РЕФЕРАТ
Особливості онтогенезу моральності індивіда
Якщо зробити висновок, що вирішальними факторами в біологічній еволюції організмів виступають спадковість, мінливість, природній відбір, а генетичний зв’язок людини з тваринним світом є неподільний, то тут чималий інтерес викликає те, що в межах біологічної еволюції з’являється нова форма відображення, завдяки якій через трудові, суспільні відносини наші предки перетворились в сучасних людей. Як же виникає при цьому здатність до цілеспрямованих дій, без яких моральний розвиток людини уявити неможливо? В чому полягає сутність процесів еволюції, завдяки яким наші предки перетворились на «людину розумну»? Якщо пошуки відповіді на перше запитання тривають, то запитання про сутність становлення виду «людина розумна» одержало різні підходи в багатьох концепціях еволюції. Зокрема, за концепцією гармонізуючої еволюції головним фактором біологічного розвитку предків людини був вплив соціальних факторів. А єдність біологічного й соціального стала проявом тривалого процесу гармонізуючої еволюції тваринних предків людини, що мали лишень біологічну сутність. «Стрибок» цей, як вважається, відбувався протягом мільйонів років.
В останні ж десятиліття помітно пожвавились спроби розглянути в рамках природо-наукового дослідження рядом вчених тлумачення й сфери моральності, включаючи вищі прояви людського духу як частини біології людини, що підпорядковано законам еволюції. І спроби ці виходять далеко за рамки вивчення біологічних основ моральності (галузі маловивченої й надзвичайно важливої) і проникають в дуже актуальну сферу для сучасної людини й людства визначення «стратегії гуманності».
Безумовно біологічне в людині має величезне значення для його становлення, для життєдіяльності взагалі, воно виступає в якості необхідності передумови розвитку надбіологічних властивостей. Адже «людина розумна» ніби відтворює в своєму онтогенезі, тобто процесі індивідуального розвитку, загальні риси свого походження. Вона протягом часу, що триває в утробі матері, хоча й перебуває під впливом соціалізованої генетичної програми, та, являючись істотою біологічною, підпорядкована лише законам біології. Після народження її на основі біологічних передумов відбувається складний процес формування свідомості, мислення, мови. Проходять складні перетворення біологічної сутності в суспільну, при цьому зовнішнє у вигляді соціальної програми поступово стає внутрішнім, переломлюючись через інтелект та емоційно-почуттєву сферу. Відбувається становлення особистості. Хоча й в цей час генетична програма свого значення не втрачає, змінюється всього-на-всього її роль: в процесі еволюції ця програма набрала властивостей, які й сприяють готовності новонародженого до розвитку в адекватних соціальних умовах.
Для кожного даного покоління діє об’єктивно обумовлена соціальна програма, нерідко складена стихійно. В ній знаходять своє відображення стан матеріальної й духовної культури, тип суспільних відносин, рівень розвитку виробничих сил, а також ті конкретні матеріальні та ідеальні взаємовідносини, за допомогою яких формується покоління.
Соціальна сутність людини розвивалась в кожному поколінні, ніби заново, після того, як дитина вступала у спілкування з іншими людьми. Ця особливість суперечить генетичній спеціалізації, котра могла б обмежувати можливості наступних поколінь, формувати соціальну сутність людей.
Врахування впливу вроджених особливостей індивіда має велике значення при аналізі індивідуалізованого взаємовпливу біологічного і соціального. Що ж складає ці особливості?
Загальновизнано, що, насамперед, неабияке значення має темперамент, який і є в своїй основі вродженою рисою людини й характеризує динамічні особливості психічної діяльності індивіда. Відомо, зокрема, що за І.П. Павловим темперамент детермінується дією трьох основних властивостей центральної нервової системи: силою, врівноваженістю, рухомістю процесів збудження та гальмування. Комбінація останніх приводить до появи чотирьох типів темпераменту: сангвінік — сильний, врівноважений; флегматик — інертний; холерик — сильний, неврівноважений; меланхолік — слабкий, неврівноважений [138, 143].
