунків. Ці стосунки по різному проявляються і в різному ступені впливають на розвиток дитини, протікання її хвороби, а також загальний психічний стан самих батьків.
За даними ООН, у світі налічується приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного та фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину жителів нашої планети.
Дані всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) свідчать, що число таких жителів у світі сягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними чи фізичними вадами) загалом у світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.
Більш того, у нашій країні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей з особливими потребами. Частота дитячої інвалідності за останнє десятиріччя збільшилася в два рази.
Низька культура міжособистісного спілкування з дітьми з особливими потребами в сім'ї призводить до фрустрації значущих потреб особистості в оцінці і самооцінці, у визнанні, у емоційній розрядці і емоційному контакті, в увазі, співпереживанні, розумінні тощо, що викликає внутрішньособистісні конфлікти, і в подальшому може призвести до труднощів у міжособистісному спілкуванні.
Стан розробленості проблеми дослідження: психологічна наука має досить великий запас знань в області психології сімейних стосунків у родинах з дітьми з особливими потребами. Аналіз різноманітних аспектів проблем сім'ї з дитиною з відхиленнями у розвитку відображений у працях Н.В. Мазурової [21], Г.А. Мішиної [28], В.В. Ткачевої [49], І.І. Мамайчук [22], Є.М. Мастюкової [26], А.Г. Московкіної [27], А.С. Співаковської [47] та інші.
Однак, незважаючи на достатню кількість досліджень, все ж недостатньо вивченими є саме проблеми прийняття батьками дітей з особливими потребами і недостатньо розглянута ця проблема саме у світлі сімейних взаємин.
Метою даної роботи є виявлення особливостей прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Поставлена мета реалізується у вирішенні наступних завдань:
1) визначити особливості дітей з особливими потребами різних категорій інвалідності;
2) розглянути особливості сімей, які мають дітей з особливими потребами;
3) визначити і розкрити особливості особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Об'єкт дослідження: дитячо-батьківські відносини у сім’ях, які мають дітей з особливими потребами.
Предмет дослідження: психологічні особливості особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Методи дослідження:
1)теоретичні: аналіз літературних джерел, узагальнення та систематизація;
2) емпіричні: «Діагностика батьківського ставлення» (А.Я. Варга, В.В. Столін), «Сімейна соціограма» (Е.Г. Ейдемілер, І.М. Нікольська).
Практичне значення: результати дослідження можуть бути використані у роботі практичних психологів та соціальних працівників з метою надання психологічної допомоги сім'ям, які мають дітей з особливими потребами.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРИЙНЯТТЯ БАТЬКАМИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ--PAGE_BREAK--
1.1 Загальна характеристика груп дітей з особливими потребами
У пострадянському просторі до 1917 року система надання допомоги дітям з особливими потребами не склалася, а пізніше, аж до 90-х років ХХ століття, робота з такою дитиною здійснювалася у спеціальних будинках-інтернатах ізольовано від суспільства. Нині багато фахівців працюють над вирішенням комплексу проблем дітей зі специфічними потребами. Але для того, щоб зрозуміти їх проблеми, виявити їх особливості і специфіку роботи з ними, необхідно, перш за все, з'ясувати, що ж включають в себе поняття «інвалід», «інвалідність» [46].
Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975) «інвалід» означає будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого та/або соціального життя в силу вади, будь то природженої або набутої, його або її фізичних чи розумових можливостей.
У законодавстві колишнього СРСР існувало дещо інше поняття «інваліда»/«інвалідності», яке було пов'язане з втратою працездатності. При такій постановці питання, діти до 16 років не могли бути визнані інвалідами. Таким чином, виникла необхідність у появі терміну «дитина з особливими потребами». До цієї категорії відносяться діти, які мають «значні обмеження життєдіяльності, що призводять до соціальної дезадаптації внаслідок порушення росту і розвитку дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю над своєю поведінкою, до навчання, спілкування, трудової діяльності в майбутньому» [1].
А «інвалідність» у дитячому віці визначають, як «стан стійкої соціальної дезадаптації, обумовлений хронічними захворюваннями або патологічними станами, різко обмежуючий можливість включення дитини в адекватні віком виховні та педагогічні процеси, у зв'язку з чим виникає необхідність у додатковому постійному догляді за нею, допомозі або нагляду» [42].
Визначення інвалідності дітям до 16 років виробляє Медико-реабілітаційна експертна комісія відповідно до розділу 3 «Визначення інвалідності дітям» Інструкції з визначення інвалідності (1993 рік). Відповідно до законодавства з 1.08.1999 р. залежно від ступеня порушення функцій (з урахуванням їх впливу на можливості соціальної адаптації дитини) у дитини з особливими потребами визначається ступінь порушення здоров'я. Їх чотири:
1 ступінь втрати здоров'я визначається при легкому та помірному порушенні функцій, які, згідно з Інструкцією, є показником до встановлення інвалідності у дитини, але, як правило, не призводять до необхідності визначення у осіб старше 18 років;
2 ступінь втрати здоров'я встановлюється за наявності порушень функцій органів і систем життєдіяльності (відповідає 3 групі інвалідності у дорослих);
3 ступінь втрати здоров'я відповідає 2 групі інвалідності у дорослого і характеризується наявністю виражених порушень функцій органів і систем, які, незважаючи на проведене лікування, обмежують можливості соціальної адаптації дитини;
4 ступінь втрати здоров'я визначається при різко виражених порушеннях функцій органів і систем, що призводять до соціальної дезадаптації дитини за умови незворотного характеру ураження та неефективності лікувальних і реабілітаційних заходів (відповідає 1 групі інвалідності у дорослого) [12].
Кожному ступеню втрати здоров'я дитини з особливими потребами відповідає перелік захворювань, серед яких можна виділити наступні основні групи.
Першу групу становлять нервово-психічні захворювання.
Найбільш поширеними захворюваннями цієї групи є дитячий церебральний параліч, пухлини нервової системи, епілепсія, шизофренія та інші ендогенні психози, розумова відсталість (олігофренія або слабоумство різного генезу, що відповідають стадії ідіотії або імбецильності), хвороба Дауна, аутизм [41].
Всі ці хвороби об'єднані в одну групу, однак, варто розділити розумову і психічну неповноцінність, на цьому наполягають організації, що займаються вивченням цієї категорії людей та/або наданням їм допомоги.
Термін «розумова неповноцінність» містить у собі два значущі компоненти, які «повинні розглядатися згідно з біологічним віком і відповідним культурним фоном: інтелектуальна відсталість, що знаходиться нижче середнього рівня і присутня з раннього віку; значне ослаблення здатності пристосуватися до соціальних вимог суспільства» [48].
У дітей з особливими потребами цієї категорії дуже часто спостерігаються грубі порушення всіх сторін психічної діяльності: пам'яті, уваги, мислення, мовлення, моторики, емоційної сфери. Однак після спеціальних вправ і занять вони можуть досягти непоганих результатів. Коло проблем таких дітей вимагає, в основному, втручання фахівців у галузі педагогіки та реабілітації у тісному контакті з сім'єю [2].
Термін «психічна неповноцінність» вживається для позначення численних зсувів, які впливають на емоційні функції та поведінку. Він характеризується неврівноваженістю емоцій різних видів і ступенів складності, порушеним (а не відсутнім) розумінням і комунікацією, а так само швидше помилково спрямованою, а не тільки невідповідною пристосованістю.
Буває поєднання розумової відсталості з психічною недостатністю та іншими ускладненнями. Це створює певні труднощі при діагностиці захворювань і роботі з такими дітьми. Ускладнення можуть з'явитися при народженні або пізніше. Можна виділити наступні фактори їх виникнення: поганий догляд за дітьми з розумовою відсталістю, сприйнятливість такої дитини до навантажень, стресів, неуважності з боку осіб, до яких вони особливо прив'язані і т.п.
Серед нервово-психічних захворювань можна виділити декілька різновидів захворювань у дітей.
А. По-перше, це розумово відсталі діти. Специфіка порушень стану психічного здоров'я у розумово відсталих дітей характеризується в першу чергу інертністю психічних процесів, тотальним недорозвиненням вищих кіркових функцій і пізнавальної діяльності при вираженому стійкому дефіциті абстрактного мислення, процесів узагальнення і відволікання (С.Я.Рубінштейн [40]).
Особливості пізнавальної діяльності розумово відсталих дітей характеризуються недифиренційованістю процесів сприйняття і уваги, несформованістю розумових і лічильних операцій, вузьким об'ємом механічної пам'яті і низьким рівнем мнемічних образів. Розвиток довільності психічних процесів пов'язан з великими труднощами.
Недоліки мовного розвитку розумово відсталих дітей носять комплексний та системний характер, характеризуючись несформованістю всіх сторін мовленевої діяльності, вираженими труднощами породження мовного висловлювання (А.К. Аксенова [1], Т.Н. Волковська [7]).
Порушення емоційно-вольової сфери особливо яскраво проявляються у дітей з важким ступенем розумової відсталості. Ці порушення характеризуються наявністю невмотивованих страхів, слабкою критичністю, нездатністю до аналізу власної поведінки і, що найголовніше, дуже низькими соціально-адаптивними можливостями.
У розумово відсталих дітей є досить грубі зміни в умовно-рефлекторній діяльності. Їм також властива незбалансованість у перебігу процесів збудження і гальмування. Все це визначається фізіологічними причинами порушень психічного розвитку розумово відсталих дітей, включаючи не тільки процеси пізнання, а й емоції, волю і особистість.
Б. Другим різновидом захворювань у дітей є дитячий церебральний параліч. Порушення при дитячому церебральному паралічі (ДЦП) характеризуються поєднанням тріади розладів: рухових, психічних і мовних, з супутніми порушеннями зору, слуху і розладами сенсомоторної чутливості (І.Ю. Левченко [35], Є.С. Каліжнюк [3], Є.М. Мастюкова [25]).
Рухові розлади — основний клінічний синдром ДЦП — включають паралічі, парези, порушення координації, формування кісткових деформацій і множинних контрактур. Патологія рухової системи у дітей з ДЦП є одним з найважливіших чинників, що уповільнюють і спотворюють їх психічний розвиток.
Рівень інтелектуальних порушень у дітей з церебральним паралічем різний. Певна частина дітей, які мають рухові порушення, близька до нормального, вони розвиваються з одноліткам. Велика частина дітей з ДЦП має затримку психічного розвитку внаслідок раннього органічного ураження мозку. У частини дітей інтелектуальне недорозвинення більш різко виражене.
Третя група порушень при дитячому церебральному паралічі — це мовні розлади: частіше різні дизартрії, рідше алалія, а також порушення писемного мовлення — дислексія, дисграфія [35].
В. Аутичні діти формують третій тип нервово-психічних захворювань у дітей. В якості основного симптому у дітей цієї групи розглядається особлива дефіцітарність емоційно-вольової і комунікативно-потребністної сфер, а саме: сенсоаффективна гіперстезія і слабкість енергетичного потенціалу, які проявляються у відсутності або значному зниженні потреби в контактах з навколишнім світом.
Особливості комунікативно-потребністної сфери аутичної дитини проявляються не тільки в порушеннях акту комунікації, а й в особливостях її мови (мутизму, мовних штампах, ехолаліях, аутодіалогах), а також у факторах, які супроводжують мовне висловлювання (несформованості міміки та жесту). Одночасно недостатність структурних компонентів комунікативної сфери супроводжується при аутизмі несформованістю у дітей мотивації до спілкування. Це, у свою чергу, пояснює недостатність навичок соціально-побутової орієнтації і тягне за собою особливу потребу у формуванні навичок самообслуговування і створення особливих умов прийому їжі.
Особливості сенсорної сфери та недостатність розвитку предметної діяльності зумовлюють своєрідність інтелектуального розвитку аутичних дітей, у деяких з них розвивається парціальна обдарованість у будь-якій з областей знань. Велика група дітей має інтелектуальні розлади, частина з них виражені.
Специфічні особливості в розвитку особистісної сфери виникають на самому початку життєвого шляху аутичної дитини. Ухилення від очного контакту з матір'ю і близькими, відсутність або млявість протікання «комплексу пожвавлення», небажання (аж до повного уникнення) вступати в мовний контакт, відсутність використання займенника «я», мовна стереотипність, що перешкоджає критичній самооцінці, і багато іншого визначають особистісну своєрідність аутичної дитини. Особливий негативний вплив на формування особистісної зрілості аутичної дитини надає порушення розуміння себе як «системи Я», що відбивається в порушенні ідентифікації себе з мовним знаком — займенником першої особи (В.В.Ткачова) [51].
Г. Діти із затримкою психічного розвитку, ускладненою вираженими порушеннями поведінки становлять четвертий тип серед нервово-психічних захворювань у дітей. В останні роки у науково-методичній літературі широко обговорюються питання навчання і виховання дітей даної категорії     продолжение
--PAGE_BREAK--