Та, сам по собі, темперамент не дає можливості судити про змістовну сторону особистості й не характеризує її можливостей, а відображає лише динамічну сторону людських вчинків. Разом з тим, остаточне формування значною мірою залежить від моральновольових якостей характеру, пов’язаних вже із змістовною стороною діяльності людини.
Характер — то більш складна система в людській психіці, для його формування провідним слугує вплив умов життя й діяльності людини. При включенні в характер властивостей темпераменту, останні природно зазнають змін. Отже, ніякий темперамент не слугує перепоною для розвитку особистості, для формування її як позитивних ціннісних властивостей, так і негативних.
Властивості темпераменту — то лише передумови для виховання, навчання, формування характеру, розвитку розумових й фізичних властивостей.
Навіть формально динамічна сторона психічних процесів — при очевидній фенотипічний обумовленості її елементів в умовах нормального генотипу — не є жорстким генетично детермінованим «каркасом» розвитку особистості. Реалізація цих процесів більш залежить від умов розвитку, котрі несуть в собі і компоненту прижиттєвого досвіду. Щоправда вивчення людини на стику біологічних і соціальних наук триває й досі і є чи не однією з важливих проблем сучасної науки взагалі.
Якщо ж спробувати дещо конкретизувати генезис та сутність людини, то тут не можна не звернути уваги на те, що життя індивіда то — єдність різних його соціальних сторін, кожна з яких робить відносно самостійний вплив на формування індивідуальної свідомості, в тому числі і її моральних компонентів. Впливи ці відбуваються для індивіда на рівнях макро- і мікросередовища. З одного боку — це вплив, безпосередньо оточуючої індивіда дійсності у вигляді відносин, умов праці, побуту і т.п. З другого — різноманітні феномени духовної культури суспільства і уявлення, ціннісні орієнтації, норми, втілені в масовій свідомості тощо.
Формування особистості, її, власне, моральної сторони підпорядковане, як загальним закономірностям розвитку духовного світу в цілому, так і специфічним. Насамперед, в моральному розвитку відіграє важливу роль засвоєння індивідом моральних цінностей і норм. Це засвоєння багато в чому залежить від того, як представлені ці цінності й норми в свідомості і поведінці, безпосередньо оточуючих індивіда, людей.
Наявність декількох соціальних джерел впливу на формування особистості в цілому, її моральної сторони зокрема, їх взаємодія дає підстави для того, що деякі вчені абсолютизують роль одних факторів, недооцінюють значення інших. Так, в деяких концепціях стверджується, що на індивідуальну свідомість впливають лишень конкретні умови життя: вид професійної діяльності, міжособистісні відносини, рівень вжитку тощо. Багатьма ігнорується значення більш широких суспільних відносин для формування особистості, змішуються різні аспекти впливу на індивіда повсякденної дійсності, котра може виступати, як фактор:
1. Що створює ситуативні мотиви поведінки, насамперед, безпосередні матеріальні інтереси і потреби особистості;
2. Що породжує деякі елементи моральної свідомості чи, необхідні для моральної поведінки, психологічні властивості;
3. Що полегшує або, навпаки, ускладнює формування основних структур моральної свідомості: моральних переконань й потреб, які б визначали можливості впливу на індивіда суспільної моралі.
В інших же концепціях не розглядається активна роль суспільної свідомості, особливо ідеології й культури в соціалізації особистості. В них суспільна свідомість, насамперед, мораль виступає простою сумою індивідуальних свідомостей, що формуються стихійно, під впливом одних лише безпосередніх умов життя.
А в результаті цього деформується складна діалектика суспільної й індивідуальної свідомостей.