(T.H. Волковська [6], В.І. Лубовський [17], І.Ф. Марковська [24] та ін.). Діти із ЗПР відносяться до аномалії, що має більш сприятливе майбутнє, ніж інші діти з проблемами в розвитку. Можлива «оборотність» виниклих порушень у разі проведення відповідних корекційних заходів зумовлює тимчасовий характер труднощів і робить цих дітей однією з перспективних для свідомості батьків категорій. Однак супутні порушення, що виникають в деяких випадках у дітей з психогенною і органічною затримкою, викликають у батьків особливі проблеми соціального характеру, до яких відносяться виражені та стійкі психопатоподібні розлади поведінки, які ускладнюють процес розвитку дитини з ЗПР. Ці порушення свідчать про наявність тенденції до аномальному розвитку за типом психічної нестійкості. Вони спостерігаються в першу чергу при психогенній затримці, яка виникає в результаті патологічного впливу соціального оточення на дитину з перших днів її життя. Поза сумнівом, батьківське ставлення і внутрісімейна атмосфера грають при цьому основну роль. Як правило, психогенна затримка виникає як результат соціальної депривації дитини, або застосування батьками неадекватних моделей виховання, що надає деформуючий вплив на дитячу особистість. Результати такого впливу близьких проявляються негайно у вигляді спотворення комунікативної взаємодії з соціальним оточенням, в першу чергу із самими батьками. У зв'язку з цим особливий фруструючий вплив на батьків цієї групи мають різні форми порушення поведінки їхніх дітей, які проявляються в безглуздій впертості, невмотивованій брутальності, злостивості і агресивності, в наявності постійного бажання бути в центрі уваги, яскраво вираженому егоїзмі. Патологічний розвиток особистості, що виявляється в постійних конфліктах, соціальній неадекватності і соціально неприйнятних формах поведінки дітей, викликає у батьків почуття безвиході та повної втрати зв'язку з дитиною.
До групи дітей з ЗПР відносять і дітей, що мають проблеми в розвитку через важкі тривалі соматичні захворювання (вади внутрішніх органів, рак, ВІЛ-інфекція та ін.). Їх батьки важко переживають через стан здоров'я дітей. Соматична інвалідізація дітей вимагає від батьків особливих зусиль з догляду, дотримання режимних моментів, профілактики інфекційних захворювань.
Особливу категорію представляють собою діти з синдромом СДУГ (синдром дефіциту уваги і гіперактивності), які в силу певних порушень відчувають величезні труднощі в плані соціального пристосування з раннього віку (Н.Н. Заваденко) [11]. Проблеми комунікативної поведінки, висока збудливість і гіперактивність дітей вимагають від батьків підвищеної уваги і напруги. Особливості дитини «проковтують» внутрішній енергетичний потенціал батьків, виснажують їх психічний стан.
Д. До п’ятої групи дітей з нервово-психічними захворюваннями відносяться діти з вадами мовного розвитку. Особливості розвитку дітей з алалією, афазією, дизартрією, анартрією, заїканням та іншими тяжкими мовними порушеннями є обтяжливими для психіки батьків. Саме порушення мови або її повна відсутність є передумовою до виникнення комунікативного бар'єру, відчуженості і відгородженості в батьківсько-дитячих стосунках. Проблеми мовного розвитку дитини виступають як фактор, що знижує можливості соціального спілкування дитини. Така дитина може розглядатися батьками як та, що має менші соціальні перспективи в майбутньому.
Для фахівців, що працюють з дітьми з різною мовною патологією, взаємодія з батьками набуває все більшої значущості. Важливу роль відіграє співробітництво між логопедичним дитячим садом та сім'єю. У публікаціях останніх років описуються основні форми роботи з батьками, що проводяться в спеціалізованих закладах, наводяться методичні рекомендації, яких слід дотримуватися батькам у домашніх умовах [43].
2. До другої групи можна віднести захворювання, пов’язані з фізичними вадами.
А. Захворювання внутрішніх органів. В даний час ці захворювання займають лідируючий стан в структурі дитячої інвалідності, що викликано переходом захворювань у хронічну форму з важкими функціональними порушеннями. Часто це пов'язано з пізнім виявленням порушень і недостатніми заходами реабілітації.
До цієї групи захворювань входять різні захворювання, патологічні стани та вади розвитку органів дихання (у тому числі і хронічний туберкульоз легенів), нирок та органів сечовиділення, шлунково-кишкового тракту, печінки і жовчовивідних шляхів (цироз печінки, хронічний гепатит, безперервно-рецидивуючий виразковий процес і т.п.), серцево-судинної системи (у тому числі пороки серця і великих судин), системи кровотворення (лейкози, лімфогранулематоз тощо), опорно-рухового апарату (поліартрити і т.п.) [33].
Часто в силу своїх захворювань такі діти не можуть вести активний спосіб життя, однолітки можуть уникати спілкування з ними і включення їх у свої ігри. Виникає ситуація неузгодженості між необхідністю здійснення нормальної життєдіяльності дитини та неможливістю її повноцінної реалізації. Соціальна депривація поглиблюється за рахунок тривалого перебування дитини в спеціальних стаціонарах, санаторіях, де обмежений соціальний досвід і спілкування здійснюється між такими ж дітьми. Наслідком цього є затримка розвитку соціальних і комунікативних навичок, формуються недостатньо адекватне уявлення про навколишній світ у хворої дитини.
Б. Захворювання очей, що супроводжуються стійким зниженням гостроти зору до 0,08 в кращому випадку очі, що бачать до 15 від точки фіксації у всіх напрямках [45].
Психічний розвиток дітей з дефектами зору в значній мірі залежить від часу виникнення патології і від часу початку спеціальної корекційної роботи, а дефекти психічного розвитку можуть бути компенсовані за рахунок раннього і широкого використання функцій зберігаючих аналізаторів.
Таку дитину можна охарактеризувати як боязку, малоконтактну. Тому бажано збагачувати чуттєвий і практичний досвід цих дітей, поступово включаючи його в коло здорових однолітків. У роботі з даною категорією дітей рекомендується також використовувати їх особливу чутливість до музики.
Предметом особливого занепокоєння для батьків дітей з порушеннями зору є труднощі просторового орієнтування дітей, внаслідок чого транспортна проблема стає однією з найважливіших. Вони постійно турбуються про те, як їхні діти зможуть долати цю проблему самостійно.
З іншого боку, у дітей з порушеннями зору часто формуються інфантильні і егоїстичні риси, особистісна незрілість, виявляється «емоційна глухота» до потреб близьких. Саме тому батьківсько-дитячі стосунки в родинах, які виховують дітей з порушеннями зору, також часто характеризуються як неадекватні (В.З. Деніскіна [34], Л.І. Солнцева [45]).
В. Онкологічні захворювання, до яких належать злоякісні пухлини 2 і 3 стадії пухлинного процесу після комбінованого або комплексного лікування, що включає радикальну операцію; не піддаються лікуванню, злоякісні новоутворення очей, печінки та інших органів.
Останнім часом кількість онкологічних хворих дітей збільшується досить швидко. Для цього існують різні причини: в нашій країні, наприклад, це пов'язують з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС; в інших країнах, наприклад у Королівстві Норвегія, провідним чинником, на думку керівника радіологічного госпіталю професора Ольснеса С., є «генетичне накопичення дефектів, викликаних багаторазовим перехресним схрещуванням спадкового матеріалу ...» [10].
При онкологічному захворюванні кризові ситуації можуть відновлюватися або перериватися більш-менш тривалими періодами стабілізації, під час якої проводиться реабілітація хворого. Особливості методів лікування в поєднанні з віковими і міжособистісними особливостями дитини ведуть до виникнення змін спочатку у фізичному, а потім і в її психічному стані [8].
Хотілося б також відзначити, що часто злоякісні пухлини призводять до летального результату. Це так само викликає певні труднощі у спілкуванні і наданні допомоги таким дітям.
Г. Поразки і захворювання органів слуху. За ступенем зниження слуху розрізняють глухих та слабочуючих. Серед глухих можна виділити також дві групи в залежності від наявності або відсутності у них мови. Кількість дітей з цим захворюванням відносно невелика, вони складають близько 2% всіх дітей з особливими потребами.
Особливості поведінки дитини з порушеним слухом різноманітні. Зазвичай вони залежать від причин порушення. Наприклад, у дітей з раннім обмеженим пошкодженням мозку дефект слуху поєднується з підвищеною психічною виснажливістю і дратівливістю. Серед глухих зустрічаються замкнуті, «дивні», які ніби «перебувають у своєму світі» діти. У оглухлих, навпаки, спостерігається імпульсивність, рухове розгальмування, іноді навіть агресивність [20].
3. Сенсорні порушення у дітей становлять третю групу захворювань.
Психологічні особливості дітей з сенсорними порушеннями вивчені практиками та представлені в науковій літературі найбільш повно (В.З.Деніскін [34], Л.І. Солнцева [45] та ін.).
У групі батьків дітей з порушеннями слуху можна виділити дві категорії: батьки з нормальним слухом і батьки, які також страждають порушенням слухової функції. Друга група батьків, згідно з дослідженням H.B. Мазурова [20], не має особливих переживань в силу ідентифікації порушень дитини з їх власними.
Для батьків першої групи порушення слуху у дитини є фруструючою перешкодою до встановлення природного соціального контакту і міжособистісних зв'язків. Це тягне за собою спотворення сімейних відносин і батьківських (в першу чергу батьківських) позицій, провокує негативне ставлення глухих дітей до близьких і надає деформуючий вплив на розвиток особистості глухих дітей.
Виражені порушення сенсорних функцій, обтяжені інтелектуальними розладами, викликають особливо тяжкі переживання батьків. У дітей зі складним дефектом виявляється стабільно порушена можливість взаємодії з навколишнім світом і, таким чином, можливість розвитку. Найчастіше такі діти навчаються в спеціальних установах інтернатного типу або ж у закладах соціального захисту. Прийняти подібне рішення деякі сім'ї тривалий час не вирішуються, залишаючи дитину вдома. Але окремі батьки, більшість з яких долає як внутрішні, так і зовнішні перешкоди, влаштовуються на роботу за місцем навчання та проживання дитини [3].
4. Ендокринні захворювання також відносяться до груп захворювань, якій відповідає та чи інша ступінь втрати здоров’я.
Ендокринні захворювання численні і проявляються різноманітними клінічними симптомами. Діагностика ендокринної патології в педіатрії ускладнюється тим, що в різні вікові періоди клінічні й лабораторні ознаки її мають свої особливості. Окрім того, ураження однієї залози поєднується з порушеннями функції інших ендокринних залоз, а гормональні зрушення призводять до функціональних розладів нервової системи, внутрішніх органів та обміну речовин.
Часто ендокринні захворювання у дітей мають інший перебіг і прояви, ніж у дорослих. Так, наприклад, цукровий діабет може маскуватися під грип, «гострий живіт», дитячі інфекційні захворювання [23].
Таким чином, аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що існує досить великий перелік захворювань, що призводять до інвалідності. Ці хвороби, безсумнівно, «залишають свій слід» у поведінці дитини, її стосунках з оточуючими і в інших сферах її життя, створюючи певні «бар'єри» на шляху дітей з особливими потребами та їх сімей до нормального життя, до їх інтеграції у суспільство.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Також, підводячи підсумки і аналізуючи усе вищезазначене можна сказати, що усі розглянуті захворювання різко обмежують можливість включення дитини з особливими потребами в адекватні віком виховні та педагогічні процеси, у зв’язку з чим виникає необхідність у додатковому постійному догляді за нею, допомозі або нагляді, що суттєво позначається на багатьох сферах життєдіяльності членів родини.
1.2Соціально-психологічні особливості сімей, що мають дітей з особливими потребами
Погіршення екологічної обстановки, високий рівень захворюваності батьків (особливо матерів), ряд невирішених соціально-економічних, психолого-педагогічних і медичних проблем сприяють збільшенню числа дітей-інвалідів, роблячи цю проблему особливо актуальною.
Сім’я, яка має інваліда — це така сім’я, в якій один або декілька з її членів мають серйозні, постійні порушення у здоров’ї, не можуть чи мають в значному ступені обмежені можливості обслуговувати себе, а також не мають можливості виконання соціально-професійних задач без обмежень, ведуть загальне хазяйство з повністю дієздатними членами родини.
Поява в сім’ї дитини з певними психічними чи фізичними вадами є причиною психологічних стресів батьків, але велика роль сім’ї в соціалізації дитини з особливими потребами не заперечлива. Члени родини зазвичай забезпечують йому умови життя, опіку, виховання та освіту, передають досвід, навчають нормам суспільного життя. Сім’я створює умови, які включають в дію компенсаторні механізми дитини і сприяють мобілізації та реалізації фізичних та психічних ресурсів [16].
Реакції при народженні дитини з особливими потребами чи набуття дитиною інвалідності в сім’ї можуть бути різні. Це може бути шок, несподіванка, частіше жах, трагедія — типові позиції батьків в перші моменти, коли фіксується факт інвалідності дитини. Батьків лякає саме слово «інвалід», воно сприймається як клеймо, що стоїть не тільки на дитині, але й в першу чергу на них самих.
Труднощі сімей, в яких виховуються діти з особливими потребами, істотно відрізняються від тих турбот, які хвилюють звичайну сім'ю. Хвора дитина потребує незрівнянно більше, ніж здорова, матеріальних, духовних і фізичних витрат. Люди з родин цієї категорії стають виборчими в спілкуванні. Вони звужують коло своїх знайомих і обмежують спілкування з родичами. Це пов'язано зі станом дитини, а також з особистісними установками батьків.
Сім’ї дітей з особливими потребами мають бути готові до того, що їх стадії розвитку не подібні до звичайних сімей. Діти з обмеженими можливостями повільно досягають певних життєвих етапів, а іноді і зовсім не досягають. Такі сім’ї прагнуть до підтримки контактів з родинами, які мають дітей з схожими захворюваннями. Така позиція батьків значно розширює кругозір і можливість допомоги своїм дітям. Часто батьки створюють громадські організації, які вирішують проблеми дітей з особливими потребами по тому чи іншому захворюванню.
Частіше самі близькі родичі стають найкращими психотерапевтами, повертаючи віру в сенс життя і віру в самого себе у дитини з особливими потребами створюючи особливий психологічний клімат його існування у сім’ї. Кожен успіх, кожне досягнення дитини — це успіх всієї родини.
Фактом, який негативно впливає у суспільстві на виховання в сім’ї дитини з особливими потребами є непереборний страх здорових людей перед чимось аномальним. Це дійсно перепона, яку потрібно подолати. Необхідно не тільки підготувати дитину з особливими потребами до життя в суспільстві здорових людей, але й підготувати суспільну думку до того, що інвалід — такий же повноцінний член суспільства, як і здорові люди.