Та й суспільна мораль, як система моральних цінностей, норм поведінки і як специфічне явище буденної свідомості (елементарні правила буття, прості норми моралі) найбільш послідовно кристалізується й зберігається в культурі. Бо культура, в тому числі її моральний елемент, створюється багатьма поколіннями людей. І процес цей, в результаті якого народжуються моральні уявлення як явища культури дуже складний. А здійснюватись лише на основі власного досвіду окремого індивіда чи навіть покоління людей він не може. Отже, суспільна мораль і як частина культури, і як явище масової свідомості для індивіда виступає об’єктом засвоєння й розвитку. З допомогою опредмечених в культурі й представлених у масовій свідомості моральних цінностей, а також інших феноменів суспільної свідомості індивід усвідомлює глибинні грані суспільних відносин, тенденції їх розвитку, суспільні потреби, формується як моральна істота.
Поруч з перебільшенням значення впливу на індивіда його безпосереднього оточення ряд вчених ігнорує роль матеріальних умов життя, предметної діяльності людини в її становленні як особистості.
Так, відомий французький соціолог Е.Дюркгейм стверджував, що індивід як соціальна істота — продукт суспільного впливу, що всі види соціальних впливів суспільства на людину — «цілком психічні, вони складаються, виключно, із уявлень і об’єктивізованих почуттів» [65, 17].
З іншого боку, абсолютизується роль суспільної свідомості в процесі формування духовного світу особистості. Зокрема соціологічною теорією остання розглядається як серцевина ціннісно-нормативної моделі суспільства. Згідно з цієї теорією індивід нібито, взагалі, не має зіткнення з об’єктивною дійсністю, суспільними відносинами, взаємодіючи лише із системою норм і цінностей, — своєрідним «двійником» реальності. При чому, цінності й норми виступають в одній лише формі — як установки соціальних груп, що повністю підпорядковують своєму впливові індивіда. Цією теорією не тільки недооцінюється роль об’єктивної дійсності, але й не розглядається й те, що основна частина моральних уявлень виникає й «зберігається» на макрорівні соціуму і лиш «транслюється» від суспільства до індивіда групами.
Критика різних форм перебільшення ролі того чи іншого впливу джерела на формування особистості не повинна обмежуватись висуненням однієї лише тези, що кожне джерело по-своєму важливе й значуще. При цьому необхідно не лише з’ясувати конкретну роль кожного фактора (що вже, в основному, зроблено автором), але й розглянути їх як такі, що діють на розвиток індивіда не залежно одне від одного, а в тісному взаємозв’язку, односпрямовано, синхронно. Порушення цих умов може обернутися моральними втратами.
Якщо ж спробувати дещо конкретизувати соціальний генезис та сутність людини, то можна виокремити такі форми її прояву, як індивід, індивідуальність, особа, особистість. Індивід є чимось суто середнім в якісному плані, то означення представника людського роду взагалі. Коли ж людину характеризує якась неповторність як в біологічному аспекті, так і в соціальному прояві вживається термін індивідуальність [174]. Поняття це, як бачимо, має естетичне забарвлення. Індивідуальність може бути як привабливою, так й злочинною, тобто творити зло чи сприяти ствердженню добра.
Для означення поєднання певних соціальних якостей людини вживається поняття особа, така собі ознака соціальної ролі людини. Ці два означення в одній і тій же людині можуть узгоджуватись, дистанціювати, навіть перебувати в конфлікті. На роботі чи в учбовому колективі когось знають з одними якостями, вдома — він зовсім інший.--PAGE_BREAK--
Особистість же — то єдність індивідуальних і соціальних рис людини. І поняття це більш ширше й глибше ніж поняття індивідуальності. То наявність неповторності в усьому, глибокого відчуття такту, гармонії, чіткої позиції в людини, але вона на цьому не наголошує. Отже, особистістю людина є в тому випадку, коли вона виступає суб’єктом своїх вчинків, коли вона усвідомлює власні вчинки, дії й бере на себе за них відповідальність. Така людина є ініціатором свого життя, виробляє й здійснює життєву стратегію. В кожної людини ці якості розвинуті по-своєму — у більшій чи меншій мірі [174]. Що ж робить людину справжньою особистістю?