Процес соціалізації такої дитини повинен здійснюватися з ранніх років життя. Дитина з особливими потребами має відвідувати дитячі установи поряд зі здоровими дітьми. Це допомагає не тільки їй, але й навчає її малих однолітків сприйманню інвалідності не як чогось незвичного, від чого потрібно відокремитися. У дітей з раннього віку буде формуватися інша установка, ніж та, яка дуже часто зустрічається у їхніх батьків.
Таким чином, для розв’язання проблем дітей з особливими потребами мало вирішити психологічні проблеми дитини та батьків. Головна проблема адаптації дітей з обмеженими можливостями закладена у суспільстві, в його ставленні до дітей з певними потребами як до рівноправних членів суспільства. Стабілізація такого соціального інституту, як сім’я, повинна здійснюватися як на державному рівні, так і на особистісному [19].
Розглянемо ставлення батьків дітей з розумовими вадами за напрямками: ставлення до світу, до родини, до дитини, до себе.
Батьки і родичі таких дітей у своєму ставленні до світу, як правило, переходять від почуття образи на всіх за власні переживання страху й безпорадності до активних дій —пошуку будь-яких форм допомоги. Спочатку вони ставлять риторичні запитання: «за що мені ця кара?»; «чим я (наша родина) завинив?»; «невже (і чим) погана моя сім’я, наша дитина?» та інші. З часом, залежно від багатьох складових, вирізняються батьки, що продовжують вважати себе знедоленими, скривдженими, не проявляють активності. Інші прагнуть жити повноцінно, знаходять радість, професійно творять і зростають. Деяких випробування підштовхнули на рішучі кроки до власних змін, у більшості випадків за рахунок розвитку дитини.
Під час пошуку засобів допомоги батьки відкривають світ людей з такими ж проблемами. Проблеми та труднощі об’єднують сім’ї, спонукають до обміну інформацією щодо засобів отримання будь-якої допомоги, допомагають гуртуватися в організації [52].
Ставлення до родини — власних батьків, сім’ї свого дитинства за умов народження хворої дитини майже не змінюється. Родичі в більшості випадків є тим оточенням, яке надає першу безпосередню психологічну та економічну підтримку. Їх роль і значення в житті родини з часом зростає. Відповідно до напрямку пошуку причин народження хворої дитини (генетичні мутації, спадковість, вплив екологічних чинників, помилка ранньої діагностики, невправність лікарів-акушерів, травмування, застосування невідповідних ліків тощо) батьки намагаються осмислити те, що з ними сталося, й спрямувати життя родини в певне русло.
Частина батьків не витримує випробувань, здає дітей в інтернат, відмовляється від них задля створення сприятливіших (на думку дорослих) родинних умов для інших (здорових) дітей. Хвора дитина часто стає офіційним чинником самоусунення батька з сім’ї. Залишити сім’ю, кинути жінку з дитиною напризволяще для таких чоловіків не є соціально неприйнятною формою захисту власного життя і благополуччя.
Ставлення до дитини складається з багатьох чинників, які утворюють велике різнобарв’я («букет») з пріоритетом або ж паритетом. Серед них суто біологічні складові, такі як стан здоров’я дитини та її батьків, їхній психофізичний статус, оцінка спеціалістами та батьками рівня розвитку й перспектив інваліда. Важливим є економічна стабільність сім’ї, наявність роботи для батьків або одного з них, хоча б середній рівень заробітної плати або пенсії, спроможність вдовольняти потреби дитини (та інших дітей без переваг для інваліда). Певне значення має успішність оволодіння дитиною культурними навичками та життєво-необхідними знаннями; надії та реальні перспективи її розвитку і соціалізації; виховна спроможність усієї родини та зокрема батьків; соціальне визнання їхньої професійної і батьківської роботи з виховання, піклування, догляду [30].
Найсуттєвішим є любов до дитини та бажаність її народження.
Але картина світу для дорослих змінюється таким чином, що відбувається акцентування на проблемі інвалідності одного з сім’ї і у вихованні батьки (частіше мати) вдаються до надмірного опікування, що гальмує розвиток дитячої активності, самостійності, впевненості в собі. Практикується приховування такої дитини вдома, щоб уберегти від небезпек вулиці, можливого поганого впливу. Це поглиблює природну ваду дитини, робить з неї соціального й психічного інваліда. Краща ситуація в селах, де будь-яка дитина, яка в фізичному плані «збережена», поступово змалечку долучається до побутової, хатньої та земельної роботи. Протягом певного (тривалого) періоду така дитина опановує елементарний вид діяльності та самообслуговування і відтак долучається до громадського життя.
Прийняття ситуації життя з хворою дитиною, влаштування сімейного добробуту, планування часу роботи й відпочинку, реалізація або відмова від кар’єри – ці та багато інших питань постають як нагальні. Вони потребують вчасного конкретизування, переживання, вербалізації та певного вирішення. Саме в цьому і є важливою допомога психолога [54].
Таким чином, підводячи підсумок можна виділити такі соціально-психологічні особливості сімей з дітьми з особливими потребами.
По-перше, хвора дитина потребує більше матеріальних, духовних і фізичних затрат, ніж здорова.
По-друге, батьки дітей з особливими потребами дуже часто вдаються до надмірного опікування, що гальмує розвиток дитячої активності, самостійності, впевненості в собі.
По-третє, стадії розвитку сімей дітей з особливими потребами не подібні до стадій розвитку звичайних сімей. Діти з обмеженими можливостями повільно досягають певних життєвих етапів, а іноді і зовсім не досягають.
1.3 Особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами
У результаті народження дитини з відхиленнями у розвитку стосунки всередині родини, а також контакти з навколишнім соціумом спотворюються. Причини порушень пов'язані з психологічними особливостями хворої дитини, а також з колосальним емоційним навантаженням, яке несуть члени його сім'ї у зв'язку з довготривалим стресом. Багато батьків у ситуації, що склалася виявляються безпорадними. Їх стан можна охарактеризувати як внутрішній (психологічний) і зовнішній (соціальний) глухий кут.
Якісні зміни в таких сім'ях проявляються на наступних рівнях: психологічному, соціальному і соматичному.
По-перше, варто розглянути, як народження дитини з особливими потребами впливає на родину на психологічному рівні.
Народження дитини з відхиленнями у розвитку сприймається його батьками як найбільша трагедія. Факт появи на світ дитини «не такої, як у всіх», є причиною сильного стресу, який переживається батьками, в першу чергу матір'ю. Стрес, який має пролонгований характер, робить сильний деформуючий вплив на психіку батьків і стає вихідною умовою різкого травмуючого зміну життєвого укладу, який сформувався в сім'ї. Деформуються: сформований стиль сімейних взаємин; система відносин членів сім'ї з навколишнім соціумом; особливості світобачення та ціннісних орієнтацій кожного з батьків хворої дитини. Всі надії та очікування членів сім'ї у зв'язку з майбутнім дитини виявляються марними і руйнуються в одну мить, а осмислення того, що сталося і набуття нових життєвих цінностей часом розтягується на тривалий період.
На наш погляд, це може бути обумовлено багатьма чинниками, серед яких: психологічні особливості самих батьків, їх здатність прийняти або не прийняти хвору дитину; наявність комплексу розладів, що характеризують ту чи іншу аномалію розвитку, ступінь їх вираженості; відсутність позитивної підтримки впливу соціуму в контактах з сім'єю дитини з особливими потребами.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Розподіл обов'язків між чоловіком і дружиною, батьком і матір'ю в більшості родин носить традиційний характер. Проблеми, пов'язані з забезпеченням життєдіяльності сім'ї (господарські, побутові), а також з вихованням і навчанням дітей, у тому числі і з відхиленнями у розвитку, в основному лягають на жінку. Чоловік — батько хворої дитини — забезпечує в першу чергу економічну базу сім'ї. Він не виключається, як мати дитини, зі звичних соціальних відносин і його життєвий стереотип не так сильно піддається змінам, тому що більшу частину часу він проводить у тому самому соціальному середовищі (на роботі, з друзями і т. д.). Тому психіка батька не піддається патогенному впливу так само інтенсивно, як психіка матері хворої дитини. Наведені характеристики, як правило, є найбільш поширеними. Але, безумовно, є і виключення з правил.
Емоційний вплив стресу на жінку, яка народила хвору дитину, незмірно значніше. Сам факт того, що саме вона народила хвору дитину, змушує її нестерпно страждати. У матерів часто спостерігаються істерики, депресивні стани. Для них властиве зниження психічного тонусу, занижена самооцінка, що проявляється у втраті перспектив професійної кар'єри, неможливості реалізації власних творчих планів, втрати інтересу до себе як до жінки і особистості [50].
Виражені психофізичні порушення дитини, а також особистісні особливості матері можуть служити джерелом материнської депривації. Любов до дитини як специфічне почуття виникає у жінки ще в період вагітності. Але саме це світле почуття зміцнюється і розквітає у відповідь на емоційну взаємність дитини: його посмішку, комплекс пожвавлення при появі матері та ін. Депривація материнських почуттів може ініціюватися недостатністю цих соціально-психологічних проявів у дитини.
Внаслідок того що народження хворої дитини, а потім її виховання, навчання і в цілому спілкування з нею є тривалим патогенно діючим психологічним фактором, особистість матері може зазнавати значні зміни (В.А. Вишневський [5]). Депресивні переживання можуть трансформуватися в невротичний розвиток особистості і суттєво порушити її соціальну адаптацію.
Також значними після народження дитини з особливими потребами є зміни на соціальному рівні.
Після народження дитини з проблемами в розвитку її родина, в силу виникаючих численних труднощів стає розбірливою у контактах. Вона звужує коло знайомих і навіть родичів через характерні особливості стану і розвитку хворої дитини, а також через особисті установки самих батьків (страху, сорому).
Це випробування надає також деформуючий вплив на взаємини між батьками хворої дитини. Одним із самих сумних проявів, що характеризують стан сім'ї після народження дитини з відхиленнями у розвитку, є розлучення. Не завжди зовнішньою причиною розлучення називають хвору дитину. Найчастіше батьки дітей, пояснюючи причину розриву сімейних відносин, посилаються на зіпсований характер дружини (або чоловіка), відсутність взаєморозуміння в сім'ї, часті сварки і, як наслідок, охолодження почуттів.
Тим не менш об'єктивним стресором, що впливає на психіку членів сім'ї, є сам факт народження хворої дитини і стан його здоров'я в наступний період. Нова ситуація, що склалася, є випробуванням для перевірки почуттів між подружжям. Відомі випадки, коли подібні труднощі згуртовували сім'ю. Однак частина сімей не витримує такого випробування і розпадається, що чинить негативний вплив на процес формування особистості дитини з відхиленнями в розвитку. Неповні сім'ї, в яких виховуються діти з відхиленнями у розвитку, становлять від 30 до 40%.
В силу цієї причини (самотності матерів, які виховують дітей з відхиленнями у розвитку), а також і інших, серед яких можуть бути і генетичні (правомірний страх батьків перед народженням ще одного аномального дитини), деякі сім'ї відмовляються від народження інших дітей. У таких сім'ях дитина з особливими потребами є єдиною.
Є сім'ї, в яких виховується ще одна або дві здорових дитини. У більшості з них дитина з порушеннями розвитку є останньою з народжених. Проте в таких сім'ях є більше сприятливих можливостей для нормалізації психологічного стану батьків в порівнянні з об'єктивними можливостями батьків, які виховують єдину дитину з особливими потребами. Батьки, у яких здорові діти народилися після хворих чи є однією дитиною з двійні, складають нечисленну групу [19].
Відносини в сім'ї можуть погіршуватися не тільки між подружжям. Вони можуть змінюватися між матір'ю дитини з відхиленнями у розвитку та її батьками або батьками її чоловіка. Особливості дитини важко прийняти непідготовленій людині. Жалість до свого онука і його матері можуть тривалий час пронизувати взаємини близьких людей. Проте з віком сили слабшають: бабусі й дідусі поступово усуваються від такої родини. Іноді з боку бабусь і дідусів звучать гіркі докори у бік дитини з відхиленнями в розвитку і його матері («Ти винен у тому, що бабуся хворіє» або «Ти винна в тому, що в мене немає здорових онуків» та ін.).
Заслуговує на увагу також тенденція, яка проявилася у окремих матерів, які виховують дітей з вираженими дефектами розвитку. У зв'язку з тим, що проблема виховання і навчання такої дитини лише частково забезпечується системою державного утворення, окремі матері знаходять у собі сили і можливості для отримання спеціальної освіти та використання нових знань для розвитку та навчання як свою дитину, так і інших дітей.
Можна виділити ще одну особливість, що характеризує соціальну позицію значної частини батьків щодо виховання, розвитку та подолання проблем хворої дитини. Цю позицію можна назвати утриманською або безініціативною. Батьки вважають, що подоланням проблем їх дитини повинні займатися фахівці та співробітники установ, в яких їхні діти виховуються, навчаються або тривало лікуються і живуть [2].
Соматичний рівень у родині також схильний до змін.
Стрес, що виник в результаті комплексу незворотних психічних розладів у дитини, може викликати різні захворювання у його матері, будучи, таким чином, ніби пусковим механізмом цього процесу. Виникає патологічний ланцюжок: недуга дитини викликає психогенний стрес у її матері, який в тій чи іншій мірі провокує виникнення у неї соматичних або психічних захворювань. Таким чином, захворювання дитини, її психічний стан, можуть бути психогенним і для батьків, в першу чергу матерів.
Згідно з літературними даними (В.А. Вишневський [5], В.Н. Мясищев [29], Р.Ф. Майрамян [18]), соматичні захворювання у батьків хворих дітей мають наступні особливості. Матері хворих дітей скаржаться на коливання артеріального тиску, безсоння, часті і сильні головні болі, порушення терморегуляції. Чим старшою стає дитина, тобто чим довша психопатогенна ситуація, тим більшою мірою у деякої частини матерів виявляються порушення здоров'я. Виникають: розлади менструального циклу і ранній клімакс; часті застуди та алергія; серцево-судинні та ендокринні захворювання; виражене або тотальне посивіння; проблеми, пов'язані з шлунково-кишковим трактом. Матері хворих дітей часто скаржаться на загальну втому, відсутність сил, а також зазначають стан загальної депресії.
Безумовно, фізичне навантаження у батьків таких дітей надзвичайно велике, особливо це стосується батьків, які мають дітей з дитячим церебральним паралічем (постійна фізична допомога дитині при її переміщенні по будинку, щотижневе перевезення дитини різними видами громадського транспорту з дому до школи і назад за відсутності належних допоміжних засобів). Труднощі, з якими стикаються батьки розумово відсталих дітей, мають свою специфіку, оскільки щоденне супроводження дитини до школи (якщо це не школа-інтернат) і додому у великому мегаполісі займає багато часу.
Проте при наявності величезного фізичного навантаження, яке, безсумнівно, виснажує сили і впливає на соматичний стан батьків, психологічний фактор і нічим не вимірна тяжкість переживаються, відіграючи провідну роль. Для батьків у першу чергу патогенними є перераховані раніше психологічні особливості розвитку їхніх дітей: ознаки інтелектуального недорозвитку, зовнішнє каліцтво, рухові і мовні порушення. Почуття страху, невпевненості в собі, різні форми депресії — усі ці болючі стани батьків є не тільки у відповідь реакцією їх особи на переживання, але й у відповідь захисною реакцією всього їх організму.
Особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами можна визначати в залежності від специфіки інвалідності.
Розглянемо особливості ставлення батьків до дітей з вадами у розумовій сфері. Предметом глибоких емоційних переживань батьків і близьких розумово відсталих дітей є особливості їх психофізичних порушень, і в першу чергу недостатність інтелектуальної діяльності. У зв'язку з цим тягар патогенного впливу порушень розвитку розумово відсталих дітей на психіку їхніх батьків залежить від таких характеристик розумової відсталості, як стійкість (тобто незворотність), тривалість (протягом всього життя), ступінь вираженості (тяжкість, глибина ураження) і характер інтелектуального дефекту [9].
Інтелектуальний дефект розумово відсталих дітей, що розглядається як ведучий, надає особливий дестабілізуючий, гнітючий вплив на психіку їхніх батьків (Р.Ф. Майрамян [18], В.В. Ткачова [49]). Саме провідний дефект є для батьків і близьких розумово відсталих дітей психотравмуючим чинником, тому що ця аномалія, незважаючи на наявний потенціал до розвитку позитивної динаміки в цілому, виключає можливість повного одужання дитини, успішної соціально-трудової адаптації та самостійного повноцінного життя в соціумі.
Народження дитини з інтелектуальним дефектом дестабілізує психологічний стан батьків ще й тому, що у побутовій свідомості ця подія часто сприймається як ознака наявності невластивих людині характеристик («Він не такий, як усі», «Він не схожий на нас, значить, він чужий»). У батьків такої дитини оточуючі починають вишукувати відхилення від норми і сприймати їх як психічно хворих осіб або як людей зі шкідливими звичками (алкоголіків, наркоманів). Це, звісно, зводить невидиму стіну між сім'єю та соціальним оточенням. Батьки розумово відсталих дітей надзвичайно бояться і соромляться діагнозу, поставленого їх дитині. Вони використовують усі можливості для його зміни на інший, на їхню думку, більш прийнятний і «щадний» (ранній дитячий аутизм, дитячий церебральний параліч та ін.).
Розумово відстала дитина, підліток або доросла людина сприймається як близькими людьми, так і в суспільстві частіше негативно, з насмішкою, хоча в окремих випадках таке ставлення супроводжується жалем. Навіть в середовищі фахівців терміни «розумова відсталість», «олігофренія», «дебільність», які, по суті, означають те ж саме, що і діагноз будь-якого соматичного захворювання, використовуються для негативних, принизливих, дискримінуючіх характеристик дітей та їх близьких (олігофрен, дебіл в повсякденній свідомості означає дурень). Ця ситуація не повторюється ні з якою іншою категорією дітей з відхиленнями в розвитку.
Відношення матерів до розумово відсталих дітей має суперечливий характер. З одного боку, матері проявляють жалість до дітей. Неспроможність розумово відсталих дітей змушує матерів їх опікувати і контролювати. З іншого боку, у матерів розумово відсталих дітей часто проявляється втома, роздратування, бажання покарати дитину, ігнорувати інтереси дитини в силу їх примітивності. Емоційний стан матерів характеризується депресією, почуттям провини, горя, сорому і страждання (Р.Ф. Майрамян [19]).
Відхилення у психофізичному розвитку дітей раннього віку не лише є можливим наслідком органічних і функціональних порушень, але мають і вторинний характер, обумовлений дефіцитом спілкування і відсутністю адекватних способів співпраці батьків з дітьми. Г.А. Мішина виділяє шість неадекватних моделей співпраці батьків з дитиною: ізольованість, передбачувану взаємопов'язаність, мовну взаємопов'язаність, «мовчазну соприсутність», «вплив і взаємовплив», активний взаємозв'язок [28].
У поведінці батьків, які виховують проблемних дітей раннього віку, виділяється ряд особливостей. Серед них: невміння створювати ситуацію спільної діяльності, неемоційний характер співробітництва, неадекватність позиції по відношенню до дитини і неадекватний стиль виховання, недостатня потреба в спілкуванні з дитиною.     продолжение
--PAGE_BREAK--
З кожним роком дедалі актуальніше звучить тема про потребу батьків дітей з відхиленнями у розвитку в наданні їм психокорекційної допомоги. У зв'язку з цим фахівцями підкреслюється необхідність включення батьків розумово відсталих дітей в корекційно-виховний процес їх дітей, розробляються прийоми та методи психокорекційної допомоги (В.В. Ткачова [52]). Вважається, що критеріями готовності батьків до корекційно-орієнтованого виховання дітей з порушенням інтелекту є: педагогічна грамотність, активна участь у виховному процесі, ціннісне ставлення до дитини (B.B. Сабуров [41]).
Про тяжкість і глибину психотравмуючого впливу дефекту дитини на психіку батьків (особливо якщо цей дефект характеризується як виражений) свідчить і факт більш низької соціальної активності батьків розумово відсталих дітей у порівнянні з батьками інших категорій дітей. Так, в даний час існують асоціації, що поєднують батьків аутичних дітей, дітей з сенсорними порушеннями (з синдромом Ушер) та ін. Високу активність проявляють батьки дітей з порушеннями функцій опорно-рухового апарату, співпрацюючи з різними вітчизняними та закордонними інвалідними товариствами та організаціями. Як показує практика, батьки розумово відсталих дітей демонструють більш пасивну соціальну позицію, прагнення бути «в тіні». Вони уникають декларування проблем дитини, особливо пов'язаних з її інтелектуальним дефектом.
Інтелектуальний дефект різко травмує психіку батьків дитини, гальмує їх активність. Свідомість батьків «вражає» розуміння того, що їх дитина з вадами розуму ніколи не зможе стати повноцінною людиною і що його майбутнє, незважаючи на їх титанічні зусилля, приречена. Слід також зазначити, що серед батьків дітей з розумовою відсталістю високий відсоток осіб, які мають інтелектуальні порушення. Це значно знижує можливості сім'ї щодо створення реабілітаційних умов, що забезпечують оптимальний розвиток розумово відсталої дитини [53].
Також у руслі визначення особливостей ставлення батьків до дітей в залежності від специфіки інвалідності можна розглянути ставлення батьків до дітей з ДЦП. Перший досвід вивчення впливу важкої рухової патології дитини на психоемоційний стан батьків було здійснено в рамках медичних досліджень В.А. Вишневського [5], Р.Ф. Майрамян [20], І.А. Скворцова [44] та ін. У роботах цих авторів розглядалися різні форми реагування матерів на проблему порушення розвитку дитини в різні періоди його життя.
Виявилося, що найбільш фруструючими психіку батьків дітей з дитячім церебральним паралічем є рухові розлади. По-перше, вони супроводжуються зовнішньої потворністю: спотворена фігура дитини, гримаси, характерні порушення мови, модуляції голосу, постійна салівація. За свідченнями батьків, ознаки «зовнішнього» каліцтва привертають постійну увагу оточуючих і, таким чином, травмують свідомість близьких дитини (В.В. Ткачова [49]).
По-друге, знерухомлені або діти з особливими труднощами при пересуванні потребують необхідності постійної фізичної допомоги, постійного догляду за ними, що вимагає від самих батьків особливих зусиль. Пошук, купівля та використання спеціальних транспортних засобів включають і підвищені матеріальні витрати батьків і спектр їх переживань і турбот. Навіть ті діти, у яких в мінімальному обсязі порушено пересування, все одно викликають у батьків глибокі емоційні переживання. Це пояснюється тим, що темп пересування в таких осіб повільний, хода нестійка, окремі елементи пересування вимагають додаткових пристосувань.
Переважним стилем виховання в сім'ях, в яких ростуть діти та підлітки з ДЦП, є гіперопіка (І.І. Мамайчук [22], Є.С. Каліжнюк [13]). Цей тип взаємовідносин проявляється в надмірній батьківській турботі про дитину, в надзвичайній йому відданості. Таке ставлення до дитини супроводжується виникненням у батьків емоційно-вольових проблем (тривожності, фрустрійованості), матері фіксуються на фізичній і психічній безпорадності їхніх дітей. Відомо, що така модель виховання призводить до психопатичного розвитку особистості хворої дитини, формує в неї егоцентричні установки, негативно позначається на становленні почуттів відповідальності і боргу. Як правило, батьки, які виявляють цей стиль виховання, знижують свою трудову і соціальну активність.
Серед сімей, які виховують дітей з руховою патологією, існують і такі, в яких має місце емоційне відкидання хворої дитини, що проявляється в жорстокому поводженні (приклад: дитина, прикріплена ланцюгом до собачої будки). Причому модель сімейного виховання часто залежить від психологічних особливостей самих батьків, їх ціннісного ставлення до дитини і культурного рівня [54].
Наступною категорією інвалідності можна визначити аутичних дітей. Для батьків аутичних дітей особливою психотравмуючою проблемою є відсутність можливості розміщення дитини в спеціально створений для таких дітей освітній заклад. Нерозробленість нормативно-правової бази, що забезпечує навчання дітей цієї категорії в спеціальних умовах, є причиною відсутності такого виду установ у нашій країні. В даний час більшість аутичних дітей навчаються як в масових, так і в різних спеціальних корекційних освітніх установах. Їхня кількість неухильно зростає. Частина дітей отримують спеціалізовану допомогу в різних реабілітаційних і психолого-медико-педагогічних центрах, в основному зосереджених в столиці або великих містах. Аутичні діти, що живуть на периферії, позбавлені цієї допомоги. Перераховані особливості аутичних дітей вимагають від батьків створення у будинку специфічних умов внутрісімейного побуту та формування особливих моделей взаємодії та виховання [4].
Травмуючим фактором, що впливає на емоційний статус батьків, безумовно, є порушення здатності дитини до встановлення адекватного контакту з навколишнім соціумом і з ними особисто. Згодом ця межа дитини проявляється у вигляді соціально-побутової непристосованості і порушення соціальної адаптації. Батьки страждають через відсутність потреби у дитини до адекватного контакту (притулитися, приголубити до матері або батька, подивитися їм в очі, поговорити).
Холодність і байдужість аутичних дітей навіть до близьких часто поєднуються з підвищеною емоційною ранимістю. Діти лякаються різких звуків, гучного голосу, жодних зауважень на свою адресу, що особливо ускладнює їх взаємодію з близькими і вимагає постійного створення спеціальних умов для їх життєдіяльності (M.M. Ліблінг [14]).
В даний час в роботі з батьками аутичних дітей використовується метод холдинг-терапії. Метод холдинг-терапії дозволяє виробити у дитини форми позитивного емоційного контролю, зняти емоційну напругу, тривогу, страхи. У результаті холдингу прогресує мовний розвиток аутичних дітей, формуються нові форми емоційного контакту.
Цей метод дає можливість також поліпшити розуміння батьками проблем і можливостей аутичної дитини, навчити батьків адекватним способам взаємодії з дитиною і конкретним прийомам корекційної роботи. Визначаються показання до проведення сімейного холдингу (присутність батька та матері дитини під час процедури), а також режимні характеристики проведення процедури і протипоказання (важкі соматичні захворювання; ситуація неповної сім'ї або відмова батька від участі в холдингу; опір батьків, їх емоційна неготовність до холдинг-терапії) [14].
Підводячи підсумки можна зробити наступні висновки. У сім'ях, які виховують дітей з відхиленнями у розвитку, формуються неадекватні міжособистісні стосунки в силу різних причин. До факторів, що порушують сімейну атмосферу, що впливають на розвиток неконструктивних моделей дитячо-батьківських і батьківсько-дитячих взаємин і типів виховання дітей з відхиленнями у розвитку, можна віднести наступні:
характер і ступінь вираженості порушень у дитини, їх незворотність, тривалість і зовнішні прояви психофізичної недостатності (наприклад, при розумовій відсталості, дитячому церебральному паралічі, ранньому дитячому аутизмі тощо);
особистісні особливості батьків (осіб, які їх заміщують), які загострюються в ситуаціях що травмують психіку (прояв тенденцій до розвитку акцентуацій або аномалій характеру);
ціннісні орієнтації батьків (осіб, які їх заміщують) і специфічний характер впливу батьківських установок на процес виховання, їх залежність від сімейних, національно-етнічних традицій, соціально-культурного рівня і освіченості батьків як вихователів; при цьому важливе значення у виборі батьками моделі виховання мають їх психологічні особливості (авторитарний, невротичних, психосоматичний типи);
соціальне середовище та умови, які перешкоджають реалізації батьками своїх виховних завдань (наприклад, соціально-економічні катаклізми, що мають місце на сучасному етапі розвитку українського суспільства) [43].