По-перше, — здатність протистояти середовищу [141, 97].
Другим фактором є усвідомлення своєї відмінності із середовищем, зусилля не злиття із ним. Пам’ятаємо у В. Франкла: «Не стільки людина здійснює вчинки, оскільки вчинки здійснюють людину» [185, 73]. Тож для дослідження обраної теми нам необхідна ясність у відповіді на запитання: що ж являє собою моральний розвиток особистості взагалі, в чому особливості, критерії, закономірності морального становлення особистості підлітка зокрема?
Встановлено, що розвиток особистості — то об’єктивна, закономірна тенденція в смислі тимчасового її прояву як розвитку самої сутності людини.
Моральна сутність людини в своїй дійсності то — ансамбль конкретних відносин, в які вона включена в якості суб’єкта, що духовно й практично засвоює їх й творить в процесі діяльного існування. А отже, моральний розвиток індивіда — то складний, багатогранний процес соціалізації його та індивідуалізації. Кожна людина — не просто продукт середовища й об’єкт виховання, вона — суб’єкт практичної діяльності, спрямованої на активну зміну обставин та на самовдосконалення; не лише стихійно, а й свідомо розвивається, оновлює внутрішній та оточуючий світ, а отже, є творцем самої себе, як свій власний продукт і результат [141, 97].
Саме при сприянні соціального оточення особистість підлітка здійснює моральну саморегуляцію не лише як ситуативну самозміну на рівні конкретних вчинків, але й у формі свідомого управління процесом перспективного саморозвитку, планомірного й стихійного самоформування й самоперетворення в масштабі всієї життєдіяльності. В певні моменти людське життя в цілому (а отже, включаючи моральний аспект) стає об’єктом розумної вільної самоорганізації й самоконструювання зі сторони суб’єкта.
Потреби й здібності при цьому морально самовизначаються, самоутверджуються й самовдосконалюються. Багатогранне моральне життя людини найбільш глибоко виражає саму сутність її соціальної життєдіяльності. Устрій, стиль життя особистості стає справді моральним в тій мірі, в якій моральні цінності суспільства виступають як сутнісні характеристики, своєрідно відображувані в свідомості та самосвідомості індивіда через мотиви обов’язку, честі, гідності, совісті тощо [92, 104].
Для свідомого вибору й реалізації самобутньої програми, планів і лінії життя особистості підлітка необхідні як соціальні, так і індивідуальні передумови. Фундаментальна моральна потреба стати особистістю і ствердити себе як особистість виступає в якості прагнення визначитись й утвердитись в плані вільної самобутньої індивідуальності, повнокровного члена суспільства.
Морально самовизначитись означає свідомо зорієнтуватись в системі етичних цінностей, у виборі життєвої позиції, виходячи із єдності як особистих, так і суспільних інтересів. У результаті виникає стійка моральна визначеність способу мислення, способу життя, що виражає соціальну надійність особистості, її здатність бути господарем своєї долі, власного щастя [92, 105].
Зрештою, моральний розвиток виступає як імманетний діалектичний процес зародження, визрівання і розв’язання специфічних внутрішніх і зовнішніх протиріч, що детермінують якісні зміни в моральній свідомості та поведінці. При цьому об’єктивні причини (соціальне макро- і мікро- середовище) визначають моральну життєдіяльність індивідів, переломлюючись через суб’єктивні детермінанти й умови їх перебігу. Моральний розвиток індивіда проходить на основі усвідомлення й розв’язання внутрішніх суперечностей між його етичними знаннями й переконаннями, моральними (чи аморальними) спонуками, між ідеалом й наявним рівнем моральної діяльності, цілями, засобами й результатами останньої, між новими ціннісними орієнтаціями й застарілими звичками, між моральними потребами й здібностями [92, 106].