Крім того ставлення батьків до дітей з особливими потребами відіграє першорядну роль у подальшому становленні таких дітей у суспільстві. Тут важливе значення має такий фактор, як ставлення батьків до дітей з особливими потребами, а також прийняття або неприйняття батьками дитини.
1.4Психологічні особливості прийняття батьками дітей з особливими потребами
Термін «прийняття» ввійшов у практику дитячо-батьківських стосунків завдяки науковій творчості відомого психотерапевта XX ст., представника гуманістичної психології американського вченого Карла Роджерса. Він трактує прийняття як безумовно позитивне ставлення до дитини незалежно від того, чи радує вона дорослих у даний момент. З погляду Карла Роджерса, у поведінці дитини немає нічого такого, що дало б батькам привід сказати: «Якщо ти чиниш так, то я більше не поважаю і не люблю тебе». Водночас важливо зрозуміти: безумовне прийняття не означає буквально, що інші значущі люди повинні пробачати або схвалювати усе, що дитина робить або говорить. Насправді йдеться про створення такого сімейного оточення, в якому малюка хвалять і визнають як повноцінного члена родини, котрий інколи може бути нестерпним, але якого все ж таки люблять. К. Роджерс був переконаний, що виховання дітей з безумовним прийняттям та позитивною увагою забезпечує надійну основу для їхнього становлення та повноцінного функціонування у дорослому житті.
Згідно системного підходу до типологізації прийняття дитини і батьківського ставлення готовність батьків до повного прийняття дитини визначається такими кроками: дозволом їй бути такою, якою вона є; увагою до її почуттів і думок, умінням почути та зрозуміти їх; здатністю підтримати дитину, усвідомлюючи, що її цінності та системи поглядів можуть не збігатися з батьківськими; повагою до позиції дитини, вірою в її сили та можливості; готовністю ділитися власними цінностями і поглядами, створюючи тим самим можливість дитині розуміти інших; поблажливим і терплячим ставленням до своїх вихованців. За всім цим стоїть безкорислива, істинна любов батьків до дітей, яка допомагає дорослим відмовитися від фіксації на слабкостях, недоліках, недосконалостях, спрямовує виховні зусилля на підкріплення позитивних якостей особистості дитини, на підтримку її сильних сторін. Найважливіше, що ця стратегія виграшна для всіх учасників виховного процесу –батьків і дітей, а відтак для сім'ї в цілому. Адже саме в якій атмосфері, де безоцінно приймаються будь-які індивідуальні відмінності, де любов і прихильність виражаються відкрито, де помилки допомагають здобути новий досвід, де спілкування відкрите й довірче, де особиста відповідальність і чесність – обов'язкові складові взаємин, може сформуватися почуття самоцінності в кожного члена сім'ї. Психологічне прийняття – це особлива позиція щодо себе та своєї дитини, яка має когнітивний, емоційно-смисловий та поведінковий компоненти. Когнітивний (пізнавальний) компонент виявляється у тому, що батьки мають необхідні знання про дитину, причому не лише зовнішні, але й інтуїтивні – вміння визначати потреби дитини. Емоційно-смисловий компонент виражається у повному прийнятті батьками дитини з особливими потребами як самостійної цінності: дитина не стає для батьків засобом самореалізації чи втримання партнера. Поведінковий компонент характеризується компетентною взаємодією батьків з дитиною, адекватною до потреб дитини, здатною до відповідального вибору.
Такі автори, як А.Я. Варга і В.В. Столін в структурі прийняття виділяли наступні складові:
1) сприймання дитини на когнітивному рівні («інфантилізація»), тобто намагання приписати дитині особистісну та соціальну неспроможність і т.д.;    продолжение
--PAGE_BREAK--
2) інтегральне емоційне ставлення («прийняття-нехтування»), яке відображається у тому, чи поважають батьки індивідуальність дитини, або навпаки, їм здається, що дитина ні чого не досягне у житті і т.д.;
3) форми та спрямованість контролю за поведінкою дитини («авторитарна гіперсоціалізація»), що може відображатися в авторитаризмі, в нав’язуванні дитині своєї точки зору і т.д.;
4) міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною («симбіоз»), яка характеризується такими чинниками як потяг до симбіотичних відносин з дитиною, тобто чи відчувають батьки себе єдиним цілим з дитиною (рис. 1.1).
Вивчення батьківського ставлення до дітей свідчить, що майже у половини батьків високі значення має складова «інфантилізація», що відображає проблеми у когнітивному компоненті прийняття. Високі значення складових «симбіоз» (порушення діагностується у половини батьків), та «авторитарна гіперсоціалізація» (виявлено майже у третини батьків) вказують на проблеми у поведінковому компоненті батьківського ставлення.
Також можна зазначити, що у переважної більшості батьків існують певні порушення батьківського ставлення, які потребують психологічної корекції, а також, в структурі батьківського ставлення ту чи іншу ступінь порушення мають всі три основні компоненти ставлення (емоційний, поведінковий, когнітивний).
Таким чином, позитивний ефект в процесі корекції неефективного батьківського ставлення до дитини з особливими потребами досягається шляхом цілеспрямованого та комплексного впливу на когнітивний, емоційний та поведінковий компоненти ставлення.
Особливості прийняття батьками дітей з особливими потребами можна поділити на адекватні, та неадекватні; суб’єктивні та об’єктивні.
Під адекватним розуміється прийняття дитини «такою, як вона є», адже частіше саме близькі родичі повертають віру в сенс життя і віру в самого себе у дитини, створюючи особливий психологічний клімат її існування у родині. При адекватному прийнятті дитини кожен її успіх, кожне досягнення —це успіх усієї родини.
Неадекватне прийняття —це «відторгнення» дитини, негативне ставлення до неї. У батьків це ставлення може проявлятись у роздратуванні, по відношенню до дитини, у ігноруванні її інтересів в силу їх примітивності а також у бажанні покарати дитину.
При суб’єктивному прийнятті дитина з особливими потребами сприймається як суб’єкт соціальних відносин, тобто як повноправний член суспільства. Ані батьки, ані найближче оточування не фокусуються на інвалідності дитини, що є сприятливим фактором до її подальшої адаптації у суспільстві і соціумі, а також сприяє поступовій еволюції ставлення до людей з обмеженими можливостями у суспільстві. А при об’єктивному прийнятті —як особистість, яка віддалена від суспільства. Це обумовлене перш за все тим, що суспільство прагне до того, щоб відкупившись від дитини з особливими потребами з одного боку, обмежити її соціально і виховати в ній споживацьке ставлення до здорових людей і суспільства. У батьків об’єктивне ставлення проявляється у бажанні «сховати» дитину від усіх, що, в свою чергу, впливає на набування неадекватної форми взаємодії дитини з соціальним середовищем і виникнення комунікативних проблем і перешкод. Через це відносини з людьми фарбуються в свідомості дитини в несприятливі тони, для неї характерні відгородженість, тривожність, агресія.
Таким чином, можна сказати, що психологічними особливостями особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами є розуміння того, що інвалідність дитини різко змінює все буття і поведінку сім’ї —цінності, прагнення, психологічні стан і реакції батьків.
Однією ж з проблем сім’ї, яка має дитину з особливими потребами, є сприйняття її як фактора, що порушує нормальну (в суспільстві усталену) функцію сім’ї. Подальший розвиток сімейних відносин гармонізує або ще більше викривлює їх і відповідним чином впливає як на дорослих, так і на дітей. Тож родині, батькам зокрема, треба бути свідомими щодо перебігу хвороби, перспективи психічного розвитку дитини і відповідним чином будувати свої стосунки у родині та за її межами.
Таким чином, під особистісним прийняттям ми розуміємо цілісну систему різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються по відношенню до неї, особливостей сприйняття та розуміння характеру дитини, її вчинків. Це визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. У ситуації з дитиною з особливими потребами —це найбільш актуально. Також у рамках особистісного прийняття або неприйняття дитини формується психологічний і емоційний стан батьків, та рівень спілкування у родині, коли з'являється дитина з особливими потребами. Особистісне прийняття або неприйняття батьками дефекту дитини також лежить в основі виховного впливу батьків і впливає на визначення батьками моделі виховання.
Основними структурними елементами психологічного прийняття є:
1) сприймання дитини на когнітивному рівні («інфантилізація»);
2) інтегральне емоційне ставлення («прийняття-нехтування»);
3) форми та спрямованість контролю за поведінкою дитини («авторитарна гіперсоціалізація»);
4) міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною («симбіоз»).
РОЗДІЛ 2 ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ОСОБИСТІСНОГО ПРИЙНЯТТЯ БАТЬКАМИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
2.1Організація дослідження
Метою даного дослідження було виявлення особливостей особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
Поставлена мета реалізується у вирішенні наступних завдань.
1.Підібрати методики для дослідження особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами.
2. Провести емпіричне дослідження.
3. Зробити відповідні висновки.
У дослідженні брали участь 40 сімей. Випробовуваних було розподілено на дві групи. У першу групу увійшли сім'ї, які мають дітей з нормальним розвитком, а до другої групи увійшли сім'ї, що мають дітей з особливими потребами.
Перша група: вік батьків —від 26 до 35 років. У дослідженні брали участь 17 матерів і 3 батька. Вік дітей —від 6 до 7 років, з них 12 дівчаток, 8 хлопчиків.
Друга група: вік батьків —від 25 до 36 років. У дослідженні брали участь 18 матерів та 2 батька. Вік дітей —від 6 до 10 років, з них 15 дівчаток, 5 хлопчиків.
Емпіричне дослідження проводилося у декілька етапів:
1) перший етап – дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з нормальним розвитком;
2) другий етап – дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами;
3) третій етап – дослідження системи міжособистісних відносин і характеру комунікацій в сім'ї, де виховується дитина з нормальним розвитком;
4) четвертий етап – дослідження системи міжособистісних відносин і характеру комунікацій в сім'ї, де виховується дитина з особливими потребами.
2.2 Методи дослідження
Для діагностики спілкування в сім'ях з нормальними дітьми і дітьми з особливими потребами була використана «Методика діагностики батьківського ставлення», авторами якої є А.Я. Варга і В.В. Столін [36].
Батьківське ставлення розуміється, як система різноманітних почуттів і вчинків дорослих людей по відношенню до дітей. З психологічної точки зору батьківське ставлення —це психологічна установка по відношенню до дітей, що включає в себе раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Всі вони в тій чи іншій мірі оцінюються за допомогою опитувальника (див. Додаток 1), що становить основу даної методики.
Методика містить 61 питання опитувальника, які становлять п'ять наступних шкал, що виражають собою ті чи інші аспекти батьківського відносини.
1. «Прийняття — відкидання». Ця шкала відображає і уособлює інтегральне емоційне відношення і загальне емоційно позитивне (прийняття) або емоційно негативне (відкидання) ставлення до дитини.
2. «Кооперація». Ця шкала висловлює прагнення дорослих до співпраці з дитиною, прояви з їх боку щирої зацікавленості та участі в її справах, а також відображає соціально бажаний образ батьківського ставлення.
3. «Симбіоз». Питання цієї шкали орієнтовані на те, щоб з'ясувати, чи прагне доросла людина до єднання з дитиною чи, навпаки, намагається зберегти між дитиною і собою психологічну дистанцію. Це своєрідна контактність дитини і дорослої людини.
4. «Авторитарна гіперсоціалізація». Ця шкала відображає форму та напрямок контролю за поведінкою дитини, тобто характеризує те, як дорослі контролюють поведінку дитини, наскільки вони демократичні або авторитарні по відношенню до неї.     продолжение
--PAGE_BREAK--
5. «Маленький невдаха». Ця остання шкала відображає особливості сприймання та розуміння дитини батьками, тобто вона показує, як дорослі відносяться до здібностей дитини, до її успіхів та невдач.
Обробка результатів та їх інтерпретація.
Для кожного з видів батьківських відносин, що виявляються за допомогою даного опитувальника, нижче вказані номери суджень, пов'язані з даним видом.
«Прийняття — відкидання»: 3, 5, 6, 8, 10, 12, 14, 15, 16, 18, 20, 23, 24, 26, 27, 29, 37, 39,40, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 49, 51, 52, 53, 55, 56, 60.
«Кооперація»: 21, 25, 31, 33, 34, 35, 36.
«Симбіоз»: 1, 4, 7, 28, 32, 41, 58.
«Авторитарна гіперсоціалізація»: 2, 19, 30, 48, 50, 57, 59.
«Маленький невдаха»: 9, 11, 13, 17, 22, 28, 54, 61.
За кожну відповідь «так» випробуваний отримує 1 бал, а за кожну відповідь типу «ні» – 0 балів. Високі бали вказують на значну розвиненість даних видів батьківських відносин, а низькі бали —на те, що вони порівняно слабко розвинені.
Високі бали за шкалою «Прийняття–відкидання» —від 23 до 33 —говорять про те, що у цього випробуваного є виражене позитивне ставлення до дитини. Дорослий в даному випадку приймає дитину такою, яка вона є, поважає і визнає її індивідуальність, симпатизує їй, схвалює її інтереси, підтримує плани та різноманітні зачинання, проводить з нею досить багато часу і нітрохи не шкодує про це.
Низькі бали за цією ж шкалою —від 0 до 8 говорять про те, що дорослий відчуває по відношенню до дитини, в основному, тільки негативні почуття, роздратування, злість, досаду, навіть іноді ненависть. Такий дорослий вважає дитину невдахою, не вірить у її майбутнє, і у те, що вона досягне чогось у житті через свої низькі здібності, дурні нахили та невеликий ум. Дорослий також низько оцінює здібності дитини і нерідко своїм ставленням третирує дитину.
Високі бали за шкалою «кооперація» —7-8 балів —є ознакою того, що дорослий проявляє щирий інтерес до того, що цікавить дитину, він високо оцінює здібності дитини, вірить у те, що вона досягне успіху у майбутньому, заохочує самостійність та ініціативу дитини, прагне бути з нею на рівних і усіляким чином показати їй це ставлення.
Низькі бали за цією шкалою —1-2 бали свідчать про те, що дорослий по відношенню до дитини веде себе протилежним чином і не може претендувати на роль доброго педагога. Він не проявляє ніякого інтересу до того, що цікавить його дитину, а також мало вірить у те, що дитина досягне чогось у майбутньому.
Високі бали за шкалою «симбіоз» —6-7 балів достатні для того, щоб зробити висновки про те, що дорослий прагне до симбіотичного зв’язку з дитиною. Тобто він відчуває себе з дитиною єдиним цілим, не встановлює психологічну дистанцію між собою та дитиною, намагається завжди бути ближче до дитини, задовольняти її основні розумні потреби, захистити її від неприємностей та труднощів.
Низькі бали за тією ж шкалою —1-2 бали —є ознакою для того, щоб зробити висновок, що даний дорослий, навпаки, намагається встановити значну психологічну дистанцію між собою та дитиною, мало піклується про неї. Тобто його недостатньо цікавить те, що відбувається з дитиною. Навряд чи такий дорослий може бути гарним вчителем і вихователем для дитини.
Високі бали за шкалою «авторитарна гіперсоціалізація» —6-7 балів —говорять про те, що у дорослого дуже чітко простежується авторитаризм у батьківському ставленні. Дорослий вимагає від дитини беззастережного послуху і ставить їй суворі дисциплінарні рамки. Він нав'язує дитині майже в усьому свою волю, тим самим сприяючи розвитку несамостійності у дитини.
Низькі бали за цією ж шкалою —1-2 бали, навпаки, свідчать про те, що контроль за діями дитини з боку дорослої людини практично відсутня. Це може бути не дуже добре для навчання і виховання дітей. Найкращим варіантом оцінки педагогічних здібностей дорослої людини по цій шкалі є середні оцінки від 3 до 5 балів. Це буде найбільш оптимальним показником для виховання дитини.
Високі бали за шкалою «маленький невдаха» —7-8 балів —є ознакою того, що у дорослого в батьківському ставленні присутнє прагнення до інфантилізації дитини. Дорослий вважає дитину маленьким невдахою і ставиться до неї як до нетямущої суті. Інтереси, думки і почуття дитини здаються дорослим несерйозними, і вони ігнорують їх.
Низькі бали за тією ж шкалою —1-2 бали, навпаки свідчать про те, що невдачі дитини дорослий вважає випадковими і вірить в неї, а також у те, що у дитини все вийде, якщо докладати зусиль. Дорослий постійно намагається підтримувати дитину, навіть коли в неї щось не виходить.
Отримані результати першого етапу дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з нормальним розвитком) за шкалою «прийняття — відкинення», згідно до таблиці 2.1, можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 87% сімей першої групи мають середній бал;
— 13% сімей першої групи мають високий бал.
Аналізуючи отримані дані, ми можемо інтерпретувати їх наступним чином. Більшість сімей першої групи мають середні бали за шкалою «Прийняття-відкидання». Це говорить про те, що батьки ставляться до дітей відносно добре, вони беруть активну участь у житті дітей, проводять з ними достатньо часу, але іноді в хід ідуть шпильки і закиди, але це не заважає дітям і батькам бути разом.
Отримані дані першого етапу дослідження за шкалою «кооперація» ми представили в таблиці 2.2.
Результати, отримані за даною шкалою, можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 33,3% сімей першої групи мають високий бал;
— 66,7% сімей мають середній бал.
Аналізуючи отримані дані можна зробити висновок, що у 33,3% сімей з нормальними дітьми, дорослі проявляють щирий інтерес до того, що цікавить їх дітей, високо оцінюють їх здібності, намагаються допомагати, співчувають їй. Батьки також високо оцінюють інтелектуальні і творчі здібності дітей, пишаються ними, а також заохочують самостійність та ініціативу дітей і намагаються бути з ними на рівних.
У 66,7% сімей дорослі приділяють менше уваги своїм дітям, не довіряють їм, не дуже високо оцінюють їх здібності, однак іноді намагаються виявляти інтерес до того, що цікавить їх дітей.
Дані першого етапу дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з нормальним розвитком), які отримані за шкалою «симбіоз», ми представили в таблиці 2.3.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 66,6% сімей з дітьми нормального розвитку мають високий бал;
— 33,3% сімей з дітьми нормального розвитку мають середній бал за даною шкалою.
Отримані дані говорять про те, що у 66,6% родин з нормальними не встановлюється психологічна дистанція між батьками та дітьми, батьки намагаються бути завжди ближче до дітей, задовольняти їхні основні розумні потреби, захистити їх від неприємностей.
У 33,3% сімей немає значної дистанції між батьками та дітьми, однак немає і розуміння. Батьки постійно відчувають тривогу через дитину, яка їм здається маленькою та беззахисною.
Отримані дані за шкалою «авторитарна гіперсоціалізація» на першому етапі дослідження представлені в таблиці 2.4.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 13,3% батьків мають низькі показники за даною шкалою;
— 80% батьків набрали середню кількість балів;
— 13,3% батьків мають високий бал за даною шкалою.
Аналізуючи отримані дані можна зробити висновок, що у 13,3% сімей з дітьми нормального розвитку, контроль за дітьми з боку батьків практично відсутній, тобто батьки не вважають за потрібне у чомусь контролювати дитину.
У 80% сімей батьки в міру контролюють своїх дітей, що найбільш оптимально для дитини, тому що це не розвиває у неї ніяких комплексів.
У 13,3% сімей з нормальною дитиною, батьки ведуть себе авторитарно по відношенню до дитини, нав'язують їй свою волю, строго контролюють її. Батьки пильно стежать за соціальними досягненнями дитини, його індивідуальними особливостями, звичками, думками, почуттями.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Отримані дані першого етапу дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з нормальним розвитком) за шкалою «маленький невдаха» ми представили в таблиці 2.5.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 13,3% сімей набрали низький бал за даною шкалою;
— 86,6% сімей мають середній бал.
Отримані дані говорять про те, що у 13,3% сімей, де виховуються діти з нормальним розвитком, батьки вважають випадковими невдачі своїх дітей і вірять в них.
У 86,6% випадків батькам деякі інтереси дітей здаються несерйозними, однак вони вірять у своїх дітей і намагаються підтримувати їх в якихось питаннях, але не завжди.
Другий етап нашої роботи – це дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами.
Отримані дані другого етапу дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами) за шкалою «прийняття — відкинення» представлені в таблиці 2.6.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 90% сімей отримали середній бал;
— 10% сімей отримали низький бал.
Ці дані можна інтерпретувати та проаналізувати наступним чином.
Як і в першій групі сімей (див. таб. 2.1), майже всі сім'ї з дітьми з особливими потребами мають середні бали за шкалою «Прийняття-відкидання», тобто ставлення батьків можна охарактеризувати як відносно добре. Батьки беруть активну участь у житті дітей.
Дані другого етапу дослідження за шкалою «кооперація» представлені в таблиці 2.7.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 6,6% сімей мають низький бал за даною шкалою;
— 93,4% сімей мають середній бал за даною шкалою.
Аналізуючи отримані дані ми можемо зробити висновок, що ситуація в сім’ях, які мають дітей з особливими потребами кардинально протилежна, ніж у сім’ях з нормальними дітьми (див. таб. 2.2 ). У 6,6% випадках, в сім’ях з дітьми з особливими потребами, дорослі практично не виявляють інтересу до того, що цікавить їх дітей, недооцінюють їх здібності, а вважають, що діти нічного не досягнуть у житті.
93,4% сімей мають середній бал, що свідчить про те, що майже у всіх сім’ях цієї групи дорослі дуже мало приділяють уваги своїм дітям, однак іноді намагаються заохочувати їх дії та ініціативу.
Отримані дані за шкалою «симбіоз» у другому етапі дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами) представлені в таблиці 2.8.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 100% сімей мають високий бал за даною шкалою.
Отримані дані свідчать про те, що в зазначених сім'ях не встановлюється психологічна дистанція між батьками та дітьми, батьки намагаються бути завжди поруч з дітьми, задовольняти їхні потреби, захищати від неприємностей.
Дані, які були отримані на другому етапі дослідження за шкалою «авторитарна гіперсоціалізація» ми представили в таблиці 2.9.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 53,3% сімей мають високий показник за даною шкалою;
— 46,6% сімей мають середні показники за даною шкалою.
Отримані дані можна інтерпретувати і проаналізувати так:
У 53,3% сімей з дітьми які мають особливі потреби, батьки намагаються нав'язати дитині свою волю, ведуть себе авторитарно по відношенню до дитини, не намагаються зрозуміти її точку зору, пильно стежать за її досягненнями. Якщо дитина щось робить за своїм бажанням – її суворо наказують.
46,6% батьків в таких сім’ях, в міру контролюють своїх дітей, що найбільш оптимально для дитини.
Отримані дані другого етапу дослідження (дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами) за шкалою «маленький невдаха» представлені в таблиці 2.10.
Отримані результати можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 13,3% сімей мають високі бали за даною шкалою;
— 86,6% сімей набрали середній бал за даною шкалою.
Ці дані ми можемо інтерпретувати та проаналізувати наступним чином:
У 13,3% сімей, де виховується дитина з особливими потребами, батьки ставляться до дитини як до нетямущої суті, інтереси, думки і почуття дитини здаються дорослим несерйозними і вони їх ігнорують. Батьки вважають дитину молодшою у порівнянні із реальним віком, тому дитина представляється не пристосованою, не успішною, відкритою для дурних впливів. У зв’язку з цим батьки намагаються відгородити дитину від труднощів життя і строго контролюють її дії.
У 86,6% випадках, в сім’ях з дитиною з особливими потребами, також, як і в сім’ях з нормальними дітьми (див. таб. 2.5) батькам деякі інтереси дітей здаються несерйозними, однак вони вірять у своїх дітей і намагаються підтримувати їх в якихось питаннях, але не завжди.
Таким чином, з результатів проведеного дослідження ми можемо зробити висновок, що не всі батьки ставляться до своїх дітей добре. Багато хто прагне до співпраці з дитиною, виявляють щиру зацікавленість і участь у справах своїх дітей. Деякі намагаються зберегти між собою та дитиною дистанцію.
За даними дослідження видно, що сім'ї другої групи недооцінюють здібності своїх дітей, рідко заохочують самостійність та ініціативу дітей, намагаються захистити від труднощів і неприємностей життя, постійно відчувають тривогу за дитину, дитина їм здається маленьким і беззахисним.
У першій групі спостерігаються ознаки віддаленості дітей від батьків і в деяких родинах батьки створюють дистанції у спілкуванні між собою і своїми дітьми.
Для реалізації третього та четвертого етапу дослідження, а саме дослідження стану дитини з нормальним розвитком та дитини з особливими потребами в системі міжособистісних відносин і характер комунікацій в сім'ї — прямий чи опосередкований, ми скористалися методикою «Сімейна соціограма», авторами якої є О.В. Черемісін і Е.Г. Ейдемілер [56].
Дана методика належить до проективних методик. Вона дозволяє виявити стан суб'єкта в системі міжособистісних відносин і характер комунікацій в сім'ї —прямий або опосередкований.
Випробуваним дають бланк з намальованим колом діаметром 110 мм.
Інструкція: «На аркуші перед вами зображено коло. Намалюйте в ньому самого себе та членів своєї сім'ї у формі кружечків і підпишіть їх іменами». Члени сім'ї виконують це завдання, не радячись один з одним.
Нижче наведені критерії, за якими проводиться оцінка результатів психодіагностики:
1) число членів сім'ї, що потрапили в площу кола;
2) величина кружечків;
3) розташування кружечків щодо один одного;
4) дистанція між ними.
Оцінюючи результат за першим критерієм, дослідник порівнює кількість членів сім'ї, зображених випробуваним, з реально існуючим. Можливо що родич, з яким суб'єкт перебуває у конфліктних відносинах, не потрапить у велике коло, він буде «забутий». У той же час хтось із сторонніх осіб, тварин, улюблених предметів може бути зображений як член сім'ї.
Далі треба звернути увагу на величину кружечків. Більше, у порівнянні з іншими, коло «Я» говорить про достатню самооцінку, менше — про занижену. Величина кругів інших членів сім'ї говорить про їх значущість в очах випробуваного.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Слід звернути увагу на розташування кругів у площі тестового поля і по відношенню один до одного (третій критерій). Розташування випробуваним свого круга в центрі кола може говорити про егоцентричну спрямованість особистості, а розміщення себе внизу, в стороні від інших членів сім'ї – на переживання емоційної відторгнутості.
Найбільш значимі члени сім'ї зображуються випробуваним у вигляді великих за розміром кружків у центрі або у верхній частині тестового поля.
Нарешті, певну інформацію можна отримати, проаналізувавши відстані між кругами (четвертий критерій). Відстань одного круга від інших може говорити про конфліктні відносини в сім'ї, емоційній відторгнутості випробуваного. Своєрідне «злипання», коли кружечки нашаровуються один на інший, стикаються або знаходяться один в одному, свідчить про недиференційоване «Я» у членів сім'ї, наявність симбіотичних зв'язків.
Використання «сімейної соціограми» дозволяє в лічені хвилини в ситуації «тут і тепер» під час консультації чи сеансу сімейної психотерапії наочно уявити взаємовідносини членів сім'ї, а потім, розглянувши бланки, обговорити, що вийшло.
Третій етап нашої роботи – це дослідження системи міжособистісних відносин і характеру комунікацій в сім'ї, де виховується дитина з нормальним розвитком.
Отримані дані третього етапу дослідження за сімейною соціограмою представлені в таблиці 2.11.
Таблиця 2.11
Узагальнені результати дослідження системи міжособистісних відносин і характеру комунікацій в сім'ї, де виховується дитина з нормальним розвитком за сімейною соціограмою
№ респондента
Емоційна віддаленість
Емоційна близькість
Спілкування в родині
опосередковане
Спілкування в родині
пряме
Наявність симбіотичного зв’язку
1
+