Індивід може морально формувати й розвивати себе подвійно: по-перше, опосередковано — через практичну діяльність, спрямовану на удосконалення соціального середовища, котре в кінцевому результаті змінює й його самого моральну свідомість та поведінку; по-друге, безпосередньо — шляхом самовиховання, найближчою ціллю якого стає моральне удосконалення власного «Я» в системі взаємовідносин з іншими людьми. Обидва ці аспекти життєдіяльності виступають в єдності і взаємозумовленості.
Прогресивна частина вчених вважає, що головну роль відіграє самовиховання, бо воно в цілому здійснюється як цілеспрямований, діяльний розвиток відповідно до особистого ідеалу, виступаючи закономірним продовженням, посиленням, поглибленням й завершенням формуючого впливу середовища й виховання як вихідних передумов. Але його не слід зводити до соціальної адаптації, конформізму, пристосуванства. За певних умов, особливо в конфліктних ситуаціях, самовиховання може послаблювати, нейтралізувати, перекручувати позитивний чи негативний вплив оточуючих. Активний спротив пагубному впливові середовища й виховання має ніскільки не менше значення для морального удосконалення людини, ніж готовність повною мірою сприяти позитивному впливові. Особливо інтенсивно та суперечливо цей процес перебігає у підлітковому й ранньому юнацькому віці. У тривалих й важких пошуках підлітка нерідко відбувається формування його морального ідеалу, здійснюється воно на основі засвоєння соціальних концепцій сенсу життя і призначення людини, моральних вимог і ідеалів суспільства, синтезу й узагальнення моральних якостей авторитетних педагогів, сучасників взагалі, історичних героїв, художніх персонажів. Разом з тим, оскільки людина вважається вищою істотою, то те, що складає її істинну сутність не може не позначитись на тому, що кожен від себе приносить в свій моральний ідеал (щось неповторно індивідуальне), що виражає його глибинну сутність, життєві потреби, запити, інтереси, цілі, плани, мрії [93, 103]. Залежно від морального ідеалу підлітка можна судити про те, яким він в даний момент є, в чому бачить своє життєве покликання й головне завдання. Моральний ідеал підлітка як елемент його світогляду стає надбанням його свідомості та самосвідомості, критерієм й ціллю самовдосконалення в тій мірі, в якій сприймається свідомістю в якості піднесеного образу власного Я. Доки педагогічний зразок залишається на рівні надособистісного і ззовні нав’язуваного, абстрактного, повинного, не персоніфікуючись в конкретній моделі потрібного, емоційно притягального, інтимного Я, він не може бути вищим орієнтиром, внутрішнім стимулом і ефективним засобом морального удосконалення. Лише тоді, коли підліток співставляє себе зі своїм ідеалом як вільно вибраним еталоном моральної досконалості, він здатний правильно оцінювати й корегувати власні вчинки й спосіб життя. Даючи відповідь різної модальності на актуальні сенсожиттєві питання, (яким я повинен, можу й хочу стати?) ідеал виконує пізнавальну, світоглядну, нормативну, ціленаполягаючу, мотиваційну, імперативну, програмуючу функції в моральному удосконаленні особистості підлітка [94, 106].
Ідеал підлітка Я не зводиться ні до фрейдівського «над -Я», ні до ідеалізованого «Я» — уявлення особистості про свої кращі (реальні чи уявні) якості в даний час, а виступає як проекція себе в порівняно віддалене, добре й прекрасне, бажане уявне майбутнє. Прогрес в моральному розвитку підлітка не може не включати змін в змісті й структурі його морального ідеалу в сторону збагачення й зближення з ідеалом найбільш прогресивних сил соціуму. В міру того, як ідеали суспільства й особистості підлітка співпадають, моральний розвиток стає єдино спрямованим і взаємообумовленим, а отже, зростає його ефективність.