+




2
+


+




3
+


+




4
+


+




5
+


+




6


+
+




7
+


+




8
+


+




9
+


+




10
+


+




11
+


+




12
+


+




13


+


+
+
14
+


+




15
+


+




16
+


+




17
+


+




18
+    продолжение
--PAGE_BREAK--


+




19
+


+




20
+


+




Отримані результати першої групи можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 85% сімей першої групи, не відчувають емоційного взаємозв'язку батьків з дитиною, спілкування в такій родині опосередковане, через найбільш приємного члена родини;
— в 5% випадків матері з першої експериментальної групи мають великий емоційний зв'язок з дитиною, інші члени родини спілкуються опосередковано;
— 5% сімей відчувають тісний емоційний зв'язок між усіма членами родини, у таких сім’ях спостерігається наявність симбіотичного зв'язку, немає чіткого диференційованого «Я» у членів родини;
— у 5% сімей спостерігається тісний емоційний взаємозв’язок з окремими членами родини, спілкування опосередковане, через найбільш приємного члена родини.
Таким чином, ми можемо зробити висновок, що у 85% в сім’ях де виховується дитина з нормальним розвитком, члени родини не відчувають емоційного взаємозв’язку між собою. У 90% сімей система міжособистісних відносин має опосередкований характер комунікацій.
Четвертим етапом нашої роботи є дослідження характеру комунікацій і системи міжособистісних відносин в сім'ї, де виховується дитина з особливими потребами.
Отримані дані четвертого етапу дослідження за сімейною соціограмою представлені в таблиці 2.12.
Таблиця 2.12
Узагальнені результати дослідження системи міжособистісних відносин і характеру комунікацій в сім'ї, де виховується дитина з особливими потребами за сімейною соціограмою
№ респондента
Емоційна віддаленість
Емоційна близькість
Спілкування в родині
опосередковане
Спілкування в родині пряме
Наявність симбіотичного зв’язку
1
+


+




Отримані результати другої групи можна представити у такому відсотковому співвідношенні:
— 40% сімей другої групи, не відчувають емоційного взаємозв'язку батьків з дитиною, спілкування в такій родині опосередковане, через найбільш приємного члена родини;
— 15% сімей існує тісний емоційний зв'язок з усіма членами родини, у таких сім’ях спостерігається наявність симбіотичного зв'язку;
— у 15% сімей, де виховується дитина з особливими потребами, існує в родині підсистеми: мама — тато, брат — сестра, мама — дочка, тато — син, мама — син і інші, це свідчить, що батьки не відчувають емоційного взаємозв'язку з дитиною, спілкування в такій родини відбувається опосередковано, через найбільш приємного члена сім’ї;
— 30% сімей, де виховується дитина з особливими потребами, члени родини відчувають тісний емоційний зв'язок з іншими членами родини, спілкування пряме.
Результати, які ми отримали в результаті дослідження, можна представити у вигляді діаграми (рис. 2.13), в якій чітко простежуються певні особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами.
У проведеному дослідженні особливостей особистісного прийняття батьками дітей з особливими потребами було визначено, що в сім'ях першої групи емоційні відносини різноманітні: у більшості сімей спостерігається доброзичливість, любов, але члени цієї родини не відчувають тісного емоційного взаємозв'язку між батьками та дитиною. У деяких сім'ях простежується тривога, брак спілкування, дистанція між батьками та дітьми. Більшість батьків беруть активну участь в житті своїх дітей, проводять з ними достатню кількість часу, прислухаються до думки своїх дітей, хвалять їх, вірять у них, надають їм необхідну свободу вибору. Але присутні також сім'ї, які здійснюють підвищений контроль над своїми дітьми, і 2 сім'ї, які практично не контролюють своїх дітей.
У сім'ях, які мають дітей з особливими потребами спостерігаються більш близькі стосунки, діти оточені турботою і любов'ю, а батьки прагнуть до симбіотичних відносин з дітьми, намагаються задовольнити всі їхні розумні потреби, захистити від труднощів і неприємностей, але не прагнуть заохочувати ініціативу і самостійність дитини, деяким батькам думки їхніх дітей здаються несерйозними, на їхню думку, діти не можуть бути самостійними. Таке ставлення батьків до своїх дітей може привести до закріплення інфантильності, невпевненості, що надалі обов'язково призведе до порушень в спілкуванні.
В обох групах у дітей переважає дитячий тип спілкування, але в першій групі присутній і батьківський і дорослий тип, тоді як у другій батьківський тип спілкування відсутній.
У батьків першої групи переважає батьківський, але має місце і дорослий тип спілкування, тоді як у другій групі всі батьки мають тільки батьківський тип спілкування, а це також сприяє сказаного вище.
Таким чином можна зробити висновок, що особливості прийняття батьками дітей з особливими потребами можна виділити у всіх компонентах прийняття (когнітивному, емоційному, поведінковому і симбіотичному).
Когнітивний компонент характеризується тим, що у сім’ях з дитиною з особливими потребами, так само як і в сім’ях з нормальними дітьми, батькам деякі інтереси і захоплення дітей здаються несерйозними і в більшості випадків вони їх ігнорують. Але деякі батьки намагаються підтримувати дітей і допомагати їм.
На емоційному компоненті також простежується той момент, що ставлення батьків як в сім’ях з нормальними дітьми, так і в сім’ях з дітьми з особливими потребами можна охарактеризувати як відносно добре, тобто в стосунках батьків і дітей є гармонія та взаємопорозуміння.
Аналізуючи результати, отримані у поведінковому компоненті можна зробити висновок, що більшість батьків ведуть себе авторитарно по відношенню до дитини, не намагаються зрозуміти її.
Симбіотичний компонент характеризується тим, що в сім’ях з дітьми з особливими потребами не встановлюється психологічна дистанція між батьками та дітьми, батьки намагаються завжди бути поруч з дітьми.
ВИСНОВКИ
У результаті виконаної роботи можна зробити висновки наступні висновки.
Існує досить великий перелік захворювань, що призводять до інвалідності. Ці хвороби, безсумнівно, залишають свій слід на поведінці дитини, її стосунках з оточуючими і в інших сферах її життя, створюючи певні «бар'єри» на шляху дітей з особливими потребами та їх сімей до нормального життя, до їх інтеграції у суспільство.
Також можна сказати, що усі розглянуті у роботі захворювання різко обмежують можливість включення дитини з особливими потребами в адекватні віком виховні та педагогічні процеси, у зв’язку з чим виникає необхідність у додатковому постійному догляді за нею, допомозі або нагляді.
Можна виділити такі соціально-психологічні особливості сімей з дітьми з особливими потребами.
1) хвора дитина потребує більше матеріальних, духовних і фізичних затрат, ніж здорова;
2) батьки дітей з особливими потребами дуже часто вдаються до надмірного опікування, що гальмує розвиток дитячої активності, самостійності, впевненості в собі;    продолжение
--PAGE_BREAK--
3) стадії розвитку сімей дітей з особливими потребами не подібні до стадій розвитку звичайних сімей. Діти з обмеженими можливостями повільно досягають певних життєвих етапів, а іноді і зовсім не досягають.
У сім'ях, які виховують дітей з відхиленнями у розвитку, формуються неадекватні міжособистісні стосунки в силу різних причин. До факторів, що порушують сімейну атмосферу, що впливають на розвиток неконструктивних моделей дитячо-батьківських і батьківсько-дитячих взаємин і типів виховання дітей з відхиленнями у розвитку, можна віднести наступні:
характер і ступінь вираженості порушень у дитини, їх незворотність, тривалість і зовнішні прояви психофізичної недостатності (наприклад, при розумової відсталості, дитячому церебральному паралічі, ранньому дитячому аутизмі тощо);
особистісні особливості батьків (осіб, які їх заміщують), які загострюються в травмучих психіку ситуаціях (прояв тенденцій до розвитку акцентуацій або аномалій характеру);
ціннісні орієнтації батьків (осіб, які їх заміщують) і специфічний характер впливу батьківських установок на процес виховання, їх залежність від сімейних, національно-етнічних традицій, соціально-культурного рівня і освіченості батьків як вихователів; при цьому важливе значення у виборі батьками моделі виховання мають їх психологічні особливості (авторитарний, невротичних, психосоматичний типи);
соціальне середовище та умови, які перешкоджають реалізації батьками своїх виховних завдань (наприклад, соціально-економічні катаклізми, що мають місце на сучасному етапі розвитку українського суспільства).
Також можна сказати, що ставлення батьків до дітей з особливими потребами відіграє першорядну роль у подальшому становленні таких дітей у суспільстві. Тут важливе значення має такий фактор, як ставлення батьків до дітей з особливими потребами, а також прийняття або неприйняття батьками дитини.
Під особистісним прийняттям ми розуміємо цілісну систему різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються по відношенню до неї, особливостей сприйняття та розуміння характеру дитини, її вчинків. Це визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. У ситуації з дитиною з особливими потребами –це найбільш актуально. Також у рамках особистісного прийняття або неприйняття дитини формується психологічний і емоційний стан батьків, та рівень спілкування у родині, коли з'являється дитина з особливими потребами. Особистісне прийняття або неприйняття батьками дефекту дитини також лежить в основі виховного впливу батьків і впливає на визначення батьками моделі виховання.
Основними структурними елементами психологічного прийняття є:
1) сприймання дитини на когнітивному рівні («інфантилізація»);
2) інтегральне емоційне ставлення («прийняття-нехтування»);
3) форми та спрямованість контролю за поведінкою дитини («авторитарна гіперсоціалізація»);
4) міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною («симбіоз»).
Результати виконаної роботи довели, що особливості спілкування у сім’ях зі здоровими дітьми значно відрізняються від особливостей спілкування і сім’ях, які мають дітей з особливими потребами. Адже такі діти обмежені у багатьох життєвих можливостях, і тому підхід до них має бути особливим. Не маючи віри в своїх дітей, пред’являючи їм занижені вимоги, захищаючи від хвилювань, обмежуючи свободу вибору батьки, таким чином, сприяють закріпленню інфантильності своїх дітей, нездатності приймати самостійні рішення, нездатності до адаптації в нових неординарних умовах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
АксеноваЛ.И. Правовые основы специального образования и социальной защиты детей с отклонениями в развитии / Л.И. Аксенова // Дефектология. –1997. – №1. – С. 3-10.
БороваяЛ.П. Социально-психологическая помощь семьям, имеющим тяжело больных детей/Л.П. Боровая // Социально-педагогическая работа. – 1998. – №6. – С. 59-63.
Божович Л.И. Проблемы формирования личности: Под редакцией Д.И. Фельдштейна / Вступительная статья Д.И.Фельдштейна – М.:
Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЄК», 1995. – 352с.
Ватерс Л. Поддержка аутичных и отстающих в развитии детей: Сборник упражнений для специалистов и родителей / Л. Ватерс, М. Ланзинд, Э. Шонглер. Мн.: Издательство БелАПДИ, 1997. – 18 с.
ВишневскийВ.А. Влияние динамики моторных нарушений у больных ДЦП на психическое состояние их родителей / В.А.Вишневский // Вопросы клинической психиатрии: тез. докл. науч.-практич. конф. / под ред.
А.Д.Ткачева. – Кемерово, 1985. – С. 38-42.
ВолковскаяТ.Н. Особенности работы с родителями в условиях коррекционного дошкольного учреждения для детей с нарушениями развития / Т.Н. Волковская // Коррекционная педагогика. – 2003. – № 2. – С. 62-70.
Волковская Т.Н. Психологическая помощь дошкольникам с общим недоразвитием речи / Т.Н. Волковская, Г.Х. Юсупова. – М.: Книголюб, 2004. – 104 с.
Гимельштейн Е.Э. Реабилитация онкобольного ребенка в детском саду / Е.Э.Гимельштейн, Л.Н.Мицкевич, Е.С.Ящук // Социально-педагогическая работа. – 1998. – №6. – С. 41-44.
Гордеева Т.В. Роль близкого взрослого в становлении образа «Я» у ребёнка с задержкой психического развития / Т.В.Гордеева, Г.А. Мишина. –С. 47-52
Гуровец А.А. Опыт оказания психосоциальной помощи онкологически больным детям и их родителям в Королевстве Норвегия /
А.А. Гуровец // Социально-педагогическая работа. – 1998. – №5. – С. 81-90.
ЗаваденкоН.Н. Как понять ребенка: дети с гиперактивностью и дефицитом внимания / Н.Н.Заваденко. – М.: Школа-Пресс 1, 2001. – 128 с.
Исаев Д.Н. Психология больного ребенка: Лекции. / Д.Н.Исаев.
С-Пб.: Издательство ППМИ, 1993. — 76 с.
Калижнюк Э.С. Психические нарушения при детских церебральных параличах / Э.С. Калижнюк. – Киев: Высшая школа, 1987. – 272 с.
ЛиблингМ.М. Холдинг-терапия как форма психологической помощи семье, имеющей аутичного ребенка / М.М. Либлинг // Дефектология. – 1996. – № 3. – C. 56-66.
ЛебединскаяК.С. Нарушения эмоционального развития как клинико-дефектологическая проблема: дис. д-ра психол. наук. /
К.С.Лебединская – М.: НИИ Дефектологии, РАО, 1992. – 311 с.
Лебединский В.В. Эмоциональные нарушения в детском возрасте и их коррекция / В.В. Лебединский, О.С. Никольская, Е.Р.Баенская и др. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 197 с.
Лубовский В.И. Высшая нервная деятельность и психологические особенности детей с задержкой психического развития / В.И.Лубовский // Дефектология. – 1972. – № 4. – С. 21-32.
Майрамян Р.Ф. Особенности невротических расстройств в семьях умственно отсталых детей / Р.Ф.Майрамян // III Всероссийский съезд невропатологов и психиатров: тез. докл. / под ред. В.М. Банщикова,
Н.М. Шибанова. – М., 1974. – Т. 2. – С. 295-297.
Майрамян Р.Ф. Семья и умственно отсталый ребенок: автореф. дис. канд. мед. наук / Р.Ф.Майрамян. – М., 1976. – 24 с.
МазуроваН.В. Влияние внутрисемейных отношений на формирование личности глухого школьника: автореф. дис. канд. психол. наук / Н.В. Мазурова. – М., 1997. – 16 с.
МазуроваН.В. Влияние внутрисемейных отношений на становление патологических черт личности ребёнка / Н.В.Мазурова // Дефектология. – С. 42-47
Мамайчук И.И. Социально-психологическое исследование семьи больных с детским церебральным параличом и психокоррекционная работа с родителями / И.И.Мамайчук, В.Л.Мартынов, Г.В.Пятакова // Психологические исследования в практике врачебно-трудовой экспертизы и социально-трудовой реабилитации / редкол.: Н.Б. Шабалина, Л.А. Ширшова,
Т.А. Добровольская. – М.: ЦИЭТИН, 1989. – С. 98-104.
Марковская И.М. Тренинг взаимодействия родителей с детьми /
И.M. Марковская. – СПб.: Речь, 2002. – 150 с.
Марковская И.Ф. Задержка психического развития: клиническая и нейропсихологическая диагностика / И.Ф.Марковская. — М.: Компенс-центр, 1995. – 198 с.
МастюковаЕ.М. Ребёнок с отклонениями в развитии: Ранняя диагностика и коррекция / Е.М. Мастюкова – М.: Просвещение, 1992. – 95с.: ил.
МастюковаЕ.М. Семейное воспитание детей с отклонениями в развитии / Е. М.Мастюкова, А.Г. Московкина. – М.: Владос, 2003. – 408 с.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Мастюкова Е.М. Они ждут нашей помощи / Е.М.Мастюкова, А.Г. Московкина. – М.: Педагогика, 1991. – 160 с.
МишинаГ.А. Пути формирования сотрудничества родителей с детьми раннего возраста с отклонениями в развитии: автореф. дис. канд. пед. наук / Г.А.Мишина. – М., 1998. – 18 с.
Мясищев В.Н. Личность и неврозы / В.Н. Мясищев. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – 426 с.
МясищевВ.Н. Психология отношений / В.Н.Мясищев. – М.: Институт практической психологии. — Воронеж: НПО Модэк, 1995. - 356 с.
Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. Заведений: В 3 кн. – 3-е узд. – М.: Гуманит. Узд. Центр ВЛАДОС, 1999. – Кн. 3: Психодиагностика. Введение в научное психологическое исследование с элементами математической статистики.: 640с.
Поліщук М. Корекція пізнавальної діяльності дітей з ЗПР /
М. Поліщук // Психолог. – 2004. - № 46. – С. 19-28
Преодолевая проблемы инвалидности: Программа Лиен. М.: Издательство Института социальной работы Ассоциации работников социальных служб, 1997. – 230 с.
Психология воспитания детей с нарушениями зрения / под ред.
Л.И. Солнцевой, В.З. Денискиной. – М.: Налоговый вестник, 2004. – 320 с.
Психолого-педагогическая диагностика / под ред. И.Ю. Левченко, С.Д. Забрамной. – М.: Академия, 2003. – 320 с.
РайгородскийД.Я. (редактор-составитель) Практическая психодиагностика. Методики и тесты. Учебное пособие / Д.Я. Райгородский. – Самара. – 2003. – 672 с.
РепринцеваГ.И. Игротерапия как метод психологической реабилитации детей с ограниченными возможностями / Г.И.Репринцева // Вестник психосоциальной и коррекционно-реабилитационной работы. – 1997. – №1. – С. 52-61.
Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога. В 2 кн. Кн. 2: Работа психолога со взрослыми. Коррекционные приёмы и упражнения: учеб. пособие / Е.И. Рогов. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2006. – 477с.: ил.
Рубинштейн С.Л. Теоретические вопросы психологии и проблема личности / С.Л. Рубинштейн // Вопросы психологии. — 1957.— № 3.- С. 3-9.
Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. – СПб.: Питер, 1999. – 720 с.
Сабуров В.В. Технологическая модель подготовки родителей для повышения коррекционной направленности воспитания в семье детей с нарушениями интеллекта и пути ее реализации: автореф. дис. канд. пед. наук / В.В. Сабуров. – Екатеринбург, 1999. – 23 с.
Смирнова Е.Р. Толерантность как принцип отношения к детям с ограниченными возможностями / Е.Р. Смирнова // Вестник психосоциальной и коррекционно-реабилитационной работы. – 1997. – №2. – С. 51-56.
Смирнова Е.О. Особенности отношения родителей к ребёнку с трудностями в общении / Е.О.Смирнова, И.В.Хохлачёва // Вопросы психологии. – 2008. – №4. – С. 24-35
СкворцовИ.А. Психологические особенности родителей при неврологической инвалидности ребенка / И.А.Скворцов, Т.Н.Осипенко,
Н.П. Дедов и др. // Исцеление. – М., 1995. – Вып. 2. – С. 397-423.
СолнцеваЛ.И. Советы родителям по воспитанию слепых детей раннего возраста / Л.И. Солнцева, С.М.Хорош. – М.: ВОС, 1988. – 65 с.
Социальная работа с инвалидами: Настольная книга специалиста. Под. Ред. Е.М. Холостовой. М.: Институт социальной работы, 1996. – 210 с.
СпиваковскаяА.С. Обоснование психологической коррекции неадекватных родительских позиций / А.С.Спиваковская // Семья и формирование личности / под ред. А.А. Бодалева. — М.: Просвещение, 1981. – 115 с.
Существенные различия между умственной и психической неполноценностью. Под. ред. Е.Титовой, Л.Божко. Мн.: Издательство БелАПДИ, 1996. – 11 с.
Ткачева В.В. О некоторых проблемах семей, воспитывающих детей с отклонениями в развитии / В.В.Ткачева // Дефектология. – 1998. – № 4. – С. 3-9.
ТкачеваВ.В. Психокоррекционная работа с матерями, воспитывающими детей с отклонениями в развитии: практикум по формированию адекватных отношений / В.В.Ткачева. – М.: Гном-Пресс, 1999. – 64 с.
ТкачеваВ.В. Психолого-педагогическая диагностика детей с нарушениями эмоционально-волевой сферы / В.В.Ткачева // Психолого-педагогическая диагностика. – М.: Академия, 2003. – С. 202-220.
ТкачеваВ.В. Психолого-педагогическое изучение семьи, воспитывающей ребенка с отклонениями развития / В.В.Ткачева // Психолого-педагогическая диагностика. – М.: Академия, 2003. – С. 280-290.
Чарова О.Б. Особенности материнского отношения к ребёнку с интеллектуальным недоразвитием / О.Б.Чарова, Е.А.Савина // Дефектология. – 1999. – №5. – С. 34-39
Чигинцева Е.Г. Типологии семей в вопросе воспитания ребёнка с отклонением в развитии /Е.Г. Чигинцева // Практическая психология и логопедия. – 2005. – №6. – С. 74-80
Эйдемиллер Э.Г. Методы семейной диагностики и психотерапии. Методическое пособие / Под общей редакцией А.И. Вассермана. М.,1996.