Чим правильніше й повніше пізнає підліток невідповідність між ідеальним й реальним Я, тим гостріше він переживає потребу в моральному вдосконаленні: все глибше входячи в образ «кращого Я», подумки ідентифікуючи себе з ним й практично переносячи в нездійснене теперішнє уявні риси своєї майбутньої досконалості, неухильно наближаючись до заповітної моральної мети. В міру досягнення нових успіхів на цьому шляху дистанція між потенційним й реальним рівнями його морального розвитку скорочується, та все ж зберігається, доки вимоги до себе починають зростати [94, 107]. Вочевидь, абсолютна, моральна досконалість як остаточна довершеність, вищий ступінь розвитку, вершина надій і мрій недосяжні, оскільки суспільний й особистий моральний ідеали завжди відносні, історично обмежені, динамічні.
Зрозуміло, що в підлітковому періоді розвитку особистості всі ці процеси перебігають набагато складніше, часто для них характерна стихійність, незпрогнозованість. Вони рідше носять цілеспрямований, планомірний характер. І пов’язано це все, насамперед, із тими фізіологічними метаморфозами, які відбуваються в цей час в організмі: інтенсивний гормональний розвиток, становлення нервово-психічної системи, а отже, й характеру тощо. А поруч з цим підліток хоче вже бути не просто самостійним, а й дорослим в очах однолітків, інших оточуючих. Прагне ствердити себе в колективі, для нього зараз є дуже високим авторитет товариша, в переважній більшості випадків значно вищим від авторитету батьків чи педагогів [36, 31].
Мають місце прояви закоханості, статевий потяг. В характері — слабка воля, нестриманість, невитриманість, імпульсивність. В середовищі хлопців — не рідкістю стають хибні форми утвердження себе засобами бійки, паління, грубості.
Подібне поширене й серед дівчат, і при цьому надмірна увага до своєї зовнішності (зачіски, одягу). А в моральному плані маємо неабиякі проблеми. Процес соціалізації та індивідуалізації в цей період ускладнюється. А рівень абстрактного розуму — ще низький. Дає про себе знати й обмеженість знань. Тож, хоча підліток й визнає моральні норми, не завжди здатний їх реалізувати [36, 32].
В цей період починають формуватись почуття совісті, обов’язку, честі, з’являється яскраво виражене прагнення до самовиховання, самореалізації. Підлітки заводять щоденники, де оцінюють свої дії, вчинки, наміри, думки, почуття з моральної точки зору. В багатьох із них спостерігається надмірне невдоволення собою, яке інколи лягає в основу комплексу неповноцінності, заважає розвиткові особистості. Закономірним в цей період є піклування підлітка про власний авторитет — зародження честі у вигляді гіперболізованих почуттів величності, недовіри, скепсису, негативізму. В багатьох підлітків поняття моралі мають неправильний характер: сміливість зводиться до хвацькості, принциповість — до впертості, вимогливість до інших проявляється в категоричній формі. Характерною ознакою вважається невміння прощати, що веде до розриву стосунків. Досить поширеним серед підлітків є максималізм, хоча щодо себе — вимогливості часто мінімум. Закономірним, нерідким явищем в цей період є дефіцит самокритичності. За умов моральної глухоти поширені, навіть, бійки, нечесність, черствість, брехня, крадіжки тощо.
Не менш яскравим штрихом є й духовні суперечності, адже все, що здійснюється навколо підлітка, глибоко його хвилює, стає особистим інтересом. Підліток при цьому бурхливо реагує на навколишні протиріччя типу: в житті — одне, на словах — інше. Спричиняє подібну реакцію підлітковий максималізм, прагнення докопатись до істини, непримиренність до зла, кривди — з одного боку, з іншого ж — невміння розібратися в складних життєвих ситуаціях, низька здатність до абстрактного мислення [39, 101].
Саме тому підлітковий період вимагає від педагога та батьків неабиякої уважності, серйозності, гнучкості в стратегії відносин з цією віковою категорією. Крім того, в цей період відбуваються інтенсивні метаморфози в становленні характеру підлітка, а тому педагогові, разом з батьками, дуже важливо докласти максимум вміння та зусиль, аби спрямувати вектор руху цього процесу в потрібному напрямку. Врахування перерахованих вище закономірностей допоможе зробити це на науковій основі